Текст книги "Легенда про безголового"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

– Хвилинку! – вирвалося в мене, i, аби наступної хвилини не шкодувати про власну нестриманiсть i не вiдiгравати назад, я рiшуче зайшла на подвiр'я i пiдiйшла просто до начальника мiлiцiї, до чиєї лютi додався неабиякий подив.

– Це що таке? Чому стороннi тут?

– Не стороннi. Будь ласка! – я простягнула йому своє красиве адвокатське посвiдчення, сподiваючись, що корочка київського адвоката все ж таки пригальмує емоцiї мiлiцейського полковника з провiнцiї. Правильно сподiвалася: Яровий уважно вивчив мiй документ, хотiв щось сказати, але замiсть того засичав i повернув корочку назад.

– Що з того?

– Я – його адвокат, – кивнула я на Ваську Хмару.

Тепер писки закруглилися в решти оперiв. Навiть Жихар очевидно не все розумiв. Проте найменше в чомусь розумiвся сам затриманий. Вiн тiльки голосно сопiв i час вiд часу гикав, крутячи в рiзнi боки головою.

– З якого це переляку? – поцiкавився Яровий. – I звiдки ви взагалi тут взялися, панi, гм, Ларисо?

Ага, уже, значить, «панi». Давай, солдафон мiсцевий, вчися тримати себе при жiнцi достойно.

– Звiдки я тут – це моя особиста справа. Пiзнiше я вам поясню, якщо на це буде потреба. Але навряд чи спецiально треба пояснювати, що кожен затриманий за пiдозрою в скоєннi злочину має право на адвоката. I без адвоката має повне право взагалi мовчати, не вiдповiдаючи навiть на запитання, як його звуть.

– Ви, шановна, наскiльки я зрозумiв, приватний адвокат. Отже, представляти iнтереси затриманого маєте право пiсля того, як покажете письмову угоду про те, що ви справдi представляєте його iнтереси.

– Слухайте, давайте не будемо зараз змагатися у глибинi знання законiв, – я посмiхнулася так мило, як тiльки могла в данiй ситуацiї. – Для початку роботи досить усної згоди клiєнта i його письмового клопотання на iм'я слiдчого вашої прокуратури Тамари Комарової, – при цьому очi Ярового остаточно перетворилися за формою на блюдця, – про те, що вiн не проти, аби я як адвокат представляла його iнтереси. Єдине, що може нам зашкодити – це категорична вiдмова самого затриманого. Василю, ви вiдмовляєтеся вiд адвоката?

Яким би Хмара не був п'яним, вiн не мiг не второпати – тут вiдбувається щось на його користь. Тому закричав: «Нє-нє-нє, адвоката давай!» та iнтенсивно закивав головою.

– А бабла на київську адвокатку в тебе стане, Васько? – похмуро запитав Яровий.

Нi, правда, тiльки я можу в таке влiзти. Ну хто б мiг подумати, що замiсть того, аби спокiйно вiдсипатися подалi вiд столицi i колишнього чоловiка, я буду адвокатом п'яного рецидивiста, в якого навiть не буде грошей оплатити мої послуги?

Коли Хмару вели в «бобик», я перехопила погляд Жихаря. Вiн пiдморгнув. А потiм, попри те, що в своєму ставленнi до мiсцевих ментiв я ще не визначилася, не могла не отримати задоволення, побачивши з яким виразом начальник мiлiцiї дивився на Стаса та його компанiю, котрi дружно сiли в машину до мене, київського адвоката.

Мало того, що всю малину перепсувала, так ще й оперiв на затримання возить.

Темна конячка, класичний випадок…

З волосся Хмари на стiл, за яким сидiв оперативник, капала вода.

У дворi мiлiцiї, просто бiля гаражiв, Ваську вивантажили з «бобика» i, не дивлячись на протести, нахилили й почали поливати голову крижаною водою з гумового шланга, з якого миють машини. Спочатку затриманий кричав, але дуже швидко замовк, тiльки вiдфоркувався.

Подивитися на це збiгся, мабуть, увесь особовий склад мiської управи. Серед них було кiлька жiнок рiзного вiку, i вiд спроби протестувати мене утримало небажання виглядати в їхнiх очах такою собi фiфою, з породи принцес на горошинi. Тим бiльше, що скоро я зрозумiла – в принципi, все робиться правильно. Двадцять хвилин крижаного душу якщо не остаточно витверезили Хмару, то хоча б привели його до тями. До всього вiн мiг не соромитися своїх мокрих та брудних штанiв – тепер вiн був мокрий увесь. Якась тiтонька, судячи зi спецодягу – тутешня прибиральниця, принесла йому вафельного рушника, кинула на голову, а вилупатий Вовчик пiд загальний регiт сяк-так витер Васю, пiсля чого його нарештi повели допитувати.

Перед початком я простежила, аби затриманий написав пiд мою диктовку клопотання i попросила Жихаря занести це Тамарi в прокуратуру. Той передоручив Андроновi, i вже за п'ять хвилин менi на мобiльний подзвонила Тома, яка вiдмовлялась будь-що розумiти. Довелося кiлькома реченнями пояснювати ситуацiю, i, нарештi, допит почався – в моїй присутностi.

– Ну, Вась, як воно життя взагалi?

– Нiчого. Нормальне.

– Ага. Значить, вiд нормального життя ти в мене шмаляти почав?

– Я… не в тебе…

– Ти з п'яних очей мене з бандитом переплутав, правда? Вийшов ти на вулицю рано пiсля вчорашнього за малою фiзiологiчною потребою, а тут – бандит, прийшов тебе грабувати. Ну, ти i почав самозахищатися. Так i запишемо?

Хмара запитально подивився на мене.

– Справдi, Василю, вам краще розказати все, як було, – порадила я.

– Панi адвокат сама все бачила, – пiдхопив Жихар. – Вона люб'язно погодилася витратити на тебе свiй час, аби ти тут зайвого на себе не взяв. Наприклад, не почав доводити, що стрiляв не з паршивого обрiза, а з «узi».

– Чого? – витрiщився на нього Хмара.

– Не збивайте його. Дайте зiбратися з думками, – промовила я.

– Якi там у тебе думки, Вась?

– Чого вам узагалi треба? Приходять, хапають…

– …стрiляють, – в тон йому продовжив Жихар. – Слухай, Хмаро, не хочеться на тебе свiй i чужий час витрачати. Ти стрiляв у працiвникiв мiлiцiї. До того ж незаконно зберiгав у себе вогнепальну зброю. Пiсля твоїх ранкових салютiв будь-який балiстик пiдтвердить, що цей шматок мисливської рушницi стрiляє, причому – добре. Отже, зброя в тебе зберiгалася бойова. Ми ще не почали серйозної розмови, а в тебе – двi, – вiн простягнув через стiл свою довгу руку, показуючи затриманому два розчепiрених пальця, – бачиш – уже двi серйознi статтi. Усе, що мiг, ти вже сам для себе зробив. Тому давай краще спокiйно поговоримо. Давай?

– Ну… Про що?

– Наприклад, чому ти вiд мене втiк i почав стрiляти.

Хмара вiдвернувся вiд нього, повернув запухле обличчя до мене, i в його очах я прочитала все, що писалося в рiзнi часи про безнадiю. Зрозумiвши, очевидно, мiй настрiй, вiн опустив голову i втупився в червоний лiнолеум казенної пiдлоги.

– Як Валька? – помiняв тему Жихар.

– Яка? – буркнув Хмара, не пiдводячи голови.

– А то ти не знаєш. Добре, не буду тебе мучити: Валька Глибока, знаєш таку?

– Ну, знаю…

– Слава Богу, почалася розмова! Давно її бачив?

– Я що, хрестики на календарi ставлю?

– Учора? Позавчора? На тому тижнi?

– Мене вчора в мiстi не було.

– А де ти був? Тебе наче бачили на базарi…

– Може й бачили, – чи менi здалося, чи в голосi Хмари почулася надiя. Хоча я точно знала – засiдку бiля його хати тримали з минулої середи. А виставили її, в свою чергу, через два днi пiсля вбивства приятеля Миколи Дорошенка. Приятеля Валентини Глибокої – сердечної любаски мого, з дозволу сказати, клiєнта. – Хто бачив?

З цього моменту розмова явно починала цiкавити Хмару. Вiн навiть пiднiс голову i в очах нарештi з'явилося щось схоже на осмислений вираз. Я вирiшила скористатися цим, та Жихар мене випередив.

– Хто бачив – я тобi потiм розкажу. Мене цiкавить, чи правда ти був у Подiльську починаючи з третього числа цього мiсяця. Навiть ранiше – з першого вересня.

– Начальнику, серйозно – в мене на цифри пам'ять не того…

– Добре, – покладисто промовив Стас. – Давай з минулого понедiлка почнемо. Де ти третього був?

– Таксував цiлий день.

– Так, вiвторок, четверте число? Думай, думай…

– Мабуть, так само таксував. Наче на Хмельницький два рази їздив, раз на Кам'янець, звiдти так само людей привозив…

– Бач, як добре. До речi, де твоя машина?

Хмара злякався. Причому так явно, що Жихар помiтив переляк одночасно зi мною i вiдразу переключився:

– Чорт з нею, це не так важливо. Твоя машина. Де захотiв, там i залишив, правильно?

– Ну, так…

– А в середу минулу де був?

Я вирiшила втрутитися.

– Секундочку. Василю, ви краще назвiть прiзвища тих, хто може пiдтвердити, що в такi-то днi бачив вас у мiстi. Нехай ви навiть не ночували дома, це – ваше право. Але якщо ночували десь в iншому мiсцi, краще сказати, де.

– Для чого?

– Аби вони пiдтвердили ваше алiбi. Знаєте, що таке алiбi? – Хмара кивнув. – Знаєте, для чого вам алiбi? – Хмара похитав головою. – Чудово. Значить, ви нi в чому не вiдчуваєте себе винним.

– Ага. Не вiдчуваю, – погодився той.

– А в чому ти не винуватий, Вась? – вклинився Жихар. – Нi в чому? I з Вальчиним хахалем ти не сварився?

– До чого тут…

– Сварився з ним чи нi?

– Менi здається, – зауважила я, – вiн може не вiдповiдати на це питання. Хiба що ви маєте письмову заяву громадянки Глибокої…

Жихар рвучко пiдвiвся i жестом вiдмахнувся вiд мене. Потiм обiйшов стiл, пiдхопив по ходу стiлець, примостив його мiж мною i моїм клiєнтом спинкою вперед, осiдлав його i заговорив, карбуючи кожну фразу:

– Значить, слухай мене, Васько. Ти посварився з приблудою, якого пригрiла Валька. Свiдкiв я тобi скiльки хочеш знайду. Ти обiцяв йому башку вiдкрутити. Потiм його знаходять з вiдрубаною головою, а ти зникаєш iз мiста. Або ти кажеш, де був i хто може пiдтвердити, що ти тут нi при чому, або до всiх твоїх сьогоднiшнiх подвигiв ми припишемо мокруху. I поки що ми говоримо тiльки про одну. Тобi сьогоднi пощастило – за тебе є кому заступатися. Я особисто панi адвоката не розумiю. Але вона має право тебе захищати, а ти – право на її захист. Тому не хочеш мати справу зi мною – пiди на зустрiч адвокату й доведи, що тебе є вiд чого захищати. Мене поки не цiкавить, чому ти почав стрiляти. Де ти був iз позаминулої суботи до сьогоднiшнього ранку i хто може це пiдтвердити. Усе, ми тебе слухаємо. Ти скажеш, i адвокат подумає, що з цим робити. Ну, буде розмова?

Слова опера нiби давили на Хмару згори. Вiн опускав голову все нижче, i пiд кiнець Стасового монологу зiщулився на своєму стiльцi i зробився зовсiм маленьким. Я вiдчувала – з ним вiдбувається щось не те, але що саме – зрозумiти не могла. Помiтно зрадiвши, що протягом цих днiв його могли бачити в Подiльську, тепер вiн явно не хотiв, аби так було. Однак говорити, де саме вiн був i з ким, Хмарi, вочевидь, так само не вигiдно. I стрiляти почав не просто з п'яного куражу – вiн боявся приходу мiлiцiї, тим не менше чекаючи на це щодня.

– Вiдведiть затриманого в камеру, – рiшуче промовила я, i, випереджаючи будь-якi заперечення Жихаря, додала: – Будь ласка. Йому треба вiдпочити i подумати над тим, що вiн зараз почув. До того ж вiн ще не в зовсiм адекватному станi, ви ж розумiєте?

Стас хотiв щось сказати, та замiсть цього рвучко пiдвiвся й вийшов iз кабiнету. Повернувся дуже швидко в супроводi двох сержантiв, якi звичним жестом пiдхопили Хмару пiд руки й вивели. Коли за ними зачинилися дверi, Жихар сiв за свiй стiл, закурив, отруївши мене ядучим димом дешевих цигарок, i запитав:

– Ну?

– Що значить – «ну»?

– Ви нiчого не хочете менi сказати?

– Тiльки те, про що ви вже самi думали кiлька разiв. Якщо того, кого я називаю своїм клiєнтом, цими днями, особливо – в днi, коли були скоєнi цi два вбивства, в Подiльську нiхто не бачив, це не означає, що його в мiстi не було. Вiн бачить вас, намагається втекти i навiть вiдстрiлюється. Вчинок абсолютно дурний, навiть для п'яного рецидивiста. Якщо цей п'яний рецидивiст нiчого за собою не має. А раз Хмара так повiвся, значить, рило в пуху. Тiльки в чиєму.

– До чого ви ведете?

– Я схильна думати, що Хмари в мiстi не було. Невiдомо де зникла машина, невiдомо звiдки з'явився обрiз. Рецидивiст, транспорт, вогнепальна зброя. Таке поєднання вам нi про що не говорить?

Жихар помовчав, переварюючи почуте. Нарештi промовив:

– Ларисо, ви точно нiколи не працювали слiдаком чи в розшуку?

Цей день ще був багатий на подiї.

Пiсля того, як я залишила Жихаря з його колегами i службовим телефонним апаратом, мене перехопив начальник мiлiцiї Подiльська. Яровий запросив до себе в кабiнет i навiть пригостив розчинною кавою, пiсля чого пояснив: йому дуже приємно, що київськi адвокати турбуються дотриманням законних засобiв дiзнання, але я в цiй всiй справi – людина випадкова. I саме мене йому тут не вистачало пiсля дружного приїзду i щоденної атаки центральних українських телеканалiв та пiстонiв, що вiн регулярно отримує вiд начальства всiх рiвнiв. А начальства над ним ох як багато: що обласного, що мiнiстерського. Словом, я не повинна ображатися i мушу розумiти, наскiльки заважаю мiлiцiї працювати.

Пiзнiше, вже ввечерi, Тамара в особах розповiла про скандал, влаштований Яровим у прокуратурi. Слiдча Комарова, бачте, перешкоджає слiдству, яке сама ж i веде. Хоча вона сама пiдлегла, з думкою начальника мiлiцiї має повне право не рахуватися. Звiсно, в неї була розмова з керiвництвом, але вона носила ознайомчо-профiлактичний характер. Усiх цiкавила не законнiсть чи незаконнiсть моїх дiй, а хто я, власне, така i звiдки взялася на голову полковника Ярового.

Олег у своїх висновках був бiльш категоричний: задницю начальнику мiлiцiї вже давно пора пiдпалити. Якби не я, менти до вечора розкололи б Ваську Хмару, i мали вони на це повне право. За неписаними правилами, хто стрiляє в мiлiцiонерiв, той автоматично опиняється поза законом i на нього не поширюється жодна зi статей Декларацiї прав людини. А Стасик Жихар, мiж iншим, узяв би в процесi розколювання активну участь, не переймаючись муками совiстi. Сказано ж: двi статтi затриманий уже має, намалювати третю – не питання i не проблема. Стас хороший хлопець i свою справу знає, ось тiльки не iдеальний вiн, бо в системi працює.

Нарештi, пiзно ввечерi вiддзвонився i сам Жихар. Я дала затравку i показала йому правильний напрям: упродовж останнiх десяти днiв у рiзних мiстечках областi невiдома група скоїла чотири збройних напади на мiнi-маркети. У двох випадках свiдки бачили «Жигулi». Дiяли розбiйники всюди однаково: заходили перед самим закриттям, двоє тримали всiх, хто в цей час був у торговому залi, пiд прицiлом, третiй вичищав касу i хапав з полиць дорогий алкоголь – коньяк, вiскi, джин, бехерiвку. Жертв не було в жодному випадку, хоча один раз нападники таки пальнули в стелю – охоронець спробував опиратися. Усi потерпiли заявляли: один бандит тримав у руцi пiстолет, другий – обрiз.

Дати двох нальотiв збiглися з датами скоєних у Подiльську вбивств.

Навiть якщо вiдштовхуватися не вiд третього вересня, коли знайшли тiло Дорошенка, а вiд першого, коли, за висновками експертiв, йому заподiяли смерть, то все одно у Хмари алiбi: першого вони бомбонули магазин у Старокостянтиновi, а третього – в Кам'янцi-Подiльському.

Годину тому Васька Хмара почав колотися, признаючись у спiвучастi у збройних пограбуваннях, що здiйснювалися на його машинi, i активно вiдхрещуючись вiд убивств. Тепер його поведiнка стала цiлком зрозумiлою. Зiзнатися, що був у Подiльську – опинитися першим у списку пiдозрюваних у вбивствах. Довести своє алiбi – розбiйництво спливе саме собою. Iз двох лих Хмара вибрав, як йому здавалося, менше, хоча за стрiлянину по ментах отримає за повною програмою.

Але мене це вже не повинно хвилювати. Подвiйне вбивство на нього не повiсять, як би це не засмучувало пана Ярового. I хоча тепер я можу не перейматися долею мого так званого клiєнта, Тамара i Стас Жихар повиннi починати все з нуля. Не думаю, що вони образилися на мене.

Цього разу в Томи всi полягали спати рано, та й мене цей день виснажив не менше, нiж родину Комарових. Однак серед ночi я прокинулася й сiла на лiжку, чого зi мною ранiше нiколи не траплялося. Намагаючись зрозумiти причину, я знову лягла, простягнувшись на спинi, i спробувала пригадати, з якими думками засинала.

Щось же таке було…

Здається, щось, пов'язане з домом.

Правильно, з домом. Тамара, йдучи вкладати дiтей, обмовилася: я, мовляв, уже повинна перестати вiдчувати себе в гостях. Не знаю, з якого приводу вона це сказала i про що ми говорили перед цим, тiльки слово «гостi» чомусь зачепило мене, наче наждаком пройшлося по свiдомостi. Ну, гостi. Правильно, що б там не казала Тома, як би до мене не ставилася i як би менi не було в неї затишно, я все одно в гостях…

Ага! Ми зачепили мою хронiчну нелюбов до готелiв, особливо – наших. Причому всiх гамузом: готелi й гуртожитки я справдi ненавиджу. Людський мурашник у будь-якому виглядi я сприймати не готова. Так, стоп, ключове слово вiд «гостя» – «готель». Готель – це мiсце, де зупиняються гостi мiста. Люди, котрi приїхали в незнайоме мiсто, де в них немає добрих знайомих, котрих вони своєю гостиною зовсiм не стiснять…

Ось воно!

Я знову сiла на лiжку. Миколу Дорошенка iдентифiкували навiть без голови, бо вiн був гостем конкретної людини – Валентини Глибокої. А що тут робив невiдомий, який став другою жертвою? У мiлiцейський базi даних його нема, отже, закону вiн жодного разу не порушував. I вiд мiсцевих жителiв немає жодної заяви про зникнення родича, знайомого, сусiда чи гостя.

Гостя.

Ну чому все так просто? Треба пошукати в готелi.

З цiєю думкою я не могла заснути до ранку, i почувши, як у Томинiй кiмнатi дзвенить будильник, пiдхопилася ранiше за неї.

13 вересня, четвер
БУЛО ЦЕ ДВIСТI РОКIВ ТОМУ

Дивно, що зранку вiд Жихаря не несло пивом. Правда, одеколон, яким вiн користувався пiсля голiння, смердiв ще гiрше, i сiрого светра вiн не кинув до прання, але йти поряд iз поголеним чоловiком усе ж таки бiльш приємно, нiж iз зарослим зачуханим мужиком. В усякому разi, для мене.

…Тамара, вислухавши мої теорiї пiд ранкову каву, сказала менi те саме. Готель у мiстечку невеличкий, два поверхи i двадцять номерiв. Якщо сюди i приїздять туристи, то не зупиняються на нiчлiг: зайдуть у музей, подивляться на руїни маєтку пана Ржеутського, вип'ють чогось у «Павуку» i рушають далi, на Кам'янець, там усе ж таки набагато цiкавiше. Хто i для чого зупиняється в готелi, для Томи лишається загадкою. В основному мiсцевi тусуються в готельному барi, це розумна альтернатива «Павуку». Усе те ж саме, навiть танцювати можна, а цiни не такi пафоснi.

Упродовж тижня нiхто з гостей Подiльська, якi поселилися в готелi, не зникав без слiду. Усi, хто виїхав, розплачувалися, звiльняли номери i нiчого там не залишали. Правда, є тут одне «але»: про все це Тамара дiзналася ще позавчора по обiдi, не виходячи з кабiнету. Просто набрала по телефону директора, поговорила i заспокоїлася. Ну, а потiм почалася епопея з затриманням Хмари…

У мене не було жодних причин iти з Жихарем до готелю. Бiльше того – я не мала формального права втручатися у процес розслiдування. Ось тiльки Стас сприйняв моє бажання пройтися з ним як щось саме собою зрозумiле, а те, що для нього не iснує формальних правил, я почала пiдозрювати ще вчора.

Готель називався «Подiлля» i виправдав усi мої прогнози. Колись, ще до революцiї, тут жив хтось багатий. Потiм, очевидно, цю будiвлю використовували для рiзного, часто протилежного призначення. Жихар устиг повiдати менi, що тут був повiтовий комiтет комсомолу, потiм – дитячий притулок, далi – нiмецький вiйськовий госпiталь, пiсля того – теж шпиталь, але для радянських солдатiв, нарештi – притулок для численних контор. Власне, готелем «Подiлля» цей будинок став десь у шiстдесятi роки, коли частину контор закрили, а частину – переселили в спецiально збудоване адмiнiстративне примiщення. З тих пiр тут дуже рiдко робили ремонт, а номери й досi лишаються без зручностей: на кожному поверсi – один туалет i один умивальник на всiх, а на першому за окрему плату гостей пускають у душ.

Номери тут переважно були на двi та на чотири особи. Є виняток – номер «люкс», у якому двi кiмнати i новий телевiзор, та «напiвлюкс» – одна окрема кiмната зi старим телевiзором. Там у кожному номерi прилаштували окремi вмивальники. Окремий туалет для мешканцiв «блатних» номерiв не передбачався.

Усе це менi розповiв спочатку Жихар, а потiм повторила директорка готелю, на диво лагiдна жiночка рокiв пiд п'ятдесят. Тут же додала:

– Знаєте, ми ще так робимо: поселяємо когось самого в звичайний двомiсний. I якщо нiхто не пiдселяється, гiсть платить як за одне мiсце, а живе собi в номерi саменький. Усi ж люди, всi все розумiють.

– Значить, Юрiївно, нiкого пiдозрiлого за минулий тиждень не поселяли? – уточнив Стас.

– Тю, Стасику, хто в нас тут пiдозрiлий i кого ми в чому пiдозрюємо? – знизала плечима директорка. – Максимум, що можуть – серед ночi в бар за пляшкою пiти. Ти ж знаєш, у нас тут нiколи нiчого. А в барi за весь час, що я тут директором, жодного разу в морду нiхто нiкому не дав. У нас тут усе культурно, – говорячи це, жiночка дивилася чомусь на мене.

– Давайте так: хто до вас заселявся десь так iз шостого по десяте? Не секретна iнформацiя?

– Тю, чого це секретна? А шостого я навiть сама поселяла… Чекай, не шостого – п'ятого. Точно, в минулу середу Людка, адмiнiстраторша наша, чоловiка повезла до бабки в село тут у нас недалеко вiд горiлки замовлять. Ой, знаєте, так п'є, так п'є, а така ж людина хороша! – вона знову переключилася на мене.

– Це яка Людка? Саливониха? Так Саливону вже все, гайки, скiльки можна його лiкувать? – пiдтримав розмову з видом знавця Жихар. – За ним, правда, нiколи нiчого не було, просто запиває десь раз на два-три мiсяцi. Тихий такий, на базарi в нас вони торгують.

Вiдомостi про якихось Саливонiв iз Саливонихами були для мене явно зайвими. Та я терпляче слухала, все ще сподiваючись, що в готелi ми не витратимо часу даремно.

– Ти його, Стасику, давно не бачив. Людка казала – вiн сам хоче, тiльки не знає, до кого тепер iти. Усе вже перепробували. Ну, їй хтось там бабцю порадив, вона й вiдпросилася. Точно, я його поселяла!

– Кого?

– Того, київського, – директорка говорила це так, нiби ми повиннi знати всiх київських, якi приїздять до Подiльська i знiмають номери тутешньому готелi. – Рокiв сорок йому, може сорок п'ять. Я чого згадала: запропонувала йому такий варiант, ну, двомiсний на одного, так дешевше. А вiн уперся: давай йому «люкс». Менi що: «люкс» саме звiльнили якiсь молодята, я йому й вiдкрила. Один раз не ночував, це було, – вона на секунду наморщила лоба, – з п'ятницi на суботу, правильно. Речi залишав i кожен ранок продовжував номер, у нас порядок такий. Ну, платив за наступну нiч. А в понедiлок пiсля обiду виписався, речi забрав i чухнув кудись.

Ми з Жихарем перезирнулися.

– А чого це ви, Юрiївно, так його запам'ятали? Бо в «люксi» жив?

– Прописка київська, а в нас кияни не часто живуть – ось тобi раз. А друга причина, – директорка хитро блимнула на мене, витримала паузу, – не знаю, тут iз тобою дiвчина молоденька, i не наша наче… Ви ж приїхали звiдкись?

– З Києва, – вiдповiла я. – Зачастили до вас зi столицi, бачите?

– Не крути, Юрiївно, що там таке ще з твоїм гостем?

– Ну, як сказати…

– Як є.

– Дiвок вiн водив, – видихнула директорка. – Сама не бачила, дiвчата-адмiнiстраторки казали.

Нiчого нового для себе я не почула i нiчим мене ця Юрiївна не шокувала. При готелях завжди є проститутки, i чим далi вiд столицi та iнших великих мiсць, тим сексуальнi послуги при готелях дешевшi. Я сама знаю з десяток чоловiкiв, причому – директорiв фiрм, успiшних адвокатiв, словом – не найбiднiшi мужики в цiй країнi, котрi спецiально вибираються на вiкенд далi вiд Києва, аби поселитися в порiвняно недорогому одномiсному номерi заштатного готелю i зняти собi повiю за третину цiни, яку б вони заплатили в столицi.

Дивний народ цi мужчини. Тiльки не я в цьому винна.

– Ну, водив, – погодився Жихар. – Крутиться тут у вас у барi парочка любительок цього дiла. Я їх навiть знаю, тiльки вони ж страшнi…

– Ай! – вiдмахнулася директорка. – Я не про наших. Вiн кудись виходив вечорами i приводив. Два рази це було, кожен раз – рiзну. Моїм дiвчатам усе цiкаво, так вони придивлялися. Одну десь годину в себе тримав, другу години зо три не випускав. Проводжав до виходу, Сашковi-таксисту, ну знаєш, постiйно бiля нас паркується, в машину саджав, потiм до бару заходив на трошки, i в люлю.

– Оце було вам про що язиками почухати, – розтягнув рота у посмiшцi Жихар, блиснувши заодно фiксою. – Кримiналу тут, ясно, нiякого нема. Тiльки невже йому, Юрiївно, так подiльськi дiвчатка сподобались, що вiн у тебе в «люксi» з п'ятого аж до десятого жив? Це довго взагалi?

– Довгенько, – призналася директорка. – У нас на добу, максимум – на двi зупиняються, чого ж я його, знову ж таки, запримiтила.

– Значить, зробимо ми з тобою, Юрiївно так, – Стас легенько ляснув широкою долонею по поверхнi столу. – Зараз подивися свої талмуди, знайди його прiзвище-iм'я-побатьковi та домашню адресу, все це у вас повинно бути записане. А потiм вiдкриєш нам ваш знаменитий номер «люкс». Там живе хтось? Бо iнакше за ордером доведеться йти?

– Нiхто не живе, – з нотками розгубленостi в голосi промовила директорка. – А що ти там хочеш?

– Прибирали номер?

– Як положено. Пiсля обiду в понедiлок гiсть номер звiльнив, до вечора вже прибралися.

– Добре прибиралися? Все-все вологою ганчiркою протерли?

– Ну, я не знаю. Повиннi гарно прибирати…

– Краще б взагалi туди нiхто не лазив, – зiтхнув Стас. – Пустиш туди чи менi офiцiйно в прокуратуру за ордером чухати?

– Я ж тебе знаю, Стасику, – розвела руками директорка. – А що таке?

– Ти сама хiба не знаєш, що в мiстi робиться?

– Чистi страхiття!

– Бачиш, знаєш, а запитуєш. Давай, тягни вашу амбарну книгу.

Любителя продажної любовi звали Едуардом Васильовичем Сизим.

Народився вiн 1963 року в Кривому Розi. А у вiцi тридцяти трьох рокiв уже жив у Києвi – паспорт нового зразка отримав у 1996 роцi в Дарницькому РУГУ МВС України. Прописаний на вулицi Зої Гайдай, будинок, квартиру, навiть домашнiй телефон не полiнувався вказати. На традицiйне запитання «Мета приїзду», яке залишилося в готельних анкетках радянського зразка, замiсть вiдповiдi стояв не менш традицiйний прочерк.

Номер «люкс», куди нас пустила директорка, нiчим особливо люксусовим не вiдрiзнявся. Старенька шафа, чотири склянки, чотири чарки, чотири комплекти порцелянового посуду i столових приборiв. Потертий м'який куточок, журнальний столик, телевiзор «Sony», невеличкий холодильник «Морозко», вимкнений з розетки. Поруч – спальня: широке лiжко, двi тумбочки по боках, двi нiчних лампи, стiлець, клишоногий пуфик. З нових вiянь – примiрник Бiблiї на однiй iз тумбочок, причому – абсолютно новий. Я простягнула руку, збираючись взяти, та Стас трошки сильнiше, нiж треба, ляснув мене по руцi.

– Навряд чи пан Сизий аж такий набожний, – пояснив вiн. – Але так само з цiкавостi мiг погортати. А прибиральниця навряд чи протерла Святе Письмо вологою ганчiрочкою.

Я вирiшила втриматися вiд зауважень – мент таки правий. Вiдбитки своїх пальцiв незнайомий нам Едуард Сизий мiг залишити будь-де.

Жихар неквапом пройшовся спочатку по вiтальнi, потiм – по спальнi. Вiдхиляючи не зовсiм свiжi завiси, для чогось уважно роздивлявся пiдвiконня. Потiм настала черга шафи: торкаючись ручок пучками пальцiв, вiн прочиняв дверцята i зазирав усередину, де, звичайно, нiчого не було. Не лише нiчого цiкавого – взагалi нiчого. Потiм, вiдсунувши крiсла вiд стiни, заглянув за них. Так само нiчого. Нарештi, повернувшись у спальню, вiн пройшовся по нутрощах тумбочок.

З шухляди тiєї, яка стояла праворуч вiд лiжка, Стас витягнув якусь тоненьку книжечку.

– «Iсторичнi пам'ятки нашого краю», – прочитав вiн на обкладинцi, поклав брошуру на тумбочку i повернувся до мене. – Це з нашого музею. Вiдвiдувачам пропонують купити. Для тих, хто купить, екскурсовод працює безкоштовно. Бiзнес такий: книжечка дорожче коштує, нiж послуги екскурсовода. Вони їх самi в районнiй друкарнi клепають.

– Значить, Едуард Сизий цiкавиться не лише дiвчатками, а й iсторiєю вашого краю, – зробила я цiлком логiчний висновок.

– А якого, вибачте, хрiна, йому тут п'ять дiб робити? Музей у нас до того ж знатний.

– Ви ходите по музеях? – не приховала я свого подиву.

– Про наш музей всi знають, навiть ходити не треба. Директор на всю область знаменитий. Хочете познайомитися?

Для того, щоб пройти до Подiльського краєзнавчого музею, машина, яку я залишила бiля прокуратури, так само не знадобилася. Вiд готелю туди йти не бiльше кiлометра, i я продовжила свої пiшi прогулянки в компанiї мiлiцейського опера. Сьогоднi Жихар справдi вразив мене. Вiн справдi типовий роздовбай, проте справу свою знає добре. I коли йдеться про реальну результативну роботу, а не писання службових рапортiв та iншу паперову тягомотину, Стас швидко стає дуже серйозним. З директорського телефону вiн подзвонив Тамарi, у двох словах описав ситуацiю, i дуже скоро вона сама опинилася в «люксi» з групою експертiв, яких у першу чергу зацiкавила музейна брошура.

Едуард Сизий напевне не раз тримав її в руках, i сто вiдсоткiв цю книжечку не помiтила прибиральниця.

Залишивши їх працювати, ми пiшли в музей i по дорозi Стас коротко розповiв те, чим я, на свiй сором, нiколи не цiкавилася, скiльки б разiв не приїздила в Подiльськ. Виявляється, директор музею, Анатолiй Бондар, десять рокiв тому продав квартиру у Хмельницькому, аби перебратися сюди i з головою пiрнути у справу розбудови тутешнього краєзнавства. Попереднiй директор звiльнився за власним бажанням – дружина майже догризла його через малу зарплату. Бондар попросився сюди сам i вiдмовився вiд казенної квартири, яку готова була надати добровольцевi мiськрада. Грошей на купiвлю пристойного будинку в Подiльську новому директору вистачило i навiть лишилося.

За цю решту Бондар почав робити ремонт музейного примiщення.

Усiх подробиць Стас не знав, бо до його роботи бурхлива дiяльнiсть цього фанатика не мала жодного вiдношення. Але трохи бiльше нiж за рiк Бондар урочисто привiз якихось iноземцiв, здається, полякiв, пiсля чого краєзнавчий музей отримав перший цiльовий грант. Коли ще через пiвроку Бондар невiдомо як заманив сюди французiв, частими приїздами представникiв iноземних благодiйних фондiв зацiкавилися довколишнi бiзнесмени. Уже пiд кiнець року краєзнавчий музей мав двох стабiльних мiсцевих меценатiв, якi подружилися з поляками, французами, нiмцями, шведами, американцями, котрих директор музею з регулярнiстю, яка викликала тiльки повагу, продовжував заманювати в Подiльск.

За десять рокiв Анатолiй Бондар змiг зробити в краєзнавчому музеї кiлька постiйних експозицiй, органiзувати i провести на його базi низку наукових конференцiй та семiнарiв, органiзувати в околицях Подiльська археологiчнi розкопки, пiд час яких навiть вiдкопали справжнiй бивень мамонта, захистити дисертацiю i зiбрати при музеї невеличку бiблiотеку раритетних книжок, виданих та надрукованих на Подiллi в рiзнi часи. Раз на рiк, як каже Жихар, сюди обов'язково приїздить якесь вiдоме телебачення щось там знiмати про музей чи про самого Бондаря. Тiльки заради бивня мамонта в Подiльську перебувало з десяток телевiзiйникiв.