Текст книги "Легенда про безголового"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

– От же ж перевертнi в погонах! – цокнув язиком Жихар i випив. – Нi хера не розумiєте, що таке психiчна атака.

– Психiчна – не те слово! Я б сказав – придурочна атака!

– Придураста, га-га-га!

Застiлля вiдбувалося постфактум: проститутку Люду трусонули там же, бiля готелю. Вона призналася: був у неї на тому тижнi чоловiк, назвався Едиком, попросив розказати те ж саме, що й Сашi, навiть заплатив так само – три сотнi. Люда не побачила в цьому нiчого дивного, страшного й небезпечного, злила Едиковi потрiбну йому iнформацiю, навiть обслужила за зниженим тарифом. А головне – нiкому, ну зовсiм нiкому про це не сказала.

Так що версiя Жихаря летить до поганої мами. Нiхто з тутешнiх дiячiв тiньового бiзнесу не мав до Сизого жодних претензiй. Вiн отримав те, що хотiв, повернувся в Подiльск i там знайшов свою смерть.

Ми знову там, звiдки починали.

Правда, Стаса це зовсiм не хвилювало. В усякому разi, зараз. Бо формальна мирова на предмет того, хто на чию територiю, не питаючись, залiз i хто кому в борщ наплював, була запита вже першим тостом. Далi менти почали банячити вже просто так, за звичкою. Спершу ще намагалися обговорювати безголовi трупи i того мудака, який це робить: Подiльськ завдяки телевiзiйним новинам уже кiлька днiв не сходить з язикiв.

Потiм пройшлися по Яровому – нормальний наче мужик, тiльки зараз оцей увесь цирк йому не потрiбен. Вiдбиватися доводиться вiд усiх поспiль, тому й лютує. Пiсля четвертої перейшли до особистостi повiї Люди i я почула кiлька не дуже пристойних з точки зору основ суспiльної моралi iсторiй, якi iлюстрували нелегку працю кам'янецьких проституток i всi вади цiєї професiї. Раптом згадали про мене, почали знайомитися зi мною по новiй, дружно пiднiмати за мене чарки i при цьому по-гусарськи вставати, з гуркотом вiдсовуючи стiльцi. Єдине, що потiшило в усьому цьому – тут погодували чимось бiльш звичним, нiж закуска «Фантазiя». А вiд необхiдностi пити за саму себе врятувало те, що я за кермом. Правда, Гриша намагався запропонувати свої послуги, сiсти за моє кермо i доставити нас у Подiльськ, та я категорично вiдмовилася.

Утомившись, вочевидь, пити за мене, менти попросили ще закусок i горiлки. Враховуючи, що Стас один раз уже розплатився, я натякнула йому на можливий брак фiнансiв. Мiй супутник промовчав, зате влiз Паша, зробив страшнi очi i розкрив страшну таємницю – у них у цьому закладi необмежений кредит. З чого я зробила висновок: можливо, тутешнi менти не яскраво вираженi перевертнi в погонах, а ось завзятi халявники – сто вiдсоткiв.

Закiнчилося все це недружним, але гучним хоровим спiвом. Не докричавши «Їхав козак за Дунай», чоловiки перейшли на «Ой, хмариться, туманиться», тодi – «Ой, на горi женцi жнуть», а пiд кiнець чомусь виконали «Смуглянку», причому – тiльки приспiв, зате – три рази. На коня пили вже бiля моєї машини, i коли я, подивившись на годинник, побачила, що ще немає одинадцятої, зрозумiла: сьогоднiшнiй вечiр тягнувся чи не найдовше в моєму життi.

Жихар заснув, щойно я рушила. А коли виїздила з мiста, почав хропти, i штурхани не справляли належного ефекту. Клянучи себе останнiми словами, я з вiдчаю ввiмкнула музику. Хропiння здорового п'яного чоловiка глушило i її. Змирившись зi своєю долею i вирiшивши при нагодi глянути, чи був у мене сьогоднi за гороскопом сприятливий день, я вимкнула магнiтофон i пiд акомпанемент храпу поїхала вперед.

Дощ, на який збиралося з вечора, таки застав нас на пiвдороги. Але, благо, дорога не плутала i вiд Кам'янця-Подiльського до Подiльська вела мене сама. Годинник показував трохи за дванадцяту ночi, коли я дiсталася околицi мiстечкай завернула лiворуч, в бiк руїн маєтку Ржеутських. Повз нього йшла ґрунтова добре накатана дорога, що дозволяла зрiзати шлях до центру.

Проминувши невеличку лiсосмугу, я виїхала просто до пагорба, на якому височiли рештки резиденцiї.

I спочатку вирiшила, що менi здалося, що це дощ дає якiсь незвичнi ефекти.

Навiть автоматично збавила швидкiсть.

Тепер машина рухалася повiльно, не їхала – повзла назустрiч панським руїнам.

Щось стояло непорушно зверху, на напiвзруйнованому цегляному мурi.

Я затамувала подих i витягнула голову вперед, аби краще розгледiти цю з'яву. Мiсяць заховався за хмари, i те, що я бачила, вiдбивалося лише в свiтлi автомобiльних фар.

Вони висвiтлювали темну постать, запнуту в щось схоже на довгий плащ.

Голови на широких i прямокутних плечах не було.

Я вдавила ногу в педаль гальмiв i чомусь вимкнула фари. Тепер усе довкола огорнула темрява, шелестiв по даху дощ, попереду вгадувалися тiльки контури руїн. За кiлька секунд я знову, нiби опам'ятавшись, засвiтила фари.

Безголова примара зникла. Нiби розчинилася в темрявi, нiби змилася дощем.

15 вересня, субота
ТУТ БУВ МIНОТАВР

Снiдали понуро.

Жихаря я залишила спати в машинi, i вiн, наче байбак, проспав там до ранку. Потiм прийшов проситися до Тамари, але та вже знала про нашi вчорашнi пригоди i була не в гуморi. Не через самоволку Стаса – до його самостiйностi тут уже звикли. Жихар отримав по самi помiдори за пиятику i в покарання його позбавили законного похмелятора. Навiть Олег при всiй своїй чоловiчiй солiдарностi i симпатiї до Стаса нiчого не мiг зробити: розвiв руками та запропонував мiцного чаю. Звiсно, Жихар мав повне право зараз розвернутися, кудись пiти й почати сеанс лiкування. Але я помiтила – йому зовсiм не хочеться нiде вештатися.

Почасти тому, що в Комарових удома справдi вiдчувалася родинна атмосфера i його тут сварили люблячи, наче дитя-переростка. А почасти через мене. I менi це не здалося: похмiльнi чоловiки дуже важко приховують свої iстиннi почуття й бажання.

Аналiзувати змiни в чоловiчiй поведiнцi я поки що схильна не була. Тим бiльше, що мої думки бiльше займало побачене вночi на руїнах. Безголовий привид iснує або я повнiстю з'їхала з глузду. Або не так: iснує щось, якесь явище або навiть якесь дiйство, яке я сприйняла за безголову примару. Так менi, людинi з матерiалiстичними переконаннями, бiльш комфортно. Поки я не знайшла цьому логiчного пояснення, про видiння краще мовчати. Тим бiльше – не перейматися тим, що ти впала в око розлученому провiнцiйному менту i не поспiшати робити з цього факту жодних висновкiв та переглядати власну манеру поведiнки.

З живими людьми i з цим свiтом розберемося. Тут би спочатку з мертвими та гостями з того свiту розiбратися.

Ну, а там поки що – все глухо. Колишня дружина Едуарда Сизого виявилася досить витривалою жiнкою. Зомлiла не вiдразу. Оглянула роздягнений труп, намагаючись не дивитися на мiсце, прикрите простирадлом. Упiзнала характерну родиму пляму на стегнi. I аж потiм, коли її вивели з моргу, зойкнула i просiла на землю. Та коли жiнку привели до тями, нiчого цiкавого та корисного про свого колишнього чоловiка вона розказати не змогла. Жили, розлучилися, донька вийшла замiж, син крутиться в середньому бiзнесi. Чи були в нього вороги? Хто його знає… Вони давно не спiлкувалися. Чи були подруги? Теж невiдомо, його особисте життя жiнку не цiкавило. Розiйшлися без видимої причини. Прожили разом двадцять два роки, втомилися. Так буває.

Якщо додати ще нашу вчорашню безрезультатну поїздку, то розслiдування повертається до вiдправної точки. За способом убивства двi справи треба об'єднувати в одну, що i зроблено. Але крiм того, що Дорошенку i Сизому вiдрубали голови сокирою пiсля того, як задушили, спiльного тут бiльше нiчого нема. Жертва номер один – рецидивiст, старий каторжанин. Жертва номер два – людина з вищою освiтою, журналiст iз iменем, нiколи проблем iз законом не мав. Навiть цi його справи з укладанням путiвника по злачних мiсцях теж не пiдлягають пiд жодну зi статей кримiнального кодексу i не мають складу злочину. Ми, правда, не знаємо, чи був Сизий ще десь. Раптом усе ж таки комусь його цiкавiсть видалася небезпечною? Та проаналiзувавши таку можливiсть, Тамара i сумний Стас вирiшили: подальше копання в цьому напрямi не має перспектив.

Ну, а я, поснiдавши, вже розробила власний план дiй. Не знаю, чи мають мої розробки хоч якiсь перспективи, але все ж таки мушу задовольнити свою цiкавiсть до кiнця. Привид менi не наснився. Вiн не явився до мене пiд дiєю психотропних засобiв. Я почула про нього, потiм побачила його. Або в Подiльську справдi всi слiпi та глухi, або всi щось знають i дружно мовчать, або навмисне не хочуть накладати мiсцеву легенду на день сьогоднiшнiй.

Жихар покрутився ще трохи i попросився поспати в кухнi. Нiхто з господарiв не заперечував, тим бiльше, що хоча субота при нинiшнiй ситуацiї в мiстi вважалася робочою, робити все одно не було чого. Жодних версiй, жодних припущень. Тамара почала збиратися на роботу вiдписувати папери, Олег повiв дiтей до бабусi, а я, коли лишилася сама, подзвонила Анатолiю Бондарю.

– А вам, Ларисо, легенда про безголового спокою не дає. Зачепило?

– Не те слово. Знаєте, тiльки дурень не проведе паралелей. Тому менi здається. що дурнiв кругом забагато.

– Наприклад?

– Ви знаєте цю iсторiю краще за мене. Я кажу не про саму легенду, а про подiї сторiчної давнини. Кожна з трьох жертв нiяк не пов'язана з iншими замордованими. Чоловiки були рiзного вiку i належали до рiзних соцiальних прошаркiв суспiльства. Кожного з них, як, зрештою, i кожного з нас могли вбити за якусь одну свою причину. Банкiвський працiвник Боровиков ризикував накласти головою за позашлюбний зв'язок iз панною Ржеутською. Убивця Гнатюк якимось неймовiрним чином усе ж таки змiг отримати своє за те потрiйне вбивство вiд якихось ефемерних родичiв чи друзiв порубаних ним людей. Нарештi, крамар, як його…

– Тетерук.

– Правильно, Тетерук – жертва свого прикажчика, якого змусили взяти на себе iншi вбивства. Але якщо вiдкинути цi припущення – хто i чому сто рокiв тому мiг справдi вбити однаковим способом двох людей?

– Трьох, – машинально поправив Бондар.

– Двох! – промовила я з нотками перемоги в голосi. – Прикажчик – реальний убивця i вiн признався. Я навiть готова припустити, що спосiб убивства вiн обрав виключно пiд впливом iснування чуток про привида. Є два вбивства, що їх не можуть розкрити. А де два, там i третє. Тому прикажчик з усiєю хитрiстю, на яку лише здатен, маскує свiй злочин пiд справу рук нечистої сили, сподiваючись, що на привида все i спишуть. Потiм, пiддавшись ейфорiї, просто не втримав дурного язика на припонi. Усе виглядає логiчним. Того, хто вбив закоханого клерка й каторжанина, не знайшли тодi i тим бiльше безглуздо шукати тепер. Мова про принцип: сьогоднi все повторюється.

– Перекладiть, будь ласка, вашi думки з мови емоцiй на бiльш зрозумiлу.

– Гаразд. На сьогоднi маємо двi жертви. Одна – добропорядний громадянин, iнша – каторжанин. Ось вам перший збiг. Вони мiж собою не знайомi, слiдство в тупику. Чим не другий? Не хочу вас лякати, та менi здається – готується ще одне вбивство.

Директор музею поправив окуляри, пожував губами, якийсь час мовчки дивився на мене.

– Ви вже дiлилися цими думками з вашою подругою чи iз цим вашим приятелем з мiлiцiї?

– Поки нi.

– Ви чекаєте наступного вбивства?

– Ще чого!

– Тодi на пiдставi чого ви дiйшли до такого висновку i, головне, чому прийшли з усiм оцим до мене? Коли знаєте щось про пiдготовку вбивства, треба йти до вiдповiдних органiв, а не в краєзнавчий музей. Ви ж юрист, краще за мене це знаєте.

У суботу музей працював, навiть проводилася якась чергова екскурсiя. Старшокласник, iз яким я випадково зустрiлася поглядом, нудьгував i жував жуйку. Вiн або вже бачив бивень мамонта не перший раз, або бивнi мамонта його взагалi не цiкавили. Директора я знайшла на робочому мiсцi, i, почавши розмову, так i не зрозумiла, вiдволiкаю його вiд справ чи все це цiкавить та переймає його так само, як мене.

– Юристи мають справу з фактами та припущеннями, якi можна довести й пiдтвердити. А на пiдставi чого я, юрист, почну пояснювати своїм колегам свої версiї? Тамара Комарова – моя близька подруга, але навiть вона покрутить пальцем бiля скронi, коли я скажу про полiцейськi протоколи сторiчної давностi i про прокляття роду Ржеутських, яке може настигнути кожного, хто живе в Подiльську чи приїхав сюди у справах. Я вже спробувала розказати їй легенду про Безголового. Тома вiдмахнулася – казочки дiдуся Панаса. Приблизно те ж саме писало високе полiцейське начальство Проскурова сто рокiв тому. Нi, мої аргументи не приймуть навiть тi, хто менi довiряє.

– Добре, давайте не так: я в нормальних стосунках iз начальником нашої мiлiцiї Яровим. Ви розкажiть вашi припущення, а я поговорю з ним сам.

– Цього тим бiльше не треба робити! Я вже мала сумний досвiд спiлкування з вашим Яровим. Знаєте, яка буде реакцiя? Мало того, що ця київська профура крутиться пiд ногами, пхає носа куди не треба й заважає працювати, так вона тепер ще чортiвню сюди приплiтає! Аби телевiзiйникам було про що зайвий раз потриндiти. Серiя вбивств у Подiльську пов'язана з привидом полковника Ржеутського! Давня легенда оживає i вбиває! Правда, сенсацiйнi повiдомлення?

Бондар зiтхнув.

– Значить, я повинен вам повiрити?

– Я так не говорила. Ви розповiли менi цю страшну казку. Для чого? У вас теж виникли певнi пiдозри, i в мiлiцiю ви не хочете йти з ними з тих самих мiркувань! Бачте, як я вас розкусила!

– Як насiнинку зубками, – напiвжартома визнав директор.

– Тому вислухати мене далi й допомогти менi вам сам Бог велiв! – в тон йому мовила я.

– Гаразд, я вас уважно слухаю.

Я вiдкашлялася, наче перед викладачем на iспитi.

– Довести те, що я зараз скажу, нiхто нiколи не зможе. Та, як менi здається, у 1907 роцi двоє чоловiкiв тут, у Ржеутовому Яру, стали жертвами психопата. Якщо хочете – манiяка, одержимого легендою про прокляття роду Ржеутських. У це можна повiрити хоча б тому, що iсторiя падiння Вiтольда Ржеутського широко не афiшувалася його нащадками й ходила в переказах. Поширювалася, як кажуть, iз уст в уста. Тому мала присмак забороненого плоду i, вiдповiдно, мала бiльший вплив на людей з нестiйкою психiкою.

– Дуже цiкаво. Бездоказово, але дуже цiкаво.

– Висновки я роблю саме через випадковий вибiр жертв. Бо погодьтеся: простiше припустити iснування божевiльного, нiж погодитися з тим, що в кожному випадку три рiзних убивцi, наче домовившись, дiяли однаковими методами. Просто «Схiдний експрес» [1]1
  «Східний експрес» – роман Агати Крісті, класика детективного жанру. За сюжетом, пасажири поїзда, що вдавали незнайомих між собою, готували вбивство, під час якого кожен із замовників наніс жертві один удар ножем. На перший погляд повинно було скластися враження, що діяла одна людина, яка не сповна розуму.


[Закрыть]якийсь виходить! Читали?

– Не захоплююся старими детективами, вони зануднi. Кiно, здається, бачив.

– Бог з ними, з детективами! Я кажу: швидше за все, перших двох убив божевiльний. Прикажчик вирiшив скористатися цим i вбив свого хазяїна. Не факт, що пiсля всього цього подiбних убивств не вiдбувалося. Просто вам пощастило знайти папери, що дивом уцiлiли пiсля пожежi. Хiба нi?

– Гм, – Бондар потер пiдборiддя. – Згоден, логiка в цьому є. Особливо коли йдеться про згорiлий полiцейський архiв. Тiльки, будь ласка, не розвивайте тему далi i не доводьте, що архiв спалив манiяк, аби приховати слiди своїх злочинiв. Його запалили випущенi бiльшовиками з мiсцевої тюрми кримiнальнi злочинцi. Ось цей факт доведений i не пiдлягає сумнiвам.

– Анатолiю, ну давайте серйозно говорити! – я все ж таки шостим вiдчуттям розумiла, що мої слова директор сприймає не так, як того вимагає ситуацiя.

– Усе нормально. Просто мене самого iнодi заносить полiт фантазiї. Давайте, у вас же ще не все.

– Не все, – кивнула я. – Переходимо в день сьогоднiшнiй. Скiльки людей знає цю легенду про Безголового?

– Не беруся вам сказати. Про неї згадується в нашiй брошурi. Ось прямо зараз її може розповiдати екскурсовод – адже це родзинка, мiсцева родзинка, i в залi Ржеутських мої працiвники i я просто змушенi згадувати ту iсторiю. Потiм, я кiлька разiв повертався до цiєї теми в мiсцевих газетах. Нарештi, з моїх слiв її перiодично переповiдають журналiсти. Згадують i подiї сторiчної давнини, так само з моїх слiв. Адже ваш покiрний слуга в силу сфери своєї дiяльностi став носiєм, по сутi, ексклюзивної iнформацiї. Коли чесно, чимдалi, тим бiльше менi набридає постiйно говорити на одну й ту саму тему. Але легенда про Безголового вiдома досить широко. Ви пiдводите до того, що в дiю мiг вступити черговий божевiльний?

– Такої думки я не вiдкидаю. Бо iншу причину, чому двох рiзних людей вбили однаковим способом, я не знаходжу. Ось чому є всi пiдстави пiдозрювати, що хтось скористається моментом, як тодi, сто рокiв тому, i вирiшить свої особистi справи, вiдрубавши комусь голову. У цьому логiка є?

Бондар неквапом пiдвiвся з-за столу, пройшовся по кабiнету, потiм повернувся назад i сперся на пiдвiконня.

– Є. Визнаю – є. Потрiбен дуже витончений злочинний розум, аби повторити iсторiю сторiчної давнини сьогоднi. Вiрнiше, потрiбнi два розуми: небезпечно хворий, як у божевiльного, i небезпечно здоровий, як у генiя злочинного свiту. Божевiльний мусить перейнятися легендою про Безголового настiльки, що взяти сокиру i почати рубати голови. А холоднокровний притомний злочинець повинен не лише блискавично зреагувати на це i почати, як ви щойно сказали, вирiшувати свої проблеми, а й бути так само не зовсiм осудною людиною. Знаєте, чому? – вiн вiддiлився вiд пiдвiконня, нахилився до мене i сперся кулаками об поверхню столу. – Мало знайдеться навiть серед природжених убивць тих, хто здатен одним ударом вiдрубати голову вiд мертвого тiла. Задушити здатен багато хто. Розчленувати – одиницi. I ви, юрист, розумiєте це так само, як i я, iсторик, далекий вiд подiбних речей. Але, – Бондар змiнив тон i, злегка вiдштовхнувшись вiд столу, повернувся назад до пiдвiконника, – попри купу суперечливих тверджень в одному я з вами цiлком згоден: iз подiбними iсторiями в мiлiцiю йти справдi не варто. Тому ви правильно зробили, що прийшли до мене – виговоритися ж треба…

– А ви, я так бачу, ще й психолог.

– Нiчого складного насправдi нема, – розвiв руками директор. – Чим ще можу допомогти, крiм того, що вислухати i визнати – це я випустив з пляшки джина у виглядi легенди про Безголового?

Казати – не казати? Просити – не просити?

– Не знаю, чи буде це зовсiм уже нахабством, але, може, ви проведете менi персональну екскурсiю на руїнах маєтку Ржеутських?

Нiколи не пiдходила до цього мiсця так близько. Тiльки тепер, наблизившись, я зрозумiла, як виглядають будинки-привиди. Тут справдi може водитися нечиста сила. А той, хто не вiрить у нечисту силу, мимоволi змiнить переконання.

Насправдi зблизька покинутий i напiвзруйнований маєток панiв Ржеутських не виглядав палацом графа Дракули або iншою обителлю зла. Поки ми сюди їхали, Бондар устиг коротко розповiсти, що мiцнi мури та круглi готичнi вежi трималися тут аж до вiйни. Пiд час бойових дiй артилерiя попсувала мури, а радянськi гармати, поставленi на пряму наводку, начисто зчесали вежi, де засiли нiмецькi кулеметники. Вiд колись пишного маєтку лишилися лише стiни, рештки муру та де-не-де – щось подiбне до стелi, яка поволi обвалювалася. Довести до ладу цей каркас намагалися кiлька разiв, але далi органiзованого суботника з розчистки територiї вiд камiння та iншого смiття справа не пiшла.

Проте якась незрозумiла менi моторошна атмосфера в цьому мiсцi все ж таки залишилася.

Ми неквапом обiйшли зруйновану будiвлю. Вiкна дивилися на нас порожнiми зiницями. Деякi з них були забитi хрест навхрест почорнiлими вiд часу дошками. На деяких телiпалася лише одна дошка на iржавому цвяховi. Ставши навшпиньки, я спробувала зазирнути всередину. Звiдти вiйнуло порожнечею, тваринами i громадським туалетом.

– Хочете зайти? – поцiкавився ззаду Бондар.

– Якось не дуже, – я поморщилася.

– Тут чого тiльки не було. Бомжi пiдночовують, це ясно. Колись, рокiв п'ятнадцять тому, мiлiцiя звiдти бандитiв викурювала. Пам'ятаєте часи, коли всi кругом стрiляли? Грабонули вiдморозки обмiнник у Хмельницькому, на машинi до Подiльська доїхали, бензин закiнчився. Ну, вони сюди, пiд панськi стiни. Менти їх оточили, пострiляли трошки один в одного, тодi здалися. Ще якось одна газетка заявила: сатанисти тут збираються. Мене забембали цими сатанистами – пiвроку вiд цiкавих журналiстiв вiдбивався.

– А сатанисти були чи нi?

– Курку з вiдрiзаною головою поруч знайшли, ось вам i всi сатанисти!

Усе ж таки я ризикнула, попросила Бондаря пiдсадити. Вiн акуратно, але сильно взяв мене за талiю, я пiдтягнулася на руках, сперлася колiном на пiдвiконня i стрибнула всередину. Обтрусилася, пiдняла голову. Стелi не було, надi мною, окресленi прямокутником стiн, плили сiрi хмари.

Якщо я й сподiвалася знайти тут хоч якiсь слiди, то марно. Кругом – покришена цегла, щебiнь, бите скло. На камiннi слiди не лишаються. Хто б не стояв учора вночi на уламку стiни, його присутностi тут не помiчено.

Роззирнулася. Не знаю, як використовувалися саме цi покої ранiше. Може, спальня для гостей, може – дитяча, цiлком можливо – будуар. Тепер тут порожнеча, а про присутнiсть людей нагадують хiба написи на стiнах. Ось пацифiк намальований, ось – свастика, правда, якась крива, обведена в коло i жирно перекреслена бiлою лiнiєю, випшиканою зi спрею. Звичайно, матюки, куди ж без них. I аматорськi порнографiчнi картиночки та просто малюнки, що своєю майстернiстю нагадували дитячi вправи. Серед них видiлявся iдеально правильної форми пiднятий член, обрамлений знизу пiвкулями яєчок. Бiля головки йому намалювали очi, нiс, пiвколо усмiхненого рота, з якого вилiтає булька з написом усерединi: «В атаку!»

Ясно. Чужi тут не ходять, привиди не водяться.

Роздивляючись графiтi, я стояла спиною до дiрки, на мiсцi якої колись давно були дверi. Ззаду зашурхотiло. Вклякнувши на мiсцi, я вся перетворилася в слух, переконуючи – менi все ввижається i нiкого тут нема. Шерех повторився, i це, як не дивно, вивело мене iз зацiпенiння. Повiльно повернувшись усiм корпусом, я побачила собаку з хворобливо червоними очима. Пес стояв у двернiй проймi i витрiщався на мене, ледь схиливши голову на правий бiк. Я не особливо зналася на породах, але собака, явно бродячий, був схожий на вiвчарку, матiр якої злигалася вiдразу з кiлькома злими дворовими псами, що зiрвалися з ланцюга.

Собака ступив крок до мене.

Я почала присiдати, не спускаючи з тварини очей. Пiд ногами валялася купа камiння, права рука вже готувалася схопити перший лiпший.

Собака глухо загарчав.

Я вже майже сидiла на землi, рука намацала каменюку.

Собака загарчав голоснiше, потiм коротко i лунко гавкнув.

Я пожбурила каменюку просто в нього, не сподiваючись влучити, маючи бiльше бажання вiдлякнути вiд себе. Коли собака зайшовся гавкотом, я кинула ще кiлька каменiв, а потiм посунулася до стiни лiворуч вiд себе. Чи я ранiш не помiчала шматка арматурини, що лежав мiж битого камiння пiд стiною, чи помiтила тiльки тепер, коли вiдкрилося якесь третє око – не ясно. Пес далi гавкав, проте залишаючись стояти там, де стояв, ззовнi щось вигукував Бондар, а я, зiбравшись з духом, швидко посунулася влiво, пiдхопила ребристого металевого прута i рвучко замахнулася. Собака, не перестаючи гавкати, посунув задом геть вiд мене i за якусь мить щез.

Я, у свою чергу, кинулася до пiдвiконня i буквально перелетiла через нього, не випускаючи арматурини з руки. Мiй супутник спробував зловити мене, та я налетiла на нього так, що вiн втратив рiвновагу i ми обидва гепнулися в траву. Бондар при цьому реготав, а менi було не до смiху: тепер усвiдомила, що цей пес налякав мене, цiлком серйозно спробувавши кинутися з вишкiреними зубами в атаку.

– Побачили привида? – усе ще смiючись, запитав провожатий, зводячись на рiвнi ноги й подаючи руку менi.

– Можна сказати й так, – я обтрусилася лiвою рукою, правицею далi стискаючи свою нехитру зброю. – Не здивуюся, якщо це був перевертень.

– Ну, ви вже зовсiм ображаєте нашi iсторичнi руїни! То привидiв тут шукаєте, то вовкулакiв, потiм до вiдьмакiв черга дiйде i я в нiй буду першим.

– Ви надто високої думки про себе, – вiдмахнулася я. – Жарти жартами, а бродячi собаки – iстоти небезпечнi.

– Вони сюди забрiдають, але не часто. Поживитися нема чим. Хоча дiтям батьки не радять сюди ходити без дорослих. Колись двоє псiв одного школярика взимку звiдси до перших будинкiв гнали.

– Раз так, триматиму це при собi, – я войовничо зважила в руцi арматурний прут. – Щось тут, очевидно, таки будували.

– Казав же вам – кiлька разiв намагалися. Гаразд, ви тут побачили все, що хотiли?

– Чесно? – я вiльною рукою забрала пасмо волосся з лоба. – Сама не знала, якого дiдька хотiла тут побачити. Просто цiкаво подивитися на мiсце, яке вважається заклятим, серед бiлого дня. До речi, ви щось казали про тутешнi пiдземелля? Вони збереглися?

– На диво, – кивнув Бондар. – Iнодi, коли в когось є дуже сильне бажання, я проводжу невеличку екскурсiю. Нiкому зi спiвробiтникiв не довiряю, зрозумiйте мене правильно. Я сам цi пiдземелля близько року вивчав, i краще стороннiм не ризикувати. Правда, майже завжди цiкавi та роззяви спускаються вниз i далi першої галереї не йдуть. Ви як?

– Ну, я ж з вами.

– Усе одно субота сьогоднi, – знизав плечима Бондар i пiшов стежкою вниз, до зруйнованих мурiв.

Подавшись за ним, я оминула мур, той самий, на вершинi якого вночi стримiв привид, далi обiйшла розвалини з тилу i побачила бiля стiни п'ять сходинок, що вели донизу i закiнчувалися на диво мiцними, оббитими залiзом дверима. Директор дiстав з кишенi куртки ключ i почав вiдмикати величезний навiсний замок.

– Дверi поставили, бо сил бiльше нiяких не вистачало, – пояснив вiн. – Дорослi, кажу ж вам, обережно сюди заходять. Зате дiтвора лiзе аж бiгом. Дверi я розпорядився поставити сюди майже вiдразу, коли прийшов на свою нинiшню посаду. Тiльки звичайнi, не такi серйознi. До того часу сюди заходив, хто хоче, i пацанву кiлька разiв доводилося з лiхтариками шукати. Дверi ламали кiлька разiв, раз навiть iз петель зняли, – говорячи так, Бондар нарештi впорався з замком. – Тепер уже шiсть рокiв оцi стоять. Спецзамовлення, не кожна вибухiвка вiзьме, – закiнчив вiн не без гордостi i потягнув дверi на себе. – Ласкаво просимо, гостi дорогi!

Менi здалося, що прочинилися не дверi, а розчахнувся хижий ненаситний рот якогось чудовиська: зсередини, наче з пащi, вiдразу потягнуло сирiстю, сумiшшю гнилiсних запахiв невiдомого походження, i безоднею. Аби не пошкодувати про свiй прихiд сюди просто зараз, тим самим давши цьому провiнцiйному дiячевi культури зайвий раз посмiятися, я рiшуче ступила на верхню сходинку i зiйшла вниз.

Бондар пропустив мене вперед, а потiм зачинив дверi.

Страшно стало вiдразу, раптом i дуже. Жах накинувся так швидко i хопив так чiпко, що я навiть не усвiдомила, як тут прохолодно й вогко. Свiтло зникло так само раптово, як настала справдi могильна тиша. Шугнула думка – це все, це назавжди, та Бондар нiкуди не зникав, вiн стояв тут, у темрявi, поруч зi мною, шарудiв одягом i над нашими головами засяяло жовтувато-рожеве коло – свiтло вiд кишенькового лiхтарика.

– А це правда треба було робити? – поцiкавилася я, намагаючись зберiгати спокiй i вiдчуваючи, що менi це не вдається.

– Що саме? Запалювати лiхтарика?

– Зачиняти дверi.

– Ларисо, – тон Бондаря звучав цiлком серйозно, – ви ж самi не так давно бачили бродячого пса i злякалися його не менше, нiж тепер – пiдземелля.

– З чого ви…

– З того! Давайте, раз уже ви мене сюди притягнули, а я погодився витратити на вас частину суботи, ви довiритеся менi, добре? Хочете вийти просто зараз на поверхню – нема проблем. Але якщо вас прикрутить пройтися далi, дверi я мушу зачинити. Нема гарантiї, що сюди не забiжить пес. I уявiть собi, як ми дамо собi з ним раду в темрявi, у цих не надто широких галереях. А якщо залишити тварину тут i зачинити, вона здохне й завоняється. Або її загризуть тутешнi щурi, що так само не заважатиме псинi засмердiти. Тодi сюди доведеться викликати спецiальну бригаду в протигазах, аби шукати в лабiринтi, нехай не найбiльшому в свiтi, собачий труп. Я все пояснив?

– Усе, – зiтхнула я, дивлячись на свiтлу пляму на стелi.

– Тодi як – нагору чи пройдемося?

– Раз зайшли – давайте пройдемося.

Промiнь лiхтарика спустився зi стелi, яка нависала майже впритул до наших макiвок, пройшовся по похмурих стiнах i пронизав морок перед нами, закликаючи рухатися вперед.

Перша галерея виявилася довжиною не бiльше трьох метрiв i далi розходилася класичними трьома коридорами, такими самими вузькими i бiльше схожими на кротячi нори або на ходи Лаврських печер. Мiй поводир завернув праворуч, я ступила за ним i розвела руки. Спочатку долонi торкалися вогких стiн вiльно, та варто менi було зробити кiлька крокiв – i прохiд почав звужуватися. Дуже швидко коридор зiщулився так, що стiни торкалися плечей, тож за прикладом Бондаря я повернулася боком i просувалася так аж до наступного переходу. Тепер у рiзнi боки вели два ходи, причому склепiння того, що звертав лiворуч, виявилося нижчим, анiж того, що вiв у галерею навпроти.

– Куди б ви пiшли тепер? – запитав iз темряви провiдник.

– Направо, – без коливань вiдгукнулася я.

– Так i задумано. Насправдi цей лабiринт не з найскладнiших. Тут не так багато пасток. Але, по-перше, Вiтольд Ржеутський вiдзначався жорстокiстю та певною збоченою уявою, однак надто поспiшав втiлити свої фантазiї в реальнiсть. Тому досить примiтивний за своєю побудовою лабiринт його цiлком задовольняв. А по-друге, навiть такий, з дозволу сказати, атракцiон мав на метi не стiльки заплутати полоненого, скiльки залякати його, натиснути i пригнiтити психологiчно. Спробуйте для iнтересу пiти в правий коридор. Це краще, нiж я вам почну зараз читати лекцiї пiд землею. Уперед!

Вiн простягнув менi лiхтарик. Я переклала арматурний прут у лiву руку, стиснула лiхтарика в правицi i ступила пiд склепiння праворуч. Зробивши кiлька крокiв, зупинилася, посвiтила на стiну, торкнулася її кiсточками пальцiв. Її мурували з грубого нешлiфованого камiння, мiж яким вiд часу де не де почав проростати бридкий сiрий мох. Мур тримався мiцно i навiть якщо рештки маєтку над нами зрiвняють iз землею, це пiдземелля стоятиме, здається, вiчно.

Спрямувавши промiнь перед собою, я поволi рушила вперед. Галерея виявилася досить широкою, та крокiв через тридцять завернула праворуч. Пройшовши трохи далi, я раптово зупинилася i рвучко сахнулася назад – промiнь свiтла швидко перетнуло щось сiре та потворне. Коли бiля стiни в метрi вiд себе я побачила обриси величезного, як на мої мiськi уявлення, чорного щура, не стримала крику i ледь не кинулася назад. Тварина розчинилася в мороцi, i мої поривання тiкати зупинила досить дурна думка: ось зараз вийду до Бондаря, вiн самозадоволено забере в мене лiхтарик, подивиться у переляканi очi, блисне своїми окулярами i обов'язково прокоментує мiй переляк, не приховуючи глузування. Тому я продовжила путь виключно з небажання дати директору провiнцiйного музею поглумитися над успiшним київським адвокатом.