Текст книги "Провина"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Сашу ти знайшла у ванні, у самісінькій ванні, куди він заліз і, засунувши клейончату завіску за собою, тремтів, мов цуцик. Ти залізла до нього, притулила його до себе й почала розказувати, як буде гарно, коли ви влітку поїдете на озеро і цього разу візьмете його з собою. Віднині, казала ти, ви завжди братимете його з собою, а він слухав, слухав і запитав: А маму? Ти не встигла відповісти, бо завіску відсунули – і вас знайшли.

Був ранок. Тата не було. Довго. Аж два місяці.

Ти зрозуміла, що він повернувся, ще коли тьотя Ніна вибігла тобі назустріч і міцно-міцно притисла до себе, а ти все виривалася, бо як же так: тато повернувся, а тебе біля нього нема. Вона все повторювала: повернувся твій тато, Марусенько, – але ти ж і так це знала.

Коли ти нарешті вирвалася, вибігла на другий поверх і захекана влетіла до кімнати, передчуваючи, як повиснеш на дужих руках і полетиш разом із ними у небо… тоді ти зрозуміла, чому тебе так довго тримала тьотя Ніна, і дуже-дуже захотіла, щоб вона ще раз притисла тебе до грудей і більше не відпускала. Ніколи.

– Привіт… Марійчик.

Тато тебе так часто називав, але то дозволялося тільки татові, а не цьому… дядькові.

– Ходи до мене.

Це все-таки був тато, – тільки він умів так повести руками, що тобі одразу хотілось опинитись у його обіймах… але не сьогодні, сьогодні ти позадкувала до дверей.

– Не бійся. Це… я.

І в тата ніколи так не зривався голос.

– Поверніть мені мого татка! – закричала ти. – Чуєте, поверніть!

Дядько сидів-сидів, а тоді сховав обличчя у долонях і заплакав, голосно, надривно, здригаючись усім тілом… сухим, як тріска, з великою лисою головою, а над правим вухом був якийсь зелений квадрат, і все – геть чисто все було неправильне в ньому, незрозуміле.

– Що ти наробила?! – звідкілясь налетіла мама, і шарпаючи тебе, закричала: – Ану забирайся, поки не порозумнішаєш! Геть звідси!

Мама, яка ніколи не підвищувала голосу, кричала і штурхала тебе, витісняючи за двері, але ти опиралась і не хотіла повертатися спиною до того… дядька, а він сидів і хитався з боку в бік, не відриваючи рук від обличчя, сидів і хитався, і це хитання було набагато страшнішим і болючішим за мамин крик і стусани.

Ти вибігла на сходи, зашпорталась і впала. Підбігла тьотя Ніна, почала обмацувати тебе, питати, чи дуже забилася, покликала сусідів, тебе знесли донизу і вклали в квартирі тьоті Ніни. Ти розбила собі голову, і кров з ранки ніяк не хотіла зупинятися.

Усі довкола думали, що ти мовчиш, бо в тебе «щось теє з мозгами», – так сказав дурник із третього поверху, але тьотя Ніна вигнала всіх геть, перев’язала тобі голову і почала тихо розповідати казку.

Вона одна розуміла, чому ти мовчиш.

Забула сказати: Саша тоді сидів у коридорі й бавився екскаватором, водив його по колу і вдаряв у стіну: пройде одне коло – удар, друге коло – удар, – але тобі було не до нього.

Твій рай закінчився. Твій бог помер. Твоя душа потрапила в чистилище.

Почалося випробування на міцність.

Нічого не змінилося. Ти так само ходила до школи, бавилась у дворі з дітлахами, їла, спала, робила або не робила уроки… Тільки з’явилася одна невеличка, майже непомітна на перший погляд деталь: одна з кімнат у четвертій квартирі перестала для тебе існувати, – знаєте, як у цирку: алє-оп – і під покривалом нічого нема.

Ти якнайшвидше минала цю кімнату, роблячи заклопотаний вигляд, як ті люди, що ходять базаром і ніяк не можуть вибрати, що б їм купити. При цьому ти так старанно відвертала голову до протилежної стіни, що аж шия боліла.

Мама і Саша заходили до цієї кімнати безперешкодно, а ти знизувала плечима: ну й дурні, як можна заходити до кімнати, якої нема.

Щоправда, там залишився телевізор, і час від часу ти чула, як по тому телевізорі крутять мультики, і навіть інколи вгадувала які, але мультики – це для маленьких, а ти вже велика, ти вже у третьому класі, і телевізор тобі до «фені», як говорили старші хлопці, класно спльовуючи при цьому на тротуар. Саша так не вмів.

Одного разу ти зачула, як двері кімнати, якої нема, рипнули, хтось вийшов звідти і пішов у туалет. Потім повернувся назад, повільно-повільно шаркаючи капцями по підлозі. Ти була сама в хаті, бо Сашу мама повела на огляд до нер… нерв… до якогось там патолога.

Ти визирнула зі своєї кімнати. Нікого. Хоч впасти і віджатися. Але задача про басейни, де вода то витікає, то назад натікає, ніби не можна викликати сантехніка і позаклеювати всі шпарки, – задача ця ніяк не хотіла вирішуватися. Треба буде списати у відмінниці з першої парти, – вирішила ти, закриваючи підручник, – недарма ж ви тепер сидите разом? Учителька на початку третього класу надумала собі, що двійочники наберуться розуму, коли посадити їх із відмінниками, але ж у тебе тільки одна двійка – з поведінки! І що тобі тепер – впасти і віджатися?

Ти повторила цей останній модний прикол кілька разів і залишилась задоволена собою і світом. Ти любила школу. Там, у З-А, в тебе була своя компанія і, вгадайте, хто в цій компанії був заводієм?

Врешті-решт ти вийшла у коридор і, забувши, подивилася на двері неіснуючої кімнати. Вісім днів ти пам’ятала, що не можна дивитись у той бік, а на дев’ятий забула.

Двері були прочинені, неначе запрошували тебе: увійди.

Ти стояла і дивилася на вузьку шпарину, вужчу навіть від твоєї долоні, і не знала, кого кликати, куди бігти, де ховатися від кімнати, якої нема.

Тобі здавалося, що ти стоїш дуже-дуже тихо, але звідти почувся знайомий голос:

– Можеш зайти. Я не зроблю тобі нічого поганого. У неіснуючій кімнаті жив неіснуючий Бог.

Ти увійшла. Міцно-міцно замружившись. Торкаючись долонями стін, щоб не впасти. Не бажаючи заходити, але як можна відмовити Богові, якого нема. – А ти виросла.

Мовчання.

– І коси якими довгими стали.

Знову мовчання.

– Тобі пояснили, де я був?

Ти заперечно покрутила головою. Важко – скажу вам – крутити головою, коли нічого не видно: здається, що зараз впадеш.

– Зрозуміло. Дітям зазвичай не говорять правди.

Чомусь. А потім дивуються, звідки брехуни беруться.

Підступним був. Говорив так, як колись, – не швидко і не повільно, не серйозно і не глузуючи, не говорив, а казку розповідав. І ти, – шкода, що така велика, – піймалася у сіті його голосу, як дурна золота рибка.

У вітальні панував присмерк, а в ньому, в кріслі, обкладеному подушками, сидів…

Ти сердито тупнула ногою. Чому не може бути все, як колись?! Ти більше так не бавишся!

І, ображена, повернула до виходу. Але сіті його голосу знову обплутали тебе зусебіч – не видертися.

– Що б не сталося, Марічко, пам’ятай: я завжди буду з тобою.

– Як може хтось бути, якщо його нема?! – викрикнула ти, страшно злостивлячись: на нього, на себе, на всі казки на світі, в яких нічого не мовиться про темні вітальні та обкладені кріслами подушки.

– А ти заплющ очі, заплющ-заплющ, ти так гарно вмієш це робити… А тепер уяви собі… ну, скажімо, трамвай. Уявила?

– Шістку чи дев’ятку?

За спиною почувся тихий сміх.

– Ти неперевершена, Марусику. Який тобі більше подобається?

Хай би він сто разів назвав тебе на ім’я, – ти б слухала і слухала, бо ніхто у світі не вмів тебе називати так, як він… хай би називав тебе як хотів, ти б усе стерпіла, аби лиш казка закінчилася щасливо.

– Мені більше подобається дев’ятка. Вона зупиняється якраз біля кафе зі всілякими десертами й коктейлями. Ну, знаєш?..

– «Вишиванка»?

– Ага.

– Хай буде дев’ятка. А тепер розплющ очі. Що ти бачиш?

– Стіну.

– Трамвай зник, але ж він був. Він залишився у тебе в голові, і якщо захочеш, ти знову зможеш його викликати у своїй уяві… якщо тільки захочеш. Так і я: ти підеш у Королівський ліс – і згадаєш, як ми з тобою там ходили, підеш до озера – і я там буду, підеш на Замок – я піду з тобою. Не обов’язково пам’я… пам’ятати мене постійно: найменша згадка – і я біля тебе.

– Але я не хочу тебе нікуди викликати. Я хочу, щоб ти був і ходив зі мною сам!

Голос позаду замовк. Тобі набридло стояти лицем до стіни, але зараз той голос усе залагодить – і ви махнете разом на коктейль. Або на десерти. Або на те й інше.

Чого ж він мовчить?

– Я теж, мабуть, винен: не показував тобі бруду та кіптяви, забирав тебе від цього всього подалі, думав, ще зарано, ще встигну… Але я ще маю час… трохи часу…

А от цього разу голос тобі не сподобався категорично.

– Я нічого не розумію!

– Давай зіграємо у гру.

– Я не хочу гри! Я хочу десерт. І коктейль. І щоб з тобою…

– Прошу тебе. Ця гра не займе багато часу.

– Ну… якщо небагато…

Чому золота рибка тричі потрапляла до рук рибалки, якщо вміла виконувати будь-які бажання? Невже не легше побажати, щоб невід розірвався і випустив її на волю?

А може, саме цього вона й не хотіла?

– Будемо гратися в сліпого. Ти обходитимеш усю кімнату із заплющеними очима, цур – не підглядати. Коли наштовхнешся на якусь річ, спробуй відгадати, що це таке, детально опиши цю річ, а тоді розплющуй очі й дивися, чи правильно описала. Починаємо?

– А ти?

– А я буду зараховувати очки: за кожну правильну відповідь – одне очко.

– Як у футболі!

– На старт, футболістко, увага, марш. Тільки обережно.

Випроставши руки та обмацуючи ними простір, ти рушила вперед.

Диван ти описала точно, тумбочку більш-менш точно, вазу на тумбочці – ну, не зовсім точно, телевізор – смієтесь! що може бути простіше, – фотографію на телевізорі – ну, не відгадала, ну, забула, це було так давно, ви тоді всі разом ходили в цирк, де фотографувалися разом із клоуном…

Підступна була гра, ти й не помітила, як дійшла до крісла, – того самого, з подушками, – і завмерла.

Так, напевно, завмирає в першу мить рибка, коли розуміє, що попалася.

Твою руку взяли і стиснули, ніби не вірили, що то справді твоя рука.

– Чому я так за тебе тривожуся?

І тут ти здалася, ти програла, ти… відкрила очі.

Довгі худі пальці, жовта суха шкіра, сині нігті; від кінчиків пальців до самого підборіддя – светер, сірий, кошлатий, обвислий, ніби під ним нічого немає; потріскані губи, на місці щік – ями, на голові – картуз, очі… а очі сміються!!!

– Закрий рот: ворона влетить.

Чужий дядько, що плаче, закривши лице руками, розхитуючись з боку в бік, – ця примара, що не давала тобі спати, їсти, вчитися, що переслідувала тебе у школі, вдома, у дворі, – раптом луснула, як велика мильна бульбашка, яку ти колись видула через соломку на подив малечі.

Мить – і ти вже видряпалася на його коліна, і вирішила, що не будеш злазити з них ніколи-ніколи, він же зойкав і бурчав, що ти вже занадто велика і важка, щоб тебе втримати, що ти сама можеш будь-кого перекинути, і що ж буде, як ви обоє попадаєте, і хто ж тоді вас підніматиме…

Ти серйозно гадала, що допоки сидітимеш на цих колінах і триматимешся за цю шию, – казка триватиме вічно.

Забула сказати: від тих очей вусебіч розходилися тоненькі гострі зморшки. Тобі хотілося їх розгладити, хотілося взяти чарівну паличку й одним помахом руки перенести молодого чоловіка з фотографії у це старе крісло, але ти розуміла, що так не можна, і відважно тримала очі розплющеними, бо такими були нові правила гри.

Бог не вмер. Він став людиною.

Тьотя Ніна тепер навідувалася до вас усе частіше й частіше. Ти постійно крутилася біля неї, бо вона знала багато цікавих слів і вміла таке, чого ні мама, ні тато не вміли.

Вона приносила з собою металеву коробочку – стерилізатор називається – де лежали скляний циліндр і металевий поршень, а також дві голки, ставила ту коробочку на вогонь, кип’ятила її сорок п’ять хвилин – ти засікала час, – потім вона складала всі детальки докупи і виходив шприц.

У тебе був іграшковий набір «Лікар Айболить», але там усі шприци були несправжні, пластмасові, й коли ти спробувала їх прокип’ятити – ой скільки смороду було!

А потім тьотя Ніна набирала з малесенької пляшечки ліки й виганяла тебе. Ти не ображалася, бо тато пояснив, що коли роблять укол, має бути якомога менше людей, щоб зберегти стерильність – гарне слово, світле.

Та були в тьоті Ніни такі ліки, які треба було розбавляти тільки при відкритому вікні й тебе виганяли ще до того, як ліки набирали у шприц.

Ти схопила якось тьотю Ніну за рукав і запитала, чому ці ліки такі особливі. Вона сказала, що вони отруйні. Ти спитала: а чому моєму таткові вводять отруйні ліки? Вона відповіла, що ти своїми запитаннячками виведеш із себе і святого.

Тоді ти побігла запитати у татка. І він тобі пояснив, що ці ліки отруйні тільки для його хвороби, а на нього самого отрута не діє. Але ти бачила, що діє, ще й як!

Він схуднув ще більше, шкіра нагадувала тоненький папір, у який загортають вафлі, довкола очей почорніло, він часто дихав, інколи кашляв, але найстрашніше – коли він засинав на півслові, тоді ти довго чекала, поки він докінчить недокінчене слово, але марно.

Згодом він почав спати вдень, а вночі сидів у кріслі, і мама сиділа біля нього, і ти товклася у вітальні так довго, доки мама не виганяла тебе. А якось мама побігла уночі за тьотею Ніною і ти, пробравшись до татка, побачила, що половина його тіла сіпається, і вчепилася в нього, намагаючись припинити це, і запитувала, що сталося, але тато, мабуть, спав і не чув, хоча очі його були відкриті.

Тебе вигнали, і тьотя Ніна зробила укол. Але ти не пішла спати, ні, ти залишилася підслуховувати під дверима кухні, куди вони перебралися, коли тато заснув. Ти сиділа навпочіпки і не дихала, хоч підслуховувати й недобре, але хіба тато не казав, що діти теж мають право знати правду?

– Як довго це триватиме? – запитала мама.

– Як у кого, – відповідала тьотя Ніна.

– А в лікарні як це закінчується?

– Четверту стадію не реанімують.

– Але їм якось допомагають?

– Якщо ви маєте на увазі евтаназію… – повно нових слів і нема як спитати, що вони означають, – то ні, ніхто не бере на себе такої відповідальності. Апарат може качати кров давно мертвій людині, але спробуйте підійти і вимкнути його? Рука не підніметься. І нема таких законів. Хоча… трапляється всяке.

– Я сама навчуся робити уколи, не хочу піднімати тебе серед ночі.

– Мені не важко, ваш чоловік – дуже добра людина.

Тут ти усміхнулася: приємно чути, коли хвалять людей, яких ти любиш. І завмерла: мама застогнала, стиха застогнала, немов взяла одну високу-високу ноту й тягла її крізь себе, але той стогін дедалі більше наростав і наростав, і ти врешті затулила вуха, щоб не чути його. А коли відняла руки – говорила тьотя Ніна, і ти знову нічого не зрозуміла.

– У вас двоє дітей, подумайте про них. Та й ви ще молоді, ви ще…

– Про що ти? Я ТАКОГО ніколи не зустріну. Такого більше на світі немає. А навіщо мені гірший?

Мамин голос нагадував розтертий підошвами минулорічний листок, не придатний до жодного гербарію.

Забула сказати: Саша й далі ховався по закутках, але ні ти, ні мама не мали часу його звідти витягувати.

Ти могла справедливо пишатися собою: третій клас закінчила без трійок. Прибігши додому, найперше показала табель татові.

– Клас, – мовив на це тато, піднімаючи вгору великий палець.

Він більше не сидів у кріслі.

Ти добре пам’ятала, як іще два тижні тому тато казав до мами, коли вона намагалася вкласти його у ліжко: поки можу, підніматимуся, бо злягти найлегше. Тепер він уже не піднімався.

Ти набрала у груди повітря – багато-багато – і на одному видиху промовила:

– Розкажи мені про свою хворобу.

Тато відклав табель і ледь усміхнувся, – сонце, затягнуте хмарою, усміхається ясніше.

– Я вже думав, ти ніколи не спитаєш, – тихо відказав.

Вітер у безвітряну погоду дме гучніше.

– Сядь ближче, – він повернув голову набік, щоб краще тебе розгледіти.

Небо вночі не таке чорне, як провалля довкола його очей.

– Десять років тому… в мене забрали праву легеню… Легенями люди дихають, ти знаєш… А моя права легеня… була чорна… от як на чайнику, коли… необережно припалювати сірником… з’являється кіптява, так… і тут…

Щохвилі зупинявся перепочити. Ти вже звикла до цих перерв. І майже звикла до затемненої вітальні.

– Ніхто з лікарів… не гарантував мені тоді… стільки років життя… Але я не замкнувся вдома… я ходив, плавав, дерся на гори… ми з тобою багато кілометрів… подолали, і моя ліва легеня… вона збільшилася, стала працювати за двох…

Закашлявся. Ти подала йому води. Прибігла мама, та коли почула, про що ви говорите, вийшла, затуливши долонею рота.

– А недавно кіптява з’явилася знову… в мене в голові… а людина не має другої голови, щоб… одну забрати, чи не так, Марійчику?

Він ворухнув пальцями, і ти одразу подала йому свою руку. За три місяці ти навчилася вгадувати найменші його бажання. Одного ти не навчилася – спокійно чути своє ім’я в його вустах.

– Допоможи мамі, коли… я піду. Їй потрібна буде… твоя допомога.

Ти присіла коло ліжка і притулилася щокою до його руки – щоб на хвильку дати очам перепочинок, бо хоч би як ти старалася, твої очі тебе часом підводили: понад усе прагнули затулитися повіками, тільки щоб не бачити того, що бачили.

Мама навчилася робити уколи, і тьотя Ніна приходила до вас усе рідше, а коли в неї народилася маленька дитинка, майже перестала. І мама тоді сказала, що в біді люди зазвичай залишаються самі.

Тоді ти їй не повірила.

Твій тато помер у ніч на перше травня.

Усім класом треба було йти на демонстрацію, нести плакати, квіти й надувні кульки… а в тебе помер тато.

Усіх відмінників достроково приймали у піонери, чіпляли їм червоні-червоні галстуки, вчили віддавати салют і аплодували їм… а твій тато вирішив померти, і ти поважала його рішення, і визнавала за ним право піти з темної вітальні у ліс, на озеро, в гори, і тобі чимдуж хотілось опинитися там і зустрітися з ним, але тебе не пускали.

Після лінійки виступали шкільні колективи, і навіть грав справжній оркестр, і кожний клас накривав свій стіл із солодкими тістечками й солодкою водичкою, а потім усі сім’ями їхали за місто… а ти змушена була три дні безвилазно сидіти у квартирі з завішаними дзеркалами, де не можна було вмикати радіо, телевізор і магнітофон, і навіть розмовляти голосно не можна було; ти блукала серед людей у чорному – інколи знайомих, але більше незнайомих, які весь час витирали хустинками очі, жалібно дивилися на тебе й чомусь намагалися кожен погладити тебе по голові; ти ухилялася від їхніх рук, затуляла вуха, коли хтось дуже голосно починав тужити над твоїм татом, ніби йому це мало сподобатися, з жалем виглядала у двір, брала до рук якусь книжку, відкладала її убік, йшла на кухню й робила каву для тих, хто приходив попрощатися з татом…

А насправді ти терпляче чекала маму.

Маму, яка не помічала нікого і нічого, хоча правильно відповідала на всі запитання й навіть втішала тих, від кого приймала співчуття; маму, яка не плакала й не голосила, хоча всі навперебій пропонували їй якісь краплі й таблетки; маму, яка спокійно дивилася на всіх і все, спокійно замовляла труну, домовлялася про автобус і місце на цвинтарі, але ти добре розуміла (татова хвороба навчила тебе розуміти багато речей), що твоя мама нікого не бачить і не чує, що її нема у цій квартирі з запнутими дзеркалами.

Ти чекала її повернення, щоб повідомити одну велику-превелику таємницю.

Тато пішов, щоб справдилася дивна казка про Бога, який помер від бруду й кіптяви, щоб назавжди воскреснути потім у чистих і світлих думках людей. І для того, щоб поховати його остаточно, достатньо просто про нього забути.

Цю казку розповіла тобі тьотя Ніна, коли ти з розпачу впала на бетонні сходи й розбила собі голову.

Тоді ти так і не змогла вирішити, чи можна назвати цю казку КАЗКОЮ ЗІ ЩАСЛИВИМ ЗАКІНЧЕННЯМ, але тепер ти знала, що кожен сам дописує в ній закінчення.

Тому ти збиралася сказати мамі, коли вона повернеться, що ви ніколи не забудете тата, а отже – бог ніколи не помре.

Забула сказати: коли труну з татом опускали до ями, Саша сіпнув тебе за край плаща і, піднявшись навшпиньки, зашепотів тобі до вуха:

– Я знаю одну велику-превелику таємницю. Поклянися, що нікому не скажеш.

– Я теж її знаю, – так само пошепки відповіла ти. – Зачекай. Ось тільки мама повернеться, і все буде добре.

– А якщо мама не повернеться?

На вас почали оглядатися, і ти скористалася цим, щоб промовчати.

Відповіді ти не знала, а запитати тепер не мала в кого. Навіть тьотя Ніна не прийшла на похорон. Чомусь.

Минуло півроку. Чистилище набирало обертів, перемелюючи все, що не було достатньо міцним. Душі ще тримались, але вже забули, як виглядає небо. Порожнеча поступово затягувала їх у тріщини в просторі й часі. Щодня ви їздили на цвинтар.

Цвинтар був за містом і автобуси ходили туди не часто. Але ви щодня виходили на зупинку, ловили попутку і їхали до татової могили. Мама працювала на двох роботах, тому ви затримувалися там не довше, ніж на п’ятнадцять хвилин. Стояли і мовчали.

А потім їхали додому, щоб назавтра знову сюди прийти. Щоденний ритуал. Щоденна екзекуція.

Через півроку такої їзди цвинтар почав тобі снитися.

А мама все не поверталася.

Коли ви сідали їсти, вона ставила на стіл іще одну тарілку, виделку і горнятко. Коли лягали спати, то мусили казати: «на добраніч, мамо, і на добраніч, тату». Коли вмикали радіо, телевізор чи магнітофон, мама попереджала, що музика не повинна бути гучною чи веселою.

Але як тільки мама виходила за поріг, ти одразу підкручувала всі регулятори звуку до найвищих позначок. За останні півроку ти відчула, що жити не можеш без гучної і веселої музики.

А мама неначе перебувала за межами вашої галактики. Вона витрушувала пилюку з татових речей, виносила їх на балкон провітрювати, чистила, прасувала і клала назад у шафу. Нікому не дозволялося чіпати їх, так само як ніхто не мав права розсувати завіси у вітальні. Там увесь час панував важкий, як хмара, присмерк.

І ти раптом відкрила в собі шалену любов до яскравих речей і сліпучого світла.

Батьки інколи навіть не здогадуються, до яких непередбачуваних наслідків можуть призвести їхні категоричні заборони.

У 5-А класі у цей час дуже популярними були зошити-анкети, оформлені квіточками, бантиками, блискітками, солоденькими малюночками дівчаток і звіряток. Вони надзвичайно таємно переходили від одних рук до інших і пропонували відповісти на дурнуваті запитання на кшталт «який тобі подобається хлопець у нашому класі (Т. Б. чи А.П.), чи могла б ти поцілуватися з хлопцем на першому побаченні?» або «що б ти зробила, якби хлопець тебе зрадив, а потім прийшов просити пробачення?» Найважливішим завданням було вберегти підпільні записи від рук «цих придурків».

А тобі «ці придурки» подобалися. Не хтось конкретно, а ота їхня неслухняна «нація». З ними було набагато простіше.

Хлопці частіше мовчали, а коли говорили, то про речі серйозні, поважні: про літаки, пістолети, машини, новий удар Брюса Лі, і ти була допущена до їхніх чоловічих розмов на правах рівного, бо вміла стріляти жуйкою зі скрученої з паперу трубочки не гірше за них, і набагато краще за них вигадувала правдоподібні причини прогулів, – за кожну вдалу історію тобі ставили пачку вафлів (вдалою вважалась історія, колй вчителька переставала кричати, а, зітхаючи, примовляла: і треба ж такому статися, бідна дитина).

Хлопцеві можна було дати здачі, а за хвилю ганяти з ним м’яча, а якщо б ти дала здачі дівчині, ой, що було б! На тебе приндилися б сто років, а ще сто років з новою подружкою обговорювали б усі твої ненормальні звички.

Прізвисько «Ненормальна» приклеїлося до тебе намертво після того, як ти одного разу прийшла у клас із криваво-червоними нігтями, перламутрово-коричневими губами й фіолетовими очима… Чорна тінь висіла над твоїм всесвітом, і ти боронилася всіма доступними тобі методами. Якби в тебе була вибухівка, ти б підірвала її на центральному майдані міста, аби лиш про це дізналася мама і вийшла зі своєї глухої замкненості, хай навіть для того, щоб тебе покарати.

Але маму ніщо не зачіпало. Учителька завела тебе до порожнього класу і змила з тебе всю машкару, і попередила, щоб це було востаннє.

За ці півроку найближчою для тебе людиною став Саша. Ви майже не розлучалися. Задля нього ти забула про свою компанію.

Заради нього ти поступово перебирала на себе мамині обов’язки.

Мама повернулась у день твого народження.

Вона спекла торт, запалила на ньому дванадцять свічок, разом з тобою їх задула і дозволила увімкнути музику на повну катушку.

Вона прикрасила твою кімнату надувними кульками, подарувала тобі великого пухнастого ведмедика, налила тобі у келих шампанського – «у дванадцять років можна собі дозволити те, що було заборонено рік тому» – сміялася, жартувала, по сто разів наказувала Саші, щоб він ніколи не кривдив свою сестру…

На закінчення свята тебе морозило, як при сильній застуді. Мама повернулась, але зовсім не такою, якою була раніше.

Вона НЕ ДИВИЛАСЯ тобі у вічі.

Спочатку ти вирішила, що помилилася, ти тішилася, що ви починаєте жити, як раніше, ти стрибала і плескала в долоні… у дванадцять років ти була така ж дурна, як і в два рочки, бо все ще свято вірила, що всі ночі мають бути із зірками й ліхтарями: але мама, ледве стрівшись із тобою очима, одразу відводила їх убік, і це було так незрозуміло і так страшно, що ти завмирала, а твій всесвіт стискувався, малів, змикався довкола тебе. Чорного тунелю ще не було, але вже стрімко гасли зірки й ліхтарі.

І ти набрала у груди побільше повітря й відмовилась їхати на цвинтар.

Щоб зустрітися з татом, тобі не потрібно було щодень бачити довгі й мовчазні ряди могил. Твій тато був усюди, тільки не там.

– Як це зрозуміти?

– Я не хочу.

– Минуло лише два роки, а ти так легко про нього забула.

– Я не забула.

– А він тебе так любив.

– Ти не слухаєш мене, мам! Я думаю, це все неправильно – те, що ти робиш. Не можна поводитись з мертвою людиною так, ніби вона жива. Я не знаю чому, але це неправильно…

– Я нікого не тягну на ланцюгу. Можеш забавлятися далі, скільки хочеш, а ми поїхали. Поквапся, хлопчику мій. Ти один у мене залишився.

– Тато помер, невже ти цього не розумієш? По-мер!

– Замовкни.

– Його тіло, напевно, вже почало розкладатися!

– Що?

Ти не хотіла казати того, що сказала, але твої слова влучили в ціль: мама нарешті подивилася просто у вічі.Ти отримала можливість розказати їй правду. Про безсмертного бога. Про людей, яких він ніколи не залишає у біді. Про добро, яке треба оберігати від бруду і кіптяви, щоб воно не перетворилось у зло.

Але тут втрутився Саша. Він стояв біля дверей, вбраний, взутий, готовий їхати, і раптом сказав, дивлячись собі під ноги:

– Коли тато був хворий, Маша казала, що було б добре, якби тато швидше помер. Вона так мені казала.

– Мам, я не… я просто… я не могла більше чути, як він стогне, але я не хотіла… Мам!

Вона вдарила тебе парасолею, яку щойно взяла до рук, бо надворі періщив дощ. Потім ударила ще раз. І ще.

Вона била тебе безупину, не дивлячись, куди влучає, не цілячись, навідліг, з розмаху, а ти чіплялася за неї руками, ридма ридаючи і повторюючи, мов молитву: «Я не хотіла, мам, я не хотіла того, що сказала, повір мені, будь ласка, я не хотіла…»

У якусь мить ти не втрималася на ногах і впала на підлогу, а в наступну мить лягла, затуливши голову руками, не змовкаючи ні на хвилину: «Вибач мені, мам, будь ласка, вибач, я не хотіла, мам…»

Тобі здавалося, що ці слова вросли в твою кров, і навіть постарівши, ти будеш шепотіти їх беззубим ротом; тобі було гаряче від усвідомлення того, що тебе б’ють. Тебе ще ніколи не били, тому, мабуть, ти почувалася так незвично. Не зупиняючись ні на мить, ти викрикувала і викрикувала рятівні слова: «Я не хотіла, щоб він помер, я не хотіла, повір мені, повір…»

Врешті-решт ти змучилася кричати й перейшла на шепіт. І настав момент, коли удари припинилися…

Серед дзвінкої тиші, серед гарячої, пульсуючої від краю до краю галактики, ти почула, як мама плаче. Вперше після смерті тата.

Немов прорвалася невидима бетонна барикада, і ти була в цьому винна: «…пробач мені, будь ласка, пробач…»

Це був відгомін твоєї молитви. А може, тобі причулося. Бо в цій тиші ти нарешті зрозуміла, що таке біль. І на цілу сходинку стала ближчою до розуміння татової біди.

Раптом до тебе хтось доторкнувся. Ти підняла голову. Мами не було. Присівши біля тебе, Саша дивився сумними очима і гладив тебе по спині. Потім несміливо і тремтяче його рука опустилася нижче.

Ти була в коротенькій сукенці, яка тобі дуже подобалось, але зараз тобі чомусь дуже сильно захотілось одягнути штани. Негайно. Не зволікаючи.

Татові теж, напевно, хотілося встати зі свого ліжка, але він не міг. Як ти його тепер розуміла!

– Ніколи – чуєш? – ніколи більше я з тобою не розмовлятиму.

Саша відсмикнув руку, немов обпікся. Не дивно. Усе твоє тіло горіло вогнем. І очі, мабуть, також. Саша хотів був щось сказати, але не сказав, а встав і вийшов.

Тоді ти опустила голову і, намацавши рукою ведмежатко, яке мало необережність опинитися поруч, спробувала відкрутити йому голову. Але не вдалося.

Застогнала. Трохи полегшало.

– Як ти посмів нас покинути?.. – прошепотіла сухими гарячими губами. – Як… як… як?

Твоя душа не пройшла випробування чистилищем.

Ти скотилася в пекло. Ненадовго. Усього на десять років.