Текст книги "Легенда про безголового"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

– Чим скiнчилося?

– Дитину лишила в пологовому. Вiд пояснень чоловiковi не ухилилася. Той психонув, будь-хто на його мiсцi психонув би. Розлучилися швидко, Лiза навiть дiвоче прiзвище собi на його вимогу повернула. А воно в неї ще не дуже оковирне – Чмаренко. Пiсля того в Лiзки все розладилося, закинула свою iсторiю, перебралася сюди, в Хмельницький, влаштувалася на базар. А рокiв через пару її на роботу Вiтя Потурай найняв, реалiзатором. Вiн тут свiй бiзнес починав. На барахлi розкрутився, потiм почав харчами торгувати. Ось Лiзка за нього i вчепилася – зовсiм дiвцi хрiново велося, я вам скажу. Я тут теж доклала грiшним дiлом, усе пiд'южувала її.

– Самi – нi?

– У неї шансiв бiльше. Я ж себе реально оцiнюю, а вона в нас красуня. Ну, i ситуацiя критична складалася: в тi часи знаєте, як бандити кругом одне одного стрiляли?

– Знаю. Я тодi трошки в мiлiцiї працювала, – вирвалося в мене, i я тут же прокляла себе за нестриманiсть – зараз ця бита в бувальцях тiтка стрепенеться, назве мене ментовкою чи лягавою сучкою i вижене, та нiчого, пронесло. Видно, за роки на базарi Катя Мегера всякого набачилася i точно не боялася нiчого й нiкого.

– Усi ми десь колись працювали. Я он у дитячому садочку при консервному заводi, поки завод не закрили. Ну, словом, один iз таких бандитiв на Лiзку серйозно почав поглядати. Вона вiдбивалася, як могла. А Потурай, крiм усього, на перших порах грошi заряджав у високi кабiнети, в тому числi – ментiвськi. Допомiг – бандюка того за щось загребли, мабуть, за рекет, i, здається, посадили потiм. Ментовi, котрий цю справу з подачi Потурая розкручував, позачергову зiрочку на погони. Ну, а Лiза за рятувальника замiж вийшла. Така ось мелодрама. Потiм iнша почалася – старе кохання повернулося.

– Тобто?

– Ну, той самий колишнiй чоловiк. Я всi її сердечнi справи знала. Та що я кажу – нiяких сердечних не було, тi мужики не для серця, для тiла швидше. Дев'ять рокiв, поки вони тут жили, я Лiзку в ось цю хату, та на оцю ось тахту, – Катерина показала рукою на новенький диван бiля стiни, – з дорогою душею регулярно пускала.

– Хiба це тахта?

– А-а, тут своя iсторiя. Була тахта. Стара, страшна, порепана, рипуча, поролон iз неї вилазив. Лiзка якось заявила: «Усе, Катю, абзац! Не можу так бiльше! Ось, на тобi триста баксiв, купи нормальне мiсце для цього дiла! Тобi ж теж буває треба!» – Мегера реготнула. – Менi що? У мене окрема iсторiя, тiльки вас вона навряд чи зацiкавить. Значить, купили, що хотiли.

– Чоловiк знав про…

– Для чого йому знати? – щиро здивувалася Катерина. – Це чисто бабськi справи, вони мужикiв гребти не повиннi. Кажу ж вам: усi цi приземлення, як Лiзка їх називала, довго не тягнулися i нiчого серйозного пiд собою не мали. З Потураєм – бiзнес та подружнi обов'язки, тут, на тахтi – секс без жодних обов'язкiв. Тiльки потiм вона якось приїхала до мене сама i сказала про колишнього чоловiка. Оце, Ларисо, таки було кохання. Як у книжках пишуть – заново роздмухане полум'я.

– Хто вiн? Як повернувся? Чому? Де живе? – бомбардуючи її питаннями, я подумки лаяла себе за нестриманiсть, та Мегера далi зберiгала спокiй.

– Нiчого не знаю. Тiльки оце святе мiсце, – знову кивок у бiк дивану, – вона стала не так часто використовувати. Там якiсь iншi проблеми: вона вже переїхала в той Потураїв Подiльск i не могла так часто й вiльно маневрувати в Хмельницькому, як ранiше. У нього теж щось не завжди виходило, хоча вiн наче вiльний. Причому – всi цi роки. Лiза менi нiколи не показувала своїх коханцiв, а тут – узагалi особливий секрет. Вона взагалi любить шифруватися, пунктик у неї такий. У кожного свiй є. У мене, у вас, у сусiдiв моїх… Ну, – розвела вона руками, – звиняйте, все, що знала. Навряд чи Лiзцi це зашкодить, особливо тепер. Вона ж чоловiка не вбивала.

– А… чому ви вирiшили раптом ось так повернути?

– Звiдки, кажете, ви? Якась там страхова компанiя? Хочете довести, що Лiза чоловiка вбила, аби страховку отримати? Дуже смiшно, – її очi не смiялися. – У нас через таке не вбивають. Тим бiльше – голови не рубають. Голову вiдрубати – вмiти треба. Вона Вiтьку не любила, тiльки не любити не означає – ненавидiти. Лiза не вмiє рубати голови, можете менi повiрити. Вибачте, в мене ще робота сьогоднi.

Я не знала, кому i в що я готова вiрити зараз. У головi крутилося надто багато всього.

Щоб там менi не здавалося, але з усiма справами впоралася до половини четвертої. А так, нiби за розмовами цiлий день пролетiв.

Утiшена власною оперативнiстю, вирiшила обiйтися поки що без таксi, розпитала, як простiше дiстатися до центру, а там уже через двадцять хвилин зайшла в першу-лiпшу пристойну кафешку. Менi хотiлося швидше запити напiй, наполегливо влитий у мене подругою Лiзи, нормальною якiсно звареною кавою. Така в меню була, i заодно я вирiшила, що зголоднiла. Тому, замовивши одне «еспресо» просто зараз, одне – потiм, а мiж кавами – м'ясо по-французькому з овочевим салатом, вирiшила зiбратися з думками i розставити їх по поличках.

Пiдбити бабки, як казав чекiст у одному з радянських телевiзiйних фiльмiв.

Але спочатку – один дзвiнок.

Я думала, що зайнятим буде Стас, а бiльш-менш вiльною – Тамара. Вийшло навпаки: Тома вимкнула телефон, зате Жихар вiдгукнувся пiсля першого ж дзвiнка.

– Ну, як розкопки? Удалося щось накопати? Скелетiв трошки чи бивнi мамонта?

– У тебе на диво гарний настрiй, Стасику.

– Хiба це погано? У вiльної людини завжди гарний настрiй.

– Добре, немає часу. Треба напружитися i знайти людину, яка одружилася рокiв шiстнадцять-сiмнадцять тому.

– А точнiше?

– Нема точнiше. Зате є установочнi данi: наречену завали Єлизавета Чмаренко, шлюб брала, швидше за все, у Кам'янцi, вчилася в той час або на четвертому, або на п'ятому курсi тамтешнього педiнституту.

– Оп-па! Це наша фiгурантка?

– Так точно. Знаєш, нашi жарти про таємного коханця – не зовсiм жарти. Вiрнiше, зовсiм не жарти.

– Навiть так?

– Слухай, Жихарю, постався до цього серйозно, – мене непокоїв його дещо грайливий тон, i заворушилося: вiн, мабуть, випив – причин навалом. – Через твої контакти в Кам'янцi таку iнформацiю реально пробити?

– Ага. Правда, тiтко, ти наче вiд щастя на годинник не дивишся – офiцiйному робочому дню скоро гаплик. Так що сьогоднi не обiцяю.

– А раптом? Давай, Стасе, давай, час же йде! Ще одне: коли вдасться вирахувати, за кого Лiза Чмаренко вийшла замiж, треба буде знайти чоловiка.

– Вiн колишнiй, я так розумiю?

– Розлучилися тут, у Хмельницькому. Хто, де живе, чи не мiняв раптом прiзвища, коротше – сам знаєш.

– Ну, сьогоднi цього вже точняк не вийде!

– Та ясно, – зiтхнула я. – Хоча б щось. Давай, побачимося ввечерi, розкажу подробицi, – менi як раз несли першу каву.

Вiдключившись, я зробила два ковтки, третiм осушила чашечку. Гидотний присмак у ротi зник, я вдоволено кивнула сама собi, поклала телефон перед собою на стiл, крутнула його довкола своєї вiсi, тодi взяла порожню чашечку, зазирнула, шукаючи кавову гущу. Немає, ворожити доведеться так.

Ну, Ларчику, пiдбиваємо бабки.

Вiктор Потурай знав, як дружина ставиться до нього. Проте цей шлюб йому для чогось потрiбен. З жiночої позицiї можу зрозумiти: краще тримати бiля себе жiнку, почуття якої не викликають жодних iлюзiй та сумнiвiв. Тобто, яка не бреше про любов до могили, зате з часом перетворилася з об'єкта безкоштовного задовольняння чоловiчої сексуальної потреби на повноцiнного дiлового партнера, опанувавши ази бiзнесу. Таким чином, свої матерiальнi потреби дружина цiлком задовольняє. Залишається застрахувати себе вiд втрати вигiдного дiлового партнера, з яким не треба дiлитися i якому немає потреби платити зарплату – Вiктор Потурай складає заповiт. Тепер, якщо Лiза розлучиться з ним, вона втрачає все, i їй в iдеалi треба шукати такого самого бiзнесмена йому на замiну.

Логiчно. Але є одна обставина, яку чоловiки не зрозумiють нiколи: навiть найбiльш товстошкiрим, розчарованим у всьому цинiчним жiнкам у певний момент перестає вистачати лише безбiдного iснування бiля людини, до якої не вiдчуваєш нiчого. Будь-якiй жiнцi потрiбне Велике Кохання. Почуття, якого не iснує, коли тупо тiкаєш вiд одного остогидлого гаманця до iншого, який теж незабаром остогидне, i так до старостi. Принесли салат. Колупнувши виделкою, я вирiшила не поспiшати, дочекатися м'яса. Ще раз крутнула телефон по поверхнi стола.

Усе це поки що припущення, написанi вилами по водi чи виделкою – на фруктовому желе. Але щось менi пiдказувало: приблизно так мiж Вiктором i Лiзою Потураями все вiдбувалося. Лiжковими пригодами вона розраджувала себе час вiд часу, тiльки серйозно до цього не ставилася i я, поклавши руку на серце, розумiла її, як жiнка жiнку. Зiзнатися чесно, коли я вiдчула повну байдужiсть до власного чоловiка, теж час вiд часу дозволяла собi коротенькi пригоди. Це нiчого не означає, можете менi повiрити. I раптом…

Принесли м'ясо на великiй тарiлцi, прикрашене зверху двома стеблинами петрушки. Посунувши його виделкою вбiк, я вивалила поруч салат iз маленької мисочки. Нiчого, нормально тут готують, не зiпсували.

Поїхали далi: раптом до Лiзи повертається колишнє кохання. Де, коли, за яких обставин – тепер не важливо. До того ж чоловiк перебирається з обласного центру в маленьке мiстечко, пiдкидати дров у вогнище пристрастi раптом стає складнiше, i в когось iз коханцiв нарештi починає працювати голова. Колишнiй чоловiк так бездарно втрачений i тепер раптово знайдений, але другого шансу доля не дає. Вiрнiше, дає – бери, скiльки хочеш, тiльки часи змiнюються. Очевидно, колишнiй чоловiк не з багатих. Живе, ясна рiч, не зовсiм уже в куренi, але напевне матерiально не так забезпечений, як власник мережi продуктових мiнi-маркетiв. Лiза ж звикла до певного рiвня життя, i навiть повернуте кохання не заслiплює її остаточно.

Єдиний вихiд – передчасна смерть Потурая i вступ у дiю заповiту. Вона вже може сама керувати фiрмою, впорається. Навряд чи коханого така перспектива не влаштовує. Але ж Потурай – чоловiк у розквiтi сил, i помирати не збирається. Убити? Отруїти, наприклад? Вiдпадає – будь-яка нагла смерть почне розслiдуватися, рано чи пiзно Лiза потрапить пiд пiдозру. Та й кiлера вона навряд чи погодиться наймати: за логiкою, згодом доведеться позбавлятися вiд нього самого, бо нема гарантiй, що не почне шантажем доїти новоспечену вдову i директорку фiрми.

Зате Лiза Потурай – iсторик за освiтою. Нехай давно не працює за фахом, але цiкавiсть залишилася. Тим бiльше, що в тихому Подiльську, куди її перевiз чоловiк, не особливо питаючи про згоду, нiчого цiкавого, крiм iсторiї, немає. Так вона знайомиться з мiсцевим активiстом, директором музею Бондарем. Це, до речi, треба ще додатково з'ясувати. Бондар не говорив, що вони знайомi, але я й не запитувала – для чого менi це знати? Гаразд, це потiм, вiдволiкаюся…

Директор музею розповiдає дружинi мецената легенду про Безголового. Вiн усiм її розповiдає, бо це – чи не єдиний його реальний капiтал, його розробка, його знахiдка, його дiтище. Очевидно, Лiза ще не знала, як вона використає цю iсторiю. Можливо, навiть нiяк i не збиралася використати. Тiльки раптом у Подiльську починаються жахливi вбивства, i не одному Бондарю стукає в голову прямий зв'язок того, що вiдбувається, зi старою страшною казкою.

Далi – самi лише здогадки. Лiза складає два i два, бачить простий результат i починає блискавично дiяти. Поки що я не можу собi уявити, як вона вирахувала виконавця ролi мiсцевого привида, музейного сторожа Стьопу, i як вивела його на свого чоловiка. Чи навпаки – чоловiка на Стьопу. Тiльки замисел простий до генiальностi, навiть можна сказати – класичний: подати Вiктора Потурая однiєю з випадкових жертв серiйного вбивцi-психопата. З ситуацiї, яка склалася для Лiзи, такий вихiд – справдi єдиний.

Розмiрковуючи, я не помiтила, як доїла все i – що погано – не зрозумiла, смачно було чи нi. Вiрнiше, я знала, що це смачно, тiльки не отримала вiд їжi жодного позитивного ефекту, окрiм вiдчуття наповненостi шлунку. Принесли другу каву. Зробила ковток.

Може все вiдбуватися за схемою, яку я вибудувала? Цiлком. Не вистачає якихось дрiбних деталей, дещо можна уточнити, але в цiлому все виглядає досить логiчно. Лiза спала з купою чоловiкiв, та це ще не свiдчить про її здатнiсть до вигадування i втiлення в життя подiбних комбiнацiй. Але вона вiдмовилася вiд власної дитини. I ось цей факт менi особисто говорить багато про що.

Чорношкiре немовля свiдчило не стiльки про зраду чоловiковi, скiльки про необережнiсть самої жiнки. Вона не хотiла цiєї дитини. Чоловiк мав повне право повестися так, як вiн повiвся. Але жiнка навiть пiсля цього не мала права кидати своє новонароджене дитя, хай там воно буде десять раз чорне. Лiза зробила це, причому – без жодного жалю, якщо вiрити Катеринi Мегерi.

Жiнка, здатна на подiбний вчинок, здатна i на бiльш страшнi речi.

Я допила каву, розплатилася, заодно перевiрила свої фiнанси. Переїзди на таксi зжерли майже половину з видiленої на оперативнi витрати сотки, та я вже зробила, що могла, i тепер треба їхати назад. До Подiльська вистачить.

Тiльки треба все ж таки прояснити для себе одне питання.

Дома в Анатолiя Бондаря я нiколи не була.

З дороги передзвонила йому, запитала, чи дочекається вiн мене в музеї, є одна розмова. Вiн буркнув, що йому набридли за останнi днi будь-якi розмови, i взагалi вiн пiде сьогоднi ранiше. А якщо вдома? Ну, як дуже хочете, то приїздiть. Ось таке гостинне запрошення. Нехай, вiн уже вiд мене не вiдчепиться.

Адресу вiн сказав, i вiд центру я досить легко знайшла його невеличкий приватний будиночок, якраз недалеко вiд краєзнавчого музею. У дворi загавкав собака, та самого пса я не бачила, скiльки не придивлялася через паркан. На годиннику – початок восьмої вечора, мiсто поволi огортали раннi тихi вересневi сутiнки. Пес знову загавкав, потiм я почула: «Замовкни, Полк!», i, нарештi, до мене вiд ґанку пройшов господар.

Якщо в нього i був незадоволений вигляд, то Бондар цього не показував. Одягнений вiн був так, наче або кудись збирався, або щойно прийшов з роботи i не вважав за потрiбне чи не встиг перевдягнутися: незмiннi джинси, водолазка, шкiряний пiджак. Собака бiг за ним – молода кавказька вiвчарка в нашийнику, поводок вiд якого Анатолiй тримав у руцi.

– Я його прогуляти хотiв, – пояснив вiн.

– Гуляйте, можемо на ходу поговорити.

– Якщо ви не довго, давайте краще до хати пройдемо. У мене були свої плани, тому ви менi не будете заважати, якщо ми побесiдуємо зараз, а потiм пiдемо кожен за своїм графiком. Вибачте, я можу здатися нечемним…

– Трошки є, – як могла щиро посмiхнулася я.

– Мусите зрозумiти: коли тебе вже кiлька днiв звинувачують у сприяннi вбивствам i переховуваннi вбивцi, важко залишатися ввiчливим та терплячим. Можете не сумнiватися: журналюги сюди дуже скоро набiжать. Заголовки я вже бачу: «Давня легенда оживає – i вбиває!» Це так скоро почнуть звинувачувати виробникiв сокир у тому, що всякi божевiльнi купують цi сокири i рубають ними людям голови. Хiба не так?

– Не знаю, – у мене вже зникло бажання говорити з Бондарем, але бажання довести заплановане до кiнця навпаки – пiдсилилося. – Тим бiльше нам треба поговорити. Думаю, що можу попередити вас про ще одне слабке мiсце у вашому захистi.

– Моєму захистi? Це цiкаво, – Бондар потрiпав собаку по загривку. – Гайда, Полк, прив'яжу тебе поки.

– Як його звати? Полк? Полкан?

– Полковник. Скорочення таке.

Ага. У директора краєзнавчого музею собака на прiзвисько Полковник. Полковник Вiтольд Ржеутський, зуб даю. Вiн справдi поведений на своїй улюбленiй легендi.

Стоп!

Я завмерла. Стала, як громом побита. Як я вiдразу не помiтила – вiн же фанатик. Прихований, тихий, непомiтний, але – фанатик. I всi цi розмови… Вiн учений, розкопав легенду, зробив вiдкриття, а славою доводиться дiлитися з купою ласого до сенсацiй народу, причому – безкоштовно дiлитися. Така людина, накопичивши злiсть, здатна багато на що. На що саме? Поки не знаю, але я вже почала сумнiватися в тому, що Бондар зовсiм не причетний до цiєї iсторiї.

Директор пiдвiв пса до буди в глибинi двору, припнув до ланцюга, поводок недбало намотав на руку i люб'язно пропустив мене поперед себе.

У нього була невелика хата – три кiмнати i жодного натяку на жiночу присутнiсть. Я вiдчула це, варто було переступити порiг. Можливо, я б вiдчула ще щось, та Бондар жестом запросив до прочинених дверей у дальню кiмнату. Очевидно, кабiнет. У всiх учених повинен бути кабiнет.

Угадала: книжковi полицi рядами вздовж стiн, комп'ютер на столi в кутку, поруч – якась фотографiя в рамцi, невеличкий стосик книжок.

– Хотiв сьогоднi попрацювати. Докторську ж пишу, – у його голосi прозвучали нотки чи то виправдання, чи то вибачення, але роздратування кудись зникло. – Присядемо. Кава, чай, є коньяк.

– Дякую, нiчого не треба. Ми ж справдi не довго.

Не питаючи дозволу, я присiла на краєчок крiсла, примощеного мiж полицями. Господар пiдсунув до себе стiлець, який стояв бiля комп'ютерного столика, i сiв, закривши вiд мене своє робоче мiсце спиною. Вторгнення в особистий простiр, менi це все знайоме.

– Ну, якi ви ще менi сюрпризи принесли?

– Ви були особисто знайомi з дружиною вбитого Вiктора Потурая?

– Звичайно, – вiн навiть секунди не подумав. – Це панi Лiзi я завдячую знайомству з її чоловiком… покiйним, гм… Вона переконала його стати нашим меценатом. Їй подобалося, чим я займаюся. А Потурай звiдси родом. Iсторiя рiдного краю мусить бути збережена, вiн виявився мудрим дядьком i не заперечував.

– Ви розповiдали їй вашу легенду?

– Вона – не моя.

– Гаразд, я не так висловилася. Вона цiкавилася легендою про Безголового?

– Не вона одна. Вам не здається, що пора пояснити причину такого несподiваного iнтересу? Що, вона теж виявилася несповна розуму, як нещасний Степан, подружилася з ним i вiдкарнала чоловiковi голову? Якщо ви через це прийшли, я змушений буду посмiятися з вас.

– З мене – можете, – менi набридла його пиха, до того ж я не збиралася просто так залишати свiй несподiваний здогад. – Запросто можете. А ось у мiлiцiї вам навряд чи дадуть посмiятися.

– До чого тут знову мiлiцiя?

– Ви самi тiльки що озвучили можливi звинувачення на вашу адресу.

– Серйозно? – знiтився Бондар.

– Цiлком, – кивнула я. – Ви ж самi казали – в мене там друзi.

– Справу закрито.

– Не факт. Можуть вiдкритися новi обставини. Тому вам краще поговорити зараз зi мною, i по-можливостi – вiдверто. Я розумiю вас i, повiрте, не бажаю вам зла.

– Добре, – промовив вiн пiсля невеличкої паузи. – Добре. Поговоримо. Тiльки все ж таки зроблю кави. Iнакше не розiбратися. Почекайте пару секунд.

Вiн пiдвiвся i вийшов. Собачий поводок i далi обмотував його руку.

Клацав годинник на стiнi.

Я встала з крiсла, пройшлася рукою по корiнцях розставлених на полицях книжок. Стародрукiв дуже багато, вони грошей коштують. Художньої лiтератури дуже мало, принаймнi – тут. Iсторiя в основному. Нiчого дивного.

На сусiднiй полицi помiтила кiлька романiв Переса-Рiверте, Коельо, «Код да Вiнчi» та iншi книжки з категорiї культурологiчних детективiв. Але белетристики все одно меншiсть, решта – та ж iсторична лiтература рiзних рокiв видання.

Цiкаво, про що в нього дисертацiя?

Я пiдiйшла до столика, взялася рукою за верхню книжку стосика.

Мазнула очима по фотографiї в рамцi.

У сумочцi заспiвав Олегiв мобiльник. Не маючи змоги та сил вiдiрвати вiд фотографiї очей, я механiчно витягнула телефон i, навiть не дивлячись, хто дзвонить, натиснула на потрiбну кнопку.

– Лариско, слухай мене! – почула швидкий i дуже серйозний голос Жихаря. – Де ти зараз?

– Тут… В одному мiсцi…

– Так, бiгом додому, де б ти не була! Кам'янець – маленьке мiсто! Менi знайшли там, у загсi, те, про що ти питала! Це все мiняє, Ларко, чуєш?

Я не могла вiдiрвати очей вiд фото щасливих молодят.

– Знаєш, за кого Лiза Чмаренко вийшла замiж тридцятого травня одна тисяча дев'ятсот дев'яносто першого року?

Знаю. Уже знаю.

За цей час Лiза практично не змiнилася. Стала старшою, це правда, але з вiком краса схожої на мультяшну Бiлоснiжку жiнки ставала ще бiльш зрiлою.

А молодий i щасливий очкарик Толя Бондар обiймав молоду дружину за талiю.

– Ларисо, ти чого мовчиш?

За спиною почулося ворушiння.

Удар. Бiль.

Щось захлеснуло за шию.

Темно.

ЧАС ЗУПИНИВСЯ

Темно.

Темно i вогко.

Я або на тому свiтi, або в якомусь глибокому вологому льосi. Якщо це погрiб, то тут давно нiчого не зберiгають. Знаю я важкi тi важкi запахи: стiйкий дух старої загнилої картоплi, змiшаний iз не зотлiлим ще сухим цибулячим лушпинням. Одна моя бабуся жила в селi, там же мешкав ненависний менi двоюрiдний брат. Кiлька рокiв пiдряд мене вивозили туди на цiле лiто. Вважалося, що в селi дитина оздоровлюється, бо там свiже повiтря, натуральнi продукти i парне молоко. Вiд парного молока мене нудило, чим вiдрiзняється картопля, викопана на бабиному городi, вiд купленої мамою на базарi, я не знала, а свiже повiтря – це сумiш запахiв брудної землi, густого пилу i гною, свiжого та засохлого. Та це не найбiльшi неприємностi: двоюрiдний брат Коля ненавидiв мене за те, що я миюся не в цинковiй балiї, а в емальованiй ваннi, а пiсяти ходжу не в хисткий сiрий будиночок невiдомого архiтектора, поставлений далеко за хатою, просто за курником – у мене в мiськiй квартирi є бiлий унiтаз. Колись Коля зустрiв мене хвалькуватою заявою: «Менi теж купили цвiтний телевiзор!» I цей самий Коля постiйно лякав мене бабиним пiдвалом – поки я лякалася, звичайно. Яких тiльки потвор вiн там не поселяв: величезних павукiв, щурiв iз довгими червоними хвостами, сiрих слизьких болотяних гадюк, велетенських жаб, вiд яких у дiвчат на руках висипають бородавки. А одного разу, не пригадую зараз, для чого, кинув у погрiб мою iмпортну ляльку. Нiкого вдома не було, i я мусила, помираючи вiд страху, пiднiмати важку брудну ляду i холодними металевими сходами вниз, аби врятувати свою улюбленицю. Коли я вже ставала на вологу земляну пiдлогу, Коля, регочучи, зачинив ляду i вогка темрява ковтнула мене.

Я ще досi в бабусиному льосi. Менi дванадцять рокiв, мене звати Ляля, я перелякана i хочу кричати. Час зупинився там, у тому моторошному погребi. Не було нiчого: нiде я не вчилася, нiколи не працювала адвокатом, нiколи не виходила замiж i нiколи не йшла вiд чоловiка. Все це менi привидiлося в галюцинацiях. Коля не вiдчиняв погреба, i я залишилася сидiти там навiки.

Хтось стоїть бiля мене в темрявi. Я не бачу, хто це, але вiдчуваю його. Не можу зрозумiти, розплющенi в мене очi чи нi. Рук, нiг, тiла, голови – нiчого цього немає. А-а, це Коля стоїть, я знаю. Вiн нарештi спустився, аби подивитися на мене i помацати, чи я ще жива.

Менi не вистачає повiтря. Йди звiдси, Коля, не муч мене, дивися свiй цвiтний телевiзор. Я вже звикла жити в мороцi.

Це не Коля. Темрява набуває жiночих форм, i ось в ногах у мене – жiнка. Я не бачу, молода вона, чи стара. Я взагалi нiчого не бачу, тiльки вiдчуваю – на нiй довга i тонка сорочка, вона боса, її волосся розпущене i дiстає мало не до п'яток. Хто вона? Хто ти? Ти живеш тут давно? Усе життя? Тебе теж зачинили в цей страшний вогкий погрiб? Мовчить. Тiльки раптом рука, тверда i холодна, торкається мого обличчя.

Це не рука. Це колись було рукою. Тепер це кiстяк, такий, як у школi на бiологiї, з пап'є-маше… Нi, це справжня кiстка! А дiвчина – привид, її колись кинули сюди, в цей льох, i вона тут чекала на мене чи на будь-яку iншу жертву.

Чию жертву? Невже всiх молодих жiнок сюди, в густу темряву пiдвалу, кидає мiй двоюрiдний брат Коля, перший хлопець на селi, старший сержант танкових вiйськ, який майже до смертi забив новобранця, що вiдмовився прати йому шкарпетки, за що загримiв на три роки в дисциплiнарний батальйон, i пiсля того я, на щастя, нiчого про нього нiколи не чула. А вiн ось де вилiз, ось де знайшов мене, i тепер прийшов переконатися, що я мертва.

Ти не мертва!

Хто це сказав?

Ти не мертва! Не мертва! Жива-а-а-а-а!

А-А-А-А-А!

Я пiдхоплююся вiд власного крику i розумiю – опритомнiла остаточно. Довкола справдi темно, вогко, в легенi заходить важке повiтря, та я жива.

Я сиджу на землi. Помацала рукою довкола – пальцi наштовхнулися на кам'яну стiну. Десь я вже торкалася такого самого муру… Думки перебив кашель – я зайшлася, двома руками схопивши себе за горло. Болiло так, наче шию хтось перетискав. А чому – наче? Де я, як сюди потрапила i хто…

Перетиснуте горло.

Удар по головi.

Веселковi зiрочки перед очима.

Хтось посмiхається менi. Не менi – людинi з фотоапаратом. А разом iз ним – усьому свiту, який не може зашкодити їхньому щастю. Толя i Лiза, молодята, молодий i молода. Вiтаю вас, подружжя Бондарiв.

Бондар.

Тепер я зрозумiла, де я, i не стримала крику. Але це був крик вiдчаю: мене тут все одно нiхто не почує, бо це не бабусин погрiб. I бабуся не прийде з городу, не насмикає Колi чуба i не витягне мене, ледь живу вiд переляку, з льоху. Звiдси нiхто ще не виходив живим. Сюди Вiтольд Ржеутський вiдправляв своїх непокiрних полонянок.

Я – полонянка привида. Я в пiдземному лабiринтi, пiд розвалинами панської резиденцiї. Мене привiз сюди i кинув помирати Анатолiй Бондар.

Голова паморочилася. Я спробувала стати на рiвнi ноги, вони вiдмовлялися мене тримати. Тодi я присунулася до стiни, для чогось помацала по кишенях. Щось є, тисне з правого боку. Сахнувши в праву кишеню рукою, намацала щось об'ємне i прямокутне.

Мобiльник! Олегiв мобiльний телефон!

Стоп, спокiйно. Я труснула головою. Пам'ять поволi, але поверталася. Телефон я тримала в руцi, коли Бондар напав на мене ззаду, а перед тим дiстала його з сумочки. Сумочки поруч нема. Значить, мобiлку в кишеню менi поклав Бондар. Для чого? Для того: вiн фанатик i збоченець. Знає, що тут немає покриття, що вiд мобiли тут така сама користь, як вiд електроплитки на космiчному кораблi, що скористатися нею я не зможу. Це Бондар так знущається. Дав менi надiю, якою я не зможу скористатися.

Про всяк випадок я спробувала. Нiчого не вийшло – телефон тiльки блимав монiтором, показуючи – стiльникове покриття вiдсутнє. Але лiхтарик свiтив. Маленький вогник жив своїм життям, свiтив недалеко, та в темрявi пiдземелля сприймався наче лампочка в двiстi ватт.

Правда, акумулятори розряджаються i скоро здохнуть.

Тодi морок переможе.

I я повiльно помиратиму в лабiринтi. Серед велетенських щурiв.

Чорт!

Я прудко скочила на ноги, притиснувшись до мурованої стiни, аби не впасти, i таки втрималася. Десь тут, у темрявi, сновигають її справжнi господарi, володарi цього пiдземного мороку. Виставивши перед собою руку з благеньким вогником, я спробувала посвiтити. Якась галерея, але де саме я знаходжуся – невiдомо. I де тут щуряче кубло, де тут отаборилася їхня щуряча Королева-матiр, не знаю. Можна рухатися вперед i вийти просто в їхнє королiвство.

– А-ай!

Щось торкнулося моєї ноги i вiд зойку я впустила телефон. Вогник помер, щiльна непролазна темрява знову оточила мене, i здалося – стиснула з усiх бокiв. Головою я дiставала стелi. Куди йти – вперед, назад? А головне – для чого йти? Той, хто притягнув мене сюди, напевне старанно закрив мiцнi дверi на мiцний замок, ззовнi мене не почують, люди тут майже не ходять. Тому сидiтиму я пiд вхiдними дверима, обламаю нiгтi, дряпаючи їх, i помру, як iндiанець Джо з книги про пригоди Тома Сойєра.

– А-ай!

Знову щось пробiглося бiля ноги. Я вiдчувала, як темрява довкола мене поволi починає жити своїм звичним життям, i почала згадувати почуте i прочитане колись про щурiв. Вони нападають на людей, коли загнанi в куток. А тут у куток загнана я. Уже легше. Їхнi укуси викликають заразнi хвороби, вiд яких дуже швидко можна померти. Яка рiзниця, вiд чого помирати в цьому пiдземеллi: вiд голоду, спраги, холоду чи…

Хто сказав – помирати?

Хто тут збирається помирати? Ось я комусь зараз помру!

Я рiшуче нахилилася за мобiлкою. Пальцi наштовхнулися на щось живе i пухнасте. Скрикнувши, я сахнулася в праву сторону i побiгла, забувши про телефон. Налетiла на глуху стiну, та з лiвого боку вiйнуло порожнечею – там коридор. Повернула туди – бiльше нема куди. Аби не лупнутися головою, простягнула перед собою руки.

Стiнка.

Порожнеча.

Знову коридор.

Стiй! Спокiйно, стань i подумай. Зберися з думками. Те, що сталося, обмiзкуємо трошки пiзнiше. Зараз треба заспокоїтися. Ось так. Тепер сказати самiй собi: тебе шукатимуть i знайдуть. Ти несподiвано перервала зв'язок. Стас Жихар – мужик не дурний, Тома з Олегом усiх на ноги пiднiмуть. Прокачати Бондаря пiсля всього, що ми знаємо – як два пальцi об асфальт. Раптом вiн уже втiк? Чому це – раптом: точно втiк. Зловлять. Розколють. Мене врятують.

Скiльки на це пiде? Ну, нехай доба. Скiльки я вже тут? Бог його знає. Не здогадалася глянути на годинник, коли клацала кнопками на мобiльнику. Хоча скiльки б це ще не тягнулося – все одно довго. Для мене час тут перетворився на одну суцiльну нiч.

Знову щось шмигнуло поруч. Я притиснулася до мурованої стiни. Хотiлося влипнути в неї, просочитися крiзь неї, але що там? Знаю – ще одна стiна, така ж сама. Я пiд землею, в лабiринтi.

I я тут помру.

Проганяючи крамольну думку, я тупнула ногою. Це кувалдою вiддалося в травмованiй головi. Обмацавши її, кровi не знайшла, зате наштовхнулася ззаду на величезну болючу ґулю. Знову машинально потерла шию. Бондар спочатку вдарив мене чимось важким, потiм додушив для певностi собачим повiдком, тiльки тодi завiз сюди, у свою пастку.

Вiн цiлком мiг таким же способом задушити нещасного божевiльного сторожа Стьопу.

Перед очима остаточно перестало рябiти. Я далi нiчого не бачила i навряд чи скоро навчуся розрiзняти щось у темрявi, наче щур. Разом з цим почали повертатися розважливiсть, здоровий глузд, а головне – здатнiсть мислити системно.

Чому треба йти до входу, до намертво зачинених дверей? Є ж iнший вихiд. Його цiлком реально знайти, якщо не поспiшати i згадати спосiб орiєнтуватися в цьому лабiринтi. Уперед, поки з темряви не вилiз Мiнотавр iз пацючим хвостом i не почав мене жерти.

Обережно посунувши вперед, я почала повiльно рухатися по стiнi. Скоро вузький прохiд вивiв мене до роздорiжжя – порожнечею вiдгонило з обох бокiв. Пiдняла руку, шукаючи верхнiй край склепiння. Ось це, лiворуч, вище, а те, що справа – нижче, на рiвнi моєї голови. Нагинатися треба, вклонятися йому. Нiчого, корона не спаде, в пiдземеллi можна i вклонитися.

Так, повiльно рухаючись i шукаючи потрiбний напрямок за вiдомим уже орiєнтиром, я потрохи просувалася вперед. Час справдi зупинився i його плин не мав значення. Так само не мали значення невидимi оку живi та, поза всяким сумнiвом, потворнi iстоти, що час вiд часу сновигали пiд ногами i навiть попискували. Коли ставало зовсiм страшно, я кричала, луна вiддавалася довкола i невидимий рух затихав.