Текст книги "Контррозвідка"

Автор книги: Андрей Гуляшки

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

10

До зустрічі з полковником Мановим лишалося ще дві години. Авакум постояв біля фотографій, виставлених у вітринах Театру для молоді, розглядаючи зі скептичною посмішкою гримерську винахідливість артистів. Потім зневажливо знизав плечима і попрямував до трамвайної зупинки. Тут він випадково помітив, що його взуття не почищене і здається дуже старим. «Треба неодмінно зайти до Салі»,– подумав Захов.

Побачивши, що Авакум заходить до будки, Салі всміхнувся аж до вух. «Сьогоднішній день почнеться непоганим заробком»,– подумав хлопчик і так стукнув щітками одна об одну, що старший брат Салі – Ахмед, який сидів спиною до дверей, підскочив на стільці, немов його штрикнули ножем.

– Салі,– промовив Авакум.– Я хочу, щоб ти почистив моє взуття не тільки із зовнішнього, а й з внутрішнього боку. Чуєш? Інакше не одержиш понад таксу жодного гроша!

Салі блиснув білими зубами, йому хотілося пожартувати, сказати щось дуже веселе, але, помітивши, що клієнт сумний і втомлений, він опустив очі й почав старанно чистити запилені манжети штанів.

Авакум сидів на високому стільці й знічев'я дивився на рожевий фасад будинку навпроти, на його вікна з барвистими тюлевими завісками, на балкончики, прикрашені залізним мереживом решітки і пофарбовані в жовтий колір.

– Салі,– спитав якось несподівано для самого себе Авакум,– чоловік, що носить небесно-голубу краватку в срібну квіточку, приходив цими днями?

– Приходив,– кивнув Салі.– Був у понеділок після обіду.– Він надув свої товсті червоні губи і похитав головою: – Скупердяга!

– Який лихий чоловік,– усміхнувся Авакум.

У будинку навпроти, на одному з балкончиків, за мереживною решіткою раптом з'явилась молода жінка. Вона була вдягнена в кремове плаття без рукавів. Проміння ранкового сонця золотило її волосся.

«Достоту троянда»,– подумав Авакум і всміхнувся. Молода жінка постояла за жовтим мереживом, наче замислившись, потім повернулась і швидко зникла в розчинених дверях. А Авакумові здавалося, ніби кремова троянда все ще стоїть на балкончику, і він не зводив очей із залізної огорожі. Захов дуже любив троянди.

– Салі,– сказав він, ворухнувши раптом плечима,– не треба так старанно чистити взуття зсередини. Там усе одно не видно!

– Та я ще й не починав! – посміхнувся Салі.

– Нічого.– Авакум махнув рукою,– закінчиш іншим разом! Він підвівся, тицьнув у руку Салі п'ятилевову банкноту й вискочив на вулицю. Хлопчик дивився йому вслід, роззявивши рота від подиву.

Вони зустрілись якраз у скверику з фонтанчиком. Звичайно, ця зустріч була зовсім випадкова. Сія йшла до басейну із західної сторони, Авакум – зі східної. Коли б не йшли назустріч, то, певно, не помітили б одне одного. Вони дивилися на дзюркотливий фонтанчик: вода струменем била вгору і знову падала в басейн.

Побачивши Авакума перед собою, Сія дуже здивувалась. Вона навіть почервоніла, і йому здалося, що перед ним уже не троянда, а розквітла маківка.

– Ах,– вигукнула дівчина,– яка несподіванка! Яким чином?

Авакум, який умів розумно й доречно відповісти, цього разу промовчав.

Потім вони згадали, що не привіталися, і поспішили потиснути одне одному руку. Сія чомусь була збентежена зустріччю і трохи затримала свою руку в руці Авакума, який устиг за цей час придивитись до її обличчя. Очі Сії, здавалося, сміялись, але за цим сміхом наче не було нічого веселого. Тому й сміх в очах дівчини здавався сумним. Авакум помітив і темні тіні під очима, і невеликі складки біля рота, і те, що губи в неї злегка тремтіли, наче крила метелика перед польотом. «Так тремтять губи у дітей, коли вони намагаються сміятись, а їм хочеться плакати»,– подумав Авакум.

– Я у відпустці,– сказала Сія і відвела погляд.

– Знаю,– кивнув Авакум і теж подивився вбік.

Вони походили навколо басейну, викладеного кольоровими плитками. Так само дзюрчала вода у фонтані, але вони не звертали на неї уваги.

– Знаю, що ти у відпустці,– повторив Авакум.– Ми ж домовилися взяти відпустку одночасно!

Вона не відповіла, тільки тихенько зітхнула. Це було якесь уривчасте зітхання. Авакум міг битись об заклад, що очі в Сії вологі. «Таким буває зітхання, коли на очах виступають сльози»,– подумав він. І зовсім недбало спитав:

– А ти бачила нашого спільного друга, інженера? – А що вона затрималася з відповіддю, то Авакум допоміг: – Після понеділка?

– Не хочу більше бачити його,– несподівано різко відповіла дівчина.

Тепер вода у фонтанчику задзюрчала веселіше. Авакум промовив:

– Які гарні ці рожеві фасади будинків! Вони дуже подобаються мені.

– Справді? – з сумнівом спитала Сія.– А три місяці тому ти казав інакше. Доводив, що вони грубі, схожі на розвішану білизну. Пригадуєш?

– Щось не пригадую,– засміявся Авакум.

– І я думаю, що ці фасади гарні,– Сія сказала це з якоюсь особливою ніжністю в голосі. Потім спитала, як колись: – Хочеш прогулятись по парку?

– А чом би й ні! – зрадів Авакум. І як колись, узяв дівчину під руку й нахилився до її вуха: – Через п'ятнадцять хвилин у мене засідання в Інституті археології. Давай відкладемо нашу зустріч до завтра, згода?

Сія знизала плечима, але посміхнулася й сказала:

– Добре.

11

– Отже,– почав полковник Манов,– я прочитав обидві ваші доповідні й, здається, вже маю деяке уявлення про погляд кожного з вас на цю темну історію.– Він глянув на Авакума і, трохи помовчавши, сказав: – Воднораз я одержав кілька додаткових повідомлень, які цілком підкріплюють і підтверджують тезу капітана Славі Ковачева. А саме, що вночі проти двадцять третього серпня вчитель Методій Парашкевов учинив замах на старшину міліції Стояна Маркова Стоїменова, що цей самий Методій Парашкевов розбив вікно у приміщенні військово-геологічного пункту і викрав стратегічне креслення та дві тисячі левів... Товариш Авакум Захов, який все ще має сумнів щодо вини Методія Парашкевова, тепер мусить знати, що експерти знайшли незаперечні сліди його пальців на кількох уламках розбитої шибки та недопалку сигарети, а недопалок був розчавлений підкованим взуттям. Саме таке взуття носить Парашкевов. Ці дані, в яких ніхто не сумнівається, підтверджені свідченням старшини міліції і такими речовими доказами, як рушник та хлороформ, створюють ясне і категоричне переконання, котре, повторюю ще раз, цілком збігається з думкою капітана Славі Ковачева. Нещирі показання Методія Парашкевова під час першого допиту щодо його нічної прогулянки свідчать про намагання злочинця заплутати слідство і зняти з себе звинувачення. Я тільки дивуюся, дозволю собі підкреслити це, що такий досвідчений працівник, як товариш Захов, не зумів учасно зорієнтуватись у цій порівняно простій ситуації.

– Буває! – весело розсміявся Славі Ковачев.

– Сміятись нічого,– нахмурився полковник. І, повернувшись до Авакума Захова, занепокоєно спитав: – Як сталося, що ви не помітили очевидної істини?

Авакум попросив дозволу закурити, затягся кілька разів і, помовчавши, відповів:

– Ця справа набагато заплутаніша і темніша, ніж її уявляє собі мій колега Славі Ковачев. Неважко на підставі лише кількох фактів звинуватити людину в смертному гріху. Важче встановити істину, коли незаперечні докази спрямовують слідство по фальшивому шляху.

– Він називає незаперечні докази фальшивими,– розвів руками Славі Ковачев.

– Не перебивайте його! – знову нахмурився полковник. Останнім часом він намагався не курити, бо в нього був високий кров'яний тиск, але не витримав, порився в шухляді, знайшов серед паперів сигарету і з задоволенням прикурив від сірника, якого підніс йому Авакум.

– Нехай мій колега Славі Ковачев викладе все, що сталося, як він собі уявляє,– наполягав Авакум.– Тоді я вкажу ті пункти, де він, цілком очевидно, помиляється. І ви побачите, що істина не така проста, якою здається з першого погляду.

Полковник вмостився у кріслі зручніше і з видимим задоволенням затягся сигаретою.

– Якщо товаришеві Захову картина не ясна, я намалюю все так, як було! – почав у досить високому регістрі Славі Ковачев.– Час між першою і другою годинами ночі. Методій Парашкевов повертається із Зміїці. Це – страшна місцевість, куди недосвідчені люди навряд чи зважились би піти вночі. Вчитель проходить через подвір'я пункту, кидає кілька слів старшині й удає, ніби дуже поснішає. Але, ступивши кілька кроків у темряві, різко повертається і б'є якоюсь залізякою постового міліціонера в карк. Той втрачає свідомість і падає на землю. Тоді Методій Парашкевов виймає з кишені ампулу та рушник, кропить рушник хлороформом і міцно обмотує голову своєї жертви. Таким чином, він гарантує собі кілька годин безпеки і свободу дій.

Це перша картина драми. Другий акт починається так. Методій Парашкевов підходить до вікна. Перший удар по шибці – слабкий. Щоб не зчиняти шуму, Парашкевов б'є залізним предметом. Утворюється отвір, куди можна просунути руку і схопитися за залізний прут. Після того, впершись ногою у стіну, злочинець починає обережно виймати скельця з віконної рами. Упоравшись, він опускається на землю і, щоб відпочити й зібратися на силі, запалює сигарету. Зрозуміло, Парашкевов ховає сигарету в руці. Але час минає. Парашкевов швидко топче недокурену сигарету, знову, підстрибнувши, хапається за залізний прут і, обіпершись об стіну, пиляє сталевою пилкою віконні грати. Вони тонкі, з м'якого заліза. Щоб розпиляти прут, потрібно не більше десяти хвилин. Парашкевов згинає розпиляний прут, і у вікні утворюється отвір, досить широкий, щоб пролізти в кімнату. Все це забирає якихось десять-п'ятнадцять хвилин. Увійшовши до кімнати, він відмикає маленькою відмикачкою невелику шафу з документами та грошима. Викрадає потрібне йому креслення, а щоб надати злочинові кримінального характеру, тобто приховати його шпигунську суть, бере і гроші – дві тисячі левів, які лежать у шафі на верхній полиці. Потім наш герой іде додому – моя хата скраю, нічого не знаю! Лягає спати взутий. На світанку починає готувати ранець, немов збирається на прогулянку або на полювання, а по суті, щоб приховати хлороформ і не бути на місці в перші години після викриття злочину.

Славі Ковачев витер рукою піт із чола й кинув зневажливий погляд на Авакума: «Сподівався знайти слабкі пункти в моїй позиції? Дідька лисого!»

Всі троє помовчали.

– Можна мені кілька зауважень? – спитав Авакум. Полковник кивнув.

Авакум підвівся і повільно заходив по кімнаті – од вікна до дверей і назад.

– Відстань від землі до найнижчої частини вікна становить точно два метри п'ятнадцять сантиметрів. На такій висоті шибку у вікні можна розбити тільки за допомогою палиці, залізного прута чи ще там чого. Її можна розбити й кинутим каменем, якби злочинець не боявся зчинити шум. Уявімо, що злочинець розбив шибку одним із цих способів, і підемо далі.

Відомо, що зовнішня віконна рама, в яку вставлено шибки, виступає тільки на палець над поверхнею стіни. Спробуйте розбити таку шибку! Що з цього вийде? У всіх випадках те саме: більші чи менші скельця неодмінно впадуть на землю. Неодмінно впадуть на землю скалки, не помітні на перший погляд. Але звичайно в таких випадках падають більші уламки. Прошу вас звернути увагу: на землі, безпосередньо під розбитим вікном, не знайдено ні великих уламків скла, ні малих скалок, навіть скляного пилу. Я оглянув усе в лупу і не помітив ніяких слідів битого скла.

Далі. Колега Славі Ковачев твердить, що злочинець просунув руку крізь отвір шибки і, обпершись ногою об стіну, почав виймати шибки з віконних рам і кидати їх на підлогу. Це твердження, по-моєму, безпідставне. І ось чому. Закріпившись на стіні, людина неодмінно, в будь-якому разі, залишить на її поверхні сліди, навіть якщо роззується. Босоніж чи в шкарпетках – однаково – залишаються відбитки або сліди. А на стіні, безпосередньо під розбитим вікном і коло нього, не виявлено ніяких слідів. Я в лупу оглянув поверхню стіни й не помітив нічого схожого на сліди чи то від взуття, чи то від босих або в шкарпетках ніг. Прошу! – Авакум вийняв з портфеля купу фотографій і розклав їх на столі перед полковником.– Це сектори стіни, зняті крізь спеціальний фільтр, щоб було видно пори тиньку. Сектори нумеровані, і якщо розкласти знімки за номерами, складеться вся поверхня отинькованої стіни на висоті одного метра від землі.– Авакум посміхнувся: – Не помітно ніяких слідів від туристських підківок, чи не так? – Він запалив сигарету і знову повільно заходив туди-сюди.– Мій колега Славі Ковачев твердить, що злочинець, схопившись рукою за залізний прут і обіпершись ногою об стіну, другою рукою став виймати скельця з віконної рами і кидати їх на підлогу. Дозволю собі запитати, чому неодмінно на підлогу, а не на землю? Йому було б значно зручніше кидати ці уламки на землю, ніж усередину, в кімнату. Проте облишмо ці подробиці! Чужа душа – темний ліс, хіба вгадаєш чужі наміри? Правда ж? Повернімося до уламків скла, це простіше.

Отже, злочинець виймає великі й малі уламки скла і кидає їх на підлогу. Ми знайшли й надіслали на дослідження два уламки завбільшки з півтори п'яді й щось із десяток менших – з чоловічу долоню. Тепер прошу врахувати дві обставини. По-перше, підлога в Ілязовому будинку вкрита кам'яними плитами. По-друге, відстань від підвіконня до кам'яних плит становить метр і п'ятдесят три сантиметри. Якщо з такої висоти кинути скло на, камінь, звичайно, воно розлетиться на дрібнесенькі скалочки. Кожна з цих скалочок буде значно меншою за чоловічу долоню. А ми знайшли два уламки, на яких умістяться три чоловічі долоні. Я не дуже розуміюсь на склі, але гадаю, що шибки у вікнах Ілязового будинку не з ієнського скла.

Далі. Мій колега Славі Ковачев твердить, що злочинець підпиляв сталевою пилкою середній залізний прут на вікні, а потім зігнув його, щоб зробити отвір. Правильно, на вікні є підпиляний і зігнутий прут. Але я хочу звернути вашу увагу ось на що. Підпиляні місця прута ширші з внутрішнього боку, тобто з боку, повернутого до кімнати. Якщо ви висите за вікном і тримаєте пилку однією рукою, вам буде в тисячу разів зручніше пиляти прут, що заважає, із зовнішнього боку, а не з внутрішнього. По-друге, якщо ви хочете пролізти кудись і вам заважає залізний прут, перепиляний навпіл, ви, зрозуміло, відгинаєте його. Але як ви це робите? Ви неодмінно відігнете кінець прута від себе, а не до себе. З розповіді мого колеги випливає, що злочинець зробив навпаки, тобто відігнув прут до себе. Мабуть, на світі немає такого дурного і невправного злочинця. Проте, припустімо, що наш злочинець найдурніший і найневправніший і тому відігнув прут до себе. В такому разі доречно спитати: як він проліз у кімнату? Адже злочинець рухається всередину, а прут стирчить назовні, протилежно рухові.– Авакум дістав з портфеля фотографію і поклав на стіл.– Судіть самі,– сказав він,—чи може людина пролізти тут, не залишивши на спиляних місцях частинок одягу та шкіри? Про всяк випадок я оглянув ці місця в лупу і не помітив на них ніяких слідів одягу чи крові.

На закінчення хочу зосередити вашу увагу ось на чому. Мій колега Славі Ковачев твердить, що злочинець тримався за залізний прут рукою. Це слушно, та тільки наполовину. Я дослідив прут крізь лупу і не помітив на ньому відбитків пальців або долоні. Зате помітив інше – іржа посередині прута трохи стерта, ніби цього місця торкалися вовняною тканиною. Я знайшов – знову-таки за допомогою лупи – на підвіконні серед залізного пилу кілька синіх ворсинок. Не може бути ніякого сумніву в тому, що злочинець працював У рукавицях. Як бачите, він і не архідурний, і не архіне-вправний! Рукавиці плетені з прядива, пофарбованого в сине.– Авакум сів у крісло. Всі мовчали. Трохи помовчавши, Авакум додав: – 3 усіх цих дрібних зауважень, висловлених на основі незаперечних доказів, можна зробити головний висновок, в якому слід шукати ключа до розкриття злочину: вікно на військово-геологічному пункті розбите не із зовнішнього боку.

Славі Ковачев підвів голову.

– Гаразд,– сказав він,– я приймаю цю маленьку поправку. Методій Парашкевов проник на пункт не через вікно, а через двері. Велике діло! Мав чоловік відмикачку і зайшов!

– Ба ні! – засміявся Авакум.– А навіщо було Методієві Парашкевову розбивати вікно зсередини, обережно виймати шибки з рам, залишаючи на них відбитки своїх пальців, і старанно класти їх на підлогу? Навіщо було йому надівати рукавиці, підпилювати залізний прут і згинати його назовні, коли є ключ або відмикачка, яка відмикає надвірні двері й дає змогу тихо ввійти у приміщення і спокійно вийти з нього?

Славі Ковачев почервонів і нахилив голову.

– Моя гіпотеза в даному разі така.– Авакум підвівся і знову заходив по кімнаті.– Особа «ікс», якої ми поки що не знаємо, дістала завдання викрасти з пункту документ стратегічного значення. Це один варіант. Можливий ще й інший: особа «ікс» не діставала ніякого завдання, а попросту хотіла накликати серйозну підозру на людину, неприємну або дуже небезпечну для неї. Є й третій варіант: комбінація перших двох варіантів.

Якимось загадковим чином особі «ікс» вдається роздобути уламки скла з відбитками пальців Методія Парашкевова. Далі річ ясна. Особа «ікс» входить у приміщення пункту вночі проти двадцять третього серпня, відімкнувши двері ключем. Неодмінно ключем, бо при виході з пункту вона знову замкнула їх. Особа «ікс» відчинила вікно і розбила шибку, взявши частину уламків з собою, а на підлозі лишила ті, на яких – у чому вона була переконана – були відбитки пальців Методія Парашкевова. Після цього, щоб пограбування здавалося ще вірогіднішим, вона перепиляла залізний прут, зігнула його і, зробивши це, щасливо зникла. Ви скажете: а як же хлороформ і рушник? А недопалок з відбитками взуття Парашкевова?

Відповісти на ці питання зовсім не важко. Уявіть собі, що ми втрьох живемо в Момчилові і що товариш Манов, наприклад, має ціаністий калій. Про це дехто знає. Тим часом я таємно дістаю таку саму отруту і вбиваю нею свого колегу Славі Ковачева. Ніхто не знає, що я маю таку рідкісну отруту, і тому принаймні якийсь час мене не підозрюють. Але товариша Манова запідозрять зразу ж, бо багато хто згадає, що саме він, товариш Манов, має таку рідкісну отруту. І особа «ікс», знаючи, що в Момчилові тільки Мето дій Парашкевов має хлороформ, вирішує діяти не якоюсь іншою зброєю, а саме хлороформом. По суті, особа «ікс» одним пострілом вбила двох зайців, тобто зробила корисну для себе справу і накликала підозру на іншу людину. В даному разі в особи «ікс» був свій хлороформ. Рушник, на мою думку, особа «ікс» викрала у вчителя вночі проти двадцять третього серпня. Що ж до недопалка, то це просто випадковість. Він, звичайно, вчителів. Проходячи повз вікно, Па-рашкевов кинув недопалок, розтоптавши його ногою.

Як бачите, особа «ікс» не позбавлена винахідливості й комбінативної уяви. її ні в якому разі не можна шукати серед некмітливих і обмежених людей.

Але, незважаючи на свою кмітливість і обізнаність, особа «ікс» у даному разі зробила кілька непрощенних для свого фаху помилок. Коли б злочинці не допускалися помилок, то їх злочини ніколи не були б викриті. Чи не так? Наше завдання – вчасно помітити помилки.

Я вважаю, що план диверсії особи «ікс» загалом хитро і розумно скроєний. Але, здійснюючи його, злочинець припустився деяких істотних помилок. По-перше, він не потурбувався залишити на стіні будинку кілька подряпин, схожих на сліди від людської ноги. По-друге, не догадався кинути на землю, під розбите вікно, кілька дрібних уламків. По-третє, зробив велику дурницю, перепилявши залізний прут зсередини і зігнувши його назовні, а не всередину. Груба помилка й те, що він залишив на кам'яній підлозі великі уламки скла.

Якби не ці дрібні, але фатальні помилки, я ніколи б не побачив у злочині диверсії і вважав би, як і мій колега Славі Ковачев, винуватцем учителя Методія Парашкевова.

Авакум трохи постояв біля вікна. По вулиці повагом ішов, розгублено дивлячись перед собою, молодий чоловік у пом'ятому фетровому капелюсі. «Чоловіки носять капелюх, як правило, зсунутим до правого вуха,– подумав Авакум.– А цей зробив навпаки, зсунув капелюх до лівого вуха». Потім раптом згадав, що стоїть спиною до полковника. «І непристойно, і не за статутом»,– дорікнув він сам собі її швидко повернувся на своє місце.

Полковник знову почав шукати в шухляді сигарету. Авакум згадав чоловіка у фетровому капелюсі. «Мабуть, дізнався про щось неприємне, а чи схвильований чимось, що переплутало його плани»,– подумав він.

Славі Ковачев стримано зітхнув, труснув головою й підвівся. В нього ще був самовпевнений вигляд, але капітан трохи зблід, а зморшки на чолі та навколо очей стали наче довшими й глибшими.

«Тепер його амбітність звивається, як гадюченя під чоботом»,– подумав Авакум і раптом відчув, що якийсь особливий, ледь відчутний жаль сповнює його серце. Проте кого він жалів у цю мить більше – сумного чоловіка у фетровому капелюсі чи свого збентеженого колегу, Авакум не міг би сказати.

Полковник нарешті знайшов сигарету, пильно подивився на неї і раптом, ніби розсердившись, зім'яв і кинув у кошик. Він мовчки глянув на Славі Ковачева, знизав плечима і сказав:

– Ну, ви, товаришу капітан, мабуть, просите дозволу йти?

– Прошу дозволу йти,– тихо відповів Славі Ковачев. Полковник підвівся і подав йому руку.

– Дякую за ваші старання.

Славі Ковачев поморщився, наче раптом у нього заболів кутній зуб.

– Ви можете ще сьогодні повернутися на свою службу,– сухо сказав полковник.

Славі Ковачев підійшов до Авакума, щоб попрощатись. Він потис вологою рукою руку свого колеги й усміхнувся. Волога рука, усмішка, сердечне, дружне рукостискання – все це ще більше засмутило Авакума. Сидячи в кріслі, він схилився і розглядав кольорові узори на килимі.

Полковник Манов підійшов до нього і поклав руку на його плече.

– Сьогодні на обіді ти будеш моїм гостем. Зараз же скажу Христині, щоб приготувала локшину зі свіжою капустою та чорним перцем. Це ж твоя улюблена страва, так? Скажу їй також, щоб поставила під кран дві пляшки «Карловського міскету». Ми благословимо твою улюблену угорську страву нашим вином, і наслідок буде чудовий.

Доки Авакум добирав найвишуканіших слів, щоб відмовитись від запрошення, начальник управління вже переказав дружині своє прохання по телефону. Обличчя його світилось радістю. У цю мить він здавався молодшим. Таким пам'ятав його Авакум з тих років, коли вони разом з Мановим працювали в оперативному відділі.

Поклавши телефонну трубку, полковник склав руки на столі й прокашлявся.

– Товаришу Захов,– почав він і знову покашляв, щоб очистити голос від інтимних ноток.– Мені відомо, що у вас відпустка, правда ж?

– Так, у мене чергова відпустка за рік,– відповів Авакум. «Знов починається гра в піжмурки»,– подумав він і додав: – Я тимчасово урвав свою відпустку, але вирішив із завтрашнього дня поновити її.

– Так, так...– кинув за звичкою полковник.– Дуже добре! Це ваше право, звичайно. Море, пляж, сонце – приємні речі, що й казати. Людина лежить, відпочиває, ні про що не думає. Словом, живе безтурботно і щасливо.

Авакум раптом згадав, що завтра в нього зустріч із Сією, і всміхнувся.

– Так,– полковник зітхнув.– Я дуже радий. А ваш Методій Парашкевов, між іншим, перебуває за крок від зашморгу. Мушу сказати вам, нічого втішного не чекає цю людину.

Авакум відчув на щоках вогонь.

– Ви, здається, збирались їхати у Варну, на Золоті Піски, чи кудись-інде? – говорив полковник.– Я щоліта даю собі слово повалятись на цих пісках, але далі, ніж до села Банкя, де є мінеральні джерела, не їду. А ось узимку інколи доводиться мені їхати до моря... По службі, звичайно... Проте хочу підкреслити, що становище цього Методія Па-рашкевова зовсім погане. Ви, мабуть, знаєте, що правосуддя керується незаперечними фактами і очевидними доказами. А всі незаперечні факти і очевидні докази – проти вашого вчителя, хоч як це сумно для вас. Певен, що ваші гіпотези в даному разі цілком слушні, але правосуддя вимагає фактів, а не гіпотез. Незаперечні відбитки пальців Методія Парашкевова на розбитому склі – це факт, адже так? А те, що залізний прут зігнутий назовні, а не всередину,– байдуже! Прути можна згинати і назовні, і всередину, на те вони й прути. Отже, хочу сказати, товаришу Захов, що тільки тоді, коли ваша гіпотеза буде підкріплена фактами, тобто коли ми знайдемо і затримаємо особу «ікс», Методій Парашкевов побачить, як то кажуть, білий світ. Але річ не тільки в Методії Парашкевові. Якщо слідство почнеться і закінчиться вчителем, плани ворогів будуть здійснені – справжній злочинець, можливо шпигун, лишиться на волі з розв'язаними руками... Такий досвідчений, хитрий і спритний шпигун на кордоні! Уявляєте, товаришу Захов, що це означає?

Так... Але кажуть, що на Сонячному Березі приємніше, ніж на Золотих Пісках. Це правда? В такому разі, чому б вам не поїхати туди?.. Грітиметеся на дюнах, дихатимете вологим морським повітрям... Може, знайдете в якомусь ресторані і гарячу локшину зі свіжою капустою...

Тепер Авакум не відчував вогню на своїх щоках. Навпаки, йому неначе ставало все холодніше й холодніше. Він неуважно слухав полковника, деяких слів навіть не чув, бо кілька разів перед його очима промайнули рожеві фасади будинків з жовтими балкончиками, а до слуху доносилося знайоме дзюркотіння фонтанчика. «А чому вона все-таки не хоче більше зустрічатися з інженером?» – подумав Авакум. Полковник пророкував шибеницю Методієві Парашкевову й обіцяв гарячу локшину з капустою Авакумові. Він говорив про Сонячний Берег, але хтозна-чому замість піщаних дюн Сонячного Берега перед Авакумовими очима попливли ті білясті куделі туману, які він бачив у глибоких урвищах Зміїці. «Невже повісять Методія Парашкевова?» – подумав Авакум і раптом відчув, що на душі у нього дуже спокійно. Полковник говорив про капусту й морське повітря, а він неначе бачив у тихому спокої своєї душі малюнок, який у глибоку давнину чиясь рука вирізьбила на теракотовому келиху: периста стріла наздоганяє сарну.

– Товаришу полковник,– посміхнувся Авакум,– якщо ви не проти, я відкладу відпустку. Кінець кінцем і в Момчилові клімат непоганий! Знаєте, там є місцевість Зміїця, яка своєю красою, здається мені, не дуже поступається перед Сонячним Берегом.

Полковник знову почав шарити в шухляді – йому хотілося закурити і, хоч не мав нежиті, підшморгнув носом і нахмурився. Потім поклав руку на телефонну трубку і, повернувши до Авакума своє розчулене, схвильоване обличчя, сказав урочистим голосом:

– Скажу Христині, щоб поставила під кран ще одну пляшку. Ти не маєш нічого проти?