Текст книги "Заметіль"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

– Звідки ти знаєш?

– Ти не маєш… як би це сказати? Опірності. Вона не виробилась в тобі, бо не було такої потреби. Опірність до людського страждання. Це не те саме, що байдужість… Розумієш, якщо ти теж будеш страждати, якщо ти, дивлячись на мене, будеш страждати так само, як я, – мені буде ще гірше. І нам потрібен буде хтось третій, хто б витягнув нас з цього стану. Інколи від болю я лізу на стінку. Що ти робитимеш в такі хвилини? Що ти робитимеш зі мною?

– Я? Піду за ліками, за лікарем, якщо треба…

– Підеш. Ото ж бо і воно. Підеш спочатку в іншу кімнату, потім на вулицю… Піти набагато легше, ніж залишитися. Ти не звик. Ти навіть не можеш дивитися на директорових дітей.

– Так це ж чужі діти.

– А якби свої? Уяви…

– Ні.

– Бачиш? Тобі навіть страшно таке уявити. Краще скажи мені, ота райська яблуня, я не можу згадати, вона завжди тут росла, чи її тільки вчора посадили?

– Завжди. Тобто в мезозойську еру може й не росла…

Слово за слово – і він знову став тим самим Зеником, яким його звикли бачити усі. І їй знову захотілось ревіти.

(Сама винна. Не треба було його так лякати. Якщо ти почнеш так кожного лякати…

А може котрийсь один… не злякається?

Угу. Помрій.)

– Куди ти так дивишся? – раптом запитав Зеник.

– Той парк… – зірвалось з її уст.

– Оці кілька голих дерев? Ну, це не справжній парк. У нас у Львові є набагато гарніші парки, дочекаємося весни і підемо на екскурсію, бо зараз там бр-р-р… немає нічого гідного уваги…

Але вона ніяк не могла відірвати погляду від кількох голих дерев унизу.

– Оленочко, ну йдемо звідси, дивись, який вітер, він зараз і нас з тобою, і усі ці дерева повалить…

Щось важливе ніяк не могло добратися до, неї крізь вітровали.

– Я вже йду, Зенику, вже йду…

Багато років тому. Задовго до кінця світу.

Він йшов за нею через весь Стрийський парк. Грубас в жахливому светрі, у вичовганих на колінах штанях. Вона ніколи б не звернула на нього уваги, якби він не йшов за нею через увесь парк.

Коли вона різко звернула вбік і він з розмаху гупнувся на землю, це стало логічним завершенням їхньої невеличкої прогулянки. Вона навіть обернулась, щоб послати йому насмішкувате «бувай, придурок».

Він сидів на землі, підібгавши ногу. Не переймався тим, як виглядає в очах інших, не намагався затушувати своє безславне падіння, не гнув десятиповерховими словечками, як зробило б багато її знайомих хлопців… Сидів на землі і дивився просто на неї.

Сміятись перехотілось.

Через тиждень вона стояла майже на тому самому місці в тому самому парку і дивилась, як її компанія від душі лупцює грубаса у жахливому светрі. Сніг під їхніми ногами перетворився на брудне місиво, заздрісно хихотіли подружки-дівчата. А у неї терпли ноги. Тому що був мороз, а ще тому, що той, кого били, не звертав на тих, хто його бив, жодної уваги. Ніби то не йому боляче, а комусь іншому. Падав від їхніх ударів, піднімався і знову падав. І дивився просто на неї.

«Мені потрібна ота дівчина з довгим волоссям…»

Втретє вона побачила грубаса через пару тижнів поблизу своєї школи, і він знову йшов за нею назирці, а вона раз по раз озиралась, щоб перевірити, чи він не відстав, і тільки молилась, щоб мама, охоча до балачок і жартів, нічого не попсувала. Так і сталося.

– Чого ти стоїш, донечко? Зроби своєму кавалерові гарячого чаю. Дивись, як він замерз, поки чатував на тебе попід школою.

– Це не мій кавалер, щоб ти знала! Я його вперше бачу!

– А чий, мій? – І мама розсміялась. Вона завжди знаходила привід, щоб посміятися. Навіть над зовсім не смішними речами. – Ну, ну, не злися. А ти, хлопче, проходь, не соромся, Олена тільки на вигляд така гордовита, думає, як перейняла татові замашки, то їй можна все.

– Мамо!

– Мовчу. А от і чай, і до чаю. Ну хоч познайом нас, Оленко.

– Це Богдан.

– Ага, а казала, що перший раз бачиш?

– Ну не перший, а другий, а яка різниця. І взагалі, мам, в тебе хіба нема роботи?

– Ото хитрюга! Та ти маєш дякувати за те, що я його до нас привела, а ти… Ох, піду нажаліюсь татові.

– Ну і йди. Він, принаймі, не втручається.

Мама знову засміялась.

– Не дивись такими великими очима, хлопче, якого моя дочка бачить лише другий раз, а вже виганяє через тебе рідну маму з хати. Я люблю пожартувати. Наш тато сидить у спальні і дивиться телевізор, хіба можна його зараз відволікати такими важливими справами?.. Все-все, не буду вам заважати…

Але за зачиненими дверима ще довго чути було мамин сміх і примовляння:

– Мамо, я його перший раз бачу… ох і хитрюга…

…– Олено, хто це щойно в нас був?!

– А ти навіть не вийшов і не привітався!

– Я не збираюсь вітатися з невідомо ким. Наступного разу попереджай, коли задумаєш привести гостей, та ще й таких.

– Яких таких!

– Ти чуєш, чуєш, як вона до рідного батька звертається? Твоя наука.

– Ну Григорчику, ну не ворохобся, це ж вік такий, ти ж сам розумієш, незабаром шістнадцять років…

– Я не хочу, щоб в моєму домі вешталися якісь… якісь приблуди. Тут, між іншим, є що вкрасти.

– Тато, ти думаєш, що я спілкуюся зі злодіями? Ти ж його ні разу не бачив, чому ти вирішив…

– Я думаю, що ти ще замала так зі мною говорити!

– Олено, Григорію, чи ви обоє не маєте чого вчіпитися? Це я, я привела його, думаю, якщо вже мають мерзнути по під’їздах, то краще…

– Що значить, по під’їздах?!

– Твоїй дочці, між іншим, скоро шістнадцять років, в сам раз починати…

– І давно ти її вчиш таким аморальним речам?

– Оленко, не дивуйся, кожен тато мусить трохи покричати на дочку, коли вона виходить з-під контролю. Краще йди погуляй, а я поговорю з твоїм татом… про аморальність.

– Але, мам?!!

– Йди донечко, йди…

Більше тато ні разу не заводив розмови про її особисте життя. Але з того часу вона зустрічалася зі своїм хлопцем виключно поза своїм домом.

Лише один раз зрадила своїй звичці. Коли вони вирішили одружитись.

«Вона мені потрібна на все життя…»

3.

Сергій Романович вперше за багато років проїхав на червоне світло. Слава Богу, даїшників поблизу не виявилось.

– Ви можете мені сказати, куди ми їдемо?

– Справи державної ваги, Зенику.

– Ясно, інакших справ у нас не буває. Але Діма все-таки керує обережніше.

– Тому що він керує чужою машиною, а розбити чужу машину, та ще й машину шефа – не дуже приємно.

– Щось у вас нині підозріло хороший настрій.

– Дзвонив Оленчин доктор. Олена може почати пакувати речі. Він домовився з Мюнхеном і передав мені рахунок, на який треба буде перевести гроші.

– І ми їдемо купувати квитки на літак.

– Спочатку треба виробити візу…

(Квитки на літак. Це ідея. Непогана ідея. Взяти відпустку і поїхати в Німеччину, разом з нею.)

– Сергію Романовичу…

(А чом би й ні? Хіба він не має права хоч трохи побути щасливим? Забути дім з його непроминаючими турботами, забути…)

– Ти щось хотів, Зенику?

– Ні, все чудово. Я завжди любив гасати містом просто так.

(А що потім? Зрештою, чому обов’язково треба думати про те, що буде потім.)

– Ти був правий: її сусіди з готовністю виклали мені все, що знали про неї і про її сім’ю. Її мама – життєрадісна і весела жінка, могла дати відсіч будь-кому, але швидко йшла на примирення. До речі – головний епідеміолог Львівської СЕС. Про батька всі в один голос твердять: дуже культурний, інтелігентний, освічений чоловік, чи то поет, чи то художник. Одним словом, хороша сім’я, ніяких сцен, сварок, проблем насущних… і в один день все змінюється: дочка кидається з вікна, мама помирає від інфаркту, батька з дня похорону ніхто вдома не бачить. Що скажеш?

– Що в кожного є свої скелети в шафах.

– Виявляється, в той трагічний день Олена була вдома не сама. Бабця з сьомого поверху чула в той день неймовірно голосні крики в квартирі нагорі. А сусід по площадці пригадав, що біля під’їзду з самого ранку вже чергував її «кавалер» – так він його назвав. Ніби-то колись у них з Оленкою справа йшла до одруження, а потім все обірвалось.

– Нерозділене кохання? І через це кидатись з вікна? Так це ж глупота.

– Це ще не все. Сусід тому і пригадав цього кавалера через стільки часу, що буквально вчора знову бачив його біля свого дому. І той вів себе дуже і дуже дивно.

– Посварились і… Ні, все одно глупота. Назло комусь кидатися з вікна? Не схоже це на неї, не… Ви хочете сказати, що… Оленка не сама це зробила? Що їй допомогли?

– Пройшло два роки. Той, хто це зробив, вже мусів заспокоїтись, розслабитись, повірити в свою удачу… Я закопаю його голову у своєму саду. Для удобрення грунту.

– Недарма я відчував, що у вас занадто хороший настрій для такої гнилої погоди.

– А хіба зараз не весна?

– Ні, не весна, Сергію Романовичу, і ви можете помилятись.

– Тому я взяв з собою тебе. Щоб ти не дав мені помилитись.

– То куди ж ми їдемо?

– Є у мене кілька думок після того, як я переговорив з її сусідами, лікарем і поштаркою. Усі вони, не змовляючись, згадували у розповідях про немолоду особу жіночої статі, яка начебто опікувалась Оленкою спочатку в лікарні, потім після виписки з лікарні. Поштарка бачила її, коли приносила пенсію, лікар скаржився, що посилена опіка з її боку тільки шкодить одужанню, що за одна – незрозуміло. Чи то родичка, чи просто знайома. Знову нібито ніяких слідів. Але той, хто шукає, – знаходить, навіть якщо не там, де шукає. У лікарні я зустрів психіатра, який колись консультував мене з приводу хвороби моїх дітей. Ми трохи поговорили з ним про моє життя, він спитав, що я тут роблю, і я розповів, яке розслідування зараз проводжу. Виявляється, він добре пам’ятає Оленку і те, як важко було витягувати її з того стану, в якому вона опинилась. За його словами, вона не тільки нікого чужого не підпускала до себе, вона сама себе відганяла від себе всіма можливими способами. Він нічого конкретного не міг мені сказати – або не хотів, хто тих психіатрів знає, – але на закінчення переказав історію, яку йому розповіли Оленчині однокурсниці, які приходили тоді у лікарню провідувати Оленку. Один студент з їхнього курсу, який до речі непогано вчився, раптом кинув навчання на четвертому році, ні з того, ні з сього. Ходили чутки, що через нерозділене кохання.

– Ще один… І теж кинувся з вікна?

– Ні, здається пішов до армії. Але це не все. У деканат тоді приходила його мама і вимагала, щоб хлопця негайно поновили, незважаючи на те, що він особисто забрав документи. Скандалістка згадала тоді і про гроші, які в неї вимагали за вступ, і про прокурора, якого вона приведе сюди, якщо її вимогу не виконають, і про те, яким чином зараховують до вузу доньок деяких високопоставлених осіб. Про це останнє вона хотіла розповісти обов’язково і при якомога більшій кількості свідків. Вона кричала, що її синочка примусили кинути навчання, що вона достеменно знає, хто це зробив, що він не хотів бути іграшкою в руках двох аферисток і що їм це з рук не зійде. Її ледве вдалося втихомирити. Але суть не в тому. Ця подія жваво обговорювалась в студентському середовищі, тільки лінивий не висував своєї версії і одного разу хтось з дівчат знову згадав про цю подію. Тоді вони вперше побачили, як Оленка плаче.

– У нашої Оленочки, виявляється, є вороги.

– Ось ти і озвучив мою першу думку.

– Стривайте, а синочком цієї скандалістки, якому не дали довчитися у вузі дві аферистки, тобто Оленочка і її мама, і є отой розшукуваний нами кавалер, який в день трагедії був на місці трагедії і…?

– Не поспішай, це була моя третя думка.

– А яка ж була ваша друга думка?

– А ти подумай.

– М-м… Що ми маємо насьогодні – обережніше на поворотах, татко, а то я вилечу, – студента, який через нерозділене кохання до якоїсь – не знаємо точно якої дівчини кидає науку і кавалера, з яким у Оленочки був роман, який закінчився нічим – раз; скандальну матінку, яка відкрито погрожує комусь – не знаємо точно кому, але людям відомим в медичних колах, – і… і загадкову особу жіночої статі, яка невідомо звідки взялася у лікарні, де лежала Оленочка, і вже два роки крутиться біля неї – два. Один і той самий кавалер і одна й та ж сама жінка? Що ж виходить: жили-були мама з синочком і так їм одна сімейка надокучила, що вони вирішили стерти її з лиця землі? Дочку скинули з вікна, маму довели до інфаркту, тата пропали безвісті… Чому ви ще досі не міністр конррозвідки?

– Чекай, зараз тобі перехочеться сміятись.

– Ви довідались, хто вони?

– Аякже, я туди зараз їду.

– За вами розвідка плаче-заходиться. Це далеко?

– Вже ні, район Стрийського парку, майже приїхали.

– Примчали. А лопати ми прихопили?

– Було б кого заривати в землю, а лопати знайдуться. Я ж недаремно тебе з собою взяв.

– Ви завжди вміли піднімати мені настрій… Сергію Романовичу, а хто вам дав їхню адресу? Психіатр?

– Ні, він не знав адреси. Він тільки знав, як його звати. А сусід описав мені його. І в деканаті мені підтвердили, що так, вчився у них такий тип, який власноруч забрав документи на четвертому курсі. Вони підняли його особисту справу…

– Так швиденько? Як вам це вдалося? Навіть якщо це державна таємниця, я готовий її вислухати.

– Ми з замдеканом мали певні спільні інтереси колись… Але справа не в цьому. Коли я побачив його фото на документах – мої здогади підтвердились. Правда, на тому фото він зовсім інакший…

– Там ви прочитали також, де він проживає, і тепер… Стривайте, що означає – інакший?

– Набагато повніший.

– Ви що, його знаєте?

– Я згадав, де він проживає. Сам згадав. Знаєш, коли сталася ця трагедія з Оленкою?

– Два роки назад.

– А точніше?

– Тобто?

– Той день я дуже добре пам’ятаю, хоча пройшло два роки. Ми їхали тоді з тобою з однієї п’янки і… Давай підійдемо до цих двох бабусь на лавочці. Думаю, вони нам допоможуть.

– Сергію Романовичу, а чому ви сказали, що мені зараз перехочеться сміятись?

– Доброго дня. Ми шукаємо парубка, який колись вчився в мед університеті і жив тут з мамою…

– А хто ви такі?

– Ми з деканату. Хочемо поновити хлопця на студіях. Нам дали цю адресу, але можливо вони вже тут не живуть.

– Живуть-живуть, хлопець правда переїхав, але ви скажіть Вірці, вона йому і перекаже…

– Хто його зна, чи перекаже, Стефо, Вірка ж йому і не мама зовсім?

– Не мама?

– Вона всім говорить, що вона його мама, а насправді – тітка. Ну, мамина сестра.

– А де його мати?

– Де-де? В Америці. Виїхала разом з діточками ще тоді, коли це було рідкістю, правду я кажу, Стефо?

– Атож. Їх же ж у сім’ї було п’ятеро дітей, спробуй їх тут усіх прогодувати. От вони швиденько вступили в баптисти чи єговісти, точно не скажу, і майнули за океан.

– Нічого не розумію, а ти, Зенику?

– Та що тут розуміти, правда, Стефо?

– Атож. Ота Вірка мала на ті часи хорошу роботу, квартиру, а сім’ї не мала, і утримувала за свої гроші всю іхню голоту. І ото взамін за її допомогу, це не я, це так люди говорять, правда, Стефо? – ця сімейка, коли від’їжджала, залишила їй одну свою дитину, наймолодшого сина.

– Як залишила?

– Ти нас питаєш? Мабуть, в оплату боргу.

– І що?

– І нічого, так і жили: вона хоче, щоб він називав її мамою, а хлопчисько… воно і біля своєї мами не втримається, а біля тітки і подавно, правда, Стефо? Десь чкурнув за кордон, я чула…

– Атож-атож. Давненько я його вже тут не бачила.

– А я бачила. Сьогодні зранку… Може вернувся…

Коли вони зайшли у будинок і подзвонили у квартиру на першому поверсі, довго ніхто не відчиняв.

– Ви скажете мені нарешті, звідки ви його знаєте?

– Ти теж його знаєш, Зенику.

– Щось мені вже не хочеться сміятись…

Двері врешті решт відчинили. На порозі виріс молодий чоловік у білій футболці і світлих джинсах. Мав вигоріле волосся, засмаглу шкіру і фізично треноване тіло.

Змінився. Дуже навіть. Подорослішав. Тільки очі залишились незмінними.

Першим, як завжди, отямився Зеник.

– Та-ак, а от і наш зниклий безвісті масажист. Подивіться, як він засмаг. На морях відпочивав чи, може, де в солярії, а, Гриб Володимирович? Поділіться своїм секретом. З простих людей вже весь загар зліз.

Молодий чоловік набрав у груди повітря, хотів щось сказати, але тільки розуміюче посміхнувся і відступив, пропускаючи їх до квартири. Зеник не вгавав.

– Не чекав? Нас не чекали, Сергію Романовичу, а ми приперлися. Здоров був, зраднику. Два роки ні слуху, ні духу від тебе. До речі, ти не забрав свою чесно зароблену платню. Але ми тобі грошей не принесли. Ми взагалі не збирались тебе тут побачити… А це що таке..? Що це таке?!

– Я зроблю вам чаю. Сідайте, будь ласка. Діми нема? Шкода.

– Слухай, Богдане, що це означає?

У кімнаті, куди їх завели, на дивані, на високих подушках лежала жінка, вік якої було важко визначити. Тому що її припухле обличчя вкривали крововиливи і садна. І з того, як вона лежала і дихала, було зрозуміло, що такі сліди є на всьому тілі.

– Пані Віро?..

Вона припинялась і ворухнула розбитими губами:

– Сідайте отутечки… що ж ви… сідайте… Ви прийшли в гості до мого синочка?

Сергій Романович зрозумів, що йому дійсно треба негайно сісти.

– До нас так рідко приходять гості… А ким ви йому будете?

– Богдан колись працював у мене… масажистом.

– Та ви що? Він же мені нічого не розказує…

Сергій Романович зустрівся поглядом із Зеником. Розв’язок їхньої задачки знаходився десь на відстані витягнутої руки. Треба було тільки добре подумати.

Але думати йому заважали спогади дворічної давності.

Два роки тому. Кінець осені.

Раптовий снігопад за дві години замів геть усі дороги, буксувала майже кожна друга машина, добре, що був пізній вечір, і аварій трапилося не так багато, як могло би бути. А сніг валив валом.

Вони поверталися з чергової ділової зустрічі, котра в просторіччі зветься п’янкою, хоча п’яними їх не можна було назвати. Ну, хіба не зовсім тверезими. Добре, що його новенькій п’ятидверній «Сузуці Гранд Вітара» височезні замети були по «коліна».

Біля Стрийського парку, там де дорога круто завертала униз до центру, просто на снігу біля огорожі сидів ще один не зовсім тверезий чоловік. По вуха виваляний у снігу, сидів так, ніби це було його улюблене місце для сидіння.

Порівнявшись з ним, Зеник опустив шибку і помахав йому рукою:

– Привіт братам по розуму!

Дивно, але п’яний не спав. Він підняв голову і в світлі фар стало видно, що це молодий хлопець. І ще стало видно, що він тремтить.

– Замерзне, бідака, до ранку, – зітхнув Зеник, піднімаючи шибку. – Нам пощастило, ми сидимо в теплі, в хорошій компанії, а йому напевне там холодно і самотньо. І страшно.

– Замовкни.

– Але ж Сергію Романовичу, які ви не душевні…

– Дімо, спини.

– Та ви що, я пожартував! Він має повне право сидіти, де хоче і з ким хоче. Ви бачите, він не збирається сюди йти. Йому й там добре.

Побачивши, що машина зупинились, п’яний спробував встати, але у нього це погано вийшло. Він завалився обличчям в сніг і цього разу не намагався навіть сісти.

– Дімо…

– Вже виходжу.

– Подуріли чисто, – висловив свою думку Зеник.

Коли Діма приволік хлопця до машини, той привалився до дверцят і, ледве дихаючи, спробував щось сказати, але це йому теж не вдалося.

– Залазь, там розберемось.

Усю дорогу він просидів мовчки, звісивши голову і охопивши себе руками за боки. При різкому гальмуванні і на стрімких поворотах він не міг втримати рівновагу і падав, його добряче товкло, але він не промовляв ні звуку.

Біла паморозь густо вкривала його волосся, брови і вії. Одяг мав чистий, нерваний, хоч і недорогий, але на одяг п’яниці однозначно не схожий. Коли сніг почав танути, його обличчя вкрилось потьоками води. Але він не стирав їх.

Справляв двояке враження. Його однаково можна було назвати злочинцем і маминим синочком. І з тими, і з іншими Сергій Романович волів не мати справ. Тому він погано розумів, навіщо взяв його до свого авто.

– Пригальмуй, Дімо. Тут є магазинчик «нон-стоп», принеси нам… Хто що замовляє?

– «Старий друже», – відволікся від своїх думок Зеник. На його приколи ніхто не звертав уваги, тому кілька хвилин назад він ображено замовк. – Була колись така горілка, що – не пам’ятаєте? Друзів теж прихопи. Побільше.

– А ви що будете, молодий чоловіче?

Зеник покотився від сміху.

– Так культурно запитати алкаша, що він буде пити, тільки наш татко може, правда, Дім?

Минула хвилина-друга, перш ніж «алкаш» зрозумів, що звертаються до нього.

Він поволі підняв голову і подивився спочатку на Зеника, а потім на нього. І Сергій Романович зрозумів, ЩО змусило його зупинити машину там, на трасі. Погляд.

Якось він прочитав роман Стівена Кінга, де люди жили завдяки нитці, прив’язаній до їхньої голови і з’єднаній в небі з чимось на зразок життєвої сили. І коли обрізати цю нитку, людина може ще довго ходити по землі, але її огортатиме пелена сірого туману і її шлях буде приречений на повільне згасання.

Така людина зараз дивилась на них і не розуміла, чому її потурбували.

– Яке бухло тобі до вподоби? – переклав Зеник. Не міг він довго мовчати. – Тобі конче треба щось прийняти на грудь, для сугрєву.

Знайда ворухнув потрісканими губами, але одразу сухо закашлявся і замовк. І враз винувато посміхнувся. Пробачте, мовляв.

З цієї посмішки видно було, що йому стає дедалі гірше. Не дивно: різкий перехід від морозу до спеки (а Діма включив обігрів на повну потужність) привів до різкого розширення звужених капілярів, а це досить болюче відчуття.

Були не зовсім тверезими, тому й забули про це.

– Дімо, скрути пічку і газуй. У мене дома має бути щось для сугрєву. А куртку треба зняти. Розумію, що не хочеться, але краще пізно, ніж занадто пізно. Може хтось має анальгін? Ясно, ніхто не має… До речі, Зенику, хіба ти не повинен був там зійти?

– І лишити вас з оцим бандитом? Наодинці? З дітьми і дружиною на руках? Тобто з дружиною і дітьми на руках? М-м… добре, дружину можна на руки не брати, обійдеться…

– А я що?..

– Дім, ти не що, ти класний пацан, але тут потрібне мислення… як би це сказати… неоковирне.

– Яке-яке мислення?

Вони були тільки трішки нетверезими. Але його дружина все одно була не в захопленні від такої юрми майже тверезих пізніх гостей.

Коли молодика трохи обігріли і відпоїли гарячим чаєм, він розказав, що живе неподалік Стрийського парку, що повертався від родичів, хотів зрізати шлях і перетнути парк замість того, щоб його обходити. Але це виявилось не так близько і не так легко, як йому спочатку здалося. Через заметіль він заблукав, шукаючи дорогу кілька разів провалювався в сніги, а коли вийшов до траси, був настільки змучений, що сів відпочити. І встати було вже важко.

Цілком правдоподібна історія. Розповідаючи, дивився прямо в очі, не шарпався і майже не збивався. Тільки час від часу мимоволі стискував кулаки, ніби пробував, чи є сила в руках.

Від випивки відмовився.

(«Я не п’ю горілки.»)

анальгіну теж не захотів…

(«Зі мною все в порядку.»)

Уся його історія виглядала цілковито правдоподібною. Але повірити в неї могли тільки дуже п’яні люди.

– Ану закоти рукави! Чого дивишся? Алкоголем від тебе не чути, а от драпом добряче тхне. А можливо чимось серйознішим. Я сказав – закоти рукави.

Це вже Зеник. Методика мозкового штурму.

Підозрюваний завмер, моргнув, тоді відставив чашку і почав закочувати рукави.

– Заспокойся, він жартує.

– Перевірити ніколи не завадить, Сергію Романовичу. Подивіться, які у нього очі.

Той одразу опустив голову. І стиснув кулаки. А коли помітив, що робить, – невесело посміхнувся.

– Дімо, поможи моєму гостеві піднятися.

– Для чого?

– Хочу йому дещо показати… Сюди, будь ласка. Ось тут спальня моїх дітей. Заходь, не бійся. Думаю, настільної лампи вистачить… У мене двоє дітей. В обох – органічне ураження мозку. Причина так і не відома. Подивись на них. Подивись-подивись. Тобі здається, що в тебе зараз – непоправна трагедія,

(Він здригнувся…)

тобі можливо не хочеться жити,

(але погляду не відводив)

повір мені, з часом все мине,

(стояв над дитячими ліжечками і дивився на його дітей.)

а це не мине. Невідомо скільки ще років воно не мине.

– Я можу… щось зробити для вас?

– А ти як гадаєш, що тут можна зробити?

Вони повернулись у вітальню. Зеник з ними не ходив. Він взагалі намагався якомога рідше стикатися з його дітьми і його не можна було за це винити. Нічого приємного в цьому не було.

– Я міг би зробити їм масаж, – раптом сказав нічний приблуда.

Настала їхня черга завмерти.

Зеник отямився першим.

– Ха! Підмазуєшся? Щоб ти знав, Сергій Романович недавно відкрив свій власний оздоровчо-реабілітаційний центр і взяв, до речі, на роботу класного масажиста. І, коли треба, той зробить все, що треба.

Приблуда серйозно подивився на кожного з присутніх.

– Я зроблю краще.

4.

Богдан подивився на годинник. Восьма. Він не планував, що все так надовго затягнеться. Що життя затягнеться так надовго.

Спочатку були кілька вимушених тижнів в оздоровчо-реабілітаційному центрі «Гармонія», хоча можна було б відмовитись, але коли тебе підбирають ледь теплого посеред дороги, ти мимоволі почуваєш себе зобов’язаним,

(ніби ти просив їх підбирати тебе ледь теплого посеред дороги)

потім – два роки на далекій планеті Ємен,

(«Куди тебе несе, там небезпечно, стріляють, заразу якусь можна підхопити і взагалі – Азія?! Кортить померти на чужині?»)

а тепер ось гості несподівані нагрянули. Ніби не могли почекати до завтра. Завтра могли б гостювати тут цілісінький день, ніхто б їм не перешкоджав.

Мама Віра тішилась цим несподіваним гостям, гості намагались бути люб’язними, хоча це їм погано вдавалось, а він ніяк не міг дошукатися причини їхнього візиту.

Навіщо він їм здався через два роки? Що вони тут забули? І чому не прийшли хоча б на годину пізніше?

– Кудись спішиш?

Зеник. Куций, кучерявий, непосидющий. Ходячий збудник ідей, – як називали його співробітники. Тому, хто винайде вакцину «анти-Зеник» обіцяли винагороду. Зараз співробітники не впізнали б його. Зосереджений, спокійний, він немов подумки аналізує якусь складну задачку. І водночас січе кожний його рух.

Дивно, що він досі працює простим бухгалтером. Хоча можливо йому просто подобається його робота.

Цей бухгалтер запідозрив його ще тоді, два роки назад, коли він сидів на повороті біля Стрийського парку і пробував зловити машину. Щиро сподіваючись, що ніхто не зупиниться. А вони зупинились. Чомусь.

– Пані Віро, ви впевнені, що вам не потрібно в лікарню?

Сергій Романович. На перший погляд – типовий представник старої когорти керівників, себто статечний, поважний чолов’яга, з доречною сивиною на скронях, ідеально поголеним підборіддям і костюмом без жодного ганджу. Але то лише на перший погляд.

Богдан здогадувався, що цей мирний чоловік не все життя займався послугами на кшталт масажу, водних процедур і боді-билдінґу. Між його підлеглими вперто ходила чутка про те, що у нього колись була досить солідна фірма, але він все кинув, коли переконався, що його дітям ніхто і ні за які гроші не зможе допомогти.

Та й хватка у нього була серйозна. Захотів, щоб Богдан Володимирович Гриб працював на нього, – і той працював. Через силу, через «не хочу». Аж поки одного дня не зрозумів, що йому ця робота подобається. І тоді він її кинув.

А потім була планета Ємен. Далека і небезпечна. Звідки він мав би не повернутись. Але повернувся. Навіть вона не захотіла, щоб він залишився у її пісках назавжди.

Якщо чесно, Богдан не сподівався, що його вистачить так надовго.

– Ну що ви, яка лікарня, я тутечки полежу, і мені перейде, я ж звикла.

Мама Віра. Що б там не було, але все-таки вони прожили в одній квартирі багато років. Багато пережили разом. Це може і не зробило їх близькими, але зовсім чужими вони вже ніколи не будуть.

– Вам потрібно відпочити, ми не заважатимемо. З вашого дозволу ми тільки перекуримо на кухні.

– Звичайно-звичайно, мої дорогенькі…

Гості вийшли у кухню і щільно прикрили за собою двері. Мама Віра по-змовницьки понизила голос:

– Це твої друзі?

(І що ти на це?)

– Може, в іншому житті…

– Які хороші люди, правда, синочку?

– Правда. Знеболювальне мало би вже подіяти, так що спіть.

Вони подивились одне одному в очі.

– Я хочу тобі дещо сказати… в дечому признатись. Я сказала тобі неправду…

– Я знаю.

– Знаєш? Ой як добре, бо це не давало мені спокою.

(Ні, не можна було малому хлопцеві розказувати про те, що вся його сім’я виїхала за океан назавжди. А його залишила, як відкуп за несплачені борги.

Краще було вигадати байку, ніби-то всі поїхали у інше місто і обов’язково повернуться за ним навесні. А решта деталей він вже додумав сам. І кожного року благав зиму тривати вічно, аби весною знову не настало велике розчарування.

Не можна було розказувати йому правду, але ТРЕБА було.)

Богдан дивився, як вона засинає, і думав про безвихідні ситуації і про відому всім фразу, що безвихідних ситуацій не існує.

Зараз у нього були три можливі варіанти виходу, троє дверей оточували його. Одні двері вели у кімнату, де він провів своє дитинство, приправлене болем, страхом і самотністю, другі двері вели у кухню, де сиділи люди, які могли б стати його друзями, тільки, мабуть, вже не в цьому житті, треті – вели у двір, де ніяк не могла розпочатися зима.

І жодні з цих дверей не рятували його від безвиході.

Але згадавши, що обіцяв своїм гостям чаю, він встав, підійшов до дверей кухні і відчинив їх. Для нього не мало особливого значення, ЯКІ ДВЕРІ. Лиш би скоріше.

Двоє людей чекали на нього. Переглянулись. Вказали на стілець.

– Сідай.

Дуже вже до болю знайомий був початок. Але Богдан сів. Сів розслаблено, ніби не було нічого страшного в тому, щоб сидіти на стільці перед людьми, які б з радістю його затовкли. Проте поки що вони стримувались.

– Ну, розповідай, – почав Зеник.

– Що розповідати?

– Все. З початку. З самого початку. Коло замкнулося, і замкнулося на тобі, тому тобі слово.

– Спочатку було Слово.

– Ти дивись, який оригінал. Може хочеш сказати, що ти ще й до того всього віруючий?

– Бога нема.

– Це тобі протилежна сторона сказала? Коли ти свою тітку гамселив?

– Звідки ви дізнались, що я вже в Україні?

– Ми багато що знаємо. А те, чого не знаємо, зараз довідаємось. Як ти все спланував, як здійснив, яку роль відвів їй… До речі, твоя тітка щойно сказала одну дивну річ. Ніби-то вона звикла… до такого. Чи не хочеш ти сказати, що це не перший раз?

– Ні, не перший.

– А як… як часто таке траплялося з твоєю тіткою?

– Може раз в півроку, як коли.

– Бити жінку п’ятидесяти років так, щоб на ній живого місця не зосталось… раз в півроку? За що?

Богдан здвигнув плечима.

– Щось не те сказала, не те зробила.

Після кожної його фрази залягала пауза. Видно, непідготовленим важко перетравлювати такі нібито прості слова.

– І вона нікуди не зверталась? Не подавала заяву? Навіть не пробувала?

– Ні.

Зеник нахилився до нього.

– А якщо б тебе так? Як довго ти б витримав?

(Годину точно. Потім довелося б іти по воду.)

– Добре, зайдемо з іншого боку. Два роки тому ми підібрали тебе біля парку в м’яко кажучи не зовсім притомному стані. Я навіть можу тобі нагадати, якого це було числа…