Текст книги "Із медом полин"

Автор книги: Жанна Куява

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Розділ п'ятий
Параскева та Олена

– Нащо ж ти, Ганю, переш у суботу, проти Великодня? – стара Олена, Марійчина рідна по матері баба, єдина зі старожилок колись великого вдовиного сімейства, зайшла у двір Ганни Крадунихи, Маргаритиної нені. Та якраз схилилася над мискою з брудним ганчір’ям і товкла його так незграбно, мов свиня, що довбе рилом корито й розхлюпує навсібіч їдло-помиї.

Миска з пранням стояла на низькій лаві, тож Олена й собі нахилилася, говорила до Ганни Крадунихи тихо, аби її більше ніхто не чув.

– Ще й вішаєш ту одежу на шнурки перед вікнами. Воно ж тобі не висохне за сьогодні, а завтра – Великдень, празник величний, то куди годиться те шмаття на подвір’ї? – повчально шептала.

– А де ж я маю дівати брудні онучі з-під лежачої матері?! Під кучу викидати?! Чи на печі повивішувати, щоб засмерділо всю хату на Пасху?! – добре захмеліла Крадуниха мало коли себе контролювала, тож і тепер, бездумно лементуючи, стрічала сусідку, яка завітала до цієї непривітної господи з добрими намірами.

Але гостя не сполохалася бучної реакції п’янички, бо звикла до її вибриків. Якщо Крадуниха на весіллі рідної доньки змогла учверити[42]42
  Учверити – учинити, утнути.


[Закрыть] таку катавасію, що гості не знали, куди приткнутися, то що вже казати про неї, чужаницю?!

Тоді на весіллі Людка, дочка Ганнина, й сама не знала, куди очі сховати через п’янезну матір, все затулялася фатою, горнулася до коханого, лепечучи абищиці, щоб не чув він неньчиної маячні. Їй, бач, не сподобалося, що свати не хочуть пити по повній! Вона такий тост проголосила, щоб молоді в парі дожили до старості, а вони такі-сякі не п’ють! Послабіли якраз на весілля! Куди таке годиться?! Якщо тепер із свахою не хочуть по-доброму жити, то нехай начуваються! Хай і не приїздять більше ні на проводи, ні на празник престольний! А в неї ще дочки є, і обидві – на виданні!

Дарма так Ганна про Маргариту казала. Бо наживеться її найстарша дочка за тими «замужами» – дітей сама годуватиме. Так і товктимуться в кімнатці, що на халабуду споконвіку скидається…

Але Ритка без мужика не буде! Бо вони її нюхом чують, як жереби лошиць молодих… Отаке видавала безсоромна Крадуниха.

А тим часом…

– Сусідонько Ганю, не кричи, змилуйся, побійся святої суботи! – вела далі баба Олена. – Оно люди зараз на всеношну збиратимуться, паску до кошиків кластимуть, святити нестимуть… А ти спекла святих хлібців чи, може, принести тобі, щоб мала що освятити? – спитала люб’язно.

Хоч і мала дев’яносто літ Олена, проте була зграбна і тільки коли-не-коли жалілася на задишку. Звісно, корів уже не доїла, на те в неї донька Тамара була й онука доросла, Марійка, хоч і жила окремо. А за курми й гусьми ще ходила. Та й сьогодні вдома в пригоді стала: допомагала й голубці робити, і м’ясо по тарілках для холодцю розкладала, капусту спорядилася тушкувати в печі…

– Чуйте-но, Олено, то ви думаєте, що я не хазяйка?! – Крадуниха щосили кинула шмаття в миску. Розплескалася навколо вода, не витримала посудина несподіваної наруги, перекинулася шкереберть – і на моложавій траві заіскрилася біла піна од прального порошку. – Думаєте, я не годна вже й хлібини спекти?! – заверещала.

Баба Олена вже й не рада була, що зачепила сусідку, яка скаженіла на очах.

– Та я ще вашій дочці тої паски занесу! Що за люди в отому дурнуватому селі живуть?! Ні з’їсти, ні випити, ні поспати вволю, ні проснутися, коли тобі схочеться! Та я ще вчора все наготувала для всеношної. Показати?! – Ганя схопила бабу Олену попідруки й метнулася відчиняти двері веранди. Узялася за клямку, але в цей час із хати виходила Маргарита з горщиком у руках.

Мати тягла за дверну ручку з одного боку, дочка з другого, і двері таки відчинилися, але все, що дворічна Василина справила в горщик, опинилося на порозі.

– Чого ж ви, теє, в очі лізете, мамо?! Бачте, що наробили?! Тепер, опше-то, прибирайте!!! – Ритка й собі верещала, як недорізане порося. Такий її голос мати терпіти не могла. Але, запримітивши в дверях ще й бабу Олену, Маргарита притихла, кинула порожній горщик біля призьби й зникла в темних сінях.

– От сучка, – Ганя не добирала слів. – Не прибере, то ще наробить, як та свинюка, – озиралася довкола, шукала березового віника.

Крадуниха вже й забула про кошик із пасхальними наїдками, який хотіла показати старій сусідці.

– Ось віник, Ганю, – баба Олена коло призьби запримітила мітлу. – Ти підмети, а я навідаюся до Параски, – старенька й собі подалася в темні сіни, де щойно сховалася Маргарита. Швидко навпомацки надибала клямку, й тяжкі двері заіржали тугим скрипом.

З кімнати, наче ляпасом, ударило смородом.

Стару Крадуниху, бабу Параскеву, ось уже чотири роки, як спаралізувало. Сталося те геть несподівано: якогось ранку вона, як завжди, вийшла надвір, прудко обійшла поле, прокляла одну-другу курку, які ще не встигли й ступити на чужий город, не те що погребтися, або, як казали в селі, покупатися в доспілих і прогрітих скопцях[43]43
  Скопець – тут: ямка з коренеплодами під кущем


[Закрыть] із картоплею. А коли стара запримітила, що їхнім зарослим бур’яном городом пробігся індик отого вдовиного сімейства, що його наразі очолювала баба Олена, то й геть сказилася! Так уже паплюжила невинну родину, так чортихалася й лаялася, що всеньке село про те загомоніло.

– От яка! Ну, геть Бога не боїться! – висловлювалася котрась із поліщучок, стоячи в черзі в сільському магазині.

– Мало їй, що донька алкоголічка й долі не має, внучки непутящі й так само нещасні… Уже й правнучок діждала, то хоч би про них подумала, – розмірковувала інша, що вважала себе побожною християнкою.

А на ранок баба Параска з постелі не встала…

– Добридень, Парасю! – приязно мовила Олена до лежачої жінки. Сіла в ногах і, не дожидаючи відповіді, повела далі: – Парасю, сьогодні на всеношній я хочу до сповіді йти, то перед тим хочу прощення в тебе попросити. Прости мені, мо’, коли зобидила чим, – баба Олена захвилювалася, стала перебирати сухими пальцями, чекаючи бодай на якусь відповідь од старої Крадунихи.

Але ненависна жінка була непорушна.

Отак щороку перед великими святами, збираючись сповідатися в церкві, Олена йшла до сусідки й просила за все пробачити. Вірянку не полишала думка про несподіваний Крадунишин параліч, про птаство – хай йому грець! – яке залітало часом на сусідчине поле й не давало їй жити.

«А мо’, й направду через мого індика Параску недуга підтяла?» – штирхала голкою настирлива думка Олену. І якщо інші ґаздині, до яких так само ходила з вибаченнями побожна Олена, відповідали їй: «Хай Бог прощає», – то Параска-Крадуниха жодного разу не мовила до неї ані слова. Навіть голови в її бік не повертала – все дивилася на німу грубку, заличковану нечепурною глиняною мазаниною.

А вони ж колись і не чужими одна одній були…

Скільки-то разів саме до Олени бігала замолоду Параскева, бо ж батько їй жити не давав: як і дочка Ганна нині, так і він безпробудно пиячив, чи не щодня збивав бучі, в яких і мати, і вона, рідна татусева кров, биті були, наче клепані коси. А Олена приймала горопашну: вечерею пригощала, ліжко стелила, а сама ту ніч на долівці перебувала. Ба й тоді, коли Параска завагітніла, бувши дівкою, вона цілий тиждень в Олени переховувалася, боячись признатися батькові про байстря…

Не зважила Олена й на те, що безсоромна Крадуниха до її хворобливого чоловіка під перину просилася. Почула тоді, як у коморі сало з дерев’яного ящика діставала, вечерю готувала. Її ж Ярема, що після війни три кулі «в животі, коло легень» третій рік носив, і слухати про лікарів не хотів, мовлячи: «То-то я з німецького полону зумів утекти, а нині від мирної смерті ховатимуся?! Не буде сього!» Так і згас у лігві домашньому, доньчиною та жінчиною любов’ю, наче ковдрою, повитий…

Отож, поки здужав ще Ярема, зневажена й огуджена сусідка Параска прихистку попросила. А Олена й не відмовила, дарма що в хаті місця для гостей таки бракувало.

– Ох і статний ти, Яремо, ніколи таких не стрічала, – говорила Параскева до Олениного чоловіка, сидячи на ліжку, спідницю до пояса закидаючи, пишні ноги оголюючи. – А чи вельми докучають тобі тії кулі? – хтиво всміхалася, під ковдрою по зраненому тілу руками водячи. – Чи й дотепер можності не втратив?

– Ох і сучка ти, Параско, – відказував на те вояка. – Ох, недаремно батько хворостить тебе, як сидорову козу! – відкидав від себе ласу до чоловіків спокусницю.

Не прогнала тоді Параскеву Олена. Відтак іще багацько разів у пригоді ставала: маленьку Ганю всякчас хлібом-молоком підгодовувала…

А тепер і не згадують про давнє ні Параска, ні її кров – Ганна.

Добре ми хутко забуваємо, хіба прикре до суду-віку пам’ятаємо…

Отож і нині баба Олена додому ні з чим мусила вертатися.

«І чого ж ти така вперта?» – подумала вдова, яка знову до сусідки з чистим серцем і добром прийшла, а навзаєм лише зневагу дістала.

– Видужуй, Парасю, – уголос попрощалася й зачинила за собою важкі, як лиха доля, двері.

Розділ шостий
Дарина та Мелашка

Ось уже багато літ поспіль у суботу перед Великоднем Валька з бабусею роблять крашанки. Цьогоріч до чудодійства долучився і маленький Максим.

– Пофарбуємо яйця в червоний колір, бо саме червона крашанка символізує свято Пасхи, – таємниці чарівливих виробів бабуся роз’яснювала тепер уже допитливому правнучкові.

Зі старечих вуст вони звучали якось по-особливому значуще й пам’яткіше.

Малий спостерігав, як бабуся клала майбутні крашанки в посудину, де кипіло темно-помаранчеве лушпиння цибулі, – варила яйця на малому вогні.

– А чому саме яйце – символи Пасхи? – поцікавився допитливий онук.

Валька згадала, що й вона колись ставила бабусі таке запитання. Тому ще раз почула від старенької прадавню історію про жінку-мироносицю Марію Магдалину. Вона вірно служила Ісусові й після Його вознесіння, коли імператори були гонителями та богоборцями, насмілилася прийти до Тиберія, попросити в нього дозволу на християнські проповіді.

– А тоді традиція була – заходити до імператора тільки з подарунком, – почала деталізувати знану історію Яворівська. – Тож убога Марія Магдалина з любові до Ісуса піднесла Тиберієві звичайне яйце, мовлячи: «Христос Воскрес!» Бо вірила в це. А він, невіра, відповів: «Так само воскрес, як на це біле яйце сказати, що воно червоне». І тоді сталося диво: яйце справді почервоніло. Тому крашанка – це спомин про ту подію.

– Баб, а чого ви ніколи писанок не робите? – цього разу запитання поставила Валька. Їй досі було цікаво бесідувати з рідною бабусею.

– Бо в нашій родині не робили їх, Валько, – знизала плечима Дарина.

– А виявляється, що на одному яйці можна зобразити цілий Всесвіт! – здивувала стару внучка.

– Та невже? Я того несвідома…

– За допомогою спеціальних знаків-символів на яйці можна зобразити небо, землю, навіть потойбічний світ!

– Але як? – не втямила Дарина.

– Ну, от, приміром, ялина означає пори року, залежно від того, де на яйці намалювати місяць і сонце, – почала роз’яснювати внучка. – Тобто на невеличкій писаночці можна зобразити одночасно зиму й літо. Хвилясті лінії вказують на дощ і символізують весну. А потойбічний світ позначають горщиком із прямими кутами, – Валька зирнула на Максима, який раптом зайшовся голосним реготом.

– Ти чого? – і собі сміючись, спитала сина.

– Нічого, – тільки й відповів малий, бо хіба міг запитати, чого людей у горщиках не хоронять? Ні, це питання йому видалося дурним. Хоч і смішним.

Коли ціла миска пофарбованих у цибулинні крашанок була готова, Максимко попрохав, тулячись до старенької:

– Баб, а розкажіть про солдата, який стріляв у Божу Матір.

І хоча Яворівська мусила робити це вже хтозна-який раз, проте не відмовила повідати історію, яку здавна переказувала своїм дітям, онукам і правнукам.

…Той день у їхньому селі тонув у пострілах і бомбардуваннях. Налякані селяни, як ті миші, тиснулися по переховках, що їх у господах було катма. Тому здебільшого мчали до лісу (добре, що бігти до нього було недалеко), де розповзалися по вузьких щілинах або тулилися в заздалегідь виритих заглибинах піщаного кар’єру.

Мати Дарини Яворівської Анастасія разом із чотирма дітьми замкнулася в хатньому льоху. Прихопила з собою дещо з одягу, два буханці хліба й не забула про родинний оберіг – ікону Почаївської Богоматері. Саме цей образок жінка вважала за найбільшу домашню коштовність.

Цілий день подумки молилася до Матінки Божої, а дітей просила з вуст і слова не ронити, щоб не зачув хто недобрий. Проте надвечір один із «визволителів» таки надибав схованку багатодітної Насті, чий чоловік поліг за «всіхнє щастя й долю» ще півтора року тому.

Очі солдата заблищали роз’ярілою зненавистю, коли він побачив у руках жінки ікону. Вирвав її в побожної сердеги, зареготав знервовано.

– Что, думаешь, это она тебя от смерти уберегла, а не я со своими отважными товарищами?[44]44
  Що, гадаєш, це вона тебе вберегла від смерті, а не я зі своїми відваж ними товаришами (рос.)


[Закрыть] – випалив злісно.

Коли Настя з дітлахами виповзла з льоху, надворі ще було видко, хоча сонце вже й закотилося за вікна ночі. Обіймаючи кровиночок, жінка попрохала:

– Віддай образка, солдате, Христом-Богом молю, віддай ікону, бо нащо вона тобі? То така дорога мені річ, солдате, лиши її, не поглумися, побійся гріха, – додала, стримуючи сльози.

– Греха?[45]45
  Гріха? (рос.)


[Закрыть] – прошипів боєць і знову вибухнув глибоченним нервозним сміхом.

Безбожник і не думав слухатися темної поліщучки. Не зволікаючи, він почепив ікону на високий стовбур прадавньої груші, бадьористо так відскочив від дерева метрів на десять і почав заповзято… стріляти.

Зойкнула приголомшена Настя, вкрила очі тремтливими долонями, аби не бачити нечуваної наруги. Заохкали й діти, заскочені переляком, миттю одвернулися од богохульства, що яро чинилося на їхньому дворі, тихенько захлипали.

– Теперь забирай,[46]46
  Тепер забирай (рос.)


[Закрыть] – хмикнув боєць, коли скінчилися набої. Не мовивши більше й слова, загубився у вечірній млі.

Анастасія притьмом підскочила до груші, схопила ікону, зирнула на неї впівока. А тоді видихнула полегшено…

Добре, що вояка виявився далеко не ворошиловським стрільцем, бо лише одна куля зачепила образ Богоматері.

– І тепер дірка від пострілу є на іконі, а їй уже більше за двісті літ, – із сумом в очах сказала Дарина. – Десь через день чи, може, два мама побачила цього вояку серед убитих солдатів. Він лежав мертвий і… без рук. Без обох, діточки, рук, – наголосила. – З того часу в нашій родині ще дужче стали берегти цю ікону, образ Почаївської Богоматері став хранителем нашого дому. Мама з цим образком ще заміж ішла, щадила, як зіницю ока. Висів він у неї в головах, як тепер у мене.

– А ваша мама була така ж добра, як і ви, баб? – спитав Максимко.

Дарина вдячно поцілувала малого в тім’я. Червоняста хустина злегка опала на її зморшкувате чоло, а неслухняні пасма сховали од сонця, що просилося у вікно, порожевілі худі щоки.

Хоча минав Дарині сімдесят дев’ятий рік, та сивина лише де-не-де висмикувалася в її волоссі. Природа наділила Яворівську неабиякою моложавістю.

– Вона навіть померти зуміла красиво, – згадала про матір Анастасію. – Увечері ще й погомоніла з нами, а на ранок уже не пробудилася. Мати довге життя прожила, ще й дев’яностий день народження зустріла. Думаю, то за велику мудрість, терпіння і любов до людей Бог нагородив її довголіттям…

– Це ж її слова «Перш ніж щось зробити чи сказати, подумай, як тут учинила б Любов»? – спитала Валька.

– Еге, то вона так казала, – усміхнулася Дарина.

– А ще, певно, то од бабусі Анастасії тягнеться наша династія бібліотекарів?

– Хтозна, – знизала плечима Яворівська. – Мати вельми любила читати. І брати мої, обидва, бібліотекарями були. Одна я не насмілилася по ліпший хліб із села їхати, не мала хитрої хватки… А бач, і твоя мама, Женя, починала сільською бібліотекаркою, а тепер в інституті – як то він зветься, все забуваю – завідує книжками.

– Інститут слов’янознавства, – відказала Валька. – Мама – завідувачка, а я поки звичайна бібліотекарка… А ким же я мала стати, як виросла у ваших, маминих і татових книжках? До речі, чого ви про себе не розказуєте? Ви ж теж у нашій шкільній бібліотеці працювали!

– Ой, та я ж там прибиральницею числилася. Просто… Тільки-но вийде молоденька бібліотекарка, а за рік уже і в декрет оформляється. То я ту молодь підміняла часто, мені й платили, бувало, за обидві роботи.

– А я теж люблю читати! – до балаканини долучився Максимко. – Про півника й колосок вже сам прочитав, а ваші, бабусю, казки мені мама читала. А ще про кота Марципана, про маленького Моцарта, Чарлі Чапліна, – став загинати пальчики. – А ще про пилососика Гошу, правда, мам? – звернувся до Вальки.

– Так, мій хлопчику, ти ще забув про «Чудеса Маленького Міста» чудового автора, що навіть до нашої бібліотеки був завітав, – Гурама Петріашвілі.

– Яка ж я щаслива, діти, що ви отакі зростаєте, що не маю од вас прикрощів і печалі, що найстарший із хлопців, Володька, став лікарем, син Роман – священиком, а Степанко вивчився на вчителя…

– Бабуню, я того… я хотіла з вами про Марійку поговорити, – Валька стишила голос. Вона поглядом натякнула Максимкові, що почалися нецікаві йому дорослі балачки – час бігти до іграшок. А хлопець і не думав більше на кухні залишатися, скочив із табуретки, помчав на подвір’я. – Учора ми з міста разом їхали. Досі вся в чорному.

– Ніяк вона не вийде з печалі…

– Сказала, що хоче піти в монашки, що іншої ради не має. Сподівається, що, може, хоч тоді зміниться щось у їхній родині, бо ж геть усі жінки їхнього сімейства несуть хрест удови.

– Ох, – уболіваючи за Вальчину подругу, збентежено зітхнула Дарина.

Допіру вона згадала й про свою велику таємницю, що її багато літ носила у серці й досі не повідала рідним. І тепер змовчала. Лише додала:

– Хтозна, в чому й де наш порятунок… Чернецтво – непросте життя. Воно присвячене служінню Богові. Людина там бореться з пристрастями, спокусою, намагається виконувати заповіді любові, подобиться до самого Бога. Чи готова Марійка до цього?

– Каже, що сумнівається, – відповіла на те Валька.

– А хрест, про який каже… Ніщо не стається людині просто так. Часто Бог посилає випробування, бо саме тоді ми щиро про нього згадуємо. Так він кличе нас до себе. Допускає нещастя, щоб ми до нього наближалися.

– Але ж Марійка й так побожна! – мовила Валька. – За що її карати таким життям?

– Думаєш, Бог сидить угорі з палицею і тільки жде, кого б то вдарити? – Очі Яворівської помітно розширилися, однак теплого блиску не позбулися. – Він «карає», як кажеш, хіба тим, що дозволяє людині робити, що вона хоче, що вважає за потрібне. Бог лишив нам заповіді, і їх треба додержувати не тому, щоб почуватися невільним, а тому, щоб уберегтися од лиха. Коли ми ті десять заповідей беремо за життєві правила, то ми не Богові робимо приємність, а своє життя повиваємо спокоєм. Бо коли чинимо наперекір (Він каже: «Не кради», – а я краду), то кара не в тому, що мене схопила міліція, а в тому, що Бог допустив це. Людина карає себе своїми ж учинками, – Дарина примовкла, а відтак додала: – Є така притча про чарівний посох…

– О, розповідайте, бабусю, так цікаво! – Валька, як маля, заплескала в долоні.

Вона вельми любила слухати стареньку, яка щойно сіла на ослінчик і полегшено зітхнула, бо крашанки – останнє, що їй треба було приготувати до Великодня. Ще вчора вона вимила в кімнатах підлогу, розвісила по кутках випрані вишиті рушники, попідмітала подвір’я березовим віником і попідмазувала в садку дерева.

У Дарини Яворівської стара господарка, як і дерева в садку. Стара, але така мила серцю, бо по тих хатніх кутках ще мати павутиння змітала, а полисілими стежками дорогий ненько воду рогатим носив…

Нині в кошик, де вже лежала манюня пасочка, дрібка солі, шматок ковбаси, різнички (саме так казала Дарина замість шматки чи кусні) домашнього масла та сиру, лишилося покласти тільки яйця. Але це вона зробить уже тоді, як ітиме до церкви на всеношну службу.

– Жив на світі чоловік, – почала повідувати притчу. – З дитинства не міг ходити, був лежачий. Так минуло тридцять літ; і, певно, так би й прожив він на цім світі, якби не старець, що вертався зі святих місць. Зайшов до хати, попросив води. А каліка заплакав і став жалітися, що досі не ступив жодного кроку. «А як давно ти намагався зробити цей крок?» – спитав старець, вислухавши скарги. «Давно, – відповідав селянин – уже й не пам’ятаю коли». «Як так, то ось тобі посох, він чарівний, устань, зіприся на нього й піди по воду». Немічний спершу не повірив словам старця, але підвівся, схопив обома руками посох і… пішов! Заплакав тепер уже від щастя: «Скажи, чим я можу тобі віддячити? Я зроблю все, що ти скажеш, віддам усе, що маю!» «Посох цей, – відповідав старець, – звичайне лопатилно, я знайшов його в тебе на веранді. У ньому нема нічого чарівного. Ти зміг устати, бо, побачивши твою добру душу й чисте серце, Бог учинив тобі милість. Дякувати мені не треба, ліпше вирушай у дорогу й розкажи людям про велику Господню любов, що так само, як тобі, може допомогти іншим», – баба Дарина примовкла.

Валька не мала що додати. Зрозуміла, чому її бабуся на життя не нарікає. Навіть на те, що доживає самотою, хоч і мучило це її. Мирилася, вважала: то така доконечність. Не тутечки її кровинок щастя застало. Може, то й на ліпше…

А діти про неї не забувають, навідуються. Дарина тішилася, що всіх чотирьох на шлюби ще з чоловіком благословила, й тепер у кожній з тих сімей здорові діточки ростуть.

– Як людина знає, що таке недуга, то цінує хвилини здоров’я, коли знає, що таке печаль, то радіє од самого серця, – закінчила мудрувати Яворівська. – Щоб знати, який насправжки солодкий мед, пригуби перед тим гіркого полину. Ох і вдовольнятимешся тоді солодом![47]47
  Солод – тут: солоднеча.


[Закрыть] А про полин і не згадуватимеш…

А ще Дарина вміла спочувати. Так, як мало кому вдається. Бо непросто людині чуже горе за своє приймати.

Хто іще з сільських хазяйок останні три роки тричі на день поспішав би на край села до Мелашки Онищучки, Тетяниної прабаби, якій недавно сто п’ять літ минуло, щоб попоїсти занести?! Звісно, стара Шолудишина свекруха ні борщу, ні навіть юшки не годна вже собі зварити. Невістка Оксана, яка живе за десять метрів у новішій хаті, відцуралася старої, мовляв, набридло за вами притьма ходити – то замало насолила, то завельми насмачила… «Син помер, не бачить, то їжте тепер, що хочете!» – вицідила була.

Авжеж, буває, відійде серце, та й знову до нечужої хати несе Оксана щось свіженьке. Однак свекруха, знай, дорікне чимось. Бо старі як діти: коло них, як коло немовлят, ходити треба. Та, певно, не сягне цього Шолудиха, що й сама вже сьомий десяток розміняла. Сподівається, що завше буде прудка та хазяйська. І доньку поваги до старших не навчила: живе Тетяна з Дмитром на хуторі в новобудові, їм до старих ходити ніколи – самим клопоту не бракує. Ще як батько живий був, то частіше навідувалася до неньчиної хати, а нині… Ніяк із матір’ю не ріднилася, так, наче саме вона у всіх Тетяниних невдачах винна…

А Дарина на Мелащині охкання й ахкання не зважає. Прийшла, тарілку на стільчик поставила, до бабиної поли підсунула й, поки та їсть, розказала щось із Біблії чи з життєвого досвіду. А тоді – гайда додому. Бо в неї роботи ой-йой скільки! Діти з онуками приїдуть, а як то хочеться їм щось у торбину покласти!

Та й Мелашка непогана людина. Добра. Тільки так уже повелося в їхньому гонористому роду, що не ладнають свекрухи з невістками. Бо з чоловіком Марком Мелашка прожила всім на завидки! Хазяйнували хвацько й жили в мирі, чи не тому їм багато хто заздростив. Нині навіть наймолодший сільський школяр цитує бабу Онищучку, мовлячи: «А такого чоловіка, як у мене, на хуторі ні в кого не було! Він мене так шкодував, так шкодував, такий добрий був, хоч до рани прикладай!»

Знала такі деталі дітвора, бо не раз поспішала до баби Мелашки то узбіч стежки покосити, то води до хати наносити, дров нарубати… Вона ж бо найстарша жителька не лише в селі, а й в усьому районі! До неї навіть кореспонденти з самої області приїжджали! Тоді посходилося люду та давай слухати, як у їхньої популярної Онищучки інтерв’ю беруть.

– Ой, а чого ви приїхали, дітки, я ж така слаба, така слаба, – знесилено й по-хворобливому зустріла шанованих журналістів лежача баба Мелашка.

– Таж ми хочемо написати про таку героїчну жінку, як ви! – кореспондент був не з лякливих і, видно, знав, як підступити до старої, щоб розговорилася. – А ви ще й така файна з себе!!! Та хто ж вам дасть сто п’ять літ, бабо Мелашко?! – догідливо підлещувався писака. – Ми чули, що вельми доброго чоловіка ви мали, то розкажіть-но про вашу любов, – враз угадав потайні ниточки-шляхи, що вели, мов лабіринт, до найтонших бабиних душевних струн.

І вмить стара розплющила широко очі, обперлася спершу на лікті й урешті сіла, спустивши з ліжка кволі ноги. Загомоніла так хвацько, що здивований од швидких перемін кореспондент не встиг і диктофон увімкнути вчасно.

– Такого чоловіка, як у мене, на хуторі ні в кого не було! Він мене так шкодував! Так шкодував! – Сусіди, що примчали на таку значущу подію, зачувши знайомі слова, вмить стали душитися з реготу. – Онуки завидували нам, не раз казали: «Бабо, ти од діда синців не носила!» Ні, він мене й пальцем не зачепив. І я встидалася щось недобре на него сказати. Ми так одне одного шанували, так шанували, що можна було до ран прикладати.

Кореспондент так захопився несподіваними бабусиними перемінами, що й про запитання забув: не йняв віри, що жінка, яка, коли він приїхав, ледь ворушила губами, тепер сидить навпроти нього й горланить так, що й сусіди чують тую гутірку. Ще й жестикулює знесиленими од старості руками.

А баба Мелашка до найменших дрібниць змалювала присутнім найяскравіші спомини свого дитинства: розложистий вигін, де випасала з хутірськими хлопчаками худобу, серед яких і її Марко був.

– Ми змалку крутилися одне коло одного. А як Марко підріс, то допомагав моєму батькові будуватися й землю обробляти, якої в нас шмат великий був. Марко і криницю нам копав: цілий місяць довбав її, завглибшки понад півсотню метрів! І так він звик до мене! Сказав, що нікому не віддасть і нікуди не відпустить!

Баба Мелашка щораз жвавішала й цим дедалі більше спантеличувала не лише чужих газетярів, а й свою невістку! Чи то подумала б Оксана, що її свекруня, од якої останнім часом чула хіба нарікання та тужні зітхання, зможе отак по-молодецьки гуторити, яскраво й захопливо розповідаючи про свою молодість?! Навіть Оксана Шолудиха дізнавалася тепер про те, чого досі не чула од свекрухи.

От як людина може піднестися духом, укріпитися на силі, коли ділиться чимось по-справжньому цікавим і дорогим!

Так от, коли Мелашці минув вісімнадцятий рік, вони з Марком надумали женитися. Але родини їхні не мали за що справити весілля. Довелося парубкові два роки чекати на свою кохану – на гулянку заробляти.

– Ви не повірите, будете сміятися, але за той час п’ятнадцять кавалерів до мене свататися приходило! – вкрай ошелешила стоп’ятирічна баба Мелашка. – Батько свариться, а я плачу. Мати захищає, мовляв, хіба вона винна, таж не посилає за ними… А Марко сказав, що нехай хоч із Москви женихатися приїдуть, а я її нікуди не відпущу й нікому не віддам! І так він два роки чекав! Ото прийде, сяде в куточку й сидить. Було, й самі ми зоставалися, то я його трохи боялася… А він мені: «Слухай, чи ти сама вдома, чи з кимсь, а я тебе не зобиджу. Не повинна мене боятися. Бо я не маю права й руки на твоє плече покласти». І так він до мене не торкнувся. Уже після весілля до себе привів, уже мав право – і ще шкодував! Боявся зачепити…»

Ох, не зміг кореспондент стримати свого захоплення та так зареготав, що з припічка аж глина посипалася.

– Та що ви таке кажете? – не вгамовувався. – Мав право – і ще шкодував??? – Уявив цю ситуацію неодружений парубок, що, певно, не з одною дівулею за яким-небудь кафетерієм голубився до нестями. – Оце так історію, бабусю, ви мені повідали! Та це ж сенсаційний матеріал вийде! Знаєте, який гонорар за нього отримаю від редактора?! – відкрито впивався радощами.

– Зажди-но, це ще не все, юначе, – спинила незрозумілі емоції стара. – Я тобі ще й про свою свекруню кілька слів скажу.

І повідала Мелашка, як її свекруха часто-густо проклинала молоду невістку, онука не хотіла, все наговорювала, щоб нездоровим на світ з’явився. Чи не тому пологи в Мелашки були вельми тяжкі, ледь не померла. Відтоді чоловік беріг дружину й більше не насмілився просити, щоб подарувала йому бодай ще одне дитя.

«Не можу важити твоїм здоров’ям, – казав, цілуючи живота, – повік пильнуватиму, щоб не народжувала й не зносила ти мук, Меланю».

Обличчя баби Мелашки та її чітка говірка зовсім не засвідчували про такий її багатий вік та досвід.

А наостанок… Диво та й годі! Стара Мелашка зволоклася з ліжка і, спираючись обома руками на стіну, пошкандибала до другої, тої, що звала великою, кімнати, мовлячи: «Ходім, покажу я вам на карточці свого Марка».

Купа людей шуснула за нею в простору кімнату, де на стіні справді висів триколірний портрет красивої молодої пари.

– Пішла б до него, лягла б коло него і так би там лежала, і ночувала б коло него, – ще дужче вразила громаду баба Мелашка. Бо хоч і мала сто п’ять літ, про смерть і словом не обмовилася.

А вже ж і сина єдиного схоронила!

Навіть коли дивилася на портрет уже покійного чоловіка, вона біля нього не лягла б мертва, а ночувала б.

Після візиту газетярів усе село ще дужче загомоніло про виняткову любов у їхній місцині. Надто молодь, що стала цитувати бабусині геніальні фрази: «Ви не повірите, будете сміятися, але за той час п’ятнадцять кавалерів до мене свататися приходили!» Або ж: «Онуки завидували нам, не раз казали: «Бабо, ти од діда синців не носила!» Ні, він мене й пальцем не зачепив». Та найбільше оцю: «Пішла б до него, лягла б коло него і так би там лежала, і… ночувала б коло него».

А як вийшла в світ газета з публікацією під назвою «Старіти красиво – таки талант», то ще довго в хатах її перечитували. Окрім цікавої розповіді, вельми файним видалося селянам закінчення статті про це вічне кохання. У ньому йшлося:

«Слухав би не наслухався розповідей таких… Нині силкуюся якнайдовше зберегти почуте в пам’яті, щоб і дітям своїм переповісти про таких щасливців. Бо їх одиниці. І не буде вже більше таких. Підозрюю: цим людям відомо про життя щось надзвичайно глибоке, важливе, таке, що відкривається хіба на схилі років. Тож дай їм, Боже, здоров’я ще на многії і многії літа! А нам – бажання встигнути їх почути».

Чого ж, Дарина теж пам’ятає, і як молодою була, і як осипав її поглядами небайдужий до неї сільський парубок Максим, що й любов одного разу їй освідчив. Але не йому хотіла догоджати сімнадцятирічна вродливиця. Тиждень минув, як став навідуватися на їхній хутір шістнадцятирічний юнак Петро. І з першої днини так до душі припав Дарині, що й описати того не годна була. Кращої за його вроду, добрішого за його серце не зустрічала зроду.