Текст книги "Подарунок для Аяти"

Автор книги: Алла Марковская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

* * *

Вигіли всю ніч просиділи біля потаємних дверей покоïв меолі, аби забрати патха[7]7
  Патх – наложник.


[Закрыть]. Непомітно поснули. Прокинулись перелякані. Виявилось, синьоокий патх з покоïв меолі так і не вийшов, здивувались.

Служниця тихенько увійшла у кімнату повелительки і не відразу помітила біля вогнища сплячого чоловіка. Простояла декілька секунд заінтригована, опям'яталась і зникла у ванній кімнаті.

Аята прокинулась, почувши як ллється вода у ванній кімнаті. Згадала дивний сон… тихенько підвелась і подивилась у бік каміна. Вогонь майже згас, тьмяне світло зимового ранку ледь пробивалося крізь різнокольорові вітражі, а він спав, загорнувшись у ковдру з вовни… Підійшла, присіла біля нього, обережно торкнулася плеча, прошепотіла:

– Прокидайся…

Він відкрив жовті, котячі очі, які за якусь мить знову стали синіми. Аята перевела подих. Вона звичайно здогадувалась, що цей калтокієць може виявитись аджаром…

– Що, вже ïдемо? – посміхнувся він.

– Поводься згідно з легендою, солдате, – остудила його повелителька Іноти.

Гел прикусив язика.

* * *

У ранкових сутінках я вилетіла на гравітаторі облетіти рівнину.

* * *

Служниця вийшла, тихенько причинивши двері. Поспішала на кухню з новиною.

У ванній кімнаті Гел розгубився. Аята зняла з себе одяг і увійшла в невеликий басейн з теплою водою, з посмішкою запитала:

– Так і будеш стояти в кутку? Двадцять років тому ти був сміливішим, коли притиснув мене до переборки на тому кораблі.

Гел знітився, почервонів якби міг, а на губах з'явилась невловима посмішка:

– Я тоді був страшенно п'яний. Вибач за моє нахабство. Я ж не знав, що гарненька руда дівчинка з темними очима – спадкоємиця меолі Іноти.

– А якби знав?

– Та все одно, я був тоді п'яний. Тому вибач.

– Роздягайся, мусиш зіграти роль мого віора, тільки так я поясню твою участь у рейді.

– І що я винен робити? – Гел відчув себе звіром у пасці.

У Аяти піднявся настрій, бачити його зніяковілим – це вже винагорода за те, що він був таким нахабою двадцять років назад, настільки нахабою, що вона тоді несподівано для себе дала йому ляпаса, як звичайна дівчина з патріархальноï планети:

– Та нічого такого, спокійніше, солдате, я не претендую на твоï чесноти, та і ти не таке невинне створіння, яким здаєшся. Поводься спокійно, так, як зазвичай поводиться дівчина, що провела ніч з владним чоловіком.

– Чорт.

– І запам'ятай, добре виховані дівчата не лаються. – І Аята засміялась, ніби і не була повелителькою Іноти, а лише веселою дівчиною-найманцем: – І не смій сам розпускати руки…

Він зітхнув, роздягнувся і зайшов до ванни, сів у куточку. Тепла вода була приємною.

* * *

Я повернулась на катер. Знову ні з чим. Тільки відчуття було таке, ніби на тій холодній засніженій рівнині я щось не врахувала, пропустила, не вловила. Набрала гарячоï води до ванноï, насолоджувалась теплом і спокоєм, знову і знову поверталася подумки до рівнини.

* * *

До ванноï кімнати повелительки увірвалась кремезна жінка у хутряному плащі. Побачила Гела і вибігла. З-за дверей голосно крикнула:

– Розвідники знайшли плащ принцеси у поселенні Длоків.

Гел і Аята переглянулись. Він прошепотів:

– Це пастка.

Гел чемно сидів біля каміна, слухав мовчки. Кіту, воєначальниця і подруга Аяти, скоса за ним слідкувала. Аята розпитувала Кіту:

– Ви говорили зі старостою?

– Так. Вона нічого не знає. Чужих, каже, не було, у цю пору навіть купці не ïздять. А космічних кораблів у поселенні вже місяць не бачили.

– Добре, ïдемо, хвилин за п'ятнадцять твій загін повинен бути на ящерах. Один ящер для нього. – Аята показала на Гела. – Поясниш, що це віор.

– Добре, – здивовано пробелькотіла Кіту, – а навіщо тобі віор у розвідці?

– По дорозі поясню.

– І в що я тебе вдягну? – Аята потерла потилицю.

– Жіноче запитання… – посміхнувся Гел, застібаючи маленькі ґудзики на сірій сорочці.

Вона кинула йому під ноги хутряний плащ:

– Тримай, і не смій говорити, поки тебе не запитають.

Він обурився:

– Скільки можна!

Аята з посмішкою відповіла:

– Поки ти тут. – Взулась, пристебнула піхви з мечем до широкого пояса. – Йдемо, взуття тобі знайдемо у казармі.

– Ти розумієш, що ризикуєш життям? – несподівано запитав Гел.

– Якщо зможу врятувати доньку, то чхати мені на ризик, – впевнено відповіла Аята.

– Я мушу бути постійно біля тебе.

– Будеш. Мені ще життя не набридло, у мене діти малі.

На подвір'ï чекав пошуковий загін, всі верхи. Вільних ящерів для меолі і ïï віора тримали за повід. Аята як побачила, якого ящера засідлали для Гела, ледь не почала лаятись, та стрималась. Їй теж цікаво було, впорається найманець з Сірим, чи ні. Кіту посміхалась. Аята показала ïй кулак. Гел підійшов до двометровоï у холці тваринки з білими гострими іклами, спокійно перевірив довжину стремен, подивився на вершниць, вони спостерігали, ніби він був комедіантом, глянув на Аяту. Та посміхалась, надаючи йому можливість самому виплутуватись: «ну добре дівчатка», подумав Гел, «я вас здивую», і скочив у сідло з місця… Ящер навіть не поворухнувся. У вершниць відвисли щелепи. Гел скривився, дивуючись власному глупству, спина пекла вогнем, і здалось, що його знову вдарили ножем, та коли перед очима просвітліло, змусив себе посміхнутись Аяті. Вона тільки головою трусонула і наказала рушати. Та на подвір'ï з'явився Дайкеро, він розмахував руками, довгі й широкі рукави його блискучого халата, наче крила спійманоï птахи, бились у повітрі. Дайкеро кричав, тицяючи ніжним пальцем у ящера, на якому сидів Гел:

– Повелителько! Навіщо ви берете з собою цього патха?

Аята зупинила свого ящера, розвернула його і під'ïхала до упорядника свого гарему впритул. Дайкеро задер голову, та не відступив, хоча ящер Аяти ледь не наступав йому на ноги, взуті у ранкові тапці.

– Повелителько, мене необхідно було попередити… – пробелькотів Дайкеро, та зустрівся з ïï гнівним поглядом.

– Ти поводишся, як невихований чоловік базарного торговця. Дайкеро. – Рівно проговорила вона, нахилившись до нього з сідла. Дайкеро зробив крок назад.

Аята вирівнялась і ïï ящер розвернувся на задніх ногах і побіг до воріт. Пошуковий загін рушив за нею. І ніхто не бачив, якою ненавистю палали очі упорядника ваоке Дайкеро.

Загін, проминувши вулиці міста, через другі ворота покинув огороджену територію. Був ранок, та на вулиці вже працювали двірники, а вони багато чого помічають. Нова чутка поповзла по місту – у пошуковому загоні меолі служать чоловіки…

Білий простір сліпить очі, на снігу сині тіні від велетенських, ніби хмарочоси, дерев, що простягають своï голі віття-пальці до холодного неба. Такі дивовижні гаï, що налічували по шість-десять дерев, зустрічалися чи не кожних десять кілометрів. Вони не допомагали орієнтуватися, навпаки, своєю схожістю могли заплутати навіть досвідченого розвідника.

Кіту ïхала з Аятою стремено в стремено. Аяті здалось, що ïï подруга зараз закипить від цікавості.

Гел тримався позаду меолі і ïï военачальниці, ящер слухав кожен його наказ і, здавалось, готовий був померти за свого вершника.

– Хто він? Звідки? Він схожий на того… – пошепки запитала Кіту.

– Диверсант з калтокіï, – відповіла Аята.

Кіту повернулась у сідлі, уважно подивилась на Гела, знову запитала у Аяти:

– Ти йому віриш?

– Так, бо це і справді той самий нахабний диверсант.

– Ти бачила його всього лише раз, він отримав від тебе ляпаса, а ти його забути не можеш. І ось він з'являється тут, у критичний момент твого життя, і рятує. Надто романтично.

– Опам'ятайся, Кіту. Ти така ж казкарка, як і була на Калтокійï. Він тут, тому що це вигідно Раді, знав, що я його згадаю і повірю. Все це – лише розрахунок за співпадінням. Він безсмертний, у нього хороша пам'ять, а не почуття. Він диверсант – його робота рятувати співдружність Іноти і Ради. Все…

– А ти як була прагматиком так і залишилась. Навіть не дивлячись, що двадцять років ти вивчала кожну крапку на тій світлині, яку я для тебе вкрала, а ще ти завжди шукала для себе чоловіків, схожих на нього.

Аята скрипнула зубами:

– Мене зараз цікавить тільки моя дитина. – І вислала свого ящера вперед.

Кіту зітхнула і порівнялась з Гелом. Їхали мовчки.

* * *

Даккі – прибульці, чужі, люди без батьківщини. Насправді – мирні поселенці, котрі отримали право на побудову поселення ще у матері Аяти. Пояснили своє бажання жити на середньовічній Іноті тим, що втомилися від цивілізаціï, ïï шуму і постійноï біганини, а ще від закритого простору тедролів. Даккі – послідовники віри у світлих богів, налаштовували свій світ без зла і ненависті. Та чи було так насправді? Бо може виявитись, що вони ховають ту загадкову лабораторію, яку ми шукаємо. Потрібно тут все перевірити.

До поселення Дакків я в звіриному тілі добігла за дві години. Гравітатор залишився на катері, небезпечно зараз налякати тих, хто викрав малу принцесу.

Сліди великих звіриних лап я помітила ще біля гаю гігантських дерев, в кілометрах десяти від огородженого бетонною стіною поселення прибульців. По тих слідах дійшла до стіни, обійшла ïï і надибала в кілометрі від поселення велику кучугуру снігу, а під кучугурою знайшла гравітатор. Отже, сліди губились. Навігатор гравітатора був заблокований, та коли я його таки увімкнула, виявилось, що цим приладом ніхто ніколи не користувався. Заховавши машину знову у сніг, я помчала назад, на зустріч пошуковому загону. Це дійсно була пастка. Принцеси у поселенні навіть і не було.

Добре, що я відчуваю, де знаходиться Гел, бо на цій рівнині, вритій снігом, з однаковими гаями без доріг дуже легко заблукати. Я мчала назустріч пошуковому загону, а за моєю спиною темніло небо, мабуть, буде завірюха.

Завірюха наздогнала мене, накинулась, засипала, засліпила снігом, я лягла між коріння гігантських дерев, заховавши морду у лапах. Треба перечекати.

* * *

Гел наздогнав Аяту, порівнявся з нею, повідомив:

– Буде буря.

– Звідки знаєш? – запитала вона.

– Відчуваю.

Аята різко розвернула свого ящера на місці, уважно подивилась на небо, на віття дерев, крикнула: – Зупинка! Буде завірюха, потрібно заховатися у цьому гаю.

Дівчата спішились, відпустили підпруги сідел, змусили ящерів лягти півколом щільно один до одного, позакидали ïм лапи снігом, накинули полог, закріпили його на сідлах, утворюючи щось на кшталт намету. Ящери заховали голови. Воïни заховались до намету, загорнувшись у хутряні плащі. Аята, Кіту і Гел затримались.

Гел відчував присутність перевертнів, навіть ïх запах. Прошепотів до Аяти:

– Заховайтеся. Я залишусь.

– Чому? Як я поясню?

Кіту намагалась почути хоч щось.

– Яка мені різниця, що ти поясниш, я повинен вберегти тебе. Поводься, ніби нічого дивного не відбувається. Іди.

– Я тебе ненавиджу, – прошепотіла Аята і заховалася до намету, Кіту прикусила губу, глянула на Гела, ніби вибачалась за свою подругу.

Сніжний вихор накинувся на гай ніби бджолиний рій. Вітер забивав сніг під плащ, пронизуючи тонке полотно сорочки. І саме у момент, коли піднялась завірюха, на Гела стрибнув зверху великий звір, штовхнув на лежачого в снігу ящера. Гел скинув плащ, і за мить перетворившись на звіра, атакував перевертня. Поранений заскиглив, на допомогу йому прибіг його товариш. Вдвох перевертні-нападники були сміливіші. Ящер, на якого штовхнули Гела, підскочив і з переляку почав відбиватися ногами і лязкати іклами. Полог намету з тріском розірвався. Гел спіймав за шию перевертня, котрий хотів прорватися до намету, перекусив йому горлянку. Аята вибігла з-під намету і другий перевертень кинувся на неï. Гел стрибнув, збив нападника з ніг та вбити не встиг, бо той відштовхнув Гела задніми лапами, підхопився і поліз на високе дерево. Гел рикнув і кинувся за втікачем.

Аята впала, ïï було поранено у ногу, шию і подряпано обличчя. Кіту підхопила меолі і затягла до намету. Аята пручалась і кричала, що Гел загине, якщо йому не допомогти. Та на дворі була завірюха і ті страшні тіні, що були невловимі навіть оку. Дівчата вклякли у порваному наметі, тримаючи зляканого ящера.

Перевертень-нападник стрибнув на тонке віття, рятуючись від переслідування, та віття не витримало його ваги і зламалося. Гел прослідкував за тілом, що стрімко полетіло донизу і, перетворившись на темну плямку, зникло у снігу, плюнув у слід і почав сповзати.

Завірюха вщухла, як і почалася – несподівано. У глибокому снігу лежали два підлітки, мертві. Ящери звелись на ноги, та так і трималися півколом, оберігаючи своïх вершниць від вітру. Кіту перев'язала Аяті шию і ногу. Аята тримала білий шматок тканини на щоці, аби вгамувати кров. Гел ладен був ïï добити, і ледь втримався, аби не виказати ïй все, що він думає про ïï сміливість. Та змусив себе заспокоïтись, присів біля Аяти, відгорнув тканину від ïï обличчя:

– Подряпина. Загоïться, – повернув голову до воєначальниці, тихо промовив. – Кіту, піднімай загін. Готуй ноші. Меолі смертельно поранена.

Кіту дивилась на нього переляканими очима. Інші дівчата – здивовано. Аята сіла, хотіла заперечити, та чомусь не наважилась заговорити. А ще тканина, з якоï був пошитий його одяг, виявилася трохи штучною і тепер нагадувала благенький саван. Гел підняв свій плащ і накинув його на плечі, добре, що хоч чоботи були шкіряними і вціліли після перевтілення. Гел тихіше заговорив до воєначальниці:

– Накажи помічниці керувати зборами і відійдемо поговоримо.

Кіту віддала накази і підійшла до Гела, запитала:

– Повертаємось до міста?

– Ні, поïдемо до поселення. У вас є засоби зв'язку, крім вісників?

– Звичайно.

– Накажи від імені меолі пильнувати Рородан, до міста нікого не впускати, нікого не випускати. І неофіційно, для особливо довірених: всі так чи інакше повинні довідатись, що на життя меолі був замах, і особливо – що замах дуже вдалий. Про кожен крок урядовців, радників чи членів сім'ï негайно доповідати. Старшу спадкоємицю пильнувати як власне життя.

– Почнуться погроми, – відповіла воєначальниця.

– Так нехай вулиці патрулюють військові. Влаштуйте комендантську годину. Хіба я повинен вчити вас таким простим речам?

Меолі категорично відмовилась ïхати у плащі, закріпленому між ящерами, і вважала, що, навіть поранена, вона мусить бути у сідлі. Та за десять хвилин погодилася з доводами Кіту заради доньки. Гел підійшов до неï, коли вона була вже у тому плащі. Аята вхопила його за благеньку сорочку і спробувала підтягнути до себе, тканина сорочки порвалась. Гел нахилився над Аятою, вона прошепотіла:

– Я бачила тебе.

– І що? – запитав Гел, – невже так страшно?

– Страшно… Ти навіть не аджар.

– Не бійся, я тут не на довго, – запевнив він і скочив у сідло свого ящера.

Аята закрила очі, напевне, аби його не бачити…

Їï солдати позакидали на сідла тіла підісланих вбивць.

Старша помічниця підійшла до Кіту, коли та готувалася сісти у сідло свого ящера, пошепки запитала:

– Я, звичайно, розумію, що він віор. А насправді? Дівчата мусять хоч щось знати…

– Він солдат, як і ви. Найманець. Звичаï звичаями… а якось пояснити ïм треба.

– Що пояснити?

– Що на різних планетах звичаï різні, і що меолі була калтокійськім найманцем, це всі знають, і воювати ïï там навчали не тільки жінки. І мене також… – Кіту сіла у сідло, подивилась на помічницю зверху, – ви всі мусите зрозуміти заради принцеси.

* * *

Я побачила загін розвідників, який повільно ïхав рівниною. Гел відчув мою присутність і попрохав бути поряд.

* * *

До поселення Дакків приïхали під вечір. Поселенці вийшли, зустрічали загін меолі. Попереду височіла огрядна жінка у шубі до п'ят із штучного хутра. Побачивши меолі у імпровізованих ношах, жінка у шубі сплеснула руками і почала роздавати вказівки – перенести Аяту до ïï будинку, поставити ящерів у хлів, приготувати кімнати для воïнів меолі і погодувати загін.

Кіту не зістрибнула, а здавалось, сповзла зі свого ящера.

Гел також спішився, тримаючись біля свого верхового, уважно роздивлявся поселення, намагаючись помітити кожну нестандартну дрібницю. Таких поселень він бачив багато, та це відрізнялось колоритом, будинки побудовані з місцевого матеріалу, у вікнах вітражі. Огорожа у поселенні одна, і та зовнішня, за будиночками – двори і комори, низенькі дашки підвалів, вздовж вулиць – стовпи з електричними дротами, у поселенні є електростанція. І напевне декілька плит для посадки космічних кораблів.

Навіть одяг поселенців такий, як у городян Епо.

Велика жінка у шубі була старостою дакків, не тому, що на Іноті матріархат, а тому, що у поселенні, як і на цивілізованих планетах, обирали достойника розумного, наділеного даром керувати. Старостою ця жінка була призначена після смерті ïï чоловіка, найшановнішого члена спільноти, який побудував це поселення.

Коли скинули з сідел двох мертвих хлопчаків-переверетнів, підбігло дві жінки і один поважний чоловік з бородою як лопата. Жінки заголосили. Чоловік м'яв обличчя і куйовдив волосся, прикрашена пір'ям хутряна шапка впала з його голови, він не помітив.

Староста підбігла до Кіту:

– Де ви ïх знайшли?

– У гаю, лежали замерзлі під деревом, ви ïх впізнаєте?

– Ці діти зникли ще на початку літа, ми думали, ïх перевертні забили. Тут іноді з'являються такі, на дітей і дівчат нападають.

– Перевертні напевне і забили, – відповіла Кіту, – ми не бачили, нас у той гай завірюха загнала, вони там лежали, поховайте ïх, як належить за вашими звичаями.

Кіту не наважилась розповідати правду. Навіщо батькам знати, у що перетворили нелюди ïх дітей. Краще вже вірити, що діти – невинні жертви чудовиськ.

Староста не мала підстав сумніватися у розповіді Кіту. Адже видно, які страшні рубці на юних тілах, такі тільки кігті залишають, великі кігті і ікла.

Кіту тільки у поселенні роздивилась смертельні рани на тілах хлопчаків і відчула, як під теплим хутряним одягом мороз пішов по шкірі. З острахом і дивним дитячим жахом вона подивилась на Гела.

Дівчата з розвідницького загону меолі самі занесли свою повелительку до будинку старости. Аята почувалася ніби зрадниця чи симулянтка. Гел був поряд і пильнував ïï, аби вона не наробила дурниць. Та коли Кіту вигнала всіх з кімнати, де залишили Аяту, а Гел залишився з володаркою Іноти сам на сам, володарка зірвалася з ліжка і, шкутильгаючи, почала бігати з кутка в куток, наче дика кішка, не в силах опанувати своï емоціï. Гел, навпаки, сів.

– Чому ти привіз мене сюди? – запитала вона, зупинившись біля нього і вперши руки у боки.

– Зачекаємо тут на розвідника від твого ворога, – відповів він.

– Якого ворога?

– Того, який підіслав вбивць.

– І хто він?

– Ще не впевнений… Мені потрібні підтвердження, а вони будуть, коли твій ворог почне метушитись.

– А де моя донька?

– Знайдемо ворога, знайдемо і ïï, – Гел відповідав ïй рівним голосом, як автомат.

Аята втомлено сіла поруч з Гелом:

– Я не витримаю. Вона може загинути. У тебе що, зовсім нема почуттів? Хоч би співчуття… Та що я хочу від звіра…

Він промовчав.

Староста зазирнула у двері кімнати, побачила, що меолі сидить на ліжку поряд з дивним юнаком, котрий усупереч традиціям і законам цієï планети приïхав верхи і з непокритою головою. Зайшла до кімнати і щільно закрила двері:

– Я хотіла оглянути ваші рани, повелителько.

Аята запропонувала ïй сісти у власній хаті, декілька секунд помовчала, староста вся витягнулась, чекаючи, поки меолі заговорить. Меолі заговорила:

– Я хочу, аби те що ви зараз бачите, залишалось таємницею, – Староста ледь не підскочила, не розуміючи, що вона такого бачить: дивного юнака у кімнаті поряд з меолі чи що? Аята посміхнулась: – Крім мого загону, крім вас, мене і мого віора, ніхто не повинен знати, що поранення, які я отримала під час нападу вбивці, не смертельні.

Староста спробувала зрозуміти те прохання, закивала головою, та була розчарована. Вона не розуміла, навіщо те мовчання, і не ризикнула запитувати, лише пообіцяла тримати язика за зубами.

Гуркіт за дверима, крик Кіту:

– Даян!!?

І дзвінкий дівочий голос:

– Що з нею??! – Аята підвелась, та до дверей підійти не встигла. Вони відчинились і у кімнату вбігла висока, струнка, смаглява дівчина з синіми очима і чорним волоссям, заплетеним по звичаям Іноти у дві коси. Приталений військовий кожушок незастебнутий, а плащ вона кинула на порозі: – Мама!

Аята знову сіла. Їï старша донька впала на коліна, обійняла материнські ноги:

– Ти жива…

– Чому? Чому ти покинути місто? Я ж наказала, – шепотіла Аята і гладила доньку по голові.

– Я злякалась, сказали, що ти загинула. Ти знайшла Іол? Мама…

Гел встав, кивнув старості на двері, вийшов слідом і зачинив кімнату, залишаючи матір і доньку на самоті.

* * *

Я лягла у глибокий сніг поряд з воротами. Прослідкувала за тим, як старша донька меолі пролетіла мимо, навіть не зупинившись біля воріт. Ворота за нею зачинили. Знову тиша. Вечірні сутінки сині, синій сніг, синє глибоке безхмарне небо у різнокольорових стрічках силових і гравітаційних течій, з краплинками сяючих зірок. Перебравшись на дах будинку, я пробралась майже до будинку старости, там вікна позакривали віконницями. З комина йшов дим, у будинку, напевне, тепло, і чимось годують… А в мене з пащеки пара йде, тут холодно і довге густе хутро, здається, вже не рятує.

* * *

Простора світла кімната з білими стінами. На стінах полиці з книжками, вазочками, статуетками, попільничками, багато світлин, не тільки сімейні, а й пейзажі різних планет, міста, рівнини, гори, старовинні і сучасні храми. Чоловік старости перед тим як усамітнитися на Іноті, облітав пів всесвіту.

Староста стояла біля столу на кухні і різала для салату якийсь овоч неïстівного синього кольору, ïï доньки накривали на стіл у кімнаті. Кіту стомлено сіла на ослінчику і вивільнила ноги з високих хутряних чобіт. Їï помічниця зі смішними яскраво-червоними тонкими кісками, кирпатим веселим обличчям і холодними очима кинула кожух і плащ на велику скриню при вході і сіла за стіл. Потроху тягала з тарілки жовті мариновані овочі і з насолодою хрумкотіла ними.

Біля стіни стояв клавішний інструмент, на ньому давно ніхто не грав, та роками обережно протирали від пилюки. Гел попросив дозволу, староста кивнула головою і він сів за той інструмент. Кіту здивовано подивилась на нього:

– Блазнюєш? Чи дійсно вмієш?

– Що таке віор? – запитав Гел у воєначальниці Кіту.

– Блазень, який супроводжує повелительку і розважає ïï. Не в постелі. Такі іноді траплялись при прабабцях Аяти. Віорами завжди були розумники, які уміли співати, танцювати, жартувати, вони мали право порушувати закони, бо вважалися не сповна розуму, ніби веселі діти, улюбленці. – Кіту помітила що калтокієць здивований, перепитала. – Ти не знав?

Гел кахикнув, розвернувся до інструменту, відкрив блискучу кришку і криво посміхнувся:

– Блазень… це ще смішніше, ніж наложник… – і заграв перші акорди. Інструмент давно не налаштовувався, та мелодія була проста і дуже гарна.

Староста з великою тацею тарілок, наповнених ïжею, зайшла до кімнати меолі і вийшла уже без таці. Зупинились, заслухалась, сентиментально витерла сльозу долонею і прошепотіла: – Це остання мелодія, яку грав мій чоловік на цьому інструменті. Дякую, хлопчику. А тепер сідайте до столу, я вас почастую.

І звернулась до Кіту:

– Йому ж дозволено ïсти з жінками за одним столом? Тим більше, не в місті, а тут, у нас?

Кіту, погоджуючись, кивнула головою. Староста поставила на стіл пляшку з прозорою рідиною. Помічниця воєначальниці облизнулась, як кішка. Староста розлила по глиняних чашках самогон, його тут гнали з цукрових овочів. Овочі вирощували на городах за містом, на землі, яку завезли за чималенькі гроші ще коли побудували поселення. Напевне чоловік старости у своïх подорожах не тільки наукою займався, а й скарби шукав… Самогон виявився сильним, староста налила по другій чарці і запропонувала кашу зі шкварками. Поселенці тримали невеликих теплокровних ящерів, літом випасали ïх на пасовиськах, де росла жорстка синя трава, а взимку годували тією ж травою, тільки висушеною і заготовленою. Пічки палили тим же. Смачнюча каша після подорожі, буревію, потрясінь і холоду, та ще й під самогон…

До великоï кімнати зайшла принцеса Даян, сіла за стіл:

– Мама спить. Мені налийте.

– Ні, – твердо відповіла Кіту, – твоя мати мене вб'є.

– Я вже доросла. Наступного року на Калтокійю полечу.

– От там і будеш пити, аби я не бачила. Краще ïж.

Даян насуплено підтягнула до себе тарілку з кашею. Їï очі пильно і вороже дивились на Гела. Гел налив дві чарки і пішов з ними до меолі.

Аята прикидалась ніби спить. Гел запитав:

– Випити хочеш?

Вона сіла на ліжку, загорнувшись у ковдру:

– Хочу.

– Тоді тримай, а потім я гляну, як гояться твоï рани і зроблю тобі перев'язку.

– Чому ти? Тут староста – хороший лікар, – відповіла Аята, випила, скривилась. Гел протягнув ïй маринований овоч закусити.

– Я умію загоювати рани, – пояснив Гел.

– Я бачила твою спину, щось вона не дуже загоïлась, – шпикнула Аята.

Коли Даян тихенько увійшла до кімнати матері, Аята вже спала, а ïï віор сидів біля ліжка на підлозі, загорнувшись у ковдру. Юна принцеса звикла бачити у чоловіках тільки річ, тому ïй було не важко ніби не помічати його. Вона швиденько роздягнулась і лягла спати поряд з матір'ю, як та і наказувала.

* * *

Ніч була безкінечна, холодна і темна, як безнадія. Під ранок я навіть заснула на даху. Та тихі кроки по скрипучому снігу розбудили мене, я підвела голову, побачила хлопця, худорлявого, довгого, у білій шапочці і білому комбінезоні космічного спецназівця. Цікавих розвідників використовує ворог Аяти. Лице людини, а замість рук – лапи з кігтями. Я тихенько підвелась, як кішка на полюванні, і стрибнула на ту білу тінь. Реакція у цього перевертня виявилася кращою, ніж у двох попередніх невдах, він перевтілювався швидко і на ходу, от тільки одяг йому заважав, тому бідолаха скидав його мені під лапи. Я більша і рухаюсь швидше, наздогнала втікача і звалила з ніг. Трусонула, вдаривши потилицею об плаский дах. Якась жінка закричала, побачивши мене. Зараз позбігаються, почнеться волання, стрілянина, паніка. Вхопивши спійманого і оглушеного «язика» як кошеня за шкірку, я вирішила покинути місто і влаштувати допит малого перевертня у безлюдному місці.

* * *

Кіту увірвалась у кімнату меолі, як вихор, розбудила Гела, який таки заснув на посту:

– Вона приïхала, ніколи не приïжджала до міста, відтоді як Аята стала меолі, а тут приïхала, прямісінько до Рородану, кажуть поводиться, ніби вже підперезалась паском повелительки!

– Накажи заарештувати ïï від імені меолі, – відповів Гел не відкриваючи очей.

– Кого? – Аята звісилась з ліжка, запитливо глянула на Гела.

– Твою сестру, доньку Дайкеро, претендентку на престол, – відповів Гел.

– Та як ти смієш наказувати? – розсердилась Аята.

Відповісти Гел не встиг. Поселення дакків обстріляли з пласких гравітаторів.

* * *

– Хто тебе послав і з якою ціллю? – запитувала я у переляканого розвідника.

– Мій бог… великий мудрець Англон, – шепотів юний перевертень, – та я тільки мусив дізнатись, жива темна жінка, чи ні.

– Темна жінка? – здивовано перепитала я.

– Так, у них тут все проти законів всесвітніх, вона темна і грішна, вона мусить померти. І ïï відріддя.

– Ти бачив відріддя темноï жінки?

– Мала паскуда, вона мене вкусила, та мудрець Англон просвітить ïï і зробить світлим воïном, так як і мене, щоб у боротьбі очистилась вона від гріхів своïх і своєï матері. Старшу доньку темноï жінки поглине кара з небес, бо вона скуштувала крові.

Я бачила, що юнак не сповна розуму, та це було мені на руку. Він говіркий, головне, підіграти йому, я верзла казна що:

– Я теж спокутую гріхи у образі звіра, як і ти. Я чула про твого великого мудреця, де я можу знайти його, аби вклонитися?

– Тут у нас є схованка, там мій гравітатор – я відвезу тебе, – радо погодився він і очі його блищали фанатичною вірою.

Тоді і вибухнуло, один раз, другий, і почалася кононада. Я підвелась на задні лапи. Поселення горіло. А мій провідник підстрибував і кричав:

– Кінець тобі, Чорна жінко, кінець, буде на Іноті справжня повелителька, справжня, безгрішна.

«А щоб тебе». Я його звалила у сніг:

– Ти дав сигнал, що тебе захопили?

– У мене був передатчик у куртці, я його загубив, мав натиснути, якщо чорна жінка жива.

Я оглушила розвідника, і лаючись, як вантажник на космодромі, побігла до поселення.

* * *

Гел за ногу стягнув Аяту з ліжка, зіштовхнув Даян і наказав Кіту падати. Вікно дзенькнуло, дерев'яні віконниці розлетілися на друзки і скло дрібними дзюрками засипало кімнату.

Гравітатор, що у цю мить пролітав мимо вікон, вишкірився на будинок старости стволами великого тадо і полив шквалом голчатих бронебійних куль.

Староста вповзла у кімнату, Гел запитав у неï:

– Підвал у будинку є?

Староста закивала головою і тицьнула пальцем на килим біля ліжка. Гел полегшено перевів подих:

– Всі донизу! Швидко!

– Я залишусь! – крикнула Аята, – там моï воïни гинуть!

– Якщо ти залишишся, загине твоя планета! Лізь у підвал і сиди тихо! – крикнув Гел на повелительку Іноти. У неï аж подих перевело від такого нахабства. Гел скористався ïï заціпленням, вхопив жінку і силою запхав до підвалу. Зачинив ляду підвалу, заховав ïï під килим і підбіг до розбитого вікна. Дах будинку вже горів, напевне, розпиляли горючий газ, будинки обстрілювали з трьох гравітаторів. Коли одна з машин наблизилась до будинку старости, Гел вистрибнув у вікно, перевтілюючись у стрибку, і вп'явся кігтями в борт гравітатора. В кабіну вдерся вже у людській подобі, викинув стрільця, і тадо замовкли. Водій закричав і вистрибнув з гравітатора сам. Гел вирвав тадо с пазів, пробив стволом лобове скло. Тепер він міг обстріляти інші два гравітатори. Аби тільки потім поселенці не обстріляли його зі своïх лазерних рушниць…

* * *

Коли я перестрибнула бетонний паркан поселення, бій було вже закінчено. Один гравітатор палав за стіною, другий на даху будинака, третій завис над «землею», з нього вистрибнув Гел і побіг до будинку старости.

Поселенці витягли пожежні платформи і гасили пожежу.

* * *

Гел ледь не видер з петель ляду підвала. Дим проник і туди, та задихнутися дівчата не встигли. Допоміг вийти Кіту, Аяті, Даян і ледь не підірвався, витягаючи старосту. Та хапалась за серце і стогнала. Гел виштовхав жінок на вулицю, а за його спиною обвалився дах, Гелові стало шкода розбитого клавішного інтрументу.

Біля будинку вже зібралися воïни Аяти, дві з них були поранені, одна – достатньо сильно.

Гел розвернув Аяту до себе, вона ледь стрималась, щоб не відштовхнути його, розімкнула губи, запитала:

– Що?

– Я зараз піду, а ти тут не затримуйся, через годину-другу вирушайте до міста і пильнуй Даян.

– Ти у таку мить кидаєш мене. А якщо вони знову спробують напасти на поселення? – обурилась Аята.

– Немає поки кому нападати. А твою доньку потрібно повернути.

Він помітив, що вона уникає дивитись йому у очі, зрозумів, що Аята його боïться, та говорити з нею про це не було часу, стиснув губи, відпустив ïï плече і побіг, за мить зник за рогом напівзруйнованого будинку. Кіту обурено запитала у меолі: