Текст книги "Заметіль"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

– Не треба.

– Правильно, поганий тоді видався день: даїшники навіть не реєстрували всіх аварій, щоб не псувати звітності. Травматології були переповнені. Одна… наша спільна знайома ледве не потрапила на той світ, хоча за твоєю версією того світу мабуть не існує. Буває збіг у часі, буває – у просторі, але щоб одночасно і в часі і в просторі – це вже не збіг, а фатум якийсь. Тебе того дня бачили за адресою, де сталася ця трагедія. Ти знаєш яка, чи не так? Може ти розповіси нам, що тоді трапилось? І може ми якийсь злочин зараз розкриємо, міліції допоможемо?..

– Нічого не трапилось. Настав кінець світу – і все.

– Косиш під психа?

– Якби щось змінилось від того, що я скажу…

– Б..! Я поставив тобі запитання. І не чую відповіді.

– Я не можу відповідати на питання, які задають… в такий спосіб. Називай це умовним рефлексом.

– Що за рефлекс, де ти таких слів нахапався, Гриб Володимирович? Невже ти не розумієш, що ми не підемо звідси, поки ти не почнеш говорити?!! – вибухнув Зеник.

Але тут на чиєсь щастя запімкав мобільник. Сергій Романович підніс трубку до вуха. Зеник відійшов до вікна.

(Якби вікна вміли малювати…)

– Так, Іро, що таке?…

(скільки портретів вони могли б увіковічити на своїх шибках.)

– …Не переживай, може Олена пішла за хлібом… Давай так, ти заспокоїшся, а я дещо перевірю і передзвоню тобі… На чому ми закінчили?

– Час йти за лопатами, – без ентузіазму буркнув Зеник. – І кликати Діму. Наш Гриб Володимирович не хоче говорити.

– Не хоче говорити?.. – ні півпоглядом не удостоїв Сергій Романович свого колишнього масажиста. – Це його право. Кожне його слово може бути використане проти нього.

– Угу. І жертви теж не хочуть говорити. Ніхто не хоче говорити…

Богдан подумав і вирішив зробити чай хоча б собі, раз ніхто з гостей не бажав.

Йому було дедалі важче зносити їхню зневагу.

Чомусь людина так влаштована, що думка інших людей не може бути їй абсолютно неважливою, тим паче, якщо це думка людей, їй не байдужих.

І навіть мертві хочуть, щоб про них згадували добре. Або не згадували взагалі.

– Твій задум не вдався і ти чкурнув за кордон, – продовжував Зеник, не відриваючи погляду від вікна. – Думав, що все вляжеться, забудеться… Сергію Романовичу, ми ж могли ще тоді щось зробити, принаймі завадити йому виїхати, а за цей час розібратися, що й до чого. Ми ж бачили, що діється щось недобре, але у нас свобода, ніхто не має права пхатися до чужих справ, навіть, якщо ці справи полягають у знущанні над п’ятидесятирічною жінкою. Або у замаху на вбивство.

Богдан спостерігав, як закипає чайник. І згадував, як по-іншому виглядала їхня розмова два роки тому.

Два роки тому. Місяць після кінця світу.

Оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія» знаходився поблизу невеличкого парку, який не мав би нічого Богданові нагадувати, але нагадував. Усе в цьому місті нагадувало йому про те, що сталося. Мав би вже давно попрощатися з цим містом. Давним-давно.

Але солідний чоловік, що вів його своїми володіннями, дотримувався іншої думки. І звик, що його думки дотримуються в його оточенні всі.

– Проведемо зараз невелику нараду і – до справи. Усе тільки починається. Здоров був, Зенику…

На підлозі директорового кабінету – сіре килимове покриття, у тон – стіни і море живих рослин.

Богдан не витримав і пересунув крісло так, щоб не видно було вікна. Хоча споглядання килима, стін і вазонів теж не принесло бажаного результату. Білі жабки в акваріумі ритмічно рухали лапами, і те, що сніг теж білий, зовсім їх не цікавило. Та від Зеника ніщо не могло сховатися.

– От і наш Гриб Володимирович подав ознаки життя! А я думав, твій тривалий ступор плавно перейде у кому, і мені, яко ве-о нашого славного директора, доведеться підшуковувати нового масажиста.

– Не чіпай його, Зенику. На відміну від тебе, він людина серйозна і скромна, і поважає субординацію. А ти своєю словесною маячнею можеш справді звалити його з крісла. І, якщо він заб’ється, то я сумніваюсь, щоб ти знайшов ще де-небудь такого класного масажиста.

Богдан спробував щось вдіяти зі своїм лицем, хоч і розумів, що то марна справа.

Майже місяць він тут працює, а все ніяк не може звикнути до заведеного між працівниками особливого стилю відносин. До Центру цього не може звикнути. До свого місця у ньому.

А найгірше те, що йому не можна до цього всього звикати. Та він про це постійно забуває.

(Є така дитяча гра. Гладять тебе по голові, хвалять, а потім дають потиличник. «Не звикай до ласки», – називається. Найлагідніша з усіх дитячих ігор.

Він навіть голови не відхиляв. Терпів, коли гладили. Чекав, поки вдарять.

Звик.)

– Та він навіть слова такого не знає, – субординація. Скільки ти закінчив класів? Два? І три коридори?

– Зенику…

– Та не хвилюйтесь ви так за нього, татку. Либонь, якби я падав з вашого столу, ви б і пальцем не поворухнули.

– Не поворухнув би. Таких бухгалтерів, як ти, хоч лопатою загрібай.

На вікнах – темно-сині вертикальні жалюзі і такі ж темно-сині ергономічні крісла попід стінами.

Ергономіка. На думку Зеника, він такого слова знати не може.

– Що скажеш, Богдане?

– Про що?

Директор усміхнувся. Богдан знову відчув себе бовдуром з двома класами і трьома коридорами за спиною, і знову, не подумавши, бовкнув:

– Я – проти.

Не вмів він думати, коли на нього підсміюючись дивились ясні очі його директора.

«Нєбяскі», як любив говорити Зеник: «от подивився на мене татко своїми нєбяскими очима…»

– Він проти. Ви чуєте, татко? І що має означати твоє грізне «проти»? Конкретніше можеш? Ти проти війни в Іраку, проти тероризму в Америці, чи ще проти чогось такого ж глобального?

– Нова людина… – спробував пояснити Богдан, – у колективі… Я – проти.

Говорити складно – складна річ.

– Ви щось зрозуміли, татку?

– На те я і ваш татко, щоб вас розуміти.

– А я знаю одне: будь-яка поважаюча себе установа мусить мати секретарку, бажано з гарними формами. Крапка.

– Ми не модельне агенство і розмір бюсту нас не цікавить.

– А талії?

– Питання закрите. Поки що все залишиться, як є. Наступне питання. Богдане, ти працюєш у мене на випробувальному терміні, але цей термін добігає кінця. Ти про це знаєш?

Він про це знав. Місяць знав, що повинен буде піти звідси, а коли надійшов цей час, виявилось, що він волів би працювати ще десять місяців задурно, лиш би не проганяли.

Директор підійшов до акваріуму і став кидати жабкам корм. (Рибки були гарнішими.

Їх було багато, різних розмірів, форм і барв.)

– Гарна погода, правда, Богдане?

– Де?

На губах директора з’явилась знайома посмішка.

– Але на душі чомусь невесело, чи не так?

(Сусід не мав часу на рибок і приніс їх йому разом з акваріумом. «Тримай. Дивись мені, гарно доглядай за ними.»)

– Сонячно, сніжно. Справжня зима. Тобі подобаються зими?

Богдан мимоволі торкнувся лівого боку. Ребра вже зажили, але серце похвалитися тим самим не могло.

– А чого це ми з тобою про погоду заговорили, Богдане?

– Ви збираєтесь мене вигнати і не знаєте, як це сказати. Директор завмер, струсив корм з рук, обернувся, втупився у нього і перепитав:

– Я збираюсь тебе вигнати?

– М-мабуть.

– Я збираюсь тебе вигнати.

– Збираєтесь.

– Я збираюсь ТЕБЕ вигнати.

Богдан завовтузився у кріслі. Чудернацька виходила у них розмова.

– Ви збираєтесь мене вигнати. Хіба ні?

Зеник зареготав.

Директор підійшов до умивальника, витер руки, сів у своє крісло, взяв до рук аркуш чистого паперу і… запитав:

– А… за що я тебе збираюсь вигнати?

Жабки нехотячи сновигали у воді, німі від народження, не спроможні підказати правильної відповіді.

– Вам видніше.

– Так кажеш?

Помовчали.

– Гаразд, пиши.

І він підсунув аркуш до протилежного боку столу.

(Рибки були гарнішими. Набагато.

А він їх вилив в унітаз. Всі до однієї. Мусів хоч на комусь зірвати свою злість.

Найсмішніше, що це не допомогло.)

– Справишся сам? – турботливо поцікавився Зеник.

Коли тебе виганяють, тобі не просто сумно.

– Справлюсь.

Тобі слізно хочеться повернути час назад,

(і залишити тих рибок живими)

але є речі нездійсненні,

(про які навіть мріяти не можна)

і ти сідаєш і пишеш заяву про звільнення.

(щоб не кортіло повертати час назад і здійснювати нездійсненні мрії).

– Готово?

– Так.

– Подивимось, Богдане Володимировичу Гриб… «Прошу звільнити… за сімейними обставинами?» Відколи у тебе з’явились сімейні обставини?

– Треба щось написати.

– Ну напиши, що тобі запропонували кращу роботу.

– Добре…

– Або що ти зібрався на заробітки.

– Я зібрався на…

– Напиши що хочеш, Богдане, я однаково тебе не відпущу. Якщо ти зумів зробити масаж моїм дітям на належному рівні – а я трохи в цьому розбираюсь, і причому я навіть не помітив, що в тебе перелом ребра,

(А що тут помічати? Міцно обв’язуєш грудну клітку простинею, одягаєш зверху просторий джемпер – і все.)

– … то тепер, коли ти здоровий, я думаю, ми могли б узгодити і твою зарплатню, і графік роботи.

(Коли я здоровий…)

Нещасливий аркуш паперу повернувся назад перекресленим навскіс.

– То що сталося? – спитав шеф за хвилину. – Скажеш ти нам нарешті, що з тобою таке?

– Зі мною?…

– Ага.

– Я… не зовсім здоровий для такої роботи.

– Отакої! Сам признався, татку! Мовляв, хорий я, слабий, відчепіться від мене, чого пристали? Он йдіть до Діми краще пристаньте, він покаже вам, де раки зимують. – Зеник сьогодні мав можливість повеселитися від душі. – Але до Діми ми приставати не будемо, щоб ти знав. У нього обличчя хороше таке, багатообіцяюче, він і здачу може дати. А у таку гарну погоду людей не можна бити.

(Його били незважаючи на погоду.)

– Перестань зубоскалити, Зенику. Можливо, ти згущуєш фарби, Богдане?

(Або шукаєш спосіб, щоб звідси піти.

А він ніяк не знаходиться.)

– Ні, буде краще, якщо я звідси піду.

– Кому краще?

– Мені. І… і всім.

– Вигадки на сьогодні закінчились?

– Це не вигадки.

– Тоді чому ти увесь час дивишся на жаб, а не на мене?

– Вам треба було завести рибок.

Зеник знову покотився від сміху.

Богдан схилився над новим аркушем паперу: тепер вже точно виженуть.

Ці люди чомусь ставилися до нього, як до давнього доброго приятеля. Богдан не знав, чим заслужив таке ставлення, він, котрий у своєму житті не мав жодного приятеля, але одне він знав точно: що йому треба якнайскоріше звідси забиратися.

Бо якщо він до когось прив’язувався, то це надовго. А тривала дружба не входила в його плани. Друзям можна ненароком вибовтати правду і як тоді зносити їхню зневагу?

– Так кажеш тобі мої жаби не подобаються?

Ручка запнулась на слові «заява» і забула, що мала далі писати.

Від напруження страшно боліли плечі, здавалось би натреновані щоденними восьмигодинними масажами, але інколи вони дерев’яніли настільки, що їх важко було донести увечері додому.

Хто пошиє чоботарю чоботи? Хто зробить масажисту масаж?

– Я більше не можу тут працювати… Відпустіть…

(Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ТУТ СИДІТИ… ВІДВ’ЯЖІТЬ…)

– Богдане, життя триває.

– Не для мене.

– Нам ти можеш сказати, що сталося. Ми на твоєму боці. Якщо тобі потрібна допомога…

– Нічого не сталося. Нічого, в чому ви могли б допомогти.

Директор відкинувся на спинку крісла і потер перенісся.

– І що будемо з ним робити?

– Відвеземо туди, звідки взяли? – з надією в голосі запитав Зеник. – Може йому подобалось сидіти біля парку в снігу, а ми… ми, як останні зволочі… – Зеник зашморгав носом.

– Я їду за кордон, – видав Богдан останній свій аргумент.

– Он як. Тобі тут не подобається?

– Подобається.

– Але.

– Але я їду за кордон.

– Чудернацька у нас виходить розмова.

Богдан не заперечував. Узяв ручку і швидко дописав злополучну заяву.

– Як щодо компромісу? – повів своєї директор, перекресливши і цей аркуш. – Я допоможу тобі у твоїй проблемі, я багато що можу, повір, а ти допоможеш мені підняти рівень нашого обслуговування на захмарну висоту.

Богдан зітхнув. Компроміси – не найкраща сфера його діяльності.

(Колись, коли він ще вірив, що Бог є, він пробував з Ним домовитись – «я нікого не чіпатиму, і мене не чіпатимуть», – а коли домовленість гахнула, образився на Бога до сліз.

Лише згодом збагнув, що Той, Хто живе на світі прірву літ, мабуть страждає старечою глухотою і не може почути кволого прохання маленького землянина).

– Віза вже відкрита, на днях мені мають повідомити, коли виліт.

– Летиш в Грецію чи в Португалію, Гриб Володимирович? Ну, це ж так банально. От якби на Північний полюс, це б ми ще зрозуміли, правда, Сергію Романовичу? А що, замовимо тобі літак – і вперед…

– На Північному полюсі занадто багато снігу…

5.

Олена зачинила двері останнього на сьогодні кабінету і, штовхаючи поперед себе ультрасучасний візок з прибиральним інвентарем, попрямувала до стійки адміністратора, щоб здати ключі.

Цього тижня працювала у другу зміну. За вікнами вже загусли сутінки. У всьому будинку залишились лише вона та охоронець.

– Дімо, ти де? – неголосно покликала Олена, вішаючи ключі на стенд. Любила цей момент. Коли ключі, дзенькнувши, сплигувавали з пальців на кілочок і, похитавшись для годиться, зависали у блаженному нічному супокої аж до ранку.

(Їм, напевно, жодного разу не снилось падіння.)

– Дімо, мені час йти.

У кімнаті охорони світилось, але самого охоронця не було. Журнал «Автоцентр» валявся розкритим на кріслі, О-ТіВі транслювало веселу музичку, надкушений бутерброд мирно співіснував на столику з недопитою кавою.

У романах Донцової десь поруч обов’язково ошивався б труп.

– Дімо, зачини за мною двері – і можеш спати до ранку.

– І вікно… – промовив знайомий голос позаду неї. – Вікно теж зачини.

– Мамо?

Вона суворо дивилася на неї, так, як ніколи не дивилася за життя.

– Чому ти залишила вікно відчиненим?

– Що?

– Чому ти залишила у нас вдома відчинене вікно? А якщо хтось посковзнеться і впаде?

…Олена випросталась – і журнал «Автоцентр» зісковзнув з колін на підлогу. Вона сиділа у фотелі охоронця, перед нею лежав його бутерброд, а його кава мабуть щойно перекочувала йому до рук, тому що він ще навіть не встиг як слід розігнутись, і так і завмер над столиком з філіжанкою в руці, коли побачив, що прибиральниця прокинулась.

– Дімо?

– Я це… хотів каву… взяти… Та ви спіть, Оленочко, спіть, я походжу тамка, посторожу. Я це… як його… сторож…

Зашарівшись, мов дівчина на сватанні,

(якщо звичайно бувають стодвадцятикілограмові дівчата)

охоронець позадкував до дверей.

– Я заснула.

– А ви думаєте, що я не сплю в цьому кріслі?

– Я вже давно вийшла звідси, Дімо, а ти все ще не відкрив мені двері.

– А може посидіть… побалакаємо… про щось таке…

– Лариса мені голову скрутить.

– За що?

– Вона придумає, за що.

Олена піймала себе на тому, що усміхається.

Лариса була єдиною особою в «Гармонії», яка терпіти не могла нову прибиральницю. Вона чомусь була переконана, що директор ставиться до новенької по-особливому. Олену це бавило.

– Надобраніч, Дімо.

– Надобраніч, Оленочко. Заходьте, якщо щось…

Але вона вже його не чула. Вона йшла і думала про свій сон

(Мам, ти ніколи раніше мені не снилася. Що сталося, мам?..)

і чим більше думала, тим повільніше йшла. Нарешті вона зупинилася, постояла трохи і повернула у протилежний бік.

(Може, ти хочеш мені сказати, що боятися свого власного дому, навіть якщо у ньому живуть привиди, смішно? Бо хто як не господар поселив там цих привидів. І кому як не йому розбиратися з ними.)

…Цього разу ліфт був справний і підйом на восьмий поверх зайняв не більше двох хвилин часу. Олена подзвонила до свого сусіди.

– О, це ви, заходьте…

– Ні, дякую, мені потрібно потрапити до своєї квартири, а я загубила ключ. Ви ж столяр, так? Ви можете мені допомогти?

– Ну гаразд, я спробую, але вам знову доведеться міняти замок…

– Це ж не квартиру міняти.

– Не квартиру, але… ваша опікунша здається вже міняла недавно…

– Я здатна сама опікуватися собою.

– Так-так, аякже, я просто так сказав… Просто вона наробила паніки, шукала вас… це ще тоді було, коли ви мені оті сережки віддали… на зберігання. До речі, я вам зараз їх винесу… Я їх зберіг.

– І інструменти прихопіть…

– Так-так, звісно… Ось ваші сережки. Як бачите, з ними все в порядку. А замок дешевий цього разу поставили, ножем можна відкрити…

– Інколи дешеві замки кращі…

(… бо їх можна відкрити ножем.)

– Не кажіть, краще дорогі, а ви одягайте сережки, одягайте, вони вам до очей пасуватимуть… Хоча… вам усе пасуватиме, – і чолов’яга у спортивному костюмі з натхненням взявся пиляти її замок. Люди справді по-іншому тепер до неї ставилися. Чи може – вона до них?

– Я так зрозумів, що ви хочете поміняти замок, щоб ніхто чужий більше сюди не лазив? Правильно робите.

Навіть якби хотіла, не могла б зрушити з місця. Ці кілька миттєвостей, поки перетравлювала почуте. Як він здогадався?

(Щоб ніхто чужий більше сюди не лазив…)

Увесь світ довкола був повен нормальних людей, як так сталося, що вона борсалася у ньому сама-самісінька довгі два роки, віддавши опіку над своїм світом чужинцям. Забувши, що тільки вона несе за нього відповідальність.

Депресія – це втрата відповідальності за своє життя. Напевно, саме це хотіли сказати їй психіатр, Бог і її мама. А вона за це їх проклинала.

– Ну от і все, прошу вас, – і він галантно прочинив перед нею двері. – Якщо треба буде ще якийсь замок поламати – я до ваших послуг.

– Дякую. Дякую за все.

У квартирі усюди товстим шаром лежала пилюка. Виглядало так, що відколи вона пішла, тут ніхто не з’являвся.

(Дякую ВАМ УСІМ.)

Вечоріло. Вона спробувала увімкнути світло, але світла не було. Не дивно: вона не пам’ятала, коли останній раз платила за комунальні послуги. Усю її пенсію відбирала її доглядальниця. Про інвалідність поклопоталась також вона.

Олена знайшла свічку і запалила її. Одразу стало затишніше.

(І що тепер?)

Взяла свічку і почала повільно оглядати кухню, так, ніби кожен її сантиметр приховував у собі якісь таємниці.

Вона пройшлася біля тумбочок, мийки, газової плити, провела рукою по столу, зібралась перейти до стільців, як щось її зупинило. Рука намацала в столі заглибину. Олена посвітила ближче. Край стільниці неначе перерубали чимось гострим… чим?

Вона взяла один ножик, приставила до виїмки, відклала, взяла другий… Слід був значно глибшим. Повисувала усі шухлядки, повідкривала дверцята… Сокирка. Для розрубки м’яса.

Лезо ідеально вкладалось у прорізь.

З якою силою треба було нанести такий удар?

Вона присіла і освітила ніжки столу від верху до низу. Придивилась, взяла мітлу і замела підлогу під столом. Паркет був покреслений так, ніби стіл з притиском совгали по підлозі. Поставила свічку на підлогу і спробувала пересунути стіл згідно з подряпинами.

Стіл встав навскіз до вікна. Він ніколи так не стояв.

Повільно обігнула стіл і підійшла до вікна. Після повернення з лікарні вона старанно обходила це вікно. Вона навіть не дивилась в його бік і тільки раз спромоглася підійти, та й то лише для того, щоб забити рами цвяхами.

Відсунула тюль і почекала, поки осяде пилюка. Наблизила свічку до підвіконня, провела нею від одного кінця лутки до іншого. Потерла рукою фарбоване білим дерево.

В одному місці фарба була здерта. Олена відставила свічник, вилізла на стілець, потім з нього на стіл, а зі стола обережно поставила ногу на підвіконня. А тоді взяла до рук свічку.

Нога встала точно на те місце, на якому не було фарби. Знаки. Які нічого не говорять її свідомості. Але все давним давно розповіли її снам. Тільки вона не хоче їм повірити.

Раптом свічка впала з її рук і згасла. Олена постояла на столі, уявила, як буде злазити в такій темряві, а тоді наблизилась до вікна і притулилась обличчям до шибки.

Внизу

(Я так скучила за тобою, мам…)

на тротуарі під електричним ліхтарем,

(і мені шкода, що я не цінувала тебе за життя.)

лампочка в якому то розжарювалась, то знову тьмяніла,

(Ти навчила мене миритися з неминучим)

задерши голову і дивлячись просто на неї,

(але тільки до того моменту, поки не захочеться його змінити.)

стояв чоловік. І навіть на такій відстані і при такому освітленні у неї не було шансів його не впізнати.

Чоловік позадкував, перечепився через щось, впав, підвівся, знову позадкував, вперся спиною в стовп і, відштовхнувшись від нього, побіг.

Олена заплющила очі і знову відкрила їх. Цього разу вона чомусь не осліпла.

Два роки назад. Година до кінця світу.

Вона поверталась з чергування. Ніч видалась важка, а після таких ночей у неї завжди з’являвся ейфоричний настрій. Мабуть, щоб перебити гнітюче враження від смерті.

Богдан заскочив її зненацька. Він стояв біля її під’їзду, і вона сказала перше, що прийшло в голову:

– Ти так схуд.

Вона знала, що він був в армії, але це нічого не міняло. Він її кинув. Одразу після того, як вони вирішили одружитись. Кинув, нічого не пояснивши, так само, як і навчання. Просто розвернувся і пішов.

А вона вірила, що вони проживуть разом вічність. Не вона перша, не вона остання.

… Але день все одно одразу став світлішим. І себе вже не так було шкода.

– Ти зовсім не змінилась.

– Стараюсь. Давно чекаєш?

– Століття.

Він сів із нею в ліфт. Він знову був так близько, що в неї перехопило подих. У неї завжди перехоплювало подих, коли з’являвся він. Безстрашний, чуйний, благородний. З ним вона могла йти по найглухіших закапелках найтемнішої ночі – і нічого не боятись. Так не буває, – не раз говорила вона собі, але нічого не могла з собою вдіяти. Їй все у ньому подобалось. Так не буває, але так було.

(АЛЕ Ж ВІН ТЕБЕ КИНУВ, ДУРЕПА!

Та знаю я, знаю.)

– А я вже й не чекала. Ти так швидко тоді пішов, що не встиг сказати, коли повернешся.

І про що це вони розмовляють? Навіщо вони розмовляють ні про що? Чому він її просто не обійме?

Ну от. Вона ледве не вилила на себе чайник з кип’ятком.

– А ти носиш мої сережки.

– До тебе це немає ніякого відношення. НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ.

(І як вона витримала стільки часу без нього?)

– Я прийшов по тебе.

Як довго вона чекала цих слів. Але це не привід, щоб кидатися йому на шию.

– Що ти робиш?!

Він схопив й за рамена і силою всадив у крісло. І почав задавати якісь дивні запитання. Запитання, на які вона не знала і не хотіла шукати відповіді.

І треба ж було йому прийти, коли вона невиспана, без зачіски і нафарбована нашвидкоруч!

Треба хоч в дзеркало на себе глянути.

Вона спробувала встати, але він міцно тримав її, і вона не на жарт розсердилася.

Його не було три роки, а тепер вона мала все кинути, бо він навіть не може хвильку почекати? Що за поспіх? Ніхто не вмирає, всі живі, здорові…

Вона перебила його філософські роздуми і наговорила купу нісенітниць. Щось про різницю в соціальному становищі, про гроші. Хай подумає на дозвіллі… поки вона виспиться і приведе себе в порядок.

Він миттєво розтис пальці і випростався, дивлячись їй за спину.

– Що з тобою?

Вона торкнулась його руки, і він здригнувся, ніби від удару струмом. І глянув на неї якось зачудовано, ніби з далекої далі.

І тут вона закричала.

6.

Сергій Романович думав про дзвінок своєї дружини. Олена вже мала бути дві години як дома. Вона завжди після роботи поверталась строго додому, а нині… На годиннику була дев’ята година, за вікном було темно, від «Гармонії» до його будинку – раптом чотириста метрів, але всяке могло статися.

Його колишній масажист готував чай. Може, ще коньяк виставить? Він поводив себе так, ніби вони прийшли до нього в гості скоротати вечір у славній чоловічій компанії. Кухня років вісімдесятих, але чайник сучасний, і фільтр на воду теж супердорогий.

Про що це він думає… Вечір якийсь дивний був сьогодні, немов завмер в очікуванні чогось незвичного. І погода стишилась. І треба було щось вирішувати.

– А може зробимо їм очну ставку, га? – вигадував все нові способи докопування до істини його бухгалтер. Але якось мляво вигадував, без азарту. – Як у фільмах: приведемо її, спитаємо, він це чи не він?

– Ні, вона достатньо пережила. То ти більше нічого не хочеш нам розповісти? – запитав Сергій Романович, швидше стверджуючи, ніж сподіваючись відповіді.

– Може, ще комусь зробити чаю? – запропонував у відповідь Богдан.

Сергій Романович стис у руці мобільник. Він звик довіряти своєму першому враженню, а тут…

– У мене ще є справи, Зенику, тому будь ласка, викличи Діму і опиши йому ситуацію.

Зеник подивився на свої нігті.

– Діма сьогодні чергує.

– То знайди йому заміну. Потім зателефонуєш мені. До ранку Богдан має відповісти на всі наші питання, зрозумів? А з пані Вірою будь гранично люб’язний. Ти вмієш.

– Ваша довіра наповнює сенсом моє пропаще життя.

– Все, я поїхав.

– Може, хоч Діма питиме зі мною чай…

Його колишній масажист, здається, хотів пожартувати. Не той він вечір вибрав.

Виходячи з кухні, Сергій Романович підніс трубку до вуха.

– Іро, ну що, Олена прийшла?

– Ні. Боже, я так погано до неї ставилася, а вона… вона ніколи не ображалася, ніколи.

– Тільки без сліз. Я спробую її знайти.

– Ти думаєш вона пішла від нас?

– Прокинулась…

– Що?

– Я знайду її, не переживай.

Він обігнув машину, відкрив дверцята, сів, завів двигун і… натис на гальма. Богдан виріс перед машиною, мов з-під землі.

(Та-ак… Все-таки треба було спочатку викликати охоронця.)

Молодий чоловік у білій футболці наблизився до вікна і стало видно, що в нього цілком божевільні очі.

Сергій Романович застопорив дверцята і почав прокручувати можливі варіанти. Якщо дійде до сутички… Він почав шукати в телефоні потрібний номер.

– Про яку очну ставку ви говорили? – запитала людина з того боку вікна, вхопившись за ручку дверцят. Видно, до сутички таки дійде. – 3 ким? Хто вам розповів про те, що сталося… того дня? Чиє ім’я ви щойно вимовили по телефону? ЧИЄ ІМ’Я?

Сергій Романович боковим зором побачив Зеника, який вибігав з будинку, і постарався якомога спокійніше дивитися в очі безумця.

– Чого тобі, Богдане?

– Чому ви прийшли по мене… аж через два роки? Чому не задавали цих питань раніше? Що сталося? Хто напоумив вас раптом взятися за цю справу? До мене тільки тепер дійшло… Ви задавали питання, на які вже знали відповіді. Що ви дізнались? Від кого? Про яку… спільну знайому ви говорили?..

Світла футболка добре виділялася в темряві, тому Зенику було важко не попасти в нього… качалкою.

Але Богдан неначе нічого не відчув, неначе приріс до дверцят.

Сергій Романович десь читав, що божевільні справді можуть не відчувати болю. Другий, третій удар… Безрезультатно.

Можна було газонути, але залишати божевільного серед людей ще небезпечніше. А потрібний номер, звичайно, ніяк не хотів знайтися.

– Скажіть мені…

Зеник приставив качалку до руки, яка торгала замок.

– Слухай, масажисте, обіцяю, що ти зараз залишишся без пальців, і не зможеш більше нікому і ніколи робити масаж… якщо не відпустиш.

Дивно, але це подіяло. Масажист відступив.

– От і добре. Я телефоную хлопцям з мєнтури.

Сергій Романович подумав і виліз з машини. У такому віці міг дозволити собі не боятися всіляких шмаркачів.

– Я б на вашому місці цього не робив, – попередив його Зеник.

Богдан тримався на відстані, охопивши себе руками за боки.

– Я не зовсім тебе зрозумів, Богдане. Але мені треба їхати. Терміново. То що будемо робити?

Той опустив голову, постояв так хвилину… тоді випростався і усміхнувся. Помітно було, що мав неабиякий досвід в сфері опанування самого себе. Тільки очі залишались скляними. І від них відбивалось світло з вікон.

– Просто я неправильно пояснив. Хвилю назад ви промовили… Вибачте, але можливо мені просто почулося… Скажіть мені…

– Що тобі сказати, Богдане?

Знову усмішка, знову стиснені пальці. Зеник качалку не опускає.

Якщо розказати комусь, як вони втихомирювали навіженого, усі будуть довго сміятись. Може і він сам також. Колись.

– Скажіть мені, про яку СПІЛЬНУ ЗНАЙОМУ ви говорили? Я напевно не так зрозумів, але… ви щойно вимовили одне ім’я… по телефону… що це за ім’я?

– А ти не знаєш?

Він замотав головою. Досвід досвідом, а він перебував зараз на грані, і що там за тією гранню, один Бог знав.

– Повторіть ще раз. Будь ласка.

– Ірина. Це все?

– Ні… тобто так. Мені почулося…

– От і добре.

Але той вже його не чув. Сів просто на тротуар, тримаючись за лівий бік і видно було, що він щадить грудну клітку при диханні. Знайома ситуація.

– Ти мабуть поламав йому пару ребер, Зенику.

– Він ледве не ошпарив мене кип’ятком з чайника. Добре, що я встиг відскочити. Хай тішиться, що я не проломив йому череп.

– Ти можеш це зробити просто зараз… – відказав Богдан.

– Із задоволенням, – не залишився в боргу Зеник.

Які в нього співрозмовники! Один другого вартий. Цікаво, їх видно з вікон?

– Може б ви пішли назад у кухню?

– Ага. Там ще зосталось трохи кип’яточку. Але для вашого бухгалтера вистачить.

– Ти що, телефона не маєш? Я казав тобі викликати охорону…

– Я не встиг, чайник закипів швидше. А ви? Теж мені директор. Та якби не моя качалка, він би перевернув оту вашу «Сузукі» догори дригом і витряс би з неї усю душу… і з вас також. А коли б ви потім обоє добряче хряснулись об асфальт, тоді б я подивився, як би ви свої накази віддавали майже заживо звареним бухгалтерам!

Богдан реготнув… і зціпив зуби. З поламаними ребрами не так просто сміятися.

– Він ще й сміється. Ви таке бачили?

А той потиху стирав сльози, трясучись від беззвучного сміху. Сидячи на асфальті. Тримаючись за бік.

Краще б їх не було видно з вікон.

– Може з проломленою головою йому стане легше? – задумливо обертаючи в руках качалку, промовив Зеник.

Богдан замахав на нього вільною рукою.

– Скажіть… скажіть йому, щоб… щоб він замовк.

– Мій досвід показує, що це неможливо. В цьому житті, принаймі.

Богдан затримав дихання на вдосі, обережно видихнув і подивився на них знизу вверх.

– Ви знову врятували мені життя. Якби ви прийшли на годинку пізніше…

– А може не в мєнтуру дзвонити, а в психушку, а, Сергію Романовичу?

Масажист майже заспокоївся. Тільки зіниці ще залишались розширеними і крила носа здригалися, але це можна було списати на біль у боці.

Якби вони не бачили ТІЄЇ ЖІНКИ там, у квартирі на першому поверсі, все можна було б списати.

– Може хтось хоче коньяку? Французького, справжнього, – раптом запропонував божевільний. – У мене давно є пляшка, але нема з ким випити.

– Татку, він хоче нас споїти.

– А ми що?

– Ну… взагалі-то ми не проти, але якщо хтось із вікон побачить, що ми п’ємо, то теж захоче.

– Коньяк у мене в квартирі. Десять хвилин їзди звідси. У районі Привокзальної.

– Він хоче нас споїти і замочити. А трупи розчленувати у ванні, поскладати у поліетиленові мишечки і викинути в сміттєпро…

– Зенику, коли я стану трупом, мене вже не буде цікавити моя подальша доля. Ну що ж, телефонуй Дімі, кажи, що в нас є робота для нього, дочекаємось його і поїдемо.

– Куди?

– В гості.

– Ви при своєму розумі? То у вас весна надворі, то ви їдете в гості до психопата! А як же ваша нагальна справа?

– Нагальні справи краще обдумувати за коньяком. Якщо звичайно лишимося живими.

Масажист подивився на них обох, помовчав. А тоді витягнув руки зап’ястями догори.