Текст книги "Провина"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

Вони передзвонили аж під вечір, коли у нього вже закінчилися цигарки, а йти до кіоска бракувало снаги, тому він просто сидів і чекав, а жінка ненав’язливо снувала неподалік, – подала йому вечерю до вітальні, забрала брудний посуд, – ні про що не розпитувала, він нічого не пояснював…

Вони зателефонували – і нудьга волохатою лапою мазнула по обличчю.

– Три, – видихнув дідок, але в трубі явно чути було шурхотіння мозкових звивин бабулі.

– Чого три?

– Ну як це чого, самі маєте здогадатися…

– Три гривні?

– Ви що? Штук. Умовними, – конспіраторним шепотом гукнули у трубку. – Завтра ми вийдемо на зупинку перед нашим будинком…

– Так, слухайте уважно. Ні, краще дайте слухавку вашій дружині. Даю вам двадцять хвилин. Устигнете приїхати до мене – матимете три тисячі, не встигнете…

– Нині?

– Негайно. Одна умова – привезіть із собою онуку.

– Це ми маємо ставити умови…

– Тоді можете більше сюди не дзвонити. Час пішов.

Він вимкнув мобілку і тільки тепер помітив жінку у спортивному костюмі, яка стояла біля дверей і дивилася на нього. Ходила дуже тихо, – він навіть не почув, як вона підійшла.

Коли довго живеш сам, то одного чудового вечора виявляється, що в тебе не виробилася корисна звичка прикривати рукою слухавку чи зачиняти двері під час секретних розмов.

Ну от, зараз почнеться допит, треба щось терміново вигадати…

Марія дивилася на чоловіка й не впізнавала його. Вона ніколи б не подумала, що він уміє розмовляти з таким їдким сарказмом, що здатен так чітко й рішуче давати вказівки, вона неначе наштовхнулася на прихований усередині нього стержень, зовсім не помітний у повсякденності. І те, що він подумав глянувши на неї, зрозуміти було неважко.

– Вибач, що я підслухала.

– Це було досить легко зробити.

Він знову сів у фотель, у якому просидів увесь вечір. Його друг спав учора в іншому фотелі, – таке враження, ніби вони поділили місця під сонцем.

– Я зараз.

Його жінка миттю згинула з-перед очей.

А час ішов. Приїдуть – не приїдуть. Надвоє бабка ворожила: або вмру, або буду жила.

– Ось.

Вона з’явилася так само раптово й нечутно, поклала перед ним пачку грошей, перев’язаних гумкою, і відрапортувала.

– Тут було всього дві тисячі в доларах і сімсот у гривнях. Я витратила сто тридцять ві…

– Стоп, – Влад підняв руки, – не так швидко: я не банкір.

– Це гроші з весілля.

– Бачу. Ти могла б сісти? – роздратовано кинув він, вкотре пересвідчуючись, що пачка «Мальборо» порожня.

Вона сіла на диванчик, хоча до вільного фотелю було ближче.

Знову його вовкулака чіплявся до дрібниць!

– І я не податківець, щоб мені складали список доходів і видатків.

Зосереджено торкнулася чола.

– Я так… звикла.

– Зараз сюди приїдуть двоє… гм… шантажистів, – вирвалось у нього проти волі.

«Партизанами нам, куме, вочевидь не бути».

Чорні очі уважно зупинилися на ньому і вже не квапилися ховатись. Заведіть собі персональних шантажистів – і увага жінки вам гарантована.

– Я правильно зрозуміла: вони хочуть три тисячі?

Отже, вона, значить, все зрозуміла. Чудово! А він саме зібрався нічого не пояснювати. Пожартував, мовляв…

– Гроші я маю: усе збираюся купити нову машину, і ніяк не зберуся. Але, думаю, тисячі їм буде аж забагато.

– Шантажисти не зупиняються на досягнутому.

– Я теж дивлюся американські фільми і в курсі, хто такі шантажисти і з чим їх їдять…

– Ти стикався хоча із одним?

Вона щось не про те питала. Та ще й усміхалася при цьому. Хіба нормальна жінка не повинна засипати його запитаннями на кшталт: та ти що, а хто, а за що, а що ти знову накоїв, скотино, а де ти гроші збираєшся взяти, бо я з весілля вже всі витратила? Хіба не повинна сплескувати в долоні і йойкати раз за разом: я так і знала, що твоя поведінка до добра не доведе! – і бігти обдзвонювати всіх своїх подружок: ти уявляєш, що сталося?.. Цікаво, чи шантажисти хоч уявляють, яку посмішку викликали у його дружини?

– Ну, поки що не стикався…

– Ти збираєшся торгуватись?

– Я не збираюсь торгуватись. Я збираюся віддати їм цю тисячу і… все.

– Це добре.

Що для неї добре? І чому вона не запитає про головне?

– У будь-якому разі ініціатива залишиться за мною.

– Вільний простір…

– Що?

– Ти маєш на увазі вільний простір, яким у жодному разі не можна поступатися. Хоч би що сталося.

Щось не про те говорила, а час минав.

– Можна й так сказати… Мене звинуватили у зґвалтуванні.

Не треба було говорити, але він не міг стриматися, слова пхалися на поверхню, кортіло спробувати їх на слух, а ще дужче кортіло перевірити її реакцію, бо ламати двері у власному домі якось не випадало.

Вона стисла кулаки, щосили втискаючи їх у диван, і… поблідла, чи що? Не розумівся він на всіх цих тонкощах жіночої натури.

– У згвалтуванні неповнолітньої.

Хотів добити – себе чи її?

– Ти…

Ну ж бо!

– … впевнений, що треба платити?

Не про те питала, не про те. А чи робив ти це, Бармак, – ось про що мала б запитати.

– Мушу платити. У них є докази.

Кивнула головою, немов погоджуючись. Із чим погоджувалася, що про нього зараз думала?.. А часу майже не лишалось.

– Ці докази вагомі? Я маю на увазі… засудити за ними можуть?

– Ну, аналізу ДНК вони не мають. Але… є стаття про розбещення неповнолітніх… не знаю, я не юрист.

У двері подзвонили.

Вона швидко глянула на нього, він заперечливо хитнув головою і встав. Жінка залишилася чекати у вітальні, і він був певен, що не побіжить за ним, не втрутиться, не сплутає йому карти… ця певність додавала йому відваги.

За дверима не ховався вовкулака, але відчуття було таке саме, як у сні.

– Вони у вас? – дідуля аж горів нетерплячкою, крутився на сходах, мов дзига, стріляючи поглядом навсебіч, зате бабуля стояла твердо, як скеля, міцненька, непохитна… стояла і тримала за лікоть свою онуку.

– А фотокартки, висновки лікаря?

– Ось, – він крадькома висунув із-під поли піджака великий конверт. – Але спочатку… – він простяг руку.

«Пода-а-айте бідному закарпатцю, після наводнє-є-єнія ми…»

– А компакт?

– Що за… компакт?

– Компакт-диск, з якого були видруковані ці фотографії. Зйомки проводились цифровим фотоапаратом і зараз можуть гуляти в інтернеті, який сенс мені вам платити?

– Що? Ви хочете нас обдурити?

– Запитайте у того, хто знімав.

Парочка синхронно повернулася до дитини.

Дитина дивилася собі під ноги, панамка затуляла обличчя, джинсовий сарафанчик висів, як на вішалці… вся немов зменшилась удвічі відтоді, як він її бачив востаннє. Не хотіла, певно, сюди йти, примусили…

– Беріть гроші й давайте її сюди, – рвучко сказав Влад, беручи дитину за руку й одночасно простягаючи їм десять сотенних купюр. У дідулі заблищали очі й, забувши про обережність, він вчепився в гроші сухими пальцями, Влад у цю мить потяг дитину до себе.

Вона була важливіша, аніж тисяча гривень.

– Дуже добре.

– То знімки вам не потрібні? – нагадав дідуля, аж бабуля вп’ялася в нього спопеляючим поглядом. Нічого не петрав цей дідок у справжньому шантажі.

– Покажіть.

Короткий рішучий тон діяв на нього, як на мишку – погляд удава.

– Ось. Тут усе.

– Ми вже йдемо, – скомандувала бабуля, спритно відбираючи у своєї половини гроші й жвавенько повертаючись у напрямку воріт… залишаючи свою рідну онуку в руках ґвалтівника.

– А й справді, навіщо вони мені… – раптом мовив Влад, простягаючи їм конверт із доказами. Бабуля завмерла, а її щелепа повільно опустилася донизу – два мостики і три золоті коронки ще радянського відливу – він міг у цю мить легко відібрати гроші, але передумав. – А загалом нехай будуть у мене… на всяк випадок. І ще одне. Щоб духу вашого тут не було за п’ять секунд. Раз…

Так рідко випадає нагода по-справжньому побавитися!

Коли вони підтюпцем добігли вимощеною каменем доріжкою до вулиці, він відчинив двері й мовив:

– Заходь. Заходь-заходь, тебе продали за штуку, а я тебе купив, тому нема чого з надією дивитися їм услід.

Дитина увійшла. А що їй залишалось?

У його жінки, коли вона їх побачила, зробилося, мабуть, таке саме обличчя, як у нього, коли він сьогодні зранку зайшов до завідувача.

Дитина висмикнула лікоть, метнулася кімнатою, немов мишеня у мишоловці, зрозуміла, що нема куди втікати, впала на диван, аж пружини заскрипіли, і прошипіла:

– Чого витріщилися? Побережіть очиці.

Зорянина дочка без косметики і супермодного одягу виглядала, м’яко кажучи, блякло. Влад згадав, як у понеділок вона в цьому ж одязі сиділа під його кабінетом, чекаючи своєї черги, і розглядала свої сандалі. А потім…

– Ну, що ви зі мною зробите? – вона демонстративно схрестила руки на грудях, переводячи злісний погляд з нього на жінку і навпаки. – Доб’єте?

Не дивно, що він її не впізнав, коли повернувся того ж дня додому. Одяг, зачіска й косметика здатні змінювати людину до невпізнаваності. І погляд. Цей погляд він теж уже бачив одного разу, – зацькований погляд відважного мишеняти, яке все-таки ризикнуло прийти сюди знову, хай навіть під конвоєм.

– Хто що питиме? – вхопився Влад за соломинку, яка дозволяла йому протриматися на плаву ще певний час, перш ніж потонути остаточно.

– Ти хочеш мене напоїти, а потім докінчити те, що не зміг докінчити в себе в кабінеті?

Влад дивився у надра шинквасу й намагався відігнати згадку про світлини, які до цього часу тримав у руці, не знаючи, куди їх подіти.

– Я не можу сказати, що мені геть чисто не сподобалося те, що ти витворяв там зі мною, – провадила далі дитина, – просто обстановочка була непонтова, тому я й прийшла потім сюди, щоб ми змогли з тобою як слід відтягнутись… Ти розповідав про це жінці, ні? Вона нам обом здорово мішає, тобі не здається? Ми б з тобою зараз на цьому диванчику…

– Лікер, думаю, якраз підійде, – нарешті спромігся вставити свою репліку Влад. – Сам зробив.

– Якраз підійде, – перекривила його…

«Цікаво, як її звати, Зоряна любила екзотичні, оригінальні імена…»

– Ти подивись на нас: тільки горілка нам зараз допоможе.

Розставляючи скляночки, Влад краєм ока глянув на свою жінку і здивувався, що вона ні на йоту не змінилася в обличчі. Навіть, якщо йому вдасться виламати двері, впоратися з нею буде непросто.

Марія непорушно спостерігала, як тягуча вишнева рідина перетікала з пузатої пляшки у скляночки, і так само в’язли-перетікали її думки: ось і воскресло її минуле, але що вона повинна робити із цим воскреслим минулим – бити на сполох чи ховатися у найдальшу мишачу нірку, а може, втекти на другий кінець світу, але що тоді буде з оцією дівчинкою, хто її тоді обереже, і як її оберегти, якщо вона, мов мишеня, вперто суне назустріч удаву?..

Потрібен союзник, терміново, просто негайно, але ж не обклеювати оголошеннями стовпи: шукаю союзника для боротьби з удавом, і міліція не годиться, там ніхто її не послухає без доказів, а докази, можна вважати, вже знищено… а той, кого б вона хотіла бачити своїм союзником, може запросто відвернутися від сірої мишки, якщо довідається правду…

Навіть якщо припустити, що вона все-таки роздобуде омріяного союзника, хто сказав, що цей союзник нагодиться саме тоді, коли вона його найбільше потребуватиме?

Проклята невпевненість, дошкульна, як завивання вітру в дротах…

Влад тільки вмостився у фотелі, як…

– Що за дискримінація! – вибухнула дитина – мала в собі щось від дідулі. – Ми що, маленькі діти, що ти нас цією солодкою гидотою поїш, а сам – так горілку дудлиш!

Влад вирішив обійтися без тостів і влив усі п’ятдесят крапель до горла. І лише опісля згадав, що не приготував ні грама закуски. Вдихнувши повітря, неначе воно було насичене ароматами малосольного огірочка, він різко видихнув. Не допоможе горілка вирішити його проблеми, але всі довкола в один голос стверджують, що їхні проблеми як рукою знімає, от він пробує ще і ще раз. Неправильний він якийсь, або проблеми його неправильні…

Жінка дивилася на його порожній келишок і думала про своє.

Вона має рацію, і Олег також: час переходити до здорового способу життя. Хоча б спробувати перейти.

– О! – дитина, розпробувавши лікер, миттю спорожнила свою склянку і зиркнувши на сусідню, спитала: – Ти не будеш?

Жінка підсунула свою скляночку до неї.

– М-м… лікери ти робити вмієш. І молоденьких дівчаток також, – звузила вона очі, точнісінько як Зоряна.

До речі, щодо здорового способу життя, коли зайшла про нього мова… Влад витяг із портмоне дві гривні.

– Піди купи «Мальборо», знаєш, як вийти на Топольну? Там одразу на зупинці є кіоск «нон-стоп».

П’ятдесят крапель спиртного завжди хочеться доправити краплею нікотину.

– А на моро-о-озиво, коханий? – і розреготалася.

Клацнула у дворі брама. Вони залишилися самі. Чоловік налив їй лікеру – в’язкої розплавленої магми, по вінця. Світла ніхто не вмикав, вечір, яким був надворі, таким і заліз у вітальню: не знімаючи капелюха, не вітаючись, не питаючи про справи… теплий літній вечір сів у вільний фотель і прикинувся людиною.

Жінка рвучко піднесла келих до губ і випила, заплющивши очі – келих незадоволено дзенькнув, стукнувшись об скляну поверхню столика.

– Я зараз сп’янію.

– Від лікеру?

– Я не пам’ятаю, коли останнього разу пила щось міцніше за воду. – Усміхнулася, крутячи в руках невинний келих. – Така собі зразкова учениця.

– Ну, не зовсім зразкова, – почали свої спільні дії горілка і брак закуски.

– Я щось роблю не так? – серйозно запитала вона, стуляючи на мить губи, щоб злизати з них залишки лікеру. У напівтемряві вже не виглядала такою блідою. А келих волав, щоб його знову наповнили солодкою звабою.

Цікаво, яка вона, коли п’яна?

– Ще?

– Ні, дякую.

– Ну, наприклад, ти не так сидиш. Ось як треба сидіти, – Влад розвалився у фотелі, розкинув руки, виклав ноги на прозорий столик…

Вона вперлася випростаними руками в диван.

– Правил нема?

– Принаймні у цьому домі. За весь світ не ручуся…

Вона роззирнулася. Чому б не спробувати зараз?..

– Я приберу, – рвучко встала й заходилася дзенькати склянками.

Чув, що в жінок є шосте чуття, але якось не дуже в це вірив.

– Тобі не подобається мій дім?

– Мені… треба звикнути. Сходи і цей білий колір… Ти ще питимеш?

Що за дружина, не дружина, а мрія, – не подобається їй, що чоловік п’є, а вона добавки пропонує. Споїти його хоче, чи що?

– На сьогодні – досить. Ти гадаєш, вона повернеться?

– Хто, Ілона? Все залежить… від усього.

– То її звати Ілона… Впізнаю маму.

– Її мама дуже гарна…

Усередині щось незадоволено дзенькнуло.

– Звідки… ти знаєш її маму?

Жінка промовила вже від дверей:

– Я суджу по дочці.

У цій темряві не розбереш, казала вона правду чи ні. Якщо припустити, що вони знайомі… Вигадки!

Цікаво все-таки, як там Зоряна?..

Можливо, він зробив у п’ятницю найбільшу в своєму житті помилку…

А може, й ні.

Ілона йшла Збоїщами, дивуючись, що всі ліхтарі світяться – а ще називають цей район циганським – і гадаючи на цигарках, що рядочками позирали на неї з розпакованої пачки:

– Вертатися – не вертатись, вертатися – не…

– Привіт.

Ілона підскочила від несподіванки і випустила пачку на тротуар. Він нахилився і підняв пачку, але віддавати не квапився.

– Куди йдеш і чому така зла?

– А що таке?

– Може, підемо разом?

– А нам по дорозі?

– Розкажеш, чому ти така зла, потім я розкажу, чому я злий, а там подивимось.

Олег заскочив його на порозі підвалу.

– Я дозволив собі відкрити своїм ключем. Що ти там шукаєш?

– Міг і подзвонити.

– Тебе не зрозумієш: то дзвони, то не дзвони. Знайшов щось?

Влад зачинив двері.

– Навіть тари нема.

– Якої? Тої, що з весілля? Не хвилюйся, може, хто вкрав.

– Знаєш, яку б я за неї виручку мав?

– Здогадуюсь. А відколи у стоматологів безгрошів’я?

– Вгадай, що мені найбільше подобається у моєму будинку? Підвал.

– Ти говориш, як маніяк.

– Дякую.

– Прошу. Якщо ти надумав заховати там труп, то яко сім’янин зі стажем тобі кажу: нема в домі такого сховку, який би жінка не знайшла!

– І що тоді робити?

– Звертайся до найближчого великого банку.

– З трупом?

– Наскільки я знаю, ти їх не вбиваєш.

– Кого?

– Своїх коханок. Ти дозволяєш їм жити далі з відчуттям непоправної втрати.

– Тепер я не дивуюсь, чому жінка тебе вигнала.

– Спочатку ти для них бог, потім стаєш непоганим хлопцем – «Знаєш, ти непоганий хлопець, але ти не розумієш…», – мине якийсь час – і тебе понижують до звання простого смертного, а коли народжується дитина – все, тебе забули, ти просто добувальник харчів і шмотків.

– Тоді навіщо діти?

– Ти серйозно? – Олег всівся на своє місце і з насолодою випростав ноги.

– У тебе вічно якісь проблеми з малою.

– Проблеми приходять і відходять. А бути свідком її перших слів і кроків, бачити, як вона росте, чути, як репетує на всі заставки: татусю, я хочу до тебе на руки і хочу, щоб ти купив мені оте й оте… Чи є щось краще в цьому світі?

– Що питимеш? – Влад вирішив, що для одного дня забагато розмов про велике і вічне. Йому б із буденним розібратися.

– Те, що й ти.

– Я сьогодні пас.

– Починається. Чи не твоя красуня часом доклала до цього зусиль? Дивись, Владе, не дай собі засохнути.

Влад подумав, що «на сьогодні – досить» зовсім не схоже на обіцянку, таке собі звичайне рішення, яке було актуальне годину тому, а зараз горить світло, сидить поруч друг і актуальним буде інше рішення…

– Силу волі виховуєш, – з розумінням усміхнувся Олег, коли Влад завернув з півдороги до шинквасу.

– Та ні, Олежику, просто це не допомагає, розумієш – не допомагає, – він швидко-швидко потер голову долонями.

– Я тебе знаю з першого курсу, Владе. Я вивчив усі твої звички, але ти залишаєшся для мене загадкою. Серед повного штилю в тебе раптом трапляються якісь незрозумілі напади… туги – не туги, безсилля – не безсилля… нудьги? Я навіть навчився вловлювати їхні провісники: коли ти відставляєш келишок, ледве його пригубивши, я можу спрогнозувати, чим це скінчиться: ти кудись зникнеш, а повернувшись, будеш відмовчуватися на всі мої запитання. Тобі Людмила не казала, що ти її потенційний клієнт?

– Казала. Але кожному потрібно якось… розвіюватися. Давай краще подивимося телевізор. – Влад клацнув пультом і втупився в екран. – Людмила не вміє тримати язика за зубами.

– Така вона є. Але вона нічого нового мені не розповіла, та я й не дуже вірю в її психотерапевтичні здібності. А Зоряну ти даремно образив, вона тебе чекала, у неї до тебе було якесь особливе ставлення…

– Олежику, давай просто подивимося телевізор.

– Признайся, ти все-таки отримав її запрошення…

– Чомусь ти останнім часом усі розмови переводиш на неї. Нема її, виїхала… на другий кінець світу.

– Я просто хочу дещо з’ясувати…

– Забудь!

– Скажи мені, що з тобою все гаразд, і я відчеплюся.

– …Гарна передача.

– Як казав наш славнозвісний колега Гіпократус: кве медікамента нон санат, е ферум санат; кве ферум нон санат, е ігніс санат… Як там далі?

– …кве веро ігніс нон санат, е інсанабіліа репутаре опортет.[12]12
  Те, що ліки не лікують, те залізо лікує; те, що залізо не лікує, те вогонь лікує… те, що навіть вогонь не лікує, слід вважати невиліковним. (лат.)


[Закрыть]

– До речі, ти запитав у жінки, чи вона не проти мого перебування тут?

– Забув.

– А я думаю, яка в тебе хвороба? А в тебе склероз!

6. Четвер

Марія взяла картоплину, притисла її до тертушки і… поранила палець. Руки тільки-но загоїлися…

– Дай сюди.

Чоловік, докуривши на терасі вранішню цигарку, впевнено відібрав у неї миску, тертушку і картоплину. Вона навіть пискнути не встигла, як картоплина в його руках перетворилась у хляпавку.

– Сідай.

Вона повільно сіла. Чоловік продовжував терти картоплю: похмурий, зосереджений, рухи економні й енергійні… немов зібрався на якусь битву, вирішальну битву з кимось чи з чимось їй невідомим.

А невідоме – це найгірший ворог.

– На вечерю до нас прийде Олег, – сказав він і гостро глянув на неї.

– Олег… – повторила вона, а серце знову шарпнулось. Ось як його звати.

– Що означає твоє «О-лег»? Поясни, будь ласка.

– Я за цей час піду закладу білизну у пральну…

– Сиди, – мовив похмурий і зосереджений.

Марія зітхнула.

– Що означає твоє зітхання?

– Нічого не означає, – вона переплела пальці й сперлася на них підборіддям. Дивно було сидіти в кухні й нічого не робити. – Я просто так сказала.

– А що означає твій… мрійливий тон? Тобі подобається… його ім’я?

– Олег, – знову повторила Марія, блукаючи поглядом ген за вікном. – Гарне ім’я.

– І він сам теж… кхм… на погляд жінки… кхм… йому теж нічого не бракує. Так? Куди ти дивишся? Дивись на мене.

– У нього… непогані фізичні параметри, – Марія глянула на чоловіка й знову відвела погляд убік. – Ну, зріст, статура… м-м… манери…

– Які такі манери?

У картоплі в його руках зовсім не було шансів лишитися цілою, а Марія найдужче не любила готувати деруни, хоча щосили приховувала цю свою нелюбов, бо тоді їй довелося б готувати ці деруни щодня.

– Знову в тебе якийсь загадковий вираз обличчя. Я так зрозумів, що ти не матимеш нічого проти, як він повечеряє в нас?

– Чому я повинна мати щось проти? Він твій друг.

– А якщо поживе тут кілька днів? Куди ти знову дивишся?

Не вмів її чоловік влаштовувати допити, ой не вмів.

– Нехай поживе.

– Ти завжди така слухняна? Чи тільки прикидаєшся?

– Чому ти вирішив, що я прикидаюсь?

– Тому що… Олег тобі подобається… Я вгадав? – він бурував її своїми очима, і вона, опустивши голову, затарабанила пальцями по столу.

– Чому ти вирішив, що він…

– Він щодня про тебе запитує! – Картопля якраз закінчилась, і він грізно роззирнувся за наступною порцією. Знала б вона, що в нього буде такий ентузіазм, начистила б більше.

– Я не винна, що він… про мене питає.

Чи винна? Мабуть, усе-таки винна. І провині цій немає і не буде прощення.

– Ти не відповіла: він тобі подобається?

– Як тобі сказати… – Марія знову поклала підборіддя на переплетені пальці. Дивно просто сидіти в кухні й розмовляти. – Я дуже мало його знаю і… мені важко розібратись у своїх почуттях.

– Зрозуміло! – сказав, як відрізав, вимив руки, сполоснув тертушку, витяг пательню і щедро полив її олією. Мав сьогодні особливий запал до куховарства.

– Я зовсім не мала на увазі…

– Я зрозумів.

Перша порція грізно зашкварчала на пательні.

– Ти на роботу не йдеш?

– Не хвилюйся так за мене.

– То я можу зараз зайнятися пранням?

– Звичайно! Хто тобі заважає?

А тепер її чоловік став схожий на ображену дитину. Таким вона його й залишила.

Не вміла вона брехати, а говорити правду боялася.

– Я прийшов на запах, – Олег весело увірвався до кухні, й вона відразу удвічі поменшала. – А де твоя красуня?

– А тобі вона навіщо? – Влад, не відчуваючи смаку, запхнув деруна до рота.

– Просто так запитав…

– Просто так! – Виделка з силою проколола наступний дерун. – Все. Мені вже час іти. Ходи, я тебе підкину.

– У мене відпустка, я нікуди не поспішаю…

– Олежику, не сперечайся, гаразд? Не зараз.

– Як скажеш.

Вони під’їхали до злощасного світлофора, де зранку доводилося простоювати по десять хвилин, перш ніж відкривався шлях до злощасного перехрестя. І ще ця злощасна коробка передач!

– Владе…

А злощасні амортизатори!

– То ти чи не ти?

– Тобі краще повернутися до жінки, – випалив Влад, виїжджаючи на Хуторівку.

– Овва. Чого так раптом? У нас іще не закінчилися відпустки.

– Так буде краще.

«Запорожець» попереду теж щасливим не виглядав. Протаранити, чи що?

– Що сталося, Владе? Якщо я вчора дістав тебе своїми запитаннями, то вибач.

– Не вигадуй.

– Але щось мало статися… Стривай. Ти говорив зі своєю красунею, так? І вона не бажає, щоб я до вас приходив, так?

Біля ринку не те що проїхати, мишці прошмигнути не було де.

– Навпаки. Вона була дуже навіть не проти. Але я думаю, що…

– Тобто як «не проти»?Твоя красуня не заперечує, щоб я у вас жив? Ти серйозно?

– Не називай її так!

– Стоп-стоп-сто-оп… Ось тобі й сіра мишка…

– Ти про що?

– До чого ж вона хитра… хитра сіра мишка. Дивись, вона викликала в тобі ревнощі, і ти вже сам не хочеш бачити мене у своєму домі. Ти вважаєш, що це твоє власне рішення, а насправді…

– А насправді, – Влад натиснув на газ, – я чув вашу розмову вчора зранку. Я повернувся з гаража, щоб покликати тебе і… і почув вашу розмову! Про каву і… таке інше.

– Не хвилюйся і нікого не збивай, домовилися?

– У першу мить я навіть не зрозумів, хто там із тобою розмовляє! Це була не вона, це була зовсім інша людина! Вона говорила з тобою так… так захоплено, як ніколи не говорила зі мною!

– Обережно!

Влад натис на гальма: на пішохідному переході з’явилися злощасні пішоходи.

– Олежику, я не проти, щоб ти приходив, але…

– Але?..

– Ми вже приїхали, виходь.

– Владе, ми з тобою прірву літ разом, а вона… скільки часу ви разом, пригадай? Хіба ти знаєш, яка вона насправді?

Вранішній запал згас, як вуглик на дощі. Якоїсь миті Владові здалося, що нудьга відступила, та ні, вона просто набиралася сил.

– Може, справа не в мені, Владе? Не буде мене, буде хтось інший. Може, вона просто тебе не любить? На початку, хоча б на початку спільного життя між чоловіком і жінкою має бути якесь… взаємне притягання, як хочеш його називай. Це вже потім будні заїдають обох так, що хочеться вовком вити. Я ніби не сліпий, але нічого бодай схожого на це не бачу між вами. Ти пам’ятаєш, якими ви були із Зоряною?

– Це було давно й неправда.

Злощасна запальничка ніяк не хотіла викрешувати вогонь. Злощасний день.

Злощасне життя…

– Ти добре все пам’ятаєш, і я дивуюся, що ти не поїхав, коли вона тебе покликала… через стільки років. Чи поїхав? Ти був у неї в п’ятницю?

– Давай зберемось у сауні, усі, як у старі добрі часи, що скажеш?

– Я постараюсь зателефонувати нашим. А… Людмилі дзвонити?

– Чому б ні?

А й справді, чому б ні?

Ілона перерила всю кімнату. Щоденник щез. «Це старушенція зі своїм сморчком, це все вони! Ур-роди, я вам покажу, як гробастати чужі речі!

Але для чого їм мамин щоденник?»

– Григоровичу, вас, – медсестра відклала трубку і почала заповнювати якийсь дурнуватий, нікому не потрібний журнал. Поліклініку з самого ранку трусила районна санстанція.

Влад терпіти не міг усіх цих «дезінфекторів», як називали в інституті студентів санітарно-гігієнічного факультету. Ті з розумним виглядом зазирали в плювальницю і ставили ну дуже в'їдливе запитання: «А як часто ви обробляєте оце хлоркою?» Пані Ніна бадьоро рапортувала: «Після кожного хворого». Усі знали, що це не так, але ніби бавилися у гру: хто кого зажене на слизьке.

Завжди те саме.

– Одну хвилинку, – сказав Влад пацієнту, що старанно роззявив рота і витріщив очі на малесенький борчик у Владових руках.

Якби люди знали, який смішний вони мають вигляд у стоматологічному кріслі!

Екзекуція відкладалася на певний час, і пацієнт нервово ковтнув слину.

– Бармак слухає.

Голос дідулі долинув до нього, мов із страшного сну: «Пода-а-айте, люди добрі…»

– А в нас є ще щось цікавеньке для вас. Так-так, дуже цікавеньке.

Влад нервово ковтнув слину.

Цікаво, скільки треба таких дзвінків, щоб людину повністю розмазати по стінці?

– Мене це не цікавить, – відповів він, але слухавку не поклав.

– У нас є щоденник, її щоденник, – багатозначно зашепотів шантажист.

Якби вимерли всі, кого можна шантажувати, то вимерли б і шантажисти. «Час нам, мабуть, вмирати, куме».

– Або ви зараз скажете щось справді… суттєве, або я з вами не говоритиму.

«То кинь трубку… Але ж цікаво… Цікаво, що ще вони відкопали?»

– У нас щоденник нашої невістки, там вона пише про вас і про…

– Чому ваша невістка має писати про мене? – запитав Влад і раптом до нього дійшло: ЩОДЕННИК ЗОРЯНИ. Чи вона тепер переслідуватиме його до кінця життя?

– А ви послухайте… – скрадливий шепіт взявся озвучувати те, що ніколи не призначалося для сторонніх. Влад присів на край столу… не існувало сили, яка б змогла зараз відірвати його від слухавки. – «…Чому я ще з ним? Сільський хлопець Владзьо, який потрапив у велике місто, називає себе Владом і так високо задирає носа, що мені завжди, коли я його бачу, хочеться дати йому щиглика, але я стримуюся, – ще образиться ненароком… Виконує всі мої забаганки, але ж це так нудно, – чому я ще з ним?.. Дурненький самовпевнений простачок… Але, але, але… є в ньому якась ненормальна родзинка, яку я збираюся будь-що розкусити…» Цікаво, правда? – збуджено запитав дідуля, насилу відірвавшись від читання.

– Григоровичу, все гаразд?

Влад підвівся і… знову сів. Він ніколи не думав, що удари по самолюбству бувають такими болючими.

«Хіба ти не чув, що жінки цинічніші, єхидніші й жорстокіші за чоловіків? Чув! То чому скавулиш?!!»

Влад зціпив зуби.

Хотілося битися головою об стіну – до крові, до чорноти перед очима… хотілося ще раз, хоча б іще раз відчути на губах терпку солодкавість червоно-чорного коктейлю, але ж він сам, добровільно, без примусу поліз у найглибше пекло, аби лише б подалі від того злощасного раю.

Дурненький самовпевнений простачок. Рай мав своїх агентів навіть у пеклі.

– Чому ви не запропонуєте цей… бестселлер іншим його героям, я впевнений, що там є кілька… сюжетних ліній?..

– А ви хочете, щоб хтось інший прочитав ці сороміцькі рядки про вас? – трубку взяла бабуля, – змінився тембр, збільшився тиск. Уся чарівність зникла, мова пішла суто в грошовому руслі. – Там є багато порнографічних моментів, наша невістка не була порядною жінкою.

Що шантажисти називають порядністю?

Влад поступово повертався в сьогодення, – обпалений і заморожений водночас.

– І чим ці… моменти можуть мені тепер зашкодити?

– А ви подумайте.

На тому боці кинули трубку. Вирішили змінити тактику. Довбати камінь краплями довше, але безпечніше, ніж киркою.

От тільки як довго камінь зможе це витримати?

– Григоровичу, я поруч.

– Дякую, Нінок, ви справжній друг.

Марія шукала конверт з доказами, методично, крок за кроком обнишпорюючи кімнати, відчуваючи себе надомною злодюжкою, намагаючись прогнати це відчуття, але воно поверталося знову і знову.

Можливо, конверт знищили, а можливо, й ні, – не можна було втрачати жодного шансу.

…Марія шукала ключ до дверей, які вели на волю, але хтозна, чи знайшовши його, вона зможе ним скористатися: раптом замок виявиться іржавим, або його підмінять, або вона взагалі помилиться дверима…

«І звідки такі песимістичні думки?»

Біда лазила за нею слід у слід, – чорношерста, червоноока… повна оптимізму.

Вечеря минала в мовчанні. Гаряча грибна підлива розливала довкруг такий аромат, що Влад зачув його ще від порога, але краще б він пішов вечеряти в нічний клуб. Оглушлива музика й різке неонове світло підганяли його вовкулаку, і той швидше розпочинав і швидше закінчував свою справу. А тут…

На ситий шлунок нікуди не хотілося йти, ні про що не хотілося думати, дрімота затупила собою минуле і майбутнє… Жінка рухалася кухнею майже безшумно, ніби боялася потривожити його приспану нудьгу.

Нічого у неї не вийде…

– Ілона так і не повернулася, – пробурмотів він крізь заколисуючу тишу.

– Не повернулася, – луною відізвалась його жінка, ніби думала про те ж саме. «Марія,» – поправив він себе, але хіба можна називати жінку Марією? «Маріє, де мої шкарпетки?» – ні, не звучить. Батьки зазвичай скорочують імена своїх дітей, але до його жінки не пасувало жодне пестливе ім’я… чи може він жодного разу не спробував?