Текст книги "Заметіль"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

– Ну якщо хочете, можете мене зв’язати.

Пауза.

– Добре, ви виграли.

Він опустив голову на складені на колінах руки.

– Можете телефонувати… куди вважаєте за потрібне. Це і так задовго тягнеться…

Сергій Романович подивився на освітлені вікна будинку. Цікаво, скільки людей за ними зараз спостерігають?

– Як же ти коньяк будеш відкривати із зв’язаними руками?

«Психопат» підняв голову і подивився йому в очі.

– Чому ви зупинились тоді… біля Стрийського парку?

– Я звик довіряти своєму першому враженню, а воно говорило, що перше враження часто буває помилковим. А можливо таким був задум Бога.

– Його нема. Нікого, там… – Богдан вказав очима на небо, – …нема. І ніколи не було. Мама помилялась.

– Та-ак, зараз він нам тут про важке дитинство заспіває… Де там ваш садок вишневий, Сергію Романовичу..? Вже час копати землю.

– У мене було казкове дитинство.

– І я так думаю. – Зеник присів перед Богданом навпочіпки і якось дуже буденно спитав. – Ти просто штовхнув її, так?

Богдан моргнув.

– …Просто так сталося. Ти не винен. Це все обставини, Бог, Якого нема, сусіди і так далі. Ти трохи не розрахував свої сили – і вона впала.

Недаремно він взяв із собою цього бухгалтера. Якою б не була суть, але він до неї докопається.

– Вона втікала від тебе, спочатку за стіл, потім на підвіконня. Ти не розрахував і вдарив занадто сильно… І вона, перелетівши через підвіконня, впала на землю. Ти не винен, гравітація і таке інше… Можливо, вона в останній момент чіплялася за підвіконня, але ти не встиг їй допомогти. Усе сталося так швидко.

Богдан дивився на Зеника, не відриваючись. Сергій Романович вирішив, що не хотів би, щоб на нього дивилися таким поглядом. Завороженим…

– Але як тобі вдалося після цього всього вийти з будинку непоміченим і ще два роки ходити непоміченим по цьому світі? Невже ніхто, крім нас, не задався такими простими питаннями?

– Я ж казав, Бога нема, – відповів той. З його голосом теж не все було в порядку.

– Отже, це все-таки ти… Шкода… Ну гаразд, розіп’ємо ми цей коньяк – і що далі? Поїдемо за лопатами? – ввічливо поцікавився Зеник, випростовуючись і розминаючи кисті рук. Довів задачку до розв’язку, але щасливим не виглядав.

– Коли прибуде Діма – усі в машину. Вип’ємо, а тоді… тоді подумаємо… І прошу помовчати, поки ми не прибудемо на місце, а то від ваших приколів у мене розколюється голова…

– А якщо щось станеться… ну, непередбачуване?

(Вірно. Може статися все, але можливо також, що він передбачив лише одну з можливих ймовірностей. У цей вечір усе було можливим. І непередбачуваним.

Проте думка про коньяк перебивала всі інші думки.)

– Я ж просив помовчати.

– А може відкладемо до завтра? – поцікавився Зеник. Помовчати – це не для нього.

– Це задовго, – і собі обізвався Богдан.

– А тебе ніхто не питає… – Зеник реагував як завжди швидко. І знову через деякий час: – І взагалі, тобі треба було втікати, поки була можливість.

– А коньяк?

– Поважна причина.

Зеник ще через хвилину:

– А чарки під коньяк, спеціальні такі, опуклі і завужені угорі, в тебе є?

– Є.

– Дуже добре.

Дивний був вечір. Все було сказано. Навіть те, чого казати ніхто не хотів.

– А от напевно і Діма. Сідайте в машину. Обидва. І прошу вас – без зайвих слів…

Богдан підвівся, відкрив дверцята і сів на заднє сидіння. У його очі бажано було не заглядати. Хтозна, чи божевілля не заразна хвороба. Зеник тупцював на місці. До будинку під’їхало таксі. Звідти вийшли їх терапевт і охоронець.

– Зенику, а ти чого чекаєш?

– Ви впевнені, що його не треба зв’язувати?

– Припини, ми з ним впораємось. Обіцяю.

– Оптиміст ви, татку.

– Доброго вечора всім. Де наш пацієнт?

– Перший поверх, восьма квартира, двері відчинені. А ти, Дімо, поведеш машину.

– Куди їдемо?

Вони з Зеником перезирнулись.

– На п’янку, ясна річ.

Сьогоднішній вечір усе називав своїми іменами.

Коли Діма натис на газ, Сергій Романович згадав, як по-іншому виглядала їхня розмова два роки назад. І знову здивувався. Оте тодішнє відчуття, ніби вони з цим приблудою старі добрі приятелі, нікуди не ділося. Воно тільки сховалося кудись у «бардачок».

А може він просто хотів би мати такого сина… Безсовісного і нещадного садиста? Щось тут не те.

– Ану Дімо, стривай, поверни ліворуч, ми спочатку поїдемо до іншого місця… до місця злочину.

– Що ви хочете цим сказати, татку? Навіщо?

– Поставимо слідчий експеримент, Зенику…

Коли Діма натис на гальма, Сергій Романович вже знав, що поступив вірно. Хоча серце стискалося. І ліхтар перед восьмиповерховим будинком блимав щохвилі. І ні душі навкруги.

– Ну що, покажеш нам, як все було? – обернувся він до приблуди. Вони з Зеником на задньому сидінні підозріло мовчали всю дорогу. Теж ховали у «бардачок» свої думки…

Приблуда підвів голову. Сергій Романович спробував уявити, яким їм видаватиметься цей вечір років через десять, – і не зміг. Щойно у нього, бувалого у бувальцях, волосся на голові заворушилось, коли він побачив, яким поглядом Богдан подивився на вікна цього будинку… Чарка коньяку точно буде не зайвою…

– А може все-таки зв’язати його? Ну, щоб не втік, – вів своєї Зеник.

– Я не втечу. Пробував. Не виходить.

– Тебе хтось питає? Сергію Романовичу, ви впевнені, що нам потрібен цей експеримент? Ні, ви звісно шеф контррозвідки, я не сперечаюсь, але якщо зважити на обста… Отакої…

– Що таке?

– Я намагаюсь зрозуміти, що тут робить наша Оленочка.

Сергій Романович обернувся.

Курточка, джинси, черевики на пласкій підошві… Щонайбільше вісімнадцять років. Ніхто не повірить з якої прірви вона вибралася. Ніхто не захоче це виясняти.

Вечір у розпалі. Задачка майже розв’язана. Той, Хто все знає наперед, вирішив її давним-давно по-своєму, відвівши їм роль простих спостерігачів.

Сергій Романович застережливо підняв руку. Цей вечір вимагав тиші. І готовності номер один.

Олена вийшла з під’їзду свого будинку і пильно роззирнулася довкола. Мабуть шукала того, кого вони вже знайшли.

– Добрий вечір, Оленочко.

Один бухгалтер мав погану звичку втручатись, коли його не просять. Вибрався з авто, забувши про все на світі.

Дівчина здригнулась, але Сергій Романович вже поспішив їй на зустріч.

– Моя дружина місця собі не знаходить. Ай-яй-яй, як вам не соромно…

– Сергію Романовичу, Зенику? Це ви? Як ви вчасно… – видихнула вона, озираючись. – Я все зрозуміла… тобто згадала… тобто дозволила собі згадати… Він тут був. Я його бачила. Може, він досі тут?..

– Не бійтесь, ми впораємось з ним.

– Ви не знаєте, який він, коли розізлиться… Я теж собі цього не уявляла. Він так добре вмів прикидатись.

Сергій Романович ніколи не бачив її такою схвильованою. Вона постійно озиралась і, може від поганого освітлення, але була дуже блідою.

– Зараз ви поїдете до нас додому, Іра дуже зрадіє… – він взяв її за плечі, але вона обірвала його.

– Я вам дуже вдячна, але ні. Не зараз. Зараз мені треба вияснити одну дуже важливу річ. Ви машиною? Дуже добре. Підкиньте мене будь ласка до Стрийського парку, я назву вам адресу.

Адресу, яку всі тут присутні знали напам’ять…

– Завтра…

– Ні, до завтра задовго… Я мушу знати це ще сьогодні… Я і так занадто довго це відкладала…

– Якщо відкладете до ранку – нічого не станеться.

– Станеться. – Вона знову озирнулась і нетерпляче переступила з ноги на ногу. Усі кудись поспішали цього вечора. Ніби не буде інших вечорів у світі. – Я не впевнена, але він здатен на все.

– Вірю. Давайте я все залагоджу. А ви дасте собі трохи перепочинку. Ми викличемо таксі і воно довезе вас до мого дому, а я все потім докладно вам оповім…

– Я не можу чекати до ранку. – І вона рушила до авто.

– Завтра. А зараз їдьте до нас додому і заспокойтесь.

– Я не доживу до завтра. У Віри Олексіївни був племінник… я мушу довідатись, що вони з ним зробили… Він здатен на все…

Люди так мало розбираються в задачках, складених Богом.

– Я… я довідаюсь, Оленочко. Ви мені довіряєте?

– Не розумію, що ви тут робите, як ви мене знайшли?

– От бачите, нам треба буде сісти і поговорити.

– І розпити пляшчинку коньяку, – бовкнув Зеник. Щось задовго він мовчав останнім часом.

– Ну то що, домовились, Оленочко? Діма вже викликає вам таксі… Дімо?

– Що? ага, вже викликаю…

Діма звісно був радий старатися. Її краса давно звела з розуму всю чоловічу частину населення «Гармонії».

І в цей самий час, коли всі втратили пильність,

(а чоловіки мають схильність втрачати пильність в присутності таких дівчат)

відкрились дверцята автомобіля,

(майже беззвучно, але вона здригнулась)

і їхній арештант, порушивши наказ, вийшов з машини. Сергій Романович жестом зупинив Зеника. Звідси, з місця, де він стояв, було видно більше.

У блимаючому світлі ліхтаря з’явились юні сніжинки. Схожі на дрібненькі осколки криги, гостро виблискуючи на льоту, вони опускались на обличчя двох молодих людей і, мабуть, не хотіли танути, інакше чому ці обличчя так рясно виблискували кристаликами льоду в примарному світлі трохи божевільного вечора. Вітер набирав сили, і з кожною секундою сніжинки летіли все швидше і швидше, тепер вони вже сікли все, що потрапляло їм на шляху, і були колючими і недобрими, може, за те, що їх кидали з білого неба на чорну землю.

Народжувалась заметіль…

Таксі вирушило на виклик. Траса у цей час доби була вільна, таксі швидко проминуло старий парк, який спокійно і велично одягався у білі шати, звернуло у новий мікрорайон і на одній з вулиць освітило на мить фарами бомжа, який тупцював довкола смітників, кутаючись у пальто…

Двоє не рухались. Кожен продовжував стояти на своєму місці, мружачи очі, щоб розгледіти в напівтемряві того, хто стояв навпроти.

Таксі під’їде під ліхтар і зблисне фарами, мовляв, чи не на мене ви всі тут чекаєте.

Дівчина першою рушить уперед і зупиниться-завмре за півкроку до хлопця – і від вселенської тиші позакладає вуха.

Минуть дві чи три вічності – і він пройде свою половину кроку. Ніби прокинеться від глибокої сплячки.

– Коли я все згадала, я подумала, що тебе вбили… Бо якби ти був живий, ти б обов’язково мене відшукав… якби був живий…

Відповіддю їй буде невесела посмішка.

– Мене вбили…

– Я не вірю… Я більше ніколи тобі не повірю…

І вона торкнеться його плеча, і під її пальцями розтане сніг.

Молодий чоловік негайно спреться рукою на авто. Напевно, заглибоко вдихне, потривоживши пошкоджене ребро, бо не може ж така маленька рука звалити такого міцного чоловіка…

Мине ще одна вічність – і він притягне її до себе. І довго-довго не відпускатиме.

Заметіль щедро осипатиме їх першим снігом…

Два роки тому. Кінець світу.

Звідкілясь у кухні взявся її тато, і накинувшись, на її хлопця, з усього розмаху вгаратав його в стіну.

Вона закричала:

– Тато, що ти робиш?!

– Я не дозволю йому торкатися до тебе!

– Тато, не смій!

– Я стояв у коридорі і все чув! Я так довго чекав цього дня, так довго чекав, коли він втратить обережність і попадеться мені до рук!

– Тато!

– Я його вб’ю!

– Що?!

– Він ніщо! Він не гідний навіть порошинки на твоїх чоботях, подивись на нього! Але я його вб’ю! І він більше не буде тебе торкатись!

– Ми давно вже не діти! Відпусти його!

– Ти його зовсім не знаєш! Зараз я тобі покажу, з ким ти маєш справу, зараз. Сідай. Ану сідай на стілець.

– Залиш нас, тато, ми самі все вирішимо…

Тато відірвав Богдана від стіни і кинув на підлогу. А тоді вдарив її долонею по обличчі. Коротко. Несильно.

– Сідай, кому сказав.

Він ніколи її не бив. А такий трагедійно-патетичний вираз обличчя з’являвся у нього лише тоді, коли він декламував вірші своєї молодості.

– Тато?..

– Хочеш ще?

Вона сіла.

– Почекай, зараз ти побачиш, з ким зв’язалася! Одну хвилиночку…

Тато висунув одну шухляду, другу… вийняв сокирку для розробки м’яса, обійшов стілець, на якому вона сиділа, і приставив лезо їй до горла. Рука його дрібно-дрібно тремтіла.

– Ану, друже, в тій же шухляді є моток мотузки, витягни його і неси сюди.

Богдан… вона від здивування заклякла… дивився просто на них і не бачив їх. Його погляд блукав по їх обличчях, переходив на стіни, підлогу, меблі, ніде не затримуючись, нічого не помічаючи… Він лежав на лікті однієї руки, а другою ніби намацував позад себе якусь опору, а опори все не було.

– Друже… я чекаю…

Жоден м’яз на обличчі її хлопця не ворухнувся. Він підвівся, повільно, з натугою, ніби продираючись крізь липке павутиння. Знайшов моток і підійшов до них, тримаючи його на долоні.

– Що з тобою? – знову запитала вона його, і знову його погляд ковзнув мимо неї.

– Прив’яжи її. Ти знаєш, як це робиться, – сказав йому її тато.

Хлопець так само повільно опустився на підлогу біля її ніг і почав прив’язувати мотузку до ніжки стільця. Потім обвів мотузку довкола її ніг, один виток, другий…

– Що ти робиш?

…обмотав коліна, почав примотувати її до сидіння…

– Що ти робиш?

…дійшов до спинки стільця…

– ЩО ТИ РОБИШ?

Зупинився, щоб відмотати ще трохи мотузки, і…

(неначе з далекої далі, з найглибшої глибини потягнувся до неї його погляд)

…його зіниці розширились і завмерли.

Він розуміюче посміхнувся. Невесело посміхнувся. А тоді прошепотів одними губами:

– ВТІКАЙ…

– Та ти що, Богдане? Це ж мій тато, він не зробить мені кривди, він просто трохи розсердився. Батьки іноді сердяться, коли їх дочки дорослішають і починають зустрічатися з чужими чоловіками. Це природно.

Він кинув мотузку і взяв її руки у свої.

– ВТІКАЙ, БУДЬ ЛАСКА…

Він завжди був набагато вихованішим за неї. Вона частенько забувала зайвий раз вибачитись чи про щось попросити. Не вважала це аж так необхідним. Мама казала, що у неї татові замашки.

Визволившись з недов’язаних пут, Олена доторкнулась пальцями до його обличчя.

– Це все пафос, гра, як в театрі. Мій тато – людина творча, а ця сокирка… Невже ти повірив, що мій тато може заподіяти мені якусь кривду?

– Звісно, що не може! Своїй улюбленій донечці? – Тато поцілував її в тім’я і опустив сокирку. – Я просто наглядно продемонстрував тобі, з ким ти зв’язалася. Ти ж ніколи не слухаєш, коли тобі щось говорять. А тепер ти побачила, що цей твій… дружок – тюхтій, порожнє місце, повний нуль.

Тато вийшов з-за її спини, бадьорий, підтягнутий, розпашілий, і… вдарив її хлопця тупим кінцем сокирки. В груди.

Богдан відлетів до вікна, а тоді зігнувся навпіл, впершись долонями в підлогу, хапаючи ротом повітря…

– Він не здатен тебе захистити. Тепер ти це бачиш.

І вдарив його по спині. Богдан без звуку повалився на підлогу.

Олена заціпеніла. А тоді десь поруч зазвучав чийсь крик. І вона зрозуміла, що це її крик.

– Чому ви всі кричите, чому ви завжди кричите? Ти і мама. Треба взятися за ваше виховання. – Він притягнув її до себе за потилицю і притис обличчям до своєї сорочки. Крик захлинувся. – А тобі, ДРУЖЕ, я вже казав: не смій її торкатись. А ти що?

Але перед цим вона встигла помітити, як він замахнувся втретє, їй вдалося вивернути голову з лещат.

– Богдане!

Богдан здригнувся і підняв голову. Він неначе знову прокинувся… від її голосу. І почав підніматись, і встиг відскочити, коли сокирка вдарила в стіл. Гострим краєм.

Лезо глибоко увійшло в дерево.

Олена втупилась у це лезо.

(ВІН ЛЕДВЕ ВСТИГ ВІДСКОЧИТИ!)

Вона дивилась і дивилась, і нічого не могла второпати. Як не старалась.

(ЛЕДВЕ… ВСТИГ…)

– Він і його тітка – це зовсім інший рівень, це не наш з тобою рівень, Олено, – зазвучало звідкись згори, але лезо притягнуло всю її увагу. – Народжені повзати – літати не можуть. Я робив все, щоб довкола тебе обертались люди, які входять до духовної еліти нашої нації, а ці люди… Де ти з ним могла познайомитись? Ти мене чуєш, ей?

Її несильно потрясли за голову. І одразу ж втрутився інший голос, тільки віддалено схожий на голос хлопця, якого вона кохала.

– Не вплутуйте її.

– Не тобі мені вказувати.

– Не вплутуйте її. Вона тут ні до чого.

– Ти чуєш? Він від тебе відмовляється.

Рука гладила її по волоссю, і хотілось заплющити очі і уявити все це сном. Але сонце так гарно відбивалось від металу, застряглого в дереві, що вона…

(це ж яку силу треба прикласти..?)

відштовхнула від себе цю руку, цього чоловіка, це крісло,

(що ж це за вистава така, від якої так моторошно?)

вибігла в коридор, взула чоботи, накинула шубку, вхопила шалик і… повернула назад.

Тато легко, немов граючись, поплескував себе сокиркою по долоні і щось тлумачив її хлопцеві. Вона не чула, що саме, і її хлопець, здається, теж.

Він просто дивився поперед себе і усміхався. Невесело. Приречено.

(Я ЙОГО ВБ’Ю)

Вона ступила з коридору у кухню.

– Тато, якщо ти не віддаш мені…

– О, Олено, він зрозумів свою помилку і більше не буде тобі надокучати. Він просто не зможе цього більше зробити!

– … не віддаш мені цієї сокири…

– Хочеш, я відкрию тобі один його секрет? Дуже забавний секрет. Його сімейка, а в його сім’ї було крім нього ще четверо дітей, одного дня організовано зібралась і виїхала за кордон. До Америки, на пе-ем-же. Всі вони були бідні, аж чорні, татусь що заробляв, що не заробляв, і жили вони на гроші маминої сестри, старої діви. І от ця сестра, себто його тітка, раптом зажадала повернення боргу. Виявляється, вона акуратненько записувала, скільки одного дня позичила їм на хліб, а іншого на молоко. За багато років вийшов досить пухкенький списочок. Вони у відчаї, їм ледве вистачає на дорогу, а вона затялася: не віддасте гроші, піду на міліцію. Але серце – не камінь, за якийсь час вона змилостивилася, і сказала, що спише їм борг. Вгадай, в обмін на що?

– …якщо ти негайно не віддаш її мені…

– Ніколи не вгадаєш. На найменшого їхнього синочка. Вона ніби купувала його в них. За досить кругленьку суму. Йому було тільки шість років, і йому ще можна було навішати лапші на вуха. І вони погодились. Уявляєш? Хіба не смішно? О, а ти, друже, теж цього не знав, – повернувся він до Богдана.

Олена ще не бачила, щоб хтось так різко зблід.

– …я викличу міліцію. Тато, я серйозно.

– Ти хочеш донести на рідного батька? І що ти їм скажеш? Що я тримаю вдома сокирку для розрубки м’яса? Так усі тримають. А його ніхто шукати не буде, я тобі гарантую. Ходи краще сюди. Ми так рідко з тобою буваєм разом…

Він простягнув до неї вільну руку, і вона підійшла… і навіть забула про сокирку, заскочена однією цікавою думкою.

– Звідки ти його знаєш, тато? Звідки ти знаєш його тітку? Звідки ти знаєш історію його сім’ї?

Тато нахмурився.

– Звідки я його знаю? Кого?

– Тато, не роби з мене ідіотку. Коли мама почує про те, що тут…

Вона не докінчила. Він схопив її за волосся.

– Мама ні про що не почує, зрозуміла? Вона ні про що не буде знати, ясно?

Якась розгубленість була в його погляді, дитяча розгубленість, ніби його застали за крадіжкою забороненого варення з бабусиного креденсу. Це порівняння добряче розсмішило її,

(ейфорія після важкого чергування?)

і вона хотіла навіть запитати його, яке ж таке заборонене варення він крав, але раптом увімкнулось відчуття болі.

Він міцно тримав її за волосся і дивно було, що вона секунду тому нічого не відчувала.

– Тато! Відпусти!

– Мама… нічого… не буде… знати, – по словах повторив він їй і хотів ще щось додати, але не встиг.

Зелений шарф опинився в нього на шиї. Тато захрипів і розчіпив пальці, і вона відбігла до вікна, і посунула стіл так, щоб загородитись ним від них всіх.

– Припиніть! Що це сьогодні з вами?!

Тато намагався скинути шарф з шиї, але він охоплював її так міцно, що від напруги його склери покрилися червоною сіткою судин.

– Богдане! ЦЕ МІЙ ТАТО! Відпусти його! Чуєш?

Секунду нічого не відбувалось. Та ось той, хто стояв ззаду, відпустив кінці шарфа, і шарф впав на підлогу. Олена не встигла перевести подих, як тато розвернувся і тримаючи сокирку горизонтально обома руками, притис Богдана до стіни.

Олена торкнулась свого чола. Вона, мабуть, захворіла…

Минали секунди. Богдан впирався долонями в руків’я, але дихати йому ставало дедалі важче. А найстрашнішим було те, що вони обидва мовчали.

Дивились один на одного і мовчали.

І раптом їй здалося, що вона чує хрускіт. Вона, котра завжди так боялася болю…

Від цього хрускоту щось змістилося в часі і просторі.

(Це просто така гра, всього лиш гра.)

Час і простір зійшли зі своїх колій.

– Якщо ти його не відпустиш, я кинусь з вікна! Ти чуєш?!!

(Зараз тато схаменеться, злякається, кинеться мене рятувати і признається, що вони влаштували мені невеличкий розіграш. І ми усі дружно над цим посміємось.)

Тато повернувся до неї обличчям. Його очі були вкриті червоною сіткою капілярів. Незнайомі очі.

– Ну то кидайся, чого стоїш?.. Моя мама права: я живу в хаті з двома навіженими істеричками… Ти кажеш, що ви вже не діти. Зараз ти подивишся, що я з ним за це зроблю…

Вона роззирнулась. З одного боку був стіл, з другого – стіна, а з третього… Сонце вдарило в очі.

– Я не жартую, тато!

Вона вилізла на підвіконня. Озирнулась.

– Якщо ти його не відпустиш, я стрибну!

– Я ще не закінчив з ним… Я давно з ним не розмовляв… Я розрубаю тебе на шматки, а потім…

Вона повторила голосніше.

– Чому ви з мамою весь час кричите?! Після того, як я покінчу з ним, я візьмусь за тебе… Мало я тобою займався… Але спочатку ти допоможеш мені тут прибратись…

Незнайомий голос прозвучав лякаюче спокійно. Чоловік з червоними очима підморгнув їй, взяв сокирку в праву руку, лівою продовжуючи притискати її хлопця до стіни. Чоловік, який лише віддалено нагадував колись близьку їй людину.

Вона шарпнула на себе віконну раму. Від ковтка свіжого повітря запаморочилось в голові. А може від висоти, яку змінений час і простір зробили дивовижно манливою.

– Ну що, поїхали?

Вона озирнулась. Тато прицілився і замахнувся.

Щось змінити стало можливім тільки у цю мить. Або більше ніколи.

Ступила на бляшаний карниз…

(Зараз тут зберуться тлуми людей…)

ЩО ТИ РОБИШ?

(…і міліція, мабуть, приїде також…)

ЦЕ Ж ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ!!!

(…і він побоїться довершувати почате…)

СТІЙ!!!

(…і всі залишаться живими…)

ОКРІМ МЕНЕ…

Передумала. Але повертати назад було пізно: нога вже зісковзнула у порожнечу.

7.

Квартира вражала. Аскетизмом і розкішшю. Внутрішньою естетикою і відвертою нетривіальністю ліній і барв.

Суцільна квадратно-кубічна симетрія. Стіл, стільці, диван і фотелі, плазма і дзеркала, шафи-купе і скляні полиці – все побудоване з паралельних і перпендикулярних прямих. Без округлостей і вигинів. Ідеально просто.

І водночас у цій квартирі не відчувалося холоду. Вона була настільки повна сонця, що ця повнота не втримувалась у рамках чотиривимірного простору і виплескувалась через край. Просто вам у душу.

У цю квартиру мабуть було вкладено повно грошей. Але вона того вартувала. Особливо, якщо треба було терміново обеззброїти одного гостя, якого не так просто взяти голіруч.

Вловивши посмішку в очах господаря, Сергій Романович поспішив пошукати крісло, в якому можна було б посидіти і трохи оговтатись від здивування. І уважніше придивитись до того, хто відібрав у нього його надію. Останню надію солідного чоловіка, якому недалеко до п’ятидесяти і якому хотілось зупинити наближення старості і знову відчути себе молодим.

Щось він упустив. Ще на самому початку.

– І скільки ти угрохав в цю квартиру? – ніби читаючи його думки, поцікавився Зеник, довго і старанно витираючи ноги.

Богдан зупинився на хвилю перед дверима своєї кухні і обернувся:

– Усі гроші.

– А серйозно?

– Я серйозно. Усі гроші. Тут нема навіть що вкрасти… хіба залишились кава і коньяк.

– Не відмовимося.

Сергій Романович перевів погляд на Олену. Притулившись спиною до стіни, вона стояла і дивилася у вікно.

Ніхто не знав, як починати розмову, заради якої вони тут зібралися. Ніхто не хотів бути першим.

Олена посміхнулась людям, які були довкола, і знову відчула, як стискається серце при думці про господаря цієї сонячної квартири. Їй зовсім не подобалося те, як він рухався, як завмирав моментами на місці, як розпочинав і завершував кожен рух – з обережністю акробата. Їй аж надто знайомою була ця обережність, коли здається, що біль відступить, якщо вести себе якомога тихіше.

Відкрились двері кухні – і вона спробувала виглядати такою, якою була раніше, коли вони з’являлися разом на людях, але її спроба потерпіла поразку. Вона більше не могла прикидатись байдужою. Втратила навички.

– Я добре пам’ятаю, як почула одного дня крики і удари з вашої кухні… Чому він ні разу навіть голосу не підвищив на мою маму, а з цією жінкою поводився так жахливо? – спитала Олена у того, хто зайшов до кімнати з підносом в руках.

Незрозуміло було, про що вона питає, але Сергій Романович з радістю відмітив, що чашки дзенькнули на підносі, і його колишній масажист змушений був зупинитися.

(Втрачаєш навички, хлопче.)

Стояв з підносом у руках і мовчав.

– Ти думаєш, Богдане, вона сама винна… винна у тому, що він її бив?

– Ні, – Богдан дивився на чашки з кавою. – Винна в тому, що не захищалася. Гірше все одно не було б…

– У тому, що не захищалася… – повторила Олена.

Богдан зробив два кроки – і знову зупинився. І глянув на дівчину біля стіни.

– Що? – одними очима запитала вона.

– Я все ще не можу повірити, що ти є.

– Я є… – кивнула вона головою.

Він кивнув у відповідь і взявся розставляти чашки на столику.

Вони розмовляли так, ніби нікого більше не було. Так, ніби слова мали якесь приховане, тільки їм зрозуміле значення. Або не мали значення взагалі.

– Тепер я розумію, що означає нічого не розуміти, – чесно признався його бухгалтер.

(От тому ти ніколи не зробиш кар’єру. Для цього довелося б багато прикидатися…)

Добравшись до кухні удруге, Богдан зняв з полички чарки, поскладав їх на піднос і поніс до вітальні. На відміну від чашок з кавою, чарки вдалося донести так, що жодна не дзенькнула. І аж тут згадав, що забув коньяк. Знову повернув до рятівної кухні. Олена знову з тривогою подивилась на нього.

Добре, що він цього разу нічого не ніс у руках. Чому вона все ще тут?

У кухні він змушений був притулитися до стіни, притиснувши долоню до грудної клітки, хоча з досвіду знав, що це не допоможе. Серце знаходилося там, де й пошкоджені ребра. І не можна було розрізнити, що ж болить більше.

А може то просто ребра знову не витримали шаленого биття серця?

Трохи перевівши подих, прочинив двері кухні і попрямув до гостей, які встигли розсістися де кому подобалося, порозсувавши диванчики і фотелі на свій розсуд.

Якби вона зараз пішла, він би сприйняв це, як належить… Після всього, що сталося. Чому вона ще досі тут?

Розлив коньяк і спробував сісти так, щоб було не дуже помітно, що в нього пошкоджені ребра. Тривога з її очей нібито зникла.

Олена нагнулась за філіжанкою кави, охопила її обома долонями і спробувала повернутись в минуле, не виходячи з цієї кімнати. Їй це майже вдалося.

– Мій лікар мав рацію: опіка буває різною. Коли я пригадую, яка я була щаслива, коли до мене в палату прийшла незнайома жінка з трилітровою банкою березового соку і сказала, що я повинна все це випити, – мені хочеться плакати. Я стільки часу прожила сама у цій лікарні, а тут хтось приходить і каже: відтепер я буду за тобою доглядати. Тоді я навіть уявити не могла, чим обернеться для мене таке щастя.

Олена відставила каву.

– Спочатку ви погоджуєтесь, щоб вас називали донькою, потім – щоб вам приносили їсти у ліжко, хоча ви й самі могли б себе обслужити, але так легше… Зате прокинувшись одного разу, ви відчуєте, що вас так міцно запеленали, що ще трохи – і ви задихнетесь. Два роки ця жінка ходила кругами біля мене, а я ніяк не могла зрозуміти, за що ж вона так мене ненавидить. Тепер розумію.

Олена глянула на Богдана. Він справді думає, що вона не помічає його стану?

– Якби не я…

– Якби не ти, – луною відізвався він, – я був би і надалі переконаний, що увесь світ є таким, яким я бачив його у нас удома, і з цим не можна боротися, з цим можна тільки цілковито змиритися. Кава стигне.

Олена глянула на чашку. Знову, як ТОДІ, захотілось озирнутися і перевірити, чи вона дійсно побачила те, що побачила. Але вона більше не озиратиметься. Досить.

– Я рада, що можу нарешті вам розказати правду. Що я нарешті сама її знаю…

Знову, як тоді, вона спробувала поставити себе на місце свого хлопця. Що він відчув у ту мить, коли прийшов до неї на ті злопам’ятні заручини? З золотими сережками у гарній упаковці. А вона безпечно завела його у кімнату, де сиділа її сім’я. Що він відчув, коли вдруге, вже після розлуки, наважився увійти до її дому, щоб покликати її за собою, а вона загаялась і не встигла.

Хіба можна після цього не зневажати її назавжди?

Якщо він вкаже їй на двері, вона це зрозуміє, хоча навряд чи переживе. Чому ж вона ще досі тут?

…Приглушений піщаний колір, не жовтогарячий, а саме жовтотеплий, владарював тут повсюди: на стелі, стінах, підлозі, м’яко перетікаючи на меблі, розсіюючись довкола напівприхованими джерелами світла і переливаючись у чарках густим ароматним коньяком…

Був тут ще один колір – чорний. Чорними були невигадливі дерев’яні стільці, ноутбук, плазмовий телевізор, віконні карнизи, кавовий сервіз і кава. І ніде нічого зайвого. Як у пустелі.

Четверо людей сиділи на різній відстані один від одного і кожен дивувався незворушному спокоєві інших, а за вікном падав сніг, і здавалося, що все сказане – просто чергова страшна історія надобраніч. Аж раптом хтось не так повертав голову, а хтось сильніше, ніж треба, стискав підлокітник, – і рятівна іллюзія зникала…

Богдан згадав,

(як просвіт вікна раптом став дивовижно ясним, в одну мить, не дочекавшись, поки він відштовхне від себе завмерлу руку з сокиркою…),

що нічого не їв сьогодні,

(і полізе до вікна через стіл…)

і зрозумів, що йому терміново потрібно знову вийти у кухню, (але не встигне…)

щоб перечекати, передихнути, перемінити гострий спалах болю на більш звичне тупе ниття.

(і як здригнеться земля, і слух відмовиться визнавати реальним ніколи раніше не чутий звук удару об землю…)

Потягнувся, щоб зібрати порожній посуд, – і перед очима зарясніли білі кола…

(а давній його Друг постояв розгублено посеред кухні, сховав сокирку в шухляду і пішов собі геть…)

– Я сама, – сказала Олена, вхопивши піднос і щезнувши десь за дверима.

Добре накульгувала на ліву ногу – і від цього робилось ще гірше.

Її тато не вбив його того дня тільки тому, що вона змінила звичний хід подій, своїм втручанням збивши їх обох з пантелику… (тітка ніколи цього не вміла)

…і створивши прецедент, який можна буде використати у суді. (У ТОМУ, НАЙОСТАННІШОМУ СУДІ.)

Заплющив очі, але білі кола знайшли його і там.

– Це все… це все мені не примарилось? І цей вечір, і Олена?.. І сніг…

– Хіба якщо у нас масові галюцинації, – невесело відгукнувся Зеник.

Богдан глянув на пляшку коньяку.

(Якщо ти почнеш до неї тягнутися, то можеш впасти.

Ну то й що? Диван – це не ВОСЬМИЙ поверх.)

– Стривай, – знову Зеник, – я сам наллю, гріх тратити такий дорогоцінний напій на килим, якщо ти впадеш.

– Дякую.

– «А не пішов би ти» звучало б доречніше…