Текст книги "Контррозвідка"

Автор книги: Андрей Гуляшки

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

14

У Смоляні його наздогнав лист від полковника Манова. Полковник писав:

«Я прочитав протоколи перших кількох допитів звинуваченого Методія Парашкевова. Прочитав дуже уважно і можу сказати, що тепер знаю в цій справі стільки ж, скільки й на самому початку. В усякому разі, хочу процитувати кілька пунктів, які мені здаються цікавими.

На першому допиті, щоб викликати затриманого на розмову, слідчий попросив розповісти трохи про себе. Методій Парашкевов зітхнув: «Що вам розповісти, коли ви позбавили мене можливості закінчити цікаву й корисну справу, на яку я покладав великі надії».

«Яку справу ви маєте на увазі?» – спитав його слідчий.

Методій помовчав і посміхнувся.

«Думав одружитись,– і додав: – Для такого старого парубка, як я, це було б значною подією, про яку варто поговорити, правда ж?»

«Як ви можете пояснити свої постійні прогулянки в гори»,– спитав його слідчий.

Парашкевов відповів:

«Ходжу на полювання».

«На полювання беруть рушницю, а ви часто ходили без рушниці. Хіба можна ходити на полювання без рушниці?»

«Не можна, звичайно,– хитнув головою Методій,– але, крім полювання, я маю й інші інтереси».

«А саме?» – спитав слідчий.

«Вивчаю природу».

«Ви кажете, що вночі проти двадцять третього серпня вийшли на прогулянку і попрямували на схід від Момчилова. А свідки зустріли вас на шляху, що веде в село Ликіте, тобто ви йшли в напрямі, протилежному тому, який вказуєте. Навіщо ви нас вводите в оману?» – спитав слідчий.

«Це моя особиста справа»,– відповів учитель, стиснувша губи, і більше не сказав про це ні слова.

На другому допиті слідчий поставив звинуваченому таке питання:

«Торік у місцевості Зміїця під час перестрілки було вбито диверсанта Кадемова з села Ликіте. Ви знали цю людину?»

«Знав,– відповів Методій.– У нього було метке око і тверда рука. Був добрий мисливець».

«Ви часто ходили з Кадемовим на полювання?»

«Кілька разів зустрічалися в горах».

«Чи не пригадаєте, коли ви зустрілись востаннє?»

Парашкевов спокійно відповів:

«Здається, це було за рік до того, як він утік на південь».

«А коли ви бачились після цієї зустрічі?»

«Можливо, зустрілися б у день його похорону, але я полінувався йти в Ликіте»,– посміхнувся Методій.

Під час третього допиту слідчий спитав затриманого:

«Ви, громадянине Парашкевов, заперечуєте свою участь у нападі на військово-геологічний пункт. Але як ви тоді пояснюєте, що на розбитому склі знайдено сліди ваших пальців?»

«Коли б я був детектив, то задовольнив би вашу цікавість,– знизав плечима Методій Парашкевов. І, трохи подумавши, додав: – Є тільки одна версія – хтось узяв мої пальці, коли я спав. Узяв їх, пішов на пункт і розбив ними вікно. А потім повернувся і знову поклав їх на місце. А ви як думаєте?»

«Це несерйозно»,– промовив слідчий.

«Навпаки! Це настільки ж серйозно, наскільки серйозне ваше звинувачення проти мене!» – сердито глянув на нього Парашкевов.

Тоді слідчий звелів принести ампулу з хлороформом, рушник, недопалок сигарети і спитав його:

«Чи пізнаєте ви ці речі?»

«Як же мені їх не пізнати! – відповів Методій.– Ампула та рушник, безумовно, мої, бо я купував їх за свої гроші. А щодо недопалка,– він деякий час оглядав його,– то я не певен. Може, він і не від моєї сигарети. Усі недопалки схожі між собою, як близнюки».

«Прошу,– сказав слідчий,– про недопалок не турбуватись. Ми вже потурбувались, щоб його дослідили. Експертиза встановила на ньому сліди ваших пальців і вашого взуття».

«Тоді недопалок теж мій,– посміхнувся Методій.– Пригадую, коли я проходив повз пункт, то кинув сигарету десь недалеко від вікна, а що дув сильний вітер, то затоптав його, щоб не накоїти лиха».

«У вас чудова пам'ять,– сказав слідчий,– тому ви легко пригадаєте, як ваш рушник просочився хлороформом і опинився на голові старшини Стояна».

Методій Парашкевов довго мовчав.

«Прошу, кажіть!» – нагадав слідчий.

«З мого хлороформу,– сказав Методій,– того вечора не взяли жодної краплини, я дуже добре пам'ятаю поділки на ампулі і риску, до якої доходила рідина. Рідина залишилась на тому самому рівні».

«А хто, крім вас, може підтвердити це?» – засміявся слідчий.

Парашкевов знизав плечима і сам засміявся.

«Слухайте,– сказав він,– ця історія з моїм рушником справді цікава. Як і надзвичайно цікавий випадок з відбитками моїх пальців. Коли ви справжній слідчий, то повинні розгадати ці загадки – і для себе, і для мене. Проте якщо ви витрачатимете час на мою скромну персону, то, запевняю вас, даремно згаєте час і ніколи не дійдете істини».

«Поки що істина крутиться саме навколо вашої скромної персони»,– налякав його слідчий.

Помовчавши трохи, Парашкевов знову заговорив:

«За себе я не боюсь, бо в цій темній справі не брав ніякої участі. Є розумні люди, які встановлять це. Хіба в наш час можна засудити людину за злочин, якого вона не вчинила? Не примушуйте мене сміятись, прошу вас, бо я не з тих людей, які люблять сміх».

Так закінчився третій допит.

Звинувачений, здається, не розумів, у яке становище потрапив. Така наївність – добра ознака, і водночас у ній є щось трагічне. Добре те, що затриманий – людина спокійна і не живе під страхом. Однак його оптимізм, віра в те, що все закінчиться добре і що ніяка небезпека не загрожує йому, просто жахливі. Парашкевов не знає, що факти і речові докази в цій справі такі, що його одразу можна віддати, до суду. Спроба навмисного вбивства, напад на військово-геологічний пункт, викрадення документа стратегічного значення – ти знаєш, як закон карає за це. І якщо справу ще не передано прокуророві, то причина не у бракові доказів проти звинуваченого. Такі докази є, і вони незаперечні! Причина в нашому бажанні до кінця розмотати дві нитки цього злочину, тобто розкрити його організаторів, людей, які взяли участь у ньому, і центр, який ними керує. Звичайно, якщо ми зволікатимемо, якщо слідство затягнеться і втратить перспективу, Методій Парашкевов, хоч і єдиний у цій справі, постане перед судом.

Що ж до тих контрзаходів, яких ми вжили, крім твого відрядження в Момчилово, то їх наслідки не дуже втішні. Але ти повинен знати про них. По-перше, креслення стратегічного значення, очевидно, не переправлено за кордон, бо момчиловська і сусідні з нею прикордонні дільниці перебувають під посиленим наглядом. Не помічено, щоб хтось намагався підійти до прикордонної лінії. Але це не означає, що документ не потрапив до рук чужої розвідки. По-друге, посилені радіопеленгаторні пункти перехопили тільки одну коротку шифрограму, передану по ультракороткохвильовій станції двадцять четвертого серпня з місцевості за двадцять кілометрів від Момчилова на північ-північний захід. Місце дії таємної радіостанції не зафіксоване з цілковитою точністю, передача тривала близько півхвилини. Під час передачі поблизу прикордонної лінії пролітав чужий літак.

Я надішлю тобі, мабуть завтра, координати зафіксованих пунктів, звідки передано дві попередні ультракороткохвильові шифрограми, а також вкажу приблизні координати місця, звідки передано останню шифрограму. На жаль, усі три шифрограми досі не розшифровані. Але встановлено, що прийом вела та сама станція. Спробуй налагодити регулярний позачерговий зв'язок зі Смолянським окружним управлінням і місцевим населенням, яке допомогло б тобі хоча б як «археологові». Будь обережним і поза населеними пунктами не ходи без зброї. Я подбав, щоб ти мав цілодобовий радіозв'язок із Софією...»

Авакум прочитав цього листа в кімнаті готелю, де зупинився на ніч. Записавши деякі дані в блокнот, засвітив сірник і спалив листа. Він сперся на підвіконня і довго дивився на вулицю. Ранок був похмурий, сірий. Над горбами нависало свинцеве небо.

15

У моїй пам'яті лишилися найгірші спогади про першу зустріч із цією людиною. Ось як це сталося.

У Момчилові є дві корчми (цього типу заклади я пази-ваю по-давньому): на фасаді більшої і новішої з них прикріплено залізну вивіску з солідним написом: Ресторан «Карабаїр». Ресторан з широкими вікнами, які виходять на площу, займає половину нового будинку сільського кооперативу. Всередині він чистенький, прибраний, з білими скатертинами на столах і високими полицями буфету поза полірованою стойкою. Момчиловці пишаються своїм новим рестораном і залюбки відвідують його, щоб перехилити чарку м'ятної настоянки і послухати радіо, хоч їм трохи й заважають білі скатертини та гладенько вистругана дерев'яна підлога. Сюди приходять обідати і троє вчителів із змішаної школи, бухгалтер сільського кооперативу та майор-картограф Стефан Інджов. У вечірні години до цієї солідної компанії приєднуються ще двоє людей – молодий агроном та його дружина з жовтим безсмертником за вухом і з щасливою усмішкою на вустах.

Друга, стара момчиловська корчма стоїть на східному кінці села, саме на перехресті, де сходяться дві дороги – з Верхнього кварталу і в село Ликіте. Вона міститься в одноповерховій низькій будівлі, благій і облупленій від часу, з єдиним загратованим вікном, чотирма кам'яними східцями перед вузьким входом. Під навислим, укритим плитками дахом немає ніякої вивіски, якщо не рахувати напівстертого дощами напису, зробленого, можливо, ще чверть століття тому колишнім власником: «Спиртні напої і тют. у роздріб».

Внизу, де, мабуть, колись стояло ім'я корчмаря, порівняно недавно проведено жирну червону лінію.

Момчиловці називають цю корчму Ілчовим шинком.

Усередині Ілчів шинок не такий зручний, яким здається ззовні, В широкому приміщенні розставлено кроків за два один від одного десяток дощатих столів. Замість підлоги – долівка, товсті балки на стелі почорніли. Проти входу, трохи праворуч,– дерев'яний прилавок. Ліворуч, у кутку,– старий коминок, над яким висить ланцюг. Склепіння коминка масне, бо полум'я і дим лизали його, мабуть, довгі десятиріччя аж до наших днів.

Між коминком і прилавком – двері, від яких лишився тільки одвірок. Звідси є хід у кімнатку із збитими низенькими лавами попід стінами. Лави вкриті старими, просидженими барвистими домотканими килимами, в яких переважає жовтий колір – широкі жовті смуги, облямовані червоними і синіми прямокутниками. Посеред кімнати стоїть довгий стіл зі скривленими ніжками. Світло падає крізь єдине вузьке, довгасте віконце, яке виходить саме на перехрестя. Оскільки корчма збудована на високому місці, через це віконце можна побачити навіть мінарет приземкуватої мечеті у Верхньому кварталі і значну частину шляху в село Ликіте.

До ресторану «Карабаїр» перейшла, звичайно, левова частка постійної клієнтури Ілчового шинку. У «Карабаїрі» було і радіо, і пиво влітку, і гаряча чорба на сніданок, і багато різних закусок до горілки.' Його відвідували шановані момчиловці, і він став чимось на зразок клубу кооперативного господарства, розбагатілого за останні два-три роки. У «Карабаїрі», як і в сучасній будівлі змішаної школи, момчиловці наче вбачали символ нового, що настало в їхньому житті.

Ілчів шинок, де колись вирувало життя, почав одразу ж занепадати. Він став самотнім, схожим на занедбану пам'ятку далеких і безповоротно минулих часів. Його відвідували здебільшого старики, кілька тихих п'яничок, а також час від часу лісозаготівники з Верхнього кварталу, які не могли звикнути до білих скатертин ресторану «Карабаїр».

Те, що Ілчів шинок безнадійно застарів, наче старий водяний млин на якійсь річечці, безсумнівно. Але всі знали, що в його бочках устояніше, міцніше, чистіше вино, ніж у «Карабаїрі». Тільки недосвідчені люди могли заперечувати цю істину. Марко Крумов, котрому сільський кооператив доручив господарювати в Ілчовому шинку, не визнавав ніяких м'ятних настоянок, лікерів та інших штучних напоїв, якими були заповнені полиці ресторану «Карабаїр». Проте Марко Крумов завжди тримав під прилавком кілька бутлів жовтої запашної, невідь звідки привезеної вогняної слив'янки, яка змушувала сивоволосих дідів згадувати свої молоді літа, а лісозаготівників з Верхнього кварталу – братися за ножі і світити, мов рисі, очима. «Карабаїр» пишався своїми стравами, але їм було далеко до фірмових страв Ілчового шинку: смаженого гіркого перцю, залитого олією та винним оцтом. Правда, і в ресторані подавали перець, але він був облагороджений – солодкий або трохи гіркуватий, тоді як перець в Ілчовому шинку нагадував язички зеленого полум'я, що вихоплювалося з самого пекла. Треба було мати язик, підшитий двома шарами шкіри, щоб не пустити сльозу від його неймовірної гостроти.

В Ілчовому шинку не було ніякої чорби та інших варених страв. Марко Крумов пригощав своїх незрадливих клієнтів жирною в'яленою бараниною, підігрітим на вогні солоним салом, яєчнею з цибулею та бринзою, смажив їм під накривкою вгодованих півнів.

А який на вигляд був цей Марко Крумов? Зовнішність його не мала нічого спільного із зовнішністю директора ресторану «Карабаїр». Той був худий, суворий, дивився недовірливо, наче мисливець, що сидить у засідці. Марко ж мав чималий живіт і червоні юнацькі щоки, хоч йому перейшло за п'ятдесят. По-гайдуцькому закручені вгору вуса робили його червоне обличчя дуже молодим. А очі, які завжди лукаво посміхались, гнали тугу від людського серця і нагадували, що на цьому світі, крім турбот, є ціле море втіх і веселощів. Уявіть собі чоловіка з посивілим волоссям, що стало дибки, мов щетина, з величезними волосатими, голими до ліктів руками, у фартусі, який ніколи не буває білим, і перед вами постане господар Ілчового шинку.

Як я любив цю стару халупу! Звичайно, не за гіркий перець, від якого хотілось ревма ревіти. Я ковтав ці зелені вогники через силу, тільки щоб достойні відвідувачі Ілчового шинку не дивилися на мене глузливо й зневажливо. Жовта слив'янка мені теж ніколи не подобалась, а в'яленої баранини я взагалі не терпів. Проте вино, не стану кривити душею, мені подобалося. Так, і вино, і смажені півні мені подобалися і подобатимуться завжди, хоч це і не до лиця такій статечній людині, як я. Я перечитав багато літератури і ні в кого з ветеринарних лікарів не виявив нахилу до вина та смажених півнів.

Та однаково – коли б у Ілчовому шинку були тільки лимонад і гіркий перець, я все одно ходив би туди. Що мене там приваблювало – і досі не знаю. В обох кімнатах завжди було якось похмуро, сумно і глухо. Але в коминку потріскував вогник, стрибали язички полум'я, і я часто, сівши на дзиґлику біля вогнища, перемішував палицею попіл. Це було дуже приємно, особливо восени та взимку. Я слухав, як шепотів вітер у димарі або завивала снігова хуртовина, і думав про все на світі. Насамперед, як ветеринарний лікар, я думав про корову Рашку – гордість нашого кооперативного господарства. Але в моїй голові проносилися й інші думки. Перед очима поставала то резедова шаль лікаря Начевої, то її вії, на яких одного разу я помітив сніжинку. Інколи мені здавалося, що десь біля мене, теж навпроти вогню, сидить на дзиґлику істота в білому платтячку і простягає руки до жарин. Я ясно бачив ці маленькі білі руки, простягнуті до вогню, і мені ставало смішно. Було чого сміятися, звичайно. Хіба ж не сміятимешся від такої картини – дівчина в літньому білосніжному платті сидить навпроти вогню з простягнутими руками. Коли б на її плечах була резедова шаль, наприклад, а під шаллю – жовтий, з високим коміром пуловер, який носить лікар Начева, все було б гаразд, і я не сміявся б... Та й взагалі я більше думав би, напевне, про нашу Рашку, бо вона давала рекордний надій молока, і ми цим дуже пишались.

Але чому я любив ходити до Ілчового шинку, мені й тепер важко відповісти. Може, заради вогнища, щоб пекти картоплю в гарячому попелі.

Життя в Ілчовому шинку трохи змінилось після прибуття з Софії геологічної групи. Всі ці люди, як і треба було сподіватись, ушанували своєю присутністю чистенький новомодний «Карабаїр». У цьому не було нічого дивного, бо вони звикли до комфорту, до того ж їх, мабуть, вабило радіо. «Карабаїр» щодня пропонував їм супи й різні гарячі страви.

Ілчів шинок жив собі тихенько, по-давньому. Крім мене, сюди навідувався подеколи і вчитель Методій Парашкевов, а бай Гроздан, голова кооперативу, частенько заходив у корчму дорогою до ресторану «Карабаїр», щоб прополоскати горло чарочкою ганусівки. Це він робив, стоячи біля прилавку, наче страшенно квапився і в нього не було часу сісти за столик. А я знав, що він поспішав зовсім з іншої причини, боявся, щоб хтось не сказав: бачите, голова наш підтримує старе! Тому пив ганусівку стоячи. А Методій Парашкевов, на відміну від інших старих парубків, мало говорив., мало пив, зате багато їв гіркого перцю та хліба. Інколи він приносив Маркові Крумову зайця чи фазана, і той готував дичину, по-чоловічому, за вже забутими гайдуцькими звичаями. Але навіть під час таких урочистих для ІлЧового шинку обідів настрій в Методія Парашкевова не змінювався. Він їв собі гіркий перець, умочав величезні шматки хліба в гірку підливу, а дичини вживав мало – може, хотів, щоб більше лишилося нам, і тому відмовлявся.

Якось на один з таких урочистих обідів Методій Парашкевов привів Бонна Ічеренського, заступника начальника геологічної групи. У глиняному глечику подали тушкованого зайця. Бонн Ічеренський любив поласувати – він ум'яв половину зайця і стільки ж смачного винного соусу. Ми з Марком Крумовим не дуже схвально ставилися до такого апетиту, але Методій Парашкевов аж танув від блаженства, наче сам з'їв половину дичини.

З цього дня в Ілчовому шинку сталася зміна, про яку йшлося вище.

Наївшись досхочу, випивши літр, а то й більше вина, Бонн Ічеренський розстебнув комір сорочки, глибоко зітхнув і почав з цікавістю розглядати все навколо. Ми обідали в маленькій кімнаті.

– Ну й барліг! – засміявся він і замовк. Потім знову засміявся.– А я й не знав про цю лисячу нору і плентався в ту харчевню у центрі, хоч до моєї квартири звідси палицею докинути! Хіба ж так можна, вчителю?

Методій Парашкевов задоволено кивнув головою. Мені теж стало приємно, і я пробурмотів: «Звичайно, звичайно!» – але Бонн Ічеренський не звернув на мене ніякої уваги. А Марко Крумов, якому дуже сподобалася відвертість геолога, одразу ж поставив на стіл ще дві пляшки вина.

Тепер час, мабуть, сказати кілька слів і про Бояна Ічеренського. В той день, коли сталася пригода на Ілязовому дворі, він подався у Пловдив до своєї дружини. Тому я не поспішав описувати його. В його зовнішності є цікаві риси, хоч геолог не був такий красень, як капітан артилерії Матей Калудієв. Бонн Ічеренський справляв солідне враження своїм масивним тулубом і такою ж масивною головою. На зріст він мав не більш як сто сімдесят сантиметрів, але не здавався товстим, хоч важив сто кілограмів. Я бачив на власні очі, коли він зважувався в сільському кооперативі. В нього були плечі борця найважчої категорії, коротка міцна шия, м'язи, яким міг би позаздрити найсильніший лісозаготівник з Верхнього кварталу, лев'яча голова, широке чоло, опуклі вилиці, могутні щелепи з квадратним підборіддям. Найбільш вирізнялися на обличчі жовто-карі очі, які ставали жовтими, коли Ічеренський бував сердитим або веселим, і карими – в хвилини задумливості або втоми.

Голос у нього був теплий, чистий, рухи – плавкі, точні, несподівано делікатні. Він умів робити людей веселими, проте сам сміявся мало, підбивав усіх співати, але жодного разу я не чув, щоб він сам співав.

Ічеренський – людина із заслугами: він відкрив кілька цінних покладів у басейні Маріци і лісистих надрах Странджі,– але страшенно не любив говорити про себе або слухати похвали на свою адресу.

В його характері були свої особливості і дивацтва, але про це я розповім при нагоді. Тепер нагадаю лише про одну його рису – з усіма своїми знайомими він був люб'язний і уважний, але декотрих із них мовби не помічав, говорив, не дивлячись на них, наче вони були для нього порожнім місцем. До таких, не знаю чому, належав і я. А я ж був ветеринарний лікар цілого району.

Проте це справа особиста. Мова йде про зміну, яка сталася в Ілчовому шинку. Вже наступного дня Боян Ічеренський привів з собою капітана артилерії Калудієва і гірничого інженера Кузмана Наумова Христофорова. Капітан Матей Калудієв, оцінивши обстановку, запалився. Він плюхнув на стілець і досить жваво покликав господаря:

– Старшина!

Марко Крумов прибіг і, підтягнувши живіт, притулив долоні до кінців фартуха.

– Які набої у твоїх ящиках – бойові чи холості?

– Тільки бойові, товаришу капітан! – промовив Крумов, і його вуса кілька разів підскочили вгору.

З цього дня в маленькій похмурій кімнаті Ілчового шинку знову завирувало веселе життя. Геологи на чолі з капітаном, учитель і моя милість сідали в обід і ввечері за низенький довгий стіл, розмовляли і сперечались про всяку всячину, інколи співали пісень – і вільні від роботи години минали, як то кажуть, непомітно. Я щойно згадав – співали звичайно капітан і я, а вчитель тихенько підспівував, Ічеренський, постукуючи перснем по столу, відбивав такт, а Кузман Христофоров, як завжди, хмурив брови і тяжко зітхав. Але загалом було весело, а коли подавали, смажених під накривкою півнів, ставало ще веселіше.

Бай Гроздан, голова кооперативу, бачачи, що під старою покрівлею збирається така поважна компанія, насмілився на рішучий крок і теж приєднався до нас. Цей неперевершений спеціаліст із тютюнової розсади був чудовий співак. Коли

Він затягував ніжні й трохи сумні родопські пісні, навіть Кузман Христофоров підводив очі до стелі і якось винувато і зніяковіло хитав головою.

Тільки начальник, майор Інджов, не приєднувався до нас. Але й він завертав іноді дорогою до корчми, бо його обов'язком було контролювати своїх підлеглих. Похмурий і суворий, як завжди, Інджов сідав на краю лави і вперто мовчав. «Старшина» Марко Крумов підносив йому на дерев'яній таці чарку слив'янки, добряче підсолодженої медом, і справа трохи поліпшувалась. Проте начальник у нас довго не засиджувався, і ми на нього не ображались. Усе-таки начальник.

Отак непомітно, як я вже сказав, минали вільні від роботи години. Я полюбив цих людей, хоч Боян Ічеренський все не помічав мене, а капітан артилерії навідувався у село Ли-кіте, де в амбулаторії господарювала моя колега лікар Начева. Вона любила накидати на плечі резедову шаль... Але в мене все-таки не було підстав ставитися до капітана неприязно тільки через те, що він їздив у Ликіте. Капітан мав мотоцикл, чому б і не їздити?

Рангка регулярно давала високі надої молока, в районі не було ні ящура, ні курячої чуми, кооператори сподівались одержати восени великі прибутки, коли рантом, наче грім серед ясного неба,– ця пригода на Ілязовому подвір'ї. Ми були так збентежені, так вражені. І грім таки вдарив, і саме біля нас: арештували нашого чудового співтрапезника Методія Парашкевова.

Його місце на лаві лишилось вільним.

Ми знову збирались у маленькій кімнатинці, але, мабуть, погрішу проти істини, коли скажу, що нам було весело. Капітан, хоч і не відзначався сентиментальністю, почав зітхати, а Боян Ічеренський став мовчазний, похмурий, як чорна градова хмара. Тільки Кузман Христофоров наче не змінився. В його очах можна було прочитати навіть якусь зловтіху, але він мовчав.

У такому поганому настрої застав нас Авакум Захов. А чому в моїй пам'яті лишилась неприємна згадка про нашу першу зустріч з ним, я зараз розповім.