Текст книги "Легенда про безголового"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Галерея ще раз завернула праворуч i я, на свiй превеликий подив, через кiлька крокiв опинилася там, звiдки йшла – на роздорiжжi, поруч iз Бондарем.

– Щось там побачили? – поцiкавився вiн.

– Тут справдi живуть великi пацюки, – вiдповiла я, намагаючись триматися достойно, хоча голос зрадницькi здригнувся.

– Тутешнi полонянки навряд чи могли звикнути до такого сусiдства. Навiть не знаю людей, котрих би воно задовольнило. Ну, зрозумiли, в чому рiч?

– Ясно одне – треба йти сюди, – я спрямувала свiтло лiхтарика в бiк лiвого коридору. – Думаю, всi лабiринти будуються за логiкою парадоксу: чим простiшим видається прохiд, тим швидше ти заплутаєшся.

Раптом я зловила себе на тому, що мимоволi говорю стишеним голосом. Тодi як мiй провожатий i не думав переходити на шепiт.

– Ви знаєте, Ларисо, до того, як я вперше спустився сюди, не бачив жодного лабiринту. У мене так само не було досвiду орiєнтуватися в них i я не знав, за якою логiкою їх будують. Хочете ще в чомусь зiзнаюся? Я боявся зустрiти тут Мiнотавра.

– Прямо-таки Мiнотавра?

– А чом би й нi? Тому скористався класичним методом Арiадни: знайшов величезний клубок ниток i методом проб та помилок врештi-решт навчився тут орiєнтуватися. Я ж казав вам уже – з цього пiдземелля є iнший вихiд, вiн веде на берег рiчки. Але для полонянок лабiринту зачиненi були обидва. Їх заводили, а частiше – заносили непритомних у глибину iз зав'язаними очима й лишали там. Рано чи пiзно хтось знаходив один iз виходiв, тiльки все марно – достукатися до мучителiв не було жодної можливостi. Уперед чи назад?

– Уперед!

Нахиливши голови, ми по черзi просунулися в вузький коридор i скоро вийшли до чергової розвилки. Тепер промiнь лiхтарика вихопив iз темрявi по черзi три ходи. Визначивши, склепiння якого опускається найнижче, я рiшуче рушила туди першою. Коли ми вийшли до чергової розвилки, я, не думаючи довго, завернула лiворуч. Бондар мовчки сунув за мною, нiяк не коментуючи моє рiшення, i скоро я зрозумiла – ми знову закружляли.

– Чого ж мовчали?

– А що говорити? Ви тут сьогоднi керуєте.

– Знущаєтеся над дiвчиною.

Чимдалi, тим краще я освоювалася в цьому лiгвi Мiнотавра. Правий Бондар – нiчого надто складного тут немає. Тi, хто його будував, самi не хотiли одного разу заплутати в пiдземеллi. Тому правильний шлях визначали нижчими, нiж решта, склепiннями. Звiсно, нещаснi переляканi сiльськi дiвчата-полонянки, для залякування та пригнiчення волi яких призначався цей атракцiон, менше всього думали про такi речi. Навпаки – бiгли в бiльшi та ширшi коридори, це нормальна природна поведiнка. Бiгли – i кружляли тут доти, доки не падали без сил, вiддаючи себе на поталу щурам, або доки не знаходили нарештi якийсь iз двох виходiв. Так само для них недоступних.

Блукання лабiринтом несподiвано захопило мене. Я втратила вiдчуття часу i навiть перестала обмiнюватися реплiками з Бондарем, то пропускаючи його мовчки перед собою, то дозволяючи дихати собi в спину. Нарештi, завернувши в черговий коридор, я раптом побачила в протилежному його кiнцi слабеньке свiтло.

– А там що?

– Бог його знає, – голос Бондаря справдi звучав здивовано. – У принципi, ми з вами дiйшли до протилежного кiнця лабiринту, туди, де був другий вихiд. Але його давно завалили – колись там брали глину з кар'єру, вихiд завалений назавжди.

– Значить, хтось тут таки буває?

– Привид Вiтольда Ржеутського, який прорив вхiд до пiдземелля? – директор знову знущався.

– Привиди безплотнi. Навiть такий матерiалiст, як я, це знаю. Давайте глянемо.

Перетнувши останнiй коридор, ми опинилися в невеличкiй, форми неправильного прямокутника галереї. Просто перед нами була мурована стiна, а з iншого боку, на рiвнi облич, свiтився невеличкий, на одну людину, прохiд на гору. Я примружилася, встигнувши вiдвикнути вiд денного свiтла, i з задоволенням вдихнула свiжого повiтря.

– Бачте, хтось таки сюди лазить!

– Знаю я, хто, – незадоволено буркнув Бондар. – Вони вже кiлька разiв мене просили, тiльки я їх ганяв… Усе ж таки дiсталися сюди, придурки…

– Ви про кого це так?

– Дигери i журналiсти з ними. З Хмельницького, з Кам'янця, навiть iз Києва дзвонили – пустiть i пустiть у печери!

– А вам шкода?

– Шкода! – виклично мовив Бондар тоном, якого вiд нього я ще не чула. – От шкода! Ларисо, я вчений, iсторик, дисертацiю кандидатську захистив i пишу докторську! Подобається це комусь чи нi, приймає хтось це чи нi, але я – вчений, розумiєте? Я працюю, витрачаю свiй час, проводжу копiтку роботу, дослiджую, а плодами цiєї працi нахабно хочуть користуватися всякi роззяви, яким до моїх трудiв нема жодного дiла!

– Ви про журналiстiв? Не любите їх?

– Терпiти не можу! Саме з цiєї причини: розпитують, пишуть, фотографують, а потiм видають це за свiй матерiал i свою тему. А я, кандидат iсторичних наук, який кладе весь вiльний час на впорядкування музею, вибивання ґрантiв та спонсорських коштiв i фактично не має часу на те, що в тих таки журналюг називається особистим життям, залишаюся для них лише джерелом iнформацiї, за яку їм – їм, Ларисо! – заплатять i за яку їх похвалять! Це справедливо?

– Не думаю, Анатолiю, що ми повиннi тут про це зараз дискутувати, – менi справдi не подобалася ця розмова, але виключно через те, що я не могла зрозумiти її предмету. – Покiйному Сизому, журналiсту, до речi, ви допомогли…

– Що значить – допомiг? Вiн пише путiвник для iноземних туристiв. У всякому разi, так вiн менi сказав. I не думаю, що збрехав – молодi шакали мене дратують i непокоять бiльше. Вiн заплатив за консультацiю. Я не говорив цього вашим друзям iз мiлiцiї, бо якщо для Києва подiбнi речi нормальнi, то тут вони не сприймуться. Так, у Сизого був бюджет i вiн виклав менi за користування iнформацiєю двадцять доларiв. Грошi невеликi для Києва, а тут я зможу додатково заплатити Стьопi – i вiн пофарбує паркан.

– Стьопi?

– Наш сторож. Бачили його? Бачили, такий чоловiк у кепцi, в саду порався. Коли тепло, з травня по вересень, я дозволяю йому ночувати у флiгелi. За штатним розкладом сторож отримує копiйки, тому я радий з кожної можливостi пiдкинути йому грошей. Хто мене за це засудить?

– Заспокойтеся, нiхто не збирається…

– Почекайте, Ларисо, я закiнчу. Цей Сизий не змiнив мого ставлення до журналiстiв у цiлому. Але вiн, принаймнi, спробував працювати з ученим цивiлiзовано, як у всiх нормальних країнах. Менi шкода, що вiн загинув так страшно, але шукати вбивцю – не моя i, погодьтеся, не ваша справа. А ось за це, – Бондар кивнув на дiру пiд стелею, – я б спускав сторожових собак. А тепер, – скандальнi нотки з його голосу зникли, – скажiть, що я чудовисько.

– Мiнотавр страшнiший, – посмiхнулася я. – До речi, ми його так i не знайшли.

– Для нас це добре.

– Ви маєте право на будь-яку думку. Зрештою, газети пишуть, що ми вже три роки живемо у вiдкритому демократичному суспiльствi. I я затягнула вас сюди не для того, аби ми дискутували про роль журналiстiв у життi кожного з нас.

– А для чого?

Оп-па! Справдi – для чого? Розказати, що вчора вночi бачила безголового привида на цих руїнах?

– Менi цiкаво. Ви ж пов'язуєте давню страшну казку з нашою суворою реальнiстю? Ось я i вирiшила хоча б частково вiдчути те, що вiдчуваєте ви. Можливо, почну думати так, як ви, i опинюся на вашiй хвилi. Якщо ще якось треба пояснити свої дiї, то вважайте – розлучена київська панi у вiдпустцi намагається зовсiм не здурiти i чимось себе зайняти. Цiлком може бути, що я займаю себе зараз абсолютними дурницями.

– Виходить, я вас тут, пiд землею, серед щурiв розраджую?

– Сама не знаю, – тема розмови починала мене хвилювати – потреба пояснювати справжню причину своїх не зовсiм логiчних з точки зору здорового глузду дiй ставала все гострiшою, а менi б цього не хотiлося. – Полiземо на гору через цю дiру чи повернемося назад i вийдемо, як бiлi люди, через дверi?

Бондар постояв мовчки, потiм наблизився до отвору, пiдстрибнув, ухопившись руками за його краї, кумедно дригаючи ногами, пiдтягнувся i вивалився нагору. На якусь мить зник iз очей, потiм його постать загородила отвiр, а разом з ним – i свiтло.

– Давайте руку.

Я вимкнула лiхтарик, заховала його в кишенi джинсiв. Потiм кинула пiд стiну арматурний прут, стала навшпиньки, схопилася за його руку, що виявилася несподiвано мiцною, як для кандидата iсторичних наук, i Бондар висмикнув мене з пiдземелля, наче морквину з грядки.

Годинник показував початок п'ятої вечора. На руїнах i в лабiринтi ми провели бiльше чотирьох годин.

Додому Стас Жихар так i не пiшов.

Я за цi днi так i не розiбралася, який саме статус кiлька разiв розлучений опер має у великiй родинi Комарових. Не чужий – однозначно. А ось наскiльки свiй, i головне – чому свiй, залишалося таємницею. Яку, проте, не надто хотiлося розгадувати. Тут були iншi, набагато серйознiшi таємницi.

Не маючи сумного й сумнiвного досвiду тривалого спiлкування з надмiрно питущими чоловiками i так само не особливо зловживаючи спиртним, я тим не менше звiдкись знала: перепiй треба вiдсипати. Вдається це далеко не всiм. Однi, скажiмо, пiсля вчорашнього пiдхоплюються з першими пiвнями, їх штормить, вони приводять себе до тями хорошою порцiєю мiцного алкоголю – i все повторюється знову. На щастя, Жихар належав до iншої, менш численної категорiї: Олег сказав, що, прокидаючись тричi з iнтервалом у пiвгодини, Стас хропiв цiлий день i, мiж iншим, дрихне далi. А прокидався для того, щоби раз попити води, i два рази – зеленого чаю з жасмином, лимоном i м'ятою. Щось iнше господар йому просто не пропонував за обопiльною згодою.

До речi, заварка свiжа. Це мене спокусило.

– Погуляла? – Тамара ввiмкнула електрочайник i затишнiше замоталася в халат.

– Так, – обмежилася я непевною вiдповiддю, знаючи – допити слiдчий Комарова вмiє проводити краще за кандидата iсторичних наук Бондаря, i менi доведеться їй усе ж таки розказати про нiчну пригоду бiля маєтку Ржеутських. – Як у тебе день пройшов?

– А, – Тома вiдмахнулася. – Цiкавого мало. Писанина в основному. Не знала, що сказати начальству, тобi – тим бiльше. Може, Ларо, їхала б ти…

– Я тут заважаю?

– Язика прикуси! – гаркнула вона цiлком серйозно. – Тобi, кумо, вiдпочивати треба, а з нами тут вiдпочинок зараз поганий.

– Менi краще знати! – вiдрiзала я, налила собi окропу в заварку, обережно, боячись попектися, сьорбнула. – Поки що, Томо, я вам, здається, тiльки допомагаю на громадських засадах.

– Ага, особливо Яровому…

– Ну, це вже кому як пощастить. Слухай, а Жихар…

– Що – Жихар? Напився i спить? Я тобi так скажу: якби вчора не в Кам'янцi, то Олег би йому в нас удома так само б налив! Хлопець фактично другий тиждень по цiй справi паше сам, причому – не триндить i папери для тлустих папок пише, а паше, наче коняка! I раз у нас справа тупцяє на мiсцi, на вихiднi вона з мiсця не зрушиться. Тому Стас має повне право розслабитися!

– Боже збав, Том, не збираюся я нiчого поганого казати про вашого дорогого Стаса!

– Ну, так вам i повiрили, тiтко!

На нашi пiдвищенi голоси в кухню просунувся Жихар, власною велетенською пом'ятою бритоголовою персоною. Вiн з'явився – i в мене вилетiло з голови, з якої причини я взагалi завела про нього розмову i що хотiла дiзнатися. Хоча чоловiк i спав цiлий день, виспаним, а тим паче вiдпочилим – не виглядав.

– Доброго ранку, Україно, – пiдсмикнула його Тамара.

– Хочеш – хай буде ранок, – Стас пiдхопив табуретку, пiдсунув ближче до хазяйки, сiв поруч. Навiть сидячи її голова була на рiвнi його плеча. – Ти, Антонiвно, можеш робити зi мною все, що хочеш. Собакою в будi посели i годуй – чужi тут не ходитимуть. Хто б у цьому сраному мiстi так оце за мене заступався!

– Нема потреби, – мовила я. – Нiхто i не збирався на тебе нападати. Просто хотiла запитати, чи довго ти ще спатимеш. I якщо нi, то чи збираєшся потiм додому досипати. I якщо не збираєшся, то чи не прогуляєш одну не першої молодостi та юридично ще не розлучену жiнку?

Усе це я видала на одному диханнi. Наперед цей виступ я не продумувала – фраза склалася якось так сама, i тепер на мене витрiщилися двi пари круглих здивованих очей.

– Ти ж тiльки що гуляла? – видушила з себе Тамара.

– А я хiба кажу – зараз? Ось чаю поп'ємо – i вперед. Я ж у вiдпустцi, а Стас – на квадратний кiлометр єдиний кавалер.

– Дiвко, ти що задумала? – Тамара не зважала на присутнiсть поруч iз нею Жихаря.

– Нiчого особливого. Погуляти хочу, а самiй набридло. Можемо всi разом, чи слабо?

– З нас такi гуляки… – махнула рукою Тома, подивилася на Стаса, який ще не до кiнця прочухався i не зовсiм розумiв, що саме вiдбувається довкола нього, i знизала плечима: – Гуляйте, раз треба. Тiльки хоч дай знати, куди пiдете. Бач, неспокiйно у нас – людям голови рубають.

– Тому i беру охоронця.

– Значить, усе ж таки охоронця, – приречено промовив Стас.

– А менi просто цiкаво, пане капiтане мiлiцiї, у якому, так би мовити, форматi ви уявляли собi подiбну прогулянку?

– Я вашими розумними фразами не заморочуюсь. Хочеш – пiдемо гуляти. Я сам пройтися хотiв, – Жихар почав незграбно пiдводитися.

– Хоч поїмо давайте! – так нiчого й не розумiючи, Тамара вирiшила повернути ситуацiю в звичне для неї, як господинi, русло.

Проти вечерi нiхто не заперечував.

Ми вийшли в сутiнки.

Стас майже вiдразу спробував узяти мене за руку, наче школяр на першому побаченнi, та я iнiцiативно обвила своєю рукою його правицю i навiть дозволила собi трошки притиснутись. Ось так, поруч iз мужчиною, я не ходила давно, i нiхто не казав, що нагадувати собi про подiбнi речi шкiдливо. Менi зараз було дуже приємно, спокiйно, затишно, через те подумки я лаяла себе чимдалi сильнiше й сильнiше. Адже на цю прогулянку в мене вже були свої плани, якi сто процентiв розбiгалися iз планами Жихаря.

Деякий час ми простували мовчки, нарештi Стас пробасив:

– Куди гуляємо? У «Павук»?

– Чого вiдразу в «Павук»? Ми там учора сидiли, пiсля Томиної вечерi закуска «Фантазiя» в горлi стане. Коли взагалi чесно – я побоююся павукiв. Правда, менше, нiж мишей, щурiв та гадюк.

– Значить, не в «Павук», – зробив свiй висновок Жихар i зупинився: – Тодi як?

– Для початку давай пройдемося туди, де є хоч якiсь лавки, i присядемо.

Лавки знайшлися в центрi, у невеличкому скверику бiля мерiї. Поки йшли, трiпалися нi про що i, як менi здалося, не особливо дослухаючись одне одного. Коли нарештi присiли i Стас одразу спробував обiйняти мене за плечi, я легенько поклала руку йому на колiно, одночасно, ворухнувши плечима, скидаючи його важеньку руку. А щойно вiн наполегливо повторив спробу, без передмов, одним махом, розказала про побачене вночi на руїнах i сьогоднiшню денну прогулянку.

– Погуляли, значить, – пiдсумував сказане Стас i закурив.

– Не ображайся i не злися. Це справдi дуже важливо, а сама я з цим не впораюсь.

– Цiкаво, як ти хочеш iз цим впоратися? Влаштувати облаву на привида, спецназ у бронiках викликати?

– Думаєш, я це придумала?

– Не знаю, – вiн випустив дим перед собою. – Не знаю, для чого тобi це придумувати. Вигоди твоєї не бачу.

– Правильно. Тодi що я, на твою думку, бачила?

– Так само не знаю.

– Тому пропоную посидiти ще трохи, коли зовсiм стемнiє, пiти туди разом. Може, вдасться щось подiбне побачити.

– Ага, – Жихар сплюнув пiд ноги. – Засiдка на привида. Дуже оригiнально.

– Тодi що – так це залишити?

Вiдповiддю була тиша. Стас мовчав весь час, доки докурював, а потiм, кинувши бичок пiд ноги, ляснув себе долонями по колiнах.

– Вам, тьотю Ларисо, пофартило. Для перевiрки ваших галюцинацiй ви вибрали найбiльшого придурка в Подiльську. Навiть двох – цей директорець наш така сама штучка, тiльки, на вiдмiну вiд мене, цього не знає. Використала ти його, а вiн радий старатися.

– Стасе, – я знову поклала йому руку на стегно, i цього разу жест вийшов абсолютно щирим, не мав на метi жодної стимуляцiї чи провокацiї. – Стасе, тобi ж самому цiкаво. Ну, скажи – правда ж?

– Менi все цiкаво, – вiн пiдвiвся. – Гаразд, пiшли пройдемося й почнемо потроху висуватися до Ржеутських. Тiльки навряд чи безголовий привид прийде туди на твоє замовлення.

Цього я так само боялася.

Коло руїн ми опинилися трохи бiльше, нiж за годину. Нiч уже остаточно вступила в свої права i, наче спецiально, виявилася несподiвано зоряною. За давньою звичкою, що залишилася ще зi школи, я спробувала знайти серед зiркового розсипу Великий Вiз i Чумацький Шлях, миттю захопилася i якби не рука Стаса – точно полетiла б носом у канаву.

– Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная, – проговорив вiн, не пускаючи мою руку. – Щоб ти знала, в тутешнiх мiсцях молодi парочки люблять прогулюватися. Сюди навiть деякi спецiально цiлуватися приходять. Затишок, романтика, все таке…

– Бачила вже вашу романтику. Засрате, запльоване, собаки бiгають…

– Ой, я тебе умоляю! Ну, де ти його бачила? – дiловито запитав Жихар.

– Звiдси не видно. Там, де високий край муру, той, що на дорогу виходить.

– Ясно-понятно. Значить, давай пiдiйдемо з iншого боку, є там одна чудова позицiя. Такi собi кущики.

Вiн повiв мене, нагадавши, аби дивилася пiд ноги. Я вже освоїлася в цiй мiсцевостi, та й зiрки явно засвiтили сьогоднi для нас. Та все ж таки кiлька разiв то одна, то друга нога потрапляла в невеличкi рiвчачки. Нарештi Стас зупинився. Мiсце вiн справдi вибрав чудове: на невеличкому лiсистому горбку серед дерев розрiсся чагарник, який прикривав нас iз боку руїн, тодi як нам було все iдеально видно.

Правильнiше сказати – не видно нiчого. Лише похмурi уламки муру, за ними – примарний будинок, i над усiм оцим – чисте зоряне небо.

Я не була певна, чи правильно зробила, що прийшла сюди сама i притягнула Стаса. Та ми були вже тут, i тепер не лишалося нiчого бiльше, окрiм як сидiти тут i чекати невiдомо чого. Чи кого – чорт його знає.

Ми мовчали. Тягнувся час. Повз руїни проїхала спочатку одна машина, потiм – ще одна. Спливло ще трохи часу. Дорогою пройшли, горлаючи кожен свою пiсню, двоє сильно пiддатих мужикiв. I знову тиша, знову мовчанка.

Скоро я швидше вiдчула, нiж почула – до нiчних звукiв додався ще один, i вiн звучав зовсiм поруч, пiд самим вухом у мене. Не встигла я здогадатися, що це сильно калатає могутнє Стасове серце, як вiн, тепер уже – цiлком серйозно i з конкретними намiрами, вiд яких не збирався вiдступати, загарбав мене в обiйми, загорнув своїми велетенськими ручиськами, притиснув до грудей, а губи вже шепотiли на вухо слова, яких я навiть не чекала почути вiд битого життям ментiвського опера, i губи – губи шукали зустрiчi з моїми, зустрiлися, я на якусь мить забула, як дихати, почала задихатися, та це все було приємно, приємно, дуже приємно, хотiлося ще, ще, не вiдпускати його, тепер уже мої руки обвили його тулуб…

Цiлуючи, вiн розвернув мене так, що опинився спиною до руїн.

Я тепер могла дивитися йому через плече.

Просто передi мною, здавалося – простягни руку i торкнешся, на вершинi зруйнованого мура пiд розсипом зiрок височiла темна безголова постать у довгому чи то плащi, чи то пальтi. Ще мить тому на цьому мiсцi нiчого, вiрнiше – нiкого не було.

Я з розмаху вдарила Стаса по спинi кулаком, а другою рукою швидко затулила йому губи. Вiн миттю пустив мене, розвернувся всiм корпусом. Тепер на привида без голови, над яким байдуже сяяли зорi, ми дивилися вдвох.

Темна постать не рухалася.

– Твою ма-ать! – прошипiв Жихар, жестом фокусника витягаючи звiдкись пiстолет. Клацнуло – вiн зняв зброю з запобiжника. Знову клацнуло – перезарядив.

– Тихо, – шикнула я, не зводячи очей з безголового.

– Нi хера с-с-с… Ух ти-и-и, – вiн почав потроху вiдходити вiд шоку. – Нiчого собi заявочки! Це що таке?

– Сама хочу знати…

– Так зараз дiзнаємось! – Стас поволi почав пiднiмати пiстолет, наводячи дуло на примарну постать. – У голову я йому точно не попаду…

– Ти що! Не стрiляй!

– Правильно, не стрiляйте у привидiв. А живцем їх беруть?

Безголовий почав потроху повертатися до нашої засiдки боком. Я з усiєї сили вчепилася в лiкоть Стаса.

Поли чорної машкари зметнулися в рiзнi боки, нiби вiд сильного пориву вiтру, вивiльняючи руки. В однiй з них щось блиснуло. Руки раптом швидко зметнулися i випрямилися над тим мiсцем, де в людей зазвичай є голова.

Ще раз блиснуло – клинок шаблi, не iнакше. Руки лиховiсно затряслися в повiтрi, клинок розсiкав повiтря над привидом, при цьому безголовий продовжував свiй повiльний рух.

I раптом, черговий раз змахнувши руками, чи злетiв, чи зiстрибнув зi стiни вниз.

Тiльки вiн зник iз наших очей, Жихар, голосно матюкаючись, рвонув з мiсця через чагарник i погнав туди, де щойно височив безголовий. Менi нiчого не лишалося, як кинутись за ним. Перебiгши дорогу i опинившись бiля потрiбного нам уламка муру, оббiгли його.

Нiкого й нiчого.

Раптом я зрозумiла те, до чого не могла дiйти вдень. Якщо стати до цього мура спиною, то просто перед тобою буде той самий, завалений тепер другий вихiд iз пiдземелля. До дiрки в землi, через яку ми з Бондарем вибралися сьогоднi вдень, звiдси було не бiльше двох десяткiв метрiв. Нiчого не пояснюючи Стасу, я помчала вперед. Вiн наздогнав мене двома своїми стрибками, i тепер ми бiгли разом.

Загальмувавши бiля розкопаного дигерами проходу, я намагалася вже щось сказати, та Жихар, уздрiвши в зоряному свiтлi дiрку в землi, прийняв блискавичне рiшення – з ходу стрибнув униз.

– Е, ти! Хто там! Вилазь, твою мать! – глухо почулося з пiд землi, а потiм два рази бамкнуло – свої заклики Стас пiдтвердив пострiлами. – Виходь сюди, козел, бо все одно дiстану!

– Не лiзь далеко! – попередила я, лiгши на живiт i засунувши голову в прохiд. – Чуєш, що кажу, Стас!

– Нехай вилазить! – розорялася пiдi мною темрява басом Жихаря.

– Сам вилазь! Скажу щось!

Гримнув ще один пострiл, пiсля чого хвилин п'ять не вiдбувалося нiчого. Тодi нарештi з-пiд землi виринули спочатку руки, потiм – голена голова, i нарештi – все двометрове тiло опера. Проти ночi, при свiтлi зiрок вiн сам виглядав, наче чудовисько з пiдземелля. Сплюнувши всередину, вiн присiв бiля ходу, зiтхнув:

– От же ж зараза! Сам, серед ночi я туди правда не поткнуся. Особливо пiсля твоїх iсторiй…

– Чому ти вирiшив, що вiн стрибнув саме туди?

– Хто – вiн? Ми бачили людину?

– Не знаю, – чесно зiзналася я. – Якщо це справдi щось потойбiчне, то воно… Навiть боюся щось неправильно сказати…

– Ти вiриш у те, що ця примара з того свiту? Тiльки чесно? – я промовчала, i Жихар розцiнив моє небажання щось коментувати абсолютно правильно. – Варiант перший: оптичний ефект, нiким не вивчений та не дослiджений. Такого теж не буває. Значить, з нами тут хтось грається.

– З нами? Саме з нами? Хто знав, що я вчора вночi тут поїду? Хто знав, що ми сьогоднi прийдемо сюди саме в цей час?

– Хай не з нами конкретно. Просто – хтось грається. Чи ти вперто вiриш у привидiв?

– Я ще не зiбралася з думками. Можливо, доведеться переглядати деякi свої погляди.

– Ну, а я своїх переглядати не хочу i не буду! – Стас стукнув кулаком по землi. – До ранку залишаюся тут. Якщо не викурю його звiдти, – вiн кивнув на хiд до пiдземелля, – викличемо сюди… Стоп! Вiдставити!

– Бачиш! – скористалася я його прозрiнням. – Кого викличеш? Скажеш своєму начальству, що цiлу нiч iз київською адвокаткою чекав у засiдцi на безголового привида, але той не вилiз, тому давайте проведемо в пiдземеллi вiйськову операцiю, облаву чи щось ще? Навiть якщо нам обом повiрять, я не думаю, що в пiдземеллi ми когось чи щось, крiм щурiв, знайдемо.

– Другий вихiд? Вiрнiше – перший?

– З середини не вiдчиняється. А зовнiшнiй навiсний замок Бондар почепив, коли ми йшли звiдси. Може, перевiрити, чи висить?

– Думаєш, музейник наш у страшилки бавиться?

– Для чого йому? – Бондар пiсля сьогоднiшньої екскурсiї був менi все ж таки симпатичний, попри деякi його специфiчнi життєвi погляди. Не чекаючи, поки Стас почне будувати фантастичну теорiю змови всiх музейних працiвникiв свiту, я рiшуче витягла з кишенi мобiльник. Домашнiй i мобiльний телефони директора музею я сьогоднi на прощання забила в пам'ять свого телефону, i тепер, знайшовши хатнiй номер, активiзувала функцiю «Дзвонити». Слухавку взяли пiсля третього гудка.

– Ало?

– Добрий вечiр, Анатолiю, вибачте, що так пiзно…

– Нiчого, Ларисо, нiчого, – голос ученого звучав м'яко. – Знову якiсь проблеми?

– Навпаки. Ось, розказала кумi про нашу сьогоднiшню екскурсiю. Вона дивується: «Живемо, а не знаємо!» Просто накотило щось, вирiшила ще раз подякувати.

– Все нормально. Заходьте, ми вихiднi тiльки по понедiлках. Добранiч.

– Добранiч, – я натиснула «вiдбiй». – Бачиш? Вiн удома сидить. Навiть якщо, за твоєю теорiєю, вiн для чогось перевдягається привидом, за двадцять хвилин звiдси до свого дому не добiжить. А живе вiн, як я розумiю, на протилежному кiнцi мiста.

– Хрiн знає, де вiн живе, – буркнув Стас. – У мене стосовно цього твого кандидата не було ще жодних теорiй. Значить, якщо хтось сюди зстрибнув, то там i залишиться. Вартувати все одно треба.

– Не раджу. I говорити поки нiкому не раджу. Бондар каже – цей хiд продовбали дигери. Менi здається, вiн сам толком не знає, хто. Думаю, хiд до лабiринту прокопали не випадково i не випадковi люди. Дiзнайся щось про це, i не сидiтимеш дурно тут усю нiч.

Жихар почав сперечатися – вiн усе одно вперто хотiв ночувати тут, тим бiльше, що привид чи що воно там зникло буквально на очах, i якщо воно справдi не розчинилося в повiтрi, то iншого мiсця, куди можна щезнути, довкола просто немає. Та його на пiвсловi обiрвав дзвiнок мобiльного в кишенi.

– Слухаю, – коротко кинув вiн у трубку. – Я. Тут. Недалеко. Ясно, зараз буду. Усе, кажу, буду зараз. Давай.

Рiзка змiна в голосi пiдказувала – сталося щось, здатне помiняти плани Жихаря на тривалу засiдку. Вгадала.

Не чекаючи, поки щось запитають, Стас промовив:

– У мiлiцiї жiнка сидить iз заявою – чоловiк у неї пропав. Мусив ще вчора пiд вечiр повернутися з Хмельницького. Майже добу чекала. Плаче. Тамара каже – треба їхати, Яровий пошук оголосив. Особовий склад збирає.