Текст книги "Контррозвідка"

Автор книги: Андрей Гуляшки

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

16

Тільки-но ми сіли обідати – Марко Крумов частував нас яєчнею,– як з боку перехрестя до нас долинув звук автомобільної сирени. Ми прислухались, а Боян Ічеренський раптом підвівся і глянув у вікно.

За столом ми сиділи у повному складі, тобто з нами був і начальник, майор Інджов, який мовчки сьорбав свою медівку. Лише він не звернув уваги на сирену.

– Машина з окружної ради,– сказав Боян Ічеренський і знову сів на місце. Потім додав, відламуючи шматок хліба: – Ця машина й раніше бувала тут. Я запам'ятав її номер.

Бай Гроздан почухав потилицю.

– Мабуть, окружний агроном,– промовив він, і обличчя його враз стало заклопотаним.

Поки ми гадали, хто цей гість, наш «метрдотель» уже голосно запрошував когось у кімнату:

– Просимо, заходьте, будь ласка! І авторитетно розпоряджався:

– Хлопче, неси чемодан сюди, не стій біля дверей!

На порозі з'явилося двоє: одного ми відразу пізнали – це був секретар окружної ради. Другого, тоншого, вищого й молодшого, я бачив уперше. Одягнений у сірий спортивний костюм, з перекинутим через плече бежевим плащем, він здавався досить елегантним. Обличчям, худорляве, суворе і трохи стомлене, приваблювало не красою, як у капітана Калудієва,– його ушляхетнювали особлива, глибока зосередженість і спокій. Одразу впадало в очі, що ліва брова в молодшого чоловіка чорна, а права – руда, ніби підфарбована.

Секретар окружної ради дуже поспішав. Він стоячи випив півкелиха вина, подякував і кількома словами відрекомендував нам гостя. Авакум (секретар назвав його справжнім ім'ям, а втім, це не має значення для розповіді), Авакум Захов – історик, археолог, посланий Академією наук вивчати далеке минуле момчиловського краю, тому він якийсь час житиме в нашому селі.

– Ти ба! – ляснув себе по чолу Гроздан.– Ось чому ми в раді одержали листа з якогось інституту з проханням подавати допомогу такому-то.– Він замислився.– Це було зовсім недавно, день-два тому.

Секретар окружної ради висловив певність, що ми допоможемо Авакумові влаштуватись якнайзручніше, і, оскільки дуже поспішав – його десь чекали,– побажав нам плідної роботи й поїхав. Майор, допивши свою медівку, вийшов провести секретаря.

Сіра машина зникла в напрямі Ликіте.

Боян Ічеренський, якого ми за мовчазною згодою обрали своїм старійшиною, запросив Авакума сісти біля нього, налив йому келих вина і попросив Марка Крумова приготувати гостеві щось поїсти. Потім, як ведеться, почав відрекомендовувати кожного з присутніх ученій людині.

– Це бай Гроздан,– кивнув він у бік голови і добродушно всміхнувся.– Голова кооперативного господарства і батько нашого насущного хліба. Славний чоловік. Той, що біля нього, насуплений, ніби проковтнув цілу торбу слив,– відомий гірничий інженер Кузман Наумов Христофоров. Він багато п'є і багато мовчить. Загадковий екземпляр. Тепер слухай уважно! – Він показав головою на капітана.– Не раджу тобі мірятися силою з цим добродієм через любовні справи. Проковтне тебе, мов комаху. Він надто здібний, до того ж артилерист. Закінчив академію і, якщо передчасно не зведе його якась Станка, неодмінно стане генералом. Пробачте мені мою відвертість, капітане, я дуже вас люблю. За ваше здоров'я!

– А чому ви обминули цього хлопця? – спитав Авакум, показуючи на мене. Я почервонів.

– Цього? – Бонн Ічеренський знизав плечима, поблажливо посміхнувся і пояснив: – Коли ти вже нагадав, скажу і про нього. Він увесь на видноті, судіть самі, що він являє собою. Я не маю певної думки.– І вихилив келих.

Авакум теж випив чарку.

– Цей хлопець (я здригнувся і опустив очі: боже мій, він був старший за мене не більш як на п'ять років, а називав мене «хлопцем»!), цей хлопець,– сказав Авакум і подивився у вікно, ніби я був десь на вулиці, а не сидів навпроти нього,– в душі поет, а займається ветеринарією. Мабуть, він ветеринарний лікар, і б'юсь об заклад, добре знає свою справу, незважаючи на свій нахил до поезії. І, здається мені (тут Авакум злегка зітхнув), він закоханий... нещасливо. Але в тім, що він закоханий,– не нещастя. Кохати – добре, навіть тоді, коли дівчина не відповідає взаємністю.

Я ладен був провалитись крізь землю від ніяковості й сорому і дуже розсердився. А капітан Матей Калудієв засміявся голосно і нахабно. Я добре знав, що лікар Начева не запрошувала його до амбулаторії, він сам унадився туди.

Бонн Ічеренський мовчав, здивовано дивлячись на нашого нового знайомого.

– Коли ти встиг так докладно вивчити його біографію? – поцікавився він.

Те, що я став предметом розмови, мене, звичайно, образило, але мені, не знаю чому, стало раптом боляче й сумно.

– Ні, не вивчав,– відповів Авакум.– Я прибув прямо із Смоляна і вперше ступив на момчиловську землю. Якщо я сказав щось слушне про цього хлопця, то це пояснюється насамперед моїм професійним чуттям реставратора. Ви повинні знати, що я не тільки археолог, а й реставратор водночас. Реставрую різні старовинні вазочки, глечики, розбиті на десятки черепків, та інші побутові речі, які ми знаходимо в землі. У Софійському археологічному музеї є дванадцять теракот, поновлених моїми руками. Це вигідна робота, бо добре оплачується. Але потребує вправності і спостережливості. Передусім спостережливості. Отже, моя професія навчила мене бачити найменші деталі. Такою деталлю, наприклад, є очі цього хлопця. Я, реставратор, відразу бачу в них одну особливість: вони дуже чисті й замріяні. Ще одна деталь – він має високе й гладеньке чоло. Ці дві деталі – очі й чоло – примушують мене зробити висновок, що хлопець має нахил до поезії. А те, що він займається ветеринарною практикою, кожен може зрозуміти, досить тільки глянути на ліву кишеню його куртки, звідки виглядає неврологічний молоточок для обстеження великої рогатої худоби. Товариш Христофоров не носить у своїх кишенях такого молоточка, бо не займається ветеринарією. А чому я роблю висновок, що він закоханий і що йому не щастить у коханні? Гляньте на тіні під очима хлопця – це наслідок безсоння. Щось ятрить його серце. Але він не схожий на гультяя. А щасливий і задоволений, цей закоханий спить, мов дитина, має добрий апетит і сон. Правда ж, товаришу капітан? Поки він говорив, Марко Крумов поставив на столі перед ним тарілку з яєчнею і щойно підсмаженою домашньою ковбасою.

– Смачного! – побажав йому Гроздан.

– На брак апетиту не нарікаю,– засміявся Авакум. І, тонко нарізаючи ковбасу, спитав Ічеренського: – Правда ж, я розуміюсь на реставраційних справах?

– Звичайно,– погодився геолог, замислено всміхнувшись.

Авакум лукаво глянув на нього й сказав:

– Але за всяку реставраційну роботу мені платять гроші. Я не звик витрачати час марно й базікати по-пустому. За те, що я намалював портрет вашого товариша, ветеринара, доведеться вам заплатити за мій обід.

Ічеренському раптом стало весело. Всі сміялися від душі. Тільки бай Гроздан незадоволено похитав головою.

– Це погано, що ти все переводиш на гроші,– промовив він.– Учена людина, а думаєш тільки про гроші!

– Ах, не сердься на мене, товаришу голово! – по-дружньому глянув на нього Авакум.– Великий Наполеон Бона-парт якось сказав: «Дайте мені гроші, і світ буде мій». Я трохи скромніший від Наполеона, а тому кажу: «Дайте мені гроші, і я обладнаю ванну й убиральню в своїй майбутній квартирі». Наш будівельний кооператив, куди я вніс гроші за квартиру, відмовляється обладнати мені ванну з душем. А я люблю ці речі.

Всі знову розсміялися, навіть бай Гроздан посміхнувся. Силкувався засміятись і я.

– За те, що поїв, заплатить ця поважна людина,– вказав Авакум на Ічеренського.– А тепер дай усім по келиху вина та й собі налий!

Потім зайшла мова про квартиру для Авакума.

Бай Гроздан, якому, очевидно, археолог не душе сподобався, почав крутити: у селі є й кращі кімнати, але вчителі й геологи зайняли їх. Взагалі важко буде знайти квартиру.

– Він може тимчасово влаштуватись у моїй амбулаторії,– запропонував я, хоч мав досить підстав не бути люб'язним з цією людиною.

– Це розумно,– зауважив Ічеренський. Авакум зітхнув.

– Я дуже вразливий,– сказав він.– Завжди втрачаю настрій, коли побачу хвору тварину. А якщо перед очима промайне шприц з голкою, то впадаю в меланхолію на цілий тиждень.

– А мені нічого, коли побачу навіть тисячу шприців! – посміхнувся Матей Калудієв і весело додав: – Я не від того, щоб жити вдвох у моїй кімнаті. Вона чималенька і виходить на південь.

– Чудово,– кивнув Авакум.– У мене велика пристрасть до південних кімнат. Моя майбутня квартира матиме два вікна, які виходитимуть на південь. Але я вередливий щодо сну. В мене дуже розвинений слух – терпіти не можу хропіння. Коли чую, що хтось хропе біля мене, то впадаю в іпохондрію.

Бай Гроздан знизав плечима, але нічого не сказав.

– Я не хроплю,– зовсім несподівано обізвався Кузман Христофоров.

Усі ми здригнулися і наче по команді замовкли. Першим отямився Авакум.

– Щиро дякую за добрі почуття,– сказав він, напружено вдивляючись в обличчя Христофорова.– Я із задоволенням пожив би з таким здібним гірничим інженером. Я завжди поважав гірничих інженерів. Але ти, друже, маєш звичку розмовляти уві сні, правда ж? Шкода!

– Нічого! – кивнув Кузман і налив собі вина. Знову запанувала мовчанка.

– З усього видно, що тобі потрібен комфорт,– вимовив якось через силу бай Гроздан.– У Балабанихи є така кімната: простора, на другому поверсі – повна незалежність!

– У Балабанихи? – лукаво глянув на нього Матей Калудіев, підморгнувши.

– Та ну тебе! – насупився Ічеренський і, відломивши шматок хліба, почав повільно м'яти його пальцями.

Бай Гроздан подивився на нього і раптом зрозумів,, що припустився помилки. Він хотів щось сказати, розкрив рот, але тільки мовчки нахилив голову.

Матей Калудієв присвиснув і відвернувся до вікна.

– Що ж? Може, ви цю зручну кімнату обіцяли комусь іншому? – спитав Авакум.

Ми перезирнулися, чекаючи, що відповість на це пряме запитання Ічеренський: ми ж погодилися, щоб він був старійшиною за нашим столом.

Так і сталося.

Ічеренський прокашлявся і сказав:

– Ця справа дещо інакша, бай Гроздан має на увазі кімнату Балабанихи, де є певний комфорт. Це правильно.

– Та й Балабаниха чогось варта,– лукаво підморгнув Матей Калудієв.

– Тут жарти ні до чого! – докірливо сказав йому Ічеренський і, трохи помовчавши, додав: – Є тільки одна незручність: невідомо, що станеться з людиною, яка її наймала!

– Будьте спокійні,– сказав Авакум,– ця людина навряд чи скоро вийде з в'язниці.

Ми заціпеніли. Обличчя бая Гроздана втратило життєрадісність, а по губах Кузмана Христофорова поповзла якась злорада і водночас страдницька усмішка.

– Неодмінно повісять,– повторив, весело посміхаючись, Авакум. Він запалив сигарету і зручно вмостився на лаві.– Секретар окружної ради розповів мені багато чого про цього вчителя. Методій, чи як його?..

– Методій Парашкевов,– промимрив я.

– Саме так. В усьому зізнався, від початку до кінця.

– Дивно,– промовив Ічеренський.

Бай Гроздан важко зітхнув, наче вішати збиралися його, а не Методія Парашкевова.

– І цей тип сидів тут, за цим столом, поміж нас! – Капітан ударив кулаком по столу і схопився за кобуру.

Від удару, яким він міг би звалити теля, келих Кузмана Христофорова підскочив, вино полилося на стіл, йому на коліна, а він навіть не поворухнувся.

– Хто не вміє сміятись і не любить базікати про жінок, той не заслуговує довіри! – зробив філософський висновок капітан і погрозливо похитав головою.

– Мені випало щастя! – весело засміявся Авакум.– Як бачите, все схиляється на мою користь. Рік тому, коли ми проводили розкопи поблизу Нікополісад Іструму, стара циганка ворожила мені на бобах і сказала, що я народився під щасливою зіркою. Вона так і сказала: «Ти народився, сину, під щасливою зіркою, але ця зірка з'являється на небі, коли достигає виноград і настає пора збирати кукурудзу. В цей час, за яку б роботу ти не взявся, тобі щаститиме». Так сказала мені тоді циганка біля руїн Нікополісад Іструму і, Думаю, вона не помилилась. Ці циганки інколи знають про тебе все. Поміркуйте самі: яка тепер пора? Рання осінь. Виноград достиг, настав час збирати кукурудзу. Отже, моя зоря зійшла на небі, і я матиму зручну квартиру й приємну хазяйку. А ці речі, погодьтеся, бо й ви теж люди науки, мають велике значення у науково-дослідницькій справі. Капітан Калудієв несподівано сказав:

– Ми з тобою станемо добрими приятелями, голубе!

Він налив по келиху Авакумові й собі, потягнувся через стіл і гучно цмокнув археолога в ліву щоку.

Авакум і собі зробив те саме. Потім вони цокнулись і спорожнили келихи до дна.

– І все-таки,– зауважив Ічеренський, до якого знову повернувся добрий настрій,– я не раджу тобі жити в цій квартирі. Подумай, невже приємно жити в кімнаті повішеного?

– Але, друзі мої, невже я схожий на людину, яка боїться привидів?

Ми мовчки погодились, що він не схожий на таку людину.

Потім Ічеренський підвівся зі стільця, голосно позіхнув і неквапливо пішов до дверей.

– Ти забув заплатити, друже! – гукнув йому вслід Авакум.

Я здригнувся. Вкотре у цей день! Хіба можна так нахабно гримати на людину із заслугами, на вченого, що відкрив стільки покладів міді! Хоча в душі я й не полюбляв Ічеренського, але поважав його і чомусь боявся, як боявся вчителя математики.

Але Ічеренський тільки посміхнувся.

– Не турбуйся, мій хлопче! – сказав він.– Сьогодні середа, а в середу я плачу за все спожите за цим столом, разом із тим, що з'їли гості. Ти задоволений?

– Дуже,– відповів Авакум.– Я цілком задоволений. Урочисто обіцяю тобі перед цією чесною компанією, що кожної середи буду твоїм постійним гостем.

– Дякую,– кивнув Ічеренський.– Це дуже приємно, звичайно. Люблю чемних людей.

Тільки-но він переступив поріг, Авакум кинувся за ним.

– До речі, покажи мені, де хата того злочинця з чудовою хазяйкою! – засміявся Авакум.

По обличчю Ічеренського пробігла тінь. Він зупинився, помовчав мить, ніби міркував, чи не вилаяти нахабу і якими саме словами. Але, здається, переборов своє обурення, бо сказав спокійно і досить ввічливо:

– Хата злочинця? Та її видно звідси, навіщо ж вести тебе? – І показав у вікно.– Третя ліворуч, обгороджена цегляним муром.

– Ага, бачу,– сказав Авакум.– Бачу.

– Я проведу тебе,– зітхнув бай Гроздан.– Мені треба піти з тобою. Балабаниха не прийме тебе без представника ради – такий у нас порядок.– Він махнув рукою і зсунув набік свою овечу шапку.– Що ж, ходімо!

17

Отаке жахливе враження залишилось у мене від першої зустрічі з цією людиною.

Звичайно, тепер моя думка про Авакума і ставлення до нього змінилися. Та коли хтось спитає мене, як саме, я добре подумаю, перш ніж відповісти. І не знаю, відповім точно чи помилюсь. Проте дві речі для мене цілком очевидні. По-перше, я захоплююсь ним, хоч це захоплення дещо особливе. Я можу захоплюватися, приміром, яскравою квіткою, лісовою галявинкою. Але коли я думаю про цю людину, мені здається, що перед моїми очима постає сувора гірська панорама із запаморочливими проваллями під ногами і з ще більш запаморочливими верховинами. У моїх вухах лунає шум водоспадів, я бачу райдугу над спіненими коловоротами, а в небі орла, що нерухомо ширяє у височіні. Така панорама теж тішить мої очі, але я милуюсь нею трохи інакше, ніж, наприклад, яскравою квіткою або галявинкою, що загубилася в тиші зелених лісових нетрів.

По-друге, як тільки я подумаю про цю людину, то немов забуваю про свої роки, і суспільне становище, і про те, що я ветеринарний лікар великої дільниці. Відчуваю себе слабеньким короткозорим хлопчиком поруч із могутнім плечем Спартака. Це почуття сердить мене, бо мені вже тридцять років, мій зріст один метр сімдесят три сантиметри; і рекордний надій Рашки, навіть при її величезному вимені, теж усе-таки мій успіх. Це почуття, як я вже казав, дуже неприємне для мене, але звільнитись від нього чомусь не вистачав сил. Звичайно, коли всі наші корови стануть такими високопродуктивними, як Рашка, і якщо лікар Начева перестане сміятися під час наших зустрічей, тоді, може, я в його присутності не відчуватиму те саме, що відчуває слабенький, короткозорий хлопчик, стоячи поряд зі Спартаком. Так мені здається.

Хочеться, звичайно, бути об'єктивним, коли говорю про Авакума. Але це мені не вдається через те, про що я сказав, і з інших причин. Найкраще, мабуть, знову взяти на себе роль безстороннього розповідача.

Зроблю тільки одне дрібне зауваження, яке не стосується суті розповіді, тому що, коли Авакум говорить про мене, не слід йому вірити. Не слід йому вірити, бо він взагалі має помилкове уявлення про мою вдачу. Він, наприклад, вважає, що я романтик, навіть поет, якийсь скромний мрійник, але така думка дуже далека від істини. Я ветлікар великої дільниці, і, слава богу, в моєму районі, як я про це вже казав, немає ні ящура, ні курячої чуми. Та й корова Рашка свідок, хоч і безсловесний, що я знаю свою справу. Тоді про яку ж поезію і романтику може йти мова? А твердження Авакума, що я скромний мрійник, зовсім безпідставне. Коли лікар Начева почала зустрічатися з капітаном артилерії, я одразу припинив свої прогулянки по шляху, що веде в село Ликіте. На такий рішучий крок не здатний жоден скромний мрійник. Але як тільки капітан перестав учащати в Ликіте, я знову почав ходити тим шляхом, немов нічого не було. Тоді про яку ж скромність можна говорити?

Ясно, в Авакума помилкове уявлення про мою вдачу. Але я на нього не ображаюсь. Хіба є люди, які не помиляються? Навіть геніальний Шерлок Холмс – і той помилявся.

Тітці Балабанисі давно стукнуло тридцять. Але вона мала такий квітучий вигляд, що навіть найскептичніша людина не могла б дати їй більше двадцяти п'яти – висока, пишногруда, зі стрункими стегнами і тонкою талією. В неї був маленький ротик і темні, глибокі очі, завжди вологі, мов у косулі в травні.

її чоловік, колишній майстер на сироварні, бай Балабан, помер раптово п'ять років тому від розриву серця. Сусідки, заздрісні жінки, говорили, що його дружина доклала рук до цієї справи, бо була ненаситна в коханні, мов ламія [Ламія – в болгарській народній творчості чотиринога тварина з собачою головою та зміїним хвостом]. Але про яку молоду бездітну жінку не лихословлять балакучі уста? Два кунтушики, які подарував їй Методій Парашкевов, кололи очі сусідкам. Певно, тому вони й розпускали про Балабаниху плітки. Але все це дрібниці приватного характеру. Балабаниха дуже добре працювала на сироварні, виробляла багато трудоднів, заробляла чимало і не поспішала вдруге одружуватися. Вона була моторна і життєрадісна жінка.

Коли бай Гроздан і Авакум ввійшли до неї на подвір'я і стали на ганку перед розчиненими дверима, Балабаниха, присівши навпочіпки, мила блискучий бідон. Вона сиділа спиною до них і, вигинаючи стрункий стан, вправно терла посудину колючою щіткою. Її чорна вовняна спідниця трохи піднялась, і бай Гроздан двічі ніяково кашлянув. Але Авакум стояв незворушно. Балабаниха почула лише тоді, коли голова кашлянув утретє.

Вона підвелась і, всміхаючись, поправила чорний кучерик, що впав їй на чоло.

– Ти чому не на роботі? – удавано суворо спитав голова кооперативу.

– Спочатку треба привітатись,– відрізала Балабаниха, глянувши скоса в бік Авакума.– Чи, може, з удовицями не вітаються?

– А ну тебе! – нахмурився голова.

Авакум подав жінці руку, і Балабаниха простягла свою, хоч вона була мокра.

– Добридень! – потиснув їй руку Авакум.– Бай Гроздан сердитий, бо я не дав йому доїсти обід. Це я винний.

– То чому ж ти не на роботі? – не відставав голова, але голос його вже втратив суворість.

– Я на другій зміні, бай Гроздане,– ласкаво поглянула на нього Балабаниха.– Тому й дома. Прошу до господи! – запросила вона і швидко нахилилась, щоб поставити їм стільці біля вогнища.

Отак Авакум увійшов у хату Балабанихи.

Коли голова кооперативу розповів жінці, чому вони прийшли, вона посмутніла і на її великі очі навернулися сльози. Було видно: щиро шкодує за вчителем. Прихильність, з якою жінка досі дивилася на Авакума, зникла. Балабаниха не хотіла навіть голови повернути в його бік.

– Сховай вчителеві речі в підвалі чи де хочеш,– вів зніяковіло голова,– а цього чоловіка, який буде твоїм квартирантом, поки житиме в селі, влаштуй у його кімнаті.

Балабаниха зітхнула.

Щодо Авакума, то він радів. Ще і не ступав, так би мовити, в Момчилово, а щасливий випадок уже всміхнувся йому. Звичайно, цей щасливий випадок не злетів йому на плече, мов золота пташка з казки. Авакум свідомо шукав його: уважне й докладне вивчення будинку, де жив Методій Парашкевов, і обстановки було першим пунктом його плану.

Прибулі піднялися разом з господинею на другий поверх крученими скрипучими сходами, що починались надворі і вели до довгої вузької галереї, яка тяглася вздовж будинку з боку фруктового саду. Тут було двоє дверей, збитих із соснових дошок, пофарбованих колись, мабуть, ще за бая Балабана сірою, вже вилинялою олійною фарбою. На обоє дверей була накладена сургучева печатка Момчиловської народної ради.

Голова завагався, чи самому зірвати печатку, чи покликати когось із членів ради. В цю мить бай Гроздан, можливо, згадав, що він «батько-годувальник» і сам член народної ради. А може, просто вирішив не витрачати марно часу на настирливого і нахабного софійця, бо смикнув кольорові мотузочки з такою рішучістю, яка зовсім не пасувала до його добродушного обличчя.

– Ну, що буде, те й буде! – сказав він Авакумові і, наче злякавшись своєї сміливості, став швидко спускатися крученими сходами.

Балабаниха відімкнула двері, трохи віддалені від сходів, і мовчки кивнула Авакумові.

Кімната була бідна, навіть бідніша, ніж він міг собі уявити. Навпроти вікна стояло похідне ліжко, застелене солдатською ковдрою. Шафа, мабуть для верхнього одягу, високий стелаж із книгами, великий дерев'яний стіл, покритий обгортковим папером, і два стільці. Оце і вся обстава. Над ліжком висіла мисливська рушниця і шкіряний патронташ. На столі поблискував мікроскоп, стояли два штативи для пробірок, спиртівка й кілька коричневих флакончиків для кислот, лежали пінцети і молоточки.

Про ці речі Авакум знав з опису Славі Ковачева. Поки він досліджував крізь лупу і з сантиметром розбите вікно Ілязового будинку, Славі Ковачев зробив обшук у кімнаті вчителя. Авакум не сумнівався в педантичній сумлінності Ковачева, й задовольнився поки що відомостями, поданими в його описі. Тепер Авакум міг сам переконатися, що його колега з Пловдива не проминув жодного більш-менш значного предмета.

Балабаниха зупинилася посеред кімнати.

– Тільки оце ліжко з ковдрами моє. І шафа.– Вона вказала рукою.– Все інше, що бачиш, належить учителеві. І в шафі все його. Я дала розписку на ці речі. Коли щось пропаде, відповідатиму я.

– Заспокойся,– посміхнувся Авакум.– Я берегтиму ці речі, як зіницю ока. Речей у мене, як'бачиш, мало, і ці теж мені не заважатимуть.

Поки жінка міняла простирадла на ліжку і виносила одяг учителя, Авакум стояв спиною до неї і чув, як вона тихенько схлипувала і шморгала носом. Він прикусив губу й нахмурився. «Якщо я нічого не доб'юся,– подумав Авакум,– ці речі навряд чи попадуть на старе місце. Вчитель не повернеться у Момчилово».

Він глянув у вікно, звідки було видно наїжачений хребет Зміїці. Над бурими схилами нависло похмуре дощове небо.

«Ця жінка кохала його,– подумав Авакум,– тому й плаче». І, дивлячись на перехрестя, згадав її маленький ротик і тужний погляд темних очей. «Мабуть, жила з ним»,– зітхнув він. І раптом здригнувся: здивувався своєму зітханню. У тому, що, можливо, Балабаниха кохала вчителя, не було нічого сумного. Зітхання тут недоречне.

Авакум вийшов на галерею і відчинив другі, сусідні, двері. За ними була маленька кімнатка, заповнена всяким мотлохом. Старі книги, газети, зошити, препаровані білки, тетерюки, лисиця і маленьке буре ведмежа. Ведмежа стояло на дерев'яній підставці на довгастій скрині. На прогнилій полиці, серед павутиння й пилу, блищали склянки зі спиртом. У цих склянках зберігалися закручені спіраллю гадюки з білуватими черевцями й строкатими спинами. Були і ящірки, і саламандри. Одна з препарованих білок дивилася скляними очима на єдине в цій комірчині заґратоване товстими залізними прутами віконце з брудними, роками не митими шибками.

Відчувши на собі погляд Балабанихи, Авакум неквапливо повернувся.

– Ці речі теж належать учителеві,– промовила вона. Очі в неї ще були червоні.– Він робив їх для школи.– Вона помовчала.– Тут нічого не описували. Та й що тут важливого? Аби тримати кімнатку опечатаною! Все це я тепер перенесу в підвал, а тут поставлю ткацький верстат.

Знизавши плечима, вона скоса глянула на Авакума; він помітив, що в її очах уже не було сліз.

– Тут я поставлю ткацький верстат,– повторила вона. І трохи тихше додала: – Якщо залишишся довше, і килимок зможу тобі виткати. Ти одружений?

– Ще й на додачу шестеро діточок!

– Бідолашка! – вона якось чудно засміялась, помовчала і знову знизала плечима.– Я піду до сироварні,– сказала, не обертаючись,– і повернуся надвечір. Коли виходитимеш, візьмеш ключі з собою.

– Неодмінно,– кивнув Авакум.

Жінка повільно, може, аж надто повільно, пішла з хати.