Текст книги "Заметіль"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Їй ввели анальгін з дімедролом і заспокоїлись. Вона змусила їх забігати довкола себе, лише коли зомліла. Терміново викликали з дому лікаря із старомодними замашками, якого, будучи Олена при пам’яті, нізащо до себе не підпустила б. Підняли на ноги рентгенолога.

Виявилось, що у хворої розвинулась плевропневмонія з випотом у плевральну порожнину, і їй поставили ще один дренаж. Від ударних доз антибіотиків і льоду температура через дванадцять годин різко знизилася і зупинилась на позначці, нижчій від норми. До тями Олена прийшла, однак скутість власного тіла, ненормальна тиша і повільне биття серця у цій тиші налякали її куди більше, ніж гарячка.

– Ви вмираєте, – сказав, сідаючи біля її ліжка, той лікар, якого вона органічно недолюблювала. – Усі тут з вами цяцькаються, бо ви наша колега, але мені на це начхати. Ви вмираєте, ви це знаєте? Можливо, через день-два… Ви робите все, щоб померти. З якої радості ми повинні щось робити, щоб ви вижили? У нас демократія: хочете живіть, не хочете…

І він пішов геть. Це був очевидний, прозорий, навіть для годиться не завуальований натяк на фінансову скруту серед теперішніх медиків. Гроші, які для неї зібрали на маминій роботі, пішли на медикаменти. Її квартиру, за словами сусідів, обікрали, а з собою, коли вона впала, у нею було всього двадцять гривень. Ну не здогадалась вона захопити більше.

Але поки що ніхто отак відверто не вимагав хабаря… Якби вона не вмирала, то з превеликим задоволенням попросила б маму зв’язатися з одним її знайомим з СБУ і організувати дачу хабаря з міченими купюрами, наручниками і…

Немає більше мами, немає, немає… І її скоро не буде теж.

Вона покликала чергову медсестру, готуючись сказати їй, що вона про всіх них думає, але коли медсестра підійшла до її ліжка, вона ні з того, ні з сього розплакалась, краєм свідомості розуміючи, що їй протипоказано схлипувати, щоб не струшувати зайвий раз своє поламане тіло. Вона плакала мовчки і так довго, як ніколи не плакала у своєму житті. Сльози текли, а вона не мала сили піднести руку і витерти їх, їй було соромно, вона ненавиділа це відчуття, ненавиділа цю медсестру, цю лікарню… тоді ж вона зненавиділа Того, Хто її воскресив.

Медсестра мовчала, відводячи очі, а потім раптом сказала:

– Вам пощастило. Вас погодився лікувати найкращий лікар.

ЇЙ ПОЩАСТИЛО.

Вона брутально послала цю дурепу подалі, а за кілька хвилин біль навалився на неї важкою кам’яною брилою. Довелося знову кликати медсестру і, зціпивши зуби, просити у неї вибачення.

Той, Хто її воскресив, почав вчити її ввічливості.

Оті найперші уроки були важкі, мов кам’яні брили.

9.

Над головою гриміла гроза.

Олена знову і знову пробувала дотягнутися до вікна, але карниз прогинався, руки зісковзували, а удари грому падали у прірву, над якою вона висіла, уламками кам’яних брил.

Їй би видряпатися нагору і зачинити віконниці, що розпачливо скрипіли від поривів вітру, і забути сон, який нещадно переслідує її, і в якому вона все-таки не втрималася і полетіла униз, але не вистачало сил.

Невже у квартирі ніхто не бачить, яка надворі гроза?

…Насправді то була зовсім не гроза. Олена сіла у ліжку і спробувала переконати себе, що помилилась. Але з кухні чітко доносилися крики і удари.

Кричала Жінка. Удари слідували один за одним з методичною розміреністю.

Олена намацала під матрасом свої документи, сховала їх у куртку, натягла джинси, взулася у кросівки і підійшла до вікна.

Вікно просвічувалося крізь чорну паволоку перед очима розмитою білою плямою.

(Навіть не думай.

А я нічого ТАКОГО і не думаю.)

Стільчик стояв на своєму місці. Олена порухала його.

Міцно стояв, не хитався і не збирався розвалюватися на частини.

З другої спроби вона забралася на нього з ногами. Біль вповз у тіло ледь вловимою тріщиною. А нервові закінчення, передбачаючи, чим це може для неї обернутись, істерично засигналили.

(Стій! Не рухайся!

НЕ ЗАВАЖАЙТЕ.)

Олена витягнула руки і наштовхнулась пальцями на скло.

Бути сліпим погано. Багато часу витрачаєш на визначення відстаней і масштабів.

Це вікно виявилось значно вищим, ніж вона собі уявляла. Старі будинки. Запаморочливо високі стелі.

Добре, що колись не будували восьмиповерхових будинків. Падати людям з такої висоти було б набагато довше.

(Що ти замислила?

Нічого страшного.)

Олена намацала нижній край вікна.

Одна з віконниць у цьому вікні завжди була відчинена, незалежно від метеорологічних умов.

Господиня пояснила Олені, що їй слід загартовуватись, а для цього немає кращого способу, ніж спати під простинею з відчиненим вікном. Жінка таким способом просто хотіла покарати нечемну доцю і Олена не стала говорити, що з дитинства була чутливою до холоду і обожнювала спати під периною.

Навіщо говорити про те, що було задовго до кінця світу.

Удари і крики припинились. Олена завмерла. Біль за цей час поглибився, галузячись на багато дрібних тріщин.

За хвилю звуки відновились. Тільки крики тепер стали приглушеними, швидше схожими на стогони, а удари – коротшими, мобільнішими.

Дротяна сітка від комах загороджувала собою вільний простір між рамами і була прибита до вікна товстими цвяхами.

Свої вікна після виписки з лікарні Олена позабивала коротшими і тоншими цвяхами. Однак у чужому монастирі – чужий статут.

У безперервних пошуках заняття Олена облазила усю відведену для неї територію, ретельно досліджуючи те, що потрапляло їй до рук.

І знайшла. Зламану металеву ручку, яку раніше, мабуть, прикріплювали до якоїсь шухляди, а тепер вона валялася у куті під ліжком, застрягши поміж двома паркетинами. Відтоді Олені залишалось тільки сідати на стільчик край вікна і міліметр за міліметром розгинати цвяхи, а потім розширювати отвори у дротяній загорожі настільки, щоб можна було її легко зняти.

Господиня кілька разів на день любила заглядати до неї не стукаючи, але бачила тільки, як вона сиділа біля вікна, схилившись на підвіконня.

Вуха замінюють сліпим очі. Слух стає в пригоді там, де зір пасує.

Зараз вона б воліла оглухнути. Удари і крики, здавалося, ніколи не припиняться.

Олена познімала сітку з тих цвяхів, які встигла відігнути, перебралась із стільчика на підвіконня,

(ти КУДИ?)

відтягнула сітку, нахилилась, пролізла в просвіт вікна і сіла, звісивши ноги униз,

(звідки ти знаєш, що це перший поверх? Ти ж СЛІПА!!!)

а руки відчайдушно чіплялись за раму, здираючи фарбу з дерева і шкіру з пальців, руки пам’ятали момент втрати рівноваги, коли опора зникла і вони ще довго і безрезультатно хапались за повітря. Руки не хотіли пережити таке знову.

(А якщо це ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ???)

Земля шугнула вниз – і під ногами відкрилась прірва. Сліпучо голубе сонце блимнуло в очі. Безкрає небо заповнило пів-Всесвіту.

Шлях до цього неба виглядав звідси набагато коротшим, аніж до землі. Злетіти б…

(СХАМЕНИСЯ)

Під вікном мявкнув кіт. Дуже близько, можна було рукою дістати.

Неподалік залементували, гасаючи, дітиська.

Земля повернулась на своє місце і – Олена стрибнула. Приземлилась на руки.

…Ворухнулась. Ніби нічого не зламано, але на якусь мить вона все-таки відключилась. Не міг її мозок спокійно сприймати повтору її смерті.

Треба вставати. Від удару біль розповзся по тілу, добравшись до останнього закапелка, але вставати треба.

Навіщо – це вже інше питання.

Надибавши поруч першу-ліпшу стіну, вона попрямувала вздовж неї уперед. Але за якимось поворотом призналася собі, що під час падіння цілковито втратила орієнтацію. Шум, гам, машини, люди, курява, вихлопні гази… Мішанина знайомих і незнайомих звуків, запахів, відчуттів.

Не звикла вона пересуватись у відкритому просторі наосліп. Важко давалась їй ця наука, та чи тільки ця?

Кілька хвилин вона стояла, тримаючись однією рукою за жорсткий камінь, а другою витираючи сльози.

Вічно вони з’являлись, коли вона найменше їх чекала. Такі маленькі слізні залози, а навчитись керувати ними майже нереально. Тим більше, якщо учениця така нікудишня…

– Тьотю, тьотю, а чого ти плачеш? – смикнуло її за рукав щось не надто велике і грізне, бо голос чувся знизу і нагадував писк комара.

– А що, не можна?

– Тобі можна, а мені… – важке зітхання, мабуть, чути було на всю вулицю. – Мені – ні. Мама каже, що мужчинам плакати не можна.

– Це несправедливо.

– Мама! Мама! Тьотя каже, що я правильно зробив, що плакав, коли ти не хотіла купити мені авто…магі…страль, і коли джип не хотіла купити, і футболку з блямбочкою ен-бі-ай, і…

– Ану давай сюди ту тьотю, зараз ми з нею розберемось! – щось набагато більше і грізніше з’явилося у радіусі досяжности. Олена встала поближче до стіни. – Вияснимо, що правильно, що неправильно…

– І так завжди. Тобі, мам, треба навчитися прислухатися до потреб інших… Ай! А ти зразу лупиш мене…

– Замалий ще до гарних дівчат чіплятися. А ви вже пробачте йому, спасу з ним нема, рот увесь день не закривається…

– Та ні, він… він навпаки мені допоміг. Скажіть, будь ласка, чи знаєте ви жінку, яка мешкає тут на першому поверсі… Я забула номер квартири… Сива така, гарна, статечна…

– Мама, ти чула? Я зробив добре діло. Мені належиться винагорода…

– Знаю-знаю, солодощі кілограмами таскає, кухарем колись працювала? Здається, мешкала із сином…

– Я думала, що вона працює санітаркою у лікарні.

– Я цього не знала.

– Довго мені тут стояти і чекати, мам?

– Я тобі вже на жуйку давала, збитошнику.

– Добре діло, мам, вартує більшого.

– Якщо можна… мені здалося, що я чула з тієї квартири якісь крики. Якби ви… просто подзвоніть і запитайте…

– Що з вами?

– Не можу дивитись на світло, ріже очі. Кон’юнктивіт, напевно.

– A-а… крики, кажете? То я зараз загляну до неї, запитаю, чи не бачила мого вішальника.

– Я тут, мам. Скільки тобі можна про себе нагадувати?

– Чого тобі ще, капоснику?

– Чупа-чупса. Два… ні, три.

– А десять не хочеш?

– Хочу, але ти стільки грошей мені ніколи не даш. Я тебе знаю…

Голоси розчинились серед інших звуків. Олені здалося, що про неї одразу забули, а вона навіть не могла пригадати, у якому напрямку йшла.

Зате крики і удари згадувались чітко, немов звучали десь зовсім поруч. Жах знову огорнув її мокрим рядном.

(Із сином мешкала. Із сином…)

– Мама сказала, щоб я побув з тобою. Ти їй не подобаєшся.

– Що?

– Не звертай уваги. Їй мало хто подобається. Характер такий.

– Тобі скільки років?

– Вісім. Та ти не дивись, що я малий. Я ще виросту. Отаким… ні отаким великим стану. Ну подивись.

Олена склепила повіки. Вона зрозуміла, чому сліпі носять чорні окуляри. Нема гіршого, коли люди дивляться у твої незрячі очі. Ніби заглядають у нічим не прикриту душу.

(Це минеться.

Коли?

Колись.)

Бачу, він вас цілком замучив.

Просто очі… болять.

Нема чого стояти на газоні. Ходімте сядемо…

Ви собі сідайте, а я побіг.

Добре, як діти бігають. Довго хворів, от я і дозволяю йому все, що захоче. По-вашому, це погано?

– Я не знаю… У мене немає дітей.

– Ще будуть.

(Хто зна…)

– Ви заходили до… тієї жінки?

– Заходила. У них там звучало радіо і вам мабуть причулося.

– Вам вона відчинила власноруч?

– Аякже.

– І як вона виглядала?

– Нормально. Одразу після душу, бо волосся ще мокре… А що?

– Мені очевидно причулося…

– Очевидно. Я проведу вас до лавки.

Непросто приймати від когось поміч, не маючи змоги за неї заплатити. Доводиться дякувати і вибачатись за незручності, і невідомо скільки часу слід відчувати себе зобов’язаною і очікувати, що тебе попросять про послугу, яку, ти, можливо, не зможеш виконати, і не виконати теж не зможеш…

Легше відмовитись. Але цього разу

(мені б тільки до лавки дійти…)

відмова була б схожа на самогубство. Місто зрячих не пристосоване для сліпих.

(Ну дійдеш ти до лавки, а далі що?)

– Дякую.

– За що? Я людина – ви людина, мені дитину повернули з того світу – і я комусь добре діло зроблю. Сідайте. Може вам потрібні якісь краплі для очей, то я збігаю в аптеку…

– Ні-ні, не треба. Я… посиджу тут, і мені пройде.

– А я посиджу з вами, за весь день набігаєшся, присісти нема часу. Ви нікуди не спішите?

Раніше Олена мовчки зміряла б її нищівним поглядом і відсунулася б від неї якомога далі. Була неповторною та унікальною особистістю і спілкуватися з охочими до балачок представниками простого люду не мала ніякогісінького бажання. Інша справа – екстраординарні, оригінальні, талановиті індивідуали, ті одиниці, що височіють над сірою масою, – з ними вона б спілкувалася дні і ночі.

Та щось не видно їх у цих потемках, не чути їхньої впевненої ходи серед звуків великого міста, ніхто з них чомусь не помічає у сірій масі самотню і безпорадну сліпу дівчину, бо для того, щоб прозріти, часом потрібно втратити зір. Або хоч на мить відволіктися від думок про власну геніальність. А це непросто.

Немовби зависнувши у вакуумі, де замість світла зірок владарює пульсуючий біль, Олена несподівано для себе відповіла: «Ні, не спішу» і відчула, що незнайомка чекала саме цього. Чекала можливості перекласти на когось частину своїх буденних клопотів.

Олена слухала її мовчки, з заплющеними очима, відчуваючи невідому приємність від того, що навіть у такому стані може бути комусь корисною.

Тиждень чи місяць у квартирі на першому поверсі майже переконали її, що вона ні на що не здатна.

– Мамо, мамо, я роздав всі чупа-чупси, мусиш мені купити ще!

Олена мимоволі подивилась у бік хлопця. Орієнтувальний рефлекс. Кожний новий подразник мусить бути обстежений. Відомо навіть немовлятам.

– Ти де ганяєш, подивись, яка буря насувається? І де ви торт взяли, паразити?

– Який торт? Не було ніякого торту…

– Северине, не виводь мене…

– Ну звідки ти все знаєш?

Северин мав жовтяве волося, перемазаний кремом ніс і куртку з купою блямбочок.

Дерева намагались пригнутись якомога ближче до землі, рятуючись від розлюченого неба.

Небо було чорне і лиховісне.

Олена випросталась, повернувшись обличчям назустріч бурі.

Бог розплющив очі і, щоб ненароком не осліпити її світлом сонця, затягнув його чорною паволокою.

Вона ніколи не думала, що радість може мати такий насичений темний відтінок. Хоча хто сказав, що сліпота більше не повернеться?

(Забери мене у Свій кортеж, я буду найлютішою і найлагіднішою Твоєю хмариною. Я пошлю вітер викорчовувати одвічні скелі і не дозволю йому торкнутися новонародженої бруньки, я зруйную усі хмарочоси, а з їхніх руїн збудую мости через усі прірви…

Забери мене – не пожалкуєш. Кому, як не Тобі, знати, чого вартує мені кожен крок по цій землі. А літати… літати мені, мабуть, сподобалося б…

Олено Григорівно, не скигліть. Ви ж не чайка.)

– Ходімте, бо як уперіщить! – підвелася з лавки струнка, волоока жінка, простягаючи до неї руку.

– Ні, я тут посиджу…

– Придумали собі! – жінка схопила її за плече і потягла за собою. – Тут посиджу. Біжімо до найближчого під’їзду, бо до хати вже точно не встигнемо…

Стіни найближчого під’їзду нагадували збірник ненормативної лексики, але захищали від вітру, як могли. Олена вдячно торкнулась їх рукою.

Зненацька у світі стало тихо і темно. Одинокі постаті добігали до схованок. Стрілою шугнув угору чийсь захоплений вереск.

– Що у вас з ногою?

– Впала.

– A-а, так-так, зараз такі дороги роблять… Куди, пройдисвіте? – жінка спритно схопила дитину за капюшон. – Хочу влаштуватися на роботу, я ж до декрету працювала секретаркою, але тої фірми вже і слід простив, – криза, самі розумієте…

За два роки, поки її не було, настала криза. У два рази піднявся долар. У два рази впала гривня.

– … але на кого ж я це шило залишу? Чоловік у Ізраїлі на будівництві…

– У тебе, мамо, деспотичні замашки. Хіба можна обмежувати свободу дітей?

– Я тобі зараз дам свободу, ти зараз таку свободу від мене дістанеш…

– Як ви збираєтесь знайти роботу? Треба ж мати знайомих… – спитала Олена, не відриваючи очей від того, що діялось на дворі. Хмара затягла усе небо. Перехожих майже не зосталось, навіть автомобільний рух на дорогах вщух. Холод і вітер пішли атакувати принишклу землю.

(Назови це зневірою чи легкодухістю, як хочеш назови, – я більше не витримаю.)

– Не обов’язково. Головне – бажання. Шукала в інтернеті, бачила вивіску якоїсь фірми – заходила. А чому б і ні. Все одно гуляю з ним. Зайти запитатись можна, за це в писок не дадуть…

– Навмання? Це не для мене.

– Чому б то?

– Мама, мама, дивись… ну дивись…

– Погляньте на мене. Ви б на місці власника фірми взяли мене на роботу?

– Я? – Нова знайома окинула її прискіпливим поглядом. – Взяла б. Без питань. Ви серйозні і… як би це сказати… інтелігентні. Гм… крім того ж, якби я була чоловіком, то не пропустила б вас повз себе.

Олена мовчки дивилась на неї.

– Жартуєте, – нарешті вимовила вона.

– Ти, мама, зовсім мене не слухаєш…

– Невитримана година з тобою, халамиднику. Ні, не жартую. А ви спробуйте: хто стукає, тому відчинять… Завжди треба пробувати. Не на перший, так на десятий раз, але щось та й вийде.

Інколи Бог змилосерджувався і давав їй урок, не вимагаючи за нього платні.

– Ну що тобі шкода чи що?..

– Ви могли б позичити мені гривню на тролейбус? Я забула всі гроші вдома, а вертатись нема коли.

– Без питань. Беріть. Ви вже знаєте, куди йти?

– Я не впевнена, але… чому б не спробувати?

– Ну подивись, мам… сніг!

Вони обоє повернули голову. З чорної-пречорної хмари валив білий-білюсінький сніг.

(Цікаво, сніг пам’ятатиме своє ПАДІННЯ? Чи краще сказати – ПОЛІТ? Що за доля: залишити чорну хмару для того, аби перетворитись у чорну багнюку, і тільки під час польоту побути білим. Чи може – під час падіння?..

Як краще сказати, мам?

Чому я пам’ятаю до дрібниць той політ або падіння, як хочеш його назови. Пам’ятаю перевернуте небо, довгі-предовгі секунди невагомості, страх, крик, стукіт серця, навіть удар пам’ятаю, а замість вікна у моїй пам’яті – чорна зловісна хмара?

Чому, мам?

Мовчиш. Не хочеш мені допомогти.

І Ти теж не хочеш. Змовились там угорі між собою, я знаю.)

– Ви куди? Там така заметіль!

– І я хочу в заметіль, як тьотя!

– Упаси тебе Бог…

Два місяці після кінця світу.

Психіатр мав змордований вигляд і не дуже надокучав питаннями. А, може, просто прикидався, хто тих психіатрів знає?

– То ви кажете, що стрибнули униз…

– То ви так кажете. А я просто мила вікно. Ми вже з вами говорили про це.

– У шубці і в чоботях?

– Було холодно, якщо пам'ятаєте.

– У мене погана пам'ять на погоду. То, кажете, було холодно. А ви завжди після роботи миєте вікна?

– Тільки коли вони брудні. Послухайте, якби я хотіла вчинити самогубство, я б вибрала інший спосіб.

– Який?

– Ну, наприклад, ввела собі калію у вену. Швидко і ефективно. Але це не буде стрибок з вікна.

– Може, ви посварились з кимось?

– Це не привід для самогубства…

– У вас було важке чергування, ви не виспались, повернулись зранку додому у порожню квартиру і полізли мити вікна. Я правильно вас зрозумів?

– Мені подобається мити вікна.

– Може ви когось зустріли по дорозі додому? Ваша бабця пригадала, що деякий час у вас були серйозні стосунки з одним молодим чоловіком. Він навіть офіційно приходив до вас на заручини, але…

– Це було дуже давно.

– Він знає, що з вами?

– Ні.

– Ви хочете, щоб він дізнався, щоб розкаявся і повернувся до вас?

– Ні.

– Ви його ненавидите?

– Ні.

– Чому ви мені брешете?

– Неправда!

– Згоден: суцільна неправда від початку до кінця. Але навіть у вашій брехні є доля правди.

– І яка ж правда у моїй брехні?

– Вам краще знати. Це ж ваша брехня.

Отак вони поговорили ще хвилин з десять і попрощалися. Психіатр мав змордований вигляд, але відчувалося, що він ще повернеться. Коли виспиться. Або коли придумає ще з десяток каверзних запитань.

Психіатрію їм викладав завідувач кафедри, досить знана людина не тільки в Україні, а й за її межами. Тому Олена відчувала себе готовою до будь-яких запитань. Хоча, на відміну від цього психіатра, не бачила навіть крихти правди у своїй брехні.

10.

Оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія» розташувався у затишному куточку неподалік Католицького університету. Олена ледве його знайшла.

Адміністратор – молоденька жвава дівчинка у голубій лікарняній сукні – підозріло втупилась у неї.

– Доброго дня. Я щодо вакансії…

Хол у бірюзових тонах, вазони у великих кадках, темно-сині меблі і білий камінь на столах і на підлозі.

– Вакансії? A-а… Зенику, ти щось про це знаєш?

Зеник – розкуйовджений худощавий молодик у сорочці без галстука – стояв за столом адміністратора, щось завзято вистукуючи на клавіатурі її комп’ютера. На прохальницю можна сказати й не глянув.

(«Якби я була чоловіком, то не пропустила б вас повз себе…»

Смішно.)

– Татка зараз не можна турбувати, Ларисо: він вирішує справи державної ваги. Можливо я зможу допомогти?

– Я впораюсь, Зенику, у тебе теж є справи, чи не так?. Повторюю для бухгалтерів, у тебе ж є справи?

– І чого ти так песимістично настроєна? Які можуть бути справи у бухгалтерів?…А ви перепрошую хто? – і все це, не підводячи голови.

– Навпаки, оптимістично. Хочу побачити, як ти рвеш на собі волосся, рахуючи мені премію, Зенику.

– Я перепрошую, що перебиваю вас, але взнайте, будь ласка, якщо можна…

Стояти перед дівчатком з замашками бізнес-леді та клянчити роботу – невеселе заняття. Але гордістю ситий не будеш. Це вона добре усвідомила ще на початках своєї науки.

Десь за рік, бомжуючи по підвалах, вона взагалі забуде, що слово гордість існує. Якщо їй тут не допоможуть, тоді вона не матиме більше куди піти. А падати може ще довго і довго.

Дівчина натиснула якусь клавішу і опустила голову над паперами. Той, кого вона назвала Зеником, не дочекавшись відповіді, хотів було ще щось сказати, але передумав і ретирувався. Олена одразу про нього забула.

– Ну, що вам сказати? Є одне місце, однак заздалегідь попереджую: у нас треба працювати.

Її тоном можна було забивати палі у землю. Олена мимоволі торкнулась пальцями скронь.

– Я для того і прийшла.

– Дехто вважає, що у нас тут рай земний: гроші загрібаємо лопатою, а самі нічого не робимо, але мушу вас застерегти, що це далеко не так, що…

Адміністратор говорила і говорила, і кожне її слово вбивало у землю.

Олена стисла обома руками скроні. Зневага і презирство не додають людині здоров’я. Щоб це зрозуміти, треба відчути їх на власній шкурі.

(Уроки, уроки, уроки… І не можна прогуляти жодного з них. І скласти екстерном теж не можна.

Життя, прожите екстерном, втрачає сенс.)

– Ви зрозуміли? – вчительським тоном запитала адміністраторша.

– Звичайно. Я розумна, хоча на перший погляд цього можна і не зауважити.

Адміністраторша позеленіла.

(Вчать вас, вчать, Олено Григорівно, а ви… Але ж як приємно взяти хоча б невеличкий реванш.)

– Прибиральниці не потрібно багато розуму, – скривила губи леді за бар’єром. – Якщо… повторюю, якщо вас приймуть, у вашому розпорядженні будуть два поверхи і п’ятнадцять кабінетів, так що вам буде не до балачок. Працюватимете у дві зміни. Перша зміна – з восьмої до третьої, друга – з третьої до восьмої.

Олена мовчки постояла біля перегородки секунд зо тридцять. Поки до неї дійшло.

– Кажете, два поверхи? – мимоволі зазначила вона найважливіше.

– І п’ятнадцять кабінетів.

Олена озирнулась. Камінь, дзеркала, килими, позолота, вазонки. Усе на найвищому рівні.

Чи могла вона подумати, вступаючи до університету, що колись у її розпорядженні будуть аж два поверхи і п’ятнадцять кабінетів?

(Ти несешся униз з карколомною швидкістю. Вітаю.)

– Коли я можу почати?

– Не так швидко. Спочатку вам треба пройти співбесіду у директора, а він зараз зайнятий. Приходьте після обіду. Він звільниться десь о п’ятій.

– До п’ятої я помру…

– Що?!!

– Я почекаю директора тут.

– Ні-ні, ви… я… згадала, що ми вже пообіцяли цю роботу іншій людині…

– Я сяду тут і почекаю директора. Просто сяду і почекаю.

– Вимітайтесь, бо я покличу охорону.

Олена усміхнулась. Нарешті. З яким задоволенням вона пошле свою ввічливість до дідька.

Як довго вона цього чекала.

– Обережніше, дитинко. Ви ж не знаєте ні хто я, ні навіщо я сюди прийшла. Ви з першого погляду визначили, що на мене не варто ставити, але те, що я так кепсько виглядаю, ще ні про що не говорить.

Адміністратор повільно піднялась з-за перегородки. Коли земля кожного ранку несеться тобі назустріч, мимоволі навчишся від неї відбиватись. Олена продовжила.

– Я можу бути коханкою вашого директора або його позашлюбною дочкою, звідки вам знати? Ніколи не говоріть до незнайомців «вимітайтесь». Декому це може не сподобатись. А дехто взагалі може образитись. Не слід ображати незнайомих людей, хіба вас цьому не вчили?

Можна було, звичайно, сказати: вибачте, я просто не маю куди йти, а навіть якщо й піду, то повернутись вже не зможу, бо не матиму сили. Можна все це сказати, але навіщо.

Олена сіла у темно-синій фотель з високою спинкою і дозволила собі розкіш розслабитись. За хвилину її викинуть геть, то чому б не використати цю хвилину сповна?

Адміністратор подивилась їй за спину.

– Ви вже тут, Сергію…

– Сергію, – не повертаючи голови, сказала Олена таким тоном, яким давно не дозволяла собі ні з ким розмовляти. – Спробуйте зробити мені гарячу і міцну каву. І спробуйте не розлити її, коли нестимете сюди. Сподіваюсь, що для охоронця це не занадто складна справа.

Оперативно працюють тутешні охоронці, нічого не скажеш: не встигли їх покликати, а вони вже тут.

Адміністратор аж підскочила:

– Що… що ви собі дозволяєте?

Вона не здогадувалась, що Олена зараз могла дозволити собі все. Коли ви стрімко падаєте в прірву, вас ніщо не може налякати, окрім самої прірви. А цей хвилинний перепочинок? Мине і забудеться.

Дівчина нервово усміхалась.

– Я перепрошую, Сергію Романовичу, зараз прийде охорона і…

– Нема потреби, Ларисо. Ви – Олена? Та сама Олена. Я впізнав вас за голосом. Я вже перестав сподіватись, що ви коли-небудь до нас завітаєте.

Є хвилини у житті, коли провалитися під землю – найкращий вихід.

Олена повільно обернулась. Ні, цього чоловіка вона ніколи в житті не бачила. Але голос… голос вона теж впізнала.

– Старший над телефонною трубкою і за сумісництвом охоронець радий вітати вас у нашому трішки божевільному домі. Я попереджав вас, що ми не подаємо кави, але цей випадок особливий. Прошу до мого кабінету. Ларисо, мене ні для кого нема.

Адміністратор від здивування ніяк не могла закрити рота.

Олена ще раз подивилась на незнайомця. Світлі очі, сиве волосся, світло-сірий светер з вилогами…

Вона пам’ятала, як у хвилину відчаю зателефонувала саме сюди. І наговорила стільки безглуздого та непотрібного, що самій дивно, як вона після цього всього сюди прийшла.

Просто їй здалося, що на другому кінці дроту не дуже повірили у її теревені.

– Гм… ви не схожі на директора медичного центру.

– А ви не схожі на тих, хто пише скарги. То що, мир?

Олена повільно підвелась з крісла, сподіваючись, що не впаде на підлогу у найбільш не відповідний для цього момент,

(Ніби бувають відповідні моменти для падіння.)

і обурено промовила:

– Ви навмисне замовили цю заметіль, щоб до вас було важче добратись?

Директор розсміявся.

– Якби я знав, що ви прийдете, я б домовився про сонце…

Він провів її до свого кабінету, всадив у зручне крісло і включив електрочайник. А тоді підійшов до акваріума і почав годувати… жабок?

Вона посміхнулась. Вперше за багато днів.

Чотири місяці після кінця світу.

Олена плакала. У неї нічого не виходило. Вкотре.

«Чіткі, фізіологічно вироблені рухи у суглобах зумовлюють плавність, гармонійність, синхронність і симетричність нормальної ходи,» – писали в одному мудрому підручнику.

Олена вчилася ходити на милицях і весь час, поки вчилася, думала, що обов’язково відшукає цей підручник і спалить.

Тепер вона вже знала, що обрала не найкращий спосіб померти. Обклеїти б усі стовпи закликами: «Самогубці! Ніколи не кидайтеся з вікон – в одному випадку із ста вас обов’язково врятують! Найефективніший спосіб вбити себе – ввести собі калій у вену. Попече, зате який ефект!»

– А що ви хотіли? – казав Нестор Остапович, радісно спостерігаючи за її невмілими спробами. Він взагалі останнім часом весь сяяв, коли бачив «хвору Мариняк». – Після таких переломів, та ще й ускладнених зміщенням, можна взагалі не встати на ноги. Це диво, що ви зможете пересуватись самостійно. Не скоро, але зможете.

– Не говоріть мені про дива. Той, хто за них відповідальний, міг би подумати, чи потрібні людям дива, за які треба платити так дорого.

– Цікавий вислів. Але ж ви, певно, бачили тих, хто ладен заплатити в сто раз більше за десяту частку такого дива.

– Тоді чому Він для них його не зробить?

– Диво на замовлення? Я б не відмовився від таких послуг.

Олена жбурнула милиці і важко опустилась на ліжко.

– Тоді чому я? Чому мені така честь?

– Може, ви теж когось колись врятуєте від неминучої смерті.

– А ви тоді що будете робити?

Лікар розсміявся, але враз спохмурнів.

– Що це за жінка, яка до вас приходить мало не щодня?

– Вона, здається, працює у вас у лікарні санітаркою, почула про мене і… думаю, у неї була якась особиста трагедія, може, навіть з дитиною, а що?

– Мені здається, що вона погано на вас впливає. У вас опускаються руки, з’являються якісь нездорові тенденції усе кинути і лежати та дивитися у вікно.

– Ви помиляєтесь. Вона просто піклується про мене, як про свою дитину. Що в цьому поганого?

– Опіка теж буває різною. Деколи нею можна задушити людину.

– Я впораюсь.

– Не сумніваюсь.

– Відколи це ви в мені не сумніваєтесь?

– Я ніколи не берусь за сумнівні випадки… – він потер перенісся під дужкою окулярів і продовжив уже серйозно: – Якщо б ви погодились на подальші операції… Можна було б домовитись з Мюнхенським реабілітаційним центром, у них чудові результати…

– Для чого це мені?

– Будете все життя кульгати.

– Он і психіатр каже, що травматичні спогади довго не даватимуть мені спокою. Дива теж мають свою побічну дію.

Лікар скинув окуляри і притиснув пальці до кутиків очей.

– Можна пошукати спонсорів серед приватних фірм або…

– Обов’язково пошукаю. Візьму газету з рекламними оголошеннями і з ранку до вечора буду шукати спонсорів.

– Ви впевнені, що у вас нема нікого, хто міг би… допомогти?

– Мені не потрібна нічия допомога!

– Отже, хтось є…

– Я ніяк не можу навчитися ходити на цих милицях. Що робити?

– Ходити на милицях. Іншого способу нема.