Текст книги "Контррозвідка"

Автор книги: Андрей Гуляшки

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

 
Ой ти, молодий юначе,
Я з неба не впала,
З землі не зростала —
Народила мене мати,
Груддю годувала,
Виноград давала,
Вином напувала.
Від молока личко біле,
А від ягід брови чорні,
Від вина в мене щоки,
Як рожі, червоні.
 

Балабаниха нахилилася, щоб роздути вогонь, і її ситцева блузка широко розкрилась круг шиї.

– Мабуть, і ти була такою лісовою русалкою? – зауважив Авакум.

– А хіба тепер я погана? – стрельнула очима Балабаниха і натягла блузку на груди.

– Навпаки, тепер ти варта двох русалок,– засміявся

Авакум.

Він відчував, що очі його кажуть більше, ніж тре,а, тому позіхнув з виглядом стомленої людини, розпростав руки і підвівся.

– Невже ти залишиш мене? – спитала Балабаниха, дивлячись на нього сумними, здивованими очима.

– Треба,– сказав Авакум.– Обіцяв моїм приятелям-геологам.

Вона нічого не відповіла. Кинула неуважний погляд на вогонь, на казанок, що булькав на гаку, і ледь чутно зітхнула.

Авакумове серце стислося: посеред великої кімнати, святково освітленої яскравим полум'ям, Балабаниха цього вечора здавалася страшенно самотньою.

– Я можу не ходити,– сказав Авакум. Вона глянула на нього і лагідно всміхнулась.

– Іди, адже тебе чекають! Я швиденько поїм і ляжу спати. Навіщо тобі нудитися самому?

23

Ранок випав холодний і туманний. Авакум надів теплий пуловер і завагався: чому віддати перевагу – куртці чи плащу з глибокими потайними внутрішніми кишенями, де вміщувалося все найпотрібніше: лупа, кілька універсальних ключів, електричний ліхтарик, п'ятиметрова мотузка з гаком, косметична коробочка, бинт і окуляри.

Балабаниха вийшла.

Відчиняючи хвіртку, Авакум всміхнувся. «Від молока личко біле, а від ягід брови чорні, від вина у мене щоки, як рожі, червоні»,– згадав слова пісні і знов усміхнувся. А в серці, сам не знаючи чому, відчував якийсь невиразний, глибоко прихований жаль.

Цього ранку бай Марко Крумов пригостив його двома вареними яйцями і шматочком бринзи. Зайшла мова про квартири геологів. Коли Авакум засунув руку в кишеню, щоб дістати гроші, вусатий момчиловський метрдотель зневажливо махнув рукою.

–

Слухай, хлопче,– сказав він Авакумові,– навіщо завдавати клопоту собі й мені? У нас із твоїми друзями такай звичай: кожен на початку місяця, вносить авансом сотню, а я видаю йому записник. Відвідувач щодня записує те, що споживав, а коли настає тридцяте число, я підраховую: якщо передав грошей, повертаю, якщо недодав – беру різницю понад сто левів. І відвідувачеві зручно, і мені легше. Хочеш, домовимося так і з тобою?

Авакум знизав плечима. Йому було все одно.

Бай Марко вийняв з-під прилавка кілька записників і подав йому. Це були дуже прості записники з аркушиками, розграфленими на квадратики. На обгортці першої книжки, яку Авакум розгорнув, було написано хімічним олівцем: «Кап. М. Калудієв». Половина сторінок у записнику була заповнена невиразним, аптекарським почерком. Друга записна книжка належала Кузманові Христофорову. Ця сумна і замкнута людина писала великими, гарно закругленими краснописними літерами. «Нізащо не подумав би, що в нього таке письмо»,– промайнуло в голові Авакума. Третя книжка належала Ічеренському. Його сильна рука писала чітко, але літери були дрібні, схожі на намисто. Кожний рядок скидався на разок дрібненьких пацьорків, який можна знайти тільки в сільській крамниці. «От і розгадай характер за почерком»,– усміхнувся Авакум і кинув книжки на прилавок.

Він поклав аванс, про який казав бай Марко, спитав, де живе плетільниця, і вийшов. Сіяв холодний, майже невидимий дощик.

Удова лісничого Марія жила за Ілязовим будинком, по той бік порізаного ярами і вкритого низенькими чагарниками й будяками пустиря, який відділяв центральну частину села від Верхнього кварталу. Пустир, місцями горбистий, місцями порізаний неглибокими ярами, заріс дрібним чагарником і будяками. Його перетинали кілька покручених стежок. Найкращою і найзручнішою була стежка, яка проходила повз будинок плетільниці Марії. Стрімко підіймаючись, стежка звивалась на південь і виходила на курний шлях, що вів у село Ликіте і оточував Зміїцю з протилежного боку.

Хата удовиці лісничого була низенька, як і більшість момчиловських будинків, цегляна, вкрита плитняком, але побілена, чиста, з вишиваними завісками на вікнах. Посеред подвір'я росла гілляста груша, під нею стояла широка лава, а біля хати рябіли квітами кілька грядок дикої герані та кучерявих жоржин.

Авакум постукав у двері раз-удруге, ніхто не відчиняв. Уже коли повернувся на стежку, побачив літню жінку, яка недовірливо дивилась на нього з-за сусіднього тину. Вона похмуро пояснила, що плетільниця пішла по молоко і повернеться не раніше як за півгодини.

Авакум знову пройшов через пустир, постояв на пагорбку, звідки Методій скочив на Ілязове подвір'я, і тоді помітив на пункті якесь незвичайне пожвавлення. Він обійшов огорожу і ступив на подвір'я, як належить, через хвіртку.

Під величезним берестом стояли двоє покірливих мулів, на яких геологи вантажили різноманітну поклажу. По суті, цією справою займались Ічеренський і капітан, а Кузман Христофоров стояв трохи осторонь, курив і неуважно дивився собі під ноги. Старшина Георгій і хазяїн мулів зв'язували мотузками довгасту паку.

– Куди лаштуєтесь, друзі? – спитав їх Авакум здивованим і трохи сумним голосом.– Якщо мене не зраджують очі, ви, певно, готуєтесь у далеку дорогу?

– Як ти догадався? – посміхнувся капітан і зсунув кашкет на потилицю.

Ічеренський наче не помічав присутності Авакума. Він зосереджено рився в торбі.

– Ідемо, голубе! – засміявся капітан і вказав рукою на південь.– Обов'язок кличе нас, як бачиш, до нових подвигів на ниві мирної праці.

– Ти всюди бачиш лише подвиги! – погрозив йому пальцем Ічеренський.– Чому забув крокомір?

Коли капітан побіг по крокомір, Ічеренський повернувся до Авакума. Він не сказав нічого, тільки дивився йому в очі й мовчав.

– Далеко їдете? – спитав Авакум.

– Краще б ти не ставив недоречних запитань,– глухо відповів Ічеренський.– І не цікавився справами, не пов'язаними з роботою, для якої тебе сюди скерували.

– О,– вимовив Авакум і посміхнувся.– Та я саме у зв'язку з роботою й питаю. Ви, мабуть, подорожуватимете тими місцями, що й мене цікавлять.

– Це наша справа, де ми подорожуватимемо,– нахмурився Ічеренський. І подивився на нього спідлоба.– Не сунь свого носа, куди не слід. Ти маєш таку погану звичку. Дивись, можеш позбутися носа!

Тут, на подвір'ї, він зовсім не був схожий на того Ічеренського з Ілчового шинку.

– Воронь боже! – вигукнув Авакум.– Я пишаюсь своїм носом. Взагалі я дуже високої думки про нього. Дякую за цінну пораду!

Він торкнувся рукою свого кашкета, кивнув Кузманові й пішов.

По дорозі спитав старшину:

– Ваша милість командуватиме обозом?

– Звідки ви взяли? – розвів руками Георгій.

– Чудово,– посміхнувся Авакум.– Погода вогка, не дуже сприятлива для тривалої подорожі.

Авакум рушив дорогою на Ликіте, далі звернув ліворуч і зійшов на один з багатьох низеньких пагорбів на підступах до Зміїці. Він причаївся серед заростей чагарника, вийняв люльку і закурив.

Не минуло й години, як на шляху з'явився караван. Попереду виступав майор. За ним ішли пліч-о-пліч Ічеренський і капітан. Позад них тюпали двоє мулів. Ар'єргард складався з Кузмана Христофорова і погонича.

Коли караван завернув і зник серед пагорбів, Авакум випростався, трохи постояв замислено, потім обернувся на захід і почав швидко торувати собі дорогу в чагарниках. Як і сподівався, хвилин через десять він вийшов на широку стежку, що незабаром привела його до маленької хатини плетільниці Марії.

Вдова лісничого Марія була тендітна, синьоока, гарненька жінка з худими плечима й сумними очима. Вона посміхалась маленькими устами соромливо і якось журно, нахиливши голову набік, і чимось нагадувала русокосих лялечек, що їх дарують маленьким дівчаткам.

Марія стояла на порозі білого будинку, слухала Авакума, відповідала на його запитання тихим, теплим голосом і зніяковіло дивилась на сусіднє подвір'я.

– Здається, ваша сусідка дуже цікава до ваших клієнтів? – спитав її Авакум, спокійно набиваючи люльку.

Жінка не відповіла, тільки нахилила голову.

– Я довідався, що ви плетете чудові рукавиці,– сказав Авакум.– Моя робота така, що я здебільшого буваю надворі. Тому й прийшов до вас, щоб ви найближчим часом сплели мені гарні рукавиці. То як?

– Гаразд,– відповіла плетільниця.– Але принесіть своє прядиво.

– А хіба у вас немає свого? – здивувався Авакум. Плетільниця похитала головою.

– Це дуже неприємно,– зітхнув Авакум і підніс до люльки сірника.– Шкода. Я бачив рукавиці вашої роботи з синього прядива – дуже мені сподобались. Я хочу, щоб ви сплели мені саме такі рукавиці, з синього прядива.

– Зараз у мене немає такого прядива,– відказала жінка.

– Та як же ви так швидко закінчили його? – пошкодував Авакум.– Кілька днів тому було, а тепер немає.

На її чолі з'явилися зморшки. Подивившись на свої маленькі худорляві руки, вона стримано зітхнула.

– Це було не кілька днів тому,– сказала вона.– Сине прядиво у мене було давно, ще влітку. І дуже мало. Берегла для себе.

– Розумію,– сказав Авакум.– Ви синьоока, і синій колір вам до лиця. Треба було лишити прядиво для себе, а цьому...– потерши лоба, він махнув рукою.– ...забув його ім'я!

– Кузман Христофоров,– допомогла жінка.

Авакум глибоко затягся.

– Кузман Христофоров,– повторив він.– Так. Щасливий чоловік! А чому ви не сплели йому рукавиць з іншого прядива?

– Бо не мала іншого, а він дуже поспішав. Вона повела плечима і глянула на двері.

– Шкода,– промовив Авакум і посміхнувся.– Пробачте, що затримав вас своїми балачками.

Її бліді щоки зашарілись.

Перед тим як піти з подвір'я, він круто повернувся і показав на широку лаву під грушею.

– Тут ваш добрий знайомий, бідний учитель Методій, відпочивав уночі проти двадцять третього серпня, чи не так?

Плетільниця завмерла на місці, наче заціпеніла.

– Не лякайтесь. Я його приятель, і він довірив мені деякі справи,– промовив Авакум і швидко пішов.

Ступивши кілька кроків, він відчув у серці гострий жаль, що колов, мов колючка, розливався, паче жар, по всьому тілу, ніби кайданами, сковував ноги.

Він повернувся, штовхнув хвіртку і щиро зрадів, побачивши, що жінка все ще стоїть посеред двору.

– Зовсім забув,– сказав Авакум, наближаючись до неї. Він засунув руку в бездонну кишеню у підшивці плаща і вийняв звідти гарну самописку з золотим пером і рубінчиком на ковпачку. То була пам'ять про Радянський Союз, куди він їздив два роки тому на спеціалізацію.

– Цю ручку,– вів далі Авакум,– учитель Методій посилає вашій дівчинці. Щоб писала нею, виконуючи домашні вправи.

Жінка взяла ручку, і в куточках її очей зблиснули сльози, хоч вона й намагалася бути спокійною.

– Ви не хвилюйтесь,– утішив її Авакум.– Вірте, що ця сумна історія скінчиться добре. Можливо, ваш друг повернеться в село ще раніше, ніж випаде перший сніг.

Згодом, спускаючися стежкою, Авакум уже не відчував кайданів на ногах. Звичайно, то був сентиментальний вчинок, він хмурився, соромлячись своєї слабини. Але тепер йому полегшало, навіть хотілося свиснути.

24

Хата діда Мана'сія стояла на західній околиці села, недалеко від шляху, який зв'язував Момчилово з Пловдивським шосе. Перед нею простяглася широка галявина, а позаду темнів сосновий бір на горі.

Довгі роки дід Манасій жив сам, бо був удівець, а його єдиний син пішов на роботу в Кирджалі і там одружився. Майже весь свій час дід Манасій проводив на кооперативній пасіці, де доглядав бджіл, спав у курені, а додому приходив раз на тиждень, щоб узяти дещо й переодягтися.

У маленькій, старій, приземкуватій хаті була тільки кухонька з коминком і одна низенька кімната з долівкою замість підлоги й густо загратованим віконцем, зверненим на широку галявину. В кімнаті жив Кузман Христофоров, а дід щоразу, коли приходив додому, спав на вузькій лаві біля коминка на кухні.

Хоч не було підстав хвилюватися, що його хтось помітить, бо дім стояв самотньо і все надворі оповив туман, Авакум ступив на подвір'я діда Манасія з боку похмурого і густого затінку від соснового бору. Йому не треба було ламати замок. Авакум підняв, рвонув його, і язичок засувки вийшов, із заржавілої клямки.

Тихенько прочинивши двері, Авакум постояв нерухомо, щоб очі звикли до присмерку. Всередині пахло вогкою землею і сосною. Лава, вкрита кількома домашніми ковдрами, овальна скриня, яка, мабуть, правила дідові за одежну шафу,– ось і вся обстанова цієї частини дому. На стінах – оповиті густим, почорнілим павутинням полиці, де стояли глиняні миски та закурені глечики.

Навпроти коминка зяяли відчинені двері. Власне кажучи, звідти йшло слабке світло, яке падало на коминок. Авакум переступив високий поріг і оглянувся. Знаючи, що інженер дуже недбайливий до своєї зовнішності, Авакум сподівався побачити в його кімнаті бруд і розгардіяш. Проте тут був лад, по-військовому прибрано, підлога чисто підметена, сива ковдра на ліжку застелена без жодної складки, стіл покритий чистим зеленим картоном. Інженерів одяг висів на залізному гаку, глибоко забитому в стіну.

Авакум був певний, що синіх рукавиць тут немає. Він додержувався залізного правила: доводити справу до кінця навіть тоді, коли відсоток імовірності в припущенні мізерний, як ячмінна зернина. У даному разі сині рукавиці були справді головним речовим доказом. Проте досвід навчив Авакума мудрості: великої води можна досягти, якщо йти за течією маленьких річечок.

Насамперед Авакум оглянув стіл – простий дощатий стіл без шухляд. На ньому не було нічого, крім виструганої дощечки з загостреним гвіздком, на який інженер нанизав різні папери. Авакум зняв з гвіздка папірці, схилився над ними і почав уважно розглядати їх: педантична документація наказів про відрядження, розписки про оплату квартири, касові квитанції про одержану зарплату – всі (за винятком розписок про оплату квартири) на ім'я Кузмана Христофорова, з нечіткими підписами і державними печатками. Документи були розкладені за датами – з початку квітня до кінця вересня.

Авакум вийняв ліхтарик, засвітив його і переглянув кожен аркушик під лупою. Цей перший примітивний аналіз паперів не виявив нічого такого, що з першого погляду здавалося б засекреченим тайнописом. Він знову нанизав документи так, як їх підклав інженер.

Потім подивився під матрац і подушки, заглянув під ліжко. Знову повернувся до подушок і матраца, уважно помацавши їх.

Лишилось оглянути одяг. У кишенях він знайшов кілька сірників, соняшникове насіння, а також окуляри від сонця в лівій верхній кишені спортивної куртки.

Нічого особливого в цих окулярах не було. Авакум потримав їх у руці і задумався. Скельця, надто біля оправи, густо вкривав білястий порох. Розглянувши порох крізь лупу, Авакум побачив, що він складається з твердих зернистих частинок, з'єднаних у суцільну масу.

У Момчилові і навколо нього шляхи грунтові, отже, й порох на них – земляного походження. Такий порох вкриває скельця окулярів тонкою, гладенькою плівкою, коли вони бувають вогкі від поту, що утворюється навколо очниць.

Зерниста ж плівка на інженерових скельцях складалася з мікроскопічних кам'яних часточок. Такими часточками вкриті шосе, вимощені щебенем або бруківкою.

Якщо людина ходить пішки, на її окулярах осідає небагато таких часточок. А коли вона їде на велосипеді або мотоциклі, їх налипає в кілька разів більше. В холодну погоду вони лягають тонким шаром, у теплу – щільнішим.

Отже, Авакум прочитав по скельцях Кузманових окулярів, що інженер їздив у теплу погоду на велосипеді чи мотоциклі по дорозі, вимощеній щебенем чи бруківкою.

Перш ніж покласти окуляри на місце, він знову стромив руку в кишеню, але цього разу намацав не сірники і насіння, а якийсь тонкий згорнутий папірець.

То була квитанція на бензин. Педант пошкодував кинути в сміття навіть такий незначний документ.

Авакум з хвилюванням розгорнув квитанцію. Чергова пловдивської бензостанції виписала її вночі проти двадцять третього серпня.

Ця «річечка» справді вела до великої води!

Авакум переписав квитанцію і, ні на мить не затримуючись у похмурому будинку, вийшов.

Далі події розгорталися так.

Авакум виклав по телефону з канцелярії кооперативу

Смолянське окружне управління і зажадав, щоб йому негайно прислали потужний мотоцикл. Потім пішов шляхом на село Ликіте.

Він зустрів мотоцикл біля самого села. Сказавши мотоциклістові попросити в управлінні якийсь транспорт, щоб повернутись у Смолян, сам скочив у сідло і помчав дорогою, яка йшла до Пловдивського шосе.

Була десята година ранку.

Мрячив невидимий дощик. Над пагорбами і лісами низько повз білий туман.

Машина ковтала кілометри з шаленою швидкістю. Авакума турбувало лише одне – щоб десь на крутому повороті мотоцикл не занесло, адже дорога була слизька. У Пловдив. він прибув після обіду, знайшов бензоколонку, показав касирці номер Кузманової квитанції і попросив, щоб йому сказали, о котрій приблизно годині виписали її. Касирка перегорнула квитанційну книгу. Виявилося, що вона виписала цю квитанцію незабаром після того, як заступила па чергування.

– Клієнт одержав бензин о першій годині двадцять хвилин ночі,– відповіла касирка.

Авакум подякував їй.

Він вийшов на вулицю, приголомшений. Якщо Кузман Христофоров одержав бензин о першій годині двадцять хвилин ночі, то він прибув у Момчилово не раніше четвертої години ранку. Майже через дві години після пригоди на Ілязовому подвір'ї.

Отже, Кузман Христофоров і злочинець – не та сама особа.

А сині рукавиці? Адже Кузман одержав від плетільниці сині рукавиці? І ворсинки від тих синіх рукавиць він знайшов на лутці розбитого Ілязового вікна?

Авакум одвів мотоцикл далі від станції, закурив і замислився. Трохи згодом помітив, що стоїть навпроти вітрини перукарні. Авакум увійшов і, поки перукар займався його обличчям, думав про Кузмана Христофорова та сині рукавиці.

Раптом Авакум посміхнувся.

– Ви задоволені? – спитав перукар, чистячи щіткою його піджак.

– Дуже,– весело відповів Захов.

Через кілька хвилин він був в окружному управлінні. Покликавши чергового лейтенанта, доручив йому піти в готель «Тримоиціум» переглянути картки мешканців, які перебували тут вночі проти двадцять третього серпня і повідомити по телефону, чи ночував у готелі Бонн Ічеренський.

Через півгодини лейтенант подзвонив:

– Особа, яка вас цікавить, одержала кімнату номер 207 і залишила її вночі проти двадцять третього серпня, о котрій годині – невідомо.

– Чудово! – вигукнув Авакум.– Принесіть мені його картку, але разом з усіма іншими. Сподіваюсь, розумієте чому?

Коли черговий лейтенант вийняв з величезного стосу картку, яка цікавила Авакума, і подав йому, той хитнув головою: картка Бонна Ічеренського була заповнена рукою Кузмана Христофорова. Він одразу пізнав його письмо, великі, округлі, краснописні літери!

Тільки через двадцять хвилин з Софії повідомили серію і помер Боянового паспорта. Дані цілком відповідали написаному на картці.

Авакум подякував лейтенантові й відпровадив його з усіма картками назад у готель.

Тепер він точно знав, що вночі проти двадцять третього серпня Кузман Христофоров забезпечив безумовне алібі Боннові Ічеренському. Бонн Ічеренський мав фальшивий паспорт – на своє ім'я і з своїми даними, але з фотокарткою Кузмана Наумова Христофорова.

Перш ніж вийти, Авакум попросив Смолянське управління відкликати під якимось приводом обох старшин, які охороняли військово-геологічний пункт, а на їхнє місце прислати інших. Нові вартові повинні пропускати його на пункт у будь-який час. Він сказав пароль і поклав трубку.

Порившись у картотеці адресового бюро, він записав якусь адресу і близько другої години пополудні залишив управління.

Будинок, який Авакум шукав, стояв посередині вулички, що проходила за міським народним театром. Був він двоповерховий, масивний, збудований у стилі, близькому до барокко, із жалюзі на вікнах і ліпними карнизами під двома балконами.

Відчинила йому літня жінка, одягнена в темний пеньюар. Її кволе, тендітне обличчя, попри зморшки, зберігало сліди давньої, стертої роками краси.

– Пані Ічеренську? – спитала літна жінка і, помовчавши якусь мить, знову спитала: – А хто її просить?

– Колега її чоловіка,– відповів, усміхаючись, Авакум.

Вона запросила його в невеличкий, з гіпсовим орнаментом на стелі передпокій, облицьований червоним деревом. Ця красива кімната, забита старими меблями, здавалася занедбаною і постарілою, як і літня жінка.

– Я тітка пані Ічеренської,– промовила вона.– Тут, на цьому поверсі, живуть наші квартиранти. Нам довелося потіснитись... Ми влаштувались нагорі, на другому поверсі.

Жінка вказала Авакумові на внутрішні кручені сходи, теж оздоблені червоним деревом, з колонками і полірованим поруччям.

Східці, вкриті вичовганим, подекуди подертим червоним хідником, рипіли, як здалось Авакумові, стримано, з якоюсь підкресленою і шляхетною гідністю.

Тітка Ічеренської провела Авакума у вітальню, запросила сісти і пішла покликати племінницю, яка не чекала гостей і була негліже.

Вітальня, як і хол на першому поверсі, була захаращена меблями. Деякі з них, наприклад круглий столик з коричневими ніжками і плюшеве крісло на коліщатках, носили на собі печать запізнілого барокко початку століття.

З суміжної кімнати долинали дзвінкі дитячі голоси.

Хвилин через десять у вітальню ввійшла дружина Бояна Ічеренського – висока струнка жінка років тридцяти, з дуже знебарвленим русявим волоссям і повними щойно пофарбованими губами. Обличчя її було на диво біле, гарне, з м'якими, наче зів'ялими, рисами, як у людини, що мало спить уночі. На ній було коричневе плаття, прикрашене на грудях золотою брошкою.

Жінка подала руку, і Авакум вправно поцілував її.

– Передаю вам палкий привіт від вашого чоловіка,– промовив він, галантно підсуваючи їй плетений віденський стілець,– і тисячу сумних вибачень, що завтра не матиме щастя зустрітися з вами.

– Он як? – сказала Ічеренська з жахливо несподіваною байдужістю в голосі. Вона сіла на стілець і злегка знизала плечима.– Дуже жалкую.

Але й цей жаль був висловлений таким самим холодним і байдужим тоном.

Авакум глянув їй в очі, і коли б не його звичка спокійно реагувати на найбільші несподіванки, скрикнув би від подиву. В неї були очі Ічеренського – великі, довгасті, жовті, з відтінками карого. Цієї миті вони були більше карі, ніж жовті.

Авакум вийняв сигарети, запропонував жінці, і та не відмовилась. Підносячи сірника до сигарети Ічеренської, він помітив, що її вказівний і середній пальці жовті від тютюну.

Вона не спитала, чому не приїде її чоловік. Глибоко затяглась тютюновим димом і мовчала.

– Наші геологи дістали термінове завдання і пішли в гори,– пояснював Авакум, всіляко намагаючись удавати з себе веселого.– Я теж перебуваю у відрядженні в Момчи-лові, але зовсім з іншим завданням – вивчаю історичне минуле цього цікавого краю. Ви, мабуть, часто буваєте в Момчилові, правда ж?

– Навпаки,– похитала головою Ічеренська.– Жодного разу не була у вашому Момчилові.– І, подувши на цигарковий дим, додала: – І не маю бажання бувати.

– Даремно,– посміхнувся Авакум.– Момчиловський пейзаж дуже привабливий. У цих краях колись боровся воєвода Момчил. Ви, певно, пам'ятаєте з історії цього славетного героя? Момчилова столиця розташовувалася на півдні, на рівнині. А неприступний Карабаїр був, мабуть, справжньою фортецею. Я сподіваюсь відкрити там деякі його сліди. Та ви ж не любите гір, і це погано.

– Погано,– кивнула Ічеренська.

– І ваш брат не любить гір?

Брови її здригнулись, вона глянула вбік.

– У мене немає брата,– відповіла вона. Помовчали. Авакум посміхнувся.

– Ви повинні хоча б у дітей своїх виховати любов до природи,– сказав він і подивився їй в очі.

Її зіниці раптом розширились, ніби вона побачила щось жахливе перед собою. Вона відхилила голову назад, немов боронячись від удару.

– У мене немає дітей,– прошепотіла жінка.

– Громадянко Вікторіє,– Авакум затнувся,– як вас по батькові? Пробачте, але я люблю називати жінок на повне ім'я.

– Стефанова Стратева,– вперше всміхнулась Ічеренська.

– Громадянко Вікторіє Стефанова Стратева – врочисто промовив Авакум.– Ви ще така молода, не втрачайте надії! Напевно, у вас іще буде добрий гурт дітей!

Знизавши плечима, вона знову промовчала. І Авакум підвівся.

– Чи не маєте якогось спеціального доручення до свого чоловіка?

– Ні, не маю,– прошепотіла Ічеренська.

На прощання він знову поцілував їй руку і засміявся, хоч відчував, ніби щось невидиме стискає йому горло, а у вухах бринить водоспад.

Доїхавши на мотоциклі до управління, Авакум попросив, щоб йому спішно зібрали відомості про пловдивську сім'ю Стратевих.

Через півгодини, викурюючи сигарету за сигаретою, Авакум уважно перегортав невеликий стос паперів.

Стефан Стратев з Пловдива довгі роки був комісіонером і представником англійських фірм сільськогосподарських машин. Його дружина, Іларія Печеникова, теж з Пловдива, у тисяча дев'ятсот двадцять другому році втекла з якимось чиновником англійського консульства, взявши з собою чотирирічного сина Іларія. Через шість років Стефан Стратев одружився з іншою жінкою, від якої народилася дочка Вікторія. Ця друга жінка Стефана Стратева вмерла напередодні другої світової війни. Сам Стефан помер наприкінці тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. За неперевіреними відомостями, Іларія, покинута своїм англійським приятелем, знайшла в Англії якогось болгарина і віддалася за нього. Проте це були тільки чутки...

Годині о п'ятій пополудні Авакум поїхав назад у Момчилово.