Текст книги "Заметіль"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Можливо він погодився б на роль, яку йому пропонували, (він звик слухатися старших)

але десь у глибині він все-таки не пробачив їй того, що вона його не захищала. І що більше вона намагалась його приголубити, то далі він віддалявся від неї.

Сьогодні Богдан прийшов сюди ще й для того, аби запитати «Чому?». Чому ця жінка дозволяла так над собою знущатись, навіть не пробуючи боронитись. Навіть не пробуючи боронити улюбленого сина своєї сестри.

Він зайшов у кухню і вимкнув радіо. Мама Віра подивилась на нього переляканими очима. Вона зрозуміла, навіщо він прийшов.

Не можна стати вождем, не скинувши з трону свого попередника.

Два роки назад. Сорок хвилин після кінця світу.

Ледве прийшов до свого дому. Добре, що вони жили на першому поверсі. Добре, що двері були незамкнені. Не треба було чекати на ліфт, не треба було шукати ключі.

Глибоко всередині народжувались і вмирали сльози, неспроможні знайти шлях на поверхню.

Мама Віра дивилась на нього переляканими очима.

– Що сталося, дитиночко?

Він роззирнувся, ніби вперше бачив свою кімнату, сів на ліжко і сказав, сам дивуючись звучанню своїх слів:

– Олена стрибнула з вікна. З восьмого поверху.

Мама Віра сплеснула руками.

– Боженько! А «Швидка допомога» була?

– Так.

– Ну тоді чому ми сидимо? Швидко в лікарню.

Він здивувався. Мама Віра не питала нічого зайвого і діяла так оперативно, як ніколи раніше. Викликала таксі. У лікарні посадила його у холі, а сама пішла з’ясовувати ситуацію.

– Я розберуся швидше без тебе.

Богдан не перечив. Він сидів край вікна, спостерігаючи, як на бетонній плиті голуби б’ються за крихти хліба. Накрапав дощик.

ТАМ. ПО ТОЙ БІК ВІКНА.

– О, привіт, Богдане, хіба ти сьогодні працюєш?

– Ні, – Богдан встав і потис руку Олексію, фельдшеру з іншої бригади. – Я тут… у справі.

– До речі, маю цікаву інформацію. У Москві зараз йде набір медиків за контрактом за кордон, не хочеш майнути, обіцяють непоганий заробіток?

– Ні.

– Правильно робиш, це десь у чорта на болоті, у якомусь Ємені, де живуть одні терористи і можна підчепити таку хворобу, про яку в нас і не чули. Ну, я пішов.

Богдан знову опустився на підвіконня, низьке і широке, спеціально влаштоване для тих, хто чекає, одразу забувши, про що щойно йшла мова.

– Давай ми купимо щось солодке. Мені так захотілося солодкого, не повіриш…

Він встав. Мама Віра нервово посміхнулась і пригладила тремтячою рукою волосся.

– Ну, ти ж розумієш, як ті лікарі висловлюються, проста людина не одразу і розбере… Тут такі лабіринти, я ледве знайшла…

Він мовчки чекав.

– Її не довезли. Не довезли живою.

Голубів хтось налякав і вони дружно спурхнули з площадки. На вулиці похолодало. Біля лікарні, як завжди, було багато людей і машин.

– А от і таксі, сідаємо?

Богдан зробив один крок, другий і побіг. Він біг рівномірно, не прискорюючи і не сповільнюючи темпу, спочатку вздовж доріг, потім – алеями вечірнього парку, просто створеними для того, щоб бігати. День стрімко переходив у ніч, небо закуталося у хмари, вітер бив в обличчя, змокле листя липло до підошв, і нічого не було дивного в тому, що людина, яка біжить так довго та ще й по такому небезпечному покриттю, раптом посковзнулася і впала.

Сівши на голій холодній землі, Богдан притулився спиною до дерева і охопив коліна руками.

Починався снігопад.

Частина третя
Вітровали

А були ж твої руки ніжні,

А були ж твої руки серпнем,

Тепер у долонях сніжно,

Так сніжно, що серце терпне.

Христина Мусій

Листопад. Минулий час…

Тлуми людей зібралися навколо тіла. Глухий звук удару об землю ще вібрував у повітрі. Крик ще відлунював від стін будинків запізнілим жалем.

Тіло лежало на газоні біля дерева. Ніде не було видно ані сліду крові. Руки і грудна клітка ще рухались. Ще чіплялись за життя. Люди підходили і підходили. Навіть ліхтар, здавалося, витягував свою довгу шию, щоб краще все роздивитись.

Видовище справді було вражаючим. Екстраординарним. Не схожим ні на що, бачене досі.

Воно насильницьки перехоплювало подих,

(ОСОБЛИВО, ЯКЩО УЯВИТИ)

намертво приковувало до себе погляд,

(ВИСОТУ)

ворушило волосся на голові…

(ЦЬОГО СТРИБКА.)

Якась милосердна бабуся підбігла і не знаючи що робити, почала обмацувати тіло на газоні, ніби це могло йому допомогти. Вона частково затулила його собою і все зіпсувала. Чари зникли. Залишились тлуми людей, які невідомо звідки почали сходитися одразу після…

(ПІСЛЯ ЧОГО?…)

Треба було щось робити, кудись йти, комусь розповісти про…

(ПРО ЩО?..)

Люди задирали голови, роззиралися, перепитували і переказували одне одному, що сталося, – або з переляку мовчки заклякали на місці, але все одно їх було занадто багато, щоб залишатись тут надовше.

Треба було помаленьку вибиратися з ошалілого натовпу.

(АЛЕ КУДИ?…)

Ноги ледве йшли. Якийсь несподівано важкий вантаж ліг на плечі. Треба було прикладати зусилля, щоб випростатись і розправити рамена. Серед сонячного дня звідкілясь налетів холодний вітер. Небо спохмурніло і сипнуло дощем. Повіяло снігом. Як не сьогодні, то завтра настане зима.

З кожним кроком росло здивування від того, що сталося. Оглядатись на те, що творилось на газоні попід будинком, тепер було страшно. Власне бурмотіння стало супутником у цій дорозі.

Нічого страшного… Нічого, просто настав час починати нове життя. Що б там не казали, але нове життя завжди краще за пройдене, новий виток спіралі завжди вищий за попередній і поки це не усвідомиш, не відчуєш полегшення…

Полегшення не наставало.

Нічого, нічого… Вже недалеко дім, в домі – їжа і Жінка, яка готує їжу…

…У спину вдарив пронизливий вереск сирени «Швидкої допомоги». Ноги прискорили крок. Рамена самі собою розправились. Уже недалеко…

Листопад. Теперішній час

1.

– Ларисо, я зайнятий. У мене нарада.

– Як шкода. А я думала, що ви цього красунчика віддасте нам. Як премію за хорошу роботу.

– Та ви ж від нього мокрого місця не залишите!

– Ми акуратно затремо всі сліди.

– А сумління?

– Це якась нова хвороба, Сергію Романовичу?

– Проходь, Богдане, і не звертай на них уваги. Вони вважають за обов’язок жартувати зі мною.

– Може, їм так легше?

– …Тут ніхто не зачіпає цієї теми. Усі роблять вигляд, що в мене немає дітей. Може, їм так легше, але не мені.

У кабінеті на них вже чекали Зеник і дві білі жабки.

– О, які люди, та ще й з охороною, – як завжди серйозно почав Зеник. – Як тобі вдалося заполучити до себе в охорону нашого татка, Богдане? Скільки він вам платить, Сергію Романовичу?

– Державна таємниця.

– У нас тут у всіх справи державної ваги. Я, наприклад, вже накатав оголошення в газети. Хочете почитати?

Останньою ідеєю його бухгалтера було знайти йому секретарку. Залишалось лише переконати самого директора, що без секретарки він – ніщо.

– Не хвилюйтесь, я написав, що вона мусить мати ідеальну зовнішність, отоді ми матимемо гарантію, що ніяка медуза Горгона сюди не причалапає.

– А якщо вона вумна, шустра і має дар переконання? Сідай, Богдане.

– Хто, медуза? Не смішіть, пане директоре. Коли ви останній раз були на морі і бачили медуз? Треба вас відправляти у відпустку і то негайно. Круїз по Середземному, там зараз тепло, не те що у нас. Бачу, бачу по очах, що ви вже пакуєте чумайдани. Нагадайте, о котрій ваш рейс, щоб я знав, коли приступити до виконання ваших обов’язків?..

– Для початку, будь такий ласкавий і злізь з мого столу.

– Я ж на самісінькому краєчку прилаштувався, а ви… Ех, Сергію Романовичу, для паперчиків, олувчиків і календарика місце на столі є, а для вашого вірного трудяги – бухгалтера… Без ножа ріжете. Ну де ви бачили, щоб директор сам відповідав на дзвінки, сам подавав собі папери на підпис і сам готував собі каву. Нонсенс! Оголошення вже придумане, написане і подане в друк!

– Відклич. Лариса поки що справляється, тому поки що ця тема закрита. От коли у нас буде достатня кількість пацієнтів і телефон не замовкатиме, тоді і повернемося до цього питання. Питання є? Немає. Дуже добре. А у мене до вас є питання. Якого милого ви поставили перед входом акваріум з золотими рибками?…

…Сергій Романович глянув на годинник, потягнувся і вийшов з-за столу. Задрімав над паперами. Хвилини на три. А так чітко і виразно побачив свій кабінет і своїх молодших колег у ньому, ніби наяву. Ніби він знову їх зібрав серед робочого дня, щоб вкрай серйозно обговорити вкрай важливі насущні питання, але так насправді, то щоб побазікати, переключитись, розслабитись, відпочити і зібратися з силами. Тому що вдома було пекло. А тут, у його медичному центрі, на острівку, створеному його зусиллями, грошима і зв’язками, створеному для того, щоб кудись втікати з того пекла, тут усе тоді тільки починалось. І невідомо було, чи вдасться вся ця затія, чи не піде він з торбами по світу і чи потрібен буде ще комусь, окрім нього, цей острівок.

Одне тоді тішило – людей він підібрав шикарних, саме таких людей з саме такими поглядами на життя, які уособлювали основні засадничі принципи «Гармонії»: усмішка, професіоналізм і любов до життя. Сам їх підбирав, скрупульозно, виважено і урешті-решт здебільшого інтуїтивно, ніж за результатами тестів. І щоразу попадав у десятку.

Ну, можливо, тільки Лариса виділялась на загальному фоні, але трошки перцю до страви не завадить.

В одній людині він тоді помилився.

Сергій Романович удесяте глянув на годинник. Неприємний осад залишився донині. Ніби тебе образили, а ти не знаєш за що.

Знову згадав свій трьоххвилинний сон. Скільки ж це часу пройшло від тієї пам’ятної розмови?..

(На календарі – листопад, отже…)

Отже – рівно два роки…

Два роки назад усе тільки починалось.

Він мимоволі згадав ті часи. Як відкривали Центр, як складали плани, рахували кошториси, підписували контракти, як скликали журналістів, як раділи і радилися, як не спали ночами і напивалися у вихідні. І як один з них кинув його, той, кого він вважав тоді своїм. Той, на кого покладав великі надії. Той, з ким збирався піднімати своє дітище на належну висоту. Створив усі умови, забезпечив усім необхідним, ввів у свій дім… Але хтось мабуть заплатив більше. Не пройшло і місяця, як його кращий працівник подав заяву на звільнення. Щось мабуть не угледів він у тому чоловікові, щось мабуть упустив.

(Але до чого тут акваріум та ще й з золотими рибками?)

Як пише Пауло Коельо – треба зважати на знаки. Бо з недавнього часу все знову почало змінюватися. І цього разу – в хорошу сторону.

За два кроки від нього стояла старість, а він знову почував себе молодим, енергійним, сповненим бажань й готовим на всілякі глупства й не збирався звертати увагу на непрохану гостю. Принаймі в найближчі двадцять років.

(Правда, вибрав ти для цього не найоригінальніший спосіб. Споконвіку чоловіки, переваливши через сорокарічний рубіж, починають свято вірити, що двадцятип’ятирічні дівчата мають магічну силу відвертати невідворотне. І що? Хоч один з них залишився вічно юним?)

Але жодні доводи розуму не спрацьовували. Весна вела переможний наступ на його серце, і те, що надворі – кінець осені, а він – сім’янин зі стажем, аніскільки її не бентежило.

– Можна? – просунув свою патлату голову в двері Зеновій, у просторіччі – Зеник. Що він досі ще робить у нього на фірмі, Сергій Романович не міг зрозуміти. З такою головою його бухгалтер міг би бути фінансовим магнатом… у іншій державі. Просто для декого важливими є особисті стосунки, а для декого…

(Все, проїхали.)

– Проходь, сідай і говори.

– Зачекались?

– Але без твоїх вічних приколів, Зенику. По суті.

– По суті? Навіть не знаю, що вам сказати по суті, Сергію Романовичу. Ми ж як домовлялись: я обдзвонюю усі лікарні, знаходжу того костолома, який так посилено лікував Оленочку, що аж не зміг правильно скласти докупи кістки, і пробую по-хорошому вияснити, що ж йому заважало зробити свою роботу, як належить, а якщо не вдається по-хорошому…

– Усе це мені відомо. Ти мав перейти до суті.

– Вже переходжу. Скажіть мені, скільки Оленочка в нас працює? Майже місяць, так?

– З початку листопада. Три тижні.

– І ми ніби-то непогано до неї ставимося, так?

– Що ти хочеш цим сказати?

– Що я чогось не розумію. Оленочка як нам все пояснила? Що вона впала, зламала ногу, а перелом неправильно зрісся, так? А знаєте, що мені сказав її костоправ? До речі, його звати Нестор Остапович, класний чолов’яга…

– Звідки я можу знати, якщо ти не говориш?

– Два роки тому ніхто не давав гарантій, що вона взагалі виживе. Оленочка, Сергію Романовичу, щоб ви знали, не просто впала, вона вистрибнула з вікна своєї квартири. З восьмого поверху. Як вам новина?

У кабінеті стало чути, як працює компресор в акваріумі.

Сергій Романович повільно підійшов до акваріума і взявся кидати корм жабкам. Давно він не одержував таких новин.

(Ось тобі і золоті рибки…)

– Це не жарт?

– Якщо жарт, то дуже невдалий. Доктор сказав, що він зробив все, що міг.

– Він сказав тобі, чому… як це сталося?

– Це знає тільки Олена. А вона мовчала тоді і, як бачите, мовчить зараз. А якщо мовчить – значить, винна.

– Тобто?

– Вона нічого нікому не пояснювала, ні до кого не висувала ніяких претензій. Якщо це була спроба самогубства, то повторних спроб не було. Міліція швидко закрила справу. За офіційною версією – це був нещасний випадок, вона погодилась з цією версією – і всі заспокоїлись. Дуже зручна ситуація. Наскільки я зрозумів, ніхто навіть не пробував нічого виясняти. Нещасний випадок – так нещасний випадок. Ніхто не намагався домогтися принаймі елементарного розслідування. За словами Нестора Остаповича, у Олени цілком закономірна амнезія на події, що передували травмі, але родичі чи сусіди могли щось бачити і чути, чи не так? Просто не було кому цим зайнятися: мама померла у той самий день від страшної звістки, тато ні разу не з’явився в лікарні, друзів теж не було видно. До речі, зараз її квартира пустує, а вона чомусь живе у вас на квартирі. Чому?

– Іра не раз мені казала, що чує, як Олена зривається серед ночі. Іра завжди сторожко спить, не те що я.

– Це ще не все, Сергію Романовичу. Минулого року Оленочка закінчила медуніверситет. Доктор був впевнений, що вона зараз працює за спеціальністю. Анестезіологом.

– Та-ак. А ти сказав йому, ким вона насправді тут працює?

– Ага. Але він не здивувався. За його словами, людина завжди підсвідомо знає, що для неї найкраще. Олена затратила… це я його цитую… дуже багато фізичних і моральних сил, можливо, для відновлення цих сил їй потрібне якесь затишне місце, де можна залягти в сплячку, і де б ніхто її не будив завчасу.

– І працювати прибиральницею?

– А що, може їй подобається ця робота?

– Що ще сказав твій доктор?

– Обіцяв зв’язатися з реабілітаційним центром у Німеччині і повідомити нам їхні умови і ціну. Ніби-то вони роблять дива.

– Це добре.

– А ми що будемо робити?

– Маєш її адресу? Давай, я трохи прогуляюсь. Як ти кажеш, хтось мусів щось бачити чи чути.

– Пам’ятаєте, в якому вона була стані, коли прийшла до нас?..

Сергій Романович перевів погляд у вікно. Дивно було б, якби він цього не пам’ятав.

Три тижні тому. Початок листопада.

У день, коли вона прийшла, листопад розлютився не на жарт. За вікном ні сіло ні впало розпочалася заметіль. Люди, які заходили в приміщення, були з ніг до голови обліплені снігом. Вони струшували його з одягу, з шапок, гупали ногами, щоб скинути його з черевиків і чоботів.

Два роки назад таке вже було, тільки тоді сніг як випав, так і залишився лежати аж до весни, а цього разу сніг одразу танув, перетворюючись у буре гидке місиво. Коли почнеться справжня зима, було невідомо.

У оздоровчо-реабілітаційному центрі «Гармонія» давно не було так шумно, а десь під обід у холі піднявся зовсім не зрозумілий гомін.

Він вирішив почекати. Він взагалі рідко втручався, якщо підлеглі могли впоратись самі. Але за п’ять хвилин до нього в кабінет ввалився Зеник.

– Я дуже перепрошую, татку…

– Що таке?

– Якщо ви зараз не підете і не покажете, хто тут головний, вони вчіпляться одна одній в патли і тоді навіть вам не вдасться їх розійняти. Наскільки тихшим був би світ без жінок!

Першою він побачив Ларису. Зеник був недалекий від істини. Якби не перегородка, що відокремлювала пост адміністратора від почекальні, Лариса без сумніву дала б волю своїм рукам з довжелезними нігтями.

У почекальні, спиною до нього, у шкіряному фотелі сиділа відвідувачка. Засніжена, простоволоса, сиділа дуже прямо і дуже спокійно, і здається зовсім не переймалася тим, що так розлютила його чарівну адміністраторку.

Лише коли відвідувачка заговорила, він упізнав цей голос і цей тон. Він вже чув їх пару тижнів тому і досі не міг забути. Коли ця дівчина зателефонувала ніби-то на рахунок роботи і почала верзти нісенітниці, він відчув себе дешифрувальником, якому потаємно, абеткою Морзе передають сигнали СОС.

Таким тоном говорять нісенітниці тільки, коли вже немає значення, що говориш, і немає надії, що можна щось змінити, якщо говорити серйозно.

Хотів якнайдовше затримати її на лінії, хотів довідатись про неї якнайбільше, але вона так жорстко поставила оборону, що він не посмів її руйнувати. Коли вона наступного дня зателефонувала вдруге, він налякався, бо цього разу прохання про допомогу прозвучало виразно і чітко.

І ось вона прийшла.

– Ви – Олена? – не повірив він сам собі, зрадівши, немов школяр, хоча ще вчора вважав себе солідним чоловіком, якому всього два кроки до старості. – Я вже перестав сподіватись, що ви коли-небудь до нас завітаєте.

І вона повернулась до нього обличчям. І в нього стислося серце.

Красуня з тонкою, мов цигарковий папір, шкірою, тонкою шиєю, тонкими пальцями, з простою короткою стрижкою, у простій балоновій куртці й джинсах… Ніби якийсь прискіпливий скульптор довго-довго ходив довколо неї кругами, відтинаючи все непотрібне, все зайве. Тільки очі виділялись і різка лінія губ, так виділялись, що хотілось все кинути і поспішити їй на допомогу, але погляд зупиняв: «Не треба. Дякую. Я сама.»

Він довго шукав підходяще слово… Аристократичність. Але не та витончена аристократичність дореволюційних панночок. (Хоча звідкіля йому знати, які тоді були панночки.) Ця панна не збиралась падати в кризових ситуаціях. При погляді на неї чомусь згадувались сніги, безкрайні пустелі снігів.

І ще. Була так втомлена, що ледве сиділа. Але теж впізнала його. І насмішкувато промовила:

– А ви не схожі на директора. – Це був невеселий сміх, ніби прохання про вибачення за своє тодішнє телефонне зухвальство.

Він запросив її у кабінет, і до нього лише згодом дійшло, що так обережно, як вставала вона, встають люди, які бояться впасти.

І з першого ж її кроку стало видно, що вона добряче накульгує на ліву ногу.

Тому в себе в кабінеті він просто з порогу взявся годувати своїх акваріумних альбіносів. Цей прийом неодноразово виручав його, коли треба було зібратися з думками.

– Я правильно вас зрозумів: ви б хотіли працювати у нас прибиральницею?

Вона усміхнулась.

(Хто тебе навчив ТАК усміхатись, дівчинко?)

– Це моє найбільше бажання.

– А де ви працювали до цього?

– Ніде.

– То ви вчилися?

– Навіщо. Для того, щоб працювати прибиральницею, не потрібно вчитись.

Вона навіть не приховувала, що говорить неправду. Вона просто не хотіла говорити правду. І відкрито повідомляла вам про це. Хочете слухати – слухайте. Не хочете – не питайте.

– У нас є вакансія секретаря.

– Ну що ви? – засміялась вона. – Я не володію жодною рисою, необхідною для цієї професії.

Цього разу вона не обманювала. Вона справді не розуміла, яке враження справляє на оточуючих. Навіть Лариса, твердочола Лариса одразу вловила небезпеку і поспішила усунути її властивими їй методами.

А він дивився на неї і ніяк не міг позбутися відчуття, що це вже колись було. Так само впевнено колись хтось говорив йому, що хвилюватись нема причин, що з його дитиною все буде гаразд, що треба трохи почекати.

(А потім у нього народилась друга дитина і повторилось те ж саме, і той самий голос вже з меншою впевненістю говорив, що такого не може бути, що генетичне дослідження достатньо надійне і друга дитина повинна була народитись здоровою. Повинна була…)

Так само і тут. Він знову відчував свою безпорадність. Бо дуже вже нагадувала ця дівчина його дружину десять років тому, коли, повернувшись з лікарні, вона довгий час робила вигляд, ніби нічого не сталося. Ніби з дітьми усе добре і нема чого хвилюватись.

Те ж саме, як тоді, відчуття непоправності втрати.

(Кого ж ти втратила, дівчинко? Когось дуже важливого, мабуть.)

– Вам далеко буде добиратись сюди з дому? Де ви мешкаєте?

– Ніде.

2.

Це вікно нічим особливим не відзначалося: біла пластикова рама, широке підвіконня, масивна ручка, яку вона повертає і сяк і так, але вікно не піддається.

Вона квапиться, бо позаду чути кроки, від яких пітніють долоні і ручка вислизає з рук.

Вона дивується, коли ж встигли поставити пластикові вікна, якщо вона добре пам’ятає, що рами були дерев’яними, адже тільки дерев’яні рами можна забити цвяхами.

Вона шарпає раму з усіх сил, але єврозамок заїло, і цього разу вона напевно не встигне. Залишиться з цього боку вікна. Назавжди.

Аж раптом чиясь рука лягає поверх її руки, натискає на ручку – і вікно піддається легко і без спротиву. Вона переводить подих і хоче подякувати несподіваному рятівникові, але слова застрягають у горлі.

Вона НЕ ХОЧЕ на той бік вікна.

А в цей час галантно простягнута рука допомагає їй вилізти на підвіконня і легенько підштовхує у плечі.

СТРИВАЙТЕ.

ЩО Ж ВИ РОБИТЕ???

Я Ж НЕ…

…– Час прокидатися, сплюхи! Всім вставати, вмиватись і снідати! Люба, ти знову заслинилася, де ж так можна. А ти чому скинув з себе покривало, душно було, та невже?

Олена підвелася на ліжку, протираючи очі. Звуки з сусідньої кімнати занадто різко увірвалися у її сон, щоб можна було його запам’ятати.

(А якщо це не звуки винні? Якщо ти сама себе розбудила?

Кожну ніч. Одне і те ж.)

Олена встала і почала одягатись. Спочатку в неї волосся вставало дибки, коли вона чула зранку звуки з сусідньої кімнати, і вона заривалась глибше під ковдру, щоб нічого не чути.

(Чому б Тобі не вимкнути ці нестерпні звуки? Невже мені не досить моїх бід і я повинна слухати ще й чужі?)

Десь через тиждень, трохи призвичаївшись і водночас чітко і ясно усвідомлюючи, що до цього призвичаїтись ніяк не можна, вона почала вставати зранку разом з усіма і спостерігати за тим, що діється в цьому домі. І дивуватись людям, які тут мешкають.

(Признайся, Ти навмисно мене сюди привів, щоб показати наскільки мізерним і неістотним є мій біль порівняно з їхнім болем?)

І лише через три тижні вона наважилась запропонувати людям, в яких жила, свою допомогу. Можливо це означало, що вона прокидається від довгої сплячки.

(Гаразд, я визнала: Ти вмієш заганяти людей у глухі кути, але чому шляхи виходу з них обов’язково мусять бути схожими на Твій шлях?)

Якщо в сім’ї є діти – це щастя. Якщо в сім’ї є хворі діти – це боротьба за їх одужання. Якщо діти схожі на рослини, покручені, висохлі рослини, які ніколи не зацвітуть – це безнадія, повна і беззастережна.

Не можна прокинутись одного дня і почути їхній сміх. Не можна уявити собі, якими вони будуть, коли виростуть, які в них будуть сім’ї і яких вони подарують внуків своїм батькам. Не можна навіть викинути їх на вулицю, тому що це все-таки твої діти.

– Ірино Анатоліївно, я вже підігріла кашу.

– Не треба, я сама! Памперси ми поміняли, зуби почистили, а зараз ми будемо їсти, народ! Знаю, знаю, вам несила чекати, але проявіть трохи витримки і терпіння.

Витримка і терпіння. Двоє китів, на яких тримався цей дім. Десь там плавав третій кит на ім’я Любов, якого Олена несвідомо сполохала, прийнявши запрошення господаря цього дому.

(«– Якщо у вас немає, де жити, ви можете пожити в мене. Складете компанію моїй дружині. У мене принаймі є робота, я затримуюсь допізна, а вона… У нас хворі діти, і мені буде спокійніше, якщо хтось буде поруч з нею.

– Це залежить від того, скільки ви берете за квартиру, Сергію Романовичу.

– Я відраховуватиму гроші з вашої зарплатні.»)

Але господиня цього дому була впевнена, що квартирантка з’явилась тут не просто так. Ця впевненість читалась в кожному її слові, у кожній рисі змученого обличчя.

(«Я народила двох хворих дітей і побоялась народжувати третю дитину. Сергій і так занадто довго зі мною. Інший чоловік давно б покинув нас напризволяще. Але я не буду боротися за нього. Я бажаю йому щастя, з вами чи без вас.»)

Тому допомагати цій жінці було рівносильно ритуалу самоспалення.

– Хто відкрив вікно?

– Тут треба провітрити, Ірино Анатоліївно.

– Ви їх застудите, невже ви не розумієте? Їм не можна застуджуватись. Вони не зможуть ковтати і треба буде ставити зонд для годування!

– Я знаю, Ірино Анатоліївно.

– Звідки ви можете це знати? Ви всього-навсього прибиральниця. Не пхайтесь, куди вас не просять.

– Давайте так: ми вивеземо їх на вулицю, а тут повідкриваємо вікна.

– На вулиці сирість. Не чіпайте візок! І покривала не чіпайте!

І так постійно. Боротьба за кожний рух, за кожний метр площі.

– Як скажете, Ірино Анатоліївно.

– Взагалі-то провітрити не завадить. Я тільки вберу їх тепліше.

І нема права сміятись. І хочеться плакати. І не залишається часу слухати себе. Хіба якщо дуже припече.

– Що з вами?

– Зараз перейде… То ми йдемо на вулицю чи ні? Бо ваш чоловік випише мені догану, якщо я запізнюся на роботу.

…Олена помахала рукою охоронцям, перетнула паркінґ, привіталась з адміністратором і пішла в підсобку за своїм інструментарієм. Прибирала лише перший поверх. Полегшений варіант. Спеціально для інвалідів.

– Ти з кожнем днем все прекрасніша, Оленочко.

– Комплімент – це гарно завуальована брехня, але все одно дякую, Зенику.

– Правда, Оленочко, тільки правда і нічого, крім правди.

– Пропусти мене, мені треба в підсобку.

– А може краще до мене в кабінет. Посидимо, поп’ємо кави. Татко не дізнається, клянусь.

– Ти ж сам йому розпатякаєш.

– Скільки разів я страждав від своєї чесності! Ось, це тобі.

Малесенький жовтий песик із замші сидів в крихітній корзиночці на задніх лапках і тримав в зубах фіалку.

– Ексклюзив. Якщо побачиш ще якогось жовтого песика, знай, то – нагла підробка.

Вона ахнула.

– Забери. Забери негайно. Ти хочеш, щоб я сиділа і тільки на нього дивилася, забувши про все на світі?

– Хочеш останній прикол? – він поставив це маленьке диво їй на долоню. – Вдаряючи по клавіатурі, задумайтесь, скількох безневинних мікробів ви дусите! Я побіг!

Олена залишилась наодинці з жовтим песиком у долонях. Вийшла на терасу, тулячись щокою до маленького дива з корзиночки.

(Ну що таке? Що знову не так?)

Минув майже місяць, як вона втекла від усіх. І тільки тепер, коли так відчутно і невідворотньо повіяло зимою, вона почала всерйоз задумуватись над тим, що було.

(Нормальні люди на зиму впадають у сплячку, а ти вирішила прокинутись.)

Три тижні тому вона нагадувала сама собі потопаючого, що хапається за соломинку. Коли випадкова перехожа наштовхнула її на думку прийти в цей Центр, про який вона довідалась з рекламного оголошення і куди телефонувала, як телефонувала безліч разів за іншими номерами, лиш би просто почути голоси людей, – вона була готова до найгіршого, вона очікувала найгіршого, але Той, Хто її сюди привів, після всього, що з нею трапилось, мабуть вирішив зробити їй сюрприз.

Коли вона прийшла в оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія», то немов би потрапила в сон.

Масажний салон, сауна, тренажери, басейн, магніт і лазерний душ. Євроремонт і єврообслуговування. І відповідний рівень цін. Але клієнтів вистачало.

Вона відвикла від цього всього. Тільки тут вона зрозуміла, як вона відвикла від такого життя.

Їй запропонували не гаючи часу скористатись усіма тутешніми благами цивілізації і попестити себе досхочу, але вона відмовилась. Занадто велика спокуса. Спокуса знову відчути себе красивою, здоровою, повною надій і планів на майбутнє. Спокуса відкинути себе теперішню…

Але її нові співробітники, здається, не помічали її вад. Майже суцільно чоловічий, новий колектив оточив її такою посиленою увагою, причому робив це так делікатно, що вона почувала себе сплячою красунею, яку б з радістю носили на руках, але бояться потривожити її сон.

Періодично вона знаходила біля себе невеличкий букетик, або шоколадку, або сувенірчик, але всі хором заперечували свою причетність до цих подарунків.

Вона незчулася, як сама почала усміхатись до людей. Не можна не усміхатись, коли до тебе звертаються виключно «Оленочко» і поспішають відчинити перед тобою двері, підставляючи іншим охочим підніжки.

Тут ніхто ні на кого не ображався, хоча правилом хорошого тону було підколоти ближнього і прослідкувати, щоб той не вмер від сміху.

Згадуючи колектив, у якому вона могла б зараз працювати, Олена здригалась. Недомовки, натяки, чутки… А може не в колективі справа? Може просто вона сама змінилась?

Вона почувала себе тут, як у сні. Але з першого дня знала, що рано чи пізно доведеться прокидатись. І намагалась відтягнути цей невідворотній момент якнайдалі…

Олена зіщулилась від прохолодного північного вітру, але з тераси не пішла. Вона чекала на зиму. Яку ніхто, окрім дітей, не любить. Закінчення якої всі чекають з нетерпінням. Яка приходить, щоб безславно згинути.

(Але це не привід, щоб ревіти.)

Встигла привести себе в порядок, коли на терасу вийшов Зеник. Прокашлявся. Взявся розминати кисті рук.

– Ти вважаєш мене несерйозним?

– Ні, я не вважаю тебе несерйозним.

– Ти говориш це з такою серйозною міною…

– Мені зараз треба вирішити дуже складну задачку.

– Я тобі допоможу. В таких справах я профі.

– Я знаю. Але цю задачку можу вирішити тільки я. Причому я чомусь впевнена, що вже знаю її розв’язок, давно знаю…

– І що ж?

– Я просто не можу його пригадати.

– Може ти прикладаєш забагато зусиль?

– Тобто?

– Деколи варто закрити очі, потягнутись, розслабитись і сказати собі: а нехай воно все горить ясним полум’ям! Невже я не обійдусь без цього? Обійдусь. Якщо хочете, шукайте розв’язки самі – ось що тобі треба сказати всім своїм проблемам.

– Ти серйозно?

– Ти думаєш татко тримав би в себе несерйозного бухгалтера? Не напружуй свою пам’ять, вона тільки міцніше стоятиме на своєму. Дай їй волю. Скільки разів, коли ти щось забуваєш, воно згадується само собою, коли ти вже забув, що тобі треба було це згадати… Останнє речення трохи задовге, правда?

– Тепер я знаю, до кого мені звертатися за порадами.

– І не тільки за порадами.

– Зенику, навіщо тобі я?

– Як це, навіщо?

– У мене море негараздів, проблем, страхів, я сама інколи не можу впоратись із собою… Дай мені сказати. Ніщо не проходить безслідно, невідомо чим мені відгукнуться мої проблеми в майбутньому. А з кожним роком можуть з’являтися нові, і я не хочу їх на тебе перекладати. Тому краще нічого не починати. Ти не витримаєш.