Текст книги "Із медом полин"

Автор книги: Жанна Куява

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Рік перед звільненням Христина попрацювала ще й конюхом. Годувала, поїла та гній вивозила од вісімдесяти коней. І таки діждала щастя несусвітнього: повернулася до рідної домівки живою.

Однак не до матері поспішила, а до свекрухи.

– Я до смерті доглядала стареньку Михайлову неньку. Не йшла вона до дочок, казала, що зі мною їй ліпше, – це те, про що досі з гордістю споминає неговірка Христина.

Оте свекрушине признання – єдина добра пам’ятка з її молодості. Воно додавало наснаги жити, бо відчувала, що потрібна комусь, що відповідає за стареньку. Нема чого казати про жахіття, й ворогові не зичене, яке всеньке життя червом душу виїдає, адже обидва її синочки народилися неживими.

Як таке пережити матері?

Але щось-таки тримає її на землі…

Ба навіть попри цілий жмут гіркоти та скорботи очі цієї жінки світяться добротою.

З дев’ятнадцяти літ самотня Христя всеньке тепло віддавала спершу свекрусі, а відтак сестриній нащадниці Тамарі, що оце якраз вичитувала-напучувала закохану доньку Марійку.

– Мамо, я… я… люблю його й любитиму завжди, – Марійка горнулася до рідних долонь, що більше не наважувалися хапатися за рушник і лупцювати зобиджену кровинку.

Тамара заспокоїлася й поклала собі поговорити з донькою душевно. Бо не на жарт злякалася. Те, що почула допіру від Марійки, збентежило і вже не давало спокою. Після того, як сказала: «Йой, дитино, схолонь, прошу тебе! Ти ж іще геть юна, ще стрінеш свого єдиного! Змилуйся, не зациклюйся на ньому: нема ж уже Миколи!» – почула доньчине: «Для мене він живий, мамо. І тільки за нього вийду заміж».

У це годі повірити, але Марійчині почуття були такі сильні, що вона надумала… стати за дружину живому для неї Миколі. За кілька днів після сорокового обіду подалася до Онищуків, сказала Шолудисі, що прийшла з намірами залишитися назавше, стати за невістку… Просила, плакала, вмовляла… Та хіба таке можливе?

Розділ третій
Приїзд

Сонце потроху ховалося за стару тополю, яка багато літ буяє на розкидистому вигоні. Вибравшись нарешті з задушного транспорту, Валька з Марійкою та маленьким Максимком поспішили в одному напрямку.

«Ох і красиве вечорове поліське село! Ох і миле серцю!» – роїлося у Вальчиній голові.

Жінка роззирнулася навкруги – тиша. Прониклива така, заспокійлива… У повітрі витала стражденність Великої П’ятниці. Шкода, що сьогодні Валька не відвідала такої важливої Божої служби. А їй баба Дарина розповідала, що та п’ятнична відправа – не що інше, як похорон Христа.

«Розіп’ятого Ісуса, погребаючи, обвили в плащаницю. Тіло треба було схоронити до суботи, бо цей день у євреїв святковий. Торкатися мерця в свято не можна було, це вважали за осквернення, – чуються слова побожної баби Дарини. – Тому на плащаниці, в якій було тіло Христа, навіть зосталася його кров, що її не встигли обмити… Ото це полотно із зображенням Ісуса і почитують у п’ятницю в церкві. Бо ж на ньому самою кров’ю написано історію нашого спасення…»

Валька піймала себе на думці, що тепер баба Дарина небоязко розповідає своїм онукам історію Божого похорону. Не так, як замолоду, коли й казати таке забороняли. Тоді повідувала про Бога, зачинившись у середній кімнаті з одним лишень вікном. Ще й ретельно запинала його фіранками. Сподівалася, ніхто не підслухає і не видасть її сільській владі. Бо хіба ж недобре щось коїть? Белебенить[34]34
  Белебенити – плескати язиком.


[Закрыть] собі бабське, та й годі.

Валька дотепер пам’ятала розповіді про Чистий четвер, про Таємну вечерю Ісуса… А ще як незвично реагувала баба Дарина, коли саме цього дня мати бралася підстригати малу Вальку, примовляючи: «Тому це тре’ зробити, щоб голівка не боліла й волоссячко не лізло».

Тоді стара Дарина, як ніколи, широко вирячувала очі, кумедно так, у гострі кутики, зводила брови, шилила губи, прицмокувала тим пересохлим дзьобиком кілька разів, а відтак затягала якнайдужче кінці будньої хустки-салісохи й протяжно мимрила дивне: «Ох-тя-тя-тя-тя-я-я-я-я»… Валька вмить заходилася реготом, і ледве її мама хотіла щось мовити, як бабуся зникала в іншій кімнаті. А за вечерею, коли донька питала матері, чому вона так повелася, Дарина лишень відповідала: «Не знала я таких законів одвіку, мо’, й треба так? Молоді нині більше знають».

Наче в тумані, зринув у Вальчиній пам’яті й дідусь Петро, що його понад десять літ, як не стало. Побачила перед очима незабутню картину: на низькому, із залізними бильцями й тонким матрацом ліжку він спить, зморений утомою. А на його животі, як у лісі на пеньку, повсідалися онуки. І все раз по раз скубають діда за обрідкуваті посивілі кучерики, що сіпаються на грудях од голосного хропіння, супроводжуваного не вельми приємним запахом. Дід після тяжкої праці любив повечеряти поцілованцем (так називав скибку хліба з хрусткою скоринкою, яку відрізував від непочатого краю хлібини). Добре натирав його пекучим, але таким пашистим часником. До того духу дітвора звикла ще й тому, що часто, перш як братися до вечері, заводила двоголосо улюблену дідову пісню з притиском на словах: «Черствий окраєць хліба з часником для мене найсолодшим був сніданком»…

А передвеликоднього п’ятничного вечора запах із дідового рота нісся ще терпкіший, бо після денного постування, перед самісіньким сном так наїдався, що на ранок у баби Дарини й снідати забував просити. Адже в п’ятницю, – знали про те всі діти Яво-рівської, – поки не винесуть плащаниці, віряни не повинні їсти. Хіба після служби, та й то страви були пісні, ба навіть сирові.

– Цього дня й на городи йти не варто – слід присвятити себе печінню великодніх пасок, – радила – не наказувала баба Дарина.

Валька добре пам’ятала родинні згадки й про те, як поспішала сімейка Яворівських до сусіднього села, що за сім кілометрів, у монастир на відправи та сповіді, бо місцеву церкву спершу закрили, а відтак зробили з неї краєзнавчий музей.

Ініціаторкою того була місцева головиха. Поважна, владна жінка, очоливши тоді сільську громаду, всім єством узялася за ідейну перебудову й за лічені дні повикидала-спопелила весь церковний «непотріб». Відтоді минуло майже сорок літ. За цей час церква відродилася, святу обитель очистили від портретів, погрудь, багряних стягів і прапорів з ликом Леніна, а от у головихи… одно по одному, як оті свічки зі зруйнованого храму, позгасали діти.

Мала їх трійко. Дві донечки вже вчилися у старших класах, як сорокатрирічною зважилася на третє дитя. Бо чоловік до нестями марив спадкоємцем. І таки не прогадала: Бог послав родині жаданого хлопчика. Послав і забрав небавом. Схоронила головиха дворічного сина, так і не дізнавшись, од чого посеред ночі спинилося крихітне серце, бо не дозволила любе тільце нівечити, експертизу робити…

Не стерпів утрати чоловік – подався на заробітки за кордон, принаймні так пояснив свій від’їзд, і тільки його й бачили…

Біда й колись не ходила самотою. Як грім з ясного неба, занедужала старша донька владної самітниці. Рак. Хоч що робила згорьована мати, хоч до кого зверталася, гроші в столичних депутатів вибивала, медиків найкращих вишукувала, та марно.

Не викупиш здоров’я й за золото…

Не стало цвіту на головишиному квітнику життя, поросло воно суцільним полином…

Схоронила доньку. Посивіла, зчорніла, на роботу більше не повернулася – жити не хотіла… І до церкви не пішла.

Десь за два роки й молодшу донечку на той світ проводжала: тоді заледве ноги волокла. Поки виходжувала останню кровиночку, що з муками й фізичним болем майже рік по лікарнях кантувалася, то на чорну землю скидатися стала. Гудила себе, картала й проклинала, що не догледіла, не врятувала плоду від крові й плоті своєї, зосталася сама… Кожному, хто жалів і навідував сіромашну, бідкалася, мовляв, чом смерть до мене не йде, як же померти хочу!!! Та Бог її ще сім літ на цім світі продержав… Чекав, що покається?

Думки про задушевні бабусині оповідки хутко віднесли Вальку до рідної хати, де довгокосі берези й де дотепер вона любить запетлювати міцнюще галуззя у справжню гойдалку, всідатися на неї, як на бабусин припіл, і ну гойдатися, як маля. І заплющувати очі, вдихати глибше живодайну свіжість, напиватися нею, як вранішнім молоком, ще й квітковими пахощами, ніби теплим укривалом, оповитися…

Тут тобі й зелень оздоровча, і власне подвір’я, на якому хочеш – бався, а хочеш – танці витинай чи багаття запалюй і сало з картоплею смаж. Одне слово, вечіркуй до світанку. І ніхто не стукотітиме в двері й не вимагатиме затихнути й припинити розгардіяш…

Село – велика благодать, і тому годі перечити. Щоправда, люди…

Валька тішилася, що їй пощастило зростати там, де залишають у спадок неоціненну науку, якої не навчають в університетах, бо наука ця особлива. Проте мало хто з Вальчиних однолітків її опановував: не вважав за потрібне те робити…

Вона раділа, що могла черпати бодай крихти бабусиної мудрості, яка насправді доволі легко осідала в закутках її пам’яті, лягала на душу, наче листя на безшумну воду. Але чомусь не хотіла тої мудрості цінувати й черпати сільська молодь…

Знала Валька й те, що ці всі знання та принади зникають. Разом із людьми, які невічні. Чи не тому її односельців почали покидати душевний спокій, ота по-філософському розважна гутірка, поміркованість; десь дівалися поміж людей доброзичливість, споболювання і, головне, бажання довідуватися і знати більше… Валька не хотіла, щоб те саме сталося з нею. Тому переїхала до міста. Вважала: там їй вдалося відшукати внутрішній спокій, зростати духовно, ставати глибокодумною людиною – усе, чого прагнула найбільше.

– Слухай, Марійко, а ходімо післязавтра до ставка святкувати Пасху, – запропонувала Валька, побачивши, як у мілкій придорожній копанці хлюпочуться дві галасливі качки.

– Добре, – спокійно чи радше байдуже відповіла Марійка.

Валька відчула, що подруга ще не всім із нею поділилася, щось іще мучить її, мордує, але повертатися до серйозної розмови вона не хотіла.

– Максимку, а ти чуєш, як пташечки одна одній «на добраніч!» витьохкують? – чаруючись рідною місциною, спитала Валька в сина чудернацькою примовкою.

– Та чую… Тільки качки заважають, – трохи насуплено відповіло хлопча.

– Ой, та ми зараз як прийдемо до бабусі, як станемо на порозі, як заспіваємо разом із пташечками! – сміхотливо залепетала абищиці Валька.

Максимко, видно, уявив, як стануть під хатою його доросла мама, бабуся Дарина, він і, витягши шиї, всі разом долучаться до пташиних витьохкувань. Бо враз зареготав так дзвінко, що сполохав цілу зграю вороння, яке примостилося ночувати на версі високої густолистої тополі. Вона вірним солдатом ось уже кілька десятиліть стереже при дорозі криницю з найсмачнішою та найкориснішою, як вважає тутешній люд, водою на селі.

– Швидше біжімо до бабусі, швидше, – прискорила ходу Валька.

Малий і собі заплигав по-заячому, радісно поскакав.

Марійка ще трохи подріботіла в ногу зі щасливим сімейством, а відтак звернула на вузьку стежку, що вела до батьківського дому, побажавши наостанку: «Смачної паски, Валько!»

Розділ четвертий
Маргарита

– Мамо, на руці! Ма!!! Руці!!! – лементувала дворічна Василина, і здавалося, що нині в глухій товщі нічного лісу не знайдеться більше жодної живої душі: ні звіриної, ні пташиної. Але Маргарита добре знала: то не так, адже за свої тридцять літ витоптала прадавні нетрі вздовж і впоперек. Просто сьогодні місяць чомусь узяв і не зійшов угорі. Мо’, нагнівався? На те, що Ритка знову сунеться додому з двома малими дітьми посеред ночі? І знову напідпитку? Але ж цього разу вона не в компанії гульма гуляла, а тяжко трудилася, допомагала рідній сестрі! Чого ж на неї ображатися?! Наробилася, як каторжна: за день десять соток картоплі посадили, і то вчотирьох лишень!

«Що за народ у нашім селі живе: от-от Свята Пасха, а їм ще й городи треба встигнути посадити!» – думалося змореній Маргариті. Вона й далі не зважала на малечий вереск. – Тамо-но-во баба Яворівська ніколи в п’ятницю на город не сунеться. А її ж найбільше шанують у селі! І побожна, і діти… які он! Не було такого, щоб проти Великодня в п’ятницю вона перлася на поле! У четвер, скільки пам’ятаю, знай, паски пече, а далі в господарстві щось там собі порається, дітей з онуками доглядає, а не бульбу садить».

Рита змусила себе облишити думки, бо старша Катерина дедалі сильніше почала сіпати її за правицю:

– Мамо, та візьми ти її на руки, бо зараз ще якого Ярмолича прикличе – й буде нам тут біда, – п’ятирічна Катеринка знала, що каже, бо вельми вже боялася, як і всі її вуличні друзі, страхітливого безмовного дідугана. Малим лячно було навіть стрітися з дивним чоловіком, що тільки-но когось помічав, як ураз витріщався сірими глибоченними очима, оскалювався на всі зуби й починав безперестанку вимахувати руками. Дорослі називали його просто Німий. Подейкували, що у війну цьому бідоласі чи то фашисти, чи то свої відрізали язика. Але чи правда те, Маргарита не знала. Тож і собі, забачивши дивака, трохи лякалася, бо не розуміла, що так хвацько намагається розповісти чи попросити сивочубий стариган.

Тепер жінка замислилася, вона й справді хотіла б знати, що сталося з Ярмоличем, але чомусь ніколи ні в кого про нього не розпитувала. Згадувала лише, коли стрічала десь вулицею або коли діти лякали ним одне одного.

«Не забути б у Вальки розпитати», – подумала й умент забула про Німого.

– О, Васю, як же ти мені, бляха-муха, набридла! – застогнала втомлена Рита. – Скільки можна совати тебе по руках?! Ти ж уже велика дівчина! Чого тобі не йдеться збоку, коло матері?! – жінка крикнула на доньку, але хутко присіла навколішки й стала тулити до себе зарюмсану малу, мовивши: «Цить-цить, візьму-візьму тебе на руці».

Так і вчинила. Кошика з копачкою, що їх досі несла на плечі, віддала Катерині й примоцувала[35]35
  Примоцувати – прикріпити, прилаштувати


[Закрыть] на доччиній спині так, щоб та конструкція добре трималася й, не дай Боже, не випало з плетінки гостре залізне знаряддя, не пошкодило малій ноги. Дівча слухняно вчепилося замурзаними руками за добре знайому ношу й манюніми крочками подріботіло за матір’ю.

Маргарита, дарма що була натомлена й хмільна, прошкувала впевненою ходою.

– Пожди тут! – спинилася біля двору Яворівської. – Сідай ось на лавку, Катерино. Я тільки дещо спитаю в баби Дарини й вернуся, – наказала старшій доньці. Поклала біля неї приспану Василину, яка ще в лісі, вмостившись мамі на руки, міцно заснула.

– Бабо Дарино, одчиніть! – постукала в те вікно, де горіло світло. – То Рита Чикунова прийшла до вас!

Уже за мить почувся брязкіт защіпки од вхідних дверей.

– Ритко, а чого ж так пізно? – привітна господиня розчинила навстіж двері. – І діти з тобою! Ой-йой, вас що, з дому вигнали? – видно було, що Дарина неабияк сполохалася, бо підбігла до малих і вже намірилася вести їх до хати.

Але Рита спинила добродійку:

– Ні-ні, ніхто нас не виганяв, ми од Людки меї йдемо, в неї бульбу садили, – пояснила запинаючись. А відтак тяжко переступила поріг ошатної господи, причинила двері, додала: – Бабо Дарино, опше-то, я того… спитати хотіла… чи сказати?… Ну… не маю з ким про таке поговорити…

– А що таке? – люб’язно спитала стара.

– Чортівня якась, опше-то, та й годі! Завтра хотіла до церкви йти сповідатися і…

Рита скривилася й надалі торохтіла, вже не стримуючи рясних сліз:

– І все! Не можна! Ну не зараза, скажіте?! От тільки зберуся йти до церкви сповідатися, а вони тут як тут! – жінка показала на низ живота, натякаючи на місячне. – Перед Різдвом так було! І торік на Паску! Бабо Дарино, то якась напасть! Певно, така вже я безбожниця, що пустий (так Маргарита завжди називала нечисту силу, бо так ту силу звали в її хаті) до церкви не пускає, – од плачу її обличчя заслонилося кривою, як у недбайливої господині на кухонному буфеті, ширмою.

– Ритко, не вигадуй, – баба Дарина стала втішати розбиту й підпилу плаксуху. – Люди, бач, забобонні, вірять у всякі прикмети… Але то все фантазії. Тож добре було б саме перед Великоднем посповідатися, бо для того ми й по-стимо-очищаємося. Та ти заспокойся, бо те, про що плачеш, – просто збіг! Аби хотіла, то й після свят посповідаєшся. Тому бери дівчаток і йди додому. Завтра субота, треба готуватися до Пасхи, – Яворівська пригорнула до себе заспокоєну п’яненьку жіночку, по-материнському погладила її по голові, завинутій у парчеву косинку. Затим увімкнула надвірний ліхтар, провела сімейку безмісячною вулицею і, коли постаті закотилися за кленову стіну, тричі їх перехрестила.

Сама ж вернулася до хати. Там, у задній кімнаті, вже солодко посопували дорогі, як щоденні ранки, гості: внучка Валька з сином Максимком, що прибули вечірнім рейсом із міста.

Маргарита зайшла в сіни. Не задумувалася над тим, чи, бува, не занадто гримає дверима в кімнату. Світла в ній не було, а це означало, що мати п’яна спала й будь-якого шерхоту чи грюкання вже не почує. Баба, коли й почне спросоння докоряти та вичитувати, то ледь чутно, бо сил і здоров’я на те не мала вже останні п’ять літ.

На кухні курив п’янезний Андрон. Схилившись над не-витертим після скупої вечері столом, в одній руці тримав недопалка, другою притримував голову, що ніяк не слухалася, – моталася, як іграшкове новорічне яблуко на нитці. Через це Андронові вельми трудно було надибати свого рота, щоб устромити в нього скрученого власноруч цибуха.

Рита мовчки напилася води, бо мучив сушняк, і сховалася у кімнаті. Борони Боже, починати бодай якусь гутірку, коли Андрон у такому стані: побудить не лише хатніх, а й сусідів. І таке почнеться! До крові всі товктимуться…

«Тільки б не це, – подумала Рита й увімкнула нічний світильник, що ледь-ледь замиготів коло самісінького двоспального ліжка (єдиний власний недешевий і гідний, на її думку, покуп).

Відкинула ковдру.

– Хутко роздягайтеся і спати! – наказала донькам, які, чуючи розкотисте хропіння баби Ганни, і собі боялися порушити більш-менш благодатну й таку рідкісну в цім домі тишу.

Дівчата слухняно схопилися скидати з себе брудні черевики, такі ж вимазані штанята, колготки, светри, трусенята. У самих майках повискакували, як зайці, на постелю. А затим чи то з несподіваного спокою, чи, може, з того, як, на диво, вправно та швидко вони впоралися з маминим завданням, стали під ковдрою пустувати й заливчасто хихотати.

– Ану, замовкніть! – скомандувала Рита. – Спати – я сказала!

– А хрещена казала, щоб я вмивалася перед сном, – висунула носа з-під ковдри старша Катерина. І знову разом із сестрою вибухнула дзвінким сміхом.

– Заткни рота, Катерино! Хочеш, щоб Андрон приліз і коло тебе влігся?! – налякала малих.

А що таке вже траплялося, й не раз, то дівчата вмент утихомирилися.

Ритка теж нічого не вмивала й не підмивала. Скинула стару жмакану (вельми модну шкільної пори) куртку, запорошені на картоплиську штани, аж почулося, як з їхніх холош посипався пісок. Позбулася грубого й не менш закуреного пилом светра. Кинула те все на підлогу й сама в одній тенісці пірнула під ковдру.

– Маргарито! – почулося з кухні. – Маргарито! – голос лякав нелюдською хрипотою й гарчанням.

«Господи милосердний, втихомир і освяти, – хутко почала молитися Маргарита. – Матінко Божа, дай нічку щасливеньку, тиху, мирненьку, – пригадувала благальні слова, що ними ще в дитинстві поділилася подружка Валька. – Отче наш…» – сутужно згадувала молитву, як уміла, просила Бога про допомогу.

Доньки й собі нишком щось шварґотіли, скидалися на переляканих цуценят у холодній буді. Бо, коли Андрон, баба Ганна чи навіть мама влаштовували буйні ночі, малі зав ше ховалися під ліжками, де, бувало, й пересипали до ранку. Тому знали: хай там як, а коли не висовуватися, то біда омине.

Часом Бог чув Риту й допомагав. Як і цього разу. Ще кілька разів Андрон викрикнув ім’я Маргарити й стих. Певно, заснув прямісінько на стільці, зваливши неслухняну голову на стіл. Доньки ще трохи пововтузилися й позасинали. А Маргарита… О, як вона ненавиділа ці моменти! Саме після Андронових нелюдських окриків їй несила було чути, як хтось іще кличе її отак: «Маргарито!» Вона ненавиділа своє ім’я. Ще зі школи.

«От у Марійки, Вальки й Тетяни – імена як імена, а мене якоюсь квіткою назвали. Чорті-шо!» – думала тоді.

Але що то за рослина, яка вона на вигляд – не відала. Може, якби завважила дрібненькі й ніжні жайворонки (так називають маргаритки, бо прокидаються вони з першими променями сонця, не бояться приморозків), то й ліпше ставилася б до свого імені. А так… Ці квіти лише одного року рясно цвіли од весни й до осені на їхньому квітнику. Затим нанівець звелися, бо, як гадала найстаріша Крадуниха, наврочили заздрісні сусідки.

А ще вогню додала класна керівничка, що якось на виховній годині зачитувала учням значення їхніх імен. Маргаритка так цим пройнялася, що повірила кожному почутому, а відтак самотужки прочитаному слову.

– Дивися, що пише, – немитими руками тримала вона диво-книжку, яку попросила в керівнички почитати ще й на перерві за однією партою з Валькою. – «Дуже самостійна, прямолінійна, висловлюється, як заманеться, не зважає на оточення, збиваючи з пантелику дорослих, зокрема й батьків». Треба цю авторку з моїми батьками познайомити, – показала на дошкульне слово середнім пальцем, хмикнула й вернулася до книжки: «Прямолінійність та категоричність, змалку властиві Маргариті, даватимуться взнаки й у дорослому житті. Хоч за умови належного виховання ці негативні риси Маргарити можна значно пом’якшити…»

Над цими словами дівчина не задумалася, бо що таке батьківське виховання, не знала.

– «Грубість і невміння поводитися на людях спричинятимуться до конфліктів з оточенням. Уже в шкільні роки вирізняється логічним мисленням. Маргарита має ексцентричний характер, але не егоїстка. Стосунки з однокласниками нормальні, вона ніколи не відмовиться їм допомогти, однак близьких подруг усе ж не має». Валько, бляха-муха, але ж то неправда! – розгнівалася вмить. – Ми ж дружимо по-справжньому, то нащо таке писати?! – зазирнула подружці у вічі й далі стала читати невтішне: – «Маргарита нетерпляча, їй треба все й одразу. Може, тому вона, не роздумуючи, виходить заміж за першого вподобаного чоловіка і майже завжди нещаслива в першому коханні». Ото-то порадували… Валько, нащо нам отаке-во-ново про себе знати?!

По цих словах дівчина читала мовчки. Врешті відкинула книжку на край парти й вискочила геть із класу.

Валька розгорнула трохи зім’яту брошурку й собі прочитала прикре: «Розлучившись, Маргарита зазвичай швидко виходить заміж удруге, до того ж не через велике кохання, а щоб комусь довести щось і позбутися відчуття непотрібності… Маргарита любить чоловіче товариство, обожнює залицяльників, своєю поведінкою часто дає чоловікові привід до ревнощів».

– Ритко, та заспокойся ти, – Валька знайшла подругу за рогом школи, де вона, згорнувшись калачиком, лежала на зеленій траві.

– Усе не так! Чого в мене, бляха-муха, все не так?!

– Ще все попереду і ще все може змінитися, хіба ти не знаєш? Добре все ти знаєш! От захочеш, будеш співачкою, а не захочеш – хорошою хазяйкою, мамою… Це ж не конкретно про тебе написано. Гм… А я взагалі пропустила, що там про Валентину читалося… Знаєш, що мені бабуся сказала, коли я спитала в неї про людські імена?

– Що?

– Ім’я – то набір звуків або букв, тому воно не може впливати на людську долю. Наша доля залежить тільки від того, як ми живемо.

– Валько, ніколи, бляха-муха, не кажи на мене Маргарито. Таке воно мені немиле те ім’я! – звеліла подрузі, а зрештою, й однокласникам, що позаочі, звісно, казали на неї не інакше, як Крадуниха.

Так називали всіх жінок цієї «проблемної» і «непристойної» родини. І то – здавна.

«Андрон… А що може означати таке дурнувате ім’я?» – нині в ліжку подумалося Маргариті.

Вона згадала, як колись Валька обережно так спитала її, чому вона до батька на ім’я звертається, а не кличе татком? І то так скептично, промовляючи те дивне ім’я – Андрон – без добрості.

Як тоді кортіло Маргаритці озватися гірким: «Я опше-то не бачила його тверезим. Ніколи! Ото скільки живу, стільки й просинаюся від крику, матюків і прокльонів. Якщо вранці мати не дає похмелитися, то його очі заливаються кров’ю, погляд провалюється десь на той світ, долоні скручуються в кулачища, й тоді він годен убити навіть нас, своїх дочок! Ніколи не зважає, по чому лупцює. Тепер у нього не так багато сил, бо стільки років труїтися самогоном, сама розумієш. Тверезою мати дає йому відкоша, то він до неї менше руки простягає. А на нас трьох добряче може оскому зігнати! Отож ми стараємося втекти з хати. Він же ті бучі найчастіше серед ночі збиває, то ми з сестрами летимо за хату, ховаємося в картоплинні чи в березнякові ген за полем. Уже не раз там ночували… Тварюка! У світ би пішла, хоб не бачити того невдахи. Усе йому не так: дочки – байстрючки, виродки, змії… Таких слів, якими називає нас, матір, бабу, навіть не придумаєш. А він проказує їх щодня…»

Але Маргарита відповіла:

– Опше-то, Валько, коли я чую від тебе, що батько тобі чоботи купив чи підошву в кросівках приклеїв, бо надірвалася, мене капець якийсь хапає: в голові не вкладається, що таке може бути. Певно, такими й мають бути хороші батьки. А мої… Не знаю… Такі, які є. Але Андрона батьком не називаю та й не назву ніколи, бо не вмію. Не навчили мене такого слова…

* * *

Із трьох дочок Ганни Крадунихи (це прізвисько дісталося їй од старезної матері Параски, яка ненавиділа всіх і руки мала такі, що часто до чужого тяглися) тільки Маргарита була вдатна до науки. Подейкують, що мати народила її від колишнього директора школи, бо якраз за його керівництва прибиральницею там працювала. Але про те хіба старші жінки торохтіли, та й то зрідка, бо ж давня інформація. Їм би свіженькі кісточки пообгризати, борошенцем-домислами притрусити і, як свіженький наїдок, винести в село на спродаж-обсмоктування.

Ширилися селом плітки й про те, що молодші на рік і два Людка з Любкою теж не Андронові. Але нащо те було знати Маргаритці? Вона б рада уроки вчити, та не було де. Тулилося чимале сімейство в невеличкій мазанці з однієї кімнатки, що в ній дорослі підпирали стіни, окублившись на залізних ліжках, а менші обліплювали долівку на діркуватих матрацах. Разів зо три Рита брала до рук підручника, мабуть, із географії, але після того, як він згорів у грубці, бо муляв очі Андронові, більше нічого з портфеля витягати й не наважувалася. Що запам’ятала на уроці, то й тримала в голові, наче в сірниковій коробці. Треба згадати про якусь тварину з Червоної книги – поринала в скупі архіви пам’яті й з них по дещиці діставала занотоване.

А ще Рита мала хист до музики. Нову мелодію запам’ятовувала з першого разу і розкладала її на два голоси ліпше від будь-якого місцевого музиканта. Ото вже щастя було, коли шкільний учитель співів саме з їхньої дружньої четвірки створив колектив «Поліські невістки». Відтоді дівчата виспівували двоголосо чи не на всіх важливих сільських святах.

Маргарита мало зважала на сільські пересуди, намагалася, хай там що, добре ставитися до матері, бо вона, хоч і випивала, проте щоп’ятниці топила піч і пекла хліб на цілий тиждень. І оті свіжоспечені буханці були для Маргарити найсмачнішою з усіх страв на світі! Зазвичай саме вона діставала їх з печі, бо мати, налигавшись до тої пори, валялася вже на тапчані у веранді. Дівчина відкушувала ламанець золотистої скоринки й забувала про всі прикрощі на світі. Що там наїдок, як то цілюща панацея! Бо ледве в крихітній кухоньці відчувався запашний незрівнянний дух, що розпливався всією хатою, Маргарита розуміла: не все в її житті гірке й собаку-вате, мати все ще дбає про харчі, а баба, поласувавши запашною скибкою зі смальцем, бодай на трохи забуває чорні прокльони.

От кого-кого, а свою рідну бабу Параскеву Маргарита чисто ненавиділа.

«Тільки б не озлитися на цілий світ, як оця стара, тільки б не осатаніти», – шепотіла після того, як від рідної людини чула вслід: «А хоб тебе чорти вхопили! Хоб ти щастя не мала й добра не знала! Хоб на тебе пранці напали, сучко проклята!!!» У такі хвилини п’ятнадцятилітня Ритка летіла ген за хлів, ховалася поміж крислатих беріз, виймала з кишені пачку «Прими» без фільтра, затягалася пожадливо й злюче буботіла далі: «Тільки б не осатаніти, як баба, тільки б не озлитися на світ, як ця стара…»

Про сестер Любку та Людку люди теж усяку всячину говорили. Бо дівчата і двієчницями в школі були, і крадунками. Тож їх по заслузі так узивали. Скільки-то разів директорка школи саме Маргариті наказувала відучити Люду й Любу від неприпущенного злодійства, а то в міліцію заберуть! Та хоч як старалася, хоч скільки говорила з ними, однак змінити сестер Ритка так і не змогла. Вони й далі цупили в шкільній їдальні ложки, гранчаки, витягали з чужих кишень помади, улюблені смоктунці[36]36
  Смоктунець – карамелька.


[Закрыть] й вертілися коло чужих грядок із запашними полуницями, щоб потайки зірвати одну-другу ледь почервонілу ягоду.

Єдине, чого й під прицілом не могли взяти малі крадійки, то це грошей. Ні копійки, ні паперові купони не цікавили семикласниць, бо те велике лихо, що спіткало Гайдукових Вітька та Іннусю, племінників Маргаритиної подружки Марійки, запам’ятали, либонь, назавше. Їхніми розбитими кулачками, з яких визирали закривавлені рублі, дотепер сільські жінки лякали своїх і чужих дітей, щоб не квапилися на чуже добро.

* * *

Пригадуючи свої дитячі проблеми, Рита відчула легкість і розслаблення. Давно вона не споминала шкільних років, а виявляється, донині саме вони були найщасливішими в її житті. Бо, заледве переступила поріг дорослості, посипалися на неї такі несподівані перипетії, що й сама не могла розчовпати, як те все зносила й переживала.

Авжеж, життя змалку не балувало її солодощами. Але що воно може бути аж таким гірким, Ритка й уявити не могла.

…Віктор прийшов з армії якраз напередодні випускного вечора, до якого четвірка подруг підготувалася надзвичайно сумлінно.

Вальці баба Дарина, яка була майстринею в кравецтві, на своєму старенькому «зінгерові» витворила просто запаморочливу сукню, подібну до рожевої трояндочки з голівкою донизу, бо її еластичні пелюстки доладно виростали з широкого пояса, що акуратно обхоплював дівочу тонку талію-стебельце. Високого завиванця з чорного, як смола, волосся доньці виплела мама Женя, яка під той час із батьком, кандидатом наук, уже два роки, як проживала в обласному центрі, тож найсвіжіші перукарські тенденції добре знала. Сріблясті босоніжки підкреслювали Вальчину новеньку блискучу біжутерію, що миготіла-вигравала зеленавим сяєвом на грудях, у вухах, на зап’ясті правої руки та підмізинному пальцеві лівої.

Тетяна теж заслужила на добротний випускний наряд: батько, потайки від шолудивої матері, приділив їй цілих сімдесят гривень, щоб купила вона на міському базарі й сукню, і нові босоніжки. І дівчині таки вдалося мати напрочуд оригінальний вигляд серед однокласниць, які вбралися переважно в білі, схожі на весільні бундючні плаття. Тетяна ж прикупила собі довгу до п’ят яскраво-зелену сукню, що в ній скидалася на русалоньку, і жовті босоніжки на тоненьких високих підборах. Таке сміливе поєднання кольорів і впадало у вічі, і свідчило про її норовисту та сміливу вдачу. А саме цього й домагалася Тетяна: їй подобалося, коли про неї думали не як про простачку, а як про дорослу, з перчинкою, жінку-звабницю.