Текст книги "Подарунок для Аяти"

Автор книги: Алла Марковская

Жанр:

Прочая фантастика

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

Вона уважно подивилась на мене, ïï зіниці розширились, дівчина заклякла, стиснувши маленькі долоні, не відповіла, мабуть, чи не вперше не знайшла слів для відповіді. Анакома лише приречено кивнула світлою голівкою, вона зрозуміла, хто я. Та вона була впевнена у своєму рішенні, і знала, на що йде.

– Те створіння, яке відігнало тебе, тепер стане твоïм учителем, – повідомила я і підвелась, – Коул знайде тебе найближчим часом а ми зустрінемось через століття на Зоряній Дорозі.

– Я відчуваю біду навколо вас… – несподівано з відчаєм сказала вона.

– Через сто років ми ще будемо, – сумно посміхнулась я. І до Рола, – Я хочу на поверхню.

– Дякую, – прошепотіла Анакома.

Я подивилась на неï, як на малу нерозумну дитину:

– Краще б ти і далі оберігала цю планету, та, на жаль, відчуваєш своє призначення як поклик. Іди обраною дорогою, до зустрічі.

Рол співчутливо обняв ïï і поцілував світлий лоб:

– Щасти тобі, і тримайся.

Коли ми вийшли з рубки керування, стіни світлішали, набуваючи того вигляду, яким хизувалися тисячі років назад, коли база Анакома була ще у космосі. Світла фарба, стерео-екрани, килимове покриття на підлозі, блискучі огородження навколо ребра жорсткості, навіть картини у зоні чергового екіпажу, канапи, лавочки, зелені рослини. Все це навіювало спокій і безпеку до запаморочення у голові. Рол посміхнувся:

– Жіноча риса – причепуритися…

– Скажи це місцевим… – жартувала я.

– А ти влітку місто Епо бачила? – запитав він.

– А що ти робив тут влітку, – зацікавилась я.

– Корабель ремонтував на космодромі.

– Та невже? – я вперла руки у боки, як ревнива дружина.

А він сміявся з моєï спроби ревнувати:

– Бачиш, що буває, коли жінка кидає свого чоловіка напризволяще заради роботи.

– Все, припинили, я не ризикну бути твоєю підлеглою, ти надто пунктуальний і вимогливий. Я тобі вірю і без контролю.

Він обхопив мене руками і підняв зі словами:

– Ти чудовисько.

На поверхні нас чекав нервовий від самоти, всіма покинутий, нещасний і ревнивий Летос. Катер зустрів нас словами:

– Я також індивідум… І я старший, ніж вона…

* * *

Гел отямився у кімнаті меолі, на ïï ліжку. Аята сиділа поруч, обхопивши руками коліна і дивилася у вікно. Гел торкнувся ïï ноги, вона здригнулась і забрала ногу, прошепотіла:

– Ти дійсно безсмертний…

– Я ж попереджав, – посміхнувся він якомога лагідніше.

– Дайкеро я зачинила у підвалі, якщо він тобі потрібен, можеш допитати.

– Мені він не потрібен, то твій ворог. Його зв'язки мені відомі, поставка Іруа припиниться, коли вистежать тітоньку Жоа і того, хто прийме у неï контейнери. Долю свого Дайкеро вирішуй сама.

– На палю? – чомусь запитала Аята.

– Ти тут меолі, – всміхнувся Гел, – а що з його донькою?

– Поряд сидять… Коли за тобою прилетять?

– Катер постійно був тут.

– І ти мені не повідомив?

– Сестра попросила не повідомляти. Вона не дуже любить бігати по середньовічному місту у супроводі шаленого натовпу.

– То була твоя сестра? – Аята запитала спокійно, була надто втомленою.

– А хіба ми не схожі?

– Я ïï не роздивилася.

– Ти сердишся на мене? – запитав він.

– На себе… – відповіла вона.

– Я не той, про кого ти думала?

– Зовсім недоречне запитання… – обурилась Аята, прикусила губу, подивилась на нього з болем і відчаєм, ніби хотіла запам'ятати назавжди, прошепотіла. – Відпочивай, – і вийшла з кімнати.

Скрипнули маленькі двері, що вели до ваоке, і у кімнату меолі зайшов лікар Лаго, сів біля ліжка на стільці, запитав з саркастичною усмішкою:

– Як почуваєшся?

– Гірше, ніж тоді, коли ви запитали про це вперше, – огризнувся Гел.

– Я хотів подякувати за меолі і ïï дітей, – лагідніше промовив лікар.

– Будь ласка, – з гіркотою відповів Гел, – то подякуйте ще й за те, що я звільнив Аяту від дурного нав'язливого дівочого кохання.