Текст книги "Контррозвідка"

Автор книги: Андрей Гуляшки

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

7

Начальник управління полковник Манов очима вказав Авакумові на крісло і знов заглибився в папери, які лежали перед ним.

У широкому світлому кабінеті було якось по-святковому тихо й спокійно. Стрілки електричного годинника показували сьому.

Закінчивши читати, полковник підвівся, струсив пальцями гаданий порох з вилоги білого піджака і широко, привітно всміхнувся.

– Неприємний ранковий сюрприз у перший недільний день відпустки, правда, товаришу капітан? – сказав він, і очі його, хоч дивилися добродушно, стрельнули скоса на капітана, а в темних зіницях наче промайнула блискавиця.

Авакум, який розглядав карту Болгарії, що висіла між двома вікнами кабінету, раптом відчув на собі цю блискавку.

– Я не проти сюрпризів, товаришу полковник,– спокійно відповів він.

– Навіть коли вони неприємні? – Манов сів навпроти Авакума і схрестив руки на колінах.– Є відомості, що з десятого серпня і дотепер таємна ультракороткохвильова радіостанція тричі передавала й приймала шифрограми в районі радіусом двадцять кілометрів на північ і на південь від гірського масиву Карабаїр. Перша передача, перехоплена нашими пеленгаторами, відбулася вночі проти одинадцятого серпня. Одержані координати вказують точку – південний схід від Карабаїру – в дикій місцевості, до якої важко дістатись, особливо вночі. Станція почала свою передачу точне о десятій вечора. Шифрограма коротка, але передача тривала п'ятнадцять хвилин, бо і той, хто передавав, і той, хто приймав, двічі змінювали хвилі. Звичайно, одразу було вжито заходів і блоковано шляхи навколо Карабаїру. Обшукано весь район, але все намарне.

Дев'ятнадцятого серпня, о десятій годині вечора, та сама станція об'явилася знову. Наші люди вартували, в горах, а станція обізвалася позад них, за два кілометри на схід від села Момчилова. Там є урочище Зміїця, де навіть чорт не знайде тебе, як захочеш сховатися. Запеленгована передача була зовсім незвичайна. Вона складалась з однієї-двох зашифрованих фраз. Потім було чути якісь таємничі звуки й шуми, що виходили наче з-під землі. На жаль, радіограми цих таємних передач ще не розшифровані. Хвилі змінювались, і наші люди пропустили деякі слова, а це ускладнює розшифрування. Щоб уявити собі, наскільки це складно, мусиш знати, що кожна радіограма має два ключі йскладена чужою мовою.

У тому самому районі, в селі Момчилові, минулої ночі сталася пригода. Розбито шибку в будинку військово-геологічного пункту, викрадено секретне креслення і дві тисячі левів. Чергового старшого міліціонера поранено в голову із засідки й приспано хлороформом. Ми затримали місцевого вчителя.

Полковник знову струсив гаданий порох з вилоги піджака і запитливо глянув на капітана.

«Таємні сигнали, які виходять з-під землі, викрадене креслення, хлороформ...» – Авакум не зміг стримати посмішки.

– Пробачте, але це схоже на детективний роман! Полковник нахмурився.

– Капітане, я підняв вас з ліжка не для того, щоб спитати, на що це схоже. Та й не бачу тут ніякої романтики.

– Чекаю вашого розпорядження, товаришу полковник,– сухо відказав Авакум.

– Ви даремно ображаєтесь! – посміхнувся полковник.– Я не хотів завдавати вам прикрості.– Він трохи помовчав І спитав: – У вас відпустка, так?

– З вашого дозволу, товаришу полковник.

– Так, так. Ну що ж, відпочивайте... їдьте на море, купайтеся!

– Неодмінно, товаришу полковник.– Авакум сміявся в душі, але обличчя його залишалося суворим і замкнутим.– Неодмінно купатимусь,– повторив він.

– А таємні сигнали, викрадене креслення, хлороформ? – В очах полковника замість блискавок спалахнули лукаві вогники. Він нахилився до Авакума: – Хіба це тебе не хвилює? Скажімо, ворог, який простягає руку через кордон? – ї щоб покласти край інтимному тонові, поспішив закінчити сухо: – Я наказав, щоб Пловдивське окружне управління послало капітана Славі Ковачева на місце події. Я цій людині цілком довіряю.

– Так, він досить енергійний,– якось мляво погодився Авакум.

Полковник повернувся і глянув на електричний годинник.

– Двадцять хвилин на восьму. Обстановка в цю мить така: люди відповідних прикордонних дільниць стежать за Момчиловом і за районом навколо нього. Розставлено таємні пости на шляхах. Надіслано інструкції прикордонним заставам. Капітан Ковачев виїде з Пловдива о дев'ятій тридцять.– Полковник помовчав, потім невдоволено спитав: – А ви, товаришу Захов, коли поїдете на ваше Чорномор'я?

«Кому потрібна ця гра в піжмурки?» – подумав Авакум і підвівся.

– Товаришу полковник,– сказав він,– сподіваюсь, що наздожену капітана Ковачева десь на півдорозі між Паварджиком і Батаком. Мотоцикл, який буде надано в мов розпорядження за вашим наказом, вже на старті. Я бачив машину біля східного входу, коли прямував до міністерства.

– Ви, капітане, дуже багато бачите,– насупився полковник і так само невдоволено спитав: – Невже ви надумали урвати свою відпустку, щоб разом з капітаном Ковачевим взяти участь у попередньому слідстві?

– Прошу вас дати мені наказ, він лежить на вашому столі,– спокійно промовив Авакум.

Полковник нічого не сказав, тільки розвів руками, підійшов до письмового стола, взяв списаний аркуш і подав Авакумові.

Тепер в його очах, стомлених і збляклих від безсоння, не було ні блискавок, ні лукавих вогників – тільки радість, чиста й тепла, мов ранній сонячний світанок, відбивалась у них.

8

Місяць тому в Авакума були зовсім інші плани. Він навіть гадки не мав про те, чим йому доведеться займатися, мав намір здійснити з Сією кількаденну подорож по річці Ропотамо. Лілії не дуже цікавили його, зате ловити й смажити рибу, збирати хмиз і розкладати ввечері велике багаття, розпізнавати нічних птахів за їх криком і курити люльку біля намету, де спатиме Сія,– усе це було йому до душі... А коли таке життя надокучило б, він повіз би Сію в Мадар, щоб вона побачила Мадарського вершника – чудовий пам'ятник часів Першого болгарського царства, вікодавньої болгарської слави. Він показав би їй і старовинний природний амфітеатр у скелях, зарослих плющем та червоним мохом, з гігантським кам'яним дашком, піднесеним високо в небо. Завдяки величезним розмірам нагромаджених одна на одну стрімких і гладеньких скель людське око улягає тут дивній ілюзії: якщо Авакум відійде лише на двадцять кроків від Сії, амфітеатр здаватиметься маленьким, навіть крихітним, наче кегля для гри. Ілюзія, оманливість якої він з великим задоволенням збирався пояснити Сії... Потім вони поїхали б у Преслав, до руїн Абоби й Пліски,– в місця, де він довбав землю кайлом та заступом, і ще трохи далі,– мабуть, через Тирново, щоб хоч раз пірнути у води рідної Янтри, босим і розхристаним викурити люльку під старими виноградними лозами біля батьківської хати...

Такі були його плани місяць тому. А потім з заводу електроапаратури прибув веселий інженер-електрик, і якийсь раптовий суховій наче здув к бісу всі його плани та задуми. Авакум не знав, за чим жалкувати більше: за дівчиною чи втраченою можливістю порибалити на річці Ропотамо, посидіти біля великого багаття, викурити біля намету люльку. На світанку, перш ніж Авакум поринув у сон, у нього майнула думка: попроситися в експедицію, що її мала намір організувати найближчими днями археологічна секція Академії наук. Три тижні на розкопах, серед зсувів та каміння – справжнє полювання за старовиною – якоюсь мірою винагородило б його за те, що люлька зосталась невикурена. Але і цей проект полетів к бісу, і не через якісь там сентиментальні причини,– просто «тихий фронт» несподівано запропонував йому справжнє, велике й значне полювання, двобій до загину з невидимим ворогом.

Виїхавши на Момин перевал, Авакум зупинив мотоцикл на узбочині шосе, вибрав зручне місце – невеличкий кущ, припасував кишенькове дзеркальце між гілками і почав швидко готувати собі новий «паспорт». Хвилин через п'ять із-за куща вийшов зовсім інший чоловік. Постаттю він нагадував Авакума, але в нього був невеликий горб, праве плече нижче за ліве, над верхньою губою низько підстрижені вуса, а на засмазі лівої щоки, під самим оком, червонів довгастий слід від свіжого садна. Приношена шкірянка, насунутий на лоба пом'ятий кашкет робили чоловіка схожим на механіка авторемонтної майстерні або запеклого аматора мотоциклетного спорту.

Замаскований отак, Авакум скочив у сідло і, подолавша повороти, які траплялися на перевалі, зі швидкістю сто кілометрів па годину помчав у напрямку Пазарджика.

Він сподівався наздогнати капітана Славі Ковачева десь посередині шляху на Батак, але, здається, його колега теж мчав з не меншою швидкістю. Тільки біля водоймища, далеко попереду, Авакум помітив його машину і кинувся за нею, сигналячи клаксоном – крапками і тире – слово «стоп». Луна підхоплювала і несла далі хрипкі звуки сирени. Але все це лунало неясно, глухо, бо в крапки і тире вривався рев мотора, та й гірський вітер гудів і вив в ущелинах, мов літак.

А по рівній синій поверхні водоймища спокійно плив, наче стояв на місці, то сліпучо-іскристий, то чорнильно-темний човен з вітрилом, наче підняте в небо крило. Авакум, хоч і був захоплений переслідуванням, на мить повернув голову, глянув на ясну блакить, що м'яко сяяла ліворуч від шляху, і чомусь зітхнув. Чи не тому, що в цій частині гір повітря вологе й солодкувате від розчинених у ньому пахощів глиці. «Замість Золотих Пісків ми з Сією могли б чудово провести тут тиждень»,– подумав він, але раптом нахмурився і з невластивою йому нервозністю ввімкнув газ: долаючи підйом, мотоцикл втратив інерцію і почав задихатися.

Не доїхавши один-два кілометри до розтоки, де шлях повертав на Момчилово, капітан Ковачев почув рев Авакумової машини. Він спробував відірватися, але не встиг: мотоцикл Авакума з тріском і гуркотом промчав повз нього, обігнав на сотню кроків і загальмував. Колеса заскрипіли, і мотоцикл став.

Ковачев зробив те саме. Він заглушив мотор метрів за двадцять від Авакума, зіскочив з сідла, засунув руку в праву кишеню тужурки й завмер на місці.

Авакум запалив сигарету, розправив плечі й огледівся. Над головою здіймався високий схил – зелена стіна столітніх ялиць та сосон, під якими росли папороть і чагарники, а далеко внизу під ногами зяяли урвища, де на споді, хоч день був і сонячний, панували сутінки, лежала похмура зеленкувата тінь. Навколо було тихо, спокійно, глухо, як завжди буває в гірських нетрях, порослих старими сосновими лісами.

Серед цієї дикої суворої природи Авакум відчув самотність і зрозумів, чому капітан Ковачев тримає руку в кишені. «Палець його на курку»,– подумав він і посміхнувся.

– Алло, колего,– гукнув він капітанові,– дістанеш суглобовий ревматизм від заліза, яке тримаєш. Це негігієнічно! – І повільною широкою ходою попрямував до нього.

Поки він ішов, капітан Ковачев нерухомо стояв на місці. Він був ровесник Авакума, але здавався молодшим, а поставою – міцнішим. Мужнє, енергійне обличчя, сміливий, прямий погляд попелясто-синіх очей, трохи різкуватий і самовпевнений, свідчили, що ця людина не любить заперечень.

– Невже ти й досі не пізнаєш мене? – не намагаючись приховати ущипливих ноток у голосі, спитав його Авакум.– Який же ти детектив?

Славі Ковачев вийняв руку з кишені і мовчки знизав плечима. Він підійшов до мотоцикла, взявся за кермо і перекинув ногу через сідло.

– Ти завжди був оригінал у таких справах – гримуєшся, наче актор,– зітхнув він.– Проте і гримування, і детективи тепер такі задавнені поняття, як колишні криміналістичні книжки,– Він поставив праву ногу на приступку.– Вони справляють враження тільки на дітей піонерського віку!

– Справді,– посміхнувся Авакум.– Я пересвідчився в цьому, коли, підходячи до тебе, стежив за твоєю правою рукою. Чи не занімів у тебе вказівний палець?

Авакум і Ковачев разом брали участь у кількох операціях, їх знайомство, загартувавшись у ризикованій спільній праці, давно вже переросло в міцну дружбу. Але завжди, коли випадок зводив їх, вони сварились – щоправда, незлобиво; зустріч перетворювалась на дуель, хоч їх рапіри не завдавали шкоди.

– Ось наказ,– промовив Авакум і показав документ.– Хочеш роздивитись печатку зблизька?

– Немає потреби,– відмахнувся Славі Ковачев і додав, весело всміхаючись: – Невже ти думаєш, що службову особу, яка виконує разом з тобою спільне оперативне завдання, не повідомлять вчасно?

– Атож! – Авакум ляснув себе по лобі.– Мабуть, тому, що тебе вчасно повідомили, ти не зміг помітити номера того мотоцикла? Еге ж?

Славі Ковачев переставив ногу на педаль і насупився.

– Ти бував колись у Момчилові? – гукнув він крізь гуркіт мотора.– Не бував? Тоді їдь за мною, тільки дивись уважно, бо шлях за розтокою поганий!

І, не глянувши на Авакума, помчав уперед.

Хвилин через п'ять вони доїхали до розтоки. Біле шосе, по якому вони піднялися сюди, стрімко спускалося вниз, вилося між горбами, мов полотнина, розстелена на сонці, і зникало далеко на південному сході, за синявим горбом. З височини просто на південь ішов м'який путівець, затиснений обабіч густим чагарником. Він то в'юнився поміж широкими галявинами, рясно вкритими ожиною та високою папороттю, то ховався у тінявих лісах, де серед сосон подекуди височіли велетні ялиці, неначе підпирали небо своїми почорнілими стовбурами. Інколи дорога звивалась між стрімкими схилами, вкритими мохом і поцяткованими сірим та червоним лишайником, і тоді була схожа на справжній тунель, бо зверху, над схилами, дерева змикалися, утворюючи склепіння.

У цьому районі давно не випадали дощі, але тіняві місця на дорозі були вологі, на них видніли сліди копит і шин. Авакум, який їхав зі швидкістю не більш як тридцять кілометрів на годину, помітив сліди. Спочатку він не звернув на них особливої уваги, але на одному повороті різко натиснув на гальмо і скочив з сідла. Він став на коліна, вирвав аркуш з блокнота, поклав його на слід і трохи натис долонею. Потім домалював відбиток олівцем, сів на мотоцикл і ледве наздогнав Ковачева, який уже встиг від'їхати далеко вперед.

Хвилин через десять швидкої їзди дорога привела їх на гірську галявину. Перед ними в нерівній улоговині притулилося Момчилово. Далі за селом зводилося кошлате громаддя Карабаїру.

Не сходячи з мотоцикла, капітан Ковачев показав рукою:

– Глянь ліворуч. Яке враження справляє на тебе цей краєвид?

Кілометрів за два на схід від села Авакум побачив розкидані скелі, одні нижчі, інші вищі, всі бурі, оголені, із вубчастими вершинами. Десятки стрімких урвищ, на дні яких повзли пасма білястих туманів, прорізали гору і утворили це хаотичне нагромадження.

Авакум подивився в той бік і, хоч було жарко, відчув мороз на спині.

– Ця місцевість зветься Зміїця,– сказав Славі Ковачев.– Я не бував у цих місцях, але чув про них дуже багато неприємного. На кілька кілометрів уздовж і вшир тільки голі скелі й густі непрохідні зарості чагарника. Йдеш і йдеш, все чагарники по коліна, по плечі, а між ними – скелі, потріскані, вищирені. Ліворуч і праворуч теж пустка, скільки сягає око. Ні доріг, ні стежок. Улітку на скелях гріються проти сонця різні плазуни – ящірки, вужі, змії. Можливо, звідси пішла й сама назва – Зміїця. А урвища такі, що коли стоїш на споді й дивишся вгору, здається, ніби попав у самісіньке пекло. Кажуть, там завжди вогко, і, мабуть, це так, бо в спеку урвища оповиті туманом від випарів. Бачиш? Немов дим повзе. Коли влітку схоплюється буря, то найбільше грому буває в цих місцях. Що їй треба – один біс знає! А взимку ще гірше! У Зміїці два роки тому скоїлося велике лихо: вовки розірвали лісничого. Як мені розповідали, тут багато вовків, вони блукають зграями біля дороги, що веде з Ликіте до Момчилова й дугою огинає Зміїцю... Торік, у жовтні, знов у цій самій пустці наші прикордонники захопили диверсанта Кадемова. Ти, мабуть, чув про це? Кадемов із села Ликіте. Він тоді намагався переправитися на південь. Тепер його дух блукає то в образі самотнього вовка, то в образі вужа в цих глухих місцях.– Славі Ковачев посміхнувся.– В образі самотнього вовка або в образі вужа... Взагалі з усієї цієї навколишньої дикої місцевості Зміїця найнеприємніша. Та якби ти мені запропонував, я, байдуже, що зона така страшна, погодився б і серед ночі її обійти, тільки з надійним ліхтарем у руці. А ти? Пішов би ти вночі в ці місця?

– Тільки з двома ліхтарями,– невесело посміхнувся Авакум.

9

Ранком третього дня після цих подій полковник Манов читав письмові рапорти обох контррозвідників. Він дивувався їхнім суперечливим висновкам, різним характеристикам, які вони давали заарештованому вчителеві Методію Парашкевову.

Славі Ковачев писав:

«Цьому чоловікові 45 років, неодружений, мав вигляд справжнього горянина, людини, що дуже часто влітку і взимку блукає в горах. У Момчилові розповідають, що він завзятий мисливець. Родом Парашкевов з міста Преслава. Батьки його були заможні люди, мали великі виноградники. Батько помер у 1945 році, а. мати – на рік пізніше. Братів і сестер не має. Вчителював (до Дев'ятого вересня) в Шумені та Провадії. Після Дев'ятого вересня до кінця 1946 року жив у Софії, не працював ніде (?) Потім, на початку 1947 року, сам виявив бажання працювати вчителем у якомусь родопському селі (?).

У Момчилові про нього гарної думки, але, як на мене, він небезпечний і дуже хитрий ворог. З усього видно, що, перебуваючи в Софії, Парашкевов зв'язався з ворожою шпигунською агентурою і за її завданням пішов учителювати в Родопи, ближче до кордону. Щоб тримати зв'язок з відповідними резидентами й особами, які переходять кордон, вія про людське око вдавав запеклого альпініста і завзятого мисливця. Так учитель міг вільно блукати, де йому заманеться, тобто зустрічатись у потайних місцях із зрадниками, шпигунами, диверсантами.

Докази, що саме він викрав креслення у військово-геологічному пункті, незаперечні. Старшину міліції вдарено пістолетом по голові через тридцять секунд після розмови з учителем. Насичений хлороформом рушник належить Парашкевову. Це стверджують його хазяйка й сусіди. В шухляді стола ми знайшли і сам хлороформ – велику ампулу з пульверизатором, а під розбитим вікном – недопалок сигарети з кепським тютюном фабрики «Бузлуджа» – його звичайне куриво. В піджаку Парашкевова була саме пачка «Бузлуджі» і в ній – сім сигарет. Затримано вчителя тоді, коли він лаштував у дорогу свій ранець. Це, певно, було для нього несподіванкою, бо він не встиг сховати хлороформ.

Свідки розповідають, що останнім часом Парашкевов часто повертався додому опівночі (?).

На допиті він тримався надто самовпевнено, навіть прикидався ображеним. Так звичайно поводяться вороги, поки факти слідства не притиснуть їх до стіни.

На моє запитання: «Де ви були до півночі, перед тим як зустрітися зі старшиною міліції?» він відповів: «Гуляв на околиці села». Я його спитав: «На якій околиці?» Він відповів: «На західній». А свідок Марко Крумов, який живо на східній околиці села, стверджує, що бачив його близько десятої години вечора на дорозі до села Ликіте, яка проходить повз Зміїцю. А ця місцевість, як відомо, розташована не на захід, а на схід від села. Торік тут оточили і ліквідували диверсанта Кадемова, родом із села Ликіте.

На моє запитання: -«Як саме ваш рушник опинився на голові старшини С.тояиа?» вчитель відповів: «Та хіба тільки один такий рушник у Болгарії?» Я спитав його: «А де ви тримали свій рушник?» Він відповів: «На вішалці в передпокої». Зробили найретельніший обшук і в передпокої, і в його кімнаті, але такого рушника не знайшли.

На моє запитання: «Як ви поясните, що у вас вдома хлороформ?» Парашкевов відповів: «Займаюсь природничо-історичними дослідженнями, крім того, хлороформ потрібен мені для деяких дослідів з тваринами та комахами». А за фахом Методій Парашкевов хімік, закінчив хімічний факультет Софійського університету.

Беручи до уваги всі ці дані, а також обставини, за яких стався замах на старшину міліції, можна з певністю сказати, що саме Парашкевов учинив замах і що в даному разі ми маємо справу зі свідомим і добре організованим шпигунством. Тепер треба викрити співучасників.

До цього додаю: рушник, недопалок сигарети «Бузлуджа», пачку «Бузлуджі» з сімома сигаретами, ампулу з хлороформом і п'ять уламків розбитої шибки з вікна військово-геологічного пункту». Полковник Манов розгорнув м'яку теку і вдруге прочитав документ:

«На двох уламках шибки, поданих нам для дослідження, виявлено відбитки, цілком ідентичні відбиткам пальців Методія Парашкевова. Немає ніякого сумніву, що Методій Парашкевов торкався пальцями скла».

Сліди на краєчку недопалка сигарети «Бузлуджа», також відданого на дослідження, нечіткі, і все ж, порівнявши їх із відбитками пальців правої руки Методія Парашкевова, ми маємо підстави припустити деяку ідентичність. Можна бути певними відсотків на шістдесят, що сигарету палив і потім кинув Методій Парашкевов».

На другому документі в цій самій теці полковник Манов прочитав:

«Поданий для дослідження недопалок сигарети «Бузлуджа» трохи сплющений на кінці кутастим залізним предметом. Можна припустити, що на нього наступили взуттям, підбитим туристськими підківками».

Полковник Манов на хвилинку замислився, потім попросив, щоб його зв'язали по телефону зі Смолянським окружним управлінням міліції. Вже через десять хвилин звідти відповіли, що затриманий Методій Парашкевов носить взуття, підбите туристськими підківками.

Зібрані досі докази були проти Методія Парашкевова.

З усього випливало, що капітан Славі Ковачев натрапив па правильний слід. Учитель – завербований шпигун! Він викрав для ворожої розвідки топографічне креслення стратегічного значення. Тепер треба було негайно з'ясувати, чи це креслення вже передано, а якщо ні, не допустити, щоб воно потрапило в руки ворога. Слід з'ясувати, хто допомагав Ме-тодію Парашкевову, і до останньої нитки розплутати цей ворожий клубок.

Шпигунська організація на кордоні! Полковник Манов грюкнув кулаком по столу і нервово заходив по кабінету, – Але чому Авакум Захов, людина, якій він так довіряв, яку любив, наче власного сина, чому він пройшов повз усі цілком очевидні факти, не взяв їх до уваги, а обминув? Як найлегковажніший новак! Полковникові Манову було чого сердитися. Кілька років тому він як оперативний працівник навчав Авакума азам мистецтва контррозвідки. І за короткий час Авакум зумів блискуче розплутати добрий десяток справ і покласти їх у свій службовий архів. Потім, ставши начальником управління, Манов любив говорити: «Чому ви дивуєтесь? Авакум мій учень!» Але в душі заздрив йому й через те, що Авакум мав змогу «горіти» на безпосередній оперативній роботі, і тому, що в Авакума чуття було краще, ніж у нього самого.

«Божий дар!» – казав у таких випадках Манов. Тепер цей самий Авакум подав рапорт, який міг розсмішити своєю наївністю.

«Мушу одразу визнати,– хмурячи брови, читав, мабуть удесяте, полковник,– звинувачення, висунуте проти Мето-дія Парашкевова, викликає неабиякий сумнів. Я не виправдовую вчителя цілком, не видаю йому свідоцтва про невинність, але відчуваю, що це непогана людина, що така людина, як він, не вчинить злочину. Правда, докази, які ми маємо: свідчення старшини міліції, рушник, хлороформ, недопалок сигарети,– проти нього. Отже, Методій Парашкевов, м'яко кажучи, становить об'єкт слідства. Але те, як вчинено злочин, і, зокрема, друга, найголовніша частина злочину – вилом та пограбування пункту, мають щось загадкове, важкопоясненне і почасти розвіюють певність, що Методій Парашкевов – справжній злочинець. При зустрічі я розповім, у чому, на мою думку, полягає це «загадкове» і «важко-поясненне».

За той короткий час, який був у моєму розпорядженні, мені пощастило зібрати деякі відомості про цю людину. Вони не дозволяють думати про вчителя погано. Син батьків середнього достатку, вже небіжчиків. І до, і після Дев'ятого вересня за Парашкевовим не було нічого, що давало б підстави для висновку про його реакційні переконання. У ті роки, коли не вчителював, вивчав мінералогію, поповнював свої знання з хімії. Навчив момчиловців городництва та бджільництва. Живе скромним життям парубка. Має досить багату природничо-історичну колекцію. Запеклий альпініст, любить природу, завзятий мисливець».

Полковник зітхнув. «Цю характеристику писав начебто археолог, а не контррозвідник Авакум!» Натиснувши кнопку дзвінка, він наказав черговому лейтенантові запросити обох капітанів.