Текст книги "Легенда про безголового"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

– До речi, а що там по першому епiзоду?

Тамара хотiла вiдповiсти, та раптом ожив її мобiльник у сусiднiй кiмнатi. Вона смикнулася, проте не зiрвалася з мiсця, дочекалася Олега, який зайшов iз жiнчиною трубкою бiля вуха, запитально глянула на чоловiка. Той сказав у трубку: «Даю», передав телефон Тамарi i примостився бiля столу на старенькому хисткому стiльцi.

– Слухаю, – коротко, дiловито i голосом слiдчого прокуратури промовила Тамара, однак далi дуже швидко помiняла тон на такий звичний менi домашнiй: – Ага, добре, добре… Хорошо… Слухай, не пар менi голову, їдь краще сюди. Нагодую, нагодую, для цього i зву. А чоловiк навiть наллє! – Олег з серйозним виразом обличчя кивнув. – Не хочеш? Чоловiка боїшся? Мене не боїшся? Ну, значить, я тобi сама наллю, щоб страшно не було. Ах ти ж гад! – її брови пiдскочили вiд подиву. – I ти, значить, знав? Куди ж тебе дiвати, придурка такого! Усе, давай! – натиснувши вiдбiй, вона з удаваним невдоволенням сказала чоловiковi: – Воно, виявляється, пiд хатою нашою стоїть! Це йому так їхати незручно i заходити проти ночi соромно! Веди сюди це нещастя!

Реготнувши, Олег вийшов, а Тамара пояснила менi:

– Опер наш припхався, Стасик Жихар. Вiн тобi зараз про перший труп сам розкаже. Iз цим, до речi, i прийшов.

– Я так розумiю, ви в нормальних стосунках…

– Нормальний вiн хлопець i опер, як кажуть, вiд Бога. Тiльки розхристаний якийсь, розумiєш?

– Не зовсiм…

– Ну, неприкаяний. Баби його просто не витримують, тiкають. Раз розлучився, друга жiнка так само пiшла рiк тому, тiльки офiцiйно розiйтися нiяк не можуть. З начальством постiйно на ножах, його особисто Яровий приблизно раз на мiсяць вигнати з мiлiцiї хоче. За собою абсолютно не стежить. Вiд скарг вiдписуватися не встигає. На нього постiйно скаржаться. Того нiби обматюкав, того стукнув, на того подивися не так. Коротше, якби вiн ментом не народився, давно б уже вилетiв. Його регулярно якiсь комерцiйнi структури сватають – не хоче, принципово. Подобається йому в розшуку землю топтати, – Тома розвела руками i саме в цей момент Олег пропустив поперед себе до хати цього самого Стасика Жихаря.

На перший погляд вiн видався менi велетнем.

Наступної митi я зрозумiла, що дивлюся на новоприбулого знизу вгору, тому подiбного ефекту можна було сподiватися. Поза тим, гiсть таки був високим чолов'ягою, пiд два метри, з поголеною головою. Широкi плечi обтягувала потрiпана коричнева шкiрянка, мабуть, найбiльшого розмiру, який знайшовся на знаменитому речовому базарi у Хмельницькому. «Блискавка» була розстiбнута. Пiд курткою були так само не новий сiрий светр, надiтий явно на голе тiло, i пiстолет у кобурi на лiвому плечi. Голився опер Жихар як мiнiмум днiв чотири тому. Та неголенiсть не старила його – виглядав Стас на свої роки, тобто, десь так на плюс-мiнус тридцять п'ять. Шию прикрашав хрестик на товстому позолоченому ланцюжковi. Джинси були бруднi на колiнах. На правiй кистi навiть при нашому не надто яскравому освiтленнi вирiзнялися три витатуйованi лiтери «ВДВ». Зайшовши, Жихар щиро посмiхнувся – у правому кутi рота блиснула золота фiкса.

Зустрiвшись iз таким на неосвiтленiй вулицi, я б сама запропонувала йому взяти гаманець, годинник, мобiльний телефон i зняла б iз вух сережки.

Правда, оця добродушна посмiшка спростила його, зробила якимось нiби iграшковим. Тобто, все оце – голена голова, фiкса, щетина, наколка, богатирський зрiст та загальна неохайнiсть, – у комплексi виглядали маскарадом, карнавалом, рiздвяним вертепом. I все воно, за винятком посмiшки, було елементом такої собi ролi, машкарою, вiдвертим лицедiйством.

Коротше, менi здалося, що опер Стас Жихар водночас i простий, свiй у дошку чувак, i зовсiм не той, за кого себе видає i яким подає себе на публiку.

– О, а тут гостi! Слухай, Антонiвно, можна я в тебе роззуватися не буду? Я розумiю – вода-бiда i грязюка, тiльки ж я, вважай, тридцять шiсть годин шкарпи не мiняв i не жер нiчого. Так що знiму кроси – апетит навiть у мене пропаде!

– Смачного, Стасику! – реготнув Олег.

– А чого? Хоч так, хоч сяк – щось треба казати. Краще я попереджу, нiж тут вiдразу амбре…

Словечко «амбре» з вуст подiльського мента i невимушенiсть, з якою вiн його вимовив, розсмiшили мене, i довелося насилу стримувати смiх. Вийшло ще гiрше.

– Диви, людину вiд тебе вже нудить! – кивнула на мене Тамара, хоча жодного незадоволення чи осуду в її тонi не чулося. – Сiдай уже, чудо! Чого це тебе не годували так довго?

– Чого? А я вам, громадянко начальник, зараз поясню, – вислизнувши з куртки i не знiмаючи кобури, Жихар примостився бiля столу. – Мене мiняти не було кому. Оце тiльки зараз пост здав – пост прийняв. Пашка Пархоменко заступив. А вчора пiд обiд взагалi кiно: прислали сержанта – хоч мiнералки двi двохлiтровi пляшки принiс i пачку якогось хрiнового печива. Щоб я там пiдкрiпився, сiчеш? Я матюкався, тiльки кому це цiкаво?

– Чого ти сам сидiв?

– Звиняйте, – Жихар розвiв руками. – Аби твої розпорядження, Антонiвно, виконати, в райвiддiлi людей не хватає. I потiм, всi ж знають: один Жихар двох вартий.

– Їси за двох, знаю. П'єш – так узагалi за трьох! Ти хочеш сказати, що навiть i не спав?

– Не скажу, бо спав, – признався опер. – Знаєш, коли? Коли дощик сипонув. Перебрався в його сарайчик i там годинки три придавив. До хати вiд хвiртки все одно повз сарайчик iти треба. Сплю я чутко, не проспав би. Мене, до речi, Вiтька Козiй розбудив, сказати, що там рано на майданi знайшли. Наллють в цiй хатi сьогоднi?

Олег мовчки поставив перед спраглим, голодним та втомленим оперативником чарку, наповнив майже по вiнця. Жихар не випив самогонку, не ковтнув, не вилив у себе – вiн її хлобиснув. Саме це слово прийшло в голову. I тепер, коли мене запитають, чим рiзняться поняття «випити» i «хлобиснути», я познайомлю всiх цiкавих iз Стасом Жихарем i попрошу показати, як вiн це робить. Поставивши порожню чарку на стiл, опер пiдчепив виделкою шматок сала, закинув його собi до рота, туди ж пiшла рiвно половина досить великого хрумкого солоного огiрка.

– Ух! Як дiти в школу! – задоволено крякнув вiн. – Антонiвно, лишиш у себе спати? Я ж зараз ще вип'ю, а мене потiм по дорозi дядьки мiлiцiонери заберуть. У нас знаєш яка обстановка в мiстi…

– Класичний випадок, Ларчику, – Тома кивнула на Жихаря. – Дайте води напитися, бо так їсти хочеться, що переночувати нiде. До речi, Стасе, знайомся – Лариса, моя кума, адвокат iз Києва.

– А кому тут уже адвоката треба?

– Вона до мене в гостi приїхала.

– О, дуже вчасно… Тобто, я хотiв сказати – дуже добре.

Олег поплескав опера по плечу i вийшов, залишивши нас у його товариствi. Видно, з родиною Комарових у Жихаря були нормальнi стосунки, не зважаючи на те, що Тамара – працiвник прокуратури. Органу, який наглядає за роботою мiлiцiї i служби, яка здебiльшого вiдпускає тих, кого затримує карний розшук. У всякому разi, в цьому будинку Жихар почувався досить упевнено. Хоча, почало менi здаватися, в цьому свiтi мусить бути досить небагато мiсць, де б Стас i всi, подiбнi до нього, могли почувати себе невпевнено.

Наприклад, оперний театр. Як i взагалi – театр, музей, виставковий зал, бiблiотека чи будь-яке мiсце, де хтось багатий влаштовує благодiйний бал. А-ля вiденський, скажiмо.

– Ми саме про перший труп говоримо, – пояснила Тома.

– Ага, двом кумам уже нема бiльше про що балакати, – Жихар уже сам налив собi стопку. Запитально глянув на мене, потiм – на хазяйку, але ми синхронно хитнули головами. Опер не образився, знову хлобиснув, закушувати цього разу взявся бiльш активно. Ми терпляче чекали, поки вiн утамує перше гостре вiдчуття голоду.

– Людина цiкавиться.

– Та воно ясно.

– Слухай, Жихарю, не кривляйся! Ти ж виїжджав на перший труп, i взагалi в курсах.

– Ну, так, – опер кивнув i налив собi третю чарку. – Нормально, Антонiвно?

– Не дуже налягай, дивись. Бо сам розумiєш…

– Ти ж мене знаєш, громадянко начальник!

– Тому i кажу.

– Значить, так, – Жихар дiловито випив, тепер уже – справдi випив, неквапом, зi знанням справи i любов'ю до неї. – Знайшли тiло недалеко вiд панського палацу. Знаєте, про що я?

Запитував вiн мене, i я кивнула. Це мiсце називали по-рiзному: палац, замок, маєток, словом – те, що залишилося вiд помiстя тутешнього пана, полковника Ржеутського. Розвалини стояли на околицi, справдi колись мали форму лицарського замку, навiть збереглися частина муру та вали. Свого часу мiсцева бiднота не спалила помiстя, а лише розграбувала до нитки. До вiйни там були в рiзнi часи школа-комуна та склад. У вiйну певний час там тримали полонених. Потiм знову хтось пробував прилаштувати панський будинок пiд щось суспiльно корисне, та десь рокiв п'ятдесят тому цю затiю остаточно покинули. Рештки будiвлi лишилися такою собi примарою iсторiї, i люди дивувалися, як же це на совiсть могли будувати, що процес саморуйнацiї такий довгий. Останнiм часом колишнiм панським палацом зацiкавилися iсторики та краєзнавцi, говорять про реставрацiю i вiдродження туризму в регiонi. Тiльки цим мої знання про нього й обмежуються.

Я, чесно скажу, навiть не була там нiколи. Хоча в Подiльську гостювала досить часто.

– Ага, ну так ось: там же народ не так часто гуляє. На тiло випадково мiсцевий п'яничка набрiв. Його, ясно, тут же закрили i, по-моєму, днiв зо три не випускали. Ясно, кандидат у вбивцi дуже пiдходящий. Але то все дурня. Значить, розтин показав, що тiло там днiв два лежало, не менше. Хоча, – Жихар пiднiс вказiвного пальця вгору, – вбивали не там, десь iнде.

– Точно встановлено?

– На сьогоднi можна дати гарантiю на сто один вiдсоток. Голови в трупа, як ви розумiєте, не було.

– Спосiб убивства той самий, – додала Тамара, i це призначалося не лише менi – Стас сьогоднi зранку був зайнятий чимось поки що не зрозумiлим для мене, втiм, видно, важливим, тому нiчого про друге вбивство не знав. Крiм того, звiсно, що воно скоєно i труп притягнули в центр мiста.

– Ну, я тут не сумнiвався. Далi, Ларисо, закрутилося таке. Пальцi у трупа вiдкатали, зробили запит, прогнали через базу даних. I оп-па: тричi судимий Микола Дорошенко, злодiй-рецидивiст, спецiалiст iз квартирних та офiсних крадiжок. Пiвтора мiсяцi як вiд хазяїна. А родом вiн взагалi з Миколаївської областi. Давайте спробуємо вгадати, що вiн тут робив.

– Слухай, нам тут ще телевiкторини не вистачало! Не мороч голову! – роздратовано кинула Тома, бо вона напевне знала вiдповiдь, i весь цей спектакль грався лише для мене, єдиного глядача. Але менi чомусь хотiлося прийняти правила гри.

– До подiльника приїхав чи друга зонiвського.

– Неправильна вiдповiдь. У вас є ще двi спроби, – Жихар, очевидно, знудився в засiдцi, через те хотiв порозважатися.

– У нього тут родичi.

– Майже. Але все одно – мимо.

– Тодi замислив пограбування столiття, – я картинно розвела руками.

– Знову за молоком! А тепер увага, правильна вiдповiдь: ви знаєте, що таке заочниця? Тiльки не студентка.

Фiльм «Калина червона» колись був одним iз моїх улюблених, тiльки останнiм часом я принципово не дивилася до кiнця, де Шукшина вбиває минуле руками колишнiх дружкiв-бандитiв. Ось тiльки я думала…

– Я думала, що так уже не знайомляться.

– Це ви так думаєте. Антонiвна так само. Дорошенко полтинник розмiняв, а по зонах мандрує взагалi з дев'ятнадцяти рокiв. Iншого способу знайомитися з жiнками на волi в нього просто немає. Тут нам на нього довiдку пiдготували. Батьки давно померли, є сестра менша i племiнники, яким старий каторжанин на хрiн упав. Жити нема де – в батькiвськiй хатi вже згадана сестричка отаборилася i стоїть на смерть, не пускає. Що лишається? Ось ви, Ларисо, який адвокат? Кримiналом займаєтеся?

– Колись. Тепер нi.

– Ну, не важливо. Просто аби ви вели тiльки кримiнальнi справи, то обов'язково спiлкувалися б iз працiвниками тюрем та зон. I ось вони б вам показали жiночi листи. Їх не мiшками мiряють, але все одно бiльше, нiж ви думаєте. Пишуть приблизно таке: «Хочу листуватися з серйозним чоловiком, який вiдбуває покарання i готовий пiсля виходу на волю почати життя з початку». Звичайно, убивцi та ґвалтiвники їх не цiкавлять. Навiть є випадки, коли з таких приймакiв нормальнi чоловiки виходили. По далеких селах переважно. До нових умов мужики не пристосовуються, а треба десь жити i щось жерти, правильно? – опер зловив виделкою шматочок оселедця, поклав на шматок хлiба i впорав за один укус, швидко прожував. – Коротше, є в нас тут удова одна, Валентина Глибока. Прiзвище ж таке, як сказав, багатозначне…

– I що ти ото мелеш своїм язиком! – знову втрутилася Тамара.

– А чого? Глибока – i Глибока. Нiчим особливим не прикметна тiтонька, їй уже так само десь пiд п'ятдесят. Тiльки один нюансик: на неї вже претендують. Теж, до речi, чоловiк iз бiографiєю. Васька Хмара, колись сидiв за хулiганку. Причому так гарно сидiв, я вам скажу – на зонi, як кажуть прокурори, на шлях вправлення не став i постiйно встрявав у якiсь iсторiї, за що отримав додатковий строк. Є в нього роздовбаний «Жигуль»-«копiйка», таксує на трасi. Довго з ним жiнки не живуть, дуже на кулак скорий. А на Валю Глибоку давно позирає. Вона лише на п'ять рокiв вiд нього старша, i збереглася так нiчого. Баба роботяща, своє хазяйство, бiля неї не пропадеш. Я, Ларисо, її особисто допитував. Вона тому й листи на зону почала писати, що Васька її задовбав. Усiх потенцiйних кавалерiв вiдбиває, причому – часто в прямому значеннi слова. З ним нiхто з мiсцевих зв'язуватися не хоче. Тож i вирiшила вибити, коли хочете, клин клином. I мужика пiдшукати, якому втрачати нема чого, тому надiйним буде. I Ваську налякати кавалером iз зони. Куди там! Дорошенко вiдкинувся, приїхав знайомитися, так Васька вже на другий день на розборку прилетiв. Мiлiцiю панi Глибока, ясно, не смикала – ще загримить її заочний любчик по новiй нi за що, а Дорошенко їй, мiж тим, приглянувся. Каже, пожити чоловiк вирiшив. Мовляв, набридли зони та морди кримiнальнi. Так сказав – вона й повiрила. Що там насправдi, не знаю, тiльки десь через тиждень такого життя п'яний Васька при свiдках кричав Дорошенковi: «Не пiдеш звiдси, падло – башку вiдiрву!» Тепер ясно, чого ми Ваську вже скоро тиждень, як пасемо?

– Труп знайшли минулого понедiлка, – втрутилася Тамара. – Поки туди-сюди, запити рiзнi – доби нема. А в понедiлок, третього числа, Хмару в мiстi нiби ще бачили. Правда, зранку i на його звичному робочому мiсцi – бiля автостанцiї. Тiло, як ми знаємо, пролежало два днi. Коли ми дiзналися про ту сварку й у вiвторок по обiдi хлопцi погнали до Хмари додому, його вже й слiд прохолов. Сусiди казали – з ранку був, машина кудись iз двору виїздила. «Жигулi» в розшук оголосили, тiльки результату нема. Вiн або номери помiняв, або просто не їздить. Заховав десь, та й сам вiдсиджується.

Питання просто просилося з язика.

– Слухайте, цього Хмари в мiстi немає дотепер. Значить, друге вбивство вiн точно скоїти не мiг.

– Ось тут, Ларисо, ви помиляєтеся! – Жихар клацнув пальцями, налив собi ще самогонки i перехилив буденно, навiть непомiтно, наче соку випив, послав навздогiн шматочок сала, обтер губи тильним бокомдолонi. Причому я зловила себе на думцi: чомусь саме тут i тепер вiд подiбної поведiнки чоловiка мене не пересмикує, хоча, зазвичай, вiд такого обсипало бридкими мурашками. – Нiхто не дасть гарантiї, що Васьки не було в Подiльську минулої ночi. Вiн такий кручений, що цiлком може ось так лупонути сокирою зовсiм випадкову людину, аби приховати слiди. Бо цiлком логiчно розмiркує: багато таких знайдеться, що думають так само, як ви. Йому ще перше вбивство не довели, а тут уже друге малюється. Так само нiхто не гарантує, що хтось iнший вирiшує свої особистi справи, i бутафорить пiд перше вбивство. Ну, пiд серiю працює…

– Розумiю, – тепер уже опер почав мене дратувати, i не своєю поведiнкою, а бажанням розжувати й пояснити очевиднi речi, нiби я не фаховий юрист, а повна iдiотка i не читаю iнодi детективiв. – Поза тим, його треба затримати й допитати. Я iншого боюся, – тепер я зверталася до Томи. – Ну, зловлять цього Хмару. Є гарантiя, що на нього обидва безголових трупи не повiсять, навiть якщо вiн тут не причому i просто з головою та язиком не дружить? Таке ж кругом у нас трапляється. Вiрнiше, у вас, – я кивнула на Жихаря.

– Ну, знаєш! – заступилася за себе й опера Тома.

– У тому то й рiч, що знаю, – зiтхнула я.

Може, хтось щось хотiв сказати. Але пiсля мого закиду в кухоньцi раптом стало тихо. Цокав на стiнi старенький годинник, з кiмнати ледь чулися звуки працюючого телевiзора. Я вже пошкодувала про своє дивне i, як показало життя, переважно дурне прагнення справедливостi, що призводить до нестриманостi у висловах. Та, судячи з реакцiї колективу, вони не стiльки образились, скiльки знiяковiли. Звичайно, мало кому хочеться визнавати небезпiдставнiсть подiбних пiдозр.

А я не так уже серйозно клепала. Це читалося на їхнiх обличчях.

Нi, все ж таки не в добрий час тут усе це почалося.

12 вересня, середа
ХТО Б МIГ ПОДУМАТИ!

Якi б ми не будували плани на ранок, про що б не домовлялися з Тамарою, все одно сталося те, що мусило статися. Раз я почала вiдчувати себе фаталiсткою, значить, на такiй хвилi далi й попливу.

Спати Жихар лишився в Тамари, втиснувши себе в древню та мiсцями продавлену кушетку там же, на кухнi. Вочевидь, це спальне мiсце було йому знайоме, i менi такi речi не треба спецiально пояснювати. Влiгся вiн, скинувши тiльки куртку та кросiвки, все ж таки познайомивши нас iз сумним, можна сказати навiть – трагiчним санiтарним станом своїх шкарпеток. Пiстолет, як я встигла помiтити, опер поклав бiля себе на пiдлозi.

На ранок пiдхопився першим, i коли ми з Тамарою повилiзали з лiжок пiд дитячий гамiр i почали збирати їх кого куди – то в школу, то в садочок, – вiн уже жваво снiдав з Олегом, щось йому розповiдав i обидва щиро реготали. Потiм Олег за звичкою повiз дружину й Жихаря на роботу: мiлiцiя в Подiльську розташувалася точно навпроти прокуратури. А я, чесно виконуючи обiцянку, розвезла дiтей, куди треба. Щойно старша дiвчинка вийшла бiля школи, я раптом вiдчула себе зовсiм нiкому не потрiбною. Бо мiстечко стоїть на вухах, до приблудної киянки нiкому нема дiла, i якщо зi мною захочуть поговорити про хiд розслiдування, то хiба ввечерi.

Тому мене наче магнiтом потягло до Томи на роботу. Що я там забула i що взагалi збираюся робити – поняття не мала. Та, очевидно, все вже вирiшили за мене.

Зупинившись бiля входу в прокуратуру, я побачила, як з будiвлi навпроти швидко вийшов Жихар. Мою машину впiзнав вiдразу, рiшуче рушив через дорогу обiйшов її i, смикнувши дверцята, сiв поруч.

– Погнали!

– Куди?

– Туди! Ви що зараз робите?

– А спочатку хiба не про таке питають?

– Давайте без цих мансiв! Поки транспорт найдуть, поки те, се, ми вже там будемо! Гри-и-шо-о! – закричав вiн, перехилившись через мене i махнувши рукою якомусь хлопцевi, що саме виходив з мiлiцiї. – Давайте сюди! Ще когось бери, транспорт знайшов!

Вiд такого нахабства менi в Києвi чи будь-де в iншому мiсцi вже давно б перехопило подих. Перша реакцiя такою i була, але дуже швидко її змiнило iнше вiдчуття. Пояснити яке поки що не могла, та в результатi не заперечила проти захоплення моєї машини ментiвськими операми.

Гриша, а за ним – ще двоє, швидким темпом пiдбiгли i набилися на заднє сидiння. Навiть не привiталися, куди там церемонiї. У салонi вiдразу запахло стiйкою сумiшшю немитих чоловiчих тiл, дешевого мужичого одеколону та вчорашнього перегару, залитого сьогоднiшнiм вранiшнiм пивом i закуреного «Примою з фiльтром».

Не скажу, що в мене голова закрутилася i в очах потемнiло. Просто так у моїй машинi нiколи ще не пахло.

– Погнали! – повторив Жихар.

– А може…

– Нiчого не може! Нiколи! Васька Хмара годину тому вдома об'явився!

Отак. Хто б мiг подумати, що я буду за звичайного водилу в ментiвської групи захоплення. До того ж водила, який не знає, куди їх везти. Ось у чому вся гадiсть ситуацiї: коли ти хоч i за кермом, а не можеш її контролювати.

Пiд хату не пiд'їхали, пригальмували на сусiднiй вулицi.

Жив Хмара майже на околицi, у приватному секторi. Хоча приватний сектор у мiстечках типу Подiльська починається майже вiдразу за межами центру. У самому Подiльську було так: вiд єдиної в мiстi площi розходилися в чотири рiзнi боки чотири вулицi, якi були забудованi «хрущовками». Окремо, просто за мiськрадою, височiла єдина в мiстечку дев'ятиповерхiвка, лiфт у якiй давно не працював, тому продати квартири на поверхах вище п'ятого було значно складнiше, нiж хатку типу «курник» iз роздовбаним сортиром у дворi. Ну, а далi на всi боки вiд чотирьох так званих центральних вулиць iшли приватнi будинки. Де одно-, а де – двоповерховi.

Томка якось пояснила менi, коли ми гуляли мiстом: дуже легко визначити хати заробiтчан. Щойно хтось iз родини впевнено осiдає в Росiї, Iталiї, Iспанiї чи Португалiї, до старого будинку починають прибудовувати другий поверх. А це – сигнал для гопникiв. Особливого бандитизму тут навiть у розбiйницькi дев'яностi роки не помiчалося, та злодiйство, надто – серед алкашiв, наркоманiв та безробiтних було досить звичним явищем. Зрозумiло, що в першу чергу крадiї наколювали заможнi оселi, i протистояти цьому було нереальним: у такому випадку треба було або не будуватися зовсiм, або, за висловом Тамари, будуватися вниз.

Я пiдозрювала, що будинок Васьки Хмари навряд чи привабливий у планi чимось поживитися. Але ця частина Подiльська взагалi якось не вирiзнялася будинками з достатком. Менi пояснили, що вулицею, на якiй живе наш клiєнт, фактично закiнчується межа мiста, а його будинок – майже передостаннiй. I це, виявляється, погано. У разi невдалих розкладiв Хмара може порскнути через поле в лiсосмугу, бо перекрити йому цей шлях до втечi своїми силами явно не вистачить. Та й перекривати не варто. Одне з вiкон виходить на поле, заховатися там нема де, тому доведеться переконувати себе в тому, що ця дiлянка бодай прострiлюється добре.

З чого я зробила висновок: опери не проти пострiляти.

По дорозi я взагалi дiзналася для себе багато цiкавого. До мене в машину запхалася половина особового складу тутешнього карного розшуку. Причому вiдповiдали «сискарi» як за Подiльськ, так i за район. На затримання вони їхали за власною iнiцiативою, хоч начальство вже все знає i дуже скоро так само пiдключиться. А фраза одного з колег Жихаря, вилупатого Вовчика з жмутками волосся, що стирчало з нiздрiв та вух: «Краще б у нього ствол був – загасити за збройний опiр i двi справи на хер закрити!», – зовсiм не здалася менi жартом. Нехай усi четверо i зустрiли її схвальним реготом – я тiльки трошки притиснула язика мiж зубами, аби не втрутитися передчасно куди не треба.

I без того вже влiзла, подруго.

Асфальтом у цiй частинi мiста нiколи не пахло. I, очевидно, його тут не скоро прокладуть. Тому не знаєш, що тут краще: коли сухо чи коли дощ пройшов. Сухо – вся машина в пилюцi. Мокро – ґрунт слизький, колеса буксують, вiд бруду боки доведеться вiдмивати довго й нудно. Зупинившись на прохання Стаса бiля мiсця, де вiд однiєї вулицi праворуч вiдходила друга, я штовхнула дверцята вiд себе, збираючись виходити.

– Побудьте тут краще, – стиснув мiй лiкоть Жихар.

– А чого це? Ми ж разом приїхали.

– Ми хоч i дурня клеїли по ходу, тiльки всяке може бути. Васька – ще той штемп. Тому просто почекайте. Взагалi знаєте, що? Катайте краще додому вiд грiха.

– Нiчого собi заявочки! – я рiшуче вирвала лiкоть. – Значить, використали жiнку, отримали своє – i до побачення? Нi, ви як хочете, а нiкуди я…

– Стас, погнали! – перервав мене вилупатий Вовчик. Поки ми сперечалися, всi вони вже вийшли i рвалися в бiй.

– А, ну вас! – махнув рукою Жихар i, витягнувши пiстолета з кобури, вилiз назовнi.

Або тут такi менти, що спатимуть радше зi зброєю, нiж iз жiнкою, або я таки недооцiнюю серйознiсть ситуацiї. Вони ж справдi намiрилися пострiляти. На щастя, процес уже захопив їх, i на мене перестали звертати увагу.

План операцiї менти виробили на ходу, i вiн не вiдрiзнявся особливими стратегiчними знахiдками. Вилупатий Вовчик мусив через двiр сусiднього будинку зайти городами в тил iз правої сторони i засiсти там.

До нього приєднався якийсь молодий хлопчина, котрий невiдомо звiдки намалювався просто перед оперативниками. Очевидно, вирiшила я, це той, Пашка Пархоменко, який змiнив напередоднi самого Жихаря i повiдомив про появу «здобичi». Гриша в парi з коротуном, якого всi називали Андроном, обходили хату з лiвого боку, де був лише гниленький паркан, за яким – вiдкрита мiсцевiсть, прямий шлях до лiсосмуги. Сам Жихар, запхавши пiстолета в кишеню джинсiв так, аби правий край розстiбнутої куртки закривав його контури, посунув просто через хвiртку в напрямку до дверей.

Вирiшивши все ж таки не заходити в зону ймовiрних бойових дiй, я зупинилася метрах у десяти вiд будинку Хмари, ставши так, аби бачити подвiр'я. Стас з'явився майже вiдразу. Рухався неквапом, нiби просто зайшов до старого знайомого. До ґанку лишалося зробити кiлька крокiв, як дверi вiдчинилися i просто назустрiч оперу вийшов розпатланий чолов'яга. Навiть зi свого мiсця я бачила, наскiльки вiн пом'ятий. На ходу чолов'яга намагався розстебнути штани – явно не чекаючи на ранкових гостей, вiн збирався попiсяти по домашньому, просто з ґанку.

Жихар вкляк на мiсцi.

Завмер i чолов'яга.

Якийсь час вони мовчки дивилися один на одного, а потiм Стас перший вийшов iз ступора:

– Здоров, Васю.

– Ага, – почулося у вiдповiдь.

А потiм Васька Хмара зi спритнiстю кенгуру стрибнув назад до хати. Жихар виявився не менш спритним i одним великим стрибком скочив до дверей, та не встиг – вони хряснули просто перед його носом. З мiсця, не розганяючись, Стас налетiв на них могутнiм правим плечем. Але хоч хата Хмари i справляла враження будиночка на курячих ногах, дверi очевидно були мiцними.

Другий удар.

Третiй.

У вiдповiдь на четвертий щось глухо гримнуло. Стас присiв, покотився з ґанку на землю, лежачи на боку, витягнув пiстолет i, коли гримнуло вдруге, пальнув у вiдповiдь, наставляючи ствол на дверi.

Я жодного разу не бачила стрiлянини вживу. I хоча внутрiшнiй голос негайно заспокоїв, пiдказуючи, що, стоячи там, де стою, я знаходжуся в безпецi, менi все одно стало не по собi. Прекрасно розумiючи, що це Хмара першим почав стрiляти, тим не менше не хотiлося, щоби просто на моїх очах четверо ментiв застрелили людину. До речi, решта учасникiв операцiї не забарилася – з рiзних бокiв вони кинулися до будинку, миттю оточили його, бахнув ще один пострiл, почувся дзенькiт розбитого скла. Зсередини знову гримнуло, тепер уже стрiляли не в дверi, i хтось, кого я не бачила, крикнув:

– Васька, мудак, кiнчай вiйну! Ти вже собi строк заробив, придурок!

Жихар тим часом пiдвiвся i, набичивши голову, рiшуче атакував дверi. В останнiй момент виставивши плече вперед, вiн, наче середньовiчний таран, вивалив їх i зник усерединi. За мить туди ж заскочив Андрон, i нарештi вони витягнули Хмару, який верещав вiд болю в заламаних за спину руках, не забуваючи при цьому матюкатися. Кинувши полоненого обличчям на вологу землю, обидва сiли на нього верхи – Жихар на голову, Андрон – на ноги, i закували полоненого в наручники. Гриша i Вовчик так само зникли в хатi, швидко повернувшись iз трофеєм – Вовчик обережно тримав у правицi щось, схоже на коротку рушницю. Пашка Пархоменко перевальцем пiдiйшов до лежачого Хмари, вiдсторонив рукою Андрона, двома штурханами змусив полоненого розсунути ноги i, коротко замахнувшись, копнув мiж ними.

– Шо, Вася, посцяв уже чи ще нє? Так давай! – другий удар.

Виття Хмари перейшло в скавчання. Нiхто з чотирьох оперiв слова не сказав. Мене пересмикнуло так, наче це мене так лупнули.

За спиною почувся шум пiд'їжджаючої машини. Озирнувшись, я побачила мiлiцейський «бобик». Завбачливо вiдступивши, я дала йому дорогу. «Бобик» зупинився просто бiля Хмариної хати, з кабiни вистрибнув дядько в цивiльному, i я впiзнала його: вчора по телевiзору в випуску новин вiн був у полковничiй формi i в титрах значилося «Валерiй Яровий, начальник Подiльського РВВС». Коротше, головний тутешнiй мiлiцейський начальник.

Свiдком всього, що вiдбувалося, я була вже не одна: з довколишнiх подвiр'їв визирали цiкавi сусiди, переважно – старшi жiночки.

– Жихар, твою мать, що у вас тут таке! – полковник не увiйшов – увiрвався на подвiр'я. Стас дипломатично мовчав, i я, трошки знаючи його натуру, не могла не оцiнити його стриманiсть. Замiсть нього заговорив Гриша, виступивши вперед i простягаючи начальству вилучену зброю.

– Ось, Валерiю Iвановичу, чинив опiр при затриманнi. Васька, значить… З обрiза…

– Бачу, що не з танка! – викрикнув Яровий. – Чому не доповiли? Пархоменко, я тебе питаю! Ти чому не доповiв, як належить?

Хлопчина потупцяв на мiсцi i знизав плечима.

– Я Жихарю маякнув… Думав, так треба…

– Ти в мiлiцiю думати прийшов чи працювати? – полковник i Пархоменко були приблизно однаковi на зрiст, але перед начальством хлопчина зiщулився, i менi здалося, що Яровий навис над пiдлеглим, наче гора. – Ти кому повинен доповiдати? Ти хiба не знаєш, на якому ця справа контролi? У вас тут що, мiлiцiя чи клуб вiдчайдушних домогосподарок? З Жихарем окрема розмова буде…

– Ну, чого одразу Жихар? – миролюбно протягнув Стас. – Дивiться, ми ж клiєнта злапали? Злапали. Стрiляв у працiвникiв мiлiцiї? Стрiляв. Раз стрiляв, значить, боїться й рило в пуху. Наш клiєнт. Ти ж наш клiєнт, Васько?

Андрон i Гриша тим часом пiдняли затриманого на ноги. Той дивився просто перед собою, i, як здавалося, ще не зовсiм усвiдомив, що вiдбувається.

Я непомiтно для себе пiдiйшла ближче, i тепер спостерiгала за всiм уже через паркан. Васька Хмара хоч i був замурзаний, вивалявшись у землi, але все одно тiльки слiпий не помiтить: вiн або ще п'яний, або вже п'яний. Давати покази в такому станi вiн якщо i зможе, то теоретично жоден нормальний слiдчий, а тим бiльше – суддя, не має права брати до уваги свiдчення такої людини. Навiть якщо вiн зiзнається в убивствi… я не знаю… ну, хоча б Джона Кеннедi. А вiн зiзнається: тихий i непоказний з виду пацанчик Пархоменко не проти ще раз пустити в хiд ноги.

Тут же мене знову осяяло: темний, як нiчка, мужик, у якого в принципi неполадки з мiлiцiєю, цiлком здатний вiдкрити вогонь по ненависних ментах навiть без видимої причини. Вiн запрограмований на це тiєю дозою алкоголю, якою виполосканий його мозок.

Пiсля осяяння миттю прийшла пiдозра: ось просто зараз менти почнуть потрошити затриманого, причому – не просто затриманого, а того, хто пiд час затримання почав воювати. I, скориставшись його станом, легко повiсять на п'яного Ваську Хмару два вбивства, вiдрапортують, куди треба, про розкриття резонансного злочину, i вже пiслязавтра про мiлiцiю Подiльська всi, кому не треба, забудуть.