Текст книги "Подарунок для Аяти"
Автор книги: Алла Марковская
Жанр:
Прочая фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)
Алла Марковская
Подарунок для Аяти
Космічний катер занурився у атмосферу Іноти. На великому моніторі я бачила чітке зображення сірих дахів будинків, сіроï захисноï стіни навколо міста та чорних острівків великих гіллястих рослин, а навколо – нескінченний білий простір.
Я викликала на зв'язок башту, відповіді не дочекалась. Катер завис сто метрів над злітним полем, і я вирішила «приземлитись» без дозволу. Але наостанок все ж таки крикнула у мікрофон:
– Башта, дайте мені майданчик для посадки! – у відповідь тиша. – Башта!!! Сто метеоритів вам в борт!
Почувся гуркіт, шарудіння, шипіння і ображений жіночий голос відповів:
– Ваш майданчик сорок п'ятий… І не кричить, будь-ласка…
Аж сорок п'ятий! Я думала, тут не більше двадцяти квадратів. Та виявилося, що це від снігу відчистили лише половину поля, та й то біля будівлі вокзалу. Диспетчер, напевне, навмисне вирішила запхати мене подалі, в сніг. От зла тітка – космодром ж бо майже пустий: «Тримайся, злюко, я сяду прямісінько під твою башту, і ввімкну такий гравітаційний шум, що у тебе в диспетчерській вікна повилітають!»
Коли я садовила катер під баштою, та зла тітка-диспетчер лаялась довго, гарно і голосно.
За бортом був сріблястий зимовий ранок. Я знайшла у шафі хутряний плащ з капюшоном, котрий придбала під час останнього ярмарку на Днарі[1]1
Килим місцевого виробництва, такими Інота торгувала з планетами Ради, на цій планеті виявляється є ще й якісь вівці, але чому ïх досі не з'ïли м'ясоïдні ящери? (думка автора)
[Закрыть]. Перекинула через плече сумку з усім, що може мені знадобитись: меч з катер-толлу[2]2
Так сукні на Іноті вдягали тільки жінки, це був привілей сильноï статі, особливо з таким розрізами від стегна.
[Закрыть] і кіріду[3]3
Таке каміння на Лелілаті замість ґрунту.
[Закрыть], невеликий гострий ніж і дорогоцінне каміння: я його розміняю на місцеві гроші. А ще шкіряний тубус для паперів. Мій катер мовчки спостерігав за мною своïми камерами-сенсорами, і не зміг втриматися аби не пожартувати:
– Ти кулемет забула.
– Як знадобиться, ти будеш мені замість кулемета, – посміхаючись, відповіла я.
– Оце вже ні, – обурилась машина, – Скільки можна?! Ти обіцяла, що ця подорож буде для мене відпочинком!
– Та добре, добре… не сердся – біоніку спалиш… Я жартую.
– Знаю я твоï жарти, – відповіла моя машина, – обережно тут… не нароби дурниць – це мирна планета. – І він з гуркотом зачинив люк за моєю спиною, ледь не зіштовхнувши мене з трапу.
Холодний вітер кидав у лице дрібний як борошно сніг, плити космодрому були слизькі наче лід. Напевне, тут не знають, що космодром повинен бути обладнаний підігрівачами і змащуватись спеціальним розчином, бо від перепаду температур міцні плити починають тріскатись: ще п'ятсот років, і усе поле доведеться ремонтувати.
А на вокзалі мене чекала огрядна тітка з навушником та зла пані диспетчер, одягнута у середньовічний оздобленомий хутром та бісером плащ без рукавів, а під плащем – теплий космічний комбінезон для механіків. Тітка набрала до легень побільше повітря і закричала:
– Що ви собі дозволяєте?! Думаєте, якщо ви посланець Ради, то вам усе дозволено?!
Я зняла капюшон і подивилась на неï здивовано, а вона вже лагідніше пробелькотіла:
– Дитинко, так хіба ж так можна, ти ж мені ледь вікна не повибивала, така мала – а вже посланець, не страшно тобі?
Я посміхнулась і наïвно відповіла:
– Ні, не страшно, це ж мирна планета.
При виході були великі дзеркала, я подивилась на своє відображення. А й дійсно, забула я, що люди бувають різного віку, а я, як шістнадцятирічна дівчина, маленька, смаглява, і дві чорні коси наче у підлітка.
Тітка турботливо запитала, чи не потрібне мені пальне, пообіцяла наглядати за моïм катером і провела до виходу у місто.
Біля автоматичних скляних дверей космодрому стояло два воïна в шкіряних обладунках, в блискучих шоломах зі списами, і при мечах.
Космодром тут, звичайно, діючий, та кораблі прибувають рідко, два-три торговці на тиждень, три пасажирських на місяць, хіба що пірати та патруль вряди годи за пальним прилетять, а щоб хтось та на власному катері, то це взагалі рідкість. Тітка-диспетчер пояснила вартовим: «Це посланець нашого Володаря до вашого Володаря».
Списи відхилились, холодні сірі очі оглянули мене з голови до ніг, а жіночий голос суворо запитав:
– Грамота є?
Тітка-диспетчер запитливо поглянула на мене. Я витягла зі своєï сумки тубус, з тубуса написану від руки на товстому папері грамоту, з печаттю на ірідовій[4]4
Ваоке – це гарем маолі, ніхто, крім Аяти, не може увійти на територію гарему. Якщо когось чужого (жіночоï статі) спіймають у ваоке – відразу вб'ють.
[Закрыть] нитці. Вартова підняла забрало і уважно роздивилась ту грамоту. Я озирнулась на другого воïна, з під шолома виглядало дві руді коси, а голубі веселі очі молодоï дівчини з цікавістю розглядали вишивку на моєму плащі.
– Зброя є? – запитала старша, повертаючи мені грамоту.
– Є.
– Вашу зброю ми повинні оглянути.
Я витягла з сумки складений меч, розвернула лезо і гарду. Вартові оцінили зброю схвальним стриманим мовчанням. Та за мить старша схаменулась і суворо запитала:
– Тільки меч? Зазвичай, ви, прибульці, тягнете за собою щось вогнепальне.
– Я посланець Ради і знаю правила, – чемно відповіла я.
Вартові подивились на мене недовірливо. Я склала меч і повернула його до сумки.
– Проходьте. Рородан[5]5
Калтокійя – планета найманців.
[Закрыть] видно і звідси, – вартова вказала рукою, – а резиденція Ради на площі Рородан.
– Дякую, – відповіла я, і, помахавши рукою на прощання тітці диспетчеру, пішла по вулиці середньовічного міста Епо, мимо магазинчиків з великими скляними вітринами, мимо дво-триповерхових будинків з пласкими дахами, прикрашених візерунками з овальними вікнами, що ясніли мистецькими вітражами ручноï роботи, по бруківці, вкритій тонким шаром снігу, під кованими ліхтарями, де були електричні лампи, серед дивного життя з малознайомими мені правилами, звичаями і традиціями.
Гарне місто. Спочатку помічаєш відсутність кутів у будинках: вікна, двері, візерунки, вітражі – все було округле, мальовниче. Вулиця, яка йшла від вокзалу до палацу, широка, обладнана тротуарами, а бічні вулички вузькі, як в усіх укріплених містах періоду дотехнічного розвитку. Засоби пересування тут – ящери. Верхові – хижаки, жилисті, сильні, агресивні, з великими гострими іклами і кігтями. Бігають верхові на чотирьох ногах, і з виду дуже схожі на великих котів. Упряжні ящери з малими головами, кругленькі, на товстих ніжках, схожі на мамонтів, тільки без хутра. Кругленькі ящери тягають двоколісні возики, прикрашені яскравими стрічками, верхові під сідлами з високими луками. На верхових ïздять тільки жінки, у возиках чоловіки і діти. На цій планеті – матріархат. Матріархат настільки жорсткий, що чоловік сприймається жінкою як бездумна річ, як власність, без прав і свободи. Чоловік тут завжди прив'язаний до дому: від народження – до дому матері, коли виходив за жінку – до дому дружини. Чоловік не має права виходити на вулицю без супроводу чи без дозволу, не має права дивитись жінці у очі: не тільки своïй дружині, а й власній донці. Не має права на власність, окрім прикрас, подарованими у день весілля. Ті прикраси він даруватиме сину.
Жінка Іноти купувала собі стільки чоловіків, стільки могла утримувати. Мала право продати, обміняти, а й навіть убити за підозру у зраді.
От і ïде на червоному гнучкому ящері назустріч мені горда жінка з довгим, кольору полум'я, волоссям у розкішному хутряному плащі, з непокритою головою, а за нею на возику ïï два чоловіка і три дитинки. У чоловіків на голові обов'язковий атрибут – накидка, яка утримується кільцем: у багатійки чоловік у золотому чи ірідовому кільці, у біднішоï – у мідному…
Самі ж жінки тут носили на голові капюшони чи шоломи, бо навіть прикраса на голові жінки вважалась приниженням.
Горда жінка кивнула мені головою, як знайомій, такі тут звичаï. Я відповіла ïй посмішкою. Їï чоловіки очей не піднімали, зосереджено вивчали блискучий сніг на бруківці.
Чомусь згадався один випадок, може і плітка, та надто правдоподібна. Один чужоземець – торговець вдарив за щось свою дружину на торговій площі Епо, і інотки відразу знесли йому голову шаблями. Тіло вбитого перекинули через паркан космодрому, а молоду вдову запросила до себе жити одна з шанованих жительок міста. Таке сестринство підтримується вірою у Аннакому – праматір. Аннакома заповідала любити, поважати і допомагати одне одному, щоб полегшити життя.
Та все це тільки поверхня життя на Іноті.
Я вийшла на різнокольорову, блискучу і слизьку бруківку головноï площі Епо. Посеред площі була велика чаша з водою, над чашею яснів символ Аннакоми: коло зі спіраллю: символом вічності. Але вода у чаші, що символізує рух, замерзла, а символ вічності блискотів на «сонці», ніби ірідовий.
З одного боку площі великий храм з шпилями і баштами, з другого боку за височенною білою стіною палац, він займав мало не пів міста. А на розі – посольство Ради з символом спіралі на брамі. (Символізм дуже допомагає у співпраці).
Будинок посольства Ради зовні такий, як усі будинки цього міста: вікна з вітражем, низькі навіть для мене, двері, укріплені мереживом оковки, плаский дах і внутрішній двір за високим парканом, ґанок за місцевими звичаями не зводили, підлога першого поверху мала бути на рівні «землі», аби людина не підносилась над тією, що дає життя. А над дверима майже непомітна камера спостереження – я помахала перед нею рукою, двері відчинились.
Я увійшла до великого передпокою, де на блискучому паркеті лежав світлий килим з ледь помітним візерунком, у стіну вмонтовано відео-проектор, наче велике вікно, у яке видно море…
По гвинтових східцях до мене сходила струнка широкоплеча жінка у простій місцевій сукні з вишивкою, з хвилястим білим волоссям. Вона простягла до мене руки з щирою приязною посмішкою:
– Мілено, я рада вас тут бачити, ми тут вже скніємо від нудьги.
Я, посміхаючись, відповіла:
– Сеом! Приємно і мені тебе бачити.
Батько Сеом – халкеець, мати – лелілатка, сама Сеом – напіворганік з білою кристалічною шкірою. Вона висока зростом і сильна, як ïï батько, струнка, як ïï мати, з гарними тонкими рисами обличчя.
– Тобі приємно мене бачити? – дивувалась Сеом, – у цьому середньовічному болоті? Ну чому я не пішла в оперативники!?
– Нудьга, Сеом – не проблема. Чи це не перед буревієм? – відповіла я.
Сеом заперечливо:
– Ні, ні, ні, не потрібно нам ніяких стихій…
Ніколи я не зрозумію цієï манери – говорити одне, а бажати іншого…
– Що там поробляє твій чоловік? Я пам'ятаю, ти розповідала, як він вирішив вивчити місцеве життя, аби написати свій новий роман.
– Так як ти і попереджала, не витримав і утік. Аргумент – нема йому тут з ким випити по-чоловічому, бо справжніх чоловіків тут нема. А мені що робити – справжніх жінок тут також нема? Тепер він пише книгу на Халкеï, щось про вплив віри і культури на розвиток людини. Назва серйозна, та мабуть знову про палке кохання.
Я сміялась. Сеом завжди розповідала про серйозні речі жартома. Та я згодна з ïï чоловіком – неможливо вихованцю вільноï планети жити у законсервованому суспільстві Іноти.
Ми піднялись на другий поверх. Сеом розповідала мені останні плітки Епо і Рородану, я уважно слухала, адже у чутках завжди найбільше інформаціï. Наприклад, туман над рівниною, перевертні у хащах, фантоми на вулицях. Сеом легковажно сміялась над цими чутками, та для мене вони були як сигнал небезпеки.
Затишна вітальня другого поверху у стилі Лелілати: м'який килим, низенький столик, інструктований дорогоцінним камінням, і багато яскравих подушок. На столику – закорковані пляшки, тарілки наповнені ïжею, солодощі і якісь місцеві плоди. Все, щоб провести чудовий вечір з друзями. Сеом вважала мене ледь чи не сестрою – я врятувала ïй життя під час громадянськоï війни на планеті Лакруа.
Не пам'ятаю, що там насправді відбулось, чи вдала революція, чи не вдалий путч: партія, яка програла вибори, підняла армію проти партіï переможців. А військовим Ради наказали вивезти з Лакруа працівників посольства з сім'ями і громадян Ради. Місцеві провокатори ускладнили евакуацію, звинувативши інопланетян у тому, що вони хочуть знищити тимчасову владу агресорів. Посольство Ради у місті Рап підпалили. Поранена Сеом встигла втекти. Та вулиці міста стали для неï пасткою.
Саме тоді тимчасова влада найняла калтокійців, аби ті подавили повстання. Я була у групі зачистки: перевіряла напівзруйнований будинок і знайшла поранену білокосу дівчину, потягла ïï до бази. Очунявши на спині великого звіра завдовжки ледь чи не з метрів п'ять і висотою метр сімдесят, вона не злякалась, тільки вхопилась у моє хутро, щоб не впасти. Виявилось, ïï предки теж колись уміли перетворюватись, але Сеом не успадкувала цієï якості.
Сьогодні ми сидимо на подушках за блискучим лелілатським столиком і згадуємо пригоду на Лакруа, попиваючи солодкий мед – тіу: такий тільки на Іноті виробляють, п'янкий і приємний.
* * *
Я прокинулась тільки пополудні, коли Сеом повернулась із Рородану із запрошенням. Мені було призначено зустріч з маолі Аятою зранку наступного дня після другого дзвону. І запізнюватись не можна.
Гримнули двері, до посольства повернулась Туïта – помічниця Сеом. Після ночі, проведеноï у будинку розпусти, вона була задоволена життям і лагідна як кішка, від неï несло перегаром та парфумами. Струнка, гнучка чорношкіра красуня, народжена на планеті Катайя, з попелястим, прямим, довгим волоссям і чорними очима без білків. Вже минула ïï перша тисяча років, вже була ïï кар'єра і на висоті і у занепаді, а ïï репутація звабниці знана на всіх планетах, де вона працювала, от і вислали ïï у покарання на Іноту. Та на мою думку, Інота для Туіти, що курник для лисиці.
І знову на столі пляшки з вином і медом, Туіта замовила ще щось спиртне у магазинчику за рогом, якась місцева тітка принесла печеню. Ми розмовляли, пліткували. Туіта розповідала про ваоке, і Дайкеро – впорядника гарему Аяти, який був колись другим чоловіком матері Аяти. Розповіла про те, як работоргівці подарували Дайкеро у гарем, коли той був ще зовсім юним, вісімнадцятирічним несвідомим юнаком, і отримали за той подарунок дозвіл торгувати людьми на Іноті.
Саме тоді помер батько Аяти. Майбутня правителька планети, тоді ще дев'ятирічна дівчинка, залишилась самотня серед садів і пишних кімнат Ваоке. Дайкеро теж ховався від усіх, відчував себе у тих квітучих садах ніби у клітці, хоча для нього то і була клітка. Аята шукала найбезлюдніші місця, влаштовуючи собі криïвки, ніби налякане звірятко. Вони там і познайомились, годинами сиділи під височенною білою стіною, у затінку квітучих кущів, де він розповідав ïй дивні історіï, яки вимислив від безнадіï, і своï мріï про калтокійю. Вона дарувала йому іграшки і відчуття волі, разом жартували над прислугою, разом пробиралися на кухню, аби поцупити солодощі.
Матір Аяти наказала слідкувати за тими бешкетниками, та не карати за ïх витівки. Та пройшли роки, Дайкеро подорослішав, мати Аяти призначила його своïм другим чоловіком, і народила від нього другу доньку. А дружба Дайкеро і Аяти непомітно згасла.
Після смерті матері Аята отримала владу, запропонувала Дайкеро волю, та він вже звик до життя у ваоке і Аята залишила його упорядником гарему. І хоча це було для вдівця повелительки ганебним приниженням, він подякував і залишився. Але ж у меолі Аяти не було фаворитів і Дайкеро скнів від нудьги серед квітучих садів і розкоші. Єдине, що він отримав, це можливість виходити за паркан палацу у супроводі охорони.
– А чому помер батько Аяти? – чомусь пошепки запитала я.
І Туіта теж пошепки почала розповідати, як улюблений чоловік меолі випадково зазирнув за завісу у покоï дружини і закохався у охоронницю, як закохані спробували утекти з ваоке, як ïх спіймали. Наскільки повелителька любила свого чоловіка, настільки і жорстоко покарала за зраду – наказала стратити на палі. Після страти тіла зрадників спалили, а імена ïх викреслили з книги народжених і не занесли до книги померлих. На Іноті це значило, що ïх душі ніколи не знайдуть спокою і не зможуть переродитись.
Від цієï розповіді я протверезіла. Добре, що ми ще не все випили…
Зранку, загорнувшись в теплий плащ і залишивши зброю на діамантовому столику другого поверху посольства, я з хворою головою вийшла на площу Рородан. Сніг сяяв у променях світила, дзвін дзвенів…
А чому дзвенить? Та ще й так, ніби біда якась сталась. І люди збираються перед головним Храмом, стоять, про щось сперечаються, розмахуючи руками, чекають на щось.
Думки людей я прочитати не могла, мало того, що моï здібності вже слабенькі, та ще й на Іноті було дивним чином блоковано магію. Але у палаці я напевне дізнаюсь, що коïться.
Я підійшла до брами Рородану. Біля брами стояли кремезні руді тітки з жорсткими очима бувалих воïнів. Такі солдати зазвичай у вартових не ходять, такі у гвардіï служать… Оглянули вартові мене з ніг до голови, запитали моє ім'я. Перевірили запрошення і підняли списи вістрями догори, пропускаючи до Рородану. Брама за моєю спиною почала зачинятись, і я побачила загін воïнів з луками. Отакоï…
– Вас заарештовано, прошу скласти зброю і йти за мною, – почула я голос невисокоï жінки у кольчузі, наплічниках і залізних наручах: вона нагадувала маленького товстенького побутового робота, зламаного і агресивного.
– У чому мене звинувачують? – здивовано запитала я.
– Вас підозрюють у викраденні принцеси Іол. – Дивно, вона таки відповіла на моє запитання, а могла би і не пояснювати…
Два десятки стріл націлились у мене.
Гарний був у мене плащ… кинула на руду военачальницю і, перевтілюючись, стрибнула на стіну. Моï кігті вп'ялись в крихку цеглу, тіло вкрилось довгим темно-попелястим хутром, одяг з рослинних стебел і шкіри розпався на молекули і теж став шерстю. Я перетворилась на дуже великого звіра, зростом як ïх верхові ящери. Воïни заклякли на місці, жодна не наважилась вистрілити. Вмить я видерлась на верх стіни і стрибнула на дах першого великого будинку площі, дах застогнав під моïм важким тілом, та витримав.
А на мене влаштували облаву.
Мушу зв'язатись з Летосом, нехай піднімається, бо Сеом і Туіта теж можуть постраждати.
Стрибаючи під градом стріл (опам'ятались войовничі дівчата) з даху на дах середньовічного міста у супроводі ледь чи не половини населення, я все-таки встигала спланувати послідовність втечі. Ці агресивні жінки мусять бачити, як я покину місто, бо почнуть знищувати усіх, хто хоч чимось на мене схожий. Потрібно відволікти ïх від погромів, отже нехай женуться за мною через усе місто до космодрому, може, втомляться. А Сеом і Туіта протримаються.
По дахам мене переслідували невеликі хижі ящери… Один підслизнувся і впав на бруківку, задерши ноги. Попереду на пласкому даху одноповерхового будинку чекають найсміливіші з переслідувачів, погрожують палицями, налаштовують арбалети. Звичайні ж міщани, ремісники і купці, он пекар у борошні з лопатою для хліба. І що, вона проти мене з лопатою? А там далі коваль з шматком заліза: «Пані, невже ви так хочете мене убити?»
А ящери наздогнали мене, і почали муркотіти як кошенята і ластитись, з тваринами я завжди можу домовитись, шкода, що з людьми так не виходить. За моïм проханням моï нові друзі-ящери побігли вперед, розштовхуючи городян, а я стрибнула на бруківку. У мою сторону полетіло все, що могло літати, і лопата для хліба також… декілька стрибків, знову будинок. На дах будинку я влетіла одним стрибком, і помчала у напрямку космодрому. Городяни рушили за мною.
Місто гуділо. Ящери, ніби втративши розум, бігали, штовхаючись і заважаючи усім. Воïни, брязкаючи обладунками, перевіряли кожен дах, слідкували за кожною тінню, застрелили якогось домашнього птеродактиля. А я бігла на ринкову площу, бо за нею, за парканом, було поле космодрому.
Саме тоді Сеом увімкнула вторинне силове поле для захисту будівлі посольства. Але хтось розумний відімкнув електрику і пів-міста з палацом залишилось без тепла і світла.
Ось і прикосмодромний ринок, я влетіла на дах першого торгового намету, намет впав. Якийсь чоловік голосно заверещав, жінки лаялись, аж вуха заклало. Переслідувачі заповнювали невеличку площу ринку, руйнували намети і знищували товар. Роздерши тканину намету, я підхопилась на лапи і помчала до стіни космодрому. За спиною страшний гармидер, не обертатись – бруківка слизька, впаду як той ящір…
Та вздовж стіни на мене чекає загін воïнів в залізних обладунках і з гвинтівками!.. І вони без попередження відкрили вогонь. Я відчула біль, та це не ті кулі, які можуть звалити мене з лап. Добре, що вони не озброєні гранатометами. Я стрибнула на тіток і відразу на стіну.
За стіною на мене чекав Летос, він підлетів до стіни і відкрив люк, я заскочила до трюму, люк зачинився, і я повернула собі людську подобу. Летос готовий був до оборони, та нема часу, потрібно рятувати наше посольство.
На поле вибігла тітка-диспетчер. Невже Аята дозволить захоплення і нищення космодрому? Мусить вона все це зупинити, я ж дала ïй час схаменутись. Але вона напевне зараз думає тільки, як знайти і врятувати доньку, жінка залишається жінкою, коли у небезпеці ïï діти, готова на бездумне все.
Летос знову сів на плити, я репетувала тітці-диспетчеру, аби вона бігла до мене, та вона махала на мене рукою:
– Відлітай!!!
На тітку-диспетчера чекав корабель-торговець, там вже увімкнули двигун, товстий чоловічок кричав, щоб вона бігла швидше.
– І що ти втнула тут? – спокійно запитав мій катер.
– Ти не повіриш… Нічого.
– Не вірю: за тобою сюди прибігло усе місто.
– Не глузуй…
Летос завис над будинком посольства. Я викрикнула:
– Відчиняй люк, стрибати буду!
– Ти навіжена… – буркотіла машина.
Силове поле навколо посольства згасало. Двері вибивали… Колодою!.. (Де узяли?..) Сеом і Туіта вже вибігли на дах і підстрибували, розмахуючи руками наче вітряки. Летос зависнув над ïх головами. Трюмовий трап відчинився, я вистрибнула ïм назустріч. Моï подруги дивились на мене як на божевільну. Я крикнула:
– До катеру! Швидше!
– А ти куди!? – Здивувалась Сеом, коли побачила, що я відчиняю квадратні двері даху, – тебе ж розірвуть!
– Розірвалки у них ще не повиростали… – огризнулась я.
Летос піднявся, аби зачекати у безпеці на висоті, поки я повернусь на дах. Я меч свій тут не залишу. Достатньо що плащ подарувала…
Коли я схопила сумку, двері у дім з тріскотом вилетіли і натовп увірвався до вітальні. Коли я вибралась на дах, там мене також чекали, здогадались тіточки врешті решт, як ще можна потрапити у будинок. Особливо сміливих я зіштовхнула сумкою з даху. Допоміг Летос, знизився і розштовхав моïх супротивників слабким силовим полем.
Все…
От тобі і мирна місія, от тобі і аудієнція у меолі Аяти…
Я посміхнулась до Сеом:
– А ти кажеш, у вас тут тихе болото?
* * *
Я стояла на балконі Джарека. Поряд зі мною триметровий ящір Тавас, командир відділу безпеки, злий настільки, що мовчав. Злий тому, що з корабля зник Гел, а мій брат поранений і слабкий, нахабно порушив наказ лікаря Коре і десь повіявся до міста, а з ним і Нейл. Тавас зітхнув, тихо промовив:
– Далеко вони не пішли, знайдемо ïх у таверні Покинутого міста, там завжди усіляка наволоч збирається. Не сердься, Мілен – але твоï брати навіжені, дурні…
Хіба я ïх захищаю?
Вже добрих років сто… а може й тисячу старий ринок, де торгували контрабандою: предметами, створіннями і речовинами, мав назву – «Покинуте місто». Влада планети Па не цікавилась тим, що відбувається у кримінальному районі стародавньоï столиці, мабуть, тому, що мала з тієï торгівлі власний зиск. А ще тому, що цей район належав таким космічним суб'єктам, з якими могли впоратись тільки ми, а ми такими дрібницями не займаємось. Та сьогодні мусимо навідатись у Покинуте місто…
З величезноï відкритоï площі космодрому, де гуляє вітер між космічними кораблями, де працюють вантажники, ремонтники, де літають вантажні і пасажирські платформи, і кожну хвилину сідає, чи злітає якийсь апарат, ми йдемо у лабіринт вузьких вулиць, між суцільні стіни старих будинків, з брудними вікнами за товстими гратами. Половина дверей у цих будинках броньовані. А ті, що не броньовані – вибиті. Загалом перші поверхи – це вітрини з бронебійного скла, але назви магазинчиків якісь дивні, з них не дізнатися необізнаному, що там запропонують покупцеві. Та й заходити туди небезпечно, потрібна обізнана людина, яка проведе по цьому небезпечному лабіринту – ще один спосіб заробити тестоли у Покинутому місті. Бо люди тут агресивні і жорстокі, завжди готові обібрати перехожого, жартуючи, що життя важка штука, а ïсти і ïм потрібно щодня…
За рогом є підвальчик під назвою «Чорна діра». Та й справді то чорна діра: необізнаний легко заблукає у підземних лабіринтах Покинутого міста, щоб неочікувано отямитись у дванадцятій галактиці на ринку рабів.
При дверях тієï «Чорноï діри» стоïть триметровий чотирирукий аросець, він склав на могутніх грудях всі своï чотири руки і дивився на навколишніх з презирством. Та коли ми з Тавасом підійшли, аросець виструнчився, ніби був військовим. І хоч ми і прийшли у цивільному одязі, аросець з повагою пропустив нас, у слід тихо попросив:
– Там ваші два калтокійці, заберіть ïх, бо ще з півгодини і вони усе тут рознесуть…
Тавас кахикнув, я зітхнула, могла б почервоніти, почервоніла б.
Ми спустились до підвалу, ніби пірнули у наркотичний, густий, непроглядний дим, почули дзенькіт розбитого скла, гуркіт і крики. Я зрозуміла – запізнились – бійка уже розпочалась. Аросець прогримів по сходах мимо нас, лаючись і причитаючи: «Ну от… я ж… а вони дурні, щось про продаж казали, зовсім здуріли, калтокійця від туриста відрізнити не можуть… я ж казав… Зробіть щось з тими навіженими!!!»
Остання фраза до нас. Тавас стрибнув донизу. А мені було лінь сьогодні битись, сам впорається. Я спокійно йшла по сходах, нікого не зачіпала, та якийсь п'янючий здоровань з великими м'язами і вухами вирішив зі мною познайомитись: спустила його по сходах, стрибнула вниз і вперіщила нахабному вуханю по голові стільцем.
Гел і Нейл гастролювали в парі: один білошкірий і білокосий, другий смаглявий з чорним як смола, довгим волоссям, два струнких юнака двометрового зросту, гарні, досконалі, і настільки п'яні, що по одинці на ногах не трималися. Тавас і охоронець-аросець за півхвилини розкидали всіх бажаючих вбити моïх братів. Я відбивалась тільки від тих, хто простягав руки виключно до мне. Тавас підхопив Гела і Нейла і пішов до виходу. Аросець-охоронець і я прикрили його відхід. Гел і Нейл спробували вирватись з могутніх чотирьох рук Таваса, та той так гаркнув на них, що вони затихли.
Тавас не випустив з рук тих двох, поки не дійшов до нашого корабля. Поряд з бортом Джарека стояв бак з водою, туди Тавас і повкидав моïх братів. Якась огрядна тітонька у спецодязі працівника космодрому побачила те дійство і запричитала: «Та що ж ви робите?! Такий великий… За що ви мучите тих дітей, вони такі молоденькі, такі маленькі проти вас!..»
Тавас подивився неï з обуренням:
– Ця сволота?! Діти?! Понапиваються, людей б'ють!!!
Тітонька щезла, ніби розчинилась у сутінках.
А я побачила, що вода у баці потемніла, якщо у Нейла крові немає, тоді це Гел отримав якесь поранення:
– Тавас, повиймай ïх, Гела хтось ще й підрізав…
– От чорт, – Тавас і сам помітив забарвлення води, похапав обидвох за одяг і витягнув. Нейл не любить води, почав відбиватись, Тавас для порядку знову штовхнув його до баку. А Гел, здається, прийшов до тями.
Через годину хлопці трохи протверезіли. Сиділи на канапі, у кораблі, у приміщенні головноï рубки, загорнувшись у теплі ковдри. Отримали від Таваса прочухана і мовчали: дійсно діти… Кровотеча у Гела зупинилась, та рана від ножа на його спині так само погано загоювалась, як і ті поранення, які він отримав, коли на нього завалився будинок на Катоваррі.
Я сіла у зручне крісло пілота і почала слизьку розмову:
– Нейл, ти мусиш потрапити до работорговців…
– Чому? – запитав він, відчуваючи, що завдання не настільки складне, як принизливе.
– Тебе продадуть до гарему меолі.
– Ти здуріла?..
– А інакше туди не потрапити. Мене ж вигнали.
Гел слухав мовчки. Тавас тільки головою хитнув, я знаю, що і йому моя ідея не сподобалась. Та і я згідна – не для моïх братів таке завдання, занадто сильне почуття власноï гідності, не дивлячись на ïх вибрикеньки.
Я продовжила, хоча почуття провини перед Нейлом нарощувалось з кожним словом:
– Я знаю одну шановну пані, яка настільки обережна, що продає рабів тільки на Іноті, і тільки до гарему меолі, мені про це Туïта розповіла, під страшним секретом… У тієï пані договір з упорядником гарему.
– Мілено, я нізащо не піду на таке! – Нейл підхопився на ноги, почав ходити з кутка в куток рубки, – якщо так потрібно, я полечу туди з якоюсь іншою легендою, та тільки не до гарему, наприклад, у команді тих торговців, чи як турист…
– Необхідно аби ти потрапив до палацу, – терпляче пояснювала я, – як торговця тебе туди ніхто не пустить, бо ти на Іноті будеш істота безправна і безголоса… Як пірат ти взагалі з корабля не вийдеш, та і тітонька Жоа надто обережна, щоб узяти до команди людину, подібну до представників стародавнього народу, а от продати – це вже інша річ.
Обурений Нейл сів, обхопив голову руками, застогнав:
– Відішли туди Ріу…
– Куди? – розсердилась я, – до гарему?!
– Ну, тоді Джарка.
– Джарк зайнятий… Тавас не підійде. Ще кандидатури?
– І що, на всьому калтокійскому флоті крім мене нема кого до гарему продати?!
– Є… Але впораєшся з цим завданням тільки ти…
– Невже це так необхідно, а якщо розвідка перестрахувалась, якщо там немає ніякоï лабораторіï і всі ці чутки тільки чутки?
– У тому районі зникли два наших калтокійця, аджари… Це збіг обставин, чи чутки? Як тільки я прилетіла туди, хтось викрав доньку меолі… До речі, мусимо ïï знайти…
– А навіщо до палацу? – продовжував опиратися Нейл, – та викрадена принцеса зараз поза межами палацу, як і ті лабораторіï, і наших аджарів у гарем не продавали.
– Маю підозру, що у палаці є той, хто щось знає або сам усе організовує, – терпляче пояснювала я.
Нейл знову застогнав… я знала, він погодиться – бо нічого іншого придумати я не можу, тим більше, тітонька Жоа ремонтує свій корабель недалеко звідси на планеті Ріотаок, а звідти вона летить на Іноту. Тавас зітхнув і попросив Джарека, аби той розрахував для Летоса курс на Ріотаок.
Тоді несподівано заговорив Гел:
– Це не для Нейла… Полечу я.
Ми втрьох: я, Тавас і Нейл, заклякли від здивування. Тавас обізвався перший:
– Ти зовсім дурний? Ти ледь ходиш, а знаєш, на що схожа твоя спина? У тебе запаморочення після того вибуху! Чи може останні мізки повилітали? З чого ти взяв, що той упорядник гарему такий неперебірливий у виборі товару, і купить для своєï повелительки такого задохлика, як ти?
– Купить…
Я тихо запитала:
– Ти впевнений?
– Ні…
– У нас немає часу на поразки…
– Я впораюсь… Я ж не воювати там буду. Воювати ви будете, якщо інформація підтвердиться.
– Може ти і правий… – погодилась я.
Замість мене запитав обурений Тавас:
– Ти хоч можеш пояснити мені, чому тебе туди тягне?
– Може, мені подобається Аята…