Текст книги "Контррозвідка"

Автор книги: Андрей Гуляшки

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

25

Балабаниха зустріла його на ганку – усміхнена, із засуканими рукавами.

– Ой, чоловіче божий, нарешті дочекалась! – вигукнула вона, дивлячись на нього відданими очима.– Де ти блукав сьогодні?

– Блукав по шляхах,– відповів Авакум.– Така вже в мене робота – ганяти по шляхах і шукати старовину.

– Старовину! – Валабаниха голосно засміялась.– Знайшов, що шукати. Та старовина є й тут, біля тебе. А я навіщо?

Вона стояла на ґанку і грайливо дивилась на нього.

– Такої старовини, як ти, я боюсь, наче вогню,– промовив Авакум.– Дивись, щоб не накликати лиха.

– Я ж тобі в тітки годжуся, що ти? – пирснула жінка і взялася в боки.

– Тітонько, квітонько,– всміхнувся Авакум і поклав руку на її плече,– знайди якусь ряднину, щоб укрити машину, бо вночі, мабуть, знову дощитиме.

– Ти про це не турбуйся,– сказала Балабаниха, вдаючи, ніби не помічає його руки.– Зайди в кімнату, погрійся і обсушись, бо ти весь мокрий, наче щур. Невже хочеш залишити вдовицю з шістьма немовлятами?

– Воронь боже! – зітхнув Авакум.– А за твоє запрошення щиро дякую. Тільки попереду зайду до бая Гроздана, бо ми домовилися з ним.

Вона відступила набік і нахмурила брови.

– Учора приятелі, сьогодні бай Гроздан, а завтра ще хтось? – і посварилася на нього пальцем.

З печі пахло свіжим хлібом. Авакум проковтнув слину, згадавши, що з самого рання не мав і рісочки в роті.

– Якраз виголодаюсь,– сказав Авакум, прямуючи до хвіртки,– а то нема апетиту!

Ніч була вітряна, непроглядна і холодна.

Він ішов крайніми вуличками. Кілька разів мало не послизнувся і не впав у липке болото. До Ілязового будинку було менш як кілометр. Але Авакум добирався хвилин сорок. Коли нарешті дійшов до високих воріт, світні стрілки його годинника показували десяту.

Вдихнувши повітря, Авакум провів рукою по обличчю, постояв нерухомо. Кров била в скроні, і земля, здавалося, тікала з-під ніг.

«Чи змінили старшин?» – подумав він.

Авакум тихо прокашлявся і відчинив хвіртку. За кілька кроків від нього пробубонів незнайомий голос?

– Хто йде?

– Хочу звірити годинника,– сказав Авакум.– Котра година?

– Проходь,– відповів черговий м'якше.

Довелося працювати в темряві, тому затримався із зовнішнім замком. Ця затримка здалася йому вічністю.

Увійшовши в кам'яний передпокій, Авакум сів на підлогу, щоб трохи відпочити. З насолодою обіперся головою об стіну і заплющив очі. «Як добре!» – подумав він і зітхнув. І ту ж мить відчув, що поринає в спокійне, тихе море темряви, роз'ясненої тут і там зеленими та бузковими плямами.

Розплющивши очі, занепокоївся: невже проспав найслушніший для роботи час? Йому здавалося, ніби він спав дуже довго, так багато видінь пройшло перед його очима.

Глянув на годинник – двадцять хвилин на одинадцяту.

Як і передбачав, величезний замок на складському приміщенні в Ілязовому будинку тільки лякав своїми розмірами, а насправді був нехитрий, з надзвичайно простим механізмом. Авакум, якого не тішили легкі перемоги, навіть нахмурився.

Насамперед він заткнув вікно своїм піджаком, а зверху начепив ще й плащ. По тому присвітив ліхтариком, знайшов дві шпильки в своїх кишенях і ними прикріпив одяг до дощатої рами, щоб не проходило світло.

Відтак засвітив лампу.

Посеред кімнати валялися різні інструменти: великі й малі геологічні кайла, триніжки з приладами для вимірювання та нівелювання, секстанти, рулетку виски, готовальні, туш, логарифмічні та інші лінійки. Навпроти вікна був стелаж. На середній полиці лежало кілька тек, саме на них і звернув увагу Авакум. Він простяг руку до найбільшої і не помилився – то був маршрутний щоденник групи. Авакум присів на підлозі і став перегортати сторінки. Восьмого серпня геологи разом з капітаном Калудіевим вчетверте вирядились досліджувати місцевість на південний схід від Карабаїру. Було назначено координати кількох пунктів. Останній пункт і за довготою, і за широтою відхилявся лише на кілька десятих градуса від точки, де пеленгатори засікли передачу таємної ультракороткохвильової радіостанції.

Авакум посміхнувся, сягнув у кишеню по сигарети, але згадав, що курити не можна. Він глянув на дату під останнім кресленням: знову під підписом майора Інджова червоний олівець – десяте серпня.

Отже, десятого серпня у заштрихованому секторі, де група провадила розвідування, точніше – на східному кордоні цього сектора, таємна ультракороткохвильова радіостанція передала в ефір шифровану радіограму.

Авакум сперся на лікоть і почав водити пальцем міліметр за міліметром по картографічному кресленню. Місце радіостанції межувало зі східним кордоном заштрихованого креслення. З цього кордону пунктирною лінією був позначений у північному – північно-західному напрямі зворотний шлях групи: він закінчувався в улоговині між Момчиловом і Ликіте.

Авакум згорнув теку і поклав на місце. Тепер він знав: особа «ікс» належить до складу групи. Йдучи невідступно за своїми товаришами, вона відстає від них хвилин на тридцять і встигає за цей час зв'язатися із закордонним центром та. передати в ефір шифровану радіограму. Оскільки передача відбулася вночі, Авакум був певен: особа «ікс» або знала шифр напам'ять, або користувалася ним, присвічуючи ліхтариком, або шифр сам світився.

Він погасив світло і, вдягаючись, раптом відчув страшенну втому. Зійшовши на галерею, Авакум побачив біля дверей своєї кімнати стілець, де лежав окраєць вистиглого хліба зі шматочком бринзи зверху – все загорнене у білий лляний рушник.

Він поклав їжу на стіл, не покуштувавши, вийняв маленьку радіостанцію, погасив світло і, висвистуючи, щоб заглушити звуки, передав своєму управлінню зв'язку в Софію коротку зашифровану радіограму:

«Перевірте, чи була або є серед болгар, мешканців Англії, особа на прізвище Ічеренський. Чекаю інформації про нього та його родину. Дуже терміново. Кінець».

Сховавши радіостанцію, Авакум присів на ліжку, щоб скласти план роботи на завтра.

Надворі завивав вітер, гілки сукуватої сосни тихо стукотіли по шибках.

Прокинувся Авакум у такій самій позі – обіпершись об стіну, одягнений, взутий. Подивився на годинник – наближалася друга година ночі.

Навпомацки знайшов плащ, розчинив обидві стулки вікна й обережно переліз на товсті соснові гілки. Потім, причинивши вікно, повільно поліз униз, захищаючи очі від глиці.

Він пішов не до хвіртки, а попрямував стежкою, яка вела до перелазу через колючий тин.

Вийшовши на вулицю, постояв хвилю нерухомо і прислухався. Тільки вітер завивав між тинами та німотними будинками.

Пригадавши, що бай Марко Крумов якось розповідав йому про дім, де жив Боян Ічеренський, Авакум рушив на південь. Ступивши кроків двадцять, він опинився на широкій поперечній вулиці, яка йшла повз Ілчів шинок і зливалася з дорогою на село Ликіте. Відлічивши чотири будинки з правого боку, підійшов до п'ятого. Тут, за високим цегляним муром, жив Боян Ічеренський. Марко Крумов казав, що геолог займає весь будинок сам, бо господарі його ще торік переїхали в Мадан.

Наблизившись до п'ятого будинку, Авакум раптом відступив. З темряви біля самого муру неначе з-під землі виріс легковик. Навколо пахло нагрітою гумою та бензином.

Авакум мало не прикусив губу. Навшпиньки, затамувавши подих, він підкрався до машини. То був відкритий джип, чотиримісний «вілліс».

У цегляному мурі зяяв отвір – людина, яка вийшла з «вілліса», залишила хвіртку відчиненою.

«Випередили мене»,– зі скрухою подумав Авакум. Ту ж мить він пробрався на подвір'я і подався назад, бо на верхньому поверсі за низеньким балкончиком світилось вікно.

Згадавши про запах нагрітої гуми та бензину на вулиці, він подумав: «Цей приятель щойно зайшов сюди».

Усе ще ступаючи навшпиньки і тамуючи подих, Авакум підійшов до вхідних дверей, злегка натиснув на ручку і подумки вилаявся: двері були замкнені секретним замком.

Він відступив на кілька кроків і безпорадно скреготнув зубами. Вп'явся пальцями в долоні і відчув, що серце розривається, наче його стискає якась величезна залізна рука.

Та це тривало лише якусь мить. За хвилину Авакум дістав із внутрішньої кишені плаща п'ятиметрову мотузку зі сталевим гаком і підкинув її вгору так, що вона зачепилася за тонкий дерев'яний карниз балкона. Потяг мотузку – вона трималася міцно. Він скинув черевики, схопився за мотузку і, впираючись п'ятами у стіну, поліз нагору. За хвилю Авакум був уже на балконі. Нахилившись, підкрався до вікна і глянув крізь шибку.

Ця ніч справді була ніччю великих несподіванок.

У кімнаті стояла в зеленій куртці та в хустці на знебарвленому русявому волоссі Вікторія Ічеренська. Власне, вона не стояла, а гарячково порпалась у середній шухляді дощатого кухонного стола, шукаючи щось. Ічеренська дістала купу виделок, ножів і кинула їх на підлогу. Потім засунула руку ще глибше, а коли витягла, в пальцях заблищала велика срібна чаша. Присунувши стілець, що стояв поруч, Ічеренська сіла біля столу і, поклавши чашу в поділ, затіяла якусь дивну гру, ніби полірувала верхній край посудини. А втім, Авакум не міг бачити, що робила Ічеренська, бо вона сиділа спиною до нього. Та ось жінка взяла зі столу ручку та аркуш паперу і, вмочаючи ручку в пляшечку та заглядаючи в поділ, написала кілька рядків. Кинувши ручку і виливши вміст пляшечки на підлогу, вона взяла олівець і дописала на тому самому аркушику ще кілька рядків. Засунувши аркушик у товсту книгу на столі, Ічеренська почала знов «полірувати» верхній край чаші.

Все те відбулося за якихось п'ять хвилин.

Вікторія Ічеренська підвелася, зняла з голови хустку, розіслала на підлозі і поклала на неї розкидані виделки й ножі. На цю купу поклала й срібну чашу. Зв'язавши все в клуночок, засунула його в шкіряну сумку, яку Авакум тільки тепер помітив на підлозі біля стола. Взяла сумку в ліву руку, а праву простягла до лампи.

Ту ж мить Авакум підскочив до поруччя балкона, переліз через нього, повис на мотузці й стрибнув на землю. Відчув гострий біль у ступнях та суглобах, але не зупинився – кинувся бігти через подвір'я і вискочив на вулицю. Огледів-ся, подумав і знов огледівся. З подвір'я почулись кроки. Він швидко підліз під машину.

Вітер завивав, гілки на фруктових деревах стогнали, немов просили в когось допомоги.

Вікторія Ічеренська поставила сумку між сидіннями, сіла за кермо і натиснула на стартер. Стартер захрипів і завмер. Так повторювалося кілька разів, мотор мовчав. Жінка вистрибнула з машини, підняла капот, і Авакум по звуку здогадався: вона підпомповуе в карбюратор бензин.

Поки Ічеренська поралася, Авакум виповз із-під машини, став навколішки й схопився руками за запасну покришку.

Вікторія Ічеренська знову натиснула на стартер. Цього разу мотор загув. Поки вона витискала зчеплення і подавала газ, Авакум підвівся, а коли машина рушила, ліг животом на заднє сидіння, простяг руку і схопив шкіряну торбинку. Вікторія Ічеренська перемкнула мотор на другу швидкість, і Авакум розсудливо відсахнувся. Упав долілиць, плюхнув у калюжу, але шкіряної торбинки не випустив з рук.

«Вілліс» зник у темряві.

Авакум підвівся, подряпаний і забруднений, але на серці в нього було радісно.

26

Він повернувся і тим самим шляхом, піднявшись по гілках старої сосни, потрапив у свою кімнату. Наближалась четверта година ранку, але темрява була густа, наче надходила ніч, а не світанок.

Авакум засвітив лампу, подивився в маленьке дзеркальце і засміявся. Поклавши шкіряну торбинку на стіл, почав виймати з бездонних кишень свого плаща інші трофеї, захоплені у Бояновому будинку: порожню пляшечку, вміст якої Ічеренська вилила на підлогу, два каламарчики з червоною рідиною та аркуш із кількома надряпаними нашвидку цифрами.

Однієї стулки вікна, крізь яке він стежив за Вікторією Ічеренською, не було. Хтось надто старанно вийняв шибку, бо на віконній рамі Авакум не знайшов жодного гвіздка. Рама була без замазки, лишилися тільки сліди від гвіздків – зовсім свіжі дірочки. Авакум зміряв довжину та ширину порожньої рами, записав її розміри на аркушику і поклав його на стіл. Власне, він просунув руку крізь отвір, щоб скинути гачок та клямки на вікні й залізти в кімнату.

Обидва каламарчики були не його – він узяв їх на кухні Ічеренського з купи інших пляшок. А рідину, якою наповнив їх, вилив з двох однакових пляшок, знайдених у нижньому відділенні кухонної шафи. Вони були до половини порожні й мали однакові етикетки – «Болгарське шампанське». Авакум, мабуть, не звернув би на них ніякої уваги, якби на етикетці однієї з пляшок не помітив маленьке коло, намальоване хімічним олівцем.

Поклавши свої трофеї, Авакум помив руки спиртом (бідолашного вчителя Методія!), відкрив сумку і зайнявся срібною чашею. Верхня і нижня частини чаші мали однаковий діаметр, але діаметр внутрішнього дна був трохи менший від зовнішнього. Чаша світилась м'яко, матовим сяйвом, бо срібло було старе. Вгорі чашу оперізував масивний інкрустований вінок. Саме на нього звернув увагу Авакум. Звичайно на циліндричних чашах ювеліри не робили вінків. Вони прикрашали стіжкуваті чаші, щоб урівноважити верх і низ. Цей вінок свідчив про несмак.

Проте він усе-таки був і муляв очі своїми розмірами. Авакум знав з досвіду: коли щось впадає у вічі, то елемент «випадковості» не треба брати до уваги.

Авакум якийсь час не моргаючи дивився на чашу, потім несподівано покрутив верхню частину справа наліво. Вона почала легко і плавко відкручуватись од нижньої частини.

Різьба була неширока, але дрібна, як у біноклі. Під нею видніла друга, внутрішня чаша, зроблена з якогось легкого і тонкого металу. «Дюралюміній»,– подумав Авакум.

Внутрішня поверхня чаші була розграфлена на дрібні квадратики, і в кожному з них містилася вирізана латинська літера. Літери утворювали слова та рядки. Рядків налічувалось чотири, і вони йшли один під одним, як вірші.

Ще одну деталь помітив Авакум: вирізи на літерах були щільно заповнені якоюсь зеленкуватою речовиною.

Захов погасив світло, і ту ж мить мініатюрні літери засяяли.

 
I arise from dreams of three
in the first sweet sleeps of night
when the winds are breathing low
and the stars are shining bright.
 

[Вірші Шеллі. Через кілька місяців після цих подій я переклав їх, але мій переклад далекий від чудового оригіналу, як далека, наприклад, наша Земля від сяйної ранкової зорі. А я ж усього-на-всього ветлікар і не маю нічого спільного з поезією. Ось він, мій переклад:

 
Від ніжних снів до тебе
Йду в ночі чарівні.
Вітрець шумить, а в небі
Зорі – як вогні.]
 

Це було красиво, дуже красиво. Авакум захоплено дивився на вірші і, всміхаючись, милувався ними.

Але час минав, з подвір'я навпроти прокукурікав півень. Авакум спам'ятався і зробив те, що зробив би кожен на його місці: передав по радіо зв'язківцям у Софії англійські слова – літера за літерою, так, як їх уміщено в квадратиках. Повідомив загальне число квадратиків – і порожніх, і заповнених літерами та розділовими знаками. Подумавши мить, передав:

«Дайте негайно вказівку Пловдивському управлінню, щоб арештували Вікторію Ічеренську, а також власника «віл-ліса», на якому вона їздила цієї ночі в Момчилово».

Двічі передав: «Терміново», попросив зв'язатись о другій годині по обіді і на цьому закінчив передачу.

Поклавши свої трофеї до валізи, Авакум укрився ковдрою і зразу ж заснув.

Займалося на світ. Надходив туманний, похмурий ранок.

О дев'ятій годині Авакум зайшов в Ілчів шинок поснідати. Між іншим, зайшла мова про дружину Ічеренського.

– На його місці,– сказав Авакум,– я б не залишив її одну в Пловдиві. Геолог має тут гарну квартиру. Що їм заважає жити разом, як люди?

Бай Марко знизав плечима.

– Вона ніколи не приїздила в Момчилово? – спитав Авакум.

– Ат! – похитав головою бай Марко.– Нібито приїздила двічі, та ненадовго, на кілька годин. Так мені здається.

Через годину Авакум прибув у Смолян. Надіслав вино з двох пляшечок на лабораторний аналіз і, поки чекав відповіді, вирішив подзвонити по телефону Сії. Була субота – у неї вихідний день.

Авакум глибоко затягся сигаретою і, притискаючи до вуха телефонну трубку, спитав:

– Сіє, це ти?

З другого боку мовчали. Йому здалося, що в її кімнаті грає радіо і поблизу сміється якийсь чоловік.

– Сійка зайнята,– відповів чоловічий голос.– Хто її питає?

Авакум поклав трубку.

Він викурив сигарету, стоячи нерухомо. Потім довго і зосереджено гасив недопалок у скляній попільниці, наче то була надто важлива і делікатна справа.

Коли він вийшов на вулицю, вітер підняв на дорозі купку сухого листя, закрутив його і розсипав, наче конфетті.

Було вогко, в повітрі стояв важкий запах осені, пожовклого падолисту.

Лабораторний аналіз підтвердив Авакумові передбачення: в одній пляшці вино було чисте, а в другій мало велику домішку снодійного.

Авакум попросив працівника з управління сісти на заднє сидіння мотоцикла і поїхав у Ликіте. Доїхавши до Зміїці, він пішки рушив у Момчилово, а працівник управління повернувся на мотоциклі у Смолян.

Авакум пройшов повз Ілчів шинок, але, наблизившись до хвіртки Балабанихи, згадав, що не обідав. «Снідав пізно,– подумав він.– Немає рації повертатися».

Приліг на ліжку. До умовленої радіозустрічі лишалось півгодини.

«Де ж була столиця Момчила?»– міркував Авакум. Спробував уявити собі рівнину на південь від Карабаїру, залиту сонцем, золоту, трохи хвилясту від зелених пагорбів, вкриту оливковими гайочками та виноградниками. Ба, марна річ: замість квітучої рівнини перед його очима постали урвища, де безнастанно клубочилися густі тумани.

О першій п'ятдесят п'ять він надів навушники і став чекати. Тихо пролунав умовний сигнал. Авакум узяв олівець і нотував. Передача тривала близько години.

Насамперед йому відповіли на його вчорашнє запитання про родину Ічеренського в Англії і повідомили, що Вікторія Ічеренська і власник «вілліса» заарештовані сьогодні о восьмій ранку. Потім продиктували зміст трьох шифрограм – від десятого, дев'ятнадцятого і двадцятого серпня. їх розшифрували за допомогою англійського вірша. Чотири рядки становили своєрідний ключ шифру.

Коли з Софії закінчили передавати пояснення складної шифрувальної системи, Авакум дав сигнал, що передавати, не він. Попросив назвати, на хвилях якої частоти чужа радіостанція вела переговори з таємною ультракороткохвильовою станцією на нашій території.

Через п'ять хвилин у його записнику були вже і частоти хвиль, і відповідні кодові знаки.

Закінчивши передачу, Авакум вимкнув передавач.

27

Бай Гроздан щойно прокинувся після пообіднього відпочинку, як Авакум постукав у двері. Попросивши його вийти надвір, Авакум спитав з усміхом:

– Задрімав трохи? Бай Гроздан кивнув.

Авакум відвів його вбік і пошепки сказав:

– По-перше, негайно зв'яжися з партійним секретарем. Знайдіть чотирьох вірних людей. Двоє з них нехай стежать за Бонном Ічеренським, а решта двоє – за Кузманом Христофоровим. Якщо хтось із цих красенів спробує втекти з села, негайно повідомте мене. Я буду або в Балабанихи, або в Анастасія, ветлікаря. Запам'ятав?

По-друге. Подзвони з канцелярії кооперативу по цьому номеру в Смолян.– Авакум застромив руку в кишеню і подав голові записку.– Почувши відповідь, перекажеш те, що я тут написав, раз, потім удруге, щоб краще зрозуміли. Надвечір до тебе прийдуть двоє, постарайся влаштувати їх у будинку, що виходить на подвір'я Балабанихи.– І знову спитав: – Запам'ятав?

– Усе запам'ятав і зроблю як слід,– помовчавши трохи, відказав бай Гроздан.– А хіба геологи повернуться сьогодні?

– Повернуться,– кивнув Авакум.– Вони взяли у бая Марка харчу на два дні.

Авакум непомітно потис руку голові кооперативу і пішов до бая Спиридона.

О п'ятій годині зі Смоляна прибули два лейтенанти в цивільному. Вони назвалися закупниками торговельної організації, і голова влаштував їх у тітки Надки, найближчої сусідки Балабанихи.

Трохи пізніше прибули й геологи. Коли Авакум був у Ілчовому шинку, вони показалися з боку Ликіте. Він зустрів їх і якось особливо врочисто привітався з Бонном Ічеренським.

– Я зробив деякі цікаві відкриття,– сповістив він.

– Он як? – звів брови геолог.– Дуже радий.

– Здається, столиця Момчила була розташована коло південного підніжжя Карабаїру.

– Чудово! – посміхнувся Ічеренський.– Це велике відкриття!

– З такої нагоди завтра почастую тебе келихом вина,– сказав поважно Авакум і подав йому руку.

Підійшовши до двору Балабанихи, він помітив під парканом тітки Надки незнайомого чоловіка. Той стояв біля хвіртки і спокійно курив.

Авакум нахилився, щоб витерти взуття.

– Вас звуть Асеном? – спитав його незнайомий.

– Моє ім'я Петр,– відповів Авакум.

Вони поговорили одну-дві хвилини, потім Авакум побрався сходами до себе в кімнату. Замкнувши двері, він передав у Софію радіограму:

«Терміново. Дайте вказівку, щоб сьогодні ввечері, о дев'ятій сорок п'ять, над Карабаїром кружляв літак. Повторюю...»

Закінчивши передачу, він сів за стіл, вийняв аркушик з англійським віршем, записник, де занотував, як працювати ключем, і почав терпляче складати шифрограму з п'яти колонок п'ятизначних чисел.

Балабаниха давно вже поралася в передпокої. Відчинивши двері, Авакум став на сходах.

– Ти не спустишся? – спитала його Балабаниха.

– Ні,– відповів Авакум і позіхнув.– Сьогодні я багато ходив. Спинався аж на Карабаїр! – Він знову позіхнув і додав: – Ляжу спати, мила господине, а завтра ввечері ми з тобою запалимо велике вогнище й гомонітимемо до перших півнів.

Він знову замкнув двері, ще раз перевірив шифрограму, погасив світло і, закуривши люльку, заходив туди-сюди.

Вітер шумів у гілках сосни. Пішов дощ.

Хвилини спливали повільно. Авакумові здавалося, що вони повзуть, мов черепахи. Щоб не заснути, він ковтнув дві таблетки кофеїну і знову заходив між столом та ліжком.

О дев'ятій сорок Авакум відчинив обидві стулки вікна, сів перед передавачем і прислухався. Дощ наче шептався про щось зі старою сосною.

Очі Авакумові були прикуті до світних стрілок, а серце, здається, стукотіло швидше за механізм, який відлічував секунди.

О дев'ятій сорок п'ять від Карабаїру долинув далекий гул. Він то наростав, то затихав, то знов тривожно бринів у мовчазній темряві.

Над Карабаїром пролітав літак.

Авакум надів навушники, засвітив ліхтарик і натис на ключ. Що три секунди він передавав в ефір умовний сигнал, викликав таємну ультракороткохвильову радіостанцію, шукав її вночі.

На чолі у нього виступив холодний піт. А коли вже здавалося, що серце от-от розірветься від натиску крові, до мембрани долетіли перші крапки й тире кодової відповіді. Серце Авакумове тривожно забилося, він стис губи, вп'явся очима в шифрограму й передав таємній ультракороткохвильовій станції:

«Слухайте уважно. Негайно ліквідуйте археолога, ще до півночі. Станцію і шифр передайте ветлікареві, не затримуючись ні на мить. Припиніть усякий зв'язок. Очистіть свою квартиру. Про подробиці дізнаєтесь від своєї дружини. Кінець. Повторюю...»

Дощ припустив, час від часу дув холодний північно-східний вітер.

Авакум відбіг на кілька кроків від старої сосни і ліг на траві обличчям до вікна. Не минуло й трьох хвилин, як біля перелазу з'явилась постать Ічеренського. Він був без кашкета і пальта. Зупинившись під деревом, постояв нерухомо, потім швидко і безшумно поліз по суках. Опинившись на рівні вікна, Ічеренський піднявся ще трохи, заглянув у кімнату і простяг до вікна руку.

До Авакумового слуху крізь тихий шум дощин долинуло кілька розмірених металевих ударів.

«Стріляє у мене з безшумного пістолета»,– подумав Авакум.

Ічеренський спустився на землю так само спритно, як і виліз, і, необзир, побіт назад, до перелазу.