Текст книги "Кортик"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Розділ 32
РОЗМОВА З МАМОЮ

Мишко повернувся в кімнату. Мама сиділа за швейною машиною і, нахилившись до неї, просиляла нитку в голку. Машина стояла біля вікна. Відблиски сонця грали на її металевих частинах, на стальному колесі та золотих фірмових емблемах.

Мишко мовчки читав. У кімнаті було тихо. Тільки дзижчала з перервами машина. Наступна розмова була, звичайно, неприємна, але мама все одно заговорить, і краще вже швидше…

– Де ж ти з ним познайомився? – не обертаючись, спитала нарешті мама.

– На ринку. Він у мене гроші вкрав.

Мама зупинила машину і обернулась до Мишка:

– Які гроші?

– Лотерейні. Я ж тобі розповідав… Ми з Шурком фарби купляли.

– Ну, і повернув він тобі гроші?

Мишко посміхнувся:

– Ще б пак! Я його догнав. Ну, звичайно, побилися…

– Так і познайомилися?

– Так і познайомились.

Мама похитала головою і відвернулась до машини:

– Нічого сказать, красива картина: на вулиці б’єшся з безпритульниками.

– Ніхто, мамо, не бачив: це на пустирі. Та ми й не билися, я його так, притиснув трохи.

– Так… – Мама знову похитала головою. – А для чого ти його сюди привів? Щоб він і тут що-небудь украв?

– Він не вкраде.

– Чого ти так думаєш?

– Так думаю.

Знову мовчанка, рівномірний гуркіт машини.

– Ти невдоволена? – сказав Мишко. Замість відповіді вона спитала:

– Що все-таки спонукало тебе привести його сюди?

– Так…

– Жаль стало? – Мама обернулась і подивилась на Мишка.

– Чому жаль? – Мишко знизав плечима. – Так просто… Я йому рукави повідривав, треба ж їх пришити.

– Так, звичайно… – Вона знову закрутила машину.

Біле полотнище сповзало вниз і хвилями лягало на підлогу біля ніжок стільця,

– Все ж таки, – сказав Мишко, – ти невдоволена тим, що я привів його.

– Я цього не кажу, але… все ж таки мало приємне знайомство. Це, по-перше. По-друге, ти готовий був запропонувати йому залишитися в нас. Власне кажучи, можна було б спочатку зі мною порадитися. Я ж теж маю якесь відношення до цього дому.

– Це вірно, – признався. Мишко, – але жаль його, адже він знову піде на вулицю… красти.

– Так, звичайно, жаль, – сказала мама, – жаль… тепер багато хто бере на виховання цих дітей, але… ти сам знаєш, що я не маю такої можливості.

– От побачиш, що скоро безпритульність ліквідують! – палко сказав Мишко. – Знаєш, скільки дитбудинків організували!

– Так, я знаю, – сказала мама, – але все ж таки перевиховати цих дітей дуже важко… Вони зіпсовані вулицею.

– Знаєш що, мамо, – сказав Мишко, – в Москві є такий загін – він називається загоном юних піонерів, – і ось там діти все одно, знаєш, як комсомольці, займаються з безпритульними і взагалі, – він зробив невиразний жест, – проводять усяку роботу. Ось ми з Генкою і Славиком вирішили туди вступити. Ми вже і адресу взнали, Це на Пантелеївці. В неділю ми туди підемо.

– На Пантелеївці? – перепитала мама. – Але ж це дуже далеко.

– Ну й що ж. Тепер же літо, часу багато, будемо ходити… туди. А коли нам сповниться по чотирнадцять років, ми в комсомол вступимо.

Мама обернулася і посміхаючись глянула на Мишка:

– Ти вже в комсомол збираєшся?

– Не зараз, звичайно, зараз не приймуть, а потім…

– Ну от, – зітхнула мати і посміхнулася, – поступиш у комсомол, з’являться у тебе справи, а мене, мабуть, зовсім забудеш.

– Ну що ти, мамо! – Мишко теж усміхнувся. – Хіба я тебе забуду? – Він почервонів і уткнувся в книгу.

– Ну-ну… – Мама замовкла і знову закрутила машину.

Мишко одірвався від книги і дивився на матір. Вона схилилася над машиною. Туго закручений вузол її каштанового волосся торкався зеленої кофточки; кофточка була хвиляста, блискуча, ретельно випрасувана, з гладеньким комірчиком.

Мишко встав, тихенько підійшов до матері, обняв її ззаду за плечі і притиснувся щокою до її волосся.

– Ну що? – спитала мама, опустивши руки з шитвом на коліна.

– Знаєш, мамо, що мені здається?

– Що?

– Тільки ти чесно відповіси: так чи ні?

– Добре, відповім.

– Мені здається… що ти зовсім на мене не гніваєшся за безпритульника… Правда? Ну, скажи, скажи – правда?

Мама тихенько засміялася і хитнула головою, силкуючись звільнитися від Мишкових обіймів.

– Ні, скажи, мамо, – весело крикнув Мишко, – скажи!.. І знаєш, що мені ще здається, знаєш?

– Ну що?

– Мені здається… – Мишко зробив паузу, – що ти на моєму місці, зробила б точнісінько так само. Га? Ну скажи, так?

– Так, так! – вона зняла з своїх плечей його руки і поправила зачіску. – Але все ж таки не води сюди надто багато безпритульних.

Розділ 33
ЧОРНЕ ВІЯЛО

– Мишко-о! – почувся в дворі голос Генки. Мишко виглянув у вікно. Генка стояв унизу, задерши голову догори.

– Чого?

– Іди швидше, діло є! – Генка багатозначно скосив очі в бік філінського складу.

– Що там ще? – нетерпляче крикнув Мишко. Йому дуже не хотілося йти зараз з дому.

– Та йди швидше! – Генка зробив страждальницьке обличчя. – Розумієш? – Різними знаками він показував, що справу ніяк не можна відкладати.

Мишко вийшов з квартири і побіг униз по східцях. Коли він спустився в двір, Генка зразу ж підійшов до нього:

– Знаєш, де той, високий?

– Де?

– У закусочній.

Хлопці вискочили на вулицю і підійшли до закусочної.

Крізь широку тьмяну шибку було видно людей, що сиділи навкруги мармурових столиків. Ліпні фігури на стелі плавали в голубих хвилях тютюнового диму. В проходах балансував з підносом у руках маленький офіціант. Біла піна падала з кухлів на його халат.

За одним з столиків сидів Філін. Але він був один.

– А де ж високий? – запитав Мишко.

– Тільки що тут був, – дивувався Генка, – сидів разом з Філіним… Де ж він дівся?..

– Добре, – швидко промовив Мишко, – далеко він не міг відійти. Ти йди вліво, до Смоленської, а я вправо – до Арбатської.

Мишко швидко пішов у напрямку до Арбатської площі, уважно оглядаючи вулицю. Коли він пересікав Нікольський провулок, у глибині провулка майнула постать людини в білій сорочці, що завернула за ріг церкви Успіння на Могильцях. Мишко щодуху помчався вперед, добіг до церкви, зупинився, оглянувся на всі боки. Високий швидко йшов по Мертвому провулку, наближаючись до Пречистенки, – Мишко побіг за ним. Високий пересік Пречистенку і пішов по Всеволожському провулку. Мишко наздогнав його аж біля Остроженки, але трамвай, що проходив, відділив його від Мишка. Коли трамвай пройшов, високого на вулиці вже не було.

Куди він подівся? Мишко розгублено оглядав вулицю і побачив на протилежному її боці філателістичний магазин. Мишко знав цей магазин. Він іноді купував у ньому марки для своєї колекції. І сюди, за словами Генки, чомусь ходить Борка Філін… Мишко ввійшов у магазин. Дзвіночок коротко дзеленькнув над дверима. У магазині нікого не було. На прилавку під склом лежали марки, на полиці стояли коробки й альбоми.

На дзвінок з внутрішньої кімнати магазина вийшов хазяїн, лисий, червононосий дідок. Він щільно причинив двері і спитав у Мишка, що йому потрібно.

– Можна марки подивитися? – сказав Мишко.

Дідок кинув на прилавок кілька конвертів з марками, а сам повернувся в сусідню кімнату, залишивши двері трохи прочиненими, щоб бачити магазин.

Крутячи в руках марку Боснії й Герцеговини, Мишко скоса поглядав у кімнату, куди пішов дідок. Вікон у ній не було, вона була зовсім темна, тільки на столі стояла електрична лампа. В кімнаті був ще хтось, він напівголосно розмовляв з дідком. Мишко не бачив тієї людини: прилавок заважав йому заглянути в кімнату, але він був переконаний, що там саме той високий чоловік у білій сорочці. Про що вони говорили, він також розібрати не міг.

Почувся гуркіт стільця, що його хтось відсунув. Зараз вони вийдуть! Мишко нахилив голову до марок і напружився в чеканні. Зараз він побачить цього чоловіка… В глибині задньої кімнати скрипнули двері, і через кілька хвилин у магазин увійшов дідок. Оце так штука! Той, високий, пішов через чорний хід…

– Вибрав? – похмуро спитав дідок, повернувшись за прилавок.

– Зараз, – відповів Мишко, роблячи вигляд, що уважно розглядає марки.

– Швидше, – сказав продавець, – магазин пора зачиняти.

Він знову вийшов у темну кімнату, але двері на цей раз зовсім не зачинив.

Лампа освітлювала край столу. В її світлі Мишко побачив кістляві руки продавця. Вони збирали з столу папери й складали їх у висунуту шухляду. Потім у руках з’явилося віяло, чорне віяло. Руки потримали його деякий час відкритим, потім повільно згорнули. Віяло перетворилося в продовгуватий предмет…

Потім у руках дідка заблищали якісь металеві предмети. Наче каблучка й кулька. Разом із згорнутим віялом дідок поклав їх в ящик столу.

Розділ 34
АГРІППІНА ТИХОНІВНА

Повільно повертався Мишко додому. Отже, він не побачив цього таємничого незнайомця. Однак все це дуже підозріло. І вийшов той чоловік через чорний хід. І продавець вів себе якось насторожено. І Борка-жила сюди ходить…

Уже підійшовши до свого будинку, Мишко подумав про віяло, і дивна догадка промайнула раптом в його мозку. Коли дідок згорнув віяло, воно стало подібне до піхов… І кільце, як ободок. Невже це піхви?

Схвильований цією догадкою, він побіг розшукувати друзів. Він знайшов їх на квартирі у Генки.

Хлопці сиділи за столом. Славик лініював папір, а Генка щось писав. Він з ногами вибрався на стілець і майже зовсім ліг на стіл. Проти них сиділа Агріппіна Тихонівна. На кінчику її носа трималися окуляри в залізній оправі. Вона глянула поверх них на Мишка, що ввійшов у кімнату. Потім знову почала диктувати, відсовуючи від себе листок, який вона тримала високо над столом, на рівні очей:

– «… Рубцова Ганна Григорівна», – повільно диктувала Агріппіна Тихонівна. – Написав? Акуратніше, акуратніше пиши, не спіши. Так… «Семенова Євдокія Гаврилівна».

– Дивись, Мишко, – крикнув Генка, – у мене нова посада – секретар жінвідділу! – він весело захихикав.

– Не крутись, – гримнула Агріппіна Тихонівна, – весь листок замажеш!

Мишко заглянув через плече Генки: «Список робітниць снувального цеху, що закінчили школу ліквідації неписьменності». Проти кожного прізвища стояв рік народження. Молодше сорока років не було нікого.

– Крутишся! – продовжувала бурчати Агріппіна Тихонівна. – Он Славик як акуратно малює, а ти все крутишся… Ну? Написав Євдокію Гаврилівну?

– Написав, написав… Давайте далі. І чого ви надумали старих жінок учити?

Агріппіна Тихонівна пильно подивилася на Генку:

– Як чому? Це ти що, всерйоз?

Генка ніби засоромився, але задирикувато продовжував:

– Звичайно, всерйоз. Ось, – він показав пером у список, – п’ятдесят чотири роки. Ну для чого їй грамота?

– Он ти який, виявляється! – повільно промовила Агріппіна Тихонівна і зняла окуляри. – Он який!.. А я й не знала.

– А чого, чого ви? – зовсім зніяковів Генка.

– Он воно що… – знову промовила Агріппіна Тихонівна, продовжуючи уважно дивитися на Генку. – Тобі, виходить, одному грамота потрібна?

– Я не…

– Мовчи, не перебивай! Так, значить, тобі одному грамота потрібна? Для тебе одного все це здобуто? Так, по-твоєму? А Семенова сорок років на фабриці горб гнула, то їй, виходить, так темною бабою і помирати? І я, отже, теж даремно вчилася? Двох синів у громадянську похоронила, щоб, значить, Генка вчився, а я, як була, так щоб і залишилась? А он Асаф’єву з підвалу в квартиру переселили теж, виходить, даремно. Могла б і в підвалі померти – адже шістдесят років у ньому прожила… Так, виходить, по-твоєму? Га? Скажи.

– Тьотю, – плачучим голосом закричав Генка, – ви мене не зрозуміли! Я жартома.

– Прекрасно зрозуміла, – відрізала Агріппіна Тихонівна, – прекрасно, добродію, мій, зрозуміла. Т не думала, не гадала, Геннадію, що ти такий. Не думала, що ти таке уявлення маєш про трудящу людину.

– Тьотю, – упалим голосом прошепотів Генка, не піднімаючи очей від столу, – тьотю! Я не подумавши сказав…. Ну… не подумав і сказав дурницю…

– Отож-то, – повчально промовила Агріппіна Тихонівна, – а треба думати. Слово – не горобець: вилетить – не спіймаєш… – Вона важко піднялась з стільця. – Ну гаразд, повинну голову і меч не січе, а іншого разу думай…

Розділ 35
ФІЛІН

Агріппіна Тихонівна вийшла на кухню. Генка сидів, повісивши голову.

– Що, – насмішкувато спитав його Мишко, – влетіло? Ще мало вона тобі всипала. Тобі за твій язик ще не так треба.

– Ну, Мишко, – примирливо сказав Славик, – адже він признався, що був неправий.

– Добре, – сказав Мишко. – Ну що, Генко, бачив ти того високого?

– Нікого я не бачив, – сумно відповів Генка, не підводячи голови.

– Так от… – Мишко сперся об край комода і байдужим голосом промовив: – Доки ви тут сиділи… я… бачив піхви.

– Які піхви? – не зрозумів Славик.

– Звичайні, від кортика.

Генка підвів голову і недовірливо дивився на Мишка.

– Ні, правда? – спитав Славик.

– Правда. Тільки що своїми очима бачив.

– Де? – Генка підвівся з стільця.

– У дідка-філателіста, на Остроженці.

– Брешеш!

– А от і не брешу.

– Здорово! – протягнув Генка. – А де вони там у нього?

Мишко квапливо, доки не ввійшла Агріппіна Тихонівна, розповів про філателіста, високого незнайомця і чорне віяло.

– Ну, – розчаровано протягнув Генка, – я думав ти піхви бачив, а то якесь віяло.

– Виходить, – сказав Славик, – було рівняння з двома невідомими, а тепер з трьома: перше – Філін, друге – Нікітський, третє – віяло. Ти зрозумій, Мишко, якщо це не той Філін, то все інше теж фантазія.

Генка підтримав Славика:

– Правильно, Мишко. Можливо, все це тобі здалося?

Мишко не відповідав. Він сперся на край комода, покритого білою салфеткою, обшитою мереживом, що звисало по боках.

На комоді стояло квадратне дзеркало з круглими гранями і зеленим листком у верхньому лівому кутку. Лежав клубок ниток, із встромленою в нього довгою голкою. Стояли старовинні фотографії в овальних рамках, з витисненими золотом прізвищами фотографів. Прізвища були різні, але фон на всіх фотографіях однаковий – поміж сірими фіранками ставок з далекою, оповитою туманом альтанкою.

«Звичайно, Славко правий, – думав Мишко. – А все ж таки тут щось є»…. Він подивився на Генку й сказав:

– Якби ти не сварився з тіткою, то ми б дещо дізналися про Філіна.

– Як так?

– А так. Адже вона знає Філіна. Хоч би сказала: з Ревська він чи ні.

– А чому ж вона не скаже? Скаже.

– Еге ж, вона з тобою і розмовляти тепер не захоче.

– Вона не захоче? Зі мною? Погано ти її знаєш. Вона все давним-давно забула, тим більше я вибачився. До неї тільки особливий підхід потрібний. От зараз побачиш…

У кімнату повернулася Агріппіна Тихонівна. Вона увалено подивилася на хлопців, що принишкли, і почала прибирати з столу.

Генка зробив вигляд, що продовжує перервану розповідь:

– Я йому кажу: «Твій батько спекулянт, і весь ваш рід. спекулянтський. Вас, кажуть, увесь Ревськ знає…»

– Це ти про кого? – спитала Агріппіна Тихонівна.

– Про Борку Філіна. – Генка підвів на Агріппіну Тихонівну невинні, простодушні очі. – Я йому кажу: «Ваше прізвище весь Ревськ знає». А він мені: «Ми, каже, в цьому Ревську ніколи й не були і знать нічого не знаємо»…

Хлопці запитливо втупилися очима в Агріппіну Тихонівну. Вона сердито тріпнула скатертю і сказала:

– І які у тебе з ним справи? Адже скільки разів говорила: не водися з цим Боркою Філіним, не доведе він тебе до пуття.

– А чого він бреше? Раз із Ревська, то й скажи з Ревська. Для чого брехати?

– Ну, він сам, можливо, і не був у Ревську, – сказала Агріппіна Тихонівна.

– Я й не кажу, що був, але ж його батько з Ревська. Для чого ж брехать?

– А він, може, і не знає про свого батька.

– Але ж сам Філін тут же сидів. Сміється і говорить: «Ми, каже, корінні москвичі, пролетарі…»

– Це що, вони – пролетарі? – не витримала нарешті Агріппіна Тихонівна. – Та його ж, Філіна, батько стражником, жандармом у Ревську служив, а він, бачиш, тепер як під робітника підробляється! Пролетарі…

– Це хто ж, сам Філін жандармом був? – спитав Мишко.

– Не сам він, а його батько. Ну, та яблуко від яблуні недалеко падає. А ви тримайтесь подалі від них.

Агріппіна Тихонівна згорнула скатерть і вийшла з кімнати.

– Бачили? – Генка підморгнув їй вслід. – А ви говорили. Все сказала! Я свою тітку знаю. Тепер все ясно. Це той самий Філін. Виходить, і Нікітський тут, і піхви. Відчуваю, відчуваю, що скарб близько! – Від задоволення він потирав руки.

– Не зовсім усе ясно, – заперечив Славик. – Адже ти сам казав, що в Ревську Філіних повно. Можливо, це інший Філін.

– Еге ж! – махнув головою Генка. – Жандармський виродок. Факт, що той самий…

– Гаразд, – весело сказав Мишко, – можливо, не той, а можливо, що й той. У всякому випадку, він з Ревська. А тепер дізнаємося, чи служив він на лінкорі «Императрица Мария», чи не служив.

– А як ми це взнаємо? – спитав Генка.

– Це простіше простого. Невже у Борки-жили не вивідаємо?

Розділ 36
НА КРАСНІЙ ПРЄСНІ

Як і було вирішено, в неділю друзі пішли на Пантелеївку, в друкарню, подивитися загін юних піонерів. Електроенергії невистачало, і в неділю трамваї не ходили. Хлопці вийшли з дому рано-вранці і швидко покрокували вздовж Арбату. Оповита сірим туманом простяглася попереду вулиця. Був той ранній час, коли на вулиці нікого немає. Навіть двірники ще не вийшли зі своїми мітлами.

Охоплені радісною свіжістю ранку, хлопці бадьоро крокували по Арбату. Каблуки постукували по холодному дзвінкому асфальту. Кроки гучно відлунювались на безлюдній вулиці. Маленькі постаті хлопців, відбиваючись, миготіли в численних шибках вітрин.

«Як дивно бачити Арбат безлюдним», думав Мишко. Він зовсім маленький, вузький і тихий. Тільки тепер по-справжньому видно його будинки. Мишко оглянувся. Он кіно «Карнавал». За ним будинок Військового трибуналу. А ось будинок, де жив Олександр Сергійович Пушкін. Звичайний двоповерховий будинок, нічим не примітний. Навіть дивно, що в ньому жив Пушкін. Пушкін, звичайно, ходив по Арбату, як і всі люди, і ніхто з цього не дивувався. А якби з’явився тепер Пушкін на Арбаті – ото метушня зчинилася б! Вся б Москва збіглася!

– Подивимось, що це за піонери такі, – базікав Генка, – подивимося. Можливо, там нічого особливого і немає: сидять собі і квіточки вишивають, як дівчатка з дитбудинку.

– Авжеж! – відповів. Мишко. – Це ж комуністична організація, зрозумів? Значить, вони чим-небудь серйозним займаються.

– Все-таки якось незручно йти туди, – сказав Славик.

– Чому це незручно?

– Ну, так. – Славик знизав плечима. – Спитають, хто такі, чого прийшли. Незручно якось.

– Дуже зручно! – рішуче відповів Мишко. – Що тут такого! Можливо, ми теж хочемо бути піонерами. Хіба ми не маємо права?

Хлопці замовкли. Невидиме, піднімалося за будинками чудове вранішнє сонце, його косі промені відкидали величезні прямокутні тіні будинків. Тіні ці рухалися, скорочуючись і наближаючись до одного боку вулиці, в той час як другий заливався яскравим, сліпучим світлом.

Вулиця оживала. З поштового відділення виходили листоноші з товстими шкіряними сумками, туго набитими газетами. Брязкаючи бідонами, пройшли молочниці. Проїхав обоз ломових коней.

Ось і Кудринська площа.

– Дивись, Генко! – Мишко показав на будинок, що стояв на розі весь порешечений кулями і осколками снарядів. – Знаєш, що це?

– Що?

– Тут у Жовтневу революцію найбільші бої були. Наші по кадетах з гармат лупили. Ми з Славком бачили… Пам’ятаєш, Славко?

– Я тут не був тоді, – признався Славик, – і, по-моєму, ти теж не був.

– Я? Скільки разів! Ми сюди з Шурком бігали. Одного разу повну шапку гільз набрали. Щоправда, це було дуже давно – мені тоді було вісім років. А ти, звичайно, не бачив. Ти дома сидів. Тебе мама не пускала…

Хлопці прийшли на Пантелеївку.

Крізь широкі вікна друкарні було видно великі зали, уставлені машинами. В цехах було порожньо. Над ворітьми висіла вивіска: «Друкарня Мосполіграфтресту». Хлопці ввійшли в прохідну.

У тісному дощаному приміщенні, за низьким бар’єром, сидів чоловік, очевидно сторож, і сьорбав з великої миски суп.

Тут же крутилася дівчинка років десяти з маленькими кісками, зав’язаними червоною стрічкою.

Коли хлопці ввійшли, сторож підвів голову, тильним боком долоні витер вуса і запитливо подивився на хлопців.

– Скажіть, будь ласка, – звернувся до нього Мишко, – де тут міститься загін юних піонерів?

– Піонерів? – Сторож знову взявся за ложку. – А ви відкіль – з райкому чи як?

– Та… ми… тут… – зам’явся Мишко, – ми в справі.

Дівчинка з цікавістю дивилася на хлопців. Сторож доїв суп, відсунув миску і сказав:

– Є у нас такі – піонери. Тільки в клубі вони, мабуть, у себе…

– Ви не скажете, де цей клуб?

Дівчинка здивовано глянула. Сторож хмикнув і запитав:

– Ви що ж, клубу нашого не знаєте?

– Та, – зам’явся Мишко, – ми з другого району. Ми з Хамовників.

– А-а… – протягнув сторож. – Ну-ну… На Садовій клуб їхній, тут недалеко.

– На якій Садовій!

– От смішні! – захихикала раптом дівчинка. – Клубу не знають! Татусю, вони клубу не знають!

– Ти занадто багато знаєш! – гримнув сторож на дівчинку. – Проведи ось їх та покажи клуб. Може й справді треба, – додав він, з сумнівом глянувши на хлопців.

– Зараз покажу.

Дівчинка сполоснула під бачком миску і ложку, зав’язала їх у салфетку і вийшла з хлопцями на вулицю.

– Я цих піонерів добре знаю, – говорила дівчинка. – Наш Васько там найголовніший – він на барабані грає.

Мишко насмішкувато подивився на неї, але промовчав. Що сваритися з такою малечею!

– У них і труба є, – продовжувала торохтіти дівчинка. – У них знаєте як суворо! Лаятися не можна, на буферах кататися не можна, руки в кишенях тримати не можна, дівчаток бити теж не можна. О… А битися можна тільки з буржуями. Тільки, якщо битися, то галстуки треба скидати. В галстуку теж не можна.

– Не крутись під ногами! – суворо сказав Мишко.

– І дівчаток туди приймають, – знову заторохтіла дівчинка, – тільки не всіх, тільки цих… ну… що досягли віку.

– А вашому Васі багато років? – спитав Славик.

– У… він великий… йому чотирнадцять років, а може, й п’ятнадцять. Він знаєте який серйозний! Він приходить прямо в квартиру і все забирає.

Хлопці здивовано подивилися на неї.

– Як це – забирає? – спитав Генка.

– Дуже просто, – поважно відповіла дівчинка, – для цих… для безпритульних дитбудинків… Піонери ходять і речі збирають. У мене кофточку відібрали! – з гордістю повідомила вона.

– Кофточку відібрали?

– Угу.

– Це, мабуть, неправда, – сказав Генка, – ніхто не має права відбирати.

Дівчинка зніяковіла.

– Вони не самі, їм мамуся дала.

– А тобі жаль стало? – засміявся Славик.

– І зовсім не жаль. Я їм ще хотіла торішню шапочку віддати, а Васько каже: «Не треба, а то, – каже, – тобі наступного разу давати нічого буде… Ти, – каже, – не турбуйся, ми скоро знову збиратимемо». І правда: вранці кофточку взяли, а ввечері за шапочкою прийшли. – Вона зітхнула: – Адже безпритульників багато, коли їх всіх обуєш, одягнеш…

Вони підійшли до будинку на Садовій.

– Ось тут, на третьому поверсі, – показала дівчинка. Вона заспішила: – Я піду, а то Васько побачить….