Текст книги "Подарунок для Аяти"

Автор книги: Алла Марковская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

Ми з Тавасом здивувались, Нейл зітхнув з полегшанням.

* * *

Летос здійснив посадку на планеті Ріотаок, у передмісті Пріт. На цій планеті постійно живуть декілька сотень колоністів і тимчасово перебувають тисячі археологів: як студентів, так і ïх учителів. Тут завжди можна зустріти декілька десятків видатних вчених і знайти нелегальних копачів. Тут розкопували стародавні міста цивілізаціï, щезнувшоï за один день, подія ця відбулась мільйон років назад. В один день осередки тієï цивілізаціï були знищені і спалені вибухами, не залишилось ні переможців, ні переможених.

У той страшний день і ми були тут…

Малий космодром займав чотири кілометри. Це був найненадійніший і дуже небезпечний космодром. Археологи ним не користувались. Вони переважно наймали для своïх експедицій катери і заправляли ïх паливом у сусідній планетарній системі на тедролі КуН. Тому старий космодром став місцем заправки і ремонту для піратів і чорних археологів, іноді сюди залітали торговці чи колекціонери, частіше контрабандисти.

Брат поцілував мене у щоку і пішов.

Курява, каміння, будинки схожі на бараки, сірі вікна, фрагменти старих кораблів, залишки гравітаційноï машини, вже років сто розібраноï. І Гел в звичайному одязі, який носить зараз молодь Пайри: білий светр, широкі і короткі, трохи нижче колін, штани, спортивне взуття з штучних матеріалів, на плечах яскравий рюкзак з книжками і ще якимось шматтям.

Я сіла на східцях трапу мого космічного катера Летоса, дивилась на те жовте від пилюки маленьке місто, на перехожих, які де-не-де з'являлись між будинками, на всюдиходи і гравітатори, що сунули, ïхали і пролітали. Відчувала себе… а що я повинна була відчувати, посилаючи свого брата-близнюка до работоргівців? От буду сидіти і чекати, поки Гел вилетить звідси, і надіятись, що його не візьмуть… Чи тітонька Жоа не полетить відразу звідси на Іноту.

Вокзал давно перетворився на руïну, башта не існувала вже років триста, склад з пальним облаштували у каркасі старого корабля, ремонтна майстерня ховалась від «сонця» під жестяним поіржавілим навісом. А ще декілька старих гравітаційних платформ, дві з яких лежало у пилюці, зламались чи «поплавки» зіпсувались.

На космодромі перебувало десять кораблів, переважно модернізовані, два з них мабуть вже і не піднімуться – напіврозібрані, у одного якимось чином вибило лобовий ілюмінатор, може, замінять… А ще старий корабель тітоньки Жоа. Судячи з того, що команда збирала інструменти, драбини і зачиняла відсіки, корабель готувався до відльоту. Йому б ще покриття підновити, бо воно все в плямах від космічних слимаків, а пилюка з цих кристалічних створінь поступово роз'ïдає метал до дір. Гел підійшов до того плямистого корабля. Біля борта стояв механік: великий лисий дядько, на голову вищій за Гела, з сірою шкірою, з лицем в страшних шрамах. На могутніх м'язах його рук повиступали сизі вени, він під'єднав штекери, зачинив панель і помітив незнайомого хлопця, впер величезні руки в боки і посміхнувся:

– Чого тобі?

Гел відступив назад, почухав потилицю, розгублено пробубонів:

– Я напевне піду…

– А що хотів? – механік роставив руки, нібито хотів впіймати незнайомого йому юнака, як мале кошеня.

– Та нічого, – знітився «юнак», – проходив тут…

Механік і далі посміхався, доброзичливо, та посмішка прилипла до його обличчя як дурна маска:

– То, може, поговоримо?…

На східці трапу вийшла тітонька Жоа: темношкіра жінка з проникливими сірими очами, кремезна, пишногруда і, кажуть, розумом світла. От якби вона той свій розум застосовувала якось законно… Вдягалась ця пані капітан стильно і у приталене, сьогодні це був фіолетовий комбінезон з великим декольте і коротенька капітанська куртка з емблемою. На емблемі, на тлі космосу череп, пробитий метеоритом – знак вільного зейда: работоргівця або наркоторговця. Сміливо, бо работоргівців чи не з більшим азартом, ніж космічний патруль, переслідували королівські зейди. Тітонька Жоа привітно посміхнулась, ніби рідна:

– Тіку, навіщо ти так налякав цього хлопчика?

– Та хіба я його лякаю? Він тут вештається, я й запитав, чого… – пробубонів механік Тік, відступаючи.

Жоа розглядала Гела, ніби картинку, виставлену на вернісажі:

– Когось шукаєш, чи загубився?

Гел відступав назад, поки не вперся спиною в гарячий борт корабля, і тоді нерішуче відповів:

– Шукаю корабель, що летить до Ісани.

– А ми якраз туди і летимо, – зраділа Жоа, – за два тестоли і тебе візьмемо. Є у тебе два тестоли, хлопчику?

– Є, звичайно, але я не впевнений. Не хочу вам заважати.

– Ну що ти, – Жоа поклала пухку руку на плече Гелу, виявилась вона чималенького зросту: – Ну що ти. У тебе буде навіть власна каюта…

Гел помітив, що з усіх сторін зібралися пірати тітоньки Жоа. Вони вже не випустили б його. І очі у капітана Жоа такі ласкаві…

У середині корабля запустіння, облізлі стіни, пил і павутина, з-під ніг вистрибнув товстий пацюк і з обуреним писком зник у тріщині переборки. Тік з доброзичливою, прилиплою до рота, посмішкою відчинив двері до каюти. Каюта двомісна, ілюмінатор запаяний, ліжко двоярусне, невелика шафка і маленька кімнатка гігієни. Тік пропустив Гела:

– Тут є все необхідне, на вечерю тебе запросять. Не хвилюйся, все буде добре, – і зачинив дверцята.

Гел скинув рюкзак на підлогу і ліг на ліжко, непомітно заснув…

Через півгодини запрацював гравітаційний двигун, за ним космічний – тихо і впевнено. На запчастинах Жоа не заощаджувала, адже від швидкості у космосі залежить свобода і життя.

Товар навіть розбудили і запросили на вечерю, та ïсти він відмовився. Тоді б тітоньці Жоа замислитись, та ïй не доповіли. А через дванадцять годин ïï корабель сів на космодром Іноти.

Чорношкіре дівчисько з яскравими жовтими кісками, прикрашеними різнокольоровими стрічками – професійний вбивця, меткий снайпер, потягнула Гела за руку:

– Прокидайся, студент! Годі спати! Прилетіли…

– Ми вже на Ісані? – крізь сон здивовано запитав Гел.

– На Ісані, на Ісані… Прокидайся… – насміхалась маленька піратка, – тебе Тітонька біля трапу чекає, на, вдягни, – і вона кинула йому на ноги теплу куртку.

– Навіщо? – Здивовано запитав Гел.

– У Тітоньки і запитаєш… Який ти дурний.

Гел став на верхній щабельці трапу. Перед очима сніг, нескінченний сніг, холодний, неприємний, білий, в сонячних блискітках. Маленька піратка штовхнула «невдаху-студента», і він зіскочив з трапу, підслиснувся, гепнувся, вилаявся. Тітонька Жоа з посмішкою простягнула йому руку, допомогла підвестися.

– Де ми? – запитав він.

– На планеті, яка теж називається на І, у мене тут справи… Хочеш, ідемо зі мною, прогуляєшся по місту? Тобі, як археологу буде цікаво.

– Тут холодно, – відповів Гел, – я зачекаю на вас у кораблі…

– Йдемо… – ïï посмішка вже була не така лагідна, – ти так гарно себе поводив, а зараз виказуєш мені неповагу, може, мені приємно спілкуватися з таким розумним юнаком. До того ж, я капітан цього корабля, і всі – від електрика до найповажнішого гостя мусять мені підкорятись.

На вокзалі з башти спустилась тітонька-диспетчер. Коли переслідування перевертня припинилось, вона повернулась на своє робоче місце. Диспетчер привіталась з тітонькою Жоа, запитала:

– Як справи?

– Та ось, прилетіла провідати свою подругу, – щиро посміхалась Жоа, – товар для неï привезла, те, що вона замовляла для своєï крамниці.

– А ти, Тіку, невже взимку за борт корабля вийшов, ти ж так не любиш холоду?

Здоровань засміявся, ніби великий звір загарчав:

– Та що робити, доводиться до усього звикати…

– А це що, новенький? Когось він мені нагадує…

– Це пасажир, хоче на місто подивитись…

Гел так і не зрозумів – знає щось та тітонька-диспетчер про призначення пасажира, помітить, що він не повернувся назад, чи звикла закривати очі…

– Гарний… – жартувала тітонька-диспетчер, – дивіться не загубіть його, тут такі жінки, що швидко до рук приберуть, не знайдете…

А сторожа пропустила ту тітоньку Жоа, ніби не помітила…

На вулицю, де були невеличкі крамнички з усіляким товаром іншопланетного походження, прийшли, як і належить контрабандистам, вже у сутінках.

Гел страшенно хотів спати, йому боліла спина, він мріяв відіспатись ще день… Жоа відчинила важкі дерев'яні двері потрібноï ïй крамниці. Після напівтемряви вулиці яскраве світло електричноï лампи сліпило очі. Тітонька Жоа запросила Гела увійти. Тік підштовхнув його у спину. У Гела аж в очах потемніло від того легенького дотику, по спині ніби сік іруа пролили. Ледь втримався, аби не вдарити великого пірата у відповідь.

Піратка віталась з пані крамчинею, вони обнялись, як давні подруги, обидві майже однакові: великі, кремезні, тільки крамчиня червонокоса, як всі інотки, і з ластовинням на носі. Напевне, і вона колись була піраткою, тепер вгамувалась, сиділа на батьківщині, займалась збутом контрабанди. Тік знітився, коли пані крамчиня поцілувала його у щоку – гарна родинна зустріч. Гел зняв капюшон, огледівся, дійсно, товар на полицях магазинчику був не середньовічний: компютери, екрани телепабачення, музична техніка, носіï з фільмами і музикою, електричні печі для підігріву, і багато чого такого іншого.

Пані крамчиня замовкла… Жоа посміхалась… А Тік став біля дверей.

– Надзвичайний… – стиха промовила пані крамчиня.

– Як на тій старій світлині… – відповіла тітонька Жоа.

– Добре, що майже… Не приведи Аннакомо, зустріти того, хто зображений на тій світлині.

– Можна я зачекаю вас на вулиці? – запитав Гел у тітоньки Жоа.

– Ні, хлопчику. Якщо хочеш побути сам, у нас є для цього кімнатка.

Гел рвонув до виходу, тітонька Жоа підставила ногу, він спіткнувся, а пані крамчиня його спіймала і штовхнула до дверей, за якими був вузький коридор. Гел кинувся бігти туди і опинився у квадратній кімнатці. За його спиною лязгнули ґрати. Він вперся плечем і головою в холодну цегляну стіну, в очах навіть з'явився відчай. Тітонька Жоа підійшла до грат і несподівано прошепотіла:

– Вибач… ти сам прийшов…

Гел не відповів, зняв теплу куртку, кинув ïï на підлогу, сів, обхопив коліна руками, тепер у нього одне завдання – чекати…

* * *

Летос сів серед високих голих дерев. Сьогодні він просканує планету у пошуках телепатичних хвиль, як простих, так і підсилених засобами зв'язку. А я, якщо зможу, спробую поспати. На завтра я планувала непомітно потрапити до міста під виглядом жебрачки.

* * *

Гел відчув чийсь погляд і прокинувся.

– Піднімайся, студент, – наказала тітонька Жоа.

Гел не послухав.

– Він що, глухий? – голос у Дайкеро холодний, беземоційний.

– Впертий і дурний, – відповіла Жоа, – як і усі…

– Ран… – сказав Дайкеро.

У ту ж мить маленька стріла вп'ялася у ногу, гострий біль пронизав нерви, Гел відкинувся на спину, почав задихатись… ногу відняло… тіло не контролювалось. Якщо не вгамує перетворення, буде біда. Ось такоï – у них тут є сік іруа, і вони знають його властивості. Потрібно бути обачнішим.

Дайкеро вийшов до крамниці, сів на канапу. Жоа стала біля дверей. Вона вже планувала, що робити зі студентом, якщо Дайкеро відмовиться його купувати – може перепродати. Дайреко заговорив:

– У мене є для тебе робота…

Жоа зацікавилась:

– Знову щось спеціальне?

– Всього лише перевезти три контейнери, без зайвих запитань, але за хороші гроші.

– Всього лише? – хитро посміхнулась піратка, – а хіба я можу тобі відмовити?

– Ні, – з посмішкою відповів Дайкеро, – сама розумієш…

Так, Жоа розуміла… розуміла, що ïï свобода залежить від цього гарного і жорстокого чоловіка ще відтоді, як вона привезла йому першого раба. А коли на Іноту почали прибувати агенти Братства Трьох Світів, Дайкеро став ще впевненіший. Жоа не хотіла знати, якими справами займається Дайкеро, це знати небезпечно, смертельно небезпечно… А тепер ці контейнери… І навіщо вона повернулась на Іноту?.. Жадібність…

Гел сів, відкинув волосся, почув дзвінкий голос:

– Пане, він отямився… – Огледівс. Біля грат стояла дівчина років п'ятнадцяти, невеличка за зростом, з двома чорними кісками, чорноока, з хижою посмішкою, у теплому кожушку схожа на ляльку. Напевне це і є та Ран, яка вистрілила отруєною стрілою. В маленькій, ще дитячій руці вона тримала арбалет, схилила набік голову, розглядаючи хлопця за гратами: – Який ти…

За спиною Ран, ніби з'ява, виник молодий чоловік с довгим, прямим, сонячного кольору, волоссям і ясними блакитними очима, видовженим обличчям, прямим носом, і з тонкими презирливими губами. Він дивився на Гела, вивчав, уникаючи погляду у вічі. А потім несподівано наказав:

– Підведись. – Гел змусив себе стати на ноги, його хитало, обперся об стіну. Вони були майже однакового зросту. Дайкер ще сильніше стиснув бліді губи, довго мовчав. Жоа стояла за два кроки за його спиною, помітно хвилювалась. Упорядник гарему Меолі крізь зуби процідив. – Зніми светр. – Гел розгубився. Мусив підкорятись, та не міг навіть підняти руки. Дайкеро криво посміхнувся: – Останній раз я прощаю тобі непокору. Зніми светр.

Гел, зціпивши зуби, зняв светр, зронив його, светр впав білою плямою біля ніг. Знову пауза. Жоа гризла нігті. Дайреко запитав:

– Як тебе звати?

Гел не посмів виказати гнів, розімкнув зуби:

– Гестел.

Дайкеро кивнув головою, повернувся і пішов до крамниці. Жоа побігла слідом.

– Скільки ти за нього хочеш? – запитав Дайкеро у Жоа.

– Шістьсот.

– Чотириста.

– Він рідкісний, – посміла торгуватись тітонька Жоа.

– У ваоке сотня таких рідкісних, і нікому вони не потрібні, – з огидою кинув Дайкеро, – Чотириста, чи повезеш його де інде.

– П'ятьсот, – поступилась Жоа, – мені «поплавки» замінити потрібно, аби контейнери відвезти, я ж не даремне привезла його сюди.

– Нахаба… – посміхнувся Дайкеро, – добре, чотириста п'ятдесят і ні тестола більше.

– Він тобі не сподобався? – здивувалась Жоа.

– А він і не повинен мені подобатись, – роздратувався Дайкеро: – Він повинен сподобатись меоллі, а вона зараз не зацікавиться новим наложником, у неï донька зникла, тому бери те, що даю, зранку завантажиш контейнери і лети. Координати я тобі надішлю.

Ще дві дівчини з маленькими арбалетами. Ран відчинила грати. Вони наказали Гелу:

– Виходь, – Одна дівчина відкрила дверцята, друга підштовхнула Гела в спину. Гел стиснув зуби, коли ж рана перестане бути такою чутливою? Дівчатка мовчки супроводжували його. Ще один коридор, знову двері, за дверима ніч, мороз, сніг. Ран показала на двуколісний возик: – Сідай, і не смій навіть думати про втечу, бо я тебе вб'ю…

Голос у цієï дівчинки був впевнений. Вона навчена, не схибить, не завагається, як і ïï напарниці. Дайкеро вийшов слідом, йшов, ніби плив над землею. А обличчя наче маска, не зрозуміло чи є у цієï людини емоціï, думки… Сів поряд з Гелом, загорнувся у плащ. Ран зайняла місце попереду, свиснула, і товстенький ящер, ніби маленький мамонт, побіг по вулиці. Дві войовничі подруги Ран сіли на верхових ящерів, поïхали поряд. Дайкеро мовчав. Гел обережно відкинувся на м'яку спинку двуколки і задрімав.

Коли приïхали до ваоке, Дайкеро виявив, що юнак, якого він купив, спокійно спить. Та за своє життя у гаремі бачив багато, знав, що у моменти нервового потрясіння люди іноді ціпеніють, потім засинають, зараз прокинеться, почне запитувати, кричати, вимагати волі… Дайкеро зістрибнув з двуколки:

– Ран, розбуди його, викинь з воза і ïдьте. Далі я сам.

Ран розштурхала Гела:

– Прокидайся… – посміхнулась, – який ти гарний, коли спиш…

Гел відкрив очі:

– Де я?

– Це твій новий дім… – жартувала дівчинка, – вилазь с воза, бо дійсно виштовхаю…

Гел не хотів, аби його штовхали. Дайкеро мовчки спостерігав. Йому вже набридла ця нічна пригода, мріяв віддати нового раба вигілам і йти спати. Стомився. Головне, що контейнери з іруа полетять до замовника, а доля щойно купленого гаремного м'яса його не цікавила… Так, рік назад він замовив такого у Жоа, та сьогодні замовлення було вже неактуальне. І сама Аята незабаром вже буде неактуальною…

Вигіли чекали на порозі першого дому: три чоловіка, що вік ïх давно загубився у рабстві, бо вони тут ще з часів прабабусі Аяти. На думку Гела ті вигіли були схожі на старих жінок чи на сумних клоунів. Підмальовані очі, вибілені обличчя, прилизане сиве волосся, біле широке вбрання. Два з них худі, високі і згорблені, ніби зламані палиці, третій – низенький і товстенький, бігав навколо Гела, роздивляючись його, наче ляльку. Висловлювався він, ніби Гел і справді був не живою лялькою:

– Він надто худий, треба підгодувати. Очі… треба навчити його покірно дивитись, він ще наляканий… нічого, заспокоïться… Незвичне обличчя, незвичне… волосся гарне… треба вимити… – взяв Гела за руку, – підемо, дитино, підемо, не бійся, все буде добре… все буде добре.

Худі тільки кивали своïми продовгуватими головами, кульчики дзвеніли в такт тих кивків. Гел відчув нудоту… Похмілля?.. Чи, може, він зрозумів, куди потрапив… Бо все так дратувало…

Дайкеро наказав нового раба викупати, нагодувати і пояснити, що на нього чекає за втечу, ознайомити з заборонами та десь прилаштувати. Добре, що у Гела паморочилось в голові і він не слухав Дайкеро, інакше він почав би панікувати… чи ще гірше, щось би бовкнув…

Товстий, не випускаючи руки нового раба, повів його у напівтемну теплинь ваоке. Нескінченні лабіринти, ніби шлунок динозавра, поглинали свободу. Гел чув своï кроки, йому здавалось, то ковтки ненаситного чудовиська. І не мав сили опиратися. А ще цей солодкий запах…

Вузький коридор, кольорові люстри, кольорові килими, яскраві гобелени, різнокольорові вікна, все строкате і заплутане. А за вікнами починався зимовий ранок. Ваоке ще спало. Тільки гаремні дядьки – вигіли, як завжди, на ногах. І Гел, сонний та розгублений.

Велика світла кімната: мармурова підлога, великий басейн, ванни і тепла вода дзюркотить заспокійливо. Гел відчув, що його роздягають, відскочив від дядьок:

– Я сам! Сам… роздягнусь… не чіпайте мене…

Дядьки відступили. У перший день щойно купленому рабу з іншоï планети дозволялись капризи, та тільки в перший день.

Гел помітив, що в кімнаті з басейном метушиться близько десяти рабів, один приніс рушники, другий наповнив ванну теплою водою, третій тримає тацю з якимось косметичними речовинами, і навколо самі лише чоловіки різного віку. Ось тоді йому по справжньому закортіло втекти. Та заспокоïвся і почав роздягатись. Товстий знову обійшов його і сплеснув пухкими руками:

– Як же так можна, як можна! З такою спиною! Це огидно!

Другий дядько спробував заспокоïти товстуна:

– Тихо, тихо, Дайкеро почує…

Товстун обхопив голову руками:

– Навіщо він купив для повелительки шрамованого? Це так огидно…

Гел знизав плечима і заліз у ванну. Тепла вода огорнула його, рана на спині запекла, та біль швидко вщухла, він заплющив очі, заспокоïвся, знову задрімав, відкинувши голову на край ванни. Він вже не слухав, що говорили гаремні дядьки. Їх голоси загубились у його свідомості, перетворилися на шепіт вітру:

– Та все одно повелителька нікого не хоче бачити. Вона тільки но повернулась з пошуків, і напевне знову поïде… все місто обшукали, навіть на інших планетах шукають… Шкода маленьку… Кому потрібно було це викрадення? А Дайкеро раба купив… Невже навіть не поспівчуває Аяті?.. Бідна повелителька… Що це з ним? Якийсь він дивний, ще помре… Покличте лікаря.

Тіні наповнювали сон Гела. Тіні перетворювались на будинок, на ту юну породіллю, яка загинула. Світлий промінчик – врятоване немовля. І вибух, все горіло… і дитя… Гел кинувся бігти уві сні, рятуючи новонароджене, важко бігти у вісні, шарпнувся, розплескав воду і прокинувся. Вигіли повідстрибували, налякані його криком. Гел важко дихав – сон, тільки сон, адже він врятував те місто, і те немовля живе…

Товстун підійшов і почав гладити дивного раба по волоссю, як нервову дівчину:

– Заспокойся. Все добре, все добре, ніхто тебе не скривдить…

Прийшов лікар. За лікарем прибіг знервований Дайкеро.

Гаремні дядьки допомогли Гелу вийти з ванни, загорнули його у простирадла, всадовили на м'яку канапу. Гел ліг. Лікар спостерігав за ним здалеку, склавши руки на грудях. Товстун підклав під голову нового раба подушку і запитливо подивився на лікаря. Лікар підійшов, присів поряд з дивним юнаком, уважно вивчав його лице, потер своє підборіддя, потім лоба. Дайкеро вперше бачив лікаря таким розгубленим.

Лікар дістав з кишені свого широкого халату дивну рукавичку, з блискітками і дротами, вдягнув ïï на руку. Заговорив до Гела:

– Ти не нервуйся… я тобі не ворог, я лікар, я тільки огляну тебе… тільки огляну.

– Ви також раб? – запитав Гел.

– Ні… я не раб, я лікар. Я друг меоллі і ïï сімейний лікар… Хіба можна стільки пити? Для боротьби зі стресом є спеціальні ліки.

– Алкоголь менш шкідливий, ніж ваші ліки, – відповів Гел.

Лікар посміхнувся, знову потер лоба, зняв свою дивну рукавичку і наказав:

– Сядьте, подивлюся вашу спину.

Гел, ледь стримуючи стогін, підвівся, кімната попливла перед очима. Лікар обережно підтримав, простирадло впало з плечей його пацієнта і лікар зітхнув:

– Була зім'ята грудна клітка, зламаний хребет, – Дайкеро, який вже збирався було піти, зацікавлено прислухався і повернувся, та лікар з посмішкою закінчив. – Але давно, у дитинстві, тебе добре вилікували, та чому залишили такі страшні шрами?

– Не було грошей на пластику… – тихо відповів Гел, його дивувала поведінка лікаря, і зрозуміло що ця людина його не викаже, та звідки Гелу було знайоме його обличчя? Голова боліла, не міг зосередитись.

Дайкеро з'ясував, що причина хвороби – похмілля і спокійно пішов, більше цей раб його не цікавив, він був лише прикриттям, причиною виïхати до міста. Та взагалі мусив купити давнє замовлення, бо інакше Жоа не погодилась би бути перевізником тих контейнерів.

Лікар наказав товстуну зачинити за упорядником гарему двері, і несподівано запитав у Гела:

– А ніж у спину – це навіщо?

– І сам не знаю… – відповів Гел: – Напевне тому, що я дурень…

– Напевне… – посміхався лікар, – що ж вам сказати: рани загояться, алкоголь вивітриться, а ось ваше дивне виснаження… не скажу, що я тут всемогутній, та можу дати вам можливість відіспатись… якщо ви самі собі це дозволите.

– Мені потрібно до Аяти…

– Я зрозумів, – лікар знову шкрябав підборіддя, – я влаштую лише можливість, аби вона вас помітила. Ви ïй допоможете?

І Гел згадав, звідки він знає цього лікаря:

– Прикладу всі зусилля, професоре Арконе.

Лікар здивувався, його очі заблистіли смутком і біллю, вуста стиснулись, він ледь ïх розімкнув аби відповісти:

– Арконе… я і забув, що колись був всім відомим професором Арконе, капітаном корабля-шпиталю. Науковцем… Професор Арконе… Не згадуйте, будь-ласка… у мене тепер інше ім'я, я лікар Лаго.

– Ви так несподівано зникли…

– Так, як зникла моя сім'я у тій клятій війні… Я теж тоді лікувався від безумства, так як і ви… та я смертний… ледь не помер, мене викинули з корабля, як непотріб, на космодромі Іноти. Аята врятувала. Та… то було давно… давайте врятуємо Аяту і ïï дітей. Відпочивайте до вечора, бо у вас синці під очима, а тут гарем, мусите бути привабливим для повелительки, так, так… мусите: лагідніші очі, трохи покірності – вам це важко, та мусите. Бо будете тікати звідси як та, дуже на вас схожа, дівчинка, що позавчора зранку переполохала все місто…

Гел обхопив голову руками. Лікар співчутливо зітхнув і наказав гаремним дядькам:

– Йому необхідна власна кімната, нікого туди не пускати, гарем через годину-другу прокинеться, про нового раба почнуть пліткувати… Слуги бачили… тому зачиніть його. Поясніть, що заради того, аби звикнув, скажіть – істерика почалась, особливо слідкуйте, аби ароки[6]6
  Арок – чоловік меоллі.


[Закрыть] його не бачили.

Гел прокинувся. За вікнами було вже темно. Лікар сидів біля вікна на канапі, серед яскравих подушок, і при світлі настільноï лампи щось читав. Гел сів, загорнувся у ковдру. Лікар подивився на нього, запитав:

– Як почуваєшся?

– Паскудно… – відповів Гел.

– Готовий?

– До чого?

– Зустрітись з меоллі.

Гел застогнав і накрився ковдрою з головою. І саме тоді відчинились двері, на поріг кімнати увійшла Аята, ïï супроводжував ескорт: гаремні дядьки, Дайкеро, слуги, чоловіки у яскравому вбранні. Аята озирнулась, супровід розсіявся, залишились гаремні дядьки і Дайкеро.

Лікар відклав книгу, підвівся. Аята увійшла до кімнати і зачинила двері:

– Я тебе шукала, Лаго.

– Я тут. Твій новий раб захворів, я його лікую.

Аята махнула рукою, це означало, що новий раб ïï не цікавить:

– Одна дівчина з мого загону поранена, нас обстріляли дикі під час пошуків, поранення легке, та ти краще на цьому всьому знаєшся, йдемо.

Гел зняв ковдру з голови. Такий шанс прогавити не міг. Аята мимохідь глянула на нього, і несподівано зупинилась. Різко наказала:

– Підведись.

Дайреро зробив крок, лікар стис кулаки. Гел у ту мить, здавалось, не дихав, встав, як був, загорнутий у ковдру, в очі Аяті не дивився. Вона сердито кинула:

– Забери волосся з лиця.

Гел закинув волосся назад, та вронив з другоï руки ковдру, вона впала йому до ніг, він швидко ïï підібрав, знову загорнувся. На обличчі Дайкеро з'явилось презирство. Новий раб був нездалим і дурним, такий не сподобається Аяті. Лікар затамував подих. Аята зі злістю розглядала обличчя Гела. Прикусила губи, відвернулась, вийшла. Відразу за дверима сказала Дайкеро:

– Приведіть його до мене. Негайно… – і пішла. Лікар вибіг з кімнати і наздогнав повелительку. Вона йшла мовчки. Лаго не ризикнув заговорити.

Дайкеро повернувся до кімнати, розгублений, гаремні дядьки бігали за ним як сполохані кури. Дайкеро крикнув ïм:

– Ви чули наказ меоллі?! Мерщій вдягайте це… якось розгребіть ті косми і ведіть його до Аяти. Це ж треба… Це ж треба… – з тими словами він вийшов з кімнати.

Дядьки задоволено посміхались, адже Дайкеро такий роздратований. Не часто йому аж так псували настрій.

Гел у сірому, досить скромному для ваоке вбранні, в супроводі вигілів підійшов до низеньких дверей за темно-синьою важкою завісою. Завісу відхилили, двері відчинили і Гел увійшов у сутінки кімнати меолі Аяти. Огледівся, посеред кімнати камін, ніби вогнище у кам'яному колі. Під стіною на невеликому, в одну сходину, підвищенні за напівпрозорою завісою ліжко, теж кругле. Вікна-вітражі на всю стіну, а в кутку столик, на столику увімкнений комп'ютер, на моніторі сайт популярноï і досить скандальноï студіï новин.

Аята увійшла, підійшла до столика, натиснула на клавішу.

За двадцять років свого володарювання вона майже не змінилась. Хіба що рухалась не так стрімко як раніше, більш плавно, по жіночому, та це як раз і вказувало на постійні тренування і уміння концентруватись. Блискуче волосся мідного кольору заплетене у дві коси, до колін. Обличчя кругле, ніжне, тільки погляд твердий і безжалісний. Вона втомлена, дуже втомлена безнадійними пошуками втраченоï дитини.

Гел стояв під тими ганебними рабськими дверима і не смів поворухнутись.

І Аята не відводила очей від маленьких літер на екрані, ніби вони були зараз найважливішими у світі.

Шум охолоджувача у комп'ютері і тріск палаючого вогнища у каміні. Тихий голос Аяти:

– Що ти тут робиш?

– Хочу тобі допомогти, – ледь чи не прошепотів він.

Вона підійшла до нього, невисока, струнка, у цю мить хотіла бути велетенською, аби не бачити його очей, аби взагалі його не бачити, аби він був маленький і беззахисний. Голос ïï дрижав, дзвенів від гніву, образи і втоми:

– Де моя донька?

– Я не знаю, де вона, але впевнений, що вона жива.

– Тоді чому ти тут? Чому не шукаєш ïï? Ти прийшов мене шантажувати? Моя донька у вас?! – останнє запитання вони викрикнула, і відразу ж загрозливо прошепотіла: – Чому Рада зацікавилась моєю планетою? Ти мені все поясниш…

– Поясню. – Відповів Гел.

Вони кивнула головою, повернулась до комп'ютера, вивела на екран світлину, де чітко було видно Таваса на фоні зруйнованого будинку з скривавленим тілом на руках. Аята вперше подивилась в очі Гела:

– Тут сповіщається, що такий собі калтокійський найманець загинув під завалами, а ще врятував дитину… починай пояснювати…

– Бісові репортери, – криво посміхнувся Гел, – та це справи не стосується, не загинув, був поранений.

– На тебе будинок впав! – викрикнула вона.

– І що?

– Ти безсмертний?

– Щось таке…

– Ти впевнений, що моя донька жива… Чому. – Аята знову стояла перед ним, стискаючи кулаки.

– Чому жива, чи чому впевнений? – Гел відступив до стіни.

– Не грайся зі мною, – крізь зуби попередила Аята, – що я повинна зробити, аби ви повернули ïï?

– Не ми ïï викрали… – Гел був терплячим: – Але я зможу дізнатися хто і навіщо.

– Я покличу своïх воïнів, ти будеш моïм заложником…

– Твоï воïни вже розім'ялися два дні тому. Невже уроки запам'ятовуються тільки з повтором?

– Я що, мушу підірвати палац, аби тебе нейтралізувати і зачинити у підвалі?

– Аята… – Гел хотів покласти ïй руку на плече, вона відступила, він прошепотів: – Я хочу допомогти тобі, але ти мусиш мені вірити, адже ти теж калтокієць, хіба ми зраджуємо своïх?

– Я була простим найманцем, а ти диверсант, звідки я знаю, яке завдання ти отримав від своïх Старійшин. Чому я мушу тобі вірити?

Він не відповів. Аята відійшла до столика, вимкнула комп'ютер. Тепер тільки вогонь потріскував. Вона поклала у вогнище великий сірий брикет, вогонь запалав яскравіше. Гел сів біля вогнища на м'яке хутро, обхопивши коліна руками. Вогонь потягнувся до нього зігріти, Гел привітався з ним.

Аята сіла на ліжко, теж згорнулася, було моторошно сидіти ось так і нічого не робити, не шукати… Ледь стримувалась, аби не зірватися знову на пошуки доньки. І дійсно… кому вона могла зараз вірити? Зітхнула, розпустила коси, аби чимось зайняти руки, заспокоïлась, запитала у нього:

– Що я повинна робити зараз?

– Виспатись, – відповів Гел.

– Я не зможу спати.

– Випий снодійне.

– Зранку я ïду у поселення длоків.

– Думаєш, вона там? У тихих вірян Світла? Хоча… Хто зна? Поïдемо…

– І що? Ти думаєш, я буду сповільнювати пошуковий загін чоловічим возиком? – з ледь помітною ноткою презирства запитала повелителька Іноти.

– Ні. Я думаю, ти знайдеш спосіб пояснити своïм воïнам і придворним, чому презренне створіння ні з того ні з сього залізло на спину верхового ящера. – З нахабною посмішкою відповів він і відразу запитав: – Невже ти думаєш, що я залишусь у твоєму ваоке і буду терпляче чекати вістей біля вікна, у компаніï твоïх ніжних і підступних чоловіків? Дивись, залишишся вдовою…

Аята напевне вперше з миті зникнення своєï доньки посміхнулась. А потім зняла зі свого ліжка хутряну ковдру і кинула ïï Гелу:

– Спати так спати… – і вляглась на ліжко, загорнулась у другу ковдру, не роздягаючись.

Гел підтягнув до себе ковдру з вовни і загорнувся у неï, біля вогнища було так тепло і спокійно…

* * *

Набігавшись містом, я присунулась на катер втомлена і зла. Не знімаючи жебрацького лахміття, закинула у пічку пакет з м'ясом, увімкнула на гриль і сіла на великий диван… нічого крім дурних пліток-здогадів і фантазій, я не взнала. Може, Іол не вивозили з Рородану? Може, необхідно краще обшукати палац і ваоке? Пічка дзенькнула, як зламаний затвор на тадо… ненавиджу цей звук, але ïсти хочу…