Текст книги "Провина"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

І раптом Влад стрепенувся: вона теж ніколи не назвала його на ім’я. Дивна у них сім’я. Ненормальна. Влад витяг мобільник. Правильно, розряджений.

– Треба купити тобі телефон, – сказав і пішов заряджати свій.

Через годину він подзвонив у довідкову, дізнався номер телефона, – коли знаєш прізвище й адресу, номер телефона дають без проблем, – але ніхто не відповідав. Гудки йшли і йшли у безвість. «Зоряни Короленко немає вдома, – казали гудки, – і не буде, не буде, не буде…»

Він ніколи не думав, що почуття вини таке болюче.

7. П'ятниця

Марія забрала посуд зі столу.

Її чоловік явно програвав у невидимій для неї боротьбі. Сьогодні він їв без апетиту й пішов на роботу неголеним.

Треба поквапитися. Двадцять два роки за спиною, а вона ще нічого у житті не встигла. А можливо, і не встигне.

Коли у двері подзвонили, вона майже не злякалася.

– Григоровичу, – пані Ніна затиснула рукою слухавку. – Той самий, що вчора. Сказати, що вас нема?

Влад ледве не розсміявся. Він явно програвав у цій боротьбі.

– Ми сьогодні зранку приходили до вас додому і бачили вашу жінку.

Дідуля чекав реакції на своє повідомлення.

– Ну то й що?

– Ми подумали, що їй теж цікаво було б прочитати цей щоденник.

Влад прикрив очі рукою. Коли він нарешті виспиться?

– І що далі?

– Особливо ті місця, де наша невістка докладно описує… ваші зустрічі.

– Я питаю, що далі?

– Але ми не дали їй почитати… поки що.

«Поки що, поки що, поки що…» – повторили гудки.

– Ви мені не подобаєтеся, Григоровичу.

– Це не смертельно, Нінок. Я сам собі не подобаюсь, і нічого, живу.

– А як там Марійка?

– Мабуть, добре.

– Це мені ще більше не подобається. Я збираюся до вас у гості.

– Може, краще я до вас? Чоловіка з дітьми випровадимо на море…

– Я просто сьогодні збираюся до вас у гості.

– Хіба можна приходити в гості без запрошення?

– Мені можна.

…Влад стояв на терасі, докінчуючи другу за сьогодні пачку цигарок. Жінки сиділи на кухні, щось жваво обговорюючи.

Минув рівно тиждень від минулої п’ятниці. Ніби нічого страшного й не сталося за цей час, але оті дрібниці – маленькі капосні дрібниці, мов білі волохаті пушинки лізли в очі, ніс і рот, і він усе частіше кашляв, особливо зранку, і хоча голос медика твердив йому, що все це від нікотину, інший голос – скрипучий голос нудьги шепотів, що вже настав час скинути маску і дозволити вовкулаці остаточно перемогти в собі нормальну людину.

Але кілька недовершених справ вимагали завершення.

Перша справа – щоденник, друга справа – Ілона, третя справа…

Влад обернувся. Ні жінки, ні пані Ніни у кухні не було. Викинувши щойно припалену цигарку, Влад перетнув кухню і вийшов у коридор.

Треба поквапитися. Часу майже не лишилося.

Двері на протилежному кінці коридора відчинились.

– Я показувала тьоті Ніні свою кімнату, – проказала жінка одразу, як тільки помітила його, і додала, дивлячись через увесь коридор прямо йому у вічі: – Їй сподобалося тут.

Влад рушив до них.

– Вам справді сподобалася моя халупа, Нінок?

У коридорі нагромаджувалися сутінки, але світла ніхто не вмикав. Його медсестра, поважна пані Ніна, стояла мов укопана, і щось не видно було радості у неї на виду.

– В-ви живете, як справжній буржуй.

Марія дивилась, як її чоловік ішов коридором їм назустріч, і відчувала, як тремтить поруч її колишня бойова сусідка, а коридор був довгий, наполовину затоплений сутінками, та чомусь ніхто не вмикав світла.

Не надавалася тьотя Ніна в союзники, не вміла приховувати істину, всі почуття одразу відбивались у неї на обличчі.

– …Дивно, – сказав чоловік, коли вони провели її за поріг. – Чому вона так заквапилася йти?

– Вона згадала, що їй треба забрати дочку з танців.

– Наскільки я знаю, студія від них недалеко, і її дочка завжди приходила з танців сама.

– Тепер вона вирішила забирати її щоразу.

– Мудре рішення.

Марія повернулася до дверей – треба помити посуд і попрасувати випрану білизну – але завмерла, прикипівши поглядом до маленького вогника, який зблиснув у руках її чоловіка, і хоч чоловік одразу закрив його від вітру долонею, вогник шарпався, блимав, майже зникав, і було так важливо і так важко вберегти цей сірниковий вогник від загибелі, що вона майже перестала дихати.

Цигарка зайнялася, випустивши цівку диму – і рука коротким рухом загасила сірник.

– Забув купити запальничку, – пояснив чоловік, затягуючись і вдивляючись у далечінь.

У наростаючих сутінках кінчик цигарки розжарювався все яскравіше і яскравіше, і невдовзі нічого більше не залишилось, окрім вечора і цього маленького незгасного вогника.

І мобільника, громи б його побили.

– Алло.

Марія швидко й із завмиранням серця ступила в темряву будинку – ніч не завжди буває з зірками і ліхтарями – але чоловік легенько притримав її за лікоть.

Вона повільно, із завмиранням серця повернулася.

– Ні, не хочу… мої батьки тут ні до чого… звідки у вас їхня адреса?

Він секунду дивився на зеленуватий екран.

– Вони хочуть дістатися до моїх батьків. – Тоді сховав мобільник і повернувся до неї. – Вони приходили сьогодні зранку сюди?

– Так.

– Як це виглядало?

– Він постійно озирався, а вона спитала: «Ви і є його жінка?»

– А потім? – вимогливо запитав він, розсіюючи рукою дим.

– Вона плюнула на мене.

– Тобто… – він жадібно затягнувся, – як плюнула?

Навіть у темряві було видно, як шарпається, блимає, майже зникає вогник у його очах.

Усі казки чомусь закінчуються весіллям. Далі додумуйте казку самі.

– Нормально.

– І ти мовчала?

– Вони одразу повернулись і пішли. Мали досить… піднесений вигляд.

– У них… у них з’явився новий… компромат.

Руки його тремтіли. Сутінки навісніли, мов голодна мошкара, обліплювали собою все довкруж.

Її губи самі промовили:

– … «буде видно і в темряві…»

– Що?

– Я завжди божеволіла від гарних слів, я могла повторювати їх тисячу раз, вони запам’ятовувалися наче самі собою…

Йому було важко перейти від своїх думок до її роздумів, він струсив попіл і подивився в ніч – напевно вирішив, що нема чого слухати жіночі балачки, але запитав для годиться:

– І що ж це за слова?

– «Крізь прочинену браму з подвір’я ступить світло босоніж на стежку, щоб назавжди відійти від нас, але буде видно і в темряві, що в Тебе втікаюча тінь…» – Грицько Чубай.

Він хвильку подумав, потім знизав плечима:

– Набір слів.

– Я знала, що тобі сподобається.

Влад мовчки втупився у жінку. Акведуктус церебрі![13]13
  Водогін мозку (лат.)


[Закрыть] Через цю темряву не розбереш, чи вона сміється з нього, чи говорить серйозно. Але, але, але – як казала його колишня коханка – вона знову нічого не запитала про головне.

І він знову, як останній зрадник, сам усе розпатякав.

Ну, не все звичайно, а так, у загальних рисах: є дещо пов’язане з минулим… дещо дуже особисте… вони хочуть відкрити це особисте широкому загалу…

Підозрював, що вона зрозуміла значно більше, ніж хотілося б йому.

А під кінець мовила: «Ой, я ж маю стільки прасування!». – І шаснула всередину.

Він іще трохи потовкся на сходах і теж пішов досередини.

І вже зачиняючи двері, побачив, як зменшується смуга світла, що рвалося з передпокою на стежку, і як згущується довкола нього темрява. У певну мить йому захотілося залишити двері відчиненими, а світло – увімкненим, але вже через хвильку він посміявся з цього.

Біда шаснула досередини. Була мить, коли вона подумала, що їй доведеться заночувати на подвір’ї. Від цієї думки в неї аж шерсть стала дибки. Але все владналося.

Люди рідко прислуховуються до свого серця.

Ілона відвернулася, ледве стримуючись, щоб не розтрясти браму, в яку вчепилась обома руками і ніяк не могла відірватись.

Блукаючи містом, як зомбі, не бажаючи ночувати в квартирі разом зі старушенцією і сморчком, вона несподівано для себе опинилася на знайомій вулиці і здригнулася, побачивши, як ударило світло з дверей знайомого будинку… і загадала: якщо це світло не згасне і ці двері не зачиняться, поки вона порахує до десяти, то вона увійде туди і все їм розповість, починаючи з подій минулої п’ятниці, коли вона вмирала з цікавості, причаївшись у себе в будинку на сходах вище поверхом і намагаючись не пропустити появи маминого ухажора, – першого на її пам’яті ухажора, якого мама запрошувала до себе в гості, бо зі всіма іншими зустрічалася на їхній території, боячись, щоб хтось із них не побачив, яка в неї доросла дочка, – а розповівши все, запитає у них: «Ви все це підстроїли, чи не ви?»

Вона дуже швидко рахувала до десяти, справді, дуже швидко, але, але, але… двері замкнули, світло вимкнули, тьопай, Ілоночко, куди знаєш, а нам не заважай.

«Не надійтеся, уроди, ми ще обов’язково побачимося!»

8. Субота

Омлет підгорів.

Вона відвернулася лише на хвилинку – вночі вимкнули електроенергію, холодильник потік, і треба було повитягувати продукти – а краї омлета за цю хвилинку вкрилися чорною каймою.

Марія швидко відставила пательню. Давно в неї ніщо не підгорало.

– Що в нас сьогодні на сніданок? – чоловік увійшов швидким бадьорим кроком і заглянув їй через плече. – Що це за різнокольорова штукенція?

Марія стиснула ручку пательні.

– Це такий омлет? З помідорами, ковбасою і перцем? Перший раз такий бачу. Де мій улюблений кришталь?

Він витяг дві широкі кришталеві салатниці й потягнувся за виделками.

– Ми живемо, як справжні буржуї.

– Я приготую новий! – Марія відсунула пательню і метнулася за продуктами.

– Що новий? Омлет?

– Я швидко. Ти встигнеш на роботу, не хвилюйся.

Він схопив відставлену пательню.

– Я хочу цей омлет. Він так на мене дивиться…

– Він підгорів, почекай хвилинку.

– Хто підгорів? Омлет? Ну, ти не знаєш, що таке підгорілий омлет. От у мене колись омлет підгорів по-справжньому, по-студентськи. Лишився тільки тонюсінький шар вугілля. Зате в кухні було стільки диму, що комендант викликав пожежників. Увесь гуртожиток падав від сміху… крім мене, звичайно, і коменданта.

– Але…

– Сідай. Я сьогодні замість офіціанта…

Влад розрізав омлет на порції і почав викладати у тарілки. Жінка кілька разів поривалася встати, спостерігаючи за його рухами, і лише коли він сів, сама взялася за виделку.

– Шикарний омлет.

– Неправда.

– Чому неправда? – проговорив Влад із набитим ротом.

– Насправді він тобі не сподобався.

– Я краще знаю. А… якщо б не сподобався, то що?

Вона роззирнулась.

– Я забула витягнути серветки, – і зірвалася з місця раніше, ніж його набитий рот спромігся щось промовити. – Ось, прошу.

Змушений був відставити виделку. Як інші чоловіки дають собі раду з жінками?

Перед очима з’явилися світлини із зображенням тіла, вкритого синцями. Можна, звісно, і в такий спосіб..

Влад зусиллям волі запакував світлини назад у конверт.

– Що страшного могло б статися, якби мені не сподобався омлет?

Він подивився на неї і машинально взявся за виделку.

Марія істерично розсміялась і поспішила прикрити рот долонею, але, роззирнувшись довкруж, раптом помітила, що кухня ІНША, і чоловік за столом сидить інший, а вона, виявляється, добрий шмат сьогоднішнього ранку провела у своєму минулому, вона провалилася туди блискавично й одразу, як тільки побачила, що омлет ПІДГОРІВ.

Опустивши руку, Марія підійшла до столу впритул, вчепилася руками в стільницю, нахилилася до чоловіка і рівно мовила:

– Слухай, Бармак, не приставай.

А тоді неквапом вийшла на терасу і спустилась у сад, вкрай знахабнівши, самовільно відклавши на потім варіння кави й миття посуду, кусаючи губи, щоб часом не обернутись і не побачити, що вона жорстоко помилилась, і все залишилося по-старому.

Давній її страх погрожував пальцем з-поміж яблунево-сливово-вишневої розмаїтості дерев: «Тебе не для того так довго тримали на ланцюгу, щоб ти тепер гуляла, де тобі заманеться і коли заманеться…»

Чоловік надійшов, коли вона зупинилася під виноградною аркою.

– Твоя вода, – він подав їй кришталевий келих мінералки, а сам ковтнув з такого ж келиха каву. – Я ж казав, що сьогодні я замість офіціанта.

Опустивши очі і притулившися спиною до каркасу для винограду, жінка пригубила воду й мимохідь стулила губи, збираючи з них краплі вологи, і… стала схожою на себе звичайну.

Але, але, але… він був свідком і його не проведеш, він бачив на власні очі, як сіра шерсть хатньої мишки в одну мить злізла з неї, і чорна кішка глянула на нього чорними очима – справжня, дика, невгамовна кішка, яка гуляє, де їй заманеться і коли заманеться… Зачувши небезпеку, нудьга кинулася йому на груди, і він закашлявся, розливаючи каву, обпікаючи пальці, вчуваючи крізь кашель її тихий тополиний голос: «Не забувай про мене, я все ще ту-у-ут…»

– Я… ми сьогодні… сьогодні увечері, – відкашлявшись, Влад ніяк не міг унормувати дихання, – збираємось у сауну… з компанією… Не чекай мене на вечерю…

Жінка коротко кивнула. Знову думала про щось своє, недоступне йому.

Думати корисно. Якби у нього був час подумати, він би ніколи не одружувався, не образив би Зоряну, не завернув би з дороги, що вела у далечінь…

Якби він мав час подумати й усе змінити, то ніколи б не дізнався, як шикарно смакує кава з кришталю…

Думати шкідливо.

…Занурюватися після розпеченого повітря у холодну воду – справжнє самогубство.

Влад сидів у кріселку на дальньому кінці басейну, попиваючи пиво і спостерігаючи за дівчатами, які з вереском стрибали у воду, здіймаючи стовпи бризків.

Не любив він контрастів, але посидіти й попити пива у добрій компанії – хто б відмовився?

До бортика підпливла Людмила. Вибілена пергідролем, – чи чим вони там мордують своє волосся? – вона скидалася зараз на мокру облізлу курку.

У Зоряни волосся було дозрілого пшеничного кольору, натуральне, пишне, хвилясте. Напевно, він шукав когось такого, як вона, а знайшов тільки її штучний замінник.

– Нудьгуємо?

– Ні, я думав про тебе.

– Це тішить.

Вона вилізла на бортик, жестом показавши, щоб він подав їй рушник.

Занадто часто він подавав їй рушник – чомусь, ідучи у ванну, вона завжди забувала його прихопити. А нудьга зробила свою чорну справу: всі складки і зморшки виразно проступили на її тілі, немов він дивився на неї крізь лупу.

– Ти ж не знаєш, ЩО я про тебе думав.

– Чорні думки? Це якраз за моїм фахом. Викладай, що в тебе на душі.

– Ти не вмієш зберігати чужі таємниці. Та й свої теж.

– Звідки така агресивність? За десятибальною шкалою я поставила б тобі вісім балів. Для флегматика вісім балів агресії – те саме, що для холерика стадія жбурляння тарілок.

– Нема чим жбурляти. Всі тарілки давно розбиті.

– От тобі й медовий місяць.

– Мені не подобається твій тон.

– Дев’ять балів. Ти завжди такий стриманий у своїх оцінках, а тут…

– Ти можеш просто посидіти, не займаючись розкладанням мого я на полички?

– Обережно. Твоя агресія досягає верхньої позначки.

Влад подивився їй у вічі.

– Мені здається, це ти маєш бути обережнішою.

Людмила зареготала.

– Я мишей не боюся! Хочеш, просто зараз оголошу всім, що твоя кохана жіночка… нагадай мені, як її звати?

Влад не міг відірвати від неї погляду.

– Я докотилася до того, що приїхала під церкву подивитися на твою наречену!

Від нетерпіння свербіли кінчики пальців.

– А коли ти в понеділок приповз до мене просити поради, бо в тебе, бачте, проблеми з твоєю жіночкою, я ледве не вмерла зо сміху!

Від нетерпіння і щемливого очікування.

– Ти міг би обрати якесь менш закомплексоване створіння. Ти міг би обрати кого завгодно, а вибрав… у мене навіть слів нема, щоб її описати. У якому затурканому селі ти її відкопав?!

– Пані та панове! Не можна так відверто віддалятися від колективу! Колектив образиться і вип’є все пиво сам. Вам залишаться посипані маком дулі.

– Дякую, Олежику, – сказав Влад, коли Людмила, кинувши на прощання пару вульгарних зауважень, гонорово попрямувала до столу.

– Струнка, засмагла, золотоволоса, і що тим мужикам ще треба?

– Мені шкода її, Олежику, направду шкода.

– А себе – ні? Ще трохи, і мені б довелося виводити тебе зі стану клінічної смерті. Мені навіть здалося, що ти вже побачив перед собою всім відомий тунель із яскравим світлом у кінці, – і я одразу пригнався. Ні думаю, зарано тобі ще по тунелях лазити.

– Темрява, Олежику. Коли я потраплю в такий тунель, у кінці його буде темрява.

– Та ти старієш, друже мій.

– Знаєш, коли в мене з’явилася перша сивина?

– Коли?

– …Що коли?

– Як каже моя мала: ти нічого, таточку, не розумієш у сучасній музиці. Тепер я бачу, що не тільки у музиці нічого не тямлю.

І тут задзвонив мобільник. Вони всі поскладали свої телефони на лавці під стіною, а тепер усі хором зреагували на дзвінок. Усі, крім Влада.

Він сидів і цмулив пиво.

Мобільник розривався від натуги.

– Владе, ти що – оглух?! – гукнули йому через басейн.

Підійшов Олег і ткнув йому телефон під ніс.

– Ти геть розлінився. Може, твоя красуня телефонує, хоче перевірити, де ти ошиваєшся опівночі.

– У мене дома нема телефона.

– Ти залишив свою красуню увечері саму, та ще й без телефона? Рідкісна ти скотина.

– Я намагався тобі це пояснити, а ти не вірив.

– Чому ти не відповів на дзвінок?

– Вони зателефонують іще раз. Вони завжди телефонують двічі. Це як хворий зуб: хоч би що до нього прикладай, чим не полощи, він рано чи пізно дасть про себе знати.

– Ну от. А я думав, Людмила підніме тобі настрій.

Синці на пружному молодому тілі. Біляве волосся в кулаці. Задоволення від знущання…

Влад здригнувся.

– Мабуть, я піду.

– Сауна заброньована ще на годину.

– У мене мало часу. Передай Людмилі мої… вибачення?

– Скотина ти рідкісна.

9. Неділя

Марія подивилася на годинник, – стрілки, покриті фосфором, показували пів на другу, темрява зазирала у вічі, тихенько перешіптуючись зі своєю подружкою тишею.

Марія потерла долонями лице. На підлогу впав олівець. Виявляється, вона заснула над писаниною.

Потягнувшись, вона встала, пройшла кілька метрів, тримаючись за край столу, повернула назад і повільно опустилась у крісло, в якому щойно сиділа.

Якщо вона заснула за писаниною, світло б мало бути увімкнене.

Неначе легенький вітерець провів пальцями по волоссю… Їй здалося, що вона посивіла.

«Телефон… У цьому будинку навіть немає телефона, – з жалем подумала вона і врешті-решт запитала себе про головне: Скільки часу він ТУТ?»

Темрява й тиша точно знали відповідь, але вони – ці великі змовниці – воліли не втручатися.

«І двері… Ти забула про барикади… Сіра мишка дорвалася до сиру й забула, що вона – мишка…» Бажання залізти в нірку давно не було таким сильним. Марія різко обернулася.

Не буває Абсолютної Темряви й Абсолютної Тиші. Десь застрекоче цвіркун, кіт пронизливо нявкне, крапля води зірветься з крана й розіб’ється об умивальник… Найменші часточки світла навіть у захмарену ніч знаходять дорогу на Землю, і зіниці, мільярдами років навчені це світло вловлювати, радісно розширюються йому назустріч; минає хвилина – і ти бачиш те, що досі було невидимим.

І твоя радість поступається місцем жахові…

Марія так пильно вдивлялась у кожен куток – аж голова заболіла.

Шафа, ліжко, тумбочки – все мало розмиті, ледь окреслені контури, а кутки… що ж, у кутках могло ховатися все, що завгодно.

Вона різко встала.

– Я б хотіла увімкнути світло.

Усе, що завгодно, не відповіло.

Тоді вона пішла й увімкнула світло.

Влад не встиг відвернутись, і світло засліпило його. Прикривши очі рукою, він змушений був підвестися, бо сидіти навпочіпки перед жінкою якось не пасувало.

– Я не хотів тебе лякати, просто двері були прочинені, я заглянув і… загасив світло, щоб ти не… щоб воно тебе не розбудило.

Вона дивилася на нього безтямними очима.

Йому чомусь згадалася Людмила, у купальнику, з мокрим волоссям. І її шкода, але він не винен.

Це все нудьга.

– Я вже збирався йти, але… ти дуже чутливо спиш, я тільки зробив крок, і ти ворухнулася…

Вона позадкувала й сіла на стілець. Не змінюючи виразу очей.

Питається, чого його сюди понесло? Сидів собі в машині, треба було з неї не виходити. Зовсім. Дати повний хід і гнати доти, поки не помре. Смерть за кермом – не найгірший варіант.

А йому, бачите, гроші знадобилися, ніби смерті не все одно, порожнє в тебе портмоне чи повне.

– Ну… я піду?.. – пробурмотів Влад, намацуючи позад себе ручку дверей. Він мав на меті ще щось мудре сказати, але двері вчасно відчинились і не дали йому можливості продемонструвати свої розумові здібності.

Марія вийшла в коридор і сіла на сходи.

Напевно, це був один із різновидів істерики: вона щойно обійшла увесь будинок і всюди повмикала світло. Усі лампи, торшери, бра, які тільки відшукала в цьому домі, від підвалу до другого поверху, всі засяяли.

Будинок тонув у світлі, а вона сиділа на сходах і думала про темряву, про ніч без зірок і ліхтарів, про свого ворога, якого вона так необачно сполохала, і про дивний збіг часу та обставин, який дозволив їй опинитися саме там і саме тоді, де вона опинилась, – а якщо це не збіг? Якщо він вивчив її маршрут і, вибравши найгірший його відрізок, привів туди свою жертву, щоб вона побачила його і зрозуміла, з ким має справу?

Що діється у хворій голові?

Що більше вона думала, то глибше занурювалась у ту ніч, звідки досі не могла знайти виходу, тикаючись мишенятком у стінки мишоловки… і знову здіймався і зганяв з місяця хмари вітер, щоб дати можливість усім усе розгледіти, і знову вони зутрічалися поглядами, і вона знову зривалася з місця, рятуючись від цього погляду, бо він чітко і зрозуміло промовляв до неї: «Це твоє тіло я мну зараз у руках, це твій одяг я шматую, це тебе я хочу понад усе на світі. ХОДИ СЮДИ…» – погляд, котрим удав зваблює мишку.

Вона втікає від нього досі, відчайдушно відбиваючись від думки, що, можливо, сама в усьому винна – ні, цього не може бути, ні! – можливо, їй подобається цей біг по вузькому лезу бритви, ця небезпечна гра, це солодке балансування над проваллям. Можливо, таке її призначення в цьому житті, й вона даремно втікала всі ці роки, може, вона ТЕЖ ХОЧЕ ТОГО, ЧОГО ХОЧЕ ВІН, але боїться собі признатися…

Марія зібралась із силами, звелася на ноги й пішла сходами вниз.

Біда гасала сходами назад-вперед, немов навіжена.

Скреготнули гальма. Його кинуло вперед на кермо. Щось ударилось об колесо.

Не вельми чемний голос найнеприємнішими словами облаяв і машину, і водія. Йому довелося вийти. Нога стала на щось м’яке. Влад опустив голову.

Біля дверцят лежав пес. Мертвий.

Одного разу якийсь шофер сказав йому, що збити собаку-дуже погана прикмета. Але він не вірив у прикмети. Просто арктичний вітер випадково збився зі шляху і влетів у теплу червневу ніч, і людину почало морозити.

З протилежного краю дороги до нього наближалися два хлопці й було зрозуміло, що їм не шкода гарних епітетів для хороших людей. Їхній бус теж, здавалося, приєднувався до щирих побажань щирих українських хлопців.

– Ти знаєш, з якою швидкістю ти гнав? – приблизно так можна було перекласти на людську мову їхню багатослівну лекцію.

Він знав. Він втікав. Він забув, що від себе не втечеш.

Коли він сів назад у авто, довкола вже не було жодної живої душі. Мертвий пес і глуха вулиця, від початку до кінця забита складами, гуртівнями і майстернями… і вітер, що забув дорогу додому.

Влад зрозумів, що доведеться знову повертатися назад. Вони забрали в нього всі гроші.

Але він ніяк не сподівався побачити те, що побачив.

Увесь його будинок горів у вогні.

Як там було? «Ступить світло босоніж на стежку…» Дурниці! Просто хтось увімкнув усі світильники в усіх кімнатах – і здалеку здавалося, ніби полум’я розриває навколишню темряву. А хто за електроенергію буде платити?

Влад рвучко вийшов із машини. Перше, що він зробив, – підійшов до свого старого закіптявілого мангалу, підпалив Зорянин щоденник і кинув його на обгорілі залишки дров. Він щойно заплатив за нього п’ятсот гривень і не шкодував про це.

Минуле можна просто забути. А можна спалити.

З раю можна втекти. А можна вкинути його в пекло.

Як кому подобається.

Влад дивився на вогонь і бачив сторінки, списані прямим почерком. І знову читав те, що не призначалося для сторонніх.

… «На чому я вчора закінчила? Ага. Владзьо мене все більше й більше інтригує. Він раптом на рівному місці замовкає і дивиться крізь мене, наче я порожнє місце. А вчора на гулянці відмовився від випивки. Усі мої презирливі погляди та насмішки не діють. Ледве домоглася, щоб він випив за мене келих мого улюбленого молдавського каберне. Родзинка виявилась горішком, але я буду не я, якщо не розгризу його…»

Руки звично тягнуться по цигарки. Світло у вікнах його будинку не гасне – і він вдячний йому за це. Маленьке вогнище, яке він розпалив своїми руками, не здатне розігнати пітьму.

… «Я відчуваю, що нахабнію. Але не можу зупинитись. Усі ці таємниці надзвичайно цікаві!

Владзьо ходить, мов сновида. Я вигадую все нові і нові знущання. В одну хвилину я одна, в іншу – я вже зовсім інакша. Він не встигає за моїми перевтіленнями, а коли я розповіла йому, що за мною волочиться сам декан факультету, він цілком занепав духом. Я бачу по його очах, як йому боляче, але він нікуди не може від мене подітися. Такої, як я, він більше не зустріне, хіба якусь облізлу копію – і він це знає! Він занадто в мене закоханий, щоб хряснути дверима й піти, тому ходить за мною, як сновида, слухняно біжить, куди я скажу, і приносить усе, що захочу. Може, мені забажати зірку з неба? Зірка для Зірки – ну хіба не смішно?!! Так закохатися можна тільки у вісімнадцять років.

Але, але, але… коли я ні з того, ні з сього запитую: „От про що ти зараз думаєш?“ – він затинається й лізе за цигарками, – і хоч смійся, хоч плач, а нічого з ним не зробиш. Навчила його курити на свою голову!..»

Влад порухав тріскою пригасле полум’я, і воно з новою силою накинулося на щоденник. Сторінки були старі, подекуди зліплені, і вогонь давився ними, як він зараз давився цигарковим димом.

Хтось, може, і помре від старості. Він помре від раку легень.

…«Ура! Я близька до перемоги. Одного разу випадково запитала його про село – і попала в яблучко! Він швидко перевів розмову на інше – не очікувала від нього такої блискучої реакції, – але пізно: я вже знала, куди бити.

Відтоді я не даю йому спокою. Запитую про його хату в селі, про город, стайню, садок вишневий коло хати, прошу, щоб він повіз мене на свою батьківщину, щоб познайомив з батьками, сусідами, птицею і домашніми тваринами, щоб показав господарство, річку, ліс, пасовище… і так без перестанку. Правду мовлячи, він виглядає жахливо, не висипається, худне на очах, прогулює заняття, таке враження, ніби він веде якусь боротьбу і вочевидь програє у ній.

Інколи він дивиться на мене так пильно, що мені стає трішки соромно за мою поведінку, але ж я так мало хочу: щоб він перестав оборонятися й розповів усю правду. Є, звісно, люди, на яких протипоказано тиснути, але він не з них. Сподіваюся, що не з них…»

Щоденник майже догорів. Залишилася лише цупка палітурка. Влад перегорнув її на форзац. Тут іще збереглися слова.

«Увага! Це щоденник Зоряни Короленко! Хто візьме його без дозволу, того…» Далі чорніло обвуглене провалля.

Не вірив він у містику. Але змушений був простягнути руки до догораючого вогнища: ніколи ще червнева ніч не була такою холодною.

«…Він уже на порозі зізнання. Так цікаво мені ще ніколи не було!

Це було вчора. А сьогодні мій Владзьо зник. Я заходила до нього в гуртожиток – я опустилася до цього, уявляєте? – його ніхто не бачив ще звечора. Я зв’язалася з його одногрупниками – ніхто не знає, де він. Олег – його найближчий друг – перелякався, кинувся його шукати, сказав, що він нічого не взяв із собою, тільки гроші. Безсовісний!

Мені починає здаватися, що я переборщила. Я зовсім не хочу, щоб він щось із собою зробив. Учора з другого поверху гуртожитку викинулась одна студентка – кажуть, її мали вигнати з інституту. Але ж він не такий! Він сильний. На диво сильний, чого одразу й не скажеш.

Мені починає його не вистачати. А тут іще декан факультету пристає: виходь за мене заміж, купатимешся у розкошах.

Навіщо мені цей старигань? Хоча гроші ще нікому не завадили.

Але де ж мій Владзьо?

На третій день він повернувся. Я так і знала, що надовго його не вистачить. Знав би він, як я втішилася! Звісно, я намагалася цього не виказати, чоловіки не люблять, коли жінки проявляють свої емоції.

Але ви б тільки його бачили! Похмурий, стриманий, рухи економні й енергійні водночас. До кімнати не заходив, стояв у холі й дивився на мене. А по хвилі запитав: „Ти мене хоч трохи любиш?“

Я розсміялася.

Знаєте, що він мені тоді сказав? Ніколи не здогадаєтеся.

Що він більше НІКОЛИ до мене не прийде. Ось так.

Я крикнула йому навздогін, що вже за три дні він знову прибіжить до мене, як пес на шнурку. Але він, мабуть, і не чув, бо дуже швидко побіг сходами на вулицю.

Ну й добре. Вийду заміж за декана. А може, за його сина, – теж непогана партія! Хай знає…»

Зігрітися не вдалося: пожежа згасла, залишивши по собі купку попелу. Влад стенув плечима: він сюди приїхав за грішми, а стільки часу витратив намарне.

Обернувся й попрямував до гаража. Там у нього був сховок… світлини… Їх теж варто спалити. Або принаймні забрати з собою, бо якщо вірити Олегові, жінка рано чи пізно їх знайде. А це їй ні до чого.

На половині стежки зупинився й повернув голову.

Жінка стояла у просвіті вхідних дверей і дивилася на нього.

Світло лилося з вікон і дверей, мов навіжене.

Незадоволено хруснув гравій під ногою, коли він повернув під прямим кутом до ґанку.

Вона відбивалась від нього, як могла.

…Отвір у дротяній загорожі, бадилля й кущі довкола, накидане купами сміття, напівзруйновані цоколі бастіонів – і ніч без зірок і ліхтарів, тільки час від часу прорве хмари вітер і одразу їх залатає, щоб нічні хижаки не поскаржилися, що він, мовляв, заважає їхньому полюванню…

Вона захищалась, як уміла.

…Тупіт за спиною і довга порожня вулиця з замкненими обабіч ворітьми, і вітер в обличчя – той самий вітер, помічник нічних хижаків…

Вона рятувалась, як знала.

…Шорстка облуплена стіна, але руки й ноги все одно зісковзують вниз, бо земне тяжіння ще ніхто не скасував, і вітер тут як тут, шарпає, тягне, рве, щоб догодити нічним хижакам…

Марія випростала руки… наосліп блукаючи вітальнею, натикаючись на меблі, вдаряючись у стіни, нутром передчуваючи, що ось-ось наштовхнеться на старе крісло з подушками, а розплющивши очі, побачить темну вітальню й постарілу за багато років людину…

Марія розплющила очі.

Кімната, повна світла. Свіжий вітер бавиться її волоссям. Білий ворс дражнить оголену шкіру.

Вона рвучко закуталася в покривало й сіла, підібгавши під себе ноги. І тільки тоді відважилася глянути на чоловіка, що стояв біля відчиненого вікна і припалював цигарку.

«От так… треба ж… – ні до складу, ні до ладу подумала вона. – Треба ж…»

Влад зіщулився від свіжого вітру, але вікно вперто не зачиняв, сподіваючись, що ця свіжість хоч трохи його остудить. Ще зовсім недавно нудьга штовхала його в дорогу, а зараз…

Напівсон-напівдрімота – як завжди в такі моменти – оповила його м’яким ворсом, – заснув би зараз навіть на голій землі.