Текст книги "Заметіль"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Частина друга
Парк

Я помер у люту зиму,

З дзвоном впав на лід.

На снігу сліпучім згинув

Мій прощальний слід.

Олег Малашевський

Листопад. Минулий час…

Сніг падав великими білими клаптями, ніби нагорі хтось витрушував з мішка мокру холодну вату. Сніг обліплював усе, що бачив на своєму шляху: дерева, лавки, огорожу, павільйони, і йому зовсім не заважало те, що сивий парк був занурений у темряву і у свої власні невеселі думки.

Він пам’ятав, як усе починалось, цей старий засніжений парк. Такою ж лютою зимою. Так само раптово і невмолимо.

Він ще тоді передчував, як усе закінчиться. І тому журився. Бо люди ніколи не слухаються порад старого, який так багато і так багатьох бачив на своєму віку.

ВСТАВАЙ.

НАВІЩО?

…НЕ ЗНАЮ.

Сніг був настільки густий, що за ним не видно було неба. Якщо довго дивитись угору, то можна уявити, що ти летиш, швидко летиш крізь фантасмагоричний простір, що складається з завислих у невагомості білих кристалів, і треба летіти ще не одну вічність, щоб досягти мети.

Але ти вже давно забув, яка твоя мета.

ТРЕБА ЙТИ.

ТРЕБА ДІЙТИ ДО КІНЦЯ.

Це був не просто сніг, а зла кудлата завірюха. Вона підступно напала на світ, який ще вчора був сонячно-зеленолистий. Вона атакувала його зненацька – і світ зник, розчинився у її рвучкій, лютій несамовитості. Неначе щось трапилось у Космосі, щось, що порушило одвічну рівновагу сил. Неначе настав кінець світу.

Обважнілі повіки, не питаючи дозволу, закрили очі. Зручніше притулився до дерева, глибше засунув руки у кишені і… провалився у печеру, глибоку доісторичну печеру, де дитину прив’язували до стільця, а стілець ставили так, щоб він не падав, коли дитину будуть бити. І виходу з тої печери не видно було.

ВІДВ’ЯЖІТЬ…

Прокинувся. Спробував розплющити очі – не зміг. Спробував зняти з очей невидиму перепону – не зміг. Спробував закричати – не зміг. Тіло не слухалося, холод заморозив м’язи обличчя і висушив глотку.

Втратив відчуття часу. Серце билось, мов навіжене.

Чітко усвідомив, що якщо б не прокинувся зараз, то не прокинувся б вже ніколи.

Накотила паніка. Впав і поповз, колінами по снігу, допомагаючи собі руками. Пройшла прірва часу, поки зрозумів, що ні на міліметр не зрушив з місця.

ОПАНУЙ СЕБЕ!

Почав аналізувати ситуацію. Мороз не може бути сильним, просто він занадто довго тут сидить. Прислухався до себе. Кисті і стопи заніміли, усе тіло поколювали крижані голки. Доброго було мало, але кволе борсання в снігу призвело до того, що він знову почав тремтіти. Це означало, що він оживав.

Повернув голову і потерся обличчям до куртки. І ледве не закричав: в очі посипались кристалики льоду. Ті сльози, що весь день народжувались і вмирали глибоко всередині, не здатні добратися до очей, уночі знайшли шлях на поверхню і примерзли до вій.

Поморгав, оглядаючись довкола. Сніг заповнював собою простір, мов молоко – збан. Сніг був усюди: під ним, над ним, на ньому. Сніг ніби насміхався з нього: от бачиш, яким я буваю? Не тільки маленьким звірятком, яке можна сховати у долонях, а й велетенським звіром, що пожирає усе на своєму шляху. Тремти, людино.

І він тремтів. І пробував звестися на ноги. І не розумів, навіщо це йому здалося.

ТРЕБА Ж ХОЧ ЩОСЬ ДОБРЕ ЗРОБИТИ У ЖИТТІ…

Стрийський парк дивився на людину, яка вибралась усе-таки з його снігових обіймів, і не знав – радіти з цього чи тужити.

А людина сиділа на снігу біля огорожі обабіч траси і пробувала спинити проїжджаючі машини. Але в такий пізній час водії завбачливо не помічають людей, що тиняються поблизу парків і сидять просто на снігу.

Час йшов. Організм намагався зберегти залишки тепла, хоча сама людина про це зовсім не дбала. Він підтримував життєдіяльність систем органів попри те, що людина цього не хотіла. Але його ресурси не були безмежними.

Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ТУТ СИДІТИ…

ВІДВ’ЯЖІТЬ!!!

Листопад. Теперішній час

1.

Богдан закусив губу.

Робити комусь масаж, коли у тебе поламане ребро, нелегко. Він пробував затримувати дихання, але все одно кожний його рух відгукувався гострим болем у грудях. Добре, що його сьогоднішні пацієнт не рухався. Добре, що це була лише дитина.

(Органічне ушкодження мозку. Ні, краще все-таки поламане ребро.)

Богдан на хвилю призупинився. До закінчення сеансу залишалось ні більше-ні менше – двадцять хвилин, а він ніяк не міг впоратися з головокружінням. У кімнаті то наставали сутінки, то знову прояснювалося. Можна було, звичайно, скоротити сеанс, але тоді те, що він робить, називатиметься як завгодно, тільки не масажем.

Внизу рипнули сходи. Це повернувся з роботи батько дитини, директор одного крутого оздоровчого центру, який міг за відповідну плату оздоровити всіх бажаючих. Усіх, окрім своїх дітей.

(Добре йому. Сидить собі в кабінеті, бавиться комп’ютером, відповідає на дзвінки…

Ні, не добре. Хай обереже небо йти його шляхом. Сніг на тому шляху ніколи не розтане.)

У тій самій кімнаті, але в іншому ліжечку лежала ще одна дитина. Богдан призупинився і спробував перемістити своє тіло так, щоб біль у грудях не був таким гострим. Ця дитина теж чекала своєї черги на загальний масаж. І в неї теж було вроджене ураження мозку.

Кроки на сходах наближались. Руки не слухались. Богдан зрозумів, що цього разу йому навряд чи вдасться закінчити сеанс масажу.

(Треба сказати про це директорові. Сказати, щоб він мене відпустив…)

Потемніло у кімнаті на диво швидко. Коли розвиднілось, він знайшов себе у довгому коридорі, з вікон якого щедро лилося сонце.

Назустріч йому з другого кінця коридору йшов директор.

Сонце світило все яскравіше. Відстань між ними скорочувалась. Богдан придивився уважніше.

Директор мав на собі свій світлий плащ і капелюх.

(Навіщо комусь одягати плащ і капелюх?

Напевно, щоб змусити тебе робити все, що він забажає.)

Коридор був довжелезний і пройде ще певний час, поки вони зустрінуться. Богдан думав про своїх пацієнтів і про чудову погоду за вікном. І раптом директор вийшов на світло і на якусь мить став темною фігурою на фоні білого вікна, і цей момент переходу білого у чорне нагадав

(…ЯКЩО ДОВГО ДИВИТИСЬ УГОРУ, ТО МОЖНА УЯВИТИ, ЩО ТИ ЛЕТИШ…)

про забуту обіцянку.

– Я обіцяв їй, що в нас буде своя квартира! – крикнув Богдан через увесь коридор.

Чоловік у плащі і капелюсі кивнув головою, не зупиняючись.

(Поправка. Цього чоловіка тут не повинно бути. Він залишився за п’ять тисяч кілометрів звідси.)

Богдан зробив пару кроків вбік, але на повороті стояла варта. Тоді він повернув назад. Йшов вздовж коридору, роззираючись по боках, але виходу все не було. Тільки вікна. Одне, друге, десяте… Богдан сповільнив крок. З вікнами щось коїлося. Вони потемніли, а за хвилю стали молочно-білими. Коли перед очима відкрилась тераса, він вибіг і завмер. Стіна з колючим дротом загороджувала видноколо, а серед ясної весняної днини валив сніг…

(Поправка. Тут сніг зроду-віку не падав.

Арабська республіка Ємен. Планета, де навіть дощ навідується на землю двічі на рік.)

– А власне, для чого вам тепер квартира? – промовив чоловік у плащі і капелюсі, який наздогнав його легко, не поспішаючи. Богдан вчепився пальцями у поручні. – Тепер вона вам ні до чого.

…Аеропорт «Шереметьєво» увірвався у сон гулом юрби, занудними голосами диспетчерів і усвідомленням того, що доведеться стирчати тут ще десять годин. Зміна клімату капітально далася взнаки. Розбитість і тупий біль у потилиці були найменшими з бід. Дрімота напливала хвилями і відступала, очі неможливо було розплющити і заснути по-людськи теж не вдавалось, напівсон-напівзабуття оточили його стіною з колючим дротом, утворюючи в голові мішанину з далеких і недавніх спогадів.

Два роки він намагався відокремити спогади від реальності, а тепер, коли реальність теж стала спогадом, вони накинулись на нього усі нараз, користаючись з його слабкості. Ці спогади почали змагатись у його голові за владу над ним, і ніхто не хотів поступатись.

Азія цупко тримала його у своїх обіймах, за два останні роки настільки потужно врісши у його кров, що кількість червоних кров’яних тілець піднялась ген понад норму, бо вижити на висоті більшій ніж два з половиною тисячі кілометрів над рівнем моря без цього неможливо.

Але сніг, мабуть, зріднився з ним ще з доісторичних часів. З тих часів, коли ніщо не віщувало кінця світу.

Богдан випростав ноги і приготувався чекати.

За сімнадцять років до кінця світу.

Усе життя він був тихим, чемним і слухняним. «Яка у вас добра дитина», – вихваляли його мамині знайомі. І у нього не залишалось вибору. Він не хотів підводити людей, які ним опікувались. А скільки він себе пам’ятав, ним завжди усі опікувались, хоча інколи йому здавалось, що було б краще, якби вони цього не робили.

Спочатку – мама. Він був найменшою, п’ятою її дитиною, і як тільки з’являлась вільна хвилинка, вона присвячувала її йому. Тому він ніколи не смів сам зайвий раз турбувати її, хай би як сильно потребував материнської допомоги.

Тато теж піклувався про нього, як міг. Працював день і ніч. Йшов, коли він ще спав, і повертався, коли він вже спав. Тому його Богдан пам’ятав смутно, невиразно, переважно з розмов інших. І гроші, які він приносив, майже завжди доходили до нього у вигляді недоношеного старшими дітьми одягу і недоламаних ними іграшок.

Старші діти вічно з ним носились, і часто доходило до бійок, коли вони вирішували, кому б спихнути малого. У кінці кінців вони встановили чергу, і він слухняно переходив з одних рук до інших, аж поки його не забрала до себе мамина сестра.

– Ти трохи поживеш у мене, поки твої батьки не виберуться зі скрути.

Він тоді ще не знав приказки: «Нема нічого постійнішого, ніж тимчасове», але незнання ще нікого не звільнило від відповідальності. Тітка взялася опікувалася ним так старанно, що за місяць він вже називав її мама Віра.

– Ти повинен слухатися її, вона так багато нам допомагає. Що б ми без неї робили?

І він слухався. А що ще йому залишалось робити?

У мами Віри не було ні чоловіка, ні дітей, але був Друг, і Богдан одразу збагнув, що це класний друг, тому що з ним можна було поговорити про всі чоловічі проблеми, в яких жінки нічого не тямлять. Коли Друг приходив, а приходив він завжди несподівано та завжди ненадовго, від його чорного капелюха і довгого плаща пахло далекими країнами і кругосвітніми мандрами. А ще – підводними печерами, глибочезними, як найглибша глибина, де світло малює на стінах загадкові письмена, а дим виїдає очі. Але тут, у теплій і світлій кімнаті можна було цих печер не боятись, бо є людина, яка тебе від них захистить.

Друг охоче віддавав йому свого капелюха,

(бережи, як зіницю ока)

сідав їсти,

(побільше солі і перцю, я це люблю)

а потім, відкинувшись на спинку крісла, довго розказував йому про час, про кольори, про те, що було і те, що буде, і ніколи не сміявся, якщо Богдан задавав йому якесь запитання.

Тому Богдан завжди плакав, коли Друг йшов геть, а той пояснював, гладячи його по голові:

– Вільного птаха не можна посадити в клітку. Твоя тітка це розуміє, тому я буду приходити до неї завжди.

Та Богдан все одно плакав, розтираючи по щоках сльози. І рука, яка його гладила, не вміла його втішити.

Але найбільше, за словами мами, ним опікувався Бог. І саме Йому він мав бути вдячний найбільше…

Того дня, коли його сім’я переїхала в інше місто, випав перший сніг.

– Там у нас буде хороша робота, ми зможемо купити собі велику квартиру і в тебе теж буде все, чого душа побажає. Але для цього ми повинні трохи почекати, освоїтися. До ВЕСНИ ми обов’язково тебе заберемо до себе. А поки ти поживеш із тіткою. Ми бачимо, ви дуже здружилися.

З цього всього у шість років він зрозумів лише одне: що був недостатньо добрий і слухняний, якщо його не взяли з собою.

І він старався ще більше. Хоча в нього це не завжди виходило.

2.

Планета Ємен жила за своїм календарем, у своєму відліку часу і у своїй системі вимірів і не збиралась кому-будь показувати своє обличчя, тільки очі над паранджою уважно стежили за прибульцями.

Богдан відчув це, коли після висадки з літака їх завантажили в машини, обліплені військовими, і повезли серед ночі невідомо куди.

Невідомі зірки на небі, невідома пустеля обабіч гусениць, невідома мова… невідомість в очах невідомої планети…

Варіації на тему невідомого терзали його душу усю дорогу до шпиталю, але ось їх висадили з машин і почалася праця, заради якої вони кинули усе.

Вони – це контрактники. Найманці. Прибульці.

Господарі дивились на них скоса, тому що контрактники перебували на забезпеченні ООН і одержували більше, ніж законні громадяни держави за ту ж роботу. А це, погодьтеся, не сприяє покращанню стосунків.

Однак контракт з такою планетою потребував перебудови всієї системи звичок і механізмів пристосування, а туземці жили під своїм сонцем, ходили по своїй землі і дихали своїм повітрям. І їм не заважало те, що сонце тут пече круглий рік, лише взимку слабшає, нагріваючи повітря всього-навсього до п’ятнадцяти градусів тепла. І лише взимку тут можна купатися.

Богдан одного разу не зважив на перестороги бувалих людей і поїхав влітку у долину, до Червоного моря.

До цього дня він вважав, що високо в горах у столиці Сані, де перебував їхній госпіталь, панує в цей час справжня спека. Виявилось, що він не має поняття про справжню спеку.

Вийшовши з автобуса на пляж, навіть не вийшовши, а ледве ступивши ногою на пісок, він зрозумів, що таке кондиціонер і чому араби моляться п’ять разів на день. А потім згадав про сніг.

Пляж нагадував доменну піч.

Пісок плавився. Сонце висіло у небі розплавленим згустком чавуну, – ось-ось перекинеться і проллється на голову. Червоне море – не море, а гаряча, до сорока двох градусів ропа. Сіль в’їдається у спечену шкіру, а на небі – жодного натяку на хмаринку.

Планета Ємен, притримуючи паранджу, заливалася дзвінкоголосим сміхом.

Половина цієї планети складалась з піску, а половина з каменю, селяни вивозили пісок і камінь, а потім привозили землю та вирощували на ній фінікові пальми, тютюн, зернові, овочі, бавовник, одним словом, все, що душа забажає. Це для місцевих жителів теж було найзвичайнісінькою справою.

Богдан, потрапляючи на їх базар, миттєво позбувався усіх риалів, які, одночасно з доларами видавали контрактникам на кишенькові витрати, дивуючись, як інші могли проіснувати за цей мізер два тижні.

Коли індусу Рамулу набридло бачити вічне здивування свого колеги, він повів його на той самий ринок і виторгував за всі продукти удвічі меншу ціну. Виявилось, що тут навіть в аптеках на запитання, скільки коштує той чи інший препарат, продавець, який себе поважає, дивиться у правий верхній кут і називає першу-ліпшу ціну.

(Цікаво, скільки б вони загнули за жменю снігу?)

І якщо покупець чемно витягує гроші, то продавець залишається вкрай розчарований і наступного разу називає ще вищу ціну. Може хоч тепер покупець здогадається поторгуватись.

Богдан напрочуд швидко збагнув ази тутешнього бізнесу і невдовзі збивав ціну найкраще за усіх прибульців, і колеги почали напрошуватись до нього в попутники.

Після чергових терактів у сусідньому Єрусалимі усі «білі» деякий час залишали межі шпиталю лише групами, у машинах, обліплених військовими.

Шпиталь тоді притих, радіючи, що довкола нього стіна з колючим дротом, а на кожному вході і виході, враховуючи внутрішні переходи – озброєна варта.

Планета Ємен холодно спостерігала за ними з-під примружених повік.

… Богдан через силу розліпив стомлені повіки. Ага, він знову у літаку. І знову заснув. Переліт від Сани до Києва з пересадкою у Москві може доконати будь-кого. Але це добре. Дуже добре.

(Чергова спроба аутотренінгу? Краще спитай у себе, чому ти не продовжив контракт ще на два роки, ану спитай!

Додому потягнуло.

Невже?)

Сусід поруч заворушився.

(Починається.)

– А ти чого вві сні усміхався? – майже чистою російською запитав він. – Кохану згадував?

Богдан відповів майже чистою англійською:

– Бога нема.

І одразу провалився в тернові очі чужої планети, сльози якої вже мали присмак рідної землі.

За сім років до кінця світу.

Час йшов, а в його житті нічого не мінялось. Школа і дім, дім і школа. Вчився він не погано і не добре, багато хворів, майже не мав друзів… окрім одного, дорослого, мудрого. Такого Друга не мав ніхто.

Від своєї сім’ї він не отримував жодної звістки. Хоча чекати ще однієї весни йому ніхто не забороняв.

Але одного дня щось змінилось.

Якби він прийшов у парк трохи раніше або трохи пізніше, вони б не зустрілись,

(бо насправді – Бога нема)

а якщо б зустрілись «десь колись в якійсь країні», то швидше б за все не помітили один одного.

Але того дня він прийшов у парк вчасно.

Випав перший сніг. Ніби нічого особливого. Щороку рано чи пізно випадає перший сніг, і щороку цього дня він кидає свої справи і йде на прогулянку в парк, інстинктивно шукаючи, як пес траву навесні, щось, що могло б його врятувати від зими. Від обіцяної радості. Від розчарування, яке настане з приходом весни.

Шукає і не знаходить.

Багато людей не люблять снігу і мають рацію. Він теж, якби міг, не любив би його, але як тільки бачив за вікном безпорадно білий колір на місці вчорашньої тупо сірої землі, то одразу забував усі докази здорового глузду і знову починав надіятися. Дивуючись невмирущості своєї безглуздої надії. Надії на весну.

Щороку – те саме.

Того дня він побачив людину, яка теж любила сніг. Прямуючи парком, вона збирала його пригорщами з кущів, гладила в долонях, мов делікатний пух, м’яко торкаючись оголеними кінчиками пальців і здуваючи-зсипаючи на стежку, щоб знову набрати повні жмені холодних кристалів.

Йому захотілось стати снігом, щоб відчути на собі дотик її пальців.

І він рушив слідом за нею.

Її очі були сховані за сонцезахисними окулярами, і він усю дорогу пробував вгадати, якого вони кольору.

Її волосся темно-сливовим конфеті розсипалось по білій шубці, і він намагався уявити, яке воно на дотик.

Її фігуру обтягували тугі чорні джинси, і він заздрив цим джинсам так само, як до цього заздрив снігу в її долонях.

Стрийський парк, сивий і засніжений, який зазвичай не втручався у справи простих смертних, вирішив цього дня пожартувати над незадачливим шістнадцятирічним переслідувачем.

Коли вона повернула на бічну алею, він, зрізаючи кут, забув, що має дивитися під ноги, і незчувся, як опинився на голій холодній землі.

Вона швидко обернулась і на мить зміряла його поглядом, який залишився для нього невидимим. І так само швидко пішла собі далі.

Усе повинно було на цьому закінчитись,

(Бога ж нема, є тільки сліпий безглуздий випадок)

але він не хотів, щоб усе на цьому закінчилось, хоча парк, здається, був іншої думки.

3.

Планета, на якій править сухий закон, де на всю столицю тільки один російський клуб з космічними цінами на спиртне, вимагала кардинальних змін. Прибульці думали не довго і пристосували колонки від апаратів штучної нирки як фільтри до виробництва горілки, а з винограду почали робити шикарні вина. Та інколи за дегустацією забували, що у гуртожитку панує строгий комендантський час і після десятої будь-які витівки не рекомендуються.

Богдан пив лише коньяк, причому коньяк справжній, старий, витриманий у дубових бочках, з дубильними речовинами і ароматом, який ні з чим не сплутаєш, тому на початках його ледве не викреслили зі списку своїх за те, що не хотів пити на рівні з усіма.

А бути чужим на чужій планеті рівноцінно самогубству.

У таких випадках він йшов у місто і пробував уявити себе мешканцем планети Ємен і інколи, зовсім ненадовго йому це вдавалося. І тоді чужа планета ставала на одну волосину ближчою.

А колеги, пронюхавши, що він закінчив курси масажу, почали набиватись до нього у клієнти, і невдовзі двері його кімнати вже не зачинялись: після важкого робочого дня ніхто не міг відмовити собі у сеансі масажу, тим паче, що масажист попався класний і дурний: викладався на повну потужність, а грошей ні від кого не брав.

Падаючи уночі на ліжко і відчуваючи, як ниють руки, Богдан вдивлявся у чуже небо і бачив, як пісок часу осипається крізь пальці чужої планети, а вона звабливо усміхається йому одними очима і запрошує залишитись тут назавжди.

А на ранок знову звозять з усієї країни хворих і поранених, і контрактники вкотре говорять одне одному: а чого дивуватись? У них зараз чотирнадцяте століття! Середні віки!

Складалося враження, що жителі планети Ємен найбільше полюбляють три речі: встромляти один в одного ножі, які для зручности носять з собою на поясі, прострелювати один одному найрізноманітніші частини тіла, причому навіть діти ходять обвішані з ніг до голови зброєю, і народжувати отих самих дітей. До того ж в усіх трьох випадках вони проявляли надзвичайну живучість і залишали шпиталь у рекордно короткі терміни.

Прибульці жартували – це тутешня релігія в усьому винна: чоловікові дозволялося мати чотири жінки, якщо він звісно міг їх всіх прогодувати, і там, де сідав за стіл чоловік, там організовано збиралися усі чотири сім’ї зі своїми виводками. Тому-то жінки через дві години після пологів хутко завертали дитину і квапилися додому, щоб часом не забув чоловік серед такої юрми народу про ще одну свою благовірну, а чоловіки після операції на мозок не могли спокійно лежати і мусіли йти перевірити, що у чотирьох будинках твориться без них.

Планета Ємен дивилася на жартунів і думала про своє.

Богдан ще довго відчував себе прибульцем.

Коли зривався серед ночі від протяжних співів у сорока мечетях Сани.

Коли починались піщані бурі, і все місто покривав гарячий надокучливий туман, складений з окремих піщинок, злий і жорстокий туман, так не схожий на його рідний, залишений за п’ять тисяч кілометрів звідси.

Коли блукав старим містом з його вузькими вуличками, глиняними вежами і королівськими палацами, і в якусь мить щось нагадувало йому його рідне місто, а в іншу мить поруч проходив віслюк чи верблюд, чи жінка, що несла на голові корзину, і все ставало на свої місця.

Але одного разу він одягнув довгу білу сорочку, взув плоскі сандалі, пов’язав голову хусткою, що мала закривати ніс і рот, і вийшов на вулицю. І зрозумів, навіщо арабам такий дивний стрій. У ньому набагато зручніше. У ньому перестаєш почувати себе чужинцем. У ньому навіть їхні жінки видаються інакшими. Ближчими.

Прибульці називали їх воронами. Вони ходили зграйками за своїм чоловіком, закутані з ніг до голови у чорне, і лише очі уміло стріляли вусебіч, обіцяючи, припрошуючи, заманюючи. Навіть у море вони заходили в паранджі. З дванадцяти років дівчат ховали під цим чорним покриттям, причому часто з-під нього було видно джинси. Часи змінювались. Планета Ємен залишалась незмінною.

Привітні усміхнені люди, у кожного з яких на поясі є ніж, і сувора цензура на всіх телеканалах, у пресі та в Інтернеті, супермаркети поруч із славнозвісними східними ринками, дітиська, що біжать за тобою і горланять, вимагаючи милостиню, і поважні старці біля мечетей, яким подають легко і з задоволенням, бо так каже Коран, ортодоксальні євреї з пейсами і заглибленістю у свою релігію та християнська община, де збираються прибульці з різних країв землі радше для того, щоб поспілкуватися між собою, аніж з Богом, ненависть до собак і хмара народу біля лікарняних ліжок навіть у реанімації: уся родина мусить відвідати хворого, а де найкраще прилаштуватися, як не на підлозі довкола ліжка родича.

Час від часу вартові проходяться палатами і виганяють сторонніх.

Час від часу хочеться вити до незнайомих зірок над Аравійським півостровом.

Час від часу закрадається підступна думка: а що, якщо справді лишитися тут назавжди? Вивчити мову, повірити в Аллаха, пробачити цьому сонцю, полюбити це море, загубитись, втратитись, розчинитись серед піску і каменю зовсім іншої, непізнаної, чужорідної планети…

Тільки що ж тоді робити з мрією про сніг?

– Добре, ти купиш нову квартиру, зробиш суперремонт, придбаєш меблі, техніку і те де – це все добре. Але що далі? Чим ти збираєшся дома займатися? У тебе є якась мрія?

– Є. Побачити сніг – і вмерти.

…Та ось він приїхав і зрозумів, що не розрахував своїх сил. До снігу ще залишалось щонайменше місяць. А жити не хотілось вже.

Рідна земля простягалась під крилом літака, а він почував себе тут чужинцем, який летить невідомо куди і невідомо звідки, і ніхто його не чекає так само, як ніхто його не проводжав, тільки планета Ємен махнула на прощання рукою, прикрашеною візерунками із хни.

Запізнілий жаль несподівано сильно стис серце. Якби можна було повернути літак назад, він би так і зробив. Але для цього треба бути щонайменше терористом, а він занадто втомлений навіть щоб розплющити очі.

За сім років до кінця світу.

Він чатував на неї сім днів… Кружляючи довкола ставку з лебедями і мерзнучи на лавці обабіч центральної алеї. Кожного дня – до опівночі. У парку, який за щось невзлюбив його. Чатував на дівчину, яка любила сніг.

І ось через сім днів вона з’явилась. Але не сама. Серйозна компанія дівчат і хлопців. Мабуть, однокласники.

Він попростував слідом за ними. Через десять хвилин від компанії відокремились троє хлопців і почекали, поки він підійде ближче. Діти не люблять товстунів. Він до цього звик.

– Хто такий, грубасе, і що тобі треба?

Дівчата зупинились і з цікавістю позирали в його бік. Вона робила вигляд, що не звертає на нього уваги. А він добряче змерз, тому на довгі розмови налаштований не був.

– Богдан. Мені потрібна ота дівчина з довгим волоссям.

– Хіба на дві хвилини, Бодю, бо ми спішимо.

– Ви не зрозуміли. Вона мені потрібна на все життя.

– Ого! Ти часом не з Кульпарківської втік? Ми тебе здається там бачили.

– А ви там часто буваєте?

– Ага. Ловимо у парку різних придурків і здаємо по гривні за штуку… Та про що ти з ним говориш? Врізати пару раз… Чекай, це завжди встигнеш. То ти придурок, грубасе?

– Я буду говорити з нею, а не з вами.

– Ні фіга собі?! Ей, дівчата, ви його знаєте?.. Кажуть, що не знають. Короче, ти попав, придурок… Ви можете йти, ми вас доженем!

Цього разу, коли вона обернулась, її погляд затримався на ньому довше. Проте парк так само швидко забрав її у нього, як і сім днів тому. Може він був заздрісний, цей старий засніжений парк?

Але хлопці бити не вміли. Вдаряли, не цілячись, озираючись, кваплячись. Відчувалося, що їм було трохи незручно, трохи лячно, а трохи дивно від того, що вони роблять. Видно було, що їх ніхто цьому не вчив.

Якби вони проконсультувались у фахівців, то дізналися б, що такі справи треба робити не в сутінках, а при ясному світлі, щоб добре розгледіти усі страждання жертви, і не в парку, де зимно, сиро і хто-будь вештається, а в теплій затишній кімнаті, де ніхто тобі не перешкодить.

Узагалі-mo треба було захищатись, але він ніколи цього не робив. Навіщо? Переживе. А сьогодні тим паче. Бо сьогодні він хотів, щоб його струсонули, отямили, вивели з лихоманки, в якій він горить ось уже сім днів. Щоб вибили з його голови усі зайві мрії, бо вони можуть ненароком відтіснити оту, головну, мрію усього його життя: дочекатися, коли навесні приїде його сім’я і забере його звідси назавжди. Тож навіщо йому мешканка цього міста, якщо він не думає в цьому місті жити?..

Коли Богдан знову опинився на голій холодній землі,

(хоча Бога й нема, його вигадали невдахи, щоб пояснити причини своїх невдач)

то зрозумів, що нічого в хлопців не вийшло.

Відтепер для нього ніщо не мало значення. Крім неї.

4.

Одного разу, сміючись, хлопці привели до нього медсестру-арабку з оперблоку і запропонували взяти її за дружину. Дівчина, з усього видно, проти не була. Але Богдан ляпнув: «Як же я одружуся з нею, коли ніколи не бачив її обличчя?»

Вони здивовано перезирнулися. Бачити лице своєї дружини можна тільки після одруження. Хоча Богдан підозрював, що сучасна молодь не так завзято дотримується заповітів прадідів.

Ота сестричка з оперблоку знайшла все-таки вихід: кремпуючись і ніяковіючи, вона принесла йому свій паспорт, а на світлині у паспорті, що б там не казали прадіди, людина мусить бути без паранджі.

Богдан подякував і віддав паспорт. Добре, що їхні жінки носять паранджу. Прадіди знали, що робили.

Але не всі витримують. Болгарин Богомил, його сусід по кімнаті і теж медбрат, раптом почав говорити про те, що всі вони беруть участь у великому і хитрому експерименті, що їх всіх зібрали тут, щоб перевірити дію якихось нових препаратів, і що треба втікати, поки не пізно. А так як госпіталь був схожий на велике українське село, де всі знали все про всіх і будь-який інцидент ставав за хвилю відомим у найвіддаленіших закутках, то через деякий час болгарин Богомил більше в них не працював. Зібрав речі і поїхав додому.

А на прощання йому, Богданові, сказав: «Думаєш, я нічого не бачу? Тобі тут подобається. Тобі подобається, що вони як діти, бавляться і не можуть набавитися зброєю, подобається жорстокість цієї природи, навіть ця пекельна виснажлива робота подобається. Ти ніби свідомо себе випробовуєш… для чогось. Мені здається, ще трохи – і ти пристанеш під знамена тутешніх терористів. Як у тебе запалються очі, коли привозять когось з ножем чи кулею в боці!

А насправді це не може подобатись. Смерть, кров, бруд, убогість, привозна вода, спека… Я мирна людина і я скучив за домом. За деревами, за травою, за річкою. Можливо, я розірвав контракт не найкращим способом, тож ти вигадай свій спосіб, вигадай, але не залишайся тут надовше, ніж треба.»

Болгарин поїхав, а планета Ємен вдала, що не помітила цього. Операції йшли за операціями, перев’язки за перев’язками, дорослим і дітям, вдень і вночі…

Якось один небідний араб запросив його до себе додому і необачно показав свою колекцію старовинної зброї. Мешкав він у західній частині Сани, у так званому Садовому місті, в особняку сімнадцятого століття з чудовим садом, оточеним високою стіною, але для Богдана все перестало існувати, як тільки він торкнувся старовинної шаблі… Він не слухав, звідки ця шабля, скільки їй років… Задоволення від цього дотику було чимось подібне до задоволення від підколювання вени.

І тоді він згадав слова свого колишнього сусіда.

Хтозна, можливо, планета Ємен не забувала жодної людини, яка ступала будь-коли на її територію, жодного поселення, яке народжувалось і вмирало, засипане її пісками, жодного завойовника, який гострив на неї зуб. Можливо, вона пам’ятала ще оті найперші королівства, що процвітали тут за тисячі років до народження християнського Бога, пам’ятала ефіопів і персів, португальців і єгиптян, що пробували взяти її в полон, турків і англійців, що все-таки взяли її в полон, поділивши між собою, щоб у кінці-кінців вона знову стала єдиною і вільною. Вона була такою древньою, що це не вміщалось у його свідомості.

А він був всього-навсього піщинкою на її сандалях.

(Хіба не для того ти сюди приїхав? Щоб побути піщинкою на чиїхось сандалях?)