Текст книги "Провина"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Анна Хома
Провина

Частина перша
Меа culpa…[1]1
  Моя вина… (лат.)


[Закрыть]

Страшні слова, коли вони мовчать,

Коли вони зненацька причаїлись.

Ліна Костенко

І у призначений час усі речі відшкодують одне одному вчинені кривди.

Арістотель

Вступ

Хто яму копає, той у неї впаде…

Вона не полінувалась і викопала глибоку яму, добротну, гарно приплескала краї лопатою, щоб одразу видно було, що яму цю копали з любов’ю… а тоді прикрила її зверху гіллям і притрусила листям, щоб жодна жива душа не здогадалася, що тут викопана яма для ближнього.

І ось тепер вона сама лежить у цій ямі, на самісінькому дні, де немає нічого, окрім глупої порожнечі…

ЧОМУ ТИ НЕ ДОБИВ МЕНЕ?

Його нарекли Харитоном тридцять два роки тому під час підпільного обряду хрещення у хаті підпільного священика, котрий маскувався під кочегара настільки вміло, що поголеним, вимитим і чисто зодягненим його в селі майже не бачили; цю поважну змову проти атеїзму задумали, здійснили та обмили його бабця на пару з сусідкою Микитихою, причому спочатку обмили, а потім почали радитись як дитинку назвати.

Радилися недовго, бо одна була глухувата на одне вухо, а друга – на обидва, тому тицьнули у священика й наказали подивитися у церковному календарі: «Там сті’ко ймен, що сам дідько ногу зломи».

11 жовтня було під опікою преподобного Харитона, і те, що в метриці стояло виплекане батьками мелодійне і княже Володимир, нікого не зупинило.

Батьки ж назвали цей обряд несанкціонованою містифікацією, яка вводить підростаюче покоління в оману, і порадили бабці брати під руку свою колєжанку і йти лікуватися. Але сталося непередбачуване: підростаюче покоління – хоч бий, хоч плач – не хотіло озиватися на всіляких там Володів, Влодків і Ладиків і реагувало тільки на доросле й таємниче Харитон.

Соромитися даного Богом і бабцею ім’я він почав із дванадцяти років.

Озброєна і небезпечна, вона сиділа біля цієї ями, чатуючи на найближчого свого ближнього й не підозрюючи, що через годину сама собі нагадуватиме мертву зірку, довкола якої плюскотітиме космічний холод, і не буде від нього рятунку, тому що одяг її пошматованим дрантям валятиметься десь у протилежному кінці космоcy.

Дно ями було таким твердим, ніби то було дно басейну з крижаною водою. Якби не ця твердість під лопатками і не цей холод довкола, можна було б і далі спокійно спостерігати за крахом світобудови.

Але холод і твердість не давали спокою, змушували до дій.

Вона згадала, як ретельно готувалася до зустрічі, як продумувала кожну дрібницю: від кольору волосся – обов'язково пшеничний, стиглоколосковий (час не стоїть на місці й змінює все, особливо колір волосся, від якого він так колись шаленів) – до жесту, яким вона запросить його до кімнати, жесту цариці, яка милостиво прощає свого блудного раба.

Тепер від її зачіски нічого не лишилося – брутальна рука зруйнувала її без найменшого жалю. Вилізти з цієї ями вона навіть і не мріяла, але довго лежати, не рухаючись, було нестерпно.

ЩОБ ТИ ТЕЖ ЛЕЖАВ ТАК ДОВГО-ДОВГО…

Його батьки працювали медиками у районній амбулаторії, і всі в районі розуміли, що дитина піде їхніми слідами. Ніхто не переймався тим, чого ця дитина хоче, а вона переймалася тим ще менше, поступово звикаючи до маминого мрійливо-риторичного: «А уявляєте, як йому пасуватимуть білий халат, біла шапочка і фонендоскоп на шиї?»

У дванадцять років, як грім серед ясного неба, прозвучав його несамовитий протест проти медицини взагалі та своєї причетності до неї зокрема. Несамовитість протесту виявилася в тому, що хлопець перебрався з хати у «тарзанку», яку вони з друзями змайстрували на розлогій вербі над річкою, і в цій «тарзанці», незважаючи на всі мамині прохання і батькові погрози, ночував, їв і ховався від негоди, аж поки його оселя не спалахнула вогнем і не зникла з лиця землі разом з вербою.

Спалахнула від недопалка священика-кочегара, але, як плескала Микитиха по селу, навіть волосинка даремно з голови не падає, і той, хто посадив цю вербу, той її тепер і знищив, а хто посадив «бігме Боже не скажу, ножем ріжте ми – не скажу».

Він так ніколи й не запитав у неї, хто ж посадив цю вербу.

Бажання ворухнутися переросло у життєво важливу потребу – і вона повернулася на бік. У поле зору потрапила керамічна ваза для підлоги, яка лежала на боці і з горла якої стирчала зіпсута ікебана із засушених рослин.

Цій вазі пощастило більше: її кинули на килим, де не так твердо й холодно, як на голому лакованому паркеті.

Погляд зачепився за стіл, сервірований на три персони, і зупинився на ньому.

Вона планувала, насолодившись досхочу своїм тріумфом, запросити свого ближнього до столу. Але не так сталось, як гадалось.

Їжте моє тіло і пийте мою кров…

НЕ ДУРІЙ, ПРОШУ ТЕБЕ, НЕ ДУРІЙ

Його вселенський конфлікт зі світобудовою завершився компромісом: лікувати людей він не буде, а лікуватиме їхні зуби, що з медициною має зв’язок далекий і неістотний. Себто білий халат і шапочку вирішили залишити, а замість фонендоскопа дати до рук борувальну машину.

Але коли мама з татком всіма правдами і неправдами запхнули свого синочка до медичного інституту на найкрутіший стоматологічний факультет, студент, роззирнувшись і побачивши, як живуть люди у місті, вирішив, що житиме не гірше, а про село згадуватиме лише в страшних снах.

Зобов’язавши батьків нашкребти трохи грошенят – «продайте бика, а не вистачить, то й хату в селі, адже в райцентрі вам пропонували квартиру, от і переїдьте туди, навіщо вам господарка у селі?» – він безболісно пережив горезвісний розподіл: молодого спеціаліста направили на роботу не в якісь там задрипані Жаб’ячі Лапки, а в щойнозбудовану поліклініку в новому мікрорайоні міста.

Поступово він вибив собі повну ставку й окремий кабінет у поліклініці, з гуртожитка переселився до власного будинку, а головне – зарікся на віки вічні встрявати у конфлікти, чим заслужив славу куленепробивного флегматика.

Оглядаючись на себе дванадцятирічного, він дивувався своїй тодішній затятості, але вчасно згадував про перехідний вік і переставав дивуватися.

Щоб зрозуміти, наскільки вона була колись щасливою, треба було опинитись у ямі. Усі ці чотирнадцять років вона тримала руку на пульсі його життя, дивлячись крізь пальці на всіх його жінок, знаючи, що жодна з них ніколи не зітре з його пам’яті феєрично-яскравих спогадів про його Зірку. Була свято переконана, що варто поманити пальцем, як він прибіжить, немов пес на шнурку… просто він їй не потрібен, тому вона дозволяє йому жити, як заманеться. А насправді всі ці роки вона чекала на його повернення.

А він узяв і запропонував руку й серце іншій жінці. Це був дошкульний удар. Вона заспокоїлася тільки тоді, коли побачила ту іншу: непоказна сіра мишка, настільки довірлива й наївна, аби повірити, що в неї може серйозно закохатися ТАКИЙ чоловік. Ця жінка не становила реальної загрози. Тільки треба було не лінуватись і викопати достатньо глибоку яму.

І вона взялася до роботи. Результат не забарився.

…З того місця, де вона лежала, видавалося, ніби над столом палахкотить заграва, так яскраво виблискували у світлі люстри порцеляна і кришталь. Вона все життя любила блиск і вишуканість дорогих речей.

ТИ Ж УСЕ МОЄ ЖИТТЯ СПАПЛЮЖИВ, ВИРОДКУ!

Одного разу його медсестра – поважна пані Ніна – сіла перед ним і поважно мовила:

– А чи не час вам, Григоровичу, зав’язувати з вашим холостяцьким існуванням?

– Невже надумали розлучитися, Ніно? А куди ваших дітей подінемо? Здамо в інтернат?

– Ні, я підшукала собі заміну.

– Ага! Два місяці тому ви вже приводили до мене на оглядини одну кралечку, з кроуфордськими ногами і бюстом Памели Андерсон. Але коли я за звичкою заглянув до неї у рот, що я там побачив, моя кохана Нінок? Глибокий, просто глибочезний карієс двох молярів. Чи ці кралечки ніколи не дивляться на свої зубки, чи вони вважають, що дірки можна заліпити «Орбітом», як думаєте?

– Ну і запломбували б їй ці моляри, подумаєш робота.

– І як я, по-вашому, міг би цілувати жінку, з кожною пломбою і коронкою якої мав щастя особисто ознайомитись?

– Вам, стоматологам, важко догодити. Але майте на увазі, за статистикою, – що старші батьки, то вища ймовірність народження у них неповноцінної дитини. Чого дивитеся? Гени – штука непроста. Вам уже тридцять два. Ось народиться у вас виродок, згадаєте і Мічуріна, і його горох, і мої слова…

– Менделя, Нінок, Менделя.

– Яка різниця? Але цього разу я подбала про вашу ж делікатну стоматологічну душу. Зубо-щелепний апарат у цієї дівчини ну просто ідеальний.

– Такий трапляється лише у викопних динозаврів.

– А от і ні. Б’ємось об заклад: якщо ви не знайдете у її ротовій порожнині жодного ґанджу, то обіцяйте мені, що запросите її на каву.

– А якщо знайду?

– Тоді на каву поведете мене.

– Щось мені видається наша угода трохи однобокою.

– Хіба?

…Він кинув погляд на весільний костюм, який йому швиденько підібрали в модному салоні, почастувавши при цьому дармовою кавою і додавши, нібито безкоштовно, краватку. Правду мовлячи, ні костюм, ні краватка, ні кава йому не сподобались, але він нічим не виявив свого невдоволення, він вийшов із салону, сів за кермо і втопив педаль газу по саме нікуди… і зупинився аж біля КП при виїзді з міста.

Дорога вела в далечінь, і гадки не мала, що сьогодні п’ятниця, переддень його весілля, що він має приготуватися до завтрашнього дня, а не сидіти в машині при виїзді з міста, скоса позираючи на весільний костюм.

Як кажуть у народі, спочатку була кава.

А може, поки не пізно… Ні, мабуть, пізно.

Головне, що на видноколі не маячать ні батьки нареченої, ні діди з прадідами, – відомо, скільки з ними всіма мороки. І дуже добре, що він подбав, аби наречена пройшла всі необхідні обстеження, які дозволяють виявити захворювання й передбачити ризик спадкових відхилень у потомства.

Бо виродків, калік, недужих, недорозвинутих і т.ін. він не переносив органічно.

«Мене звати Зоряна Короленко, і в мене є важлива інформація про вашого майбутнього чоловіка. Можете проігнорувати мого листа, навіть можете показати листа йому, але якщо ви не хочете все життя страждати, прошу прийти в п’ятницю, у переддень вашого весілля, о восьмій годині за такою-то адресою. Поки не пізно».

Сьогодні була та сама п ’ятниця. Її суперниця заковтнула наживку і прийшла. Її навіть суперницею було важко назвати. Таке собі непорозуміннячко, яке треба якомога швидше залагодити.

Вона підвела гостю до люстра і сказала:

– Подивіться на мене і подивіться на себе. Будьмо відверті: ви не можете зі мною змагатися. Ми з ним не бачилися дуже давно, але це тому, що я так хотіла. Як гадаєте, якщо я зараз захочу, щоб він до мене повернувся, чи згадає він про вас і про те, що в нього завтра весілля? У вас є шанс переконатися в цьому і не зробити помилки. Він теж отримав від мене листа і з хвилини на хвилину повинен прийти. Почекаємо?

Задум був простий, як усе геніальне: щойно пролунає дзвінок, вона спровадить суперницю до сусідньої кімнати, а свого ближнього заманить у спальню, де змусить його забути про всіх і вся в обіймах своєї Зірки. Те, що він не встоїть перед золотоволосою спокусою, вона знала достеменно. І він це знав. І, мабуть, не знаходив собі зараз місця.

А суперниця… якщо вона розумна, то весілля не буде, якщо дурна, то так йому і треба.

…Вона отямилася, коли всі тарілки, келихи, столові прибори й серветки опинилися на підлозі. Потужний дзенькіт усе ще відлунював у квартирі.

Як вона встала і дійшла до столу, було важко сказати. Завтра прийде її дитина і…

ДИТИНА! ЩО Я ЇЙ СКАЖУ?

Двадцяте століття доживало віку. Усі мас-медіа навперебій рахували дні до Міленіуму, підбивали підсумки вмираючого тисячоліття й робили прогнози на майбутнє.

Він не мав до цього століття, а тим більше до тисячоліття, жодних претензій. Усе в нього велося, все ладилося.

Однак інколи серед повного штилю неждано-негадано на нього навалювалася нудьга. Її обійми були подібними до легкого тополиного пуху, що сипався і сипався згори, здавалося – м’якого й безневинного, але то тільки на перший погляд, бо дихати ставало дедалі важче, і він був ладен віддати половину свого майна за ковток свіжого повітря. Тоді він телефонував завідувачу, казав, що терміново йде на лікарняний, вимикав не дослухавши відповіді, мобільник, і зникав зі своєї сумирної планети днів на два-три.

– Пішов у запій, – висували версію співробітники. – Або в загул, – припускали інші.

Повертаючись назад, він ніколи не намагався щось пояснити.

Але сьогодні ж п’ятниця, переддень його весілля, він не може зникнути, без попередження, без пояснень…

…Дивно: годину тому вона добряче випила, а тепер весь алкоголь кудись безслідно зник.

Швидко помилась і перевдягнулася. Тільки думка про дочку тримала її на ногах. Не можна, щоб вона побачила її такою. Є пригоди, які з мамами не повинні траплятися. Є тягарі, які не можна ділити зі своїми дітьми.

Спакувала речі й завмерла посеред кімнати.

Розуміла, що треба йти, але не могла зрушити з місця.

Відчувала себе мишкою, загіпнотизованою удавом, нездатною чинити йому опір, ні на що тепер не здатною.

Рука потягнулася до телефону. Батько її дитини – майор міліції, але хто сказав, що він їй допоможе? «Якщо жінка сама не захоче, ніхто з нею нічого не зробить. Ну хіба якщо вдарити її по голові. Покажи мені сліди боротьби. Нема? Ти забагато випила? Он як. Свідків теж нема? Погано. Та ти ще й сама його впустила? Це вже зовсім зле. Якщо тобі потрібен був мужик, то при чому тут я?»

І друзям не розкажеш – соромно так, хоч вени собі ріж. Усі довкола – а найбільше вона сама – завжди вважали Зоряну Короленко жінкою вільною, незалежною, фантастично розумною і надзвичайно вродливою. А тепер на неї показуватимуть пальцями… Ні, треба втікати…

Взяла телефонну трубку до рук. Знала, кому подзвонити, просто відтягувала час. Зволікала. Складала молитву.

МОЖЕ, Є ДЕСЬ, ГОСПОДИ, ДОСТОЙНА ТЕБЕ ЛЮДИНА, ЗРЯЧА І НЕ ТАКА НАЇВНА, – МУСИТЬ БУТИ СЕРЕД НАС ХОЧ ОДНА ТАКА ЛЮДИНА! – ТО ТИ, БУДЬ ЛАСКА, ДАЙ ЇЙ ДО РУК НАЙБІЛЬШУ ЗБРОЮ, ЯКА ТІЛЬКИ Є НА ЗЕМЛІ, І НЕХАЙ ВОНА РОЗМАЖЕ ЙОГО ПО СТІНІ…

Він підніс запальничку до конверта з листом.

«Треба зустрітись. Приходь у п’ятницю о дев’ятій годині вечора. Моя адреса не змінилась. Сподіваюсь, ти її не забув.»

…Вогонь жухнув угору й за хвилю зник разом із папером.

Він глянув на годинник. Одинадцята. Вже через годину ця проклята п’ятниця закінчиться… через довгу годину.

А нудьга візьметься за нього по-справжньому. У перший день вона лише заточує кігті та обростає шерстю – ця нудьга з манерами вовкулаки. Допоки він опиратиметься їй, його дні тягтимуться нестерпно довго.

Знову клацнула запальничка, і дим цигарки поповз до вікна.

Дорога обіцяла врятувати його, але він їй більше не вірив.

Жив, поки живеться. Від одного нападу нудьги до іншого.

Відступ у минуле

Спочатку було всеєдине неподільне Ніщо.

Воно просочувалося крізь тебе і ти просочувалася крізь нього, можна було вмерти від цієї цілісності й неперервності, але для того, щоб вмерти, треба було спочатку народитися.

Ти не квапилася, хоча якась незрозуміла тривога разом з рожевим світлом проникала у твій затишний всесвіт, збурювала хвилі у безмежному океані спокою і змушувала тебе боротися за твій мирний світ усіма доступними тобі на той час способами.

Та одного разу гігантська чорна тінь накрила твою галактику, і ти відчула, як ця галактика стискається, маліє, змикається довкола тебе, і запрагла перетворитися знову в зиготу – предтечу твого всесвіту, передісторію твого буття, де не існувало ні страху, ні блаженства. Ти тоді не знала, що твого тата забрали на операцію, а маму в пологове відділення із загрозою зриву вагітності.

Але ти вціліла, і надійшов день і час, коли нескінченні простори твоєї світобудови стали для тебе затісними, і ти вирішила подивитися, що ж є за межею безмежжя.

А може, тобі просто набридла твоя лагідна в’язниця?

Ти народилася легко і майже не завдавши мамі болю, ніби якимось двадцятим відчуттям здогадалася, що зараз мамі не до тебе, що вона хоче якомога швидше повернутися до лікарні, де лежав у той час твій тато і звідки ти її силоміць забрала, вимагаючи, щоб тебе випустили на волю.

Коли тобі показали цю волю, ти закричала.

Тебе майже одразу перевели на штучне вигодовування, бо у мами не було часу доглядати тебе, добре харчуватись, а тим більше годувати тебе по годинах. Вона лишала тебе на сусідку-семикласницю і бігла до невідомого тобі хворого чоловіка.

Нічого цього ти не знала і знати не хотіла, а хотіла ти молока, сухих пелюшок – про памперси тоді й не чули – і щоб біля тебе була твоя мама.

А мами частіше не було. І ти від неї потроху відвикала. Хоча й протестувала всіма можливими на той час способами.

Аж якось, в особливо неприємний для тебе день, коли ти тягнулась і ніяк не могла дотягтися до червоної цяцьки, а одержавши її, виявила, що вона холодна і тверда, хоча тобі хотілося чогось теплого і м’якого, і сусідка-семикласниця ніяк не могла зрозуміти, чому ти заходишся від плачу… в цю катастрофічну мить щось незрозуміло могутнє і надзвичайно ніжне одним махом вийняло тебе з колиски і притулило до себе – ця ніжність занурила тебе у призабутий океан спокою, ця могутність вселила в тобі впевненість, що ніякі чорні тіні більше до тебе не наблизяться, і ти одразу припинила верещати і солодко заснула на незнайомих, але таких рідних руках.

Відтоді для тебе почався рай.

Відколи тато вперше взяв тебе на руки.

Згодом рай почав набувати певних рис, і ти тільки тим і займалася, що безперестанку пробувала його на смак. Найбільше тобі подобалося смакувати нові слова: одні з них нагадували цукерки, інші – яблука, ще інші – ну зовсім несмачну манку. Одне слово, ти й на хвильку не змовкала, і всі, хто необачно траплявся тобі на шляху, ставали жертвами твоїх довгих, не по роках зрілих просторікувань.

Ні тобі, ні будь-кому іншому в той час не могло спасти на думку, що мовчання стане твоїм супутником на довгі роки.

Зіп’явшись на ноги, ти, не довго думаючи, вирушила на завоювання свого раю. І, нікого не питаючи, завоювала його.

Рай називався «четверта квартира», до нього можна було потрапити через великі-великі двері, які відчинялись, якщо стати навшпиньки і натиснути на чорний гудзик. Двері казали «чак-чак» і відкривалися.

До раю вели сходи, закручені, як… як завитка у вусі – так любила говорити тьотя Ніна з першого поверху, – і треба було дострибати на другий поверх раніше за Шашу, щоб тобі першій двері сказали «чак-чак».

Шаша – насправді Саша, але в два рочки ти ще не вимовляла звук «с».

Хто такий Шаша?

Це той, хто ледве не відібрав у тебе твій законний рай. Чорна тінь над неозорою галактикою щастя.

У раю, як заведено, жив бог.

Богом був тато. Він був набагато головнішим за дядю з «Вечірньої казки», тому що той дядя вмів тільки казки розповідати, а тато вмів… ой, стільки він усього вмів! Умів ходити лісом зі страшною-страшною назвою, яку ти навчишся вимовляти, тільки як підеш у другий клас, а облазиш уздовж і впоперек задовго до школи, і йому там зовсім не – було страшно, чесно-чесно, і тобі з ним теж не було страшно у тому Кайзервальді. Отже, загинаєм один палець.

Умів плавати, як чудо-юдо риба-кит, і пускати на тебе багато-багато бризок, а ти верещала на весь кар’єр, хоча тобі це дуже подобалося, і тому ти навіть не помітила, як сама навчилася плавати, залазячи у воду із залізною впевненістю, що тебе завжди встигне підтримати його дужа рука, – загинаємо другий палець.

Ще він умів видряпуватися на вершечок Високого Замку – є така висока-висока гора просто біля вашого дому, – але не бетонними сходами, як усі прості люди, а навпростець, там де земля, кущі й дерева, і ти дряпалася слідом за ним, і кожного-кожного ранку, крім неділі, чи в дощ, чи в сніг, а чи в спеку ви виходили разом «у розвідку», як казав тато, і поверталися захекані й щасливі. Загинаємо третій палець.

А що він умів іще, – не повірите! Він умів, – і тут ми загинаємо четвертий, п’ятий і… і решту, скільки їх там зосталося, пальців: він умів по-особливому брати тебе на руки, піднімати до самого-самого неба, бо над Високим Замком більше нічого, крім неба, нема, і тримаючи над всеньким містом, примовляти: «Ти у мене сильна, смілива і спритна. Не слухай, коли хтось скаже, що ти ще мала. Ті, з ким поводяться, як і малими дітьми, закутують, панькаються, хукають над ними, – ті до смерті залишаться малими дітьми. А ти виростеш і зможеш оборонити себе від біди… якщо я колись не зможу цього зробити».

Хіба не пророчі слова?

Мама і Шаша у цих вилазках участі не брали.

У раю, крім бога, жила також його дружина, бо як богові без дружини. Вона називалася дуже коротко і просто – мама, але бог кликав її Олечка, і чим одна назва відрізнялася від іншої – тобі було не зовсім зрозуміло. Мама – вона всюди мама, але богові видніше.

Мама приносила їсти, видносила брудний посуд, мила, прибирала, прала, але це роблять усі-всі мами, а твоя мама була особливою, бо дружина бога не може бути такою, як усі. Вона працювала у таємничій «ощадкасі», мала блискучі мешти на тонюсіньких шпильках, в яких можна було втопитися, і знала багато-багато цікавих слів. От наприклад: рай мама називала «домом вар’ятів», бога – «жебраком», свою роботу – «каторгою», тьотю Ніну з першого поверху – «шльондрою»…

Усі ці слова легко запам’ятовувались і їх можна було потім використовувати у дворі. Коли баба тьоті Ніни зачула, як її онучку кличуть діти, вона прийшла до вас у гості і… ой що було! Стільки нових слів можна було почути!

Але не подумайте, мама з нею не сварилася, вона ніколи ні з ким не сварилася, а тільки робила свій голос сухим і зморщеним, як осіннє листя, яке ви з татом збирали у парках, і одразу хотілося зробити все, як вона каже; коли баба тьоті Ніни пішла, мама ходила, ходила квартирою і все витирала й витирала пилюку, а якщо придивитися, то пилюки зовсім не було.

– Їй треба заспокоїтися, – казав у таких випадках бог, притуливши пальця до рота, що означало: йдемо у розвідку, але тихенько.

Дуже важко, скажу вам, збиратися на вулицю тихенько, бо не можна стрибати і плескати в долоні, але богу видніше.

Дорогою бог часто роз’яснював деякі дивні мамині слова, але того дня прозвучало ще одне дивне слово, яке пахло бетонними сходами.

– Тат, а чому ти жебрак?

– Бо я живу на маминій шиї.

– А чому ти живеш на маминій шиї?

– Бо я… інвалід.

Але тоді ти так і не запитала, що це слово означає, бо вже підходив час ліпити сніжки.

Тьотя Ніна довго потім не віталася з мамою, аж поки її баба не послизнулася на бетонних сходах і не розбила голову. Тоді тьотя Ніна прибігла до мами вся заплакана-заплакана і просила, щоб мама викликала «Швидку». Мама зразу викликала, а потім і до лікарні поїхала… Там сказали, що баба лишиться інвалідом, тьотя Ніна знову сиділа у нас і плакала, і мама плакала разом з нею, і треба ж було якось їх втішити!

– А мій тато теж інвалід і це дуже-дуже добре!

Усі присутні тоді чомусь надовго замовкли.

А ще в раю жив Шаша. Нібито він був такий самий, як ти, але не мав спідничок, бантиків і косичок, a мав «півника» – ще одне дивне нове слово – і коли пісяв, то цей «півник» чомусь піднімався догори. Стільки всього незрозумілого на світі!

Шаша завжди хворів, навіть коли народився, – а це було давно-давно, тобі було два рочки, і ти була мала й дурна, бо коли мама прийшла з Шашою на руках, то зібралося багато гостей і всі плювали на нього й казали, який він нездалий, і ти взяла його на руки і понесла на балкон – як навіщо, – викидати, ну кому потрібен нездалий братик.

Але так направду, то ти хотіла його викинути, щоб він не зазіхав на твій рай. Тоді цього зробити не вдалося. Тебе відлупцювали і навіть бог не заступився.

А потім Шаша захворів, і його забрали у біле-біле місто до білих-білих людей, – тата й маму туди не пускали, а ти все зазирала у шпарку дверей, бо дуже хотіла побачити, яка у білому місті ніч: теж із зірками й ліхтарями, як всюди, чи ні, і все просилася, щоб тебе теж туди впустили.

Така велика дівчинка, а така дурна: ніч не завжди буває із зірками та ліхтарями, але тобі цього до пори, до часу не казали. Думали, мабуть, що ти ще маленька.

А коли Шаша повернувся, ти зрозуміла, що він не спроможний відібрати в тебе навіть іграшку, не те що весь рай. І милостиво дозволила йому залишитися.

Минув час – і ти більше не уявляла собі раю без Шаші.

У що ви тільки з ним не бавились (які ляльки, – ви що?): у війну і солдатиків, у лікарні й магазини, у літаючі тарілки і стріли, що мали здатність прилипати, які літали і присмоктувалися до найневдаліших місць, за що завжди карали тебе, бо ти старша, і ти не лежала у реанімації – слово, яке ти вивчила одразу, як тільки почула, так воно тобі сподобалося, – тому йди бавитися на вулицю, а брата не чіпай, і брат сидів і дивився у вікно, як ти йшла бавитися на вулицю, і тобі було так його шкода, що ти запровадила нову гру: Шаша нібито лежав у реанімації, а ти носила йому з пісочниці у червоному відерці палянички. Поки не потрапила на очі мамі й не опинилася в кутку.

Але Шаша сидів дома і дивився телевізор, навіть коли не кашляв і не чхав, на що тьотя Ніна з першого поверху, яка вчилася на медсестру і тренувалася робити уколи на найвідважніших сусідах, якось сказала: «Як ваш Сашко знайде собі дівку, якщо він носа з хати не показує?»

Зачувши це, ти підійшла до брата і сказала: «Давай я буду твоєю дівкою.» І ви почали бавитись у наречених: водилися за руки, пили сік із високих фужерів, як у фільмах, а коли дома нікого не було, – вмикали магнітофон на повну гучність і починали танцювати: ти – падаючи з маминих високих обцасів і плутаючись у довжелезному тюлі, він – у татовій краватці і з намальованими чорним олівцем вусами.

Одного разу, коли ви в обнімку полягали на канапі, як і належить чоловікові й жінці, увійшов бог і в нього зробилося таке лице, яке ти побачиш знову через чотири роки: зморщене лице старця. Він уперше в житті накричав на вас, і цей крик був зовсім не схожий на крик мами.

Та найголовніше, що в тому раю, де столи були вищими за голову, а на лавках можна було лежати впоперек, де Миколай приходив так пізно, що хоч би як ти пильнувала, хоч би як терла всю ніч очі, на ранок усе одно знаходила під подушкою омріяний подарунок і жодного натяку на хитрого діда; де Баба-Яга, Бабай і Циган ходили тільки до неслухняних дітей, і щоб уникнути зустрічі з ними, достатньо було заплющити очі та проковтнути ложку манки; у тому незбагненно-безкрайньому світі щемливого остраху перед таємницями і постійного очікування дива жила-поживала ти, Маруся-Марічка-Марусенька, і думала, що житимеш там вічно.

Час тоді спливав так повільно, що ти не могла дочекатися дня, коли виростеш і зможеш зривати всі заборонені плоди з усіх заборонених дерев, але тоді ти й гадки не мала, що на сторожі біля них чатуватимуть змії…

Мама завше називала тебе Марією, тільки Марією, не інакше. Але ти звикла і вважала, що так і має бути. Зате у Саші було стільки імен, що й не перелічити: від «любий синочку» до «сонечко моє ясне». Та він теж звик і вважав, що так і має бути.

Чому б і ні? Навіть собаки звикають. Одні – до нашийників, інші – до «Педігрі палу».

Перші негаразди в раю, – ніби в раю бувають негаразди, скажете ви, але ти свідок: бувають, – оті найперші тріщини, які переростають у криголам (нове тріскучо-морозяне слово, яке сподобалось тобі тим, що його можна промовляти назад: ла-мо-криг, о!), ще невидимі, але вже вловимі вухом потріскування почалися одного сонячного дня, коли ти розмахуючи ранцем, ішла зі школи: нульовий клас шестирічок – це вам не дитячий садок, хоч шкільної форми ще нема, але букви знати треба, а що найгірше – треба вдень спати, а ти ж удень зроду-віку не спала, але коли ти це сказала виховательці, та поставила тебе в куток, – отже, ти йшла зі школи і, як завше, дорога твоя пролягала попід вікнами тьоті Ніни з першого поверху.

– Скажи, скажи мені, тільки чесно: ось ти особисто багато знаєш людей, які б жили з… цим?

Мамин голос скидався на сухий-пресухий листок, який хтось витяг із гербарію і розтирав у долонях, і тобі стало шкода тьоті Ніни: їй бідненькій, напевно, так само страшно, як тобі, коли мама починає «читати моралі» (останніх слів ти не розуміла, але віднедавна вони були улюбленими словами у твоєму класі і хоч-не-хоч, а мусиш їх повторяти, щоб не відстати від інших, хоча чомусь інших не ставлять так часто у куток, як тебе, – цікаво чому?). Але тут тьотя Ніна відповіла чітко, без запинок, як вискочка з першої парти, і згадавши про вискочку, ти автоматично знову згадала про ненависний кут:

– Я знаю таку людину, – сказала тьотя Ніна. – І ви її знаєте. Він живе у квартирі наді мною. Шість років – це дуже багато.

– А якщо я не хочу рахувати роки? Якщо для мене шість років – це мить? Якщо мені буде мало і сотні років з ним? Що мені робити?

– Радіти, поки… Я хотіла сказати…

– Я знаю, що ти хотіла сказати.

– Послухайте!..

Ну все, далі почалися зовсім-зовсім нудні «моралі» й навіть нові слова, які промовила тьотя Ніна, виявились зовсім-зовсім нецікавими, і ти їх одразу забула.

Аннд ХОМА

Проте оту вискочку з першої парти, яка пішла і нашептала виховательці, що ти розлила на її сукенку чорнило, ти не забудеш. Ну й що, що розлила, – сказали ти виховательці й гонорово пішла в куток, хоча і вискочка, і півкласу бачили, що тебе на перерві штурхнули, і ти впала на її парту й перевернула капосну чорнильницю випадково. Тому ти піднімаєшся зараз сходами і шепочеш, що завтра перевернеш оту чорнильницю їй на сукенку навмисне, хай знає!

А дома ти застала на дивані бога і потягла його бавитися у хованки, і твоя велика помста вмерла у зародку. Нічого немає кращого, ніж бавитись у хованки з богом.

…Оті нецікаві слова тьоті Нінині, які ти одразу забула, нагадували бридку темно-фіолетову пляму на білій сукенці вискочки з першої парти, пляму, що мов жива випускала навсібіч фіолетові щупальця й щоразу більше розповзалася, коли її пробували витерти.

Слова-тріщини, які ламають кригу, і кидають людей у нуртуючу воду.

Та поки ці тріщини невидимі, людям здається, що вони ходять по тверді і їм не цікаво, що там коїться під ногами. Так само, як ти не знайшла нічого цікавого у словах «кан-цер» і «ме-та-ста-зи» і спокійнісінько їх забула.

Несподівано рай закінчився. Почалося чистилище. Місце, де душі випробовуються на міцність.

Тата забрали в лікарню серед ночі, бо тато почав сильно кричати. Ти вибігла в коридор і зустріла там незнайомих людей у білих халатах, і маму зустріла, теж незнайому, заплакану… тільки Саші не було, і ти побігла в кімнату, де спав Саша, але там теж були незнайомі люди і тато, який кидався на ліжку, а його тримали і не могли втримати.