Текст книги "Подарунок для Аяти"

Автор книги: Алла Марковская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

– Куди він? У такий момент, коли небезпека ще не минула?

– Звідкілясь забрати Іол, – тихо, ледь стримуючи сльози, відповіла Аята.

– А ми що, зовсім безпорадні? Хіба не міг узяти нас з собою? Він надто зарозумілий.

– Ми мусимо допомогти поселенцям і ïхати до міста.

– Я що, мушу тікати як переляканий чоловік? – обурилась Кіту.

– Мені теж ця ситуація не подобається, я ладна на край світу летіти. Та він навіть напрямку не вказав. Сволота. І цього нелюда я кохала усе життя…

– І то він винен у тому, що сталося з поселенням. Привів нас сюди! – гарячкувала Кіту.

– Винен той, хто це все спланував! – крикнула Аята, – У тебе що, мізки повідбивало?!

Половина будинків у поселенні вціліла, у трьох з них влаштували лікарню. Староста забула про хворе серце і біль у поясниці. Прибігли ïï дві доньки, а потім ще декілька жінок і чоловіків. Вцілілі допомагали потерпілим вибиратися з-під завалів. Воïни меолі за наказом Аяти теж долучилися до рятівників. Хлів з ящерами не зачепило полум'ям, та агресивні верхові повибивали дошки і розбіглися по вулицям. Кожен шукав свою вершницю, додаючи людям клопотів.

Якраз тоді до поселення прилетів корабель, повернувся світлий пророк світлих богів. Підіймаючи свій блискучий посох до неба, він почав проповідувати, заважаючи своïм вірянам працювати. Звинувачував у всьому гріхи поселенців, ïх таємні темні бажання, і іноткам (нечестивим) теж дісталось. Поки пророк своєчасно не помітив воïнів Аяти серед своïх невинних слухачів і замовк.

* * *

Розвідник втік, не скориставшись машиною, мабуть, хотів подивитись на пожежу (крім того, що той хлопець фанатик, він страшенний боягуз).

Я зачекала на Гела біля кинутого гравітатора. Він прибіг і недовірливо запитав у мене:

– Ти знаєш, де та база?

– Знаю. А ще знаю, що у них там щось сталося і база більше не блокує думок своïх піддослідних. Іол там, жива, а про наших я не встигла запитати – почався обстріл.

– Тоді полетіли, – запропонував брат, сідаючи на заднє сидіння гравітатора.

Я тільки плечима знизала, і чого він такий сердитий і зосереджений?

Пролетіли кілометрів двадцять, по всіх даних база мала бути вже, а ïï ніде не видно. Тільки облетівши місце, де вона мала знаходитись, ми помітили край якогось спорудження, підлетіли ближче. Виявилось, що то борт якоïсь космічноï машини. А де ж тут вхід?

Вхід ми знайшли – ледь помітний люк, а над ним камера спостереження. Зупинились навпроти того люку і Гел запитав у мене:

– І що?

Я здивувалась:

– Чому ти у мене запитуєш? На тебе місцевий матріархат впливає? Тепер я все вирішую?

– Я б тобі сказав… – пробубонів мій брат.

Таки я його зачепила своïм жартом. Він зіскочив з гравітатора, обережно підійшов до люка… а якщо обстріляють? Може, у них тут для непрошенних гостей якась пастка налаштована?

Пастки не було, люк був відчинений, я вимкнула двигун і зіскочила на землю і ми увійшли до тієï бази.

Коридор, ще коридор, наступний коридор, поворот, знову коридор: я зрозуміла, що знаходимось ми не у кораблі, а на гігантському стародавньому тедролі. Бо зараз не будують космічних баз у формі диску. Стіни у перших коридорах навіть пофарбовані, та іржа проступила крізь фарбу безформними плямами, вентиляція працювала, але опалення ні, апарати мікроклімату, напевне, давно розсипались на порох. Під ногами іноді бігали маленькі ящери. А ще щурі, досить великі, напевне, потомки тих щурів, які жили на цій базі, коли вона ще була у космосі.

Несподівано увімкнулися лампи, і ми побачили перед собою юрбу, чи то зграю страховиськ: різного кольору, розміру, статі, виду, одні схожі на облізлих котів, інші – на лишайних собак. Попереду зграï був досить великий звір (десь метр п'ятдесят у холці) з могутніми м'язами, великою головою і обдертими вухами. Сіра попеляста шерстюка росла тільки на животі, голові і лапах, а його світлі, майже прозорі очі не мигаючи дивились на нас.

– Ви хто? – запитав великий звір.

– Туристи… – відповів Гел.

Звір загавкав, і зграя вибухнула гавкотом, нявчанням, аж стіни здригалися від такого страхітливого сміху. Та вожак мотнув щурячим хвостом і знову настала тиша. Вожак тицьнув жовтим кігтем у Гела:

– Ти супроводжував головну тітку цієï планети, і вбив тих ідіотів, що на неï напали, – потім він подивився на мене, посміхнувся, – а тебе я побачив тільки біля поселення тих просвітлених дурнів.

Я із здивуванням і захватом подивилась на Гела, він у відповідь криво посміхнувся мені і розвів руками:

– Відвертість за відвертість… Де донька головноï тітки та чужі перевертні? І взагалі, що тут відбувається?

– Ми вбили охорону нашоï бази і половину тих клятих вчених, коли солдати полетіли атакувати поселення просвітлених дурнів. Вбили наших очманілих братів, які захищали виродків вчених, і вас вб'ємо… – лагідним голосом відповів вожак зграï.

«О Всесвіт! – подумала я, – Та це ж діти, спотворені діти! І ці діти граються у дорослих, так, як ïх навчили безжалісні кати».

– Цікаво дізнатись, за що? – спокійно запитав Гел.

– Не за що, а тому, – відповів вожак, – тому, що ви не кращі за тих, хто привіз нас сюди, тому, що ми не хочемо, аби нас вбили солдати. Ми потвори, та як і ви – хочемо жити. Якщо більше нема де, то тут, у спокоï. Ви великі звірі, та нас багато, а зброï у вас нема. Безглуздо… У вас немає зброï…

І знову загавкали, занявчали, закричали, сміючись.

– Якщо я пообіцяю, що вас вивезуть звідси, поселять на повному державному пансіоні, будуть лікувати і піклуватися, і за вашим бажанням – навчати.

– Нам уже пообіцяли і житло, і ïжу, і ліки, і навчання, і майбутнє, а привезли сюди.

І знову зграя закричала, загавкала, занявчала – обурено.

«Невже доведеться битися з ними усіма? – запитувала я у себе. – Дійсно безглуздя… Діти ж».

– Ви всі з бездомних?

– Не всі, деякі з бідних родин, вважали, що обдаровані, і ïдуть до спеціальноï школи, – відповів вожак, криво посміхаючись.

«Добре, що він говорить, – думала я, – поки говорить, будемо говорити».

– А якщо я пообіцяю, що коли ми заберемо малу принцесу і двох наших солдат, ніхто ніколи не почує про вас?

– Звичайно, ви нас знищите і ніхто ніколи про нас не почує, – пожартував вожак, зграя знову загавкала, загарчала, але вожак помахом хвоста припинив той лемент, і запитав, – А ти хто? Як звір ти дуже великий. Ти калтокієць? Аджар? Бо тих, що сидять у клітці, ті вчені-виродки називали калтокійцями.

– Калтокієць. Командир корабля.

– А вона? – вожак тицьнув кігтем у мене, ніби великий пес хотів лапу подати.

– Штурман, – відповів Гел.

За спиною вожака повторяли пошепки одне лише слова: «Коло, коло… коло», попелястий прислухався до того шепоту, повертаючи одне рване вухо назад, дитяча посмішка з'явилася на його звіриній морді:

– Якщо ти калтокіець, доведи: вийди зі мною на коло. Переможеш – забирай дитину великоï тітки і своïх аджарів, програєш – ми тебе вб'ємо, а твоя Штурман залишиться зі мною.

У мене щелепа відвисла від його нахабства.

Гел провів долонями по своєму обличчі, затримавши пальці на підборідді, так він завжди реагував на подібні дикі пропозиціï:

– Інакше ніяк?

– Ти що, злякався? Калтокійцю, – підбурював вожак.

– Та не дуже… Коло, так коло. Веди, якщо вже так хочеш.

Знову всі загавкали, закричали, занявчали і поперли зграєю кудись углиб староï розбитоï бази. Вожак йшов поряд з нами, ніби ми були давніми друзями. Діти… граються… а про безпеку не думають. Та сьогодні нам потрібно зіграти чесно. Бо ïх тут, тих дітей з іклами і кігтями, занадто багато.

Я зрозуміла, що вони називали колом. Це майданчик на шестиграннику бази. Шестигранником на таких базах називали пустоти – ребра жорсткості, які укріплювали всю конструкцію гігантського диску. Так вона ставала меш вразливою до вібрацій, як зовнішніх, так і внутрішніх.

Коли база ще була житлом і місцем праці для багатьох людей, коли ця база мала свою орбіту у великому космосі, тоді і дуже давно на балконах шестигранника були рослини і маленькі водоспади, працювали невеличкі магазини с усілякими дрібницями, ресторани, бари. Тоді у ті давні часи жителі бази гуляли по цих балконах як по парку у вільний час, та відпочивали, сидячи на лавочках, милуючись об'ємними краєвидами на настінних екранах.

Сьогодні тут холодно і темно, а майданчик у центрі велетенськоï шахти, що залишився без огорожі, став місцем поєдинків для створених безумними вченими перевертнів. До Кола йшли тоненькі містки, прилаштовані до товстезних тросів. Коло-майданчик було чорне від крові.

Коли я ступила на місток, мене зупинила дівчина, схожа на велику руду лисицю, пояснила, що коло – то священне місце для поєдинків. Зупинила обережно і навіть лагідно, ніби я вже була дівчиною ïх вожака, а інша зачепила волохатим боком, боляче вдаривши хвостом, ніби хотіла скинути у прірву шестигранника. Вони поводяться і як діти, і як звірі одночасно.

На коло-майданчик вожак і Гел вийшли вдвох, ïх ніхто не супроводжував. Назвавшись капітаном, Гел став для зграï вожаком могутніх аджарів, а вожаки вирішують справи сам на сам.

Тільки-но Гел ступив на майданчик, як вожак стрибнув на нього, та не спіймав. Гел миттєво перевтілився у звіра. І його супротивник на мить застиг ніби скульптура сюрреаліста: зблизька чужий виявився ще більшим, ніж здавалося здалеку, під час спостережень. Та не був би цей юний перевертень вожаком такоï зграï, опанував себе і стрибнув на чужинця. Не спіймав, загавкав:

– Бийся! Не відступай! – і знову стрибнув.

І на цей раз Гел його упіймав на льоту та приклав до залізноï підлоги лише в пів сили. Юний вожак на мить втратив свідомість. Отямився, підвівся, хитаючись на лапах, трусонув головою. Гел чекав.

– І що? Хочеш, аби я визнав тебе сильнішим? – з слабкою посмішкою запитав звір.

– Я хочу забрати дитину, в'язнів і піти… – відповів Гел.

– Немає у тобі духу суперництва, капітане калтокійців. Добре, хай буде як ти хочеш, – відповів вожак і повільно перевтілився у людину. Я бачила, як йому боляче, та, напевне, він звик терпіти ту біль. Вожак виявився блідим, довгим, сухоребрим хлопцем шістнадцяти-сімнадцяти років, з гарним, ніби дівочим обличчям і великими зеленими сумними очима. Волосся рідке, брудне, обскубане по плечі.

Зграя також поступово перетворювалась у людей. Страшне видовище, навіть мені у той момент закортіло заплющити очі, аби того не бачити. Та не посміла виказати неповагу до страждань цих бідних створінь.

Принцеса Іол гралася у коридорі зі своïми ровесниками. Діти бігали, верещали, билися, як усі нормальні десятирічні діти. Коли ми прийшли, малі бешкетники зупинилися і дивились на нас, зацікавлено та безстрашно.

– Ми за вами, принцесо, – почала я, – нас прислала ваша мати.

Іол вийшла з гурту дітей, погляд у неï був серйозний, як у дорослоï, вона запитала не по дитячому:

– Чому я повинна вам вірити?

– Тому що це правда, – відповіла я.

Вона засміялась і склала руки на грудях, точнісінько як Аята:

– Яка смішна відповідь… А ви хто?

– Калтокійці, – сказав Гел.

– Ваші медальйони… – Іол простягла до нас маленьку долоню, вимагаючи доказів.

Я витягла свій медальйон з-за пазухи, і Гел також. Дівчинка підійшла, заклавши руки за спину і уважно подивилась на трикутні відзнаки:

– Шість камінців. Ви офіцери?

Ми кивнули головами. А принцеса простягла до мене руку і сказала:

– Тоді відвезіть мене до матусі.

– Добре, дитинко, – я посміхнулась.

– Я принцеса, – ображено присадила мене Іол, та відразу ж ніби вибачилась, – але ти ж калтокійка і не моя піддана, тому тобі можна мне так називати.

– Тоді я маю надію, вас не образить те, що до матусі вас відвезе мій брат?

Вона здивовано подивилась спочатку на мене, потім на Гела:

– Але ж хіба можна довірити мою безпеку чоловікові?

– Він також калтокіець, а не інотець, – пояснила я. Чомусь мені було аж моторошно від цієï дорослості в малій дитині.

– Добре, я довіряю вашому рішенню, – вона зітхнула, змиряючись, і доповнила, – я дуже хочу до мами і сестрички. А ви знаєте, що мене вивіз Дайкеро?

Я кивнула головою. Звичайно, знаємо.

– Він пообіцяв прогулянку… обманув мене.

У ту мить я вперше захотіла убити Дайкеро.

Гел мав вивезти принцесу, а я залишалась на базі, тут були наші хлопці, ïх потрібно звільнити. І Летос я вже викликала.

– Ти залишаєш ïï тут саму зі мною? – здивовано запитував вожак.

– Так, – відповів Гел, – вибач.

– За що? – здивувався юнак.

– За те, що залишаю ïï тут, – сказав Гел і посміхнувся.

– Я тебе не розумію, – хлопець подивився на Гела, як на божевільного.

Маленька Іол сіла на гравітатор попереду Гела, вхопилася за руль. Вона досить серйозно попереджала мого брата:

– Тільки уважніше, будь ласка. Я знаю, які чоловіки бувають роззяви.

Гел тільки посміхнувся і плавно зрушив гравітатор з місця.

Я подивилась йому в слід, а тоді повернулась до вожака:

– Як тебе звати?

– Юреди Ороног, – відповів він.

– А якось коротше…

– Юре.

– Юре, покажіть мені, де утримують аджарів.

– А чому на ви? Ти мені подобаєшся, ти гарна, – він посміхався, як досвідчений спокусник.

– Ти мені теж подобаєшся, але не так, як ти хотів би.

– Отакоï, ми залишились тут у двох, твій супутник тебе тут покинув, а ти мене відштовхуєш, вважаєш, що я не підхожу для тебе, не те походження? А може – я принц-вигнанець?

– Взагалі, я набагато старша за тебе, і до того ж заміжня, – відповіла, я відштовхуючи його руки.

– У тебе є чоловік? – розчаровано запитав хлопець і відразу відступив. Напевне, йому хтось вклав поняття про вірність у шлюбі.

– Так, – стверджувала я.

– А хто твій чоловік? Також перевертень? – ця дитяча і безпосередня цікавість…

– Так. Дракон, – добивала я малого.

– Може й збрехала, але гарно, – він посміхнувся, я бачила, що не повірив, але як усі діти, казки любив, – Добре, йдемо, я проведу тебе до твоïх аджарів.

– Чому ви ïх не випустили? – запитала я у малого перевертня.

– Ми не самовбивці, – скупо і сумно посміхнувся він.

– А нас не злякались, – здивувалась я цій дитячій алогічності.

– Ви якісь не такі страшні, – простодушно відповів він, та помислив і сам здивувався: – Хоча дивно, ви страшніші, ніж вони, просто коли ïх привезли, вони так кидались на всіх, що ми побоялись. Надіюсь, вони на тебе не кинуться… якісь скажені.

Летос викликав космічний патруль. А я витягала з герметичноï камери своïх аджарів, вони, перевтілені у звірів, напевне, надто довго тримали оборону, бо коли побачили мене, дуже зраділи. Але, тільки впевнившись, що я то я, повернули собі людську подобу. Два здорованя-безсмертних: халкеєць і леліт, один смаглявий, рудий, другий білошкірий зі світло-жовтим волоссям. З радості ледь не задушили мене в обіймах. Юре аж відскочив до протилежноï стіни, коли вони вискочили зі своєï камери, а потім ладен був мене захищати, не розумів він, керуючись досвідом свого короткого життя лабораторного невільника, проявів братніх почуттів, обіймів і веселих жартів.

Саме тоді закінчилось пальне у генераторі бази і замість яскравих сучасних ламп увімкнулися затишні блідо-жовті, наче «сонечко» у тіні. На цьому тедролі ще була енергія, а крім цього, тут було щось незвично живе, споглядаюче, спостерігаюче, присутнє, розумне, але не людське… От що не давало мені спокою, я тут була під чиïмось наглядом, ніби на долоні когось незвичного, таємничого.

Діти-перевертні втратили до усіх нас цікавість, (у ïхньому житті були подіï і цікавіші), і розійшлися по своïм справам – гратися, спати, ïсти. Поряд залишився тільки вожак, він настирливо ходив за мною, наче приблудний пес. Торкнувся моєï руки і несподівано пошепки запитав:

– Ти хочеш з ним поговорити?

– З ким? – здивувалась я.

– З моïм перетворювачем.

У його голосі була така ненависть, що я відчула на потилиці подих морозного вітру.

– Ти надієшся, що я його вб'ю?

Він кивнув головою, а очі променіли надією помсти.

– А якщо я не буду його вбивати?

– То хоч би відправ його туди, де він нікого не буде мучити.

Ніколи я не зможу бути байдужою до страждань. І навіщо мені цей вчений-маг? Залишити його б тут, до скону, серед ненависті творінь…

Маг сидів за великим мармуровим столом, схиливши голову. Витончена рука з довгими тонкими пальцями музиканта підтримувала високе чоло. Сиве волосся, зібране у довгу косу, світлий одяг, і кров на рукаві. Почув, що двері відчинилися, повільно повернув голову, подивився уважно, підвівся здивовано, з придихом промовив:

– Тейл…

Я не заперечувала, підійшла до нього, він вивчав мене, як рідкісну тварину, цього типа я зацікавила тільки як об'єкт. Небезпечно потрапити до такого фаната у ролі лабораторного пацюка, у нього немає співчуття, почуттів, людяності. Особливо до таких цікавих екземплярів, як я.

– Навіщо вам ці експерименти з перевертнями? – запитала я.

Він не відразу зрозумів про що я питаю, а коли зрозумів, ого, очі запалали фанатичною відданістю справі:

– Якщо ми зможемо відтворити у звичайній людині здатність до перевтілення, і корегувати форму, ми будемо контролювати природу цього явища.

– Навіщо?

– Аби створити перевертнів, потрібних і підкорених нам, і не дозволити ïм народжуватися вільно, як то було раніше. Ми мусимо зробити світ безпечним для людськості.

– Хіба народжені звіролюди небезпечні?

– Вони вільнодумці, ïх використовують для зла.

– А ваші творіння хіба не вільнодумці? Чи не вони зачинили вас тут, аби ви більше не завдавали ïм болю?

– Так, це моя помилка, я мушу у майбутньому розібратися у цьому, треба починати перевтілення ще у утробі матерів.

Я подивилась на Юре, розвела руками… Він мене не зрозумів, звичайно, малий перевертень бажав справедливості, а ще більше бажав, аби цей бездушний вчений зрозумів, що накоïв… Вчений не розумів, і не зрозуміє, бо впевнений у своïй правоті. А може, Юре чекав, що я розірву вченому горлянку? Та я сьогодні не хочу вбивати, я по іншому вирішила долю цього фанатика, буде він вирощувати рослинки на віддаленій фермерській планеті серед колег-злочинців, буде думати над тим, де помилився, і шукати способу утекти:

– Ви будете мати час на роздуми явища вільнодумства у ваших піддослідних, – закінчила я уголос свою думку.

Він мовчки спантеличено дивися на мене, і тільки коли я вийшла, зачинивши за собою двері, закричав:

– Ти дурна, темна тварюко! Я геніальний вчений!..

Юре зачинив ще одні герметичні двері лабораторіï, і самовихваляння вченого більше не досягало наших вух.

В очах хлопця тремтіли сльози образи і розчарування.

У коридорі вже чулися кроки космічних черевиків, прилетів патруль. Діти-перевертні побачивши військових, щезли в глибинах старого тедрола. Я замислилась над тим, що робити з цими дітьми, адже залишати ïх тут не можна, а як вмовити ïх, недовірливих, зібратись і сісти на корабель?

– Юре.

– Що? – буркнув він, все ще ображений.

– Може ми знайдемо для вас інше місце? – запитала я лагідно.

– Боïшся, що ми тут здичавіємо і з'ïмо дакків? – Іронічно: – Безпечніше нас викинути на планету, де дакків нема?

– Чому відразу так категорично? – Я здивувалась, – Хочеш, поселимо вас на Калтокійï, підлікуємо, пояснимо правила великого світу, чогось навчитесь, а там як захочете…

– Ти розповіла про хороше… – Недовірливо, – А насправді… ви будете ще нас вивчати – зможемо ми бути у тому великому світі безпечними для простих людей, чи не зможемо?

– Ти сам все розумієш…

– Добре… я зберу зграю, бо тут нас знову знайдуть вчені-виродки… А ви хоча б не вчені…

Кроки наблизились, я почула різкий оклик:

– Стояти!

Космічний патруль… здоровані у темно-сірій формі, у високих черевиках, з легкими тадо, що кріпляться на передпліччі, на головах – захисні шоломи.

– Дозвольте назватись, – сказала я.

– Та напевне вже не потрібно, – почула я знайомий голос, – я радий вас тут бачити неушкодженою, а де ваш брат?

Так, цього капітана я знала, два роки назад його команда витягнула мене і Гела з однієï безлюдноï планети, де ми застрягли разом з підбитим Летосом. І ось знову зустрілися.

– Він зайнятий іншою справою, також на цій планеті, – відповіла я.

– Ваш катер знову зламався? – посміхнувся капітан і вийшов на світло.

– Ні, а що, навіть не привітався з вами?

– Він у вас навчений, заховався, коли ми прилетіли. Когось тут спіймали?

– Юре, ти збирай свою зграю, а я віддам патрулю твого ворога, – я поклала руку на плече малого перевертня, він ніби посвітлішав від мого дотику, посміхнувся, кивнув головою, та не втримався, запитав:

– А його справді не відпустять?

– Справді, – запевнила я юного страждальця.

Коли дітей забрали… Коли гордого вченого під конвоєм відвели до патрульного корабля, а я прослідкувала, аби він нічого не втнув магічного. Коли Юре запитав мене, чи зустрінемось ми ще, і я пообіцяла, що напевне. А він посміхнувся надто дорослою і розумною посмішкою, пробачаючи мені, хоча я розумію, що повинна відчувати відповідальність за цих дітей…

Коли ми з Летосом залишились біля того старого тедрола удвох і я думала над тим, як краще знищити лабораторію… Коли я сиділа на трапі свого катера в теплі силового поля, я відчула запах моря, і побачила перед собою згусток порталу… тоді я зраділа, як я зраділа. З порталу вийшов Рол. Я зіскочила з трапу, кинулась чоловікові на шию, ледь не зваливши його з ніг.

* * *

Гел був уже біля поселення дакків, коли побачив вершника. Вилаявся подумки і зупинився. Іол підстрибувала:

– Даян! Даян! А дивися яка машина!

Даян також зупинила ящера і з викликом подивилась в очі Гела:

– Будеш лаятись?

– Буду, – відповів Гел, – та не при твоïй сестрі. Звідки ти дізналась куди ïхати?

– Спіймала дивного хлопця на околиці поселення, коли спробувала тебе наздогнати. Я не розумію, чому мама поïхала у місто, коли потрібно було рятувати Іол.

Іол з подиву відкрила рота.

– Тому що твоя мама доросла, і розуміє, що правильно, коли кожен займається своєю справою, – сердито відповів Гел, – Так, а це ще хто?

Два десятки темних вершників на білій засніженій рівнині, на відстані в кілометр.

– Мама! – Зраділа Іол.

– Мама? – здивувалась Даян, – мамочко… та це ж дикі…

– Так, дівчатка, вам пора до мами, бо вона дуже хвилюється, – Гел зліз з гравітатора і наказав Даян, – злазь з ящера і сідай за руль.

– Ти що? – обурилась дівчина, – чого я? Чому? Я не вмію…

– Тут нема чого уміти, сідай.

– То не мама? – запитала Іол.

– Ні, дитинко, то Дайкеро, і я буду говорити з ним без вас.

– Я залишусь, – повідомила Даян.

– Чорт! – розсердився Гел, – Даян! Ти зараз же сядеш на гравітатор і наздоженеш загін. Все! Зі мною не сперечаються.

– Нічого собі… – здивувалась дівчина, – хіба ти можеш мені наказувати? Не дивись на мене так. Добре, добре, я зроблю, як ти кажеш, тільки не сердься. Бо в тебе очі якісь жовті робляться…

– А чому ти наказуєш моïй сестрі? – здивувалась Іол.

Гел застогнав. Даян сіла за руль гравітатора, Іол не дочекалась відповіді, і хотіла було запитати знову, та Даян закрила ïй рота долонею, уважно слухаючи інструкцію по керуванню гравітаційною машиною. Орієнтувалась у цій місцевості вона добре, і головне, аби не захопилась швидкістю, тому Гел поставив всі можливі блоки на швидкість і висоту.

Дикі наближались. Гел тепер відчував багато чого, бо магічні поля і блокування у лабораторіï на старому тедролі було вимкнено, та й генератор вже не працював.

– Я теж умію битись… – спробувала ще раз Даян.

– Іншим разом, – відповів ïй Гел і, стоячи збоку, увімкнув двигун гравітатора, – Тримайся, – і підштовхнув машину.

Даян аж завищала коли гравітатор пішов юзом, та впоралася і вирівняла машину.

Гел подивився, як віддаляється малий гравітатор, рятуючи двох доньок Аяти. Потім підійшов до темно-сірого ящера, залишеного Даян і погладив зміïну голову верхового:

– Що, друже, втягнув я тебе? Нічого, ти звір бойовий, тобі не вперше…

Дайкеро вирішив, що говорити з Гелом нема про що і тому наказав диким стріляти, як тільки вони наблизяться на відстань пострілу. Гел підняв ящера в біг і направив його на Дайкеро. Він мчався до упорядника гарему, а стріли, змащені соком іруа, летіли йому на зустріч. Болі Гел тоді не відчував, занадто сильним бажанням було дістатися до Дайкеро. Їх ящери зіткнулися грудьми, дико захрипіли. Дайкеро був самовпевнений, але у справжніх боях ніколи не брав участі, і при зіткненні не втримався у сідлі та вилетів. Гел зістрибнув, вдарив Дайкеро ногою, вхопив за комір кожушка:

– Сволото…

Дайкеро, ледь дихаючи:

– Ти хто такий, патх?

– З ким ти зв'язався? Дурню, – запитав Гел.

Дикі були навколо, стріляти більше не наважувались, боялися зачепити свого покровителя, та напевне спробували би заколоти Гела, та ïм завадили воïни меолі. Загін розвідників Аяти несподівано з'явився з-за пагорба, серед них – Даян на гравітаторі. Воïни меолі атакували диких.

Гел впевнився, що воïни меолі впораються з дикими. Дикі це були чоловіки з місцевих, навчені воювати, та в силу свого походження полохливі, привчені обстрілювати умілих воïнів з хащ і гаïв. Агресивна атака воïнів Меолі ïх розігнала. Краще б Дайкеро піратів найняв…

– Звідки ти взявся? Сволото, – гарчав упорядник ваоке, притиснутий до «землі» сильною рукою калтокійця.

– Оце вже зовсім дурне питання, – посміхнувся Гел, в його голові паморочилось. Отруєні іруа стріли завдали неабиякого болю, без пояснень калтокіець вдарив Дайкеро і вони разом втратили свідомість.

Аята зістрибнула зі свого ящера, підскочила до Гела, перевернула, поклала його голову собі на коліна. Він був ніби мертвий.

Кіту зрозуміла, що розбиратися з уцілілими дикими і Дайкеро доведеться ïй самій. Тому без довгих роздумів наказала зв'язати всіх живих і надіслати повідомленя старості, аби та прислала воза, щоб доправити полонених і поранених до міста. Принцеса Іол вертілася у всіх під ногами. Даян пробувала втримати молодшу сестру біля себе.

Староста замість возів прислала дві гравітаційні платформи з тих, які вони використовували для тушіння пожеж. На одну платформу закинули полонених, на іншу – поранених, серед поранених був Гел. Аята намагалась не дивитись на його зблідле обличчя. Хоч і безсмертний… та хто знає, наскільки цей перевертень безсмертний. Дайкеро також був непритомний.

* * *

Рол запропонував мені знову відвідати коридори старого тедролу. Казав, що є причина не знищувати його, але я мушу побачити все сама.

І знову безкінечна напівтемрява, ми пройшли мимо лабораторіï до аварійних сходів. Ліфти тут давно не працювали. Ми почали спускатися униз, десь до середини корпусу, до поперекового ребра жорсткості. Там, куди ми спустилися, ремонту не робили, іржа потрохи роз'ïдала переборки, цвіль була на каркасах, що залишилися від меблів, на дерев'яних панелях і на залишках сходів. Ящерок і щурів на цьому ярусі вже не було, тут важке повітря, і поживитися ïм нічим.

Я почала дещо розуміти: коли космодром будували, місто Епо вже існувало, а цей тедрол впав на планету приблизно за тисячу років до того, як побудували космодром. То невже так зване корінне населення Іноти, котре загалом проживало на одному континенті – це уціліле після падіння бази населення цієï ж бази?

Я торкалась порохнявих переборок і залізних рам, пам'ять заліза і іншоï матеріï потроху розповідала мені, що база після терористичного акту з підірваним основним двигуном зрушила з встановленоï орбіти і здійснила аварійну посадку на найближчій від неï планеті за допомогою гравітаційного двигуна. На щастя, планета виявилась придатною до життя, хоча жили на ній лише тварини. Засоби зв'язку також було пошкоджено, ті з людей, що вціліли, не могли розраховувати на допомогу. Декілька років потерпілі чекали, що ïх знайдуть, не залишаючи велетенськоï бази, та коли зрозуміли, що порятунку не буде, а генератори надто слабкі, та й продовольчі запаси закінчуються, переселились на відкриті простори планети, згодом через два покоління побудували місто. Чомусь жінки виявилися більш активними. І з часом вони взагалі відтіснили чоловіків до рівня домогосподарок.

А тедрол цей мав назву Анакома.

Довго ми йшли коридорами, Рол вів мене впевнено. Я й сама знала, де на таких базах рубка керування, та коли навколо тільки іржа і запустіння, важко орієнтуватись.

І от ми побачили світло, яскраве, казкове, нереальне – увійшли. Рубка керування, великий зал з моніторами по периметру стін. На моніторах космос, зірки, кольорові хвилі підпростору. Посеред залу, по колу, пульт керування у блискітках і світлячках датчиків. Я почула тихий гул двигунів. Все було ніби насправді і наче жива була неймовірно гарна дівчина, вдягнута у срібній комбінезон пілота, що сиділа у кріслі капітана. Білошкіра до відчуття прозорості, з волоссям кольору гірського потічка, і очима як море. Вона була настільки жива, що я на якийсь час втратила відчуття реальності. Рол тримав мене за руку, тримав, аби я, ошелешена, не зайшла у той зал без запрошення господині.

Рол вклонився дівчині. Вона підвелась, підійшла до нас і промовила, стримано посміхаючись:

– Вітаю прадавнього Дракона у моïй оселі. Заходьте. Неймовірно і дивно бачити вас тут.

– Анакомо, – підтвердив мій здогад Рол, – я прийшов на твій поклик.

«Міг би попередити…» – Обурилася я, думаючи до чоловіка. Він стримано пропустив мою думку без зайвих коментарів.

Вона запросила нас сісти. Я обережно торкнулася дивана, але фантом виявився напрочуд матеріальний і м'який.

Так, навколо все було створеним за допомогою силового поля, і сама ця прекрасна дівчина також, але поступово під впливом часу цей тонкий світ, створений уявою і пам'яттю бортового біологічного комп'ютера тедрола Анакома перетворювався на справжню матерію, і ця тендітна богиня – біологічний комп'ютер. На самоті він майже відділив свій розум від системи, і за тисячі років перетворився на неï. Я сіла на той майже справжній диван, і зрозуміла, що думку про бунт малим перевертням навіяла саме вона.

Я спіймала зацікавлений погляд богині, вона посміхалась, підтверджуючи моï здогади, я вибачилась.

Рол почекав, поки ми порозуміємось і запитав:

– І чого ти покликала мене?

– Я знайшла дивні дороги пам'яті цього світу, назвала ïх Зоряними Струнами, та коли спробувала під'єднатись, щось темне відігнало мене, погрожуючи знищенням. Я хочу запитати: чому і хто захищає Зоряні Струни?

– Ти думаєш, маєш право знати відповідь? – ласкавим голосом запитав Рол у прекрасноï богині Анакоми.

– Я хочу допомогти, аби зберегти Зоряні Струни, – стримано відповіла вона.

– У тебе вистачить сили? – з лагідною посмішкою поцікавився Рол.

– Я спробую, – невпевнено, але наполегливо відповіла вона.

Вона дійсно жива, у неï є емоціï, почуття, бажання, власна воля… До цього моменту я слухала ïх розмову мовчки, та прийшов час пояснити цій юній богині, куди ïï тягне почуття обов'язку і пошук знань, і я запитала:

– Ти хочеш бачити Світ і стати хранителем прадавніх Зоряних Доріг тільки заради інформаціï, яка зберігається там?