Текст книги "Легенда про безголового"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

– Щось сталося?

– Не знаю. Ти як?

– Краще. Стас, дякую i…

– Почекай дякувати, – вiн скинув куртку, витер долонею спiтнiлого лоба. Для чогось витягнув з кобури i поклав перед собою на стiл пiстолет, табельний «Макаров». – Давай помiзкуємо, будити нам Антонiвну чи хай спить поки.

Менi не подобався його вигляд. Ще менше подобався його тон.

– Що таке? Я ж бачу…

– Ти поки нiчого не бачиш. А я дещо бачив, Ларо, – пауза. – Коротше, не повiсився Стьопа. Убили його.

Приїхали.

19 вересня, вівторок
ВIЙСЬКОВА НАРАДА

Для капiтана мiлiцiї Стаса Жихаря цей день скiнчився звiльненням iз органiв.

Його нiхто не виганяв, але не надто i просили залишатися. Розбивши собi лоба об стiну, поставлену прокурором, начальником мiлiцiї, а заодно i мером мiста мiж його аргументами i необхiднiстю швиденько закрити резонансну справу i нарештi видихнути, Стас плюнув, попросив у Ярового аркуш паперу i просто в його кабiнетi написав рапорт. Той спокiйно пiдмахнув папiрець, сказавши: «Зброю здати не забудь». Потiм, пiсля паузи: «Може, так воно краще».

З Тамарою вийшло ще простiше. Прокурор вислухав її, потiм, окремо – Жихаря та його теорiю, а тодi звелiв слiдчому Комаровiй передавати справу. Закриватимуть її колеги з областi. Уже за пiвтори години в Подiльську буде спецiальна слiдча бригада, до якої входить купа народу, в тому числi – хтось iз самого Києва, для спецiального нагляду.

Розбиратися, чому так сталося i що взагалi довкола цiєї проклятої справи вiдбувається, в Томи не було анi бажання, анi можливостей. Отримавши вказiвку готувати її до передачi, моя подруга фiзично вiдчула, як з плечей впав величезний вантаж. Вона за цi тижнi настiльки втомилася, що навпаки – вiдчувала навiть вдячнiсть до тих, хто вирiшив далi займатися цiєю iсторiєю.

Але це жодним чином не означало, що вона не повiрила Стасу й хоче все кинути в тому станi, в якому справа знаходиться зараз. Якби було iнакше, я б почала розчаровуватися в Тамарi, Олеговi, а заодно i в Стасовi Жихарi.

Тому пiд кiнець дня, який для всiх, крiм мене, бо я нiчого не робила, вийшов дуже напруженим, ми традицiйно зiбралися на кухнi Комарових. Тамара з Олегом вмостилися поруч, я – на диванi в кутку, закутавшись у рiдну вже в'язану кофту, а Жихар, якому найбiльше з усiх крутило в задницi, то сiдав на табуретку, то пiдхоплювався i починав ходити по кухнi, нервово смолячи цигарку за цигаркою.

Нам би ще топографiчну карту на стiл – i чистiсiнька тобi вiйськова нарада.

– Давайте по черзi i все з початку, бо заплутаємося, – почала Тамара. – До вчорашнього демаршу Стасика що нам було вiдомо?

– Нiчого нам не було вiдомо, – вiдразу вклинився Жихар. – Тiльки здогади, i то – не зовсiм певнi в свiтлi останнiх подiй.

– Сядь посидь! – гримнула на нього Тома. – Значить, ось яка картинка вимальовується. У нашому музеї працював сторожем шизофренiк. Вiн наслухався страшилок про безголового привида полковника Ржеутського, посилив це прочитаним у газетах, i щось таке клацнуло в нього в головi – почав вистежувати людей в околицях зруйнованого маєтку, нападати на них i вiдрубувати голови.

Жихар, наче сумлiнний школяр, пiднiс руку.

– Чого тебе судомить, Стасику?

– Ти пропускаєш дуже важливi речi, Антонiвно! Напав, збив з нiг, оглушив, задушив, тiльки потiм голову вiдрубав! Або не глушив, вiдразу давив за горло.

– На цьому так треба наголошувати? – поцiкавилась я.

– Правильно, – включився в розмову Олег. – Спосiб убивства має дуже велике значення пiсля того, що виявив Стас. Факти: в сарайчику Притули знайшли три закопанi голови i закривавлену сокиру, яку власник не мив i тому на лезi є залишки кровi трьох рiзних людей. Групи кровi та резус-фактори збiгаються з аналогiчними даними Дорошенка, Сизого i Потурая. Так, громадянине слiдчий? – Тамара обмежилася кивком. – Отже, на пiдставi цього можна твердити, що убивця – нещасний божевiльний Притула. На користь цiєї версiї – свiдчення Лари, яка його впiзнала, i маскарадний костюм на руїнах. Але тепер не факт, що Притула убивав сам, або, як варiант, що вiн убивав усiх.

– Два трупи з трьох точно на його совiстi, – поправила чоловiка Тамара. – I в обох випадках вiн дiяв так, як, за моїм глибоким переконанням, мусять дiяти психопати. Ота минулорiчна iсторiя з людськими шматками, що я їх збирала по всьому району – ми б нiчого не знайшли, якби той придурок, який кришив своїх жертв, не почав на нас ображатися. Не знаходимо ми, бачте, слiдiв його, так би мовити, роботи! Тому вiн i пiдкинув шматки чергової своєї жертви на надто вже видне мiсце. Тут така сама ситуацiя: спочатку Притула дотримується своїх же правил гри, залишає безголовий труп бiля панських руїн. Потiм бачить – нiхто не зрозумiв, що це не банальне вбивство, а легенда, котра оживає i вбиває. Вiн, швидше за все, вбив у свою хвору голову, що є живим втiленням Вiтольда Ржеутського, не менше. Через те наступна жертва вже залишена на мiському майданi, на видному мiсцi. До того ж я б не поспiшала говорити про випадковiсть цiєї жертви. Сизий крутився в музеї, активно цiкавився легендою про Безголового, про це, мiж iншим, сторожу мiг обмовитися i ненависник журналiстiв Бондар. Що заважає пiсля цього давнiй легендi ожити й наздогнати того, хто нею так активно цiкавиться? Так само нiчого не заважає Притулi перетягнути труп на площу. Як вiн вистежив Сизого, ми навряд чи дiзнаємося. Проте пропоную прийняти це як доведенi факти: перших двох убив усе ж таки божевiльний музейний сторож. А далi починається низка загадок.

– Машина! – не витримала я.

– Правильно, – перехопив iнiцiативу Жихар. – Потурай як меценат музею сто пудiв знав тамтого сторожа. Тому не виключено, що вiн пiзно ввечерi мiг зупинитися i пiдiбрати його на дорозi, хоча хрiн його знає, чому шизик Стьопа вийшов уночi на дорогу без свого карнавального костюма, в якому вiн розгулював для власного задоволення i, припускаю, для того, щоби когось якось налякати привидом. Словом, там багато запитань, але головне – хто вiдiгнав машину Потурая за кiлька десяткiв кiлометрiв у лiс, якщо пiдозрюваний не вмiв водити? А враховуючи, що голову Потурая, – я оцiєю рукою, – вiн виставив уперед правицю, – виносив її з того сарайчика, – закопали поруч iз iншими, то цiлком логiчно припустити: Стьопа якимось боком до цього вбивства таки причетний. Може навiть справдi вбив i отримав голову в якостi призу для своєї колекцiї. Але поруч з ним хтось був. Той, хто потурбувався, аби Потурай на своїй машинi опинився в потрiбний час у потрiбному мiсцi – пiд сокирою «привида». Той, хто потiм вiдiгнав машину подалi, щоби заплутати слiди. Нарештi, той, хто потiм убив самого Стьопу, тим самим давши привiд закрити справу i списати всi три трупи на нього. Навiть якби вiн не нападав на Лару, його доля все одно була б вирiшена. Повiшеника i без цього епiзоду мусили знайти.

– Логiчно, – погодилася Тамара. – Тепер ще раз – до чого ти додумався?

– Позавчора вночi, коли Лариску чорти понесли на руїни, – Стас стрельнув на мене очима, чекаючи реакцiї, та я вирiшила краще промовчати, – перiщив дощ. На Притулi були кирзовi чоботи. У них же його i витягали з петлi. Чоботи бруднющi. Але на столику, на який вiн нiбито став для того, щоби запхати голову в зашморг, немає анi слiдiв вiд його чобiт, анi взагалi будь-яких слiдiв. Його акуратно i старанно витерли. Нiхто з тих, хто працював там, на мiсцi, не звернув на це увагу – дуже вже зрадiли, що все скiнчилося. Та й процес викопування голiв дуже непростий, я вам скажу. Коротше, я сам спочатку це якось провтикав. Потiм роздуплився, ще раз оглянув кухню i той нещасний столик – на нього нiхто не ставав або пiсля того, як сторож повiсився сам, його витерли. У це я слабо вiрю.

– Одна людина могла почепити Притулу до стелi замiсть лампочки? – для того, аби мої слова стали бiльш зрозумiлими, я пiдвелася i привставала навшпиньки, пiднявши руки догори. – Ти щось таке говорив учора, тiльки до мене не зовсiм дiйшло.

– Ну, є багато тих, до кого взагалi нiчого не дiйшло, – Стас пiдвiвся i став перед нами, нiби готуючись розiграти виставу театру одного актора. – Теоретично з такою процедурою хвацько впораються двоє-троє. Он Єсенiна в «Англетерi» троє вiшало, я тут кiно по телевiзору бачив… Тiльки навряд чи тут задiяна аж така кiлькiсть народу. Я вчора ще сам повернувся на мiсце, залiз через вiкно, аби пломбу не чiпати, i ще раз усе оглянув. Картина вимальовується приблизно така: хтось задушив Притулу, потiм взяв наперед заготований довгий дрiт, зробив зашморг, начепив на шию мертвого. Далi пiдсунув стола на потрiбне мiсце. Затягнув труп на стiл. Гак на стелi мiцний, сам перевiряв. Через гак цей самий «хтось» протягнув дрiт, тодi злiз i почав пiднiмати мертве тiло, наче пiдйомний кран, – Жихар показав щось на зразок пантомiми, впершись ногами в пiдлогу i перебираючи в повiтрi руками. – Ось так пiдтягнув тiло. Далi – найскладнiше: утримуючи його в такому станi, залiз на стiл i закрiпив зашморг на гаку. Потiм злiз, прибрав стiл – ось вам i повiшеник готовий. Залишається вiдрiзати зайвий шмат дроту i викинути його подалi. Слiд вiдрiзу досить свiжий, але це як раз не аргумент: дротину мiг перерiзати i сам Стьопа, готуючи собi зашморг. Але витерти пiсля себе стола вiн не мiг! – переможно закiнчив Стас i знову сiв на своє мiсце.

Надто складно. Логiчно, навiть переконливо – i все одно надто складно. Простiше допустити: усiх убив манiяк-шизофренiк, у такому випадку про логiку нема чого говорити. Хто прорахує хворобливу логiку психiчно нездорової людини? Тому Тамару i Стаса нiхто не захотiв слухати. Iнакше доведеться повiрити в iснування у Подiльську якоїсь iрреальної свiтової змови проти…

Проти кого?

– Давайте тепер думати, кому вигiдно вбити Потурая i списати це на серiйного вбивцю, – зiтхнула я.

– Якби не пригоди з його машиною, бiльше всього пiдiйшов би твiй друг Бондар, – буркнув Стас. – Не вiрю я, що вiн нi про що не здогадувався. Сам же оно нам з тобою про цю дурну легенду триндiв. Мовляв, менти не повiрять i таке iнше. Може бути, що Бондар зрозумiв, хто тут працює привидом, навiть вистежив його, а потiм узяв i вбив – вiд грiха подалi? Може бути! Бо тепер же сам вигрiбає: мовляв, узяв на роботу психа, приховував цей факт, непрямо допустив новi жертви, все таке.

– Я не думаю…

– I я не думаю! Для чого директору музею, який iснує на спонсорськi грошi та закордоннi гранти, грохати одного зi своїх постiйних годувальникiв? Скiльки там покiйник вiдслинював Бондарю на рiк?

– П'ять тисяч баксiв. Iнформацiя вiдкрита, щоразу озвучується, – сказала Тамара.

– Приблизно чотири сотнi на мiсяць, – швидко порахував Стас. – Потурай не олiгарх, але бiзнес нормально стоїть, вiн може собi такi витрати дозволити. Тим бiльше, що в нього ще є кiлька статей на благодiйнi витрати. Нi, не бачу причин, для чого Бондарю бажати Потураю смертi. Ну?

Олег кахикнув. Три пари очей подивилися на нього, i вiн, наче той фокусник, потяг iз капелюха живого кроля:

– Лiза.

– Що – Лiза? – перепитав Жихар.

– Не забувайте, що я тут нотарiусом наче як працюю. Постiйно обслуговую родину Потураїв з того часу, як вони сюди переселилися. Iснує заповiт на її iм'я. Чоловiк вiдписав їй усю нерухомiсть i залишив право на частину бiзнесу, якщо пiсля його смертi справою керуватиме виконавчий директор. Та якщо Лiза захоче займатися родинним бiзнесом далi сама, то починає керувати справами через пiвроку пiсля смертi чоловiка. Причини смертi не вказувалися. Вiн мiг померти сам, його могли вбити, на нього могла впасти цеглина, його могла збити машина, вiн мiг утопитися пiд час купання, навiть накласти на себе руки. Копiї документiв у мене є.

Ми перезирнулися.

– Ти теж склав заповiт? – поцiкавилася Тамара.

– Не плутай, жiнко, яйця з легенями. Нерухомiсть записана як власнiсть особисто Потурая. Це у нас iз тобою все нажите в шлюбi – спiльне, i телевiзор при розлученнi доведеться рiзати пилкою, – Тома жартома штурхонула чоловiка кулаком у бiк. – А в подружжя Потурай – шлюбний контракт. Для наших країв це взагалi дивина, але Потурай – дядько просунутий. До того ж, менi здається, вiн щось знав, раз так прив'язав до себе жiнку.

– Рiзниця у вiцi в них велика? – запитала я.

– Одинадцять рокiв. Йому було пiд п'ятдесят. Серце, правда, гуляло, як у бiльшостi наших бiзнесменiв, але нiчого смертельного. За контрактом, поки вiн живий i здоровий, Лiза не матиме нiчого.

– А вона щось мала до шлюбу? Маю на увазi – свого? Квартира там, машина…

– Цього ми не знаємо, – розвiв руками Олег. – Вона ж не тутешня. Трималася скромно, нiчим особливим не вiдзначалася.

– Тим не менше, чоловiк обклав її заборонами i обмежив у певних правах та претензiях.

– Задумай вона з ним розлучитися офiцiйно – не матиме нiчого. Хiба залишиться працювати на фiрмi на правах найманого працiвника. Iз зарплатою, – уточнив Олег. – Думайте, що хочете, а iнших видимих зацiкавлених у наглiй смертi Потурая поки що нема.

– Стасе, оце саме твоє, ну, iз зашморгом, жiнка може сама проробити?

Тепер три пари очей вичiкувально дивилися на Жихаря.

– Жiнки все можуть.

– А серйозно?

– Серйозно. Там нiчого особливо важкого i складного нема. При бажаннi все можна. Мене iнше цiкавить – машину вона водить?

– Водить, – кивнув Олег. – За довiренiстю. Сам її за кермом кiлька разiв бачив.

– Тепер так: невже вона якимось хрiном скентувалась iз музейним сторожем i використала його, як зброю? Хтось у це вiрить?

– Ми про Лiзу нiчого не знаємо, – нагадала присутнiм Тамара. – Раптом у минулому вона ще й не таке вигадючувала? Знаючи, ким вона була до того, як стала дружиною Потурая, i чому чоловiк так обережно поставився до своєї дружини, можна робити рiзнi потрiбнi нам припущення. Хоча, – вона кашлянула, – менi слабо вiриться в iснування такої змови мiж грамотною жiнкою i божевiльним брудним психопатом. Тим бiльше, що Лiза повинна в такому разi знати, хто вбиває людей. Невже вона сама вистежила i вирахувала його?

– Тодi в неї повинен iснувати таємний коханець…

– О, поїхали! – Стас знову пiдскочив iз табуретки. – Давайте ще кiлькох персонажiв сюди введемо! Знову вселенська змова виходить, i ось в це я сам нiколи не повiрю! Тiтка пiдозрiла, слiв нема. Прокачати б її…

Ми зустрiлися поглядами.

– Чого ти так на мене дивишся?

– Я завтра справи здаю. При всьому бажаннi не можу пiдключитися до процесу. Звiльнятися з ментовки – той ще геморой. Антонiвна теж при «iсполнєнiнii».

– Ага, – пiдтвердила Тамара. – Якщо мене завтра не буде – розiпнуть так, що не воскресну, i руки вмиють. А в Олега завтра важлива оборудка, там вiдразу три хати продають, купують, оформлюють – геморой не менший.

– I що ви пропонуєте?

Тамара знову кахикнула.

– Завтра нiби похорон Потурая. Рештки тiла вдовi видали, вона вже повезла труну в Хмельницький, ховатимуть там, вона на центральному цвинтарi вже домовилася, фiрма мiсце купила, обiд накриває, все таке… Може, там буде хтось, хто знає Лiзу довший час. Краще жiнку пошукати – ми, баби, язиками поляпати любимо, особливо на провiнцiї.

– Де? На поминках?

– Туди краще не йти. На кладовищi, швидше за все. Поминати стороннi, як правило, не ходять, а на сам похорон всякi набiгають. Напружся, Ларо, iнакше просто нiяк.

Справдi. Ще кiлька днiв тому мене намагалися усунути вiд цiєї справи максимально, а тепер приватну особу слiдчий практично офiцiйно вiдправляє провадити дiї, яких я не маю жодного права провадити. I таки дiйсно без мене – нiяк. Тiльки…

– Ну, раз ви вiрите, що я впораюсь… А ось на чому я поїду? Машинi моїй кердик, – я кивнула головою в бiк вiкна, що виходило на двiр. Побита «привидом», вона нудьгувала попiд вiкнами будинку моїх друзiв, куди її вчора пiд кiнець дня стараннями Олега притягнули. Вiн нiби вже почав домовлятися за ремонт, тiльки чує моє серце – додому доведеться їхати так, а потiм повертатися ще раз, аби забрати полагоджений транспорт.

– Розбалувалася ти, подруго, – буркнула Тамара.

Олег вийшов i повернувся, тримаючи в руцi зелену купюру.

– Оце тобi на проїзд i добовi, кумо. Сотки вистачить?

Я глянула на Тому. Та кивнула, нiяк не коментуючи рiшення чоловiка.

– Тобi ж нiхто не компенсує.

– Нiчого. Сто баксiв я ще колись зароблю. Та й це не вiд серця вiдриваю. Раз даю – значить, можу дати. Раз ця справа стала нашою приватною, можна сказати – родинною в широкому розумiннi, – вiн обвiв рукою всю компанiю, – то й витрати, вiдповiдно, беремо на себе. Тепер так, – вiн поклав поруч iз купюрою свiй мобiльник. – Давай менi свiй, це – безлiмiтка. Менi залиши свiй. Там забитi всi нашi телефони. Щось термiнове – дзвони i говори без обмежень. Буде щось важливе в когось iз нас – тобi маякують i ти передзвонюєш, отримуєш iнформацiю чи просто додатковi iнструкцiї. На будь-якi iншi дзвiнки просто не вiдповiдай. Якщо хтось шукатиме мене в якихось справах, знайде завжди. Ну, – пiдбив пiдсумки Олег, – грошима i зв'язком ти нiби забезпечена.

– Завтра рано пiдведу тебе до одного нашого таксиста, за прийнятною цiною до Хмельницького домчить. А там уже зорiєнтуєшся, – вставив Жихар. – У разi чого – дзвони, чим зможу – пiдстрахую. Знайомi менти нормальнi в Хмельницькому є, це на крайняк…

– Такi, як у Кам'янцi?

– Ага. Вони всi такi. Словом, Лар, дивись. Ти нiби вже доросла.

Нiби.

У мене склалося враження, що зараз мене проводжають кудись на фронт. Або, що бiльш iмовiрно, за лiнiю фронту.

У ворожий тил.

20 вересня, середа
Я МОЗАЇКУ СКЛАДУ

Народу на похорон Вiктора Потурая зiбралося справдi чимало.

Стоячи осторонь, у проходi мiж скромними хрестами, прямокутними гранiтними пам'ятниками i багатими обелiсками, що зайвий раз свiдчило – на кладовищi заможний покiйник цiлком спокiйно розташується i вживеться поруч iз мерцем нижчого соцiального прошарку, я спостерiгала за скорботною церемонiєю, чимдалi, тим бiльше переконуючись у провалi нашої затiї. Удова, як водиться, вся в чорному, стоїть бiля краю могили, приймає спiвчуття. Труна закрита, грає оркестр. Хтось щось говорить, менi з мого мiсця не чутно, та й не особливо дослухаюся – на цвинтарi говорять тiльки хорошi слова.

Уточнення – про покiйника. Люди зiбралися для прощання з Вiктором. Отже, прийшли тi, хто вважає себе близьким до нього, а не до Лiзи.

Нехай пробачать мене за, можливо, недоречнi в цiй обстановцi думки, але навряд чи бiльшiсть присутнiх справдi щиро тужить за трагiчно загиблим Потураєм. Коли помирає, а тим паче – такою наглою смертю, директор фiрми, присутнiсть усiх працiвникiв на похоронах є обов'язковою. Нехай тiльки спробує хтось не прийти, хоча нiбито нiхто нiкому нiчого не зобов'язаний. Люди пiдписували контракти, за якими мусили ходити на роботу, а не проводжати в останню путь працедавця. Згодна, фiрма не надто велика, покiйний теж не був акулою бiзнесу, одначе вiн був працедавцем, а отже – годувальником i батьком рiдним для кiлькох десяткiв людей лише в Хмельницькому. Наймана робоча сила i про хазяїна навряд чи знає багато, а про його жiнку – ще менше.

Це означає лише одне: потенцiйних носiїв потрiбної менi iнформацiї серед присутнiх я не знайду.

Коли четверо копачiв, один iз яких машинально поплював на руки i потер долонi, пiдхопили труну за мотузки i почали пiд недружне жiноче голосiння опускати її в могилу, я трошки пiдкоригувала свої висновки: в цей момент вiд натовпу вiдокремилася жiнка, яка до того часу стояла, як я встигла помiтити, в останнiх рядах, швиденько перехрестилася, повернулася i неквапом рушила до виходу. За спиною в неї люди по черзi почали кидати ритуальнi грудки та жменi землi на кришку труни, до загальної печалi додався дрiбний дощик, жiнка на ходу пiдняла комiр плаща.

Лавiруючи мiж цвинтарних огорож, я пiшла за нею. Наздогнати вдалося лише бiля виходу. Там жiнка зупинилася бiля зграйки жебракiв, витягнула гаманця, роздала їм копiйки. Я зробила те саме, тицьнувши в руку неголеного дядька дрiбну купюру, i легенько торкнулася пучками пальцiв лiктя незнайомки. Вона повернулася, ще стискаючи в руцi монетку i маючи явний намiр вiддати її настирливому злидаревi, котрий аж хапає за руку, та, побачивши мене, схилила голову на бiк, пославши мовчазний запитальний погляд.

– Вибачте, я… Тобто… Вибачте ще раз, ми могли б поговорити?

– Зi мною? – перепитала жiнка. – Я вас не знаю.

Зблизька вона виявилася людиною приблизно мого вiку, може трохи старшою, та не набагато. На обличчi – мiнiмум косметики, це кидається в очi так само, як i її надмiрнiсть. Волосся коротко стрижене, але вона явно належала до того типу жiнок, кому «хлопчачi» зачiски пасують.

– Я вас теж не знаю. Давайте вiдiйдемо звiдси, тут не дуже зручно розмовляти.

Ми вiдiйшли далi, жiнка витягла з сумочки пачку тоненьких бiлих цигарок, закурила, сховала пачку назад i, так само не розмiнюючись на зайвi слова, запитально глянула на мене. У свою чергу я мовчки витягнула своє посвiдчення i розгорнула перед нею.

– Адвокат? – її брови стрибнули вгору. – Чий ви адвокат, та ще з самого Києва?

– Нiчий поки що. Я тут у приватних справах…

– На кладовищi навiть офiцiйнi особи бувають у приватних справах. Смерть, похорон – взагалi приватна справа.

– Правильно. Але така смерть, яка забрала того добродiя, – я кивнула в бiк цвинтаря, – називається вбивством. I жодне вбивство нiде й нiколи чиєюсь приватною справою не було.

– Я зрозумiла. Ви розслiдуєте вбивство. Тiльки хiба ви не спiзнилися? Я чула, народ шепотiвся – вбивцю знайшли. Якийсь манiяк, у якого ґрунтовно протiк дах. Чи це неправда?

– Не знаю, – щиро зiзналася я, а далi почала натхненно брехати: – Насправдi вбивство як таке мене не цiкавить, я спецiалiзуюся на цивiльних справах. Це я так, для розмови про вбивство заговорила. У мене iнша мета. Розумiєте, я представляю страхову компанiю. Так би мовити, в неофiцiйний спосiб…

– Вас хтось найняв, аби ви щось дiзналися, правда? – жiнка посмiхнулася i кинула недопалок собi пiд ноги. – Прямо як у кiно, чесне слово.

– Кiно не кiно, але ви приблизно вгадали, – я милостиво дозволила їй продемонструвати власну прозорливiсть. – Подробицi, з вашого дозволу, опущу, бо такi правила нашої корпоративної етики. Але менi здалося, що ви можете якимось чином допомогти.

– Яким саме? На когось настукати?

– Для чого прямо аж так? Слухайте, як вас звати?

– Нiна, – вона не розверталася i не йшла геть, дивилася на мене зацiкавлено i заiнтриговано, з чого напрошувався висновок – вона поки що готова мене слухати.

– Мене Лариса. Нiно, ми стоятимемо прямо тут чи, може, пiдемо кудись, присядемо…

– А раптом я не та людина, котра може вам допомогти? Ви скажiть, у чому проблема, потiм визначимося.

– Добре. Поки що я навiть не знаю, чи є насправдi проблема. Менi треба неофiцiйно зiбрати якомога бiльше вiдомостей про Лiзу, дружину… тобто, вдову… Словом, пiсля його смертi їй належиться певна страхова сума. Оборудку укладали мої хорошi знайомi, тому й попросили, аби не свiтитися самим…

– Ясно, – махнула рукою Нiна. – Ви не за адресою, панi адвокат. Чому ви взагалi вирiшили, що я зможу тут бути корисною?

– Ви не лишилися на цвинтарi. Дочекалися початку церемонiї прощання i пiшли собi. З цього я роблю кiлька висновкiв. Наприклад, ви – випадкова людина, вам просто цiкаво, кого i як ховають. Подiбнi люди трапляються, тiльки, здається менi, в нашому випадку це – абсурд.

– Правильно здається, – погодилася Нiна. – Просто я трохи знала Лiзу, почула про її горе i прийшла пiдтримати – сама по собi. Вона навiть не бачила мене. Там без того є кому демонстративно кидатися на груди вдови зi скорботними криками. Але залишатися далi з гуртом незнайомих людей, аби пiдтримувати за поминальним столом зовсiм необов'язкову розмову – вибачте, це вище моїх сил.

– Приблизно так я i подумала. Тiльки чомусь вирiшила: ви – подруга Лiзи, яка не має вiдношення до її основного оточення.

– А тут ви не правi. Оточення дружини бiзнесмена – це оточення бiзнесмена. Так само, як оточення актора – це його компанiя, а дружина чи коханка сприймаються як частина iнтер'єру. Торшер, наприклад.

– Ви говорите так, наче були дружиною чи коханкою актора…

– Нi, Ларисо. Я три роки була дружиною бiзнесмена, потiм мене це дiстало. Мiй колишнiй чоловiк свого часу мав спiльнi справи з Потураєм. Так ми познайомилися з Лiзою. Але, повторюся, я дуже мало про неї знаю. Тому перспектив у нашої з вами розмови нема жодних. Хоча б iз тiєї причини, що ми знайомi лише кiлька рокiв, та й за цей час бачилися не надто часто.

– Я правильно розумiю: ви були подругами, та не близькими?

– Абсолютно. Не знаю, чи були в Лiзи взагалi близькi подруги, – Нiна зморщила чоло. – Коли вже вам так треба, спробуйте пошукати таку собi Катю Мегеру.

– Це прiзвище таке?

– Що? А, ну так! – до неї дiйшов смисл мого запитання. – Прiзвище, прiзвище, причому – справжнє, вона його нiби не змiнювала. Лiза кiлька разiв обмовлялася, що ця Мегера – справдi не чужа їй людина. Я навiть якось бачила її. Ми сидiли в центрi в кафе, пили сухе вино. Вiрнiше, вони сидiли, а я саме подзвонила Лiзi, вона запропонувала приєднатися, я приїхала. Потрiпалися про своє, жiноче. Усе, бiльше не зустрiчалися.

– Таємнича якась Катя Мегера…

– Нiчого таємничого, – Нiна знову витягла цигарки, та закурювати не поспiшала, замiсть того почала гратися пачкою в руцi. – На Тучi її пошукайте, вона там працює.

– Де?

– Туча. У нас так дехто оптовку називає. Ну, речовий базар оптовий, той самий, знаменитий, куди вся країна за товаром їздить. У Катi там три торгових точки. Бiльше, вибачте, не знаю нiчого.

– Що, їхати на найбiльший в Українi речовий базар i питати там Катю Мегеру?

– А у вас, панi адвокат, є вибiр? – Нiна все ж таки передумала курити, сховала цигарки назад. – Вона шкiрою торгує. Це все, що можу, правда.

Не так усе складно, як здавалося. Катю Мегеру, виявляється, на базарi багато хто знав. Правда, на територiї її не було. Реалiзатори сказали – зранку крутилася, тепер десь по мiсту. Але запросто, зi знаменитою на весь свiт подiльською вiдкритiстю, дали менi номер її мобiльного телефону, бiльше того – видзвонили її i запитали, де шукати. «Адвокат iз Києва? Для чого». – «Це стосується Лiзи», – пояснила я, коли менi передали трубку.

Здається, вгадала: цi слова подiяли краще за пароль для зв'язку. Мегера назвала адресу, уточнила – це домашня. А таксi я взяла вiд базару.

На вiдмiну вiд вранiшньої Нiни, вiк Катерини, яка вiдкрила менi дверi, я визначити не бралася. З однаковим успiхом їй могло бути за тридцять, за сорок i за п'ятдесят. Груди напинали бiлий светр iз ангори, джинсова спiдниця дiставала до колiн, обтягнутих чорними панчохами. Зачiска видалася дивною, та коли ми пройшли з передпокою до великої кiмнати, де свiтла бiльше, я роздивилася i зрозумiла: це перука.

– Пити щось хочете? – дiловито запитала Мегера.

– Нi, дякую, – менi хотiлося кави, та навряд чи господиня запропонує варену, в неї, очевидно, розчинна. Випробовувати долю не буду, потерплю. – У мене не так багато часу, та й у вас так само. Давайте вiдразу до справ.

– У мене до вас жодних справ нема.

– Згодна, – зiтхнула я. – Менi сказали, що ви давно знаєте Лiзу Потурай. А ми… я збираю про неї iнформацiю.

– Для кого?

– Це приватна справа. Їй нiчого не загрожує. Навпаки, може, в чомусь та й допоможе.

– Кого це переймають нашi з Лiзою стосунки?

– Хiба тут якiсь секрети?

– Нi. Просто я єдина, хто залишився з її минулого життя, а минулим вона дорожить. Воно в неї було краще за те, що має тепер. Ну, не зовсiм краще, але там є що згадати. Не все хочеться, скажемо так… Коротше, її новi знайомi не входять в коло моїх. А новим людям вона не бачить потреби розповiдати щось про себе. Чоловiк так само всього не знав.

– Не знав?

– Його вбили. Лiза дзвонила менi вчора i сказала це. Точно нiчого не хочете пити?

– Точно. Катю, ми можемо поговорити про Лiзу?

– Поговорити?

– Ви… ви можете розказати про неї щось, чого вона не хотiла б довiряти навiть чоловiковi? – я старанно добирала слова i вiдчувала, якою недолугою виглядаю збоку. Очевидно, це мене виручило: i Нiна, i Катерина помiтили мiй стан, i їм, видно, просто стало мене шкода. До того ж я в цьому станi була цiлком природною, отже про якусь тонку гру чи провокацiю навiть не йшлося.

– Тепер можу, – кивнула Мегера. – Бо Вiтя все одно вже не дiзнається того, чого не треба. Хоча деякi речi вiн i без того знав. Наприклад, що дружина його не любила.

– Лiза?

– Лiза. У нього була одна дружина.

– Знаєте, я теж не любила свого колишнього чоловiка, – зiзналася я. – Правда, зрозумiла це, проживши з ним досить довго.

– Бачте, а Вiтя Потурай знав це вiд самого початку. Лiза працювала на нашому базарi реалiзатором, нашi мiсця були навпроти. Так познайомилися.

Отак! Нiчого собi…

– А… i давно це було?

– Давненько. Вона пiсля iнституту роботу знайти не могла. До того ж там ще проблеми наклалися… Коротше, п'ятнадцять рокiв тому на базарах вiсiмдесят вiдсоткiв продавцiв мали дипломи про вищу освiту. Тiльки в кожного вона рiзна. У мене, наприклад, вища технiчна. А Лiза – iсторик. Закiнчила педiнститут у Кам'янцi, iсторичний факультет. Я коли з нею ближче зiйшлася, побачила – любить вона цю науку. I досi не байдужа – Вiтю, чоловiка, на спонсорство розкрутила, умовила його iз якимось краєзнавчим музейчиком грошима дiлитися.

Знаю я, з яким музейчиком. Тут iнше, не менш цiкаве: Лiза в нас, виявляється, iсторик за освiтою. I, виходить, це тiльки здається, що бiзнесменських жiнок нiчого не цiкавить. Ось звiдки така поiнформованiсть про привидiв мiстечка Подiльська – звичайна цiкавiсть дружини спонсора. Ще одне очко не на вашу користь, шановна панi Лiзо…

– Отак вiдразу пiсля iнституту – на базар?

– Чому вiдразу? Тут усе починається. Пити щось не надумали?

– Давайте кави, – приречено погодилася я, i не помилилася в розрахунках – Катерина за кiлька хвилин уже заливала окропом iз електричного чайника гранули розчинної кави, перемiшанi з двома чайними ложками цукру. Собi вона зварганила точно такий напiй i, сьорбнувши, продовжила:

– Iсторiя така. Було в Лiзи велике кохання. Хто вiн – поняття не маю, вона вперто не казала. Але точно не студентська любов. Вiрнiше, вона десь на четвертому курсi вчилася, а вiн уже нi. Роман був бурхливий, згадувала – дуже красивий, i закiнчився весiллям. Дiти не вiдразу пiшли, десь через два роки. I тут – сюрприз: iз пологового будинку Лiза виходити не хотiла. Скандал, у палатi зачинилася, дверi лiжками пiдперла, iстерика – не вийду, мовляв, i все тут. Молодий батько нiчого не розумiє, тiльки вiн такий один був. Увесь персонал знав, усi породiллi – негреня в Лiзочки вилiзло.

– Яке негреня? – я мало не похлинулася кавою.

– Маленьке. Чорненьке, – спокiйно мовила Катя. – До Кам'янця iноземнi студенти за обмiном приїздили, з Києва, так само iсторики. Там двоє негрiв затесалося. Чоловiк нiчого не знав, саме у своїх справах у Чернiвцi на кiлька днiв поїхав. Лiза казала потiм – сама не знає, що тодi на неї найшло. Мабуть, звичайна цiкавiсть, та й випили вони… Думала, обiйдеться, та й було всього разок. Нiчого, каже, особливого в тих неграх нема, її чоловiк навiть краще, та й любила вона його, а не чорного зайду. Тiльки про обережнiсть забула, розслабилася – i маєш.