Текст книги "Контррозвідка"

Автор книги: Андрей Гуляшки

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Авакум склав таке розвідувальне рівняння:

Місце таємної радіостанції – у. Район, в якому розташоване це місце,– 2.

Відомі величини Дата радіопередачі – ніч проти 11 серпня. Прикордонники гарантують, що в районі 2 бували тільки геологи.

Невідомі величини Чи були геологи вночі проти 11 серпня в місці у або поблизу нього?

Розв'язання.

Ключ: встановити, чи позначене місце у або його райони в розробках військово-геологічного пункту.

Тому й пішов Захов цього ранку до начальника військово-геологічного пункту. Проте не добув того, що йому було потрібне. Правда, розмова не була марною: Авакум дізнався, що план обстеженої геологами місцевості в районі 2, відбитої в координатах, лежить на пункті за товстими дверима архіву.

Замок на дверях був масивний, але простий. Увійти таємно в склад для Авакума було дитячою грою.

Тепер він тримав у руках два докази проти невідомого злочинця: координати радіопередачі від десятого серпня і дві сині ворсинки.

Обчислення, які Авакум зробив у Смоляні, свідчили, що друга радіопередача, з таємничими звуками, відбулася десь у місцевості Зміїці або поблизу неї. Який сенс допитуватися, хто в тих місцях бував? Це неминуче привернуло б до себе увагу. До того ж і дорога на Ликіте проходить повз Зміїцю, а по цій дорозі вдень і вночі снують вози та пішоходи.

Інша річ – кооординати радіопередачі від десятого серпня і дві сині ворсинки – вони заслуговують найпильнішої уваги. Тепер треба встановити, куди ведуть ці сліди і справжні вони чи фальшиві. Бо в розвідувальній роботі завжди бувають ті й інші.

Випадок учора ввечері до деякої міри ускладнював становище. Справа ставала темнішою і заплутанішою. Яку роль відігравав у цій історії підмінений камінь?

Вийшовши з Ілязового подвір'я, Авакум спитав у дівчинки, яка пасла двох гусей, де живе ветеринарний лікар. Вона подивилася на Авакума з полохливою цікавістю і мовчки вказала рукою на Нижній квартал, де стояв будинок бая Спиридона.

20

Я знов беру слово, але говоритиму коротко, бо ні в якому разі не хочу підкреслювати свою роль у цій історії.

Голошиїй вампір розбудив мене надто рано – йому не спиться, проклятому, а я очей не міг продерти: вчора допізна читав цікавий роман. У мене немає потягу до романів, бо я людина прикладної науки, тому й читаю їх увечері, в ліжку. Словом, у неробочий час.

Мені страшенно хотілося спати, але я підвівся, похапцем одягся і попрямував до тваринницької ферми. Доярка саме діставала відро з-під вимені Рашки. Побачивши мене, доярка збентежилась – усе ж таки я ветеринарний лікар і щодо гігієни надзвичайно суворий.

Вийшовши з ферми, я помітив нелад, точніше – недбайливість у своєму туалеті. Я почервонів, хоч доярки близько не було. Вона стояла біля Рашки, збентежена моїм раннім візитом.

Повернувшись додому, я почав заповнювати тижневу відомість. Справа не дуже йшла на лад, бо я часто згадував роман і думав про інші сторонні речі. До того ж дув вітер і хмарки ганяли одна за одною по небу, мов човни, а це, звичайно, відвертає увагу і найзосередженішої людини.

За цим заняттям застав мене Авакум.

Він здавався веселим, жвавим, був у доброму гуморі. Мабуть, гаразд виспався, до того ж спав сном безтурботного немовляти. Я потай позаздрив йому, хоч і усвідомлював, що маю деякі переваги перед ним.

Я зніяковів, як ота доярка, мабуть, через те, що Авакум перебив мені складання відомості.

А він по-приятельському поплескав мене по плечу й хоч відомість лежала перед його очима, досить нецеремонно запитав:

– Вірш складаєш, поете?

– Ні,– промовив я,– заповнюю тижневу відомість,– і показав рукою.

– А як заповнюєш її, римованими чи білими віршами? Я знизав плечима – мені не до жартів.

Авакум сів навпроти мене, дістав сигарету і безтурботно закурив. Він тримався так, наче ми були давні приятелі. Може, мені треба було розсердитися, сказати йому, що не маю часу. Якщо хоче дістати пораду, хай заходить в амбулаторію: я приймаю відвідувачів щодня з десятої години до обіду. Та хоч як намагався, не зміг розлютитися, всупереч моїм уявленням про порядок і дисципліну, мені було приємно, що він зайшов. Почуття, що поруч мужня людина, знов оволоділо мною.

Та ось як повелася ця мужня людина.

– Лікарю, ти знаєш, звичайно, Балабаниху? – спитав Авакум.

Я роззявив рота з подиву.

– Вона дуже цікава жінка,– вів далі Авакум.

– Так,– опам'ятався я і жовчно запитав: – Коли ти встиг переконатися в цьому?

– У тому-то й річ,– розсміявся Авакум,– що я ще ні в чому не переконався.

– Почекай,– мовив я і зрадів, що є можливість притиснути його до стіни.– Тоді звідки ти знаєш, що вона цікава жінка?

– Це тільки припущення,– відступив від своєї позиції Авакум.

Задоволений його відповіддю, я замовк. Авакум випустив кільце диму й уважно подивився на мене.

– Все-таки ти міг би розповісти мені докладніше про цю жінку? – спитав він.– Особисті враження або, може, почуте від людей. Це мене дуже цікавить.

Я знизав плечима.

– На жаль,– відповів я,– ця особа не належить до кола моїх спеціальних інтересів. Я знаю лише деякі очевидні речі, які не становлять таємниці ні для кого. Вона гарна, хоч уже й не така молода, добра робітниця і має можливість, стати найкращим майстром момчиловської сироварні. Особисто я не раз відзначав виняткову чистоту й лад на її робочому місці. Халат у неї завжди білосніжний, нігті на руках обрізані, волосся тримає під бездоганно чистою хустинкою.

– У неї є коханці? – спитав Авакум.

Я подивився собі під ноги й замовк. Не знав про це.

– І ніхто вночі не перестрибує через її огорожу?

Це питання було надто грубе, і я мав повнє право образитися, адже я ветеринарний лікар, а не якийсь жалюгідний спостерігач чужих дворів. Я знову подивився собі під ноги і не промовив ні слова.

– Хочеш, будемо приятелями? – зовсім несподівано спитав Авакум.

– О,– сказав я і сів на ліжку, бо нечемно було стояти, коли він сидів. Запитання було надто раптовим.

– Мені потрібен такий приятель,– вів далі, посміхаючись, Авакум,– який вірив би мені і не вважав мене поганою людиною.

– Гаразд,– відповів я і відчув вогонь на щоках.– Мені здається, ти непогана людина.

Тоді я не мав особливих підстав вірити в його доброчесність і вимовив ці кілька слів просто так, інтуїтивно.

Він подав мені руку, і ми всміхнулись один одному.

Отак почалася наша дружба.

Потім Авакум попросив мене довідатись про деякі інтимні речі з життя-буття Балабанихи.

– Я науковий працівник,– сказав Авакум,– і ні в якому разі не хотів би підірвати престиж інституту, який представляю. Якщо Балабаниха підтримує якісь сумнівні зв'язки любовного характеру, моє місце, звичайно, не в її домівці. Зацікавлена особа дивитиметься на мене скоса і, чого доброго, може вчинити бешкет – на що тільки не здатні ревнивці! Все це, звичайно, не в моїх інтересах.

Після цього вступу, який мене надзвичайно здивував, він поспішив уточнити:

– Як мій добрий приятель, з'ясуй, чи має Балабаниха з кимось особливо близькі стосунки, і, якщо має, довідайся, хто ця людина. Про це найлегше узнати в сусідок, бо у всіх сусідок на світі призвичаєне око і чудово розвинутий нюх. Але будь обережним, коли розпитуватимеш, бо сусідки – істоти честолюбні! Навідайся до сусідки в її справах, а як почнеш розмову про Балабаниху, удавай байдужого і не надто прихильного. Боронь боже ставати на її бік, бо з цього нічого не вийде.

Коли я вийшов на вулицю провести Авакума, він шепнув мені:

– Постарайся узнати щось до обіду. А коли пообідаємо У бая Марка, вийдемо разом, і ти наодинці скажеш мені, про що дізнався.

Чи варто казати, що я був водночас і потішений, і збентежений таким завданням. В усякому разі, я взявся виконувати його заповзятливо і самовпевнено. Але коли наближався до Надчиного подвір'я – Надка була сусідкою Балабанихи,– відчув кволість у колінах – певно, від швидкої ходи.

Надка сиділа на подвір'ї і товкла перець. Я люб'язно привітався.

– Чи маєте звісточку від свого чоловіка? – спитав я.– Як він себе почуває, як його здоров'я? Її чоловік працював у Мадані.

Вона повернула до мене своє біле личко і всміхнулася.

– Все гаразд,– відповіла вона.– Слава богу.

– Дуже радий,– мовив я. Постоявши якийсь час перед відчиненою хвірткою, я знову заговорив: – А як кабан, добре їсть?

– Скоро й вуха мені об'їсть! – засміялася Надка. Потім зітхнула і стурбовано додала: – Тільки, здається мені, заслаб, не набирає ваги – і не зрозумієш чому.

Вона відсунула ступку і підвелася зі стільчика. Була дрібнувата, білолиця, круглощока, як місяць.

– Подивіться,– попросила жінка.– Може, щось пропишете йому.

Я одразу погодився.

Ми попрямували до свинарника.

Надчин кабан лежав на спині і важко рохкав. Він був надто товстий, схожий на величезну надуту гайду [Гайда – вопинска, болгарський народний музичний інструмент] з очима і ніжками.

– Непоганий,– сказав я.– Нагуляє до різдва.

Надка глянула на мене довірливо і знову зітхнула, але цей раз її зітхання не було сумне.

– Радію за вас,– сказав я.

Ми стояли біля свинарника і дивились на кабана. Крім кабана, коло нас не було жодної живої істоти. Надка мовчала.

– Радію,– повторив я. І спитав: – А як свиня Балабанихи, добре їсть?

Надка взялася руками в боки і чмихнула від сміху.

– Лікарю, що це ти вигадав? – сказала вона.– Навіщо Балабанисі свиня?

– Та мало чого,– відповів я,– жінка й заміж може вийти, всяко буває!

– Вона?! – в Надчиних очах блиснули недобрі вогники.– Доки є такі, що вночі перестрибують через її тин, чоловік їй не потрібен.

– Надко, це ви серйозно кажете? Це правда? – я щиро здивувався.

– А що ж, по-вашому, я вигадую? – ніби розсердилась вона.– Поки вчитель крутився коло тієї, вдовиці лісничого, вона не дуже вертіла подолом, бо на щось сподівалась. Та й з учителем їй було непогано.

– А тепер? – спитав я і проковтнув слину.

– Тепер? – Надка підійшла до мене так, аж я майже відчув її дихання.– Балабаниха не з тих, хто накидає оком на дрібну рибку,– сказала вона.

– Тобі, мабуть, так здається,– піддражнив я її.

Я перейшов з нею на «ти», бо ми стояли, майже торкаючись одне одного.

– Як це мені здається? – піднесла голосок Надка.– Своїми очима бачила, як одного разу приходив до неї в гості помічник майора! – Жінка помовчала.– А чого він ходитиме до неї в гості?

Серце моє радісно забилося.

Ми були самі. Крім кабана, коло нас не було жодної живої істоти.

– Надка,– сказав я їй і відійшов убік.– Твій кабан неодмінно набавить ваги до різдва. Навіть буде краще, якщо ти зменшиш йому денну норму, інакше в нього не лишиться м'яса навіть на одну котлету.

Отак я сказав їй, а вона дивилась на мене, наче не вірила моїм словам. Обличчя її здалося мені здивованим і якимось незадоволеним. Очевидно, не дуже вірила в мій прогноз щодо кабана.

21

Сьогоднішній обід пройшов дуже весело: бай Марко подав нам смаженого півня, теплий калач із бринзою і гіркий перець. Вино було густе, чорне і розливало аромат зігрітого на сонці бурштину.

Бонн Ічеренський запросив Авакума до себе, цокнувся з ним, поблажливо поплескав по плечу і спитав:

– Як ти провів першу ніч на момчиловській землі, любий історику? Чи спокійно тобі спалося, чи не порушило щось твій спокій?

– Дякую! – кивнув Авакум і пригубив вино.– Взагалі провів ніч добре. Тільки трапилася одна пригода: якийсь суб'єкт мало не вдерся в мою кімнату, мабуть, помилково. Я зацікавився і хотів дізнатися, хто це такий. Але не встиг, бо він вийшов швидше і був спритніший за мене.

Ічеренський і капітан пирснули.

– Не треба було переслідувати бідолаху,– повчав Ічеренський.– Запевняю тебе, він не мав злого наміру. Просто якийсь невиправний ревнивець хотів перевірити, чи не засиділася, бува, його коханка з новим квартирантом довше, ніж слід. Отелло трапляються всюди і в Момчилові теж. Ти повинен звикнути до цього!

– Господи, та я ж маю дружину і малих діточок,– зітхнув Авакум.– Що буде з ними?

– Живи доброчесно! – по-наставницькому порадив йому геолог.

– Дурниці! – зауважив капітан, повернувшись до Авакума.– Відлупцюй ревнивця як слід, і він заспокоїться. Ба-лабаниха заслуговує на таке.

Вони довго жартували в тому ж дусі, але тут втрутився бай Гроздан.

– Хлопці,– суворо перебив він,– це вже занадто, такі жарти мені не подобаються. Балабаниха, хоч і бездітна, і вдовиця, але порядна жінка. Вона добре працює на сироварні, і ми задоволені нею. Це поважна людина.

– Кохання витає повсюди! – по-філософському зазначив капітан.

Оскільки заговорили про кохання, Ічеренський знову втрутився в розмову.

– Кохання – явище надзвичайно цікаве,– почав він.– Візьмімо, наприклад, їх милість,– Ічеренський показав на капітана,– це шляхетне почуття схоже на «здрастуй» і «до побачення». Моєму приятелеві Кузманові Христофорову кохання нагадує давньоєгипетське письмо. Він і гадки б не мав сушити голову над ним! Для товариша ветеринара кохання – то зітхання і безсоння. Але безсоння у власному ліжку! Бай Гроздан практичніший за вас, для нього кохання – то домівка, здорові діти і вірна дружина. Таке розуміння кохання корисне для здоров'я і для суспільства. А для вашого покірного слуги кохання означає турботу. Але турботу, в якій є і радість, і страждання, і мука, і велика насолода, і всілякі тривоги.

Ви знаєте, щосуботи після обіду я їжджу в Пловдив. Коли ви думаєте, що в цих поїздках є якась романтика, то глибоко помиляєтесь. Судіть самі! У Пловдив я приїжджаю надвечір. Знайшовши вільну кімнату в якомусь готелі, дзвоню дружині. Вона, бідолашна, живе у своєї тітки. Влаштували її в кімнаті разом з дітьми. Ви самі розумієте, що ночувати там мені незручно.

Одного вечора, здається, це було саме тоді, коли сталася ця пригода з Методієм Парашкевовим, я мало не побився з черговим адміністратором готелю «Тримонціум». Цей тип хотів дати мені поганеньку кімнатку на четвертому поверсі. Уявляєте – їхати за двісті кілометрів, щоб провести ніч кохання на четвертому поверсі! Але я був упертий і дістав номерок на два поверхи нижче, з ванною і всіма вигодами, які так потрібні у моєму випадку: адже ми з дружиною бачимося лише кілька годин на тиждень.

Ось якою романтикою оповиті мої поїздки в Пловдив. Та я не скаржусь. Я їжджу і їздитиму, поки живу в Момчилові. А далі буде те саме, бо такий уже в мене фах – блукати по лісах і горах. Інколи думаю, чи був би я щасливий, коли б вів осідле життя і тримався, так би мовити, за жінчину спідницю. Навряд! Це було б існування без турбот і тривог. А таке існування схоже на будинок, де не горить вогонь. Турботи і тривоги – без них, друзі, немає справжнього щастя в нашому житті!

Він надпив з келиха і трохи помовчав. На його обличчя наче лягла тінь. Труснувши головою, він подивився на нас і посміхнувся.

– Ми почали розмову про те, що таке кохання. Дозвольте з цього приводу розповісти вам одну маленьку історію, яка стосується нашого невдахи вчителя Методія. Його, можливо, повісять, як пророкує мій новий сусіда по столу, і, мабуть, заслужено повісять, але поруч із поганим ми не забудемо і того доброго, що носила у своїй душі ця людина.

Про те добре, що зробив Методій момчиловцям,– як він навчив їх бджільництва й садівництва, робити бринзу жирнішою,– докладніше може розповісти вам бай Гроздан, адже це належить до сфери його інтересів. Я розповім вам лише про один випадок інтимнішого характеру. Передусім хочу підкреслити, що Методій вважав мене своїм приятелем, бо я багато допомагав у його заняттях мікрометрією і кристалографією. Він якось надумав зібрати велику колекцію для школи, але йому не вистачало досвіду, тому й шукав моєї скромної допомоги. З погляду науки, Методій був звичайний дилетант і певною мірою маніяк. Проте в його дилетантстві й манії – він мріяв про великі відкриття – було щось шляхетне і піднесене, і це примушувало мене співчувати йому і заплющувати очі на смішне. Отже, Методій вважав мене своїм приятелем і, хоч від природи був людиною неговіркою, інколи довіряв мені, особливо після склянки вина, деякі свої дрібні таємниці.

Отже, про один випадок. Як ви переконаєтесь, він має безпосередній зв'язок з нашою розмовою про кохання.

Три роки тому в Момчилово прибув за призначенням дільничний лісничий. Він був добрий мисливець, і між ним та Методієм зав'язалася дивна дружба. Люди думали, що їх єднає пристрасть до полювання. Та це тільки половина істини, причому вона більше стосується ставлення лісничого до

Методія. Друга половина істини приховувала запізніле кохання: ви, мабуть, догадуєтесь, що йдеться про дружину лісничого і про нашого старого парубка.

Дружина на десять років молодша за свого чоловіка. Вона мала дочечку, яка жила тоді в бабусі, бо Момчилово десь на краю світу, та й лісничий не думав довго Лишатися тут. Дружина лісничого – тендітна, русокоса, гарненька істота – зовсім не підходила для огрубілого вчителя. Тому й кохання в них було особливе – тільки в їхніх очах, у голосі, несміливих рукостисканнях, коли вони казали одне одному «до побачення» або «добрий день».

І ось, на прикрість Балабанихи, Методій почав учащати до лісничого, носив туди зайців та фазанів, пив там каву, і холодний айран [Айран – напій з кислого молока, розбавленого водою].

Одного разу, це було взимку, приятелі вирішили піти полювати на вовків. Вони вже були вийшли на подвір'я, коли Методій раптом згадав, що забув вовняний шарф. Він повернувся по шарф, узяв його; що там сталося – одному богу відомо, але коли він наздогнав лісничого, був збентежений і весь час дивився собі під ноги. Нічого злого не слід думати, він затримався в кімнаті лісничого не більше хвилини. За такий час не можна навіть поцілуватись як слід! Але Методій ішов за лісничим і дивився собі під ноги.

Ви, мабуть, знаєте, як закінчилося це полювання,– вовки з'їли лісничого в урвищах Зміїці. Ліг густий туман, і приятелі згубили з очей один одного. З цього скористалась вовча зграя, напала на лісничого, і, поки Методій прибіг йому па допомогу, звірі розірвали лісничому шию і обгризли обличчя й руки.

Що сталося потім?

Потім Методій їв тільки хліб і сіль – заощаджував гроші, щоб купити на товчку плетільну машину для вдовиці. Вона забрала свою дівчинку і записала її до момчиловської школи. Щомісяця Методій виділяв третину своєї зарплати і надсилав поштою на ім'я дитини.

І все це заради тієї прекрасної любовної хвилини, яку йому подарувала лісничиха, коли він повернувся до хати, щоб узяти забутий на лаві шарф.

Може, гадаєте ви, за якийсь час після трагічної загибелі лісничого чудова хвилина розквітла у взаємне кохання?

Отут саме й криється таємниця кохання. Саме з цього почалася наша розмова. Для мого приятеля Кузмана Христофорова кохання – якісь ієрогліфічні письмена. Для ветеринарного лікаря – зітхання на самоті. А для Методія Парашкевова – півгодинна розмова з удовицею лісничого за чашкою кави, але неодмінно на подвір'ї, просто неба. Якщо йде дощ або мете хуртовина, розмова точиться в кухні, біля гудючої печі і завжди в присутності маленької доньки.

Отаке це кохання, от яка людина був Методій Парашкевов. Я кажу про нього в минулому часі, бо мій вродливий сусіда праворуч править, що вчителя повісять. Але якщо його пророкування, дасть бог, не справдиться, я знову посаджу його праворуч себе, а свого сусіду відпроваджу до дверей: хай стоїть там і слухає нас звідти, мов покараний учень.

Ічеренський скінчив свою розповідь і замовк.

Ми всі мовчали. Авакум теж. А каштан посмутнішав і дивився вбік.

Геологи попрямували до військово-геологічного пункту. Авакум покрутився біля мотоциклів Ічеренського й капітана, виявивши велику цікавість до машин. Він навіть помацав їх рукою.

Я ніколи не мав потягу до цього небезпечного виду транспорту, навіть чув, що мотоциклісти часто наживають ревматизм колінних суглобів.

Знову нахмарилося, густий сивий туман вкрив тім'я Карабаїру. Вулиці збезлюдніли. Почав накрапати дощ.

– Ну, Анастасію,– запитав мене Авакум,– ти узнав що-небудь?

Я подумав, зібрався з силами і назвав ім'я геолога.

Мені здавалося, що для Авакума це буде несподіванкою і він закидає мене безліччю питань. Але він тільки стомлено позіхнув і з жахливою байдужістю подав мені руку.

22

Не встиг Авакум дійти до будинку Балабанихи, як зустрів голову кооперативу.

– Ти забув про нашу домовленість? – кисло посміхнувся Авакум.

– Та я не забув, але лимонад скінчився! – махнув голова рукою.

Бай Гроздан розповів, як ходив у сільський кооператив дізнаватися про прядиво. Там йому сказали, що такого краму не було й не буде. Вони з партійним секретарем довго пригадували, хто взимку носить рукавиці з синього прядива, і нарешті дійшли висновку, що в Момчилові не з'являлося нікого в синіх рукавицях – ні свого, ані чужого.

– Не поталанило мені з цією справою,– зітхнув бай Гроздан.– Нічого не вийшло. А щодо тієї ночі, про яку ти питав, усе відбувалося так. Балабаниха працювала на сироварні. Її зміна заступила надвечір і закінчила роботу до схід сонця. Отже, Балабанихи не було вдома цілу ніч. Дід Манасій, хазяїн Кузмана Христофорова – інженера, ще звечора пішов на пасіку й не повертався. Ічеренський, як ти вже знаєш, щосуботи їздить у Пловдив. А капітан того вечора був на Еечорницях у Ликіте. Такі в мене відомості. Іншого поки що не знаю.

Авакум оглянувся, витяг з плаща хустинку, нахилився і почав ретельно чистити своє взуття.

У дворі навпроти Надка нервово кишкала на курей.

– Дякую тобі за допомогу,– сказав Авакум, відчиняючи хвіртку.– Відомості дуже цікаві. Матиму їх на увазі!

Він піднявся в свою кімнату, сів на ліжко і просидів нерухомо понад годину.

У відчинене вікно крізь рідкі гілки сукуватої сосни виднілась Зміїця, притиснута важкими хмарами й оповита туманом. Дув холодний вітер, по лутці тарабанили краплини дощу. Зверху, на горищі, рипіли двері, які забули причинити.

Що він матиме на увазі? Він сказав голові, що матиме щось на увазі. Але що? Нитки заплутувались дедалі більше, сліди справжнього злочинця замість того, щоб окреслюватися виразніше, почали зникати, губитися в якомусь непроглядному тумані, як той, що вкривав Зміїцю.

Авакумом раптом опанувала втома, думки розпливались, він не міг зосередитись на тому головному, про що думав дні й ночі підряд. Неначе й взагалі не було головного. Воно зібралося в один потік непотрібних і незначних фактів.

Він сперся на стіну і заплющив очі.

Ця дрімота тривала всього хвилин п'ятнадцять. Авакум підвівся й відчув, що в кімнаті вогко і він весь тремтить, розправив плечі й почав ходити за звичкою сюди й туди.

Якась людина в синіх рукавицях розбила вікно на військово-геологічному пункті і викрала важливе креслення стратегічного значення.

Авакум подумав: «А якщо почати звідси – з рукавиць?»

Отже, злочинець діяв у рукавицях... Чому? Звичайно, щоб не залишити слідів своїх пальців! Але який злочинець діє в рукавицях? У рукавицях діє той, кому загрожує небезпека, той, що грає з вогнем і має намір продовжувати свою гру. Випадковий злочинець, не причетний до попередніх злочинів, і не думає робити інших. Над ним не тяжіє ніяка підозра, він не зв'язаний з іншими злочинцями, які можуть у разі викриття накликати лихо й на його голову. Отже, йому не потрібні такі запобіжні заходи. Звідси висновок – людина, котра розбила вікно на військово-геологічному пункті, боїться викриття, докладає зусиль, щоб її не викрили, отже, вона причетна до небезпечної й злочинної діяльності.

Авакум нахилився, глянув у вікно і знову заходив по кімнаті.

Голова кооперативу і партійний секретар твердять, що не зустрічали в Момчилові людини в синіх рукавицях. Їм можна вірити, бо і той, і другий не відсиджуються дома біля печі, вони корінні мешканці й знають своїх односельців до дев'ятого коліна. До того ж синього прядива в сільському кооперативі не продавали, і треба думати, що таке прядиво не надходило і в сільські кооперативи інших сіл. У цьому районі розвинене вівчарство, кожна сім'я одержує вовну від свого кооперативу, і кожна господарка сама пряде кілька кудель. Але таке прядиво грубе й цупке, волокнинки його короткі й не скручуються у спіралі та кілечка. А ворсинки, знайдені серед залізних остружків та лусочок соснової кори, довгі й кучеряві, наче шматочки мікроскопічної пружинки. Висновок простий – сині рукавиці невідомого сплетені з м'якої, обробленої на фабриці вовни. Прядиво з такої вовни продається тільки у великих містах.

У великих містах продаються й готові рукавиці. Авакум бачив такі рукавиці не в одному магазині. Але в жодному з них він не помітив рукавиць із прядива, пофарбованого в синій колір. Готові рукавиці були бежеві або сірі. Інших у продажу не буває. Отже, сині рукавиці особи «ікс» зроблені з фабричного прядива якоюсь момчиловською жінкою, що займається цим ремеслом і в «приватний спосіб» дістає прядиво в місті.

Чи є в Момчилові така жінка? Є. Це та вдовиця, чоловіка якої з'їли вовки в Зміїці. Жінка, яку Методій Парашкевов кохав і, можливо, ще кохає. Звичайно, немає ніяких доказів, аби з певністю твердити, що саме ця жінка сплела рукавиці невідомому злочинцеві. Але все-таки це слід серйозний.

Авакум вийняв записник, сперся на стіл і занотував! «1. Перевірити, чи справді вдовиця лісничого плела рукавиці з синього фабричного прядива після зими».

Він посміхнувся.

Звичайно, після зими! Бо коли б вона сплела рукавиці взимку, особа «ікс» носила б їх у зимові морози і тоді хтось із момчиловців обов'язково помітив би це.

Авакум згорнув записник і знову заходив між ліжком і робочим столом Методія.

Як правило, люди запасаються рукавицями пізно восени або на початку зими. Ніхто не купує собі теплих вовняних рукавиць навесні. Тільки щось важливе, якісь незвичайні обставини можуть примусити купити або замовити такі рукавиці навесні. Якщо вдасться встановити, що вдовиця лісничого плела вовняні рукавиці з синього прядива навесні або влітку,– отже, особа, яка замовляла їх, теж мала на думці щось незвичайне. Приховати сліди власних пальців – це й було оте незвичайне.

Авакум тихенько свиснув і став посеред кімнати. А втім, хіба для цього непридатні звичайні шкіряні рукавиці? Вони продаються всюди щокроку!

Дістати шкіряні рукавиці дуже просто, звичайно. Треба тільки жити в місті, де є магазини з таким крамом! Проте якщо людина живе в селі і їй треба в найкоротший строк, за день-два, зробити щось незвичайне, для чого неодмінно потрібні рукавиці? А через особливі міркування вона не хоче «позичати» чужі й не має можливості поїхати до найближчого міста, щоб купити їх? Тоді, звичайно, така людина скористається тим, що знайде, що запропонують їй найсприятливіші для цього місцеві умови.

Авакум усміхнувся і задоволено потер руки. Сині ворсинки підказали йому ще дві цікаві обставини: невідомий «ікс» мусив здійснити завдання, до якого заздалегідь не був підготовлений, в найкоротший строк. Очевидно, служба не давала можливості злочинцю відриватися непомітно для знайомих та колег по роботі навіть на кілька годин удень! Хай будуть благословенні ці красномовні сині ворсинки! Авакум голосно засміявся.

«Це ознака втоми,– подумав він.– Я не маю звички сміятись уголос».

Авакум вийшов на подвір'я, щоб перевірити, чи не повернулася з сироварні Балабаниха. На подвір'ї і на нижньому поверсі не було ні душі.

Замкнувши двері кімнати, Авакум відімкнув секретні замки своєї валізи й обережно дістав звідти мініатюрну портативну радіостанцію. Він розгорнув записника на тій сторінці, де були записані цифри умовного шифру, налагодив вв'язок і натис на ключ. Не минуло й хвилини, як Авакум передав в ефір свою першу шифрограму з Момчилова. Вона була надто лаконічна: «Негайно організуйте вказівку, щоб група геологів вибула з села хоч на добу». І закінчив передачу. Він знову сховав радіостанцію і засунув валізу під ліжко.

Смеркалося.

Надівши спортивну куртку, він перетяв двір. Тепер, у дрібній мережі дощу, спустілі господарські будівлі здавалися ще похмурішими і вкрай занедбаними. Бракувало тільки традиційної зозулі на продірявленій покрівлі комори, щоб пейзаж був цілком витриманий у зловісному дусі кримінальних романів.

Авакум засукав рукава куртки, поклав на колоду поліно й почав рубати.

Наколовши велику купу дров, він відчув, що в присмерку позад нього хтось стоїть. Він знав: це Балабаниха, але вдавав, ніби не помічає її.

Вона якийсь час мовчки спостерігала за ним, потім глузливо вигукнула:

– Бач, який герой! А я й не знала, що матиму такого помічника!

Авакум закинув сокиру й посміхнувся.

– Привезла б принаймні ще віз дров, так?

Він підійшов до жінки і пильно подивився на неї. Хустка її була мокра, дощові краплі блищали в пасмах кучерявого волосся, звислого на чоло. Від неї і від її кунтушика, обшитого лисячим хутром, йшов теплий і п'янкий аромат свіжості.

– Хочу цього вечора розпалити в нашому вогнищі великий вогонь,– промовив Авакум.

Балабаниха мовчки дивилась на нього.

– Щоб ти зігрілась і відпочила після трудового дня,– додав він, вдихаючи запах свіжості.

Жінка поворухнулась, підійшла до колоди, сіла навпочіпки й почала збирати у фартух нарубані дрова.

– Я не втомилась і не змерзла,– відповіла вона. Балабаниха розпалила великий вогонь, і в кімнаті стало весело і ясно. Поліна тріщали, рожеві язики полум'я затанцювали на стінах. Мідні казанки в кутку стали золотими.

У закуреному димарі завивав вітер. Інколи самотня дощова краплина падала на жар.

Поки в казанку на вогні булькала картопля, Балабаниха сіла на стілець біля Авакума, поклала голі лікті на коліна і, задумливо усміхаючись, дивилась на почорнілий ланцюг.

– Слухай, Балабанихо,– сказав Авакум, смокчучи люльку.– Якщо я попрошу тебе про щось, ти виконаєш моє прохання?

Вона скоса глянула на нього, не повертаючи голови, і знизала плечима.

– Ти був сьогодні моїм робітником, і тому я у тебе в боргу.– І засміялась дзвінким, розсипчастим сміхом.– Скажи, яку плату просиш, аби я знала твою ціну!

Авакум витрусив з люльки попіл і постукав нею по долоні.

– Плата моя височенька,– сказав він.

З подолу фартуха Балабанихи йшла пара. Жінка трохи підняла його, відкриваючи повні литки, які у відблисках полум'я здавалися вилитими з міді.

– Хочу, щоб ти заспівала мені якусь стару пісню,– промовив Авакум.

Балабаниха помовчала, не дивлячись на нього.

– Тільки одну? – спитала вона. Авакум кивнув.

– Я не співачка,– зітхнула Балабаниха,– але якщо ти просиш, хай буде так! Цього вечора ти мій господар.

Вона нахилила голову вбік, немов читаючи невидимі рядки на чорному склепінні вогнища, і, трохи примруживши очі, почала:

Дівчино моя хороша, Хочу я тебе спитати, Відповідь дістати, Чи ти з неба впала, Чи з землі зростала, Що така ти гожа – Личко біле, брівки чорні, А щоки – як рожа.

Балабаниха помовчала, потім відвела очі від склепіння вогнища, подивилась Авакумові в обличчя і лукаво посміхнулась: