Текст книги "Легенда про безголового"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

– I знаєте, що тут найцiкавiше? – аби договорити, Стас перед самим музеєм притримав мене за лiкоть, зупиняючи: – Пiд це дiло можна легко списувати бабло. Не мiльйони, але можна. А Бондар домовився з нашою мiською газеткою, щоби вони друкували iнформацiю про кожен ґрант i кожний спонсорський внесок, i сам потiм через газету звiтує!

– Чому вас це дивує?

– Надто вже показна чеснiсть, вам не здається?

– Нi, – моє «нi» було абсолютно щирим. – Ми з вами все ж таки крутимося в рiзних колах, Стасе, ви вже не ображайтеся…

– А до чого тут…

– Кажу ж – не ображайтеся. Це нормально. Ви про щось знаєте бiльше за мене, а я – про щось бiльше за вас. Так, щоб ви знали: краєзнавцi, любителi iсторiї – народ по-хорошому божевiльний. Добре, що ваш Бондар виявився таким системним менеджером, як тепер прийнято казати. Бiзнес у нього б не пiшов. Торгуючи салом чи шкарпетками на базарi, вiн би точно прогорiв, можете менi повiрити. А те, чим вiн тут займається – його улюблена справа. Тому так i виходить. Ви хочете сказати, що вiн наркотиками торгує, а музей – ширма? I пiд соусом культурного вiдродження через директора вiдмиваються наркодолари? Я вже готова смiятися.

– Може, це справдi не тi речi, в яких я розбираюся, – легко погодився Стас. – Менi директор музею справдi нiчого поганого не зробив. Дивний трошки, але, може, так i треба. Тiльки давайте зараз про iнше домовимося.

– Про що?

– Перейдемо на «ти».

Вiд несподiваної змiни теми розмови я автоматично ляпнула: «Перейдемо». Посмiхнувшись i за звичкою пiдморгнувши менi, Жихар штовхнув хвiртку i ми зайшли на музейний дворик.

Очевидно, колись тут так само жила заможна родина.

Будинок був помiтно вiдреставрований, i тепер, коли я роздивилася його зблизька, трошки нагадував менi iграшковий. Або, що бiльше вiдповiдало дiйсностi, павiльйон для кiнозйомок. Колись я працювала з групою юристiв, яка надавала юридичну пiдтримку компанiї, що забезпечувала зйомки iсторичного кiно. I на власнi очi бачила, як зводять декорацiї. Звiсно, цей будинок зовсiм не був декоративним, проте, наблизившись до нього, я нiби опинилася в епосi панування тут Польського королiвства.

Садок у дворi теж виглядав доглянутим. У глибинi саду я помiтила невеличкий флiгель, а неподалiк вiд нього – чоловiка в штормiвцi i кепцi-бейсболцi, який зривав з яблунi стиглi яблука, складав у кошик i зовсiм не звертав на нас уваги, тiльки глипнув на секунду, кого це там принесло. Я вирiшила привiтно махнути йому, та чоловiк тут же вiдвернувся, втративши до нас будь-який iнтерес i повнiстю захопившись процесом збирання врожаю.

Далi все вiдбувалося само собою. Зайшовши всередину i запитавши в чергової при входi, чи на мiсцi директор, ми почули головне: «А що таке?», i до нас вийшов моложавий мужчина в коричневiй водолазцi, джинсах i шкiряному пiджацi. Вiн виглядав пiдтягнутим i однозначно не на свiй вiк. Проте, за моїми прикидками, Анатолiю Бондарю було не бiльше, але й не набагато менше сорока п'яти рокiв. Музейних працiвникiв я не уявляю без окулярiв, тому якби перенiсся мого нового знайомого не прикрашали елегантнi окуляри в тонкiй оправi, я б точно прийняла його за чиновника або, швидше, приватного пiдприємця середньої руки i середнiх статкiв.

– Я вас, здається, знаю, – простягнув вiн Стасовi руку. – Ви з мiлiцiї, правильно?

– Мiстечко в нас i правда маленьке.

– Не скажiть. Я живу i працюю тут бiльше десяти рокiв, а спiлкуємося ми вперше. I це погано. Знаєте, чому? Це означає, що ви в музей не ходите.

– Або – що у вас немає проблем iз законом, – посмiхнувшись кутиком рота i блиснувши фiксою, вiдповiв Жихар.

– Я б уточнив: не доводилося, на щастя, бути анi злочинцем, анi жертвою. А ви… – Бондар перевiв запитальний погляд на Ларису.

– А я прийшла в музей, як повноцiнний вiдвiдувач i гiсть Подiльська, – менi починав подобатися новий знайомий, хоча ще точно не знала, чим саме.

– Це, значить, мiлiцiя до нас вiдвiдувачiв водить?

– Взагалi-то я адвокат, – невiдомо для чого бовкнула я.

– Менi адвокат ще не потрiбен. Чи вже? – Бондар знову глянув на Стаса.

– Ми можемо десь поговорити? Якщо не поспiшаєте, звичайно?

Я всiм своїм єством вiдчувала: Жихар дуже хотiв безцеремонно взяти директора за лiкоть, якщо не за шкiрку, затягнути кудись у тихе мiсце i провести розмову в манерi кавалериста-чапаєвця. З людьми типу Анатолiя Бондаря опер карного розшуку справи очевидно не мав. Натомiсть директор музею так само не має особистого досвiду спiлкування з ментом, тому iнтуїтивно зробив пiвкроку в мiй бiк.

– Навiть якщо поспiшаю, для вас це не має значення, правда?

– Правда, – погодився Жихар. – Ви ж, мабуть, знаєте, що в мiстi вже двох убили i голови їм повiдрубували?

– Це має якесь вiдношення до мене?

– Пряме! – вiдрубав Жихар i витягнув з кишенi куртки складену вдвоє краєзнавчу брошуру, розгорнув просто перед окулярами Бондаря: – Це ваше?

Жiнка при входi дивилася на цю сцену круглими очима i менi здалося – вона з хвилини на хвилину чекає, що сюди зайде конвой, начепить на директора наручники, а далi її запросять пойнятою i почнуть обшук, шукаючи, мабуть, третiй понiвечений труп. Бондар теж вiдчув її настрiй, тому взяв, вiрнiше – вийняв брошуру з правицi Жихаря, розгорнув, перегорнув i кивнув:

– Наше. У нас таких багато, он на столi стосик лежить. Може, в кабiнет зайдемо? Там ще є?

У невеличкому, недавно вiдремонтованому й обставлену новими офiсними меблями кабiнетi, вiд чого вiн нагадував офiс комерцiйної структури, Бондар для чогось опустив жалюзi на вiкнi, присiв за робочий стiл, кивнувши нам на стiльцi навпроти себе, i поклав перед собою руки.

– Так, я вас слухаю. Два вбивства i наша книжечка.

– Вашу книжечку ми знайшли в готельному номерi, де проживав такий собi Сизий. Едуард Васильович, – пояснив Стас.

– У нашому готелi? – уточнив директор.

– У нашому. Едуард Сизий, киянин. Де, крiм як у музеї, вiн мiг узяти таку книжечку?

– Нi. Едуард Сизий, справдi. Вiн заходив до нас, йому провели екскурсiю, потiм ми поговорили кiлька годин. Вiн не раз заходив, а, здається, два чи три, – Бондар говорив дуже спокiйно. – Що сталося?

– Ви знали його ранiше?

– Це вже допит? – хазяїн кабiнету знов глянув на мене.

– Поки нi, – Стас теж повернув до мене голову. Я знизала плечима: не вистачає ще сюди вписуватися зi своєю адвокатською практикою. – А ви не хочете вiдповiдати?

– Чому не хочу? Я не знав його ранiше. Чоловiк прийшов, вiдрекомендувався, показав посвiдчення…

– Яке? Мiлiцейське? – вирвалося в мене.

– Чому вiдразу мiлiцейське? – здивувався Бондар. – Посвiдчення журналiста. Вiд якого видання, я зараз не згадаю. Здається, вiн i не згадував… Бо насправдi вiн розказав, що пише на спецiальне замовлення путiвник по iсторичних мiсцях. Для туристiв – наших, iноземних. Причому не просто де який музей чи де який готель, а додає всюди невеличкий краєзнавчий нарис. Ми поговорили, я проконсультував iз тих питань, якi його цiкавили, i все, – директор розвiв руками.

Жихар пожував губами, неквапом витягнув iз кишенi новеньку, не розпечатану ще пачку французьких «Голуаз», якi я помiтила в їхньому кiоску серед iншого розмаїття цигарок i навiть сигар, i вже почав розпечатувати.

– Тут не курять, – попередив Бондар.

Знизавши плечима, Стас заховав цигарки назад, замислено подивився на хазяїна кабiнету.

– Бiльше нiчого не хочете сказати?

– А що ви ще хочете почути?

– Не знаю, – вiдповiдь Жихаря пiдкупала своєю щирiстю: – У нас тут за тиждень двом мужикам голови вiдрубали. Хтось же збирає таку колекцiю. Хтось музей, бляха, хоче вiдкрити. А я не знаю, про що зараз iз вами говорити. I чи буде вiд цiєї розмови якась реальна користь, – вiн несильно стукнув кулаком по краю стола i пiдвiвся: – Упiзнати його можете в разi чого?

– Якщо ви хочете пред'явити менi в морзi безголове тiло, я проти. Мало того, що мене знудить, так ще й толку вiд цього не буде, – чесно вiдповiв Бондар.

– Побачимо, – Стас зробив крок до дверей, кивнув менi: – Йдемо?

– Момент, – вклинився Бондар. – Ви, пробачте, не познайомилися…

– Лариса.

– Дуже приємно. Так ви, Ларисо, тут не працюєте?

– З Києва приїхала, – вкотре нагадала я.

– Тут у нас, – вiн намалював у повiтрi руками коло, – нiколи не були?

– На свiй сором, – менi насправдi не було соромно, я не любителька розглядати бивнi мамонта i ржавi фрагменти давньоруської борони.

– Тодi може б ви трошки затрималися? Якщо у вас, звiсно, немає бiльш нагальних справ…

А в мене такi не було нагальних справ. Ходити весь день хвостиком за Жихарем вище моєї гiдностi, повертатися додому i дивитися телевiзор, коли довкола таке робиться, теж не хочеться. До того ж менi раптом здалося…

– Iз задоволенням! – аж надто швидко вiдповiла я, i Жихар, знизавши плечима, залишив нас iз Бондарем сам на сам.

Щойно за ним зачинилися дверi, вираз обличчя директора музею змiнився. З ввiчливого iнтелiгента, чию атмосферу комфортного iснування грубо порушив брутальний бритоголовий мiлiцейський велетень, вiн раптом перетворився на азартного футбольного вболiвальника. Очi пiд скельцями окулярiв спалахнули дивними вогниками.

– Дуже добре, що ви, Ларисо – стороння i взагалi не мiсцева людина.

– Я так i вiдчула: ви хочете менi сказати щось таке, чого не повинен чути мiй супутник.

– Правильно вiдчули. Це не таємниця, але поки що не бажано, аби деякi факти отримали хибне трактування. Тим бiльше, що їхнє звучання, я б сказав, досить сумнiвне з огляду на сучасний момент…

– Поки що нiчого не розумiю.

– Я також. Давайте краще по порядку. З Яровим, начальником мiлiцiї, я знайомий, наскiльки може директор музею пiдтримувати стосунки з мiлiцейським начальством. Тому я не певен, що деякi речi взагалi зараз, у свiтлi останнiх подiй, можна говорити мiлiцiї, меру, взагалi – будь-кому з мiсцевих офiцiйних осiб. Вам можна, бо ви – людина стороння i нормально це сприймете. Ви не варитеся в нашому соку i, вибачте за сумнiвне порiвняння, не кумкаєте в нашому болiтцi.

– А бiльш конкретно i зрозумiло ви можете висловлюватися?

– Можу. Ходiмо.

Невеличка кiмната, куди мене завiв Бондар, називалася «Залом Ржеутського». Так вiн пояснив, поки ми йшли через увесь музей. Оскiльки я вже знала про досягнення тутешнього директора, менi було цiкаво хоча б побiжно глянути на результати його зусиль. Але крiм видимого – справдi якiсного i дорогого ремонту – бiльше не могла побачити нiчого. I вибачало мене лише те, що галопом не ходять по експозицiях краєзнавчого музею мiста Подiльська, як i по музеях та виставкових залах Лаври й Лувра.

Зате зал Ржеутського я мала змогу роздивитися. Тут явно титанiчними зусиллями Бондаря та його працiвникiв було зiбрано все, що стосувалося польських панiв Ржеутських, чия резиденцiя знаходилася тут пiвтори сотнi рокiв. Стiни прикрашали портрети чоловiкiв у параднiй вiйськовiй формi рiзних епох та жiнок у бальних сукнях. Я не великий знавець образотворчого мистецтва, але все ж таки звернула увагу: лише один портрет, що зображав бундючного вусатого пана в гусарському мундирi, очевидно був оригiнальною роботою. Решта – плоди працi i, я так думаю, фантазiї та творчої уяви сучасних художникiв.

Окремо на стiнi висiли картини, що зображували маєток Ржеутських до його занепаду, в кращi часи. Причому хто б його не малював, всi чомусь намагалися зобразити щось подiбне до готичного замку. У кутку пiд склом висiла старовинна шабля. Окремо, так само пiд склом, стояв об'ємний та дбайливо зроблений макет цього самого маєтку. Ще пiд склом лежали якiсь пожовклi папери, якi, очевидно, теж стосувалися Ржеутських.

– Це – Вiтольд Ржеутський, – директор став бiля портрету гусара. – Той самий, полковник, завдяки якому маєток спочатку досягнув пiку свого розквiту, а потiм так само стрiмко почав занепадати через прокляття, яке накликав пан Вiтольд на свiй рiд. Власне, через це маєток досi перебуває в такому сумному станi. Я, звiсно, роблю все можливе, аби його вiдбудувати, тiльки тут моєї iнiцiативи замало. Знаєте, скiльки це коштує? I сума, про яку я думаю, досить приблизна, та й може збiльшитися в процесi роботи. До того ж ще це момент – слава будинку з привидами…

– Анатолiю… як вас по-батьковi?

– Просто Анатолiй, я вас дуже прошу! Мiж нами не така велика рiзниця в вiцi!

– Гаразд, Анатолiю, ви б краще почали спочатку. Бо говорите так, наче я все давно знаю i розумiю, про що йдеться. Це якась мiсцева легенда i ви вирiшили мене трошки розважити?

– Аби ж усе це зводилося до розваг, – Бондар знову подивився на мене своїм дивним блискучим поглядом. – Вибачте, я справдi не подумав. Значить, давайте тодi спочатку, – вiн кахикнув i став у позу екскурсовода: – Навряд чи для вас новина, що територiя сучасного Подiлля тривалий час була частиною Польщi i перебувала пiд владою Речi Посполитої. Подiльск – це радянська назва, причому не зовсiм вдала: тут i пiвсотнi кiлометрiв не буде до Кам'янця-Подiльського. Ранiше, за Польщi, мiстечко називалося спочатку Ярiв, бо тут довкола багато ярiв, а потiм – Ржеутiв Яр. Пiсля другого передiлу Польщi Подiлля вiдiйшло до складу Росiйської iмперiї, але мiстечко чомусь не помiняло назву. Дiд Вiтольда, Бронiслав Ржеутський, отримав цi землi в дар вiд польського короля за особистi заслуги перед батькiвщиною. Таким чином, кiлька наступних поколiнь тутешнiх Ржеутських – це родовитi шляхтичi, вихiдцi з роду коронних гетьманiв Речi Посполитої, котрi, коли влада помiнялася, перехрестилися з католицтва на православ'я. З кiнця вiсiмнадцятого столiття i до бiльшовицького перевороту вони були пiдданими росiйських царiв. Навiть якщо вам не дуже цiкаво, – не змiнюючи тону, промовив вiн, i менi стало соромно за неможливiсть приховати пiсний вираз обличчя, – то ця невеличка iнформацiя потрiбна, аби зрозумiти те, що я говоритиму далi.

– Вибачте, я не…

– Нiчого, – вiдмахнувся Бондар. – Потерпiть ще трошки. Отже, онук Бронiслава i син Яноша Ржеутських, молодий Вiтольд зробив стрiмку i, я б сказав, шалену вiйськову кар'єру в росiйському вiйську. Уже в двадцять вiсiм рокiв вiн дослужився до полковника, можете собi уявити! Я не готовий сказати, як ставився Бронiслав до синового, як тепер кажуть, колаборацiонiзму, проте сам Вiтольд очевидно збирався робити вiйськову кар'єру незалежно вiд того, в якiй армiї доведеться служити i за яку державу воювати. Хоча Ржеутськi нiколи не були апологетами нацiональної iдеї, та менше з тим – не про це, зрештою, мова. Вiдомо, що кожен стрiмкий злет завершується не менш стрiмким падiнням. У випадку з Вiтольдом – буквально: якось уночi вiн повертався верхи додому через лiс i на нього наскочила вовча зграя. Переляканий кiнь понiс, втрапив ногою в якусь яму, зламав її i впав, викинувши вершника з сiдла. На щастя, це сталося майже поруч iз людськими хатами. На крик вибiгли селяни зi смолоскипами, вовкiв погнали, молодого пана принесли непритомного в першу-лiпшу хату, туди ж покликали лiкаря. Спина виявилася пошкодженою не сильно, i ходити Вiтольд пiсля тривалого лiкування все ж таки мiг. А ось iз правою ногою все виявилося складнiше: серйозний перелом, до того ж шини накладали поспiхом i вона неправильно зрослася. Словом, iз часом полковник таки майже позбавився кульгавостi, та на продовженнi вiйськової кар'єри треба було однозначно ставити хрест. До речi, як нам удалося дiзнатися, ось цей портрет Ржеутського малював художник-француз через два роки пiсля того, як це сталося i Вiтольд вийшов у вiдставку, оселившись у родовому маєтку.

Поки вiн говорив, я пересунулася ближче до вiкна i сперлася на пiдвiконня. Щось невловимо помiнялося, i враз я помiтила, що саме: зранку свiтило вересневе сонечко, авансуючи скоре наближення бабиного лiта, а поки ми були в музеї, вони зникло за хмарами. Бiльше того: незважаючи на те, що за вiкном була лише пообiдня пора, довкола несподiваним чином потемнiшало. Так завжди, коли збирається на дощ. Ось тiльки дощем, здається, не пахло. I тут же прийшло несподiване визначення – усе довкола стало свинцевим.

Проте змiна погоди зовсiм нiчого не означала. I Бондар не звернув на свинцевий колiр за вiкном жодної уваги, починаючи помiтно захоплюватись власною розповiддю. Цю iсторiю вiн очевидно любив i кожного разу переповiдав її, як уперше.

– Молодий Ржеутський i до того не вiдрiзнявся особливо доброю вдачею. Тiльки ранiше вихiд усiм своїм негативним емоцiям вiн мiг дати у вiйську. Тепер же Вiтольд нiби з ланцюга зiрвався, i в першу чергу страждали вiд спалахiв панського гнiву холопи. Правда, спочатку нiби нiчого не вiщувало бурi. Бронiслав Ржеутський тихо спокiйно помер у своєму лiжку, спадщини вистачило на всiх i нiхто не мав пiдстав ображатися на старого. Свою частку Вiтольд почав витрачати на перебудову маєтку. Звернули увагу на вiдтворений зовнiшнiй вигляд? Це не фантазiї сучасникiв – Ржеутський справдi переробив його на щось подiбне до лицарського замку. Батько нiчого не казав, чудово розумiючи синову тугу за втраченим i навiть тiшачись, що Вiтольд вiдчуває потяг кровi, будуючи королiвський палац, подiбний до тих, у яких мешкали його предки за Польщi. До того ж, молодий панич перестав сумувати та вчащати до винного погреба. Але поки що нiхто не знав про перебудову, невидиму для ока: пiд маєтком Ржеутський побудував справжнiй пiдземний лабiринт, що виходив не так уже й далеко за маєтком – бiля берега рiчки. Мета Вiтольда полягала не в тому, щоби збудувати довгий пiдземний хiд. Дуже скоро вiн реалiзував свiй воiстину жахливий задум. У лабiринтi вiн закривав тих крiпакiв, хто, на його думку, завинив перед паном, i там нещасних жорстоко катували. Пiсля того витягали на берег i кидали в воду. Мiстечком i довколишнiми селами пiшли чутки: в пiдземеллях маєтку Ржеутських люди зникають безслiдно. Та це ще пiвбiди. Слуги Вiтольда могли будь-коли викрасти дiвчину-крiпачку, на яку накинув оком вельможний пан. Спочатку той забавлявся з полонянкою, а потiм так само кидав у лабiринт, де бранка кiлька дiб лишалася сам на сам iз щурами, голодна, зґвалтована, побита, в подертому одязi. Потiм її знову приводили в панськi покої, годували i гра починалася з початку. Коли чергова полонянка набридала, її так само тихцем убивали. З маєтку Ржеутських, як iз лiгва дракона чи лабiринту Мiнотавра, не повертався живим нiхто й нiколи, а трупи пiзнiше знаходили далеко внизу за течiєю рiки. Причому не завжди.

– Для чого вiн це робив? – не стрималася я.

– Психiатрiя на тi часи ще не була окремою наукою. Пояснити поведiнку цього очевидно хворого я не беруся. Давайте, Ларисо, приймемо це, як данiсть. Старшi Ржеутськi, звiсно, знали про синовi забавки, але волiли краще не втручатися. До того ж iшлося лише про крiпакiв, а такого добра пани Ржеутськi поки що могли собi купити. Та одного разу, – Бондар, наче заправський актор-декламатор, витримав паузу, пiд час якої за вiкном вiтерець легенько пройшовся яблуневим гiллям, i трохи стишив голос, вiдiйшовши на крок вiд портрета i ступивши до мене, – одного разу сталося те, що мусило статися.

– А саме?

– Усе це повинно було скiнчитися, i скiнчилося. Якось пану Вiтольду привезли русокосу красуню Ярину, доньку мiсцевого гончаря. За мiсяць у неї з молодим мiрошником Яромиром Кошелiвцем зговорене весiлля. Очевидно, вiрнi слуги Ржеутського пронюхали це, i такої забави пан пропустити не мiг. Ярину викрали, збезчестили i кинули в пiдземелля. Тiльки дiвчина вирiшила не бути кормом для щурiв i забавкою для пана. Який спосiб в умовах пiдземного лабiринту вона придумала для самогубства, нiде не зафiксовано. I це, Ларисо, насправдi не суть важливо. Головне – Яромир поклявся помститися Ржеутському. Вiн пiшов у лiси, примкнув до розбiйницької ватаги, почав затято вистежувати кривдника, i доля всмiхнулася впертим: йому з хлопами вдалося перестрiти панську коляску. Челядь на вила взяли вiдразу, а пана Ржеутського вiдтягнули до найближчого дерева, поставили на колiна, нагнули, i Кошелiвець одним ударом шаблюки вiдрубав полковниковi голову.

Вiд буденностi тону, з якою це промовив Бондар, мене трошки пересмикнуло. Паралель вималювалася вiдразу, i, вiдчувши це, директор музею не дав себе перервати.

– Голову месник забрав iз собою. Безголове тiло лежало пiд деревом майже добу. Коли його знайшли, ховали тихо, в закритiй трунi, були лише близькi родичi. Доля Кошелiвця так i лишилася невiдомою, а ось рiд Ржеутських пiсля того наче хто прокляв. Спочатку дуже швидко згорiв вiд сухот Янош, славний, до речi, вiдмiнним здоров'ям. Пiсля того злягла мати. У Ржеутських було ще троє доньок, усi вони вийшли замiж. Але одна не могла народити, болiсно переживаючи викидень за викиднем, дiти другої починали хворiти, а дiти третьої не мали щастя в особистому життi. А головне, – Бондар пiдiйшов до мене майже впритул, – люди почали бачити привида. Безголова постать у темному плащi, за переказами, блукає довкола маєтку i шукає свою голову, бо мається душа забитого Ржеутського: без голови анi в рай, анi в пекло не потрапляє. I якщо трапиться хтось поруч, якщо занесе когось нечистий до околиць маєтку – одразу голова з плечей. А оскiльки свою голову привид нiколи не знайде, то приречений маятися вiчно.

– Ви натякаєте…

– Дослухайте, трiшки лишилося. Нащадки Ржеутських волiли в родовiй резиденцiї не жити, в крайньому разi – не надто часто тут бувати. Так усе поволi почало занепадати, челядь крала, за маєтком не доглядали, потiм – революцiя, нацiоналiзацiя, тiльки, що характерно, довго в колишньому панському маєтку нiчого не протрималося. Легенда про Безголового живе, Ларисо, вже двiстi рокiв. Тiльки в нас її не люблять згадувати. Саме тому менi важко знайти бажаючих вiдбудувати маєток Ржеутських у його первiсному виглядi. Ну, тепер можете висловлюватись.

Тепер зрозумiло, чому Бондар не хотiв розповiдати цю казку оперовi карного розшуку. Не зрозумiють – ще м'яко сказано. Тiльки страшилок не вистачало… А я, значить, людина нейтральна i в дискредитацiї роботи мiсцевої мiлiцiї не зацiкавлена, тому менi можна слухати i робити висновки. Чого тут, до речi, думати?

– Вважаєте, хтось наслухався похмурих легенд i рубає людям голови, аби на привида подумали?

– Жартуйте та iронiзуйте, скiльки собi хочете, – вiн якщо й образився, то ледь-ледь.

– Трапилося це двiстi рокiв тому, я розкопав легенду i навiть робив кiлька публiкацiй в обласнiй пресi. Мiж iншим, вони мали свого читача i певний резонанс. Тому перша думка, яка спала вам i народиться в мiлiцейських мiзках: є божевiльний, який начитався газет, пропустив усе це через себе, перейнявся й рубає голови випадковим людям. Я правий?

– А хiба не так? – парирувала я.

– Нiби так. Навiть швидше за все, що так. Я, знаючи легенду про Безголового, сам би так подумав. Аби не мав вiдомостей бiльше, нiж щойно розповiв вам. I бiльше, нiж сам друкував у пресi, – Бондар знову витримав театральну паузу. – Знаєте, звiдки я дiзнався про цю легенду? Про те, що двiстi рокiв назад такi подiї мали мiсце i люди говорили про примару без голови?

– Ви, Анатолiю, вчений, – ввiчливо вiдповiла я. – I я не можу знати, звiдки ви, вченi люди, берете таку унiкальну iнформацiю.

– Звiдти ж, звiдки i юристи, – чергова пауза, нарештi – остання: – Я прочитав її в матерiалах однiєї кримiнальної справи, однiєї з небагатьох, що вцiлiла пiсля розгрому та пiдпалу архiвiв кримiнальної полiцiї губернського мiста Кам'янця в 1918 роцi. Сто рокiв тому тут, у Ржеутовому Яру, неподалiк вiд проклятого маєтку Ржеутських, один за одним знайшли три чоловiчих трупи з вiдрубаними головами. I серед протоколiв та рапортiв є папери, де занотованi покази очевидцiв, якi нiбито бачили безголову примару. Коли дiйшло до того, звiдки вона взялася, хтось iз старших людей пiд протокол розповiв жандарму цю стару легенду. А скiльки трупiв iз вiдрубаними головами маємо ми тут? Поки що два?

Друга половина дня виявилася багатою на подiї.

Вiдбитки пальцiв на Бiблiї i на музейнiй брошурi спiвпали з «пальцями» невiдомого, який лежав у мiському морзi, прикритий зверху простирадлом. Другою жертвою таки справдi виявився Едуард Сизий, київський журналiст, шанувальник iсторiї та повiй. Або людина, яка видавала себе за Сизого.

Втiм, це припущення вiдпало. У Києвi за адресою, вказаною в реєстрацiйнiй книзi готелю «Подiлля», справдi проживав громадянин Сизий.

Мешкав сам – iз дружиною розлучився чотири роки тому. Завтра зранку вона приїде сюди впiзнавати безголовий тулуб. Тома мусила її зустрiчати, тому пiшла спати рано i з хворою головою. Мiсiя їй випала не з легких. Нехай колишня, але все ж таки – дружина, повинна уважно роздивлятися безголову жертву, а поруч – слiдча, так само не стара ще жiнка, завдання якої – не просто витримати цю процедуру, а й потiм по можливостi спокiйно побесiдувати з гостею.

Дурдом «Веселка». Ворогу не побажаю.

Я обмовилася про почуту сьогоднi легенду, i обидва Комарови, як i слiд було чекати, вiдмахнулися вiд мене з моїми казками.

А Жихарю з принципу не розкажу. До того ж вiн сьогоднi чомусь не прийшов на щовечiрнi посиденьки, якi, за моїми прогнозами, мусили стати постiйними i традицiйними. Ну що ж, не прийшов – значить не прийшов.

Добранiч, Ларчику…