Текст книги "Провина"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

– Треба буде зробити дублікат ключів, – звертаючись до бетонованих порогів, пробурмотів він і замкнув двері.

Вона напружилась. Оберти ключа нічим хорошим не можуть закінчуватися. І не тільки оберти ключа.

– Ну і… мабуть, треба буде купити тобі мобілку, – промовив він до підставки для взуття.

А тоді, обмінявшись поглядами з килимком під дверима, пішов у коридор.

Марія притулилася спиною до зеленолистих шпалер і сказала йому навздогін:

– Як щодо грошей? Тих, що подарували нам на весіллі?

Планувала ще зранку запитати, та «вікінг» завадив.

Чоловік її, схоже, не чекав такого запитання, і довгу хвилину згадував, про які гроші йдеться, а згадавши, подивився нарешті прямо ій у вічі і, здається, надумав щось сказати, та тільки кивнув головою і пішов нагору.

Хіба він не знав, що в неї свій інтерес у цьому заміжжі? Тепер знатиме.

Влад витяг із піджака пачку зелених купюр, полегшено зітхнув і кинув піджак на долівку.

Мабуть, він уже на весіллі був добряче вмазаний, якщо забув, куди поклав ці гроші?

«Таке лікується тільки у морзі», – потішився б із цього Олег.

«Ну, я вам завтра випишу, Нінок, ну ви в мене дістанете! Не мала баба клопоту, вирішила одружитися! Попадіться ви мені тільки на очі, Нінок!..»

У вуха вдарив такий страшний гуркіт, неначе завалилося півхати.

Добре, що в нього нема проблем із серцем.

…Влетівши до кухні, Влад наштовхнувся на купу баняків, що попадали з горішньої полиці пеналу, і на жінку, яка ці баняки намагалася повернути на їхнє законне місце.

– Я не знала… я тільки відкрила дверцята…

Вона не знала! Він із такими зусиллями втискував цей непотріб на цю полицю, а вона легким помахом руки…

Коли він спробував повторити свій подвиг, баняки не захотіли чемно шикуватися, випирали своїми круглими боками, відсували один одного, вислизали, нарешті всі дружно попадали і на радощах набили йому, узурпатору, ноги.

«Ой, Нінок, що завтра буде…»

– Залиш їх… тут… чи отут. Хай стоять… де хочуть.

Кинувши гроші на кухонний стіл, він мов огню вхопивши вилетів з кухні.

Марія підставила горня під кран, трьома ковтками випила гидку хлоровану воду, озирнулася довкруж, дивуючись, як вона не посивіла у свої двадцять два роки, і заходилася наводити лад серед банякового гармидеру.

3. Понеділок

Коли вона нарешті усамітнилась – і самотнім треба інколи усамітнюватися, – коли відкрила свій скарб… вхопила за вуздечку змиленого коня, почула рохкання свиней у канаві під мурами, вдихнула запах пожежі у Краківському передмісті, ковзнула поглядом над в’язницею у Низькому Замку, ступила на щойно бруковану вулицю середмістя, відчула вологий західний вітер із боліт за рікою Полтвою, що приносив вогкість і сухоти… коли стала щасливою, було далеко за північ.

Далеко за північ Влад вимкнув телевізор пультом, потім підійшов і вимкнув кнопку на панелі, вирішив, що цього замало, і висмикнув шнур із розетки.

«У-ух, який я злий!» – подумав він, серйозно приміряючись телевізором до вікна.

Але, пожалівши псувати вікно, сів, хильнув пива, котре залишилося від ранку, скривився, бо таке давнє пиво ніяк не могло залишатися смачним, і запитав у себе, чому він такий злий.

Відповідь заскочила його зненацька, здивувала, приголомшила і залишила сидіти в кріслі перед вимкнутим телевізором. А коли всередині і навкруги все стихло, червоно-вугільна ламбада наблизилася до нього з п’ятнадцятирічної давнини.

Незадовго до ранку Марія потерла очі, запакувала свій скарб на горішню поличку шафи, впала на ліжко, подумала, що хтось може запросто увірватися, поки вона спить, не мала сили додумати цієї думки, а не те що встати і забарикадувати двері. Та все ж устала і забарикадувала двері і заснула вже на ходу, забувши подумати, що хтось може рознести її барикаду й оком не зморгнувши…

Хтось, лежачи у ліжку і дивлячись у стелю, подумав всоте за сьогоднішній день про неї, про те, як було б добре зараз увірватись у її кімнату й нагадати їй про ніч, що стала переломною у їхньому житті, і про те, що вона даремно вдає, що тієї ночі ніколи не існувало.

Але як їй, тварюці, вдалося втекти?

Марія викрутила ганчірку і аж підскочила від лункого, як постріл, дзвінка у двері. А мала б уже звикнути…

Вона поклала ганчірку біля відра, витерла руки й пішла відчиняти.

Будинок уже не видавався їй таким великим, як того ранку після весілля, коли чоловік уперше привів її до свого порога, і вони разом із подарунками, зайвим ящиком горілки, караваєм, тортом і її сумегою ввалилися у передпокій…

Тоді вона спитала, куди йти, чоловік показав нагору і праворуч, вона піднялася білими сходинками, потрапила у коридор, слухняно повернула праворуч, на півдорозі прислухалася, завернула назад до входу, але чоловіка і слід згинув… разом із ящиком горілки. Постоявши так, вона спустилася, вийшла до воріт, перенесла коробки з посудом до хати, поскладала їх попід сходами, самотужки розшукала ванну і залізла туди на годину.

Тоді їй на мить здалося, що будинок величезний, і вона загубилася й вийшла не до того входу, яким увійшла, а чоловік увесь цей час її шукає.

Тепер вона знала, що він просто-напросго спустився іншими білими сходинками у підвал. І не захотів звідти виходити…

Марія вдихнула в себе повітря й цілу хвилину відчиняла вхідні двері.

Ноги за цю хвилину стали ватяними, і – як назло – поруч не маячило дзеркало, яке можна було б розбити, щоб заспокоїтись. А коли відчинила – зрозуміла, що дзеркало зайве.

Вузькі чорні сонячні окуляри, стріха дрібнюсіньких косичок із різнокольоровими гумками на кінчиках, клаптик червоного стрейчу на грудях, чорна зі звабливим запахом спідничка, босоніжки на височезних підборах із тоненькими ремінцями, маленький через плече рюкзачок і жуйка, як завершальний штрих композиції…

Ховатися можна і таким способом, – погодилася Марія, відчуваючи, як її відвага – завжди така слабенька, безсила – міцніє, і ноги вже не тремтять. Страх – і той здивувався цій несподіваній переміні.

На бетонних сходах стояла п’ятнадцятирічна краля і більше ні душі довкола. Але якщо хтось ховається – отже, є від кого.

– Бармак Володимир Григорович тут живе? – глянула краля на Марію, знявши окуляри.

Такий погляд найкраще вдається саме у п’ятнадцять років: треба задерти підборіддя, важко опустити повіки і не моргаючи та обов’язково монотонно рухаючи щелепами, просочити його, як туман, крізь вії. І коли такий погляд досягне адресата, бідоласі почне здаватися, що його зараз почнуть бити.

– Перепрошую, але хто його питає?

Тільки ввічливість здатна врятувати в такі моменти від надмірного потовиділення.

– Я питаю, а що?

Якщо до цього погляду додати млявий, неживий голос, – то противник рятуватиметься від вас втечею.

– Я передам йому, що ви заходили…

Краля переступила поріг і ходою манекенниці рушила углиб будинку. Марія хвилину постояла біля порога, потім зачинила двері й рушила слідом.

Вона не помилилася.

Більшість добропорядних громадян боїться їх. Вони тусуються у підозрілих місцях, лаються через слово, чвиркають крізь зуби, вештаються без діла, голосно регочуть, цілуються привселюдно, нюхають, колються, чіпляються до самотніх перехожих, ґвалтують, грабують, убивають…

Більшість громадян, які захищають добро й порядок, насправді із задоволенням придушила б усю цю погань. Те саме зробила б і друга сторона. Якби їх не поєднували вутлі, ледь зримі пута наступності поколінь.

Дві окремішні раси, що заважають одне одному жити так, як вони хочуть.

Дорослі і підлітки.

Так було і так буде.

Краля тим часом просувалась углиб будинку, з виглядом міжнародного експерта оглядаючи кожну дрібницю.

– А тут що?

– Санвузол.

– А там?

– Не знаю.

– Як так? Ти що, новенька?

– Можна і так сказати.

– А як бос? Не дуже утискує?

– Та ніби… не дуже.

– Угу… А це… це спальня. Дуже добре. Нагорі?..

– Кімнати для гостей.

– Добре. Мені підходить це місце. Я тут залишаюся.

Марія йшла слідом, та зачувши останні слова, зупинилась і здивовано озирнулася: невже комусь підходить таке місце? Невже і їй воно підходить, бо інакше чому вона тут?

Фраза-пароль, фраза-перепустка. Усі гнані, голодні і спраглі у своїх думках і помислах напевно не раз уявляють місце, про яке вони впевнено могли б сказати: я тут залишаюся.

Хтозна, може, першою проказала ці слова ще ота, найперша Марія, коли стомлено увійшла до стаєньки і відчула: ОСЬ ВОНО. ДЛЯ МЕНЕ. ДЛЯ УСІХ ГНАНИХ, ГОЛОДНИХ І СПРАГЛИХ.

«Але Сина свого Ти так і не змогла врятувати від біди…» – подумала Марія, намагаючись утамувати бажання піти і ще раз перевірити замки.

– Перепрошую, але я не розчула, як вас звати?

– Ілона Богданівна, – не обертаючись, відповіла дівчина.

– Дуже приємно, – пробурмотіла Марія, гадаючи, чи повинна вона й собі відрекомендуватися, чи обійдеться, як є?

Зупинились у кухні, схожій на решту кімнат білими жалюзі, кутовим вікном, білими дверима й пастельними тонами шпалер.

– Щодо боса, то буде добре, якщо ти й далі не пхатимешся до нього. – Краля виглянула через двері з кухні на терасу і тоном принцеси на вакаціях поблажливо мовила: – Я віддам його тобі пізніше, а поки що він зайнятий, зрозуміло?

– Відколи? – не втрималася Марія.

– Від Миколи. Менше знатимеш, довше тут працюватимеш. Чого стоїш? Я його тут зачекаю. А ти, бачу, ще підлоги не домила, то йди мий. Рухай мештами, як таких тільки приймають на роботу. Стій, спершу йди прибери у спальні. Щоб була готова, поки бос повернеться з роботи. А я його тут почекаю.

Жестом Джулії Робертс припалила сигарету й випустила під стелю довгу цівку диму, а потім сіла на м’який диванчик, майстерно схрестила ноги і струсила попіл у сільничку.

Сіль і попіл, як піт довгих годин праці і згарище замість урожаю… Жорстоке поєднання.

Перш ніж бігти виконувати наказ, Марія ввічливо поцікавилася:

– Може, вам подати чаю, кави… Ілоно Богданівно?

– Можна кави, – милостиво кивнула і косички кивнули також:

– Цукор, вершки? – гнула Марія свою лінію далі, наливаючи воду в кавоварку і намагаючись вгадати, на якій поличці кава, не кажучи вже про цукор і вершки.

– І те, й інше.

Кому піт і згарище, кому солодощі і сметанка, але в прошарку між вершками і цукром занадто часто приховується чорна гірка кава, – особливо в ту ледь вловиму мить, коли цукор ще не розтанув, а вершки ще не осіли, – можливо, тому люди одразу хапаються за ложечку й усе це змішують докупи, щоб не дай Бог не помітити, яка чорна й гірка насправді істина.

Щодо Марії, то вона кави не вживала. Чаю теж. Пила лише воду.

– Ти завжди так повільно рухаєшся? – обірвало її дівча, яке сиділо й мислило собі, що воно зійшло з обкладинки журналу і своїм зішестям безмежно втішилр всіх. – Тебе Володя взяв за рекомендацією, чи просто з вулиці?

– Мене?

– Тебе, тебе, не мене ж. У мене такі рекомендації, що тобі й не снилися. То як?

– Гм… За рекомендацією. Мабуть.

– Ну дивись, бо я злодійок не люблю. У мене гроші завжди розкидані де попало, січеш? Коли щось пропаде, буду знати, з кого питати.

– Прошу, ваша кава, Ілоно Богданівно.

Оте «Ілоно Богданівно» подобалося найбільше. У житті так рідко випадає нагода по-справжньому побавитись.

– Щось іще? – уважно і серйозно запитала Марія. – Я можу зробити канапки, а підлогу помию пізніше.

– Ти хочеш, щоб я стала такою ж грубою, як ти? І взагалі, – гордо тріпнула дівчина головою, – щось ти забагато розпатякалась. Я розпитаю Володю, за якими такими рекомендаціями він тебе брав.

А ложечка стукала об стінки філіжанки, гарячково змішуючи чорне й гірке з білим і солодким, правду з брехнею, а поряд лежала сіль, змішана з попелом, – і що робити з прихованою істиною – Марія не знала.

Витягати її на світ Божий – чи дати собі і їй спокій?

– Ну то я йду мити підлоги… Ілоно Богданівно.

– Йди-йди.

Марія подумала і… залишилася.

Є зуби, яких не можна врятувати, хоч лягай і вмирай біля бормашини. А є клієнти, які воліють бачити радше труп стоматолога, аніж свій коханий зуб у його обценьках.

І за законом Мерфі, саме ці клієнти бояться знеболюючого уколу більше, ніж тонни мікробчиків, які живуть у їхньому роті, як у себе вдома, бояться маціпусінької голочки…

Як дехто боїться тополиного пуху.

– Підіть до іншого стоматолога, – припинив умовляти клієнта Влад і розвернувся до столу з паперами.

– Ну й піду, раз ви нічого не вмієте! За гроші повивчалися, за гроші лікуєте! Банда! Усі лікарі – одна велика банда!

Влад пропустив був цю знайому до зубного болю формулу повз вуха, але в останню мить нагодився в думки давній знайомий його вовкулака і торгнув його за рукав.

– Усі? – обертаючись до лікарененависника, який мстив йому за пережитий страх і сором, перепитав Влад, розуміючи, що не слід було запитувати, але вовкулака є вовкулака, і одного разу з’явившись, він не щезне з його думок просто так, – цей вовкулака на прізвисько Нудьга.

– Усі-усі, догробите людину ні за що, ні про що, та ще й гроші здерете, як за бісову маму!

– Ну то вмирайте, – якомога спокійніше порадив Влад. – Помирайте самі. Чому ви приходите до нас, витрачаєте гроші, чи вас хтось сюди насильно тягне, якщо ви хворі – то вмирайте, і не забирайте у тих, хто насправді хоче жити, дорогоцінного часу?

– Я… я плачу податки і маю право вимагати…

– Я теж маю право вимагати, щоб моя зарплатня була більшою, ніж зарплатня прибиральниці у банку, і якщо ви гадаєте, що мені дуже приємно, коли ви тицяєте мені ваші гроші, а подумки бажаєте, бодай він подавився ними, а чи носите оберемками пляшки і коробки, ніби всі лікарі алкоголіки й закусюють виключно цукерками, то ви глибоко помиляєтеся?

– Ви… ви ще почуєте про мене, я цього так не залишу!

– Прошу звільнити кабінет.

Тиша набрала пишних форм пані Ніни і присіла перед ним на кріселко.

– І що тепер, Григоровичу?

– А тепер, Нінок, я вас укатруплю, як казали моя…

– Що то за тип бризкає слиною у тебе під кабінетом? Радий вас бачити, пані Ніно.

Олег, як завжди, увійшов не стукаючи.

– Який тип? A-а, той тип. Ніндзя-черепашка, як сказала б твоя мала.

– Моя мала сказала б конкретно: Донателло або Мікеланджело, вона їх усіх знає в обличчя, а ви що знаєте, докторе Бармак, окрім зубей і вставних щелеп? Отож бо й воно. Неромантична в тебе професія.

– Не те що в тебе. Постав коронки, звідки взяв.

– Ставлю. Які плани після роботи?

– А ти чому не на роботі?

– Взяв відпустку. До речі, тобі як щойноодруженому чоловікові теж належиться відпустка. Медовий місяць називається, чув про такий?

– Не чіпайте його, інструмента теж не чіпайте, і взагалі, я йду запрошувати наступного відвідувача.

– Чому твоя медсестра так мене не любить?

– Бо вона однолюбка і любить тільки мене.

– Я все чую, Григоровичу!.. Так, хто сюди?

– Як же ти без своїх студентів і своєї «анатомки» проживеш?

– Нічого, я свиснув додому пару печінок, нирочок, мозок недавно свіженький надійшов: ось ти знаєш, як готувати мозок, – ні? А моя жінка знає, на вечерю буде шикарна страва, пальчики оближеш. Чому твоя медсестра так на мене дивиться?

– Бо вона, окрім зубей і щелеп, нічого готувати не вміє. Не той профіль.

– Щоб вам язики повсихали таке верзти.

– Кожна професія накладає свої відбитки на психіку, підтверди, Владе.

– Я вас слухаю.

Новий пацієнт переминався з ноги на ногу. Не люблять у народі стоматологів, а за що їх любити?

– Взагалі-то я хотів із вами познайомитись.

– ?..

– Я Марійчин брат. Олександр. Учора повернувся з Києва. Не встиг на весілля.

Та-ак…

Влад потер око. Брата йому ще не вистачало до повного щастя, от усе має, тільки її брата бракувало.

– Точно, а я думаю, звідки я цього юнака знаю! А ти мене пам’ятаєш, Сашко?

– Ви жили під нами, пані Ніно. Звісно, пам’ятаю.

– Звідки, ти ж ніколи не виходив із дому, а тепер он до Києва поїхав. Дивіться, дивіться яким став легінем, не впізнати. Як мама поїхала до Іспанії, так ти одразу змужнів.

– Вибачте, але мама в Італії.

– Як час сплива. Скільки тобі вже?

– Двадцять.

– Саме смак. Жартую я, все жартую. Сама такого виховую. А як це ви, Григоровичу, досі ще не познайомилися з родичами вашої жінки?

А навіщо? Ні, він знайомився, звичайно, але заочно, – поговорив з тещею по телефону… А от про брата нічого не чув.

– Це не тебе я бачив учора навпроти будинку Влада? – запитав Олег, не спускаючи очей з хлопця.

– Мене. Я одразу з вокзалу поїхав до вас, Володимире Григоровичу, хотів побачити сестру, привітати, подзвонив, але ніхто не відчинив дверей.

– Вибач, але до мене черга…

– Я зайду після роботи.

– Ми зайдемо після роботи, а поки що підемо перекусимо, – втрутився Олег, простягаючи руку до… як там його звати?

Була б його жінка круглою сиротою, – от було б добре… Цікаво, чим там вона займається у його домі?

Зачиняючи вікно, Марія вразила порізані пальці. Від води порізи розмокли і де-не-де знову виступили краплі крові.

Вона обернулась і сіла, сховавши руки під фартухом.

Стіни ще хоч трохи втримували прохолоду. Знадвору пуховою периною лізла до хати божевільна задуха.

«А в нас свого божевілля вистачає».

– Ось… ось і ось!

Марія спробувала пригадати, в якому фільмі вона це вже бачила. Гори розбитого посуду валялися на підлозі. На поличках ще кілька горняток чекало своєї черги.

От що буває, коли не погоджуєшся мити підлогу. І це ще не найбільше покарання за таку велику провину.

– Тобі доведеться все це прибирати, – з усмішкою, яку напевно вважала невимовно вбивчою, Ілона Богданівна розбила глечик. І усміхнулася ще ширше. – І платити за все будеш ти, усєкла? Я вже подбаю про це, не переживай.

– Твоя кава вистигне, – коротко відповіла Марія і рефлекторно відсахнулася, коли порцелянова філіжанка бризнула осколками і кавовою гущею їй під ноги.

– А коли за все розплатишся, – дівча страхітливо зашипіло, – тоді можеш забиратися звідси хоч – до Жаб’ячолапівки, а хоч – іще далі. А ні, то можеш себе на «стометрівці» нашій випробувати: а раптом якогось старого хруня підчепиш, він тебе на машині покатає, морозиво в стаканчику купить…

– Гарний хрестик, – відповіла Марія.

Хрестик справді був гарний – з гематиту, масивний, висів на чорній шнурівці й так не в’язався з усім образом ляльки Барбі, що Марія тільки тепер його помітила. І не втримала язика за зубами.

Мала б уже знати, що за необережне вламування в чужу серцевину – а дівчина, немов капустяний качан, була обгорнута ззовні тисячами листків, лише цей хрестик був якимось чином пов’язаний з серцевиною, – за будь-яке ґвалтовне втручання всіх сторонніх чекала кара. Мала б здогадатися.

Панна моментально затулила хрестик долонею, нахилилася, схопила вільною рукою уламок глечика – широкий, замашний, із тонким зазубреним краєм, саме такий, як треба, – і піднесла його до Маріїного ока. Війнуло холодом обпеченої глини. Вії затремтіли, несподівано доторкнувшись до реальної загрози для об’єкта, який вони покликані охороняти.

Марія стиснула кулаки, намагаючись не моргати, але відстань в один міліметр безмежно жахала око, – захищаючись, воно наповнилося сльозою.

– Побережи очиці, вони тобі ще пригодяться.

Стрімко розвернувшись на підборах, панна вийшла з кухні. Невдовзі з ванни почувся плюскіт увімкненого душу.

Сівши за стіл, Марія схилила чоло на долоні.

Невже не простіше тріснути дверима ще там, при вході, повісивши перед носом усіх просящих табличку: «Віфлеєм зачинено»? А за цей час обжитися, стати на ноги, народити й виростити дітей, вивести їх у світ – і лише тоді зняти замок і впустити тих, хто стукає?

Простіше. Легше. Безпечніше.

Але через півстоліття може статися, що допомогу надавати буде нікому: під порогом стоятимуть із простягненими долонями лише привиди.

Марія тріпнула головою. Є час робити погроми, є час прибирати.

Кав’ярня на Академічній, у невеличкому дворику, майже порожня у понеділок, ідеально надавалася до «поправин» – звичаю святкувати весілля після весілля. Щоб можна було випити, закусити й на тверезу голову помізкувати: а кому, власне, потрібне було оте весілля?

«Та ні, куме, ми молодята, нам і без весілля класно… або не зовсім класно, це вже який кому номер випаде у лототроні, весілля тут ні до чого. Витрати шалені, – раз, задоволення… особливо, коли ще раз перерахуєш витрати… і подумаєш, як було б добре ці грошенята та й на щось корисне витратити – нову машину купити, наприклад…

Про що ми говорили, куме, – про задоволення? Про яке задоволення?»

Ні, наступного разу, коли його батьки знову захочуть, щоб усе було як у людей, – з танцюльками, бавульками і випивульками – треба буде їх послати у найближчий нічний клуб, на всю ніч, до ранку, щоб знали!

Олег, у майці і бейсболці, – «засмагає перед морем» – саме виголошував енний тост.

– За те, щоб ви побували в усіх чудових крапках нашої чудової планети!

– Оголосіть весь список, будь ласка!

Олександр – «називайте мене Сашком» – весь якийсь неяскравий, кольору кави з молоком – ледве язиком рухав, але келишок тримав міцно, складалося враження, що він дещо переграє у своєму сп’янінні.

– Без проблем! Канари, Багами, Гаваї… Хто з вас має вільні пальці? – повів Олег порожньою виделкою по колу. Салат із цієї виделки вже давно обсипався йому на штани. – Ти?

Виделка, танцюючи, націлилася на Влада.

– Я питаю, хто має вільні пальці? Треба загинати.

– Навіщо? – відказав на те Влад. Вовкулака – він добре його вивчив – був нечутливий до алкоголю. Навпаки, похмілля вдесятеро зміцнювало його.

– Видно, що ти тверезий. Скільки можна квасити ці п’ятдесят грамів? Що ми в нього хотіли, нагадай? – виделка перемістила приціл на Олек…

«Сашка, Сашка, взявся звідкись на мою голову. Добре, хоч теща на заробітках».

– Пам’ятаю, ми хотіли випити… – втупився в Олега посоловілими очима… «А, мускулюс біцепс брахії,[5]5
  Двоголовий м’яз плеча (лат.)


[Закрыть] чому я не можу називати когось так, як мені хочеться? Олександр – отже, Олександр».

– А за що ми хотіли випити? – виделка зробила викрутас, ніби збиралася намотати на себе спагетті.

– За любов?

– Пили!

– За тих, хто не з нами?

– Було!

– А… за тих, хто з нами?

– Цікавий тост! – знову викрутас виделкою. Цього разу Олег неначе встромляв її у відбивну.

Влад зітхнув. Чіпляння до дрібниць – улюблена забава його вовкулаки, який спокійно міг би довести цим людину до шаленства, якби не був такий занудний.

– Агов, не спати! Ми п’ємо за наших ближніх!

– А хто наші ближні? – запитав Влад.

Олег, уже піднісши келишок до рота, завмер, опустив руку і переглянувся з Олександром. Той… той ставив на стіл уже порожній келишок.

– Він хоче, щоб ми перерахували всіх його ближніх!

Олександр витер рукою губи, подумав і собі запитав:

– А хто його ближні?

«Стоп, я б помітив, якби він щось пив».

– Ну-у, не знаю. Стоматолог, хто твої ближні? «Вилив. Точно вилив».

– Тут ніхто нікого не примушує пити, – рівно промовив Влад, розуміючи, що не його це справа, що кожен має право розпоряджатися вмістом своїх склянок, горнят і кухлів, як побажає, але нудьга вже почала затоплювати його, як повінь затоплює будинки край річки, невидима й нечутна тополина повінь. – У нашій компанії кожен скільки хоче, стільки п’є. Але не виливає.

Олександр напружився, глянув Владу в очі – «і очі якісь невиразні, – зелені, коричневі?» – раптом усміхнувся і набагато тверезішим тоном мовив:

– Я до цього часу в інших компаніях обертався, там скільки наливають, стільки мусиш випити. Вибачте. Отже, мені вже час іти?..

– Та ні, у нас ніхто нікого не виганяє.

– Хто скільки хоче, стільки й сидить? – докінчив, сміючись, Олександр. Далебі, він почав подобатися Владу.

– Гаразд, – несподівано для себе погодився Влад. – П’ю за вас і ваших ближніх.

– Ну нарешті, – Олег перехилив келишок, закусив чорним хлібом і видихнув: – А то в мене вже рука стерпла.

– А чому за своїх ближніх не п’єте, Володимире Григоровичу? – Олександр нарешті розслабився і навіть почав придивлятися до тутешніх офіціанток, одне слово, став схожий на людину.

– Можеш перейти на «ти». У нашій компанії…

– Я зрозумів, зрозумів! Що я можу на це сказати, Володимире Григоровичу? Мені починає подобатися твоя компанія!

Олег підняв очі від тарілки:

– О, за компанію ми ще не пили… Що, не хочете випити?.. Навіть зі мною за компанію?

«А справді, хто мої ближні? – відповів Влад на запитання, котре лишилося без відповіді. – Може, ти знаєш?»

Але вовкулака не мав схильності до різних мудрагельських висловів. Йому б дістатися серця і вгризтися в нього зубами, – от і вся розмова.

Битої кераміки назбиралося повне відро. Марія винесла його у передпокій, натомість взяла відро з водою і пішла перемивати кухню – білу від дрібних часточок розбитого посуду. Йдучи повз ванну, постукала.

– Можеш узяти білий рушник, – він новий, я його зранку повісила.

За хвилю рушник вилетів із дверей ванної кімнати:

– Вдавися ним!

Поки що ніби ніхто не збирався перерізати собі вени. І на тому спасибі.

Біда із задоволенням потерлася б спиною об махровий рушник, але його хутко підняли з підлоги. Не довго журячись, вона знайшла собі інше місце і вляглася на килимку перед дверима хазяйчиної спальні.

Влад відчинив двері й ледве не наштовхнувся на відро.

– А це що таке?

Він збентежено обійшов перепону і прислухався. Ніби тихо. Може, вернутися на Академічну, поки не пізно?

Двері ванної відчинилися, зачулись кроки… Якесь напівголе дівчисько в косичках побачило його, стрепенулося, виструнчилось і заясніло сонячним усміхом.

– Володимире Григоровичу… – ступило на одну сходинку вниз.

– …Я дуже рада вас бачити… – ще на одну сходинку.

– …Мені так багато про вас розповідали… – ще на одну.

Влад збагнув, що ось-ось усі сходинки закінчаться, а він усе ще не змінив виразу свого обличчя із збентеженого на… на суворий.

Клявікулю[6]6
  Ключиця(лат.)


[Закрыть] вам у печінки, панове! Але звідки він її знає?

Раптом дівчисько опинилося зовсім поруч, пригорнулося до нього, обняло за шию і гаряче зашепотіло йому на вухо:

– Тобі привіт від Зірки…

Він спробував спокійно вдихнути. От на кого вона схожа! Її дочка.

Нагорі у коридорі з’явилася його дружина.

Він спробував спокійно видихнути.

Дівчисько повернуло голову і, не відриваючись від нього, мовило:

– Ти і в спальні будеш за нами підглядати?

А тоді до нього, до Влада:

– Ми ж зараз ідемо до спальні, чи не так?

Влад застряг десь між вдихом і видихом.

Марія сіла на ліжко і хвилину сиділа, не рухаючись. Потім не стрималась і впала на нього горілиць. З очей бризнули сльози.

Якби її чоловік подивився на себе збоку, він би, напевно, вмер на місці. Добре, що вона встигла добігти сюди. Якось негречно було б розсміятися їм в обличчя.

Марія лежала на ліжку, затискаючи обома долонями рот, але нічого не могла з собою вдіяти. Останній раз вона так сміялася ще в далекому дитинстві. Тато називав її найбільшою реготухою в місті Львові.

Тато… Це було в іншому столітті.

Марія замовкла і втупилася поглядом у стелю. Лежала так, не рухаючись, довгий час. Але дивна думка вже визріла у слова – затискай, не затискай рот, – вже оформилась, намітила собі шпаринку у барикадах, приготувалася випірнути з глибини на поверхню…

Дивна, дика, неймовірна думка.

Невже їй судилося прийти у цей дім, щоб віднайти тут свою загублену душу?

Марія рвучко встала. Гм… досить непоганий пролог вийшов би… для низькопробного роману. Вітаю.

От і голова закрутилася. Так тобі й треба.

Марія відважно прочинила двері спальні і…

– А я вас чекаю.

П’ятнадцятирічна монна ліза чарівно усміхнулась і переступила з ноги на ногу. Дитина на таких височезних підборах мала б давно впасти, або хоча б утомитися за день настільки, щоб під вечір із задоволенням спалити ці підбори, але ця дитина чомусь не падала і не виглядала стомленою, лише збентежено кліпала віями, – «Макс-Фактор», не інакше, – і ніяковіючи, смикала на шиї хрестик із гематиту.

Не відчиняйте відважно двері спальні в чужому домі, якщо не посадили заздалегідь на килимок із того боку свого особистого охоронця.

– Навіщо я вам потрібна?

– Як навіщо? Нас не встигли познайомити, але Володимир Григорович розтлумачив мені, хто ви насправді… і що ви для нього означаєте… виходить так, що я… я страшенно помилилася…

Затинаючись на кожній букві, червоніючи і топлячись від власної мармеладності, вона белькотіла і белькотіла:

– Я хочу вибачитись… Чесно-чесно, я одразу помітила, що ви чудова, фантастична людина, я цілу годину стояла тут і думала, як вам краще про це сказати…

Марія зрозуміла, що звички стискати кулаки вона не скоро позбудеться.

– Цілу годину? Постукали б.

– Що ви, я не сміла. Я думала, що ви… ну що ви хочете побути на самоті…

«Поплакати, себто».

– Я, напевно, дуже вас засмутила… повірте, це все ненавмисно…

«І вирішила глянути, наскільки сильно ти мене ненавмисне засмутила».

– Ось, візьміть, будь ласка, я знайшла його під сходами… Він, правда, трішки прив’яв…

Вона витягла руку з-за спини…

Весільний букет!

Її загублений весільний букет!

Геть зів’ялий. У руці з довжелезними червоними нігтями… Її загублена зів’яла душа.

– Наступного разу стукайте, не соромтеся, – стиснула Марія букет у долонях і зойкнула, хапаючись зубами за палець. Букет складався з величезних білих троянд і навіть такий, зів’ялий, зберіг свої колючки.

«Завтра… ні, сьогодні ж сідаю за роман. Всі аналогії – як на замовлення. Треба лишень додумати фінал…»

Біль допоміг упоратися з виринулим зі споду несподівано яскравим бажанням.

Дівчина присунулася ближче й ангеликом зазирнула їй у вічі, а охоронець десь забарився, не видно було охоронця на видноколі, не чутно… ні втікати не пасувало, ні кликати на поміч.

– Я не помилилася, – зашепотіла захоплено… обіцяла, припрошувала, заманювала. – Я думала, якщо у Володимира Григоровича є жінка, вона неодмінно така, як ви, така ніжна, чутлива, така… самотня. Можна я буду вашим другом?

Щось загрозливо клацнуло усередині.

– Ви не пошкодуєте… обіцяю…

І мова яка правильна раптом стала.

– Ви мені вибачили?

Скільки ж на ній оцих капустяних листків навішано?

– Скажіть, що ви пробачили мою ганебну поведінку…

Господи, на кого ж вона схожа?!!

– Бачите, я стаю перед вами на коліна…

Вона гупнулася на килимок і склала рученята, як для молитви. Косички зворушливо обвисли.

Момент істини обірвався.

Марія уявила собі, який вигляд вони мають збоку, – і запобіжники акуратно стали назад на свої місця.

– Рекомендую зазирнути до вітальні: там багато кришталю, порцеляни, є де розвернутися.

П’ятнадцятилітнє ягня миттєво показало свої вовчі ікла:

– А я планувала до спальні…

І затряслася від сміху на килимку.

Агов, охоронці, де ви ходите, коли вас нема?

– Може, зайдеш? – запропонувала Марія відступаючи.

Панна здмухнула з чола косички, сіла на п’яти і глянула на неї з-під лоба.

– Ти мені все зіпсувала, уродка. Засохни, як цей букетик.

Марія подивилася на букет, а потім на панну, яка, блазнюючи, валялася перед нею на колінах.

– Ти навіть не уявляєш, як мені хочеться вперіщити тебе цим букетом межи очі…

Панна презирливо скривила ядучо-червоні, чітко окреслені чорним олівцем губи. Мабуть, уявляла.