Текст книги "Із медом полин"

Автор книги: Жанна Куява

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Жанна Куява
Із медом полин

Дипломант Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА».

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю україн ської літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Передмова
Право на щастя

Щоб знати, який насправжки солодкий мед, пригуби перед тим гіркого полину.

Жанна Куява. Із медом полин

Кожен із нас має своє уявлення про цивілізаційні блага, побутовий уклад, місце та роль індивіда в соціумі, міжособистісні стосунки. Хтось обходиться «хлібом насущним», смиренно пливучи за течією, хтось береться коригувати Божий задум: сам собі виставляє планки й намагається взяти щоразу нову висоту. Але кожна людина точно знає, із якого набору складається поняття її особистого щастя, тож будь-що прагне зібрати докупи фрагменти того хитромудрого пазлу.

У романі «Із медом полин» Жанна Куява вирушає на пошуки цього споконвічного скарбу разом зі своїми героями, точніше героїнями. Бо з-поміж майже двох десятків персонажів, чиї долі об’єднані територіально-хронологічною канвою, жінки складають левову частку.

Як і в дебютному романі «Нічниця», сюжет нового твору Жанни Куяви, яка народилася та виросла на Волині, розгортається на теренах автентичного поліського села з усіма його барвами й колоритом, принадами й вадами. Щоправда, на відміну від першої книжки, де йшлося про надзвичайну силу пристрасті однієї жінки, у цій авторка створює монументальне полотно, зіткане з кількох жіночих доль, до того ж помережане життєвими орнаментами цілих родових поколінь.

Чотири головні героїні дають нам широкий спектр жіночих характерів. Марія, Тетяна, Валентина та Маргарита, колишні однокласниці й теперішні куми, – вони настільки різні, часом кардинально, немов чотири стихії: вогонь, вода, земля й повітря. Численні другорядні герої не лише урухомлюють сюжет, а й органічно доповнюють палітру людських натур. Та з волі письменниці їх об’єднує не так «мала Батьківщина», як смерті, біль, відчай і страждання.

«Село годує в усяку пору, сміється негусто, а от плаче частіше, ніж рясні дощі з неба ллють», – зауважує авторка. І справді, читаючи роман, замислюєшся: скільки ж лиха здатна знести людина, скільки кривди стерпіти? «Ніщо не стається людині просто так. Часто Бог посилає випробування, бо саме тоді ми щиро про нього згадуємо. Так він кличе нас до себе. Допускає нещастя, щоб ми до нього наближалися».

Така християнська філософія та народна мудрість перетворюють роман «Із медом полин» на один із найяскравіших зразків сучасної української літератури. Адже вустами Дарини Яворівської, бабусі Валентини, до читача промовляють Біблія, народна мудрість, життєвий досвід поколінь. Завдяки цьому, хоч і другорядному, але надважливому персонажеві, текст сприймається передусім як націотворчий код, покликаний зберегти в сучасному космополітично-урбанізованому суспільстві прабатьківське начало, наше коріння. Художній світ роману «Із медом полин» доповнюють майстерні описи побутового устрою, родинних і народних свят, притаманних поліському регіону, а також його лексика – гутірка.

Сюжетний мікрокосмос роману заворожує і тримає увагу читача в напрузі аж до останніх сторінок. А там, у фіналі, авторка несподівано моделює майбутнє свої героїнь п’ятнадцять років потому, коли вони отримають шанс змінити свої долі, точніше, їхні діти полегшать їм життя, спокутуючи батьківські гріхи. Та разом з тим намальована будучність не є константою – письменниця ніби дає можливість читачеві написати власне продовження. Тож я залюбки скористаюся цією нагодою і побажаю подругам-нерозлийвода віднайти омріяні спокій і гармонію.

Роксолана Сьома

ГОЛОВНІ ПЕРСОНАЖІ

Валька, внучка Дарини Яворівської.

Марійка Гайдук, донька Тамари, внучка Олени, двоюрідна внучка Христини, правнучка Василини.

Маргарита Чикун (на прізвисько Крадуниха), донька Ганни, внучка Параскеви.

Тетяна Онищук (на прізвисько мала Шолудиха), донька Оксани, внучка Мелашки.

* * *

…Ой-йой, що то за Пасха Свята була! І тоді, йдучи центральним парком, трималися квартетом подруги-нерозлийвода: Валька, Маргарита, Тетяна й Марійка. Утім, не теревені правили, як то робили зазвичай, не наївними смішками вмивалися, а, схиливши голови-пуп’яхи, чорним покриті, плелися за причепом старого ваговоза. Знайомий фотограф, залицяльник ще той, не на дівчат спрямовував об’єктив дешевого фотоапарата, а на молодого красеня, що бездиханно лежав у заквітчаній труні. Над нею надривно голосили старенька мати…

«А з отою? Що з отою?» – сільським жінкам не лягала на розум поведінка сором’язливої й тихої Марійки. Бо чого Тетяна слізьми землю топить, ясно було, адже вона сестра рідна небіжчика. А чого Марійка, якої досі з жодним хлопцем на вулиці не піймали, ридма ридає коло тіла дев’ятнадцятирічного Миколи, те нікому в голові не вкладалося. Бо знали цю історію без початку, але з кінцем хіба тільки подружки-нерозлийвода.

– Чи ти здуріла, Марійко?! Чого галасуєш, наче за рідним?! – Марійчина мати й собі силкувалася збагнути, що коїться з дочкою, яка дотепер жодного разу не насмілювалася осоромити ні себе, ні всього їхнього жіночого сімейства. – Де ж твій сором, дівко? Схаменися й заспокойся хутчіше! – цідила у вухо вказівками, проте швидко піймала себе на думці, що нічого не вдієш: Марійка скиглила, як ошпарене кошеня, скрививши до невпізнання брунатне обличчя, почувалася так, наче вивергнулася з плоті, впокоривши її хіба весняному легковію.

Однак подумки вона обсипала цілунками найпрекрасніше у світі Миколине обличчя…

Розділ перший
Куми

«Пасха. 1995 рік». Перегляд злегка пожовклого кольорового фото, хоч і з сухим підписом, викликав у Вальки щиру усмішку. Рівно п’ятнадцять років минуло відтоді, як народилася одна з найперших спільних з її подружками світлин. Добре, що приїхав тоді до тітки в село… – здається, Андрієм звали того хлопця, – забачив, як шкільним парком прогулюються чотири гарно вбрані юнки, запропонував сфотографувати. Мовляв, користуйтеся з нагоди, поки на плівці залишилося два вільні кадри. От десятикласниці й ухопилися за той шанс, як, бувало, за дражливі мандарини, що ними поласувати вдосталь тоді було годі, – швиденько виструнчилися рядочком, ніби під час ранкової шкільної лінійки, випростали спини та й ну позувати молодому фотографові. Але той запропонував учинити інакше: не виказувати, що хизуються для знімка, а вдати, ніби йдуть собі парковою дорогою і весело щось обговорюють…

За кілька тижнів містянин привіз дівчатам чотири однаковісінькі фото. Довелося викласти за них аж по сто тисяч купонокарбованців! Але насолода, що її вони відчувають уже стільки літ, усе ж коштувала грошей, за які на ту пору можна було купити дві хлібини або ж дизель-поїздом подолати стокілометровий шлях. Уже через рік саме таку відстань Валька з Марійкою оплачували по студентському, їдучи на навчання (правда, віддавали вдвічі більше і щораз іншими грішми, які й дотепер змінюють свою цінову породу так часто, як ото багатії іномарки), а Тетяна з Маргаритою стільки ж проїжджали до кордону з сусідньою Білоруссю: добиралися на заробітки. Але то було згодом. А тієї великодньої днини дівчата тішилися юнню, не задумуючись над майбутнім, скидалися на підгодованих курчат, що ось-ось нестимуть яйця своїм хазяям, а про безжалісно відтяті колись голови навіть не підозрювали…

Валька торкнулася вказівним пальцем свого зображення.

«Смішна така, – кинула зворушливою думкою. – Сарафан у помаранчеві ромби… Модний тоді був, – усміхнулася. – А Ритка…»

Валька прикрила рота правицею і від душі зайшлася раптовим сміхом.

– Яка ж вона завжди була кумедна! – мовила впівголоса, споглядаючи світлину недоладно вбраної подруги. – Бідолашна наша Ритка. Ритка-Маргаритка.

Валька заплющила очі, й у темені враз постала сцена з колишнього, ще шкільного життя, як вона, відмінниця й зразок для наслідування, теревенила з трієчницею, але дотеперішньою подругою про омріяне заміжжя.

– Ясно, що першою вдягне біле плаття найшустріша серед нас. Це ти, Ритко! – тицяла пальцем в однокласницю найдобротніше вбрана Валька. – Ти вже три роки, як до клубу ходиш, не те що я… досі ляльками бавлюся, – опускала очі долу й мимовіль сподівалася, що таки її, Вальку, найвродливішу серед чотирьох подруг, покличе заміж якийсь приїжджий міський красень.

– Опше-то, Валько, вже б заткнулась! – відмагалася Маргаритка. – Бо ти своїм безкостим язиком кого хоч заговориш-одурманиш, аби хотіла! Так що першою вискочиш заміж саме ти, згадаєш моє слово.

Вона стукнула по парті брудним кулачком.

Ця дівчина майже не дбала про свою мову, рідко коли добирала слова, бо в усьому почувалася вільною. Подруги потайки навіть заздрили Ритчиним вільнощам та розкутості, проте завше намагалися її виправити або повчити, бо ж знали, як «правильно». Ритка з усім погоджувалася й далі робила так, як їй бажалося, говорила те, що думалося. Як і цього разу. Вона була щира з Валькою, бо захоплювалася вмінням подруги вести розмову з парубками, які лише слину ковтали, слухаючи таку розумницю. Щоправда, Валька не тільки з ними вміла галайкотати. А й зі старими: як стане, то вдасть, що розкриває найпотаємніші шкільні витівки-таїни – так уже майстерно слова добирала. І сусідську малечу раз по раз манила захопливими казками та присмішками… Любили Вальку в селі. Хіба півдівоньки[1]1
  Півдівонька – зменш. – пестл. від півдівка – дівчина-підліток. – Тут і далі прим. ред., якщо не зазначено інше.


[Закрыть] заздростили такій любій усім чарівливиці. І передусім тому, що зростала вона у вельми поштивій родині: Яворівські здавна були зразком для решти сільських фамілій.

А Маргаритка Чикунова чим могла пишатися? Матір’ю-пиячкою? Ще гіршим запеклим алкоголіком-батьком, що його жодного разу й батьком не назвала?!

«Не можу! Не терплю! Дивитися бридко!» – приголомшувала ненависними фразами, тільки-но бачила, як сільські чоловіки знову волочуть безпам’ятного ненька до хати, аби не замерз у снігових заметах чи не захлинувся пригорщею води в мілкому рові. Тоді пінилася до сказу. Однак скільки-то разів сама його, непритомного, з тих ровів витягала! Рятувала. А щоб жив, не хотіла… Тому найзатишніше почувалась у Вальки вдома. Як немовля мліє коло маминої цицьки, так і Маргарита кайфувала на Вальчиному м’якому дивані. Бувши школяркою, вона не замислювалася, чому її подружці судилося мати і шанованих діда-бабу, й успішних батьків, і дружніх братів із сестрами; звідкіля в неї вдома такі вигоди й чому в їхній оселі навіть кіт Мартин живе по-панському. Вона просто дружила зі своєю однокласницею. І щонеділі бігала до неї в гості, бо в будні, після уроків, Валька гуляти не виходила: студіювала шкільну науку.

А от неділя – то був їхній дівчачий день. Ледве на годиннику вибивало одинадцяту, Маргаритка, вбрана у найліпше, що знаходила між усього домашнього лахміття, мчала до Яворівських. Звідти її ніколи не проганяли. А от неньки інших приятельок раз у раз чемно брехали, що доньок немає вдома. Або просто наказували йти геть, ба навіть витурювали нахабно, волаючи: «Геть із двору, а то, як і сестри, тільки й мудруєш, аби щось поцупити!» Маргарита мовчки йшла собі, а часом і бовкала щось у відповідь. Але не пручалася й не виправдовувалася. Не було ні бажання, ні потреби. Відчувала, що її рідню не люблять у селі.

Батьків мала непутящих, ще й бабу, яка щохвилини лихословила й проклинала не лише своїх онучок, а й усеньких сільських господинь. Ніхто не міг догодити цій невгамовній і завше невдоволеній жінці, що жила хіба докорами й ненавистю до всього сущого. Коли гризлася з п’яною дочкою, Ритчиною матір’ю, то ніхто вельми й не дивувався, а як безневинних сусідок через мализну курей паплюжила до шостого коліна, всі тільки чудувалися, за ошелешені голови хапалися…

Жаліли Ритку подруги. І колись, і тепер.

І ображену долею Марійку жаліли не менше.

І Тетяну. Бо було чого…

Лише Валька жалощів не викликала. Хіба захват.

До того ж не помилилася тоді Ритка із заміжжям – саме Валька туди найпершою і вскочила…

Валька акуратно поклала затерту фотографію до старого альбому, де зберігалися її дитинство та юність, а з собою намірилася взяти валізку з ноутбуком, у якому були світлини вже з іншого, дорослого, життя.

– Ой, яка ж ти красива, Валько! Яка ж ти в мене красива! – Її чоловік Арсен із півгодини тому вбрався в зручний джинсовий костюм, до внутрішньої кишені піджака поклав гаманець, що в ньому аж чути було, як шелестіли новенькі купюри щойно знятих із картки грошиків, перевірив вміст барсетки, переповненої мобільними телефонами, ключами, візитками, – чи не виклав де ненароком водійських прав.

«Таки на місці», – зітхнув полегшено, бо знав: тільки скажи, що випало з голови, куди їх засунув, – щонайменше з півгодини слухатимеш докори вибагливої дружини. Вона своєю «правильною» вимовою може дійняти до найглибших нутрощів, та так, що ще довго пектиме й дошкулятиме. З нею не посперечаєшся – однаково програєш. Годі й зіставляти мізерний, наче мишача діра, словниковий запас вузьколобого механіка з читаними щодень книжками високоосвіченої бібліотекарки. Де там?! Це ж те саме, що порівнювати денне світло з каламутним блиманням гасової лампи! Тож Арсен зазвичай мовчить. Або ж вихваляє та обсипає неоковирними компліментами кохану дружину.

Нині він упорався раніше: дарма що був робочий день, зумів вирватися за годину до обідньої перерви, перевдягнутися, випрасувавши перед тим сорочку, що сяяла на ньому білосніжністю й пашіла духмяною свіжістю. Начистив до блиску туфлі. Сподівався, що вчасними зборами догодить і піднесе настрій ненаглядній дружині. І от він стоїть напоготові у відчинених дверях, що ведуть до спальні. Саме там Валька чепуриться й виряджається в давно заплановану довгождану поїздку на малу батьківщину.

О, як шкода, що він сьогодні не зможе поїхати з нею в село, а лишень підвезе до автовокзалу! Перед великодніми вихідними мусить іще цього п’ятничного вечора піти на роботу, бо ж як без нього, начальника СТО?! А втім, Валька не вельми й нагнівалася за те, що мусить їхати в село рейсовим автобусом. Усі сто п’ятдесят кілометрів! Навіть не згадала про жахливу задушливу пилюку, що нею мусиш дихати цілих п’ят надцять кілометрів, долаючи старезним автотранспортом розбиту дорогу від райцентру до села.

Вона ж їде до бабусі, яку боготворить, і до подруг, з якими дружбу веде змалечку! Тому в такі дні ніщо не могло зіпсувати Вальці настрою, навіть запилюжений до невпізнання дорогий блакитний плащик, що його якраз убирала.

– Нічого собі новина! Ніби ти вперше помітив, що я красива, – жінка ласо вмилася чоловіковим компліментом, хутко закинула в дамську сумочку всеньке дамське причандалля, яке стояло на косметичному столику. – Усе, автобус відходить рівно за годину, а нам ще Максимка треба забрати в батьків. Одяг я йому поклала, продукти – в машині, великодній подарунок бабусі теж не забула, хрещеникам найкраще волочебне[2]2
  Волочебне – подарунок хрещеникам на Великдень.


[Закрыть] – гроші, – усміхнулася, зиркнула на чоловіка, натякаючи, що замість паски, ковбаски й червоних яєць, якими зазвичай поліські хрещені мами обдаровують своїх похресників на другий день Великодня, вона презентує пожадані купюри.

– Ніби все, Арсене, ходімо швидше, – Валька взула красиві, на високих підборах, із лакованої шкіри туфельки, схопила сумочку й поцокотіла до виходу.

Дорогою чмокнула благовірного в щічку, подивилася на себе в дзеркало високої шафи-купе, крутнулася туди-сюди, а відтак тицьнула чоловікові зібрані пакунки.

На сходах, ідучи за кокетливою звабницею, задоволений і щасливий Арсен пристрасно, але геть невміло й навіть відразливо, покалічивши внівець мелодію та переінакшивши слова відомої російської пісні, затяг:

 
«Ти, ти, ти…
Ти, ти, ти…
Ти, ти, ти – кохання моє-є-є…»
 

– Арсене, мовчи, прошу тебе, тільки мовчи, – проторохтіла звично Валька.

 
…«Ти, ти, ти…
Ти, ти, ти…»
 

Арсен знову закургикав[3]3
  Закургикати – замугикати.


[Закрыть] собі під ніс улюблену пісеньку, коли помітив у лобовому склі своєї дорогої іномарки темно-синю вивіску з білими, але геть брудними літерами «Автостанція».

Звідси Валька їхатиме до рідного села. Не сама – з маленьким синочком, який гостював у міських бабусі з дідусем – у Валиних батьків. А нині, притихши на задньому сидінні, і собі чекав нетерпляче на подорож до улюбленого зеленокосого та жовтогривого краю.

– Та годі вже, Арсене, за день уже так надокучив отою старою, як світ, піснею, – не проґавила Валька можливості вколоти чоловіка докором. – Ліпше вірші мені декламував би, – враз усміхнулася білозубо, підставила благовірному для поцілунку бездоганно затушовану пудрою щічку.

Чоловік, певна річ, скористався з чудової нагоди: ніжно торкнувся, як гадав, найкрасивішого в світі обличчя.

– Завтра на всеношну, сподіваюся, встигнеш? – суворо запитала.

– Так-так, я старатимуся щосили! – Арсен схопив з багажника всі торби й за одним заходом поніс їх до лавки, що стояла біля п’ятої платформи. Звідти до села мав від’їхати старезний автобус. Чоловік іще раз поцілував дружину, сина й помчав на роботу, щоб упоратися з усім якнайшвидше.

Валька посадила Максима на лавку, а сама спокійно стала чекати на старовічну техніку. Всміхнулася-зраділа, що Арсен іще тиждень тому купив квиток. Інакше не побачила б вона сьогодні бабусі, як і маргариток на забур’яненому квітнику її подруги Маргарити. Бо жінку ту, на жаль, цікавили не квіти – дещо інше. Таке, що вабить не очі…

Люду на вокзалі товклося чимало. Усі поспішали до рідних домівок, родичів або друзів, що жили на селі, бо де ж, як не в цій славній незрівнянній місцині, релігійні свята минають так, як велять прадавні традиції.

Максимко попросив дістати з сумки щось почитати. Валька запропонувала синові придбаний днями часопис із теплою назвою «Ангелятко». Малий миттю поринув у світ повчальних картинок, а жінка стала оглядатися довкола, чи не блукає, бува, в цім велелюдді хто-небудь з її малої батьківщини.

«Ніби нікого», – виснувала, і собі вмостилася коло сина, завбачливо застеливши лавку журналом для сучасних гламурниць. Хоч Валька й була прихильницею іншої періодики, проте, щоб відчувати пульсацію модних тенденцій, часом переглядала й ці дівочі витребеньки. І ледве вона намірилася підтримати компанію синові, обговорити з ним пізнавальні оповідки, як очима прикипіла до небаченої досі картини.

Валька одеревіла й попервах не ворушилася. Вона силкувалася зрозуміти, що перед нею: краса чи потворність? Як на побачене реагувати: лякатися чи милуватися, гудити чи захоплюватися?

Ніби мимовіль наділа чорні окуляри, щоб не здаватися божевільною, витріщаючись на ту саму людину. За темними скельцями вона могла якнайкраще розгледіти диво-жінку, яка сиділа прямісінько перед нею.

Такої, делікатно висловившись, некраси Валька ще не бачила. Обличчя молодої панянки, що привернула до себе Вальчину увагу, спершу видалося просто-таки спотвореним. Над довгим, з опуклою горбиною носом, що своїм кінчиком аж торкався верхньої тонкої бляклої губи, ледь виднілися дрібні очиці. Вони потопали в посинілих од надмірної худини западинах, тож крихітні чорні кружальця, що шмигали врізнобіч у білині очних яблук, як мухи, вражали важким і косим поглядом. Цю незугарність підкреслювала гостра борода, яка ніби подовжувала відстовбурчену нижню щелепу з неправильним прикусом. А ще – довга тонка шия, яка на тлі так-сяк засмаглих подорожніх аж блищала неприродною блідістю.

Валька уявила, що коли б сіла поруч із незнайомкою, то, звісно, почувалася б королівною, адже її розкішна засмага, підтримувана щотижня в недешевому солярії, мала таки незрівнянний вигляд…

Рідкі світло-русі космаки незнайомка зібрала в неакуратну куцу гульку, закріплену на потилиці ядучо-оранжевою резинкою. Раз по раз жінка закладала за великі й випнуті вуха пасма нерівно підстриженої гриви, що спадали з високого чола на очі й, видно, неабияк надокучали.

Валька зауважила й цілковитий несмак у гардеробі незнайомки: чорна в червоне ряботиння бавовняна сорочка спускалася на безбарвну, чи то пак вилинялу, лискучу спідницю. Ця одежина мала, здається, затуляти кістляві ноги, проте, сидячи на лаві, жінка приховати їх не могла.

«Господи, яка ж вона насправді красива!» – випурхнула з Вальчиної голови, як пташка з клітки, несподівана гадка. Валька встигла її піймати, хвильку загаялася, а відтак подумки знову проказала: «Господи, яка ж вона насправді красива!»

Певна річ, якби ця знекрашена[4]4
  Знекрашений – спотворений.


[Закрыть] до неможливості жінка сиділа напроти й кидала навсібіч невдоволені погляди, Валька, на превеликий жаль, дійшла б однозначного висновку: нещасна, бо вельми негарна. Що вдієш: не дав Бог уроди. І стала б її подумки або жаліти, або й зовсім відвернулася б, адже, помітивши таку незугарність, вона спершу справді злякалася…

Натомість перед нею світилася од безмежного вдоволення, щастя, ба навіть тріумфування й непотайної добродушності жінка, до чиїх грудей тулилося таке ж оповите втіхою янголятко.

«От що значить материнство!» – майнуло у Валиній голові. Вона не могла натішитися манюнім, чисто вбраним, із рум’яними пиріжками-щічками, десь семимісячним хлоп’ятком, що ніжилося на пестливих і таких лагідних маминих руцях.

«Які ж вони обоє красиві!» – Вальчин надпорив не мав спину. Певно, досі вона й не замислювалася над таким делікатним питанням: а чи бувають мами некрасивими? Мабуть, таки ні. Де й поділася неприваблива зовнішність цієї живора-дісної й натхненної матусі. Вона була така щаслива, що її осяйність та окриленість просто-таки зігрівали не лише ситого й доглянутого синочка, а й усіх довкола.

Валька пригадала, як на Максимових хрестинах до неї підійшла її золота бабуся Дарина і пронизливо так мовила: «Відтепер, дитино, ти не сама на цім світі, відтепер ти вже не сама».

Нині жінка ніжно обійняла Максимка:

– Золотко моє, – чмокнула в маківку сина, що, нахилившись над цікавущим журналом, щось там стиха до себе шавкотів, – яка ж я втішена, що ти в мене є, – мовила віршовано.

А за кілька хвилин…

– Кумасю, ти?

– Марійко! Дорога, яка ж я рада тебе бачити! – Валька міцно обняла дивакувату на вигляд шкільну подругу, а тепер уже й куму.

Завжди худорлява, тепер вона скидалася на зморену сорокарічну монашку: на обличчі – нуль макіяжу, і вбрана була в усеньке чорне: чорний шалик,[5]5
  Шалик – шарфик.


[Закрыть] чорна спідниця й довгий, до колін, такого ж скорботного кольору піджак. Валька одразу запримітила, що костюм у Марійки зшитий з добротної тканини, але фасон… Таких вона вже вік не бачила: навіть у селі вийшли з моди середньої довжини жакети. Колись Валька мала такий, щоправда, бузкового кольору: пошила його на замовлення, щойно вони стали популярними. Але ж то було так давно! Одразу після шкільного випускного: батьки подбали про новомодну вдяганку, аби донька мала файний вигляд на вступних іспитах до «культурного» вишу.

«Ох, Марійко-Марійко, коли ж ти нарешті знімеш із себе ту похоронну одежу?» – подумала Валька. Щиро жаліла бездольну куму, яку так давно повила коконом невідступна туга-печаль.

А вголос промовила:

– Ніби й бачилися ми не так давно, але я дуже рада зустрічі! – Валька притулилася до подруги, і їй ударив добре знайомий різкий запах ладану.

У руках Марійка тримала букет розкішних брунатних троянд завбільшки з Максимка.

– Звідки ти така? – спитала Марійку.

– Ой, – махнула стомлено рукою й опустила очі долу змарніла кума.

Попервах видалося: не хоче Марійка говорити. Але насправді вона добирала слова, щоб якнайшвидше поділитися з подругою тим, що нагромадилося в душі за ці майже три місяці, відколи вони зустрічалися востаннє.

Річ у тім, що Марійка мала одну особливість – вона вельми повільно говорила. Через це подружкам часто набридало слухати її довготривалі нудні оповідки. Тож вони або перебивали її, або просили говорити швидше. Однак по-іншому Марійка не вміла. Тому замовкала, й усі хапко змінювали тему розмови. Тим часом Марійка гадала, що дівчат просто не цікавить її розповідь. Бо якби все було навпаки, то подружки неодмінно її дослухали. Тому ніколи не ображалася на подруг, а довго роздумувала над темою, яка іншим разом зацікавила б їх напевне…

Марійка схилилася до Валиного плеча й тихцем замуркотіла:

– Тогово-но, – як завше, почала гутірку.[6]6
  Гутірка – розмова.


[Закрыть] – Зразу після роковин по бабі Христині я поїхала в монастир, майже місяць там пробула, – здивувала подругу несподіваним початком.

Валька знала про смерть Марійчиної бабусі, навіть на похорон їздила, але про те, що згорьована подруга з якогось дива до монастиря подалася, почула вперше.

– Тогово-но, – вела далі Марійка. – Так мені тяжко було, Валько, що не знала, як бути, – говорила, ніби виплітала складні узори вовняного светра. – А теперка мушу вибрати: йти у монастир чи змиритися з тим життям, яке мені судилося.

– Марійко, ти що, як ти собі це уявляєш? – скрикнула діловита Валька й змахнула враз обома руками, блиснувши червонястим манікюром. Вона скидалася на бездарного диригента, що, не відаючи, як навчити оркестр вигравати милозвучної, раз по раз переривав гру, плескаючи голосно в долоні. Оркестр затихав, а диригент кидав у повітря невмілі рухи, затим знову ляскав, коли чув не те, що мав би чути.

Валька плеснула в долоні:

– Зректися всього земного?! А як же… доня? Як же твоя Оленка?

Марійка, на відміну від запальної Вальки, поводилася стримано. З-поміж четвірки подруг вона завше вирізнялася поміркованістю, терплячістю та покірливістю. І хоч траплялися винятки з правил, та спокою тому час до часу заздрила навіть розумашна, як її називали, Валька.

– Тогово-но, а Оленка й так майже постійно в матері моєї живе. Вони там коло господарства разом пораються, на городі копаються, бабусю Олену доглядають, – Марійка згадала одну з сестер покійної баби Христини. – А мені щось так гірко на душі, що не можу спокійно жити.

Вона закрутила чорною головою.

«Авжеж, непросто тобі», – подумала Валька. А вголос додала:

– Марійко, ти ще молода, і все ще владнається! Головне – вірити в це й дуже хотіти, – заговорила повчально.

Любила це начитана Валька. Тому всі й звикли до її настанов, які частіше таки ставали в пригоді, аніж навпаки.

І хоч Валька жила в місті за грошовитим та люблячим чоловіком, це не заважало їй лишатися співчутливою. Вона дозволяла собі вишукано вбиратися, дбала про обличчя, фігуру, тож скидалася на сімнадцятирічну панну, а не тридцятирічну пані. Та й щедрості не згубила. Мавши багато двоюрідних братів та сестер, чимало племінників, вона часто-густо роздаровувала свою добротну вдяганку й модні дрібнички саме подругам-кумочкам, у яких хрестила первістків. Найчастіше – Маргариті, бо й у свої тридцять та була мала, худа і злиднями годована. Рідше – Тетяні й Марійці.

Тетяні Валька могла запропонувати хіба якісь аксесуари: модні сумки, пояси, але не вбори, бо з роками приятелька погладшала кілограмів на двадцять, та й на такі подачки від заможної подруги реагувала різко, ба навіть грубо. Дякувала за дарунки лише тоді, коли мала добрий настрій. Інакше гордо від них відмовлялася…

А з Марійкою, з дитинства звиклою до чорного, Валька ділилася хіба якимись темними шарфами та хустками, бо все інше було Марійці і замалим, і занадто кольоровим.

От і тепер у Вальчиній великій торбі лежала темно-лазурова шаль, яку вона везла Марійці. Однак гадала: казати про сюрприз подрузі поки недоречно.

– Пам’ятаєш, як у школі ми співали: «Кто ищет, тот всегда найдет…»? – Валька хотіла підбадьорити зранену подругу заяложеною, як стара бабусина хустка-салісоха,[7]7
  Салісоха (салісова хустка) – велика вовняна поліська хустка з квітчастим візерунком.


[Закрыть] піснею.

– Ой, Валько, – глибоко зітхала раз у раз Марійка.

Дивно, але навіть це вона робила повільно. Навіть скрушне зітхання в неї було затяжним і глибоким.

– Тогово-но, ти сама хоч віриш у те, що кажеш? – спокійно прошептала. – У моїй родині сподіватися на щастя?! Ой, – махнула рукою. – Я ото монашок наслухалася…

Марійка зирнула на Максимка, що не відводив погляду від замурзаних циганчат, які ходили й випрошували в людей гривні. Поруч на лавці вона поклала букет. Валька небавом порахувала: рівно вісім квіток.

– Мабуть, і в монашки я не гожа, – сумно додала кума в чорному.

– Марійко! – заскрипіла кума-містянка, але враз умовкла.

– Бо тогово-но… Неправильно я думала, що в монахи йдуть ті, хто пережив якусь трагедію чи розчарувався в мирському житті. Мені сказали, що коли ти втікаєш від проблем, то не почуватимешся щасливою в монастирі. Треба мати Божий поклик.

– Та це зрозуміло, – кивнула Валька елегантною легкою укладкою з чорного, як у Марійки костюм, волосся.

– Але я побачила, що в монастирі шукають рятунку навіть бомжі, яким нема чого їсти, – ділилася свіжими враженнями й мішма згадувала все й одразу Марійка.

Валька терпляче слухала.

– Теперішнє безгрошів’я й біднота геть вибили людей з колії, – міркувала. – У Божій обителі вони шукають, чим прогодуватися, уявляєш? Тогово-но, але монашки нікого не проганяють, справді дають поїсти, знаходять для них таку-сяку роботу… Може, й мені чимось зарадили б?

Валька хотіла почути врешті головне від куми: що змусило її податися в монастир? Але поклала собі не квапити куму, старалася вислухати. Та все ж не стрималася, таки перебила її неспішну балачку:

– Подруго золота, але ти уявляєш, від чого ці люди відмовляються?!

– Знаю, – випалила, кивнувши, Марійка. – Знаю, що нам у селі не так уже й пусто живеться, тому й боюся, – примовкла. – Там, бачиш, тогово-но, морально важко…

Марійка крутнулася туди-сюди, щоб пересвідчитися, чи нема де чужих вух, котрі не дочують, а прибрешуть: мовляв, наймолодшій самітниці з отого вдовиного сімейства один біс, що буде з її малою донькою, недужою матір’ю та старою бабою Оленою, котра досі неабияк допомагає сімейству в господарстві. Їй би свою дупу примостити, зажити спокійно, он уже й до монастиря збирається, побожна така, бач… Ні, не помітила Марійка таких вух. Вела далі:

– Головне, тогово-но… мати чисте серце й чисті думки…

– Наче в тебе вони закалякані,[8]8
  Закаляканий – брудний.


[Закрыть] – кинула Валька, але це прозвучало так, наче між іншим.