Текст книги "Провина"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

– Але я не можу цього зробити. Спитай чому. Давай, запитай.

– …Ну?

Марія повільно усміхнулася, точніше – усмішка сама розтягнула її уста до вух.

– Поговоримо про це завтра. На добраніч.

І акуратно зачинила двері.

Коли в тебе просять допомоги на колінах, хай навіть блазнюючи, – важко відмовити.

Марія пройшлася від дверей до вікна.

Треба зіштовхнути цю панну з тонкого леза бритви, по якому вона зараз ходить, бо такий спосіб пересування – не найкращий.

Треба здерти з неї чорні окуляри й показати, що обіч леза не провалля, а висока м’яка трава, в яку можна падати і падати досхочу.

Треба тицьнути її носом у бінокль і сказати: дивись, які неосяжні горизонти на цій планеті, а ти бачиш перед собою лише вузький чорний тунель.

А для початку її треба заінтригувати.

…Марія повільно перетнула кімнату назад від вікна до дверей.

Вузьке лезо бритви вигиналося під її ходою, а праворуч і ліворуч чорніли провалля і щось не видно було високих м’яких трав, в які можна падати і падати досхочу, і горизонти чомусь не хотіли розширюватися за межі чорного вузького тунелю.

Тож нехай її ворогам поталанить більше. Хоч їм.

Її ворог із жалістю згадав про кав’ярню на Академічній, зітхнув і хитнув головою: не будемо прискорювати подій. Подивимося, подумаємо, обміркуємо.

Біда розляглася на спорожнілому килимку. Правильне вона все-таки вибрала місце. Тепле-е-еньке.

Нарешті остаточно розпакувавши і поскладавши свої домашні пожитки, Марія зачинила дзеркальну шафу й вирішила, що стільки дзеркал для одного дому вочевидь забагато. Одне вона вже розбила. Добре, що ніхто не помітив.

Марія ойкнула і прикрила долонею рот.

Вона забула винести сміття!

За частку секунди опинившись у передпокої, вона побачила, що сміття зникло. Постоявши, вона повільно пішла до себе.

Влад поставив відро на місце і, відкривши підвісну шафку, – просто задля цікавості, – ознайомився з масштабами завданого йому збитку.

Масштаби – чого гріха таїти – вражали.

З усього посуду, що надавався до биття, залишилось одне-єдине горнятко. Підозрюючи, що без закону Мерфі тут не обійшлося, Влад узяв його до рук – і невесело всміхнувся: так і є.

Коли у вас перебили весь посуд, окрім одного горнятка, придивіться до нього уважніше: воно обов’язково виявиться надщербленим, тріснутим і без ручки…

Він дивився на нього і дивився, аж поки воно не вислизнула з рук, і не розкололося в мийці навпіл.

Чорне горнятко з червоними полуницями.

Нудьга знайомо обняла за плечі, нагадуючи про тягар, який не можна скинути порухом рамена.

Зоряна Короленко носила лише чорну білизну, а спальне ліжко застеляла червоним шовковим покривалом. А тепер її дочка одягається й малюється в червоно-чорні тони. Вдалася в матусю і тілом, і душею?

«Закони Менделя, щоб йому там викривило… його мандібулю».[7]7
  Нижня щелепа (лат.)


[Закрыть]

Влад затулив очі рукою. Ой, як смішно він напевно виглядав із цією… малолітньою на шиї, – дивно, що дружина не розсміялася, коли їх побачила.

Але дружин такі ситуації зазвичай не тішать.

А потім, потім що він робить? Лишає дитину у вітальні, хапає відро зі сміттям і прожогом кидається на вулицю, буцім то світа Божого не бачить через домашні обов’язки?

До речі, про обов’язки.

Влад відняв руку від очей.

Поглянемо з іншого боку. Хіба не повинна була його жінка приготувати йому вечерю, га? Отож бо.

Чоловік прийшов із роботи, – чи з бару, яка різниця? – змучений, згорьований, – коханка його виїхала світ за очі, хіба не горе? – а жінка на це що? Ні, щоб лагідно до столу запросити, сто грамів налити – дзуськи! Побила всі тарілки з горнятками – крім одного, але будемо вважати, що й це теж вона розбила, – поскидала все у відро і виставила до дверей, щоб ти, чоловіче, – змучений, згорьований, з висячою на шиї напівголою дочкою тієї самої коханки, – щоб ти ще й сміття виносив? Повбивав би.

Врешті-решт розсміявшись із того всього, Влад відчув, як трішки, на міліметр, попустила свої обійми нудьга.

Відтак, постоявши над розбитим горням, пригадав, що ще з весілля нічого путнього не їв: то похмілля заважало, то траур, – ще з весілля, гм, це ж усього два дні минуло, а здається бозна-скільки, – відчинив для очистки совісті холодильник – а ти в нього щось клав? – і… остовпів.

Прозора гусятниця доверху повна… Влад розгледів шматки м’яса, помідорів, картоплі, щедро политі соусом… Чекай-чекай, а тутечки що? Ага, налисники. Покуштувати, чи що? А це? Квас?! Справжній хлібний ХОЛОДНИЙ квас?!!

Та ні, куме, нам наснилося.

Схопив обома руками дзбан, крутнувся, зачиняючи плечем дверцята холодильника, потягнувся до шафки… Ага-а. «Ну і нащо, куме, ми того ската палили? Останнє горня навіщо розтовк, питається?»

Без паніки. У вітальні є бар, а де бар – там скляночки.

…У вітальні, у м’якому фотелі, випрямившись і склавши руки на колінах, як зразкова учениця, сиділа Зорянина дочка – це виразне лице, відкрите чоло, рівний ніс, ця шкіра без єдиного ґанджу, ці очі, великі, нереальні, ці пухкі, ідеально правильні губи… у його вітальні, у м’якому фотелі сиділа Зоряна, Зірка, тільки на десять років молодша від тої, яку він знав.

Олег – а він звідки взявся? – стояв позаду неї, тримаючись за спинку фотеля, і дивився на нього невинними очима.

– А я злодійку спіймав.

– Скажіть йому, що я не злодійка! – викрикнула дівчина.

– Це… це Зорянина дочка, Олежику.

Олег обійшов дівчину, ступаючи твердо, як кожен чоловік, що трішки випив, упав у вільний фотель, склепив повіки й запитав:

– А що тут робить Зорянина дочка?

– Скажіть йому, що я не злодійка!

Олег, не розплющуючи очей, махнув у її бік рукою:

– А ти йди погуляй. Давай-давай.

Дівчина встала й пішла.

– Двері зачини.

Зачинила.

Влад здивовано втупився у дзбан, який продовжував тримати обома руками. Із Зоряною такий номер не пройшов би. Вона могла сама будь-кого будь-куди послати, навіть пальцем не поворухнувши при цьому.

– То що тут робить її дочка?

– Квасу хочеш?

– Квасу? – Олег широко розкрив очі. – Холодного?

– Щойно з холодильника.

– Питаєш.

Влад відчинив двері бару, вирішив, що фужери для шампанського не образяться, якщо в них розіллють квас, виставив їх на журнальний столик, професійно наповнив золотистою рідиною. «Відчуваєте, куме, смак раю?..»

– Чому вона взагалі тут залишилася?

– Хто залишився? Де?

– Я не розумію, Владе, хто тут п’яний: ти чи я? Зоряна Короленко поїхала до Владивостока… Чому вона залишила тут свою дочку?

…Червоне вино, в якому плавають чорні маслини. Плавають і тонуть.

– Звідки я знаю. – Влад вибив із пачки цигарку й поквапливо припалив. Руки чомусь тремтіли. – Вона ще щось тобі казала, коли дзвонила… у п’ятницю?

– Чому ти сам не приїхав і не запитав про все… що хотів знати?

– Чому я мав до неї їхати?

– Хоча б у пам’ять про минуле. Вона мені сказала, що послала тобі запрошення.

– Тебе вона теж запрошувала?

– З якої радості? Я не мав честі бути її коханцем. Я тільки інколи виконував роль посередника – між вами. Але я її поважав.

– А я – ні?

– Любити і поважати – це різні речі. Амор ут лякріма – окуліс орітур, ун пектус кадіт.[8]8
  Любов, як сльоза – виникає в очах, а потрапляє в серце. (лат.)


[Закрыть] А повага виникає отут, – Олег постукав себе по голові й знову склепив повіки. – Мало є жінок, яких можна поважати.

Влад жадібно затягувався біля відчиненого у вечір вікна, і смак цигарки чимось нагадував смак утраченого п’ятнадцять років тому раю.

– Вона… вона часто просила мене, щоб я повіз її до себе в село.

– У?

– Знаєш, навіщо?

– Е-а.

– Вона хотіла побачити, як курям відрубують голови. Вона ніколи цього не бачила.

– От бачиш, тебе це вражає, а якщо б ти її поважав, ти б поважав і її бажання. Ох, як добре лежати після бездіяльного дня… Тепер ти розумієш, чому я запитав, що тут робить її дочка?

– Тепер я нічого не розумію. Я думав, то вона її сюди прислала. Навіщось.

– Слухай, Владе, ти бачив, який вигляд мають легені курця? І я бачив. Препаскудно.

Докуривши, Влад викинув недопалок у вікно і вибив з пачки нову цигарку.

– Як знаєш. Квас – це добре, але другові міг запропонувати щось міцніше. На честь нашої міцної дружби.

– Що саме?

– От за це я тебе й люблю: ти нікому не заважаєш жити. М-м… А моя красуня вічно про своє: скільки можна пити і скільки можна пити? Попрацювала б на моєму місці.

– Ти у відпустці.

– А вона мені знаєш що видала: я мала такі плани на твою відпустку. Уявляєш, на мою відпустку?.. Ніколи не одружуйся… А… я забув…

– …Ти щось сказав?

– Я тут посиджу… поки моя красуня заспокоїться…

– Сиди.

– А може… й посплю…

Влад мимоволі прислухався.

Десь ледь чутно гудів вітер у високовольтних дротах, гудів сердито, неначе намагався розірвати пута, що заважали вільному польотові.

Ілона відкрутила всі чотири конфорки газової плити і хвилину споглядала, як невидима смерть безмовно вилазить із труб на волю.

Потім зі злістю позакручувала вентилі і, затиснувши в руці хрестик, прошепотіла: ще не зараз, мам…

І вибігла у теплий літній вечір.

4. Вівторок

Марія прокинулася за хвилину до сьомої. Як в останні… шість, так, шість років. Завжди о сьомій плюс-мінус п’ятнадцять хвилин.

Інколи вона порівнювала себе з механізмом, час якого чітко розподілений, обов’язки чітко визначені, він не має права збитися з ритму чи втнути щось своє, не передбачене інструкцією з експлуатації.

Одягнулась у спортивний костюм, зв’язала волосся в пучок. Рухи відпрацьовані до автоматизму. Тепер – ранковий туалет і зарядка.

Ось вам зразковий початок робочого дня, відомий усім із підручників іноземної мови. Я встаю о сьомій нуль-нуль, застеляю ліжко, вмиваюся, чищу зуби, зачісуюсь, роблю ранкову зарядку і т.ін. – і все це по-ненашому.

Яким дітям цікаво читати про ідеального школяра, якому їсти не дай, а дай встати о сьомій нуль-нуль? Та не вірять діти в таких школярів! Але зазубрюють те, у що не вірять, і старанно відтарабанюють на уроці. А дорослі потім дивуються, звідки брехуни беруться.

Вона теж колись не вірила в зразкових учнів, і їй теж було б нецікаво читати про себе теперішню, якби хтось узяв і з якогось дива написав про неї книжку.

Сіра мишка, забарикадована у чотирьох стінах, зранку до вечора порається по господарству… Нудьга чорна.

А книжки пишуть про гордих, волелюбних, незалежних, фантастично вродливих і нечувано розумних жінок. Амінь.

Згадавши, що жодної тарілки в кухні не лишилося, та й з горнятками дефіцит, Марія завернула до вітальні.

У фотелі, розкинувши руки і привідкривши рота, у майці, парусинових штанах і бейсболці спав… як же його звати? А навіщо їй це?

Треба. У кожного є ім’я. Ім’я – закодований ключ до людини, без імені людина ніхто, інколи, окрім імені, у людини нічого не залишається, а коли ім’я не пасує людині, його замінюють прізвиськом…

У нього, напевно, гарне ім’я, – коротке, як поворот голови, і ритмічне, як…

Мужчина у фотелі відкрив очі й повернув до неї голову.

– Бачу, у вас знову термінові справи до мого чоловіка, – промовила вона, прямуючи до модерної меблевої стінки і запізніло згадуючи, що спочатку пасувало б привітатися. А, хай там… – Навіть іще терміновіші, бо тепер ви прийшли ще раніше, ніж у неділю.

– І вам доброго ранку, – видихнув він, розминаючи рамена після сну. – Ви читаєте мої думки: справи дуже серйозні… одна справа. А прийшов я ще звечора.

– Настільки термінова справа? Вибачте, що розбудила.

Він розсміявся.

– Ви нікому не робите поблажок?

– Тільки вам.

Марія знайшла те, що потрібно, і рушила у зворотному напрямку. Тарілки й келихи дзеленчали в її руках. Його дитячий погляд і усмішка зрілого чоловіка не відступали від неї ні на йоту.

– Допомогти?

– Ні, дякую. До серйозної справи треба серйозно готуватися, не можна відволікатися на дрібниці.

– Зранку я не здатен відбиватися від нападів красунь, ваша взяла.

Бувають розмови, у яких слова не мають значення.

Влад вилив каву з кавоварки у фужер. «Ну, вибач, шампанське зранку п’ють тільки аристократи і дегенерати, а прості стоматологи – гірку чорну каву».

Увійшла жінка, яка не пила ні кави, ні чаю.

– Доброго ранку, – привіталася, розставляючи тарілки й келихи.

Темне волосся на прямий проділ, райдужка майже зливається кольором із зіницею, у шкірі мало меланіну й капіляри залягають глибоко, тому, мабуть, така бліда. Але ж до червня місяця могла трохи засмагнути. Або хоча б підмалюватися!

А під цим мішкуватим костюмом ні регіонес пекторалєс,[9]9
  Ділянка грудей (лат.)


[Закрыть] ні регіонес абдоміналєс[10]10
  Ділянка живота (лат.)


[Закрыть] не побачиш.

– Кава, – мовила вона.

– Що?

– Каву розливаєш.

На столі розтікалася брунатна пляма. «Йдіть ви, куме, зі своєю латиною знаєте куди?..»

Поки він роззирався за губкою, вона вже все витерла, відчинила холодильник, повитягувала якісь огірки, помідори, зелень, усе помила, нарізала… так швидко він навіть пальця собі не вріже… поставила на стіл, тоді накраяла хліб, повкладала у тостер – подарунок колег, але навіщо хліб смажити, коли можна з’їсти так? – одне слово, він сів, поставив кавоварку собі на коліна і лише тоді згадав, що забув відповісти на привітання.

Коли живеш сам, якось відвикаєш зранку вітатися.

– Гм… Як спалося? Тобто, я хотів спитати, як самопочуття?

Але що сказано, те сказано. Був би живий Фрейд, – знайомий психотерапевт час від часу його просвіщає, – втішився б із його обмовки.

За Фрейдом – він хотів запитати саме те, що спитав, і нема чого викручуватися.

– Дякую, добре.

Цікаво, на яке запитання вона йому відповіла?

– Почекай. Ти куди?

Вона зупинилася на порозі і здивовано озирнулась.

– Я? До себе.

– A-а сніданок?

– Я потім поснідаю.

– Тобто як потім?

– Ти йдеш на роботу, а я цілий день удома…

– Тому ти не хочеш зі мною поснідати?

– Та ні, не в тому річ.

– А в чому?

«Або нас не розуміють, куме, або не розуміємо ми».

– Я б хотіла ще поспати.

Вона нагадала йому школярку на іспитах, відповідала швидко, коротко і стримано. Що думала – невідомо.

– Тоді не треба було вставати, я обійшовся б кавою з бутербродом. А якщо ти вже тут, можна й перекусити. Для спання в тебе цілий день.

– Ні-ні, я не збираюся спати цілий день, – поспішила заперечити вона.

– Чому б і ні?

Вона спантеличено втупилася в нього. Зуби лагодити значно легше, ніж розмовляти з жінками.

– Я на твоєму місці так би й зробив, весілля здорово вибиває людину з колії. Але поїсти ніколи не завадить. Ну то як, домовилися?

– Про що?

Є така естрадна мініатюра: «Авас» називається, де тупий доцент і студент заплутуються в трьох словах. От у них виходило щось подібне. Хто з них був тупим доцентом – неважко здогадатися.

Влад підвівся, підійшов до неї і жестом запросив до столу.

– Прошу скласти мені компанію.

…Вона сиділа навпроти нього, не піднімаючи очей, і про що вона там думала, невідомо.

Олег навідався якраз вчасно: вони з’їли всі тости й увесь салат.

– Смачного.

– Дякую, – це жінка відповіла, беручись до миття посуду. У нього з Олегом набагато простіші стосунки.

– Почувайся як дома, але не забувай, що ти в гостях.

– Підкинеш мене до перехрестя?

– На Стрийській? Гаразд.

…Зупинившись перед світлофором, Влад у котре подумав, що треба купити авто з кондиціонером.

– Владе, якщо так моя красуня й сьогодні буде не в гуморі, можна я знову прийду на ночівлю?

– Признайся, що тебе вигнали.

– Ми вирішили взяти відпустку одне від одного – так звучить набагато краще.

– А як море?

– А ніяк. Самому їхати нема бажання… Ну то як – домовилися? Буквально на кілька ночей.

– Питаєш.

– А твоя жінка що на це скаже?

– А чому б вона мала бути проти? Ти мій друг.

– Ти все-таки запитай її, ніколи не відомо, що вони собі там думають…

Марія ходила колами по кімнаті й думала про мишоловки для сірих мишок.

На вечерю був борщ, плов, салат і компот.

– Я стільки всього нараз зроду не їв, – проказав Влад, розглядаючи накритий стіл.

Його жінка витерла руки й рушила до дверей. Добре, що він передбачливо зайняв там позицію.

– Як на рахунок вечері?

Вона дивилася кудись убік.

– Я недавно їла.

– Тоді посидиш за компанію.

– Мені ще треба прибрати нагорі.

Влад роззирнувся. Кухня не просто виблискувала, вона лускалася від чистоти. Ця ж сама біда сталася з коридором, вітальнею, ванною і спальнею. Він у такій хаті зроду не жив.

Ні, про «Доместос» і «Комет» він, як людина освічена, чув, звісно, але від теорії до практики дорога, як відомо, ого-го яка далека.

– А може, я не хочу плову.

– Тоді що тобі приготувати?

– М-м… деруни.

Вона одразу, не роздумуючи, повернулась і витягла з-під мийки мішок з картоплею.

«Це хто ж її отак вимуштрував?»

Влад спритно відібрав у неї ніж і підштовхнув до столу.

– Прошу сідати негайно, бо я зараз умру з голоду поряд із такими смаколиками.

Сівши, вона насторожено провела його поглядом до диванчика. Сама сідала винятково на стілець. Усе найкраще – чоловікові. І де він тільки таку дружину вискіпав?

– У мене є кілька правил, з якими я хотів би тебе ознайомити, – почав Влад, беручи окраєць хліба і намащуючи його маслом.

Вона напружилась і приготувалась уважно слухати.

«Погомоніти б з отим її… учителем щиросердно».

– Перше правило, – він відкусив шматок хліба і зачерпнув ложкою борщ. – Не існує жодних правил.

Вона все ще зосереджено дивилася йому в тарілку.

– І друге правило: коли хтось пробує встановлювати правила, дивися перше правило. Шикарний борщ.

Минула секунда, друга… різко спершись ліктями на стіл, вона сховала чоло в долонях. І знову розпочали свій відлік довгі німі секунди.

– Мені здається, я такою була завжди. Але це неправда.

Слова нагадали обвал, раз – і секунди посипалися з кручі.

Відповіді вона не вимагала, тому Влад промовчав, не забуваючи вправно орудувати ложкою.

Вовкулака на прізвисько Нудьга вимагав байдужості до всього, – і до цих слів, і до цього схиленого обличчя, але борщ – холодний літній борщ із кваском – несподівано тепло ліг на груди. Захотілося щось зробити, щось таке, чого ніколи досі не робив… Стрибнути з парашутом, пірнути з аквалангом… розгромити барикади, які ця дівчина набудувала довкола себе.

Чомусь згадалася Людмила. От вона нічого не вимагала. І чому він із нею не одружився?

– Як я виглядаю збоку?

Влад якраз зібрався перейти до другої страви, але це запитання на секунду його зупинило.

– Ну… непогано…

Вона зблиснула на нього чорним оком.

– Так зле?

Він закашлявся. Рис потрапив у гортань… Але Фрейд, якби дожив, втішився б незрівнянно.

Вона схопилась і почала бити його по спині. Ні, щоб по писку…

– Гаразд… уже все гаразд.

– Коли їси, говорити не можна.

Він підняв догори вказівний палець.

– Нагадаємо пункт перший.

– Пункт перший?

– Ну-ну?

– Правил не існує.

– О!

– Ліпше вдавитися?

Її обличчя почало роз’яснюватися.

– Ліпше – не ліпше, але що доброго сидіти в мовчанці?

Вона шарпнулась і завмерла. Усі барикади стали на свої звичні місця.

– Я піду… приберу нагорі.

Вечерю він доїдав на самоті…

5. Середа

Лункий дзвінок прокотився будинком.

Влад устав із ліжка й відчинив. На порозі стояв хтось у новорічній масці зайця і простягував до нього долоню: «Пода-а-а-йте бідному закарпатцю…»

Влад хряснув дверима.

Знову дзвінок. Треба буде викинути цей дзвінок геть! Хай стукають.

Знову заєць із простягнутою долонею: «Після наводнє-є-є-нія ми… хати нема, їсти нема…»

Влад знову грюкнув дверима.

Третій дзвінок. От зараз ви в мене дістанете… чого просите!

На порозі, простягуючи руку, стояв хтось із вишкіреною, всіяною гострими зубами пащею.

…Ось так. Вовкулака вже добрався і до його снів.

Хтось дзвонив у двері. А бодай йому… як там латинською краще сказати?

– Ти знаєш, котра година?

Олег стояв на порозі з винуватими очима.

– У мене є ключ, але я не наважився серед ночі залізти до тебе в хату.

– Тому ти вирішив усіх побудити… О Господи, третя година ночі. Мені ж завтра на роботу.

– А мені – ні.

– Я знаю. Егоїст ти. Довго ще там стирчатимеш?

– Ти мене не запрошуєш.

– Може, до тебе ще з короваєм і оркестром вийти?!!

– Не сердься, Владе. Може, твоїй жінці не сподобається, що ти серед ночі якогось мужика запрошуєш до хати? Скінчилося твоє вільне життя.

– Поки що я ніяких утисків не помітив.

– Поки що. Ти запитував її?

– Про що? A-а, ні. Не було як.

– Обов’язково запитай. Якщо я знову розміщу своє тіло отут…

– Тільки залиш язика за порогом.

– А я сподівався, що ми у шахи зіграємо… Одну партію. Чого дивишся? Хочеш дві? Хіба людина не може мати настрій о третій годині ночі?

– Ні.

– Ти не романтик.

– Що питимеш, романтику?

– Ти подивися, подивися мені у вічі: хіба там є хоч крапля етанолу? Сьогодні я щасливий без вина.

– Ну?

– Звідки такі чорні думки. Ось. Виграв у казино.

На журнальний столик лягли зелені купюри.

– Лікарям теж інколи гроші не зашкодять. Я маю на увазі звичайних лікарів. Стоматологи – окрема привілейована секта.

– Бачу, хочеш ночувати на сходах.

– Тільки три партії, поки мій азарт не вистиг. На всі ці гроші. У друга і виграти не шкода. Та виспишся ти, ми швиденько.

Хтось легенько покрутив ручку дверей. У хаті було темно й тихо, тільки біда несамовито терлась об ноги.

Двері були чимось підперті зсередини.

– Мені тільки каву, – заявив її чоловік з порога, прикриваючи рукою очі. – Міцну-міцну. Три літри бажано.

Марія залила кавоварку.

– У тебе буває відчуття, що ти автомат, який виконує програму, але нічого в ній не петрає?

– Буває.

Марія приготувала фужери. І тільки потім зауважила, що їх два. Вона починає звикати їсти й пити удвох.

– Нагадай мені, що я повинен був у тебе запитати, – він відсьорбнув каву. – З кришталю кава теж п’ється непогано. У-у, як я хочу спати… і як добре, що мені самому не довелося робити цю каву. Але що я, – він широко позіхнув, прикриваючи рота, – що я робитиму на роботі?

– Те, що завжди.

– Точно. Ти що п’єш? Воду? Правильно, ін віпо верітас, ін аква санітас.[11]11
  У вині – правда, у воді – здоров’я. (лат.)


[Закрыть] Щось я мав у тебе… Ото, я вже запізнився. І хто повірить, що вночі в мене була партія в шахи?

Допивши каву і прикриваючись рукою від світла, Влад вийшов із-за столу, а проходячи повз неї, звичним жестом скуйовдив їй волосся… Тобто зібрався це зробити… Тобто він цілком забув, що це не Людмила… безсонна ніч… якось так вийшло…

Його жінка рвучко відхилилась… А потім… потім подивилася на його руку, немов на волохату лапу звіра, схопила мітлу й заходилася підмітати абсолютно чисту підлогу.

Влад моргнув і остаточно розгубився. Навіть латина не допомогла.

– Сідай, будь ласка, я маю в тебе щось запитати, – повільно, немов дитині, сказав він і собі сів. Цього разу на стілець. Вона змушена була сісти на диванчику, стискаючи мітлу, аж пальці поблідли.

Щоб то таке її спитати… мудре?

– Чому ти… не любиш каву?

Мудрішого не можна було вигадати.

– А за що її любити?

Слушно.

– І чай нема за що любити, – здогадався він.

– Нема.

– А воду?

Вона знову зблиснула на нього чорним оком. Певно, із захопленням перед мудрістю його думок.

– Людина мусить щось пити.

Он як. Не придерешся.

Влад печінкою відчув, що запізнився добряче. Може, взяти відгул?

Ні, ще не сьогодні.

Не за горами день і час, коли все існуюче затопить одна остання хвиля нудьги і він більше не здатний буде пручатися, і зануриться в цю хвилю з головою, а в його серце вгризеться вовкулака, – і дарма він у п’ятницю не послухався своєї спраги, а повернув додому, дарма-дарма-дарма, ну і що, що весілля, – відклав би, знав же, що однієї п’ятниці вочевидь замало, – щоб зійшла повінь, потрібно два-три дні, – п’ятниця ж тільки роз’ятрила рану, субота посипала її сіллю, а неділя залила спиртом. Але рана досі залишалася відкритою…

Дарма вона вийшла за нього заміж…

Шкода її.

Чоловік пішов, не попрощавшись. Не мав звички ні вітатися, ні прощатися, як вона не мала звички дозволяти гладити себе по голові.

Голову треба захищати перш за все, – цього їх навчав фізкультурник, хоч і давно було – пам’ятає.

– Доброго вам ранку.

Багаторічна звичка пригодилася й зараз.

– А чоловік щойно пішов, ви ще застанете його в гаражі – термінові справи не люблять зволікань.

– Що це ви пили з самого ранку? Каву?

– Ви завжди говорите натяками?

– Тільки з вами.

– Радійте, я сьогодні добра. Сідайте, не соромтеся, я теж, мабуть, вип’ю. Вам яку?

– Чорну й без цукру.

– А я люблю солодку і з вершками.

– Ви завжди подаєте каву у фужерах?

– А ваша жінка хіба ні? Дивно, всі п’ють каву з фужерів.

– А ми п’ємо з філіжанок, уявляєте?

– Та що ви кажете? Та не може такого бути.

– Ви щось хочете сказати?

– Тільки те, що ви знову виграли! Вранішні баталії з чужими красунями стопудово не для мене, – це, моя мала так каже: тату, а я завтра сто пудів не піду до школи, навіть якщо не буде температури!

– І що ви відповідаєте?

– Якщо буде температура, сто пудів не підеш. Щось не чути голосу знайомого «Опеля» – треба йти перевірити, що там до чого.

– Термінову справу заодно залагодити.

– Її так з ходу не залагодиш…

– Особливо зранку.

– Я вже здався п’ять хвилин тому, нечесно мене добивати. Дякую за каву. Ні, нічого не говоріть, здатися тричі – це поганий знак.

На роботі пані Ніна одразу ж направила його до завідувача:

– Ідіть-ідіть, казав, що терміново, а я збрехала, що у вас блатний клієнт.

– Хто б мене прикривав, якби не ви, Нінок.

У завідувача – набурмосеного, але спритного чоловіка, який не вантажив надмірно, але й не попускав віжок – сиділи відвідувачі.

«Блатні клієнти…» – подумав було Влад і вкляк.

– От бачите-бачите, він її впізнав!

У кабінеті завідувача сиділа парочка років за шістдесят: дідуля – сухорлявий, верткий, коли викрикнув свою фразу – спурхнув з крісла, тепер крутився на ньому навсібіч, не опускаючи спрямованого в бік Влада вказівного пальця, і бабуля – хоч і сутула, але виріз у сукні досить відкритий, та й прикрас багато, а на голові стародавній капелюшок із малесенькою вуаллю, – таких бабуль не зустрінеш у селі, там, у селі, бабусям не до капелюшків з вуалями, але чого він раптом згадав про село? З нудьги, чи що?

– Володимире, – завідувач усіх називав на ім’я, – ти її знаєш?

Він показав рукою на третю особу.

Поміж двох дорослих, як поміж стражів, сиділо тихеньке дівча в панамці, футболці в горошок, джинсовому сарафанчику поза коліна, біленьких шкарпеточках і пласких босоніжках, – сиділо зіщулено, вклавши долоні між коліна, схиливши набік голову з дрібнохвилястим волоссячком і виглядаючи років на дванадцять.

– Котру з них?

– Не викручуйся: справа серйозна.

Певно, що серйозна, останнім часом у нього не буває несерйозних справ. То весілля, то траур…

– Нехай зізнається, нехай… – знову дідуля. Бабуля нахилилася поза спиною дівчинки і щось їй прошепотіла. – Бо ми подамо заяву в міліцію.

– Володимире, ти краще сядь. Е ні, курити я тобі тут не дозволю. Панове Єрмоленки звинувачують тебе у… ти сидиш, Володимире, добре сидиш? – у розбещенні їхньої малолітньої онуки. І в них є докази.

Завідувач кинув Владові пачку фотографій.

– Так-так, докази надійні, надійніших не буває, ми були б одразу подали заяву…

Влад одним ударом вибив цигарку, припалив і затягнувся.

– Ти оглух? Тут не можна курити, – нагадав завідувач, підсуваючи до нього попільничку. – Я теж, поки тебе чекав, не втримався.

– А дитина? Про дитину ви подумали?

– Спокійно, панове, зараз ми з усім розберемося. Галинко, принеси нам кави.

– Ви нас кавою не годуйте, ми…

– Я сказав – спокійно.

Вони нарешті замовкли. Влад струсив попіл у попільничку і взявся за фотки.

На них – професійних, цифрових, п’ятнадцять на двадцять один, з позначенням дати й часу зйомок – були зафіксовані оголені ділянки тіла: окремо плечі, зап’ястя, шия, груди, сідниці, стегна з внутрішнього боку, – і на кожній ділянці цього тіла – синці, де більші, де менші…

Влад відклав фотки і струсив попіл просто на килим.

– Ти мені не нароби тут дір. Килим дорогий.

– У нас іще є висновок від лікаря, так-так…

Бабуля знову нахилилася до діда – одразу видно, хто керує парадом, – вислухавши її, дідуля знову почав підскакувати:

– У нас є все, що потрібно, щоб засадити його за статтею, не подумайте, ми теж спочатку не повірили, але лікар підтвердила, що синці з’явились у понеділок, і все зафіксувала…

У понеділок. А сьогодні що? Середа.

– Де ти був у понеділок між п’ятою і шостою, – не раджу тобі викручуватися, Бармак?

– Тут, у своєму кабінеті.

– Усе сходиться, бачите-бачите?..

– Панове, давайте по порядку. Де була твоя медсестра у цей час?

– Я її відпустив. Відвідувачів не було…

– Зрозуміло. Чому ж ти сам залишився, тільки не кажи про робочий час?

– Чекав. До мене мали прийти… під кінець дня.

– Хтось іще був із тобою?

– Ні.

– Бреше, вона там була, наша онучка!

– Дякую, Галинко, прошу пригощайтесь, я лише хочу все перевірити. Ніхто не підходив, не заглядав, ні прибиральниця, ні..?

– Він замкнувся у кабінеті разом із нею! Ми посилаємо дитину до зубного, а вона приходить із плачем! А ви його тут іще кавою пригощаєте!

Дідуля був природженим промовцем, дати б йому ще трибуну, пару слухачів і бабулю під трибуну посадити – такий би мітинг вийшов, пальчики оближеш…

– Володимире, скажи мені щось утішне.

– Не хочеш, тоді я тобі скажу. Панове Єрмоленки стверджують, що ти запросив їхню онуку до кабінету, замкнув двері на ключ, посадив її у крісло і почав пояснювати деякі особливості функціонування жіночого тіла, – ось тут написано конкретніше, якщо бажаєш, можеш ознайомитись, якими ти поясненнями там займався, – це тривало півгодини, потім за дверима почулися кроки, дівчинка вирвалася, підбігла під двері й сказала, що буде кричати, якщо ти її зараз же не випустиш… Попереджу твоє цілком закономірне запитання: увесь цей час вона не кричала, тому що ти її залякав…

– Він сказав, що повириває їй зуби, якщо вона закричить!

Влад відставив каву – досить йому чорноти й гіркоти на сьогодні – і вибив із пачки наступну цигарку.

Казав йому вовкулака: зникни на пару днів, – тепер у нього були б свіжі сили й бажання щось доводити. А так…

– Ти хоч вираз обличчя можеш зробити іншим, Володимире? Не таким жалібним.

– Проти правди не попреш! І хай він припинить стільки диміти!

– Віддай пачку, не виводь мене… Молодець. А тепер скажи, як було насправді. Чи бачив ти цю дитину, що ти їй казав, що робив? Ну?

«Ця дитина» за весь час не вимовила ні звуку, не змінила пози, ніяк не відреагувала на те, що діялося довкола.

Шкода її…

– Скільки? – видихнув Влад, гасячи недопалок у попільничці. – Скільки ви хочете?

Дідуля став на диби.

– Що він собі дозволяє?!. Ми бачимо, що правди тут не доб’ємося! Ми підемо в органи!

– Ось мій номер телефона, зателефонуйте, як вирішите…

Коли сімейка нарешті вийшла з кабінету завідувача, завбачно прихопивши з собою номер його телефона, запала набундючена тиша.

– Володимире, якщо ти не залагодиш цієї справи, я тебе прикривати не стану. Допивай каву і вимітайся. Володи-и-имире…

– Слухаю.

– Не спи на роботі.

– Дома не спи, на роботі не спи. Знущаєтеся?

– Це ти в нас знущаннями промишляєш. А що, хто тебе знає? У всіх детективах збоченці – тихі й непомітні обивателі.

Марія відклала ручку. Ніяк не могла зосередитися, слова плуталися, не хотіли гладко лягати на папір, опиралися. Вперше чекала, щоб хтось прийшов і відірвав її від улюбленої справи. А хтось барився.