Текст книги "Заметіль"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

Коли закінчився термін дії контракту, йому запропонували його продовжити.

А він чомусь подумав про кораблі, поховані на дні Баб-ель-Мандебської протоки, яку недаремно названо Воротами Сліз, про каравани, що так і не подолали шляху з Південної Аравії до Середземномор’я, про війни, що майже не припинялись у цій частині Всесвіту, про століття, що минали тут, на Сході, зовсім не так, як там, на Заході, подумав і зрозумів, що йому справді тут ПОДОБАЄТЬСЯ.

А зрозумівши це, став збиратися додому.

…– Приїхали. Приїхали, кажу.

Цього разу він задрімав у таксі. І незчувся, як опинився просто перед своїм будинком. Чолом в чоло. Через два роки. Ніби й нікуди не від’їжджав.

– Ось, візьміть. Здачі не треба.

– Що ви сказали?

Богдан зрозумів, що досі говорить англійською і зусиллям волі перейшов на рідну мову.

– До Ємену підкинете? Я заплачу.

– Це якийсь новий бар?

Тутешні люди навіть не знали про існування такої країни. А він угруз у неї по самісіньку шию, і так виглядало, що витягти себе з неї буде не просто.

(АЛЕ ТРЕБА Ж ХОЧ ЩОСЬ ДОБРОГО ЗРОБИТИ У ЖИТТІ…)

За сім років до кінця світу.

Якщо чогось дуже хочеш, то зробиш для цього усе, що можеш, і навіть те, чого не можеш.

Знайти її було не дуже важко. Навіть у місті, де проживає вісімсот тисяч населення. Що таке вісімсот тисяч проти бажання однієї людини?

Він обходив усі школи у районі. День за днем, школу за школою. Чатував після уроків біля воріт цих шкіл. Не боявся, що пропустить її. Бо збирався повторювати свої пошуки знову і знову.

І через одинадцять днів він її знайшов.

Цього разу за нею прийшла мама. Він подумав трохи і пішов за ними обома. Дівчина кілька разів оберталась, а потім щось сказала мамі. Після цього і мама обернулась.

Богдан зупинився за три кроки від них і опустив голову, чекаючи справедливого обурення. Він добре собі уявляв, що може сказати мама неповнолітньої доньки, за якою плентається казна-хто.

Але мама сказала зовсім не те.

– Донечко, чому б тобі не запросити свого кавалера до нас? Нехай трохи розтане, дивись який холод надворі.

Донечка пирхнула і голосно заявила:

– У нього що, свого дому нема?!

Так вони почали зустрічатись.

Збоку ті зустрічі, мабуть, виглядали дещо дивними.

– Я не хочу, щоб нас бачили разом. Подивись на себе і подивись на мене. Як я виглядаю, як одягнута, яка в мене фігура, а яка в тебе? Усі мої друзі будуть з мене сміятися, – казала вона вдень.

І він або ходив за нею назирці, поки вона не завертала з дороги, озираючись на прощання через плече. Або вони тільки переглядались і кожний йшов у своїх справах. Або зупинялись на хвильку, щоб перемовитись кількома словами.

– Я збираюсь вступати в медінститут, а ти?

Він теж. Проблеми вибору не існувало. Чого хотіла вона, того хотів він. Але коли вияснилось удома, що на інститут у них грошей нема, він викликав її з класу серед уроків, і вони просто в коридорі вирішили, що вона попросить маму домовитись і за нього також.

Вона теж могла підійти до нього вдень, наприклад, перед тренуванням, і сказати:

– Скоро восьме березня. Що ти збираєшся мені подарувати? У тебе ж зовсім немає грошей.

– А що ти хочеш?

– Йдемо в магазин і я тобі покажу, що я хочу.

І він залишав тренування і йшов у магазин.

Вона хотіла багато чого, і завжди такий слухняний і чемний, Богдан почав потайки тягти від тітки гроші.

Отак виглядали їхні зустрічі вдень.

Але коли надходив вечір, коли темрява опускалась на місто, замальовуючи одним кольором буйне різноколір’я дня, тоді зникали відмінності, стирались умовності, забувались дрібниці, і вони залишались сам на сам…

безпомилково знаходячи один одного на дотик, зближаючись на відстань подиху, не потребуючи слів для порозуміння, вгадуючи бажання один одного ще до того, як ті з’являлись, навчаючи і навчаючись, дорослішаючи з кожною зустріччю, набуваючи безцінних знань і того досвіду, якого ніхто в них не міг забрати.

Ніч кидала їх назустріч один одному, а день вперто розділяв, але лише для того, щоб знову зблизити уночі…

Його життя змінилося вдруге, коли він покинув дівчину, яку кохав.

Після того, як пройшло чотири роки.

Після того, як вона погодилась вийти за нього заміж.

Після того, як він прийшов до неї на заручини з золотими сережками у гарній упаковці, а вона провела його у кімнату, де зібралась її рідня, і офіційно відрекомендувала.

– Мамо, тату, а ось і Богдан.

Тоді він і сказав:

– Вибачте, але я… я помилився. Мені треба йти. Вибачте.

І якнайшвидше покинув її дім. І з того часу у нього в душі почав падати сніг. А він йшов і сподівався, що цей сніг замете її сліди, як замів сліди його сім’ї, і вона ніколи більше не повернеться до нього, так само, як не повернулись вони.

5.

У рідній квартирі на першому поверсі було порожньо. Порожньо і тихо. І досить зимно.

«Ага, з’явились комп і телевізор», – мимохідь відмітив Богдан, пройшов у свою кімнату і зачинив вікно, затягнуте сіткою від мух. А тоді озирнувся. Ліжко на пружинах, антикварний креденс, письмовий стіл, два стільці, настільна лампа з металевим абажуром…

Він пам’ятав усе, що тут відбувалось. Навіть те, що хотів би забути.

Ледве не падаючи з ніг від утоми, він все-таки зняв трубку телефона і набрав номер. Так само, як два роки тому, ніхто не відповів…

Раптом хтось постукав у вікно. Він повернув голову – і трубка випала з рук.

За вікном простягалась пустеля. Багато кілометрів пустелі. Бархани врівень з підвіконням. Біле небо. Розпечене сонце.

Дівчина, що в’язне у піску. Але йде вперед. Не озираючись.

Він хоче крикнути, що в тому напрямку нема води, але вітер шпурляє в нього піском, від якого пече у горлі. А дівчина, ніби почувши його, зупиняється і повертає у його бік.

Пишне темно-сливове волосся, відкрита блузка, коротка спідниця. Він хоче сказати, що тут так не ходять, але не встигає. Дівчина підходить до вікна і каже йому, ледве ворушачи пересохлими, потрісканими губами:

– Ти довідався, чи є смерть?

Він мовчить. І вона продовжує:

– Тоді запитай у мене.

– Чи є смерть? – відлунює за ним у порожнечі.

– Ми щойно з нею говорили. Про тебе.

…Богдан розплющив очі. Телефонна трубка лежала на підлозі. Його багаж напіврозпакованим валявся поруч. За вікном – знайомий скверик з лавками, школа, завод «Кінескопів». Усе, як завжди. Ніби він ніколи не покидав рідну домівку. Ніби ніколи не було кінця світу…

Цього разу він міцно стис трубку телефона і зробив кілька дзвінків,

(«Так, я б хотів оглянути квартиру… Скільки ви хочете за неї?.. Добре, я підійду завтра…»)

потім був душ, дві кави, три спроби до кінця розпакувати речі і нарешті – сон, настільки міцний і тривалий, що він не помітив, як зайшло, встало і знову зайшло сонце. Тобто він відчував, що щось діється довкола, але світ його не чіпав.

Зате коли він прокинувся – цього разу остаточно, з ясною головою і страшно голодний, – коли озирнувся довкола,

(печера, вогонь якої сліпить, а дим виїдає очі, доісторична печера, де все вирішував вождь, а тобі залишалось почувати себе захищеним і щасливим, і ти був готовий зносити всі тимчасові незручності, лиш би тебе гладили по голові і обіцяли повернутись. І не наступної зими, а завтра.)

то зрозумів, що не слід було так довго спати.

(Ця печера була справжньою, а не вигаданою, як гадав він колись, зводячи на себе і на свою пам’ять наклеп).

Богдан сів на ліжку. Випростався. Вхопив руками за край укривала. Зусиллям волі змусив себе відпустити укривало. Стискувати кулаки – це ознака слабкості, а він не для цього так довго загартовував себе, щоб зараз піддатися самому собі.

– Приїхав, мій синочку. Дай я на тебе подивлюсь. Змарнів весь, а як засмаг. У нас тут вже всі давно білі, а ти один будеш такий засмаглий.

Богдан побачив на столі недопиту пляшку «Кока-коли». Загляни під кришечку – радять рекламодавці. Не мав потреби цього робити, бо і так знав, що знайде на дні чорну їдку рідину.

Підвівся, схопив пляшку і жбурнув нею у вікно.

Це нічого не змінило. Шибка не розлетілась на друзки, бо пляшка була пластиковою, та й сама пляшка, відскочивши, покотилась йому до ніг. Богдан повернувся до мами Віри.

– ВІН ЗНОВУ ТУТ БУВ?

Мама Віра кинулася застеляти його ліжко.

– Я приготувала їстоньки. Ти напевно там за два роки так заскучив за нашою їжею. Не сердься, я вже накриваю на стіл. Тільки підігрію, бо ти так довго спав, і все вистигло. Я зараз. ТІЛЬКИ НЕ СЕРДЬСЯ.

За три роки до кінця світу.

Після розриву із дівчиною, яку він кохав, у нього з’явилось море вільного часу. І він витратив цей час на розробку стратегії своєї подальшої поведінки. Крок за кроком він розписав план, за яким мав вибратись з печери, куди його з любов’ю засадили близькі йому люди. На мороз і холод. Під проливний дощ.

Звичайно, могло не вдатися. Тисячі людей до нього розпочинали нове життя. Тисячам з них це не вдавалося.

Перше, що він зробив, – кинув інститут. Мама Віра перебувала в крайній стадії шоку. Вона стільки грошей витратила на його навчання, а він узяв і все перекреслив. Забрав документи. На четвертому році навчання.

Другого дня він вимів з холодильника усі продукти.

Мама Віра стояла неподалік і дивилась на нього переляканими очима.

– Віднині харчі купуватиму я сам.

Потім провів генеральне прибирання і повикидав увесь непотріб, котрий люди зберігають у шафах і коморах невідомо для чого. Дім повинен бути чистим і світлим.

Тоді взявся за фізичні вправи, які завжди починав і ніколи не мав сили волі продовжувати довше, ніж один тиждень. Але після заняття, вертаючись повз холодильник, за звичкою потягнувся до нього, щоб щось перехопити. Стримався.

Третього дня зірвався і наївся чебуреків з їдальні навпроти. І конав до вечора.

Звичний світ тримав його в лещатах і не збирався відпускати. Маючи метр сімдесят п’ять росту він важив на той час вісімдесят дев’ять кілограм. Мама Віра була кухарем і з ранку до ночі смажила, тушкувала, випікала і виварювала, а оскільки він був у неї один, то все найкраще, як правило, діставалося йому,

(хоча і в цьому правилі був маленький виняток, але всі воліли його не помічати)

і він звик до такого життя.

Тепер довелося живцем здирати з себе цю багаторічну звичку.

Аж раптом уранці четвертого дня, спостерігаючи, як діти весело ганяють м’яча у дворі, не потребуючи для цього ні заохочень, ні покарань, він зробив несподіване відкриття: усе, що робиш, треба робити з радістю. Цей день став крапкою відліку, з якої розпочалась його підготовка до боротьби.

Більше він не мав що втрачати.

Обклавшись модною літературою про самооздоровлення і самовдосконалення, Богдан почав приміряти на себе описані там рецепти від усіх бід, відкидаючи їх один за одним; поки не зупинився на тому, що йому подобалось.

На шостий день він записався на курси масажу.

«Це все через неї, – казала сама до себе мама Віра, тому що він і так її не чув. – Це вона в усьому винна.»

Але Небо було на його боці. Небо, з якого всі шість днів сипав сніг.

Восени його забрали до армії, хоча мама Віра і так і сяк пробувала вмовити його піти до лікарів, щоб ті вписали в його медичну картку якийсь страшний діагноз. Але одного разу покинувши печери, людина більше до них не повернулась, а він вважав, що має більше шансів, ніж той доісторичний чоловік.

З незакінченою вищою медичною освітою його взяли у санітарну частину фельдшером. Під кордон з Білорусією.

У перший же місяць він добряче перемерз і захворів на фурункульоз. Ось що буває, коли проміняєш тепло і затишок на мороз і холод. Але він ні про що не жалів.

Після повернення з армії він влаштувався на «Швидку», одразу на півтори ставки. Найбільше він любив важкі зміни, коли спати майже не доводилось, і тоді вдома він одразу відключався. А коли прокидався, йшов робити масаж. Знайомим, сусідам, знайомим сусідів.

Тарифів не встановлював. Йому могли платити яблуками, сметаною, старомодним сервізом, могли не заплатити зовсім. Невдовзі з’явились перші постійні клієнти. Потім ці клієнти переповіли іншим, і за півтора року він уже мав свою власну клієнтуру.

Дивно, але він більше не хворів. Його організм витримував підвищені навантаження без збоїв.

Його система оздоровлення приносила плоди.

(Або просто у нього з’явилась мета у житті.)

Через півтора року його примусово вигнали у відпустку, хоча він переконував усіх, що йому не потрібен відпочинок. Ніхто не вірив. Всі чекали від нього щонайменше інсульту.

А він… він не знав, чого від себе чекати.

6.

…Позашляховик із вимкнутими фарами порівнявся поруч з ним, пригальмував і тоноване скло полізло донизу.

– Ей, волоцюго, тобі не холодно сидіти тут на снігу?!!

Він хотів сказати, що ні, що навпаки – йому тепло і дуже добре, але не вистачило сил. Чи бажання. Чи і того і другого.

– Сідай!

Він покрутив головою. Повз парк увесь вечір поволі їхала довга колонна автомобілів, вгрузаючи по бампери у неприбраному снігу. А цей автомобіль зупинився, щоб його підібрати.

Він дмухнув собі на руки, але пальців так і не відчув.

– Ану сідай!

Він сильніше втиснув голову у плечі.

– Ну, як знаєш…

Тоноване скло повільно поповзло угору.

Хотів спитати, чому у машині нікого немає, і хто з ним говорить, але не встиг. Позашляховик-привид тихо рушив з місця…

Богдан прокинувся у якомусь тужливому очікуванні.

Його нова щойнопридбана квартира виблискувала щойнозробленим ремонтом.

Його сон знову замели сніги…

«Мої м’язи прокинулись. Мої органи чуття в нормі. Мій кровоплин стабільний. Мій мозок працює відмінно. Я виспався. Я прокинувся. Я готовий до…»

(Ой, брешеш. Як бухгалтер перед податковою. Ні до чого ти не готовий.

Ану повторимо…)

«Мої м’язи…»

(До чого тут м’язи? Річ не в м’язах. І не в кровоплині – це точно.

Але позитивна установка є позитивна установка, тому закрили очі і…)

«Я готовий до зустрічі нового дня…»

(Але я не готовий до зустрічі нового дня. Котра година цікаво?)

Богдан відкрив очі, звірився з показами годинника, заспокоїв себе, вийшов на балкон, потягнувся і почав звичний ритуал зустрічі сонця.

Сіре небо зарожевіло. Світанкове повітря, смачне і студене, як джерельна вода, вливалось, просочувалось у тіло, наповнюючи його фантастичною легкістю. Ніколи повітря не буває таким бальзамічним, як удосвіта.

Усі зовнішні стимули віддалились, знецінились, залишили його на одинці зі світом. Ось-ось вмиє лице сонце, і він зустріне його широко розплющеними очима і буде всотувати зіницями це забуте людством щастя. Нема світла, що дорівнялося б сонячному.

Якась разюча невідповідність того, що він робить, тому, що мав би робити, дряпнула його зсередини і, задумавшись над її причиною, він вперше за п’ять років пропустив по своїй вині мить появи сонця над горизонтом.

(Навіть це вже не рятує…)

Новий комплекс вправ, який запланував вивчити, довелося терміново перенести на завтра. Настрій, мов розірвана павутина, звисав клаптями і не бажав зшиватися докупи.

Нічого не залишалося, як звернутися за порятунком до незмінного, незрадного приятеля.

Богдан ступив на асфальт в кросівках, штанах і захопливому передчутті насолоди.

Він піймав себе на думці, що біг став для нього наркотиком, від якого немає кодування.

(А були ж часи… Сірі, задушливі, нудотні…)

Ритмічне скорочення м’язів поступово ввело його у транс, тіло відчуло себе єдиним згустком, що подорожує всесвітом за лише йому зрозумілими законами. М’язева втіха була на мільйони років старша від решти людських утіх і пробуджувала такі закапелки досвідомого, існування яких він собі раніше навіть не уявляв.

А люди бігають заради виграшу чи в покарання своєму надмірно переобтяженому вагою тілу.

Смішні.

Під холодний душ Богдан встав оновлений і належним чином налаштований на новий день.

(І де ж цей окаянний сніг запропастився?..)

Готуючи сніданок, він час від часу зиркав на годинник, переконуючись, що не відступив від правил внутрішнього розпорядку більше, ніж ці правила допускають, але коли знімав чайник з плити, раптом спіткнувся і ледве не вилив на себе киплячу воду.

І зрозумів, що більше не витримає. І здивувався, як витримав аж два роки.

Що ж, квартиру він придбав, ремонт зробив,

(в рекордно стислі терміни)

залишилось купити ті дрібниці, які свідчать про обжитість квартири. Але цим вже нехай займаються інші.

Поки наводив у квартирі порядок, порожнеча днів була заповнена.

А от порожнечу ночей заповняти було нічим.

Час від часу хотілось напитися, але не було з ким і доводилося відкладати своє бажання на потім.

Бажання оглянутись через плече теж було сильним, неначе за спиною безупинно стукав у вікно сніг, сигналізуючи про небезпеку, занадто м’який і невагомий, щоб людське вухо могло вловити його сигнали… але він успішно глушив і це бажання.

Досьогодні.

Сьогодні пішов збій системи, яку він створив потом і кров’ю, і яка виглядала стабільною і незнищенною.

(Система, заснована на брехні…)

Треба опанувати себе, але коли основа життя тріщить і погрожує розвалитися на кавалки, – ти інстинктивно кидаєшся на всі боки у пошуках клею, що зліпив би ці кавалки докупи,

(Або будуєш печери і ховаєш у них свою сутність.)

і не відважуєшся повернутись і прямо поглянути у вічі сліпих віконниць, сподіваючись, що лихо тобі привиділось, чекаючи якихось переконливих доказів, які могли б спростувати твої підозри.

А таких доказів нема і ніколи не було.

Богдан відсунув неторканий сніданок. Треба буде сходити в парк. Він так давно у ньому не був…

(у старому засніженому парку, який попереджав його, чесно і неодноразово, чим можуть для декого закінчитись прогулянки під його кронами.

Злою кудлатою завірюхою.)

Тому, мабуть, він не чекатиме до снігу…

Одягнувшись, Богдан вийшов з дому. І незчувся, як ноги принесли його до її БУДИНКУ…

Злочинець завжди повертається на місце злочину. Хай навіть через роки. Особливо через роки. Тоді здається, що всі вже про все забули, і можна безкарно прогулюватись попід вікнами, роблячи вигляд, що ті вікна зовсім тебе не цікавлять.

– О, а я тебе пам’ятаю.

Чолов’яга у домашньому спортивному костюмі, який щойно викинув у контейнер сміття, приязно усміхався на всю вулицю.

(Виходить є злочини, у яких немає терміну давності.)

– Ти ранткувався з дочкою Юлі Андріївни. Я її сусід. Я вас бачив кожний божий день, точніше… гм… вечір. Я тоді пізно вертався з роботи, а ви в цей час лише виходили гуляти. Пам’ятаю, як я дивувався: невже цим дітлахам ніколи не набридає?

(Майже кожний божий вечір. Протягом чотирьох років, добродію сусіде. І повірте, – не набридало.)

– А потім ти якось одразу щез. А може я просто поміняв роботу…

Вони просто не знали, як жити вдень, ці дітлахи. Тобто вони існували, але це існування було схоже на кальку, чорну і непроникну, і тільки на папері ночі вони могли робити відбитки з себе справжніх.

Уночі залишались тільки вони двоє і – вічність. А вдень біля них завжди були мільярди предметів і людей, які забирали їх у них самих.

Ніч знала про все без слів. День вимагав, щоб про це сказали йому вголос. Про те, що їм важко прожити навіть одну добу один без одного. Про те, що вони не розуміють, чому б їм не прожити разом вічність.

А вони не вміли говорити про такі речі.

«Мамо, тату, а ось і Богдан…»

Якби він тоді зупинився і розказав їй про свою злість і свій страх, якби вона зупинила його і сказала, що він її образив і розчарував, якби вони тоді порозмовляли…

Він сказав лише «Вибачте, я помилився» і вона промовчала.

Ніхто з них не вмів втиснути вселенські почуття у гранично малі межі алфавіту.

– Точно, я тоді змінив роботу. У якому ж це було році?

– Дуже давно.

– Дивно все-таки бачити тебе тут… через стільки років. Вирішив зайти в гості?

(А ви вирішили добити мене, добродію сусіде.)

– То я тільки так, до слова сказав. Квартира ж тепер пустує. – Чолов’яга зітхнув. – От як воно буває.

(Але нічого у вас не вийде. Не можна добити того, хто давно мертвий. Шкода зусиль.)

– А ти знаєш, що мені недавно дали на збереження одну цінну річ і нічого не пояснили.

– Може не хотіли пояснювати… – почав був Богдан і враз помітив те, що мав би помітити з початку. – ЯБЛУНЯ ЗІСОХЛА.

– Так, зісохла. Якби не вона… охо-хо, та що там казати.

– Нічого. Нічого не кажіть. Будь ласка.

– Але може, ти щось поясниш? Ось ці сережки. Золоті, з камінчиками…

(Смарагдами… Ну що ж, добивайте….)

– Що я маю тепер з ними робити, га?

– Ви сказали, що квартира пустує. А куди поділися її… батьки?

– Тато давно вже тут не живе, а Юля Андріївна… коли їй сказали, що сталося з дочкою, у неї не витримало серце. І це не дивно… Ой, а ти не знав?

– Вам вдалося те, що не вдалося цілій планеті, населеній терористами.

– Н-не зрозумів.

– Добити мертвого не так вже й легко. Вам вдалося.

За дві години до кінця світу.

Стояла пізня осінь, гарна, жовтотепла, снігом ще навіть не пахло, але стояти під під’їздом уже було холодно. Він побачив її здалеку, а вона помітила його тільки, коли увійшла до під’їзду.

– Ти… ти так схуд.

– Я на дієті.

– А я з роботи. Тобто поки що це інтернатура, але скоро буде моя робота. Можеш мене привітати.

– Вітаю. Ти зовсім не змінилась.

– Стараюсь. Давно чекаєш?

– Століття.

– А я вже й не чекала. Ти так швидко тоді пішов, що не встиг сказати, коли повернешся.

– Я б хотів… я спробую… пояснити.

– А я б хотіла відпочити. Знаєш, видалась важка зміна і…

– Я почекаю.

– А потім у мене буде повно справ. І всі невідкладні.

– Тоді не варто відкладати на потім.

– Ти збираєшся зайти до хати? Я здається тебе не запрошувала.

– Я мушу зайти. Це як алгоритм. Якщо я не зроблю цього кроку, то не зможу зробити наступних.

– Цікава теорія. Ну що ж, проходь. Так, здається, кипить чайник. До того ж, довго кипить. Ну аякже, мама побігла на роботу і забула вимкнути. Так буває. А якби я затрималась?

– У тебе є ще тато.

– На тата надії мало: він напевно ще не вернувся з вечірки. Творчі люди ведуть переважно нічний спосіб життя. Що ж, мушу зробити тобі каву, якщо вже чайник закипів.

– Обережно!

– Ох, не можна вам, Олено Григорівно, після зміни з киплячими чайниками мати справу. Ти врятував мені життя. Я недаремно не хотіла тебе впускати.

– А ти носиш мої сережки.

– Не будь наївним. Мені просто подобаються смарагди. До тебе це немає ніякого відношення. НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ.

– Я прийшов по тебе. Йдемо звідси. Я потім тобі все розповім.

– Забери руки! І забирайся сам. Я не слухатиму твою маячню. Я дивуюсь, що хотіла вийти за тебе заміж. Добре, що ти тоді втік без слова пояснень, дуже тобі дякую… Що ти робиш?!

Він схопив її за рамена і силою всадив у крісло. Її брови зметнулись угору. Ніколи і ні з ким він собі такого не дозволяв. Завжди спокійний, тихий, слухняний, він не викликав у людей підозр. Але навіть вулкани, які сплять, мусять хоча б раз у своєму житті вибухнути.

– Чому ти? Чому я мав зустріти саме тебе? – він міцно тримав її, не даючи змоги ворухнутись, не даючи відвести погляд. У якусь мить її зіниці розширились, хоча вона і надалі нічого не розуміла, а він не давав їй можливості запитувати. – Чому я пішов у той злополучний парк, ти можеш мені сказати? Я мав стільки шансів не знати тебе, але я сам відмінив усі свої шанси на спасіння. Чому?!

– Які шанси? Ти про що?

Він відчув, як дві потужні сили роздирають його навпіл.

– Про тебе, про нас, про… Я не раз пробував витерти тебе з пам’яті, але видно в цьому моя біда: якщо я прив’язуюсь до когось, то це надовго. Моя сім’я залишила мене, коли мені було шість років, але я досі не можу їх всіх забути. І якби вони повернулись, я був би по-справжньому щасливий… лиш би вони повернулись. Оленко, я багато думав… будь ласка, не перебивай мене, у мене мало часу… я пропоную тобі залишити цей дім і піти зі мною, на разі в гуртожиток, але я обіцяю тобі, що незабаром куплю квартиру, обіцяю. Ти можеш просто зараз зібрати свої речі?

– Просто зараз? Жартуєш.

Він заперечливо похитав головою.

– У нас все життя попереду. Я встигну пояснити тобі все, що захочеш.

– Для початку відпусти мене.

– Не відпущу, поки ти не погодишся.

– А як мої батьки? Я маю лишити їм записку? Написати, що я втекла з отим самим хлопцем, який кинув мене три роки назад без жодного слова пояснення? Який навіть зараз нічого не збирається пояснювати, а просто тягне мене невідомо куди! Ти навіть навчання не зміг закінчити! Ким ти є? Ким є твої батьки? Моя мама посідає досить непогану посаду, а тато – відомий митець. А чим ти можеш похвалитися?

– Я радий, що у твоєму житті все так добре складається. Але знаєш, світ за твоїм вікном відрізняється від того, який щодень бачу я. З восьмого поверху не видно болота, не видно заляпаних ніг, сміття на газонах і купами біля смітників, облізлих котів, що живуть у підвалах, і голодних собак. З восьмого поверху ніколи не почуєш того, що я чув з першого поверху, коли люди проходять повз твої вікна, не знаючи, що їх можуть почути. З восьмого поверху можна дивитися на все це з висоти і бачити небо, сонце, зірки. І сніг, коли він ще білий. З першого поверху цього всього не видно.

– Дуже гарна філософія, але дай мені відповідь на одне буденне запитання: за які гроші ми будемо жити?

– ГРОШІ?

Богдан випростався. І подивився їй через плече.

(«А в тебе є гроші?»)

У голові увімкнулось напівзабуте кіно про печерних людей…

(«Хіба ти не знаєш, хлопчику, що всі біди на землі через гроші?»)

…Кіно було цікаве, там люди вперше побачили вогонь і дуже налякались…

(«А й правда, звідки ти можеш це знати. Тебе ще треба вчити і вчити. Підкрути звук.»)

..але потім зрозуміли, що вогонь – це добре, і почали за нього битися…

(«А тепер постав ось сюди стілець і принеси з кухні шнур, на якому ви розвішуєте білизну.»)

…а один найвідважніший, той, що був у них вождем, викрав вогонь і приніс у печеру…

(«Жінко, принеси воду… і вийди, ми ще не закінчили.»)

…і тоді первісні люди розпалили в печері багаття, посипались іскри, всім зробилось жарко, від диму засльозились очі і…

(«Тепер ти все зрозумів? Бачу по очах, що ні. Але нічого, я ще прийду, і ми продовжимо нашу розмову.»)

– ЩО ТИ РОБИШ??!

Її голос пробився до його свідомості, коли він закінчував прив’язувати її до стільця. Вона дивилась на нього широко розплющеними очима. По її підборідді стікала цівка крові.

Богдан навіть не здивувався. Якась дивна в’язкість сковувала його думки, рухи, почуття. Відсторонено подумав, що всі його старання були марними. Він опинився там, куди стільки років намагався не дійти.

Він став подібним на того, кого ненавидів.

7.

Мертвому легше. Йому не треба перейматися проблемами, які діймають живих. Він може собі дозволити те, про що навіть подумати раніше було страшно.

Богдан роззирнувся. Був сльотавий непривітний ранок. Осінь підходила до свого завершення. Ось-ось прийде зима. До тих, хто захоче чекати так довго.

Він не захотів. Відмінив на сьогодні всі справи. На сьогодні і назавжди.

Зайшов у свій рідний під’їзд і зупинився на першому поверсі. Усе життя тут прожив, а тепер стояв немов перед чужою квартирою. Не вагався, просто дивувався тому, як по-іншому виглядає світ очима мертвих. Нема ні страху, ні безсилля, ні сумнівів. Ніби-то все життя готував себе до цього, а довелося померти, щоб виявитись по-справжньому готовим.

У нього залишився ключ. Він легко повернувся у замку.

(Бога нема)

На всю квартиру оглушливо лунало радіо. Добре жити на першому поверсі. Можна не переживати, що сусіди знизу прибіжать і затіють скандал.

(Є тільки шлях, яким ти йдеш. ЩО ти зустрінеш на тому шляху – від тебе не залежить.

А залежить від тебе зовсім мало: ЯК ти це зустрінеш.)

Мама Віра ніколи його не захищала. Вона тихо скиглила за дверима, але все ж таки старанно виконувала усі прохання Друга, тому що так був шанс, що її він сьогодні не чіпатиме. Невеличкий шанс.

(«Принеси води.»)

Хлопець не завжди витримував побої і тоді його доводилося відливати водою. А потім, коли Друг, погладивши його наостанок по голові і ні разу після цього не забувши дати потиличника, йшов геть, мама Віра ставила на стіл щось солоденьке, щоб дитина не плакала. Відомо ж, що діти забувають про свої жалі, коли їх нагодувати смачненьким.

Батіг і пряник. Страх і любов. Ненависть і безсилля. Хіба може з цього вирости щось добре?

Рятувала тільки надія. Надія кольору стиглого снігу.

Богдан часто ходив у засніжений парк і блукав там до ночі, уявляючи собі, як повертаються його батьки, як вони всі разом сідають в машину і їдуть далеко-далеко, кожного разу на іншу планету. Ніколи у своїх мріях він не припускав можливості, що вони залишаються тут, у цьому місті. Бо для цього треба було скинути вождя з престолу. А така безглузда думка навіть не могла прийти йому в голову. Це була заборонена ним самим тема. Табу.

Але вождя можна було наслідувати. Треба було наслідувати. На те він і вождь.

Тому одного разу Богдан довго дивився на гантелю, з допомогою якої він сподівався накачати собі м’язи. Що-що, а фізкультура була улюбленим його предметом. Мало того, він завжди відвідував якусь спортивну секцію: чи то бокс, чи дзюдо, чи у-шу, хоча особливих успіхів ні в чому не досягав. Йому подобалось бити повітря, грушу, лапи, але коли доходило до спарингів, він пасував. Ніби з одного боку він підсвідомо готував себе до боротьби, але не розумів, навіщо це робить. Не бачив перед собою мети.

Зате ніхто в школі не дивувався, що Гриб постійно ходить в синцях.

Так от, він схопив тоді цю гантелю і вгатив у телевізор. І трощив його доти, доки не змучилась рука. Тоді мама Віра вперше подивилась на нього так, як завжди дивилась на Друга. І швиденько кинулась прибирати за ним. Поки він не розізлився ще більше.

А він, дивлячись, як вона повзає по підлозі, визбируючи осколки з килима, відчув, як наповнює його дивне відчуття вищості, відчуття сили змішане з презирством, немовби він виріс в одну мить і став могутнім, як вождь. А наступного дня прийшов справжній вождь, і в обов’язковому ритуалі схиляючи перед ним голову, Богдан зрозумів, що все це йому примарилось. Але оте зовсім нове і страшно приємне відчуття запам’яталось.

А невдовзі випав сніг, і він пішов у парк, і зустрів Дівчину в облягаючих джинсах. І опинився на голій холодній землі. Від захоплення і здивування.

Вона була з іншої матерії. Вона жила на іншій планеті. Вона не знала, що таке біль. Це видно було здалеку. Це притягувало його до неї, немов магнітом.

Йому все у ній подобалось. Він говорив собі, що так не буває, але так було. Біля неї він ставав сильнішим, відважнішим, спритнішим, біля неї у нього розправлялись плечі.

І ще. За якимось дивним збігом обставин (з самого початку їх переслідував цей дивний збіг обставин) Друг перестав до них приходити. З того часу, як вони почали зустрічатися.

Зате мама Віра, ніби зрозумівши, що втрачає його, почала все настирливіше вимагати, щоб він частіше бував вдома, щоб ходив з нею на закупи, щоб сидів на кухні, коли вона готує, і слухав разом з нею радіо. Вона опутувала його своєю опікою, мов павутиною.