Текст книги "Із медом полин"

Автор книги: Жанна Куява

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Марійка й собі добре розуміла, що йти на таке свято в улюбленому чорному геть не по-людськи, тож дослухалася материних порад – убрала простенький, без ніяких витребеньок, голубий безрукавий піджачок і такого ж кольору спідничку-розлітайку до колін.

Але найбільше вразила всіх Маргаритка. Багато хто чекав, що своїм звичаєм вона матиме недоладний сороміцький вигляд. Але, видно, дівчину мало знали: вона ж має подругу, а в тої бабуся-рукодільниця! І от Дарина Яворівська викроїла для Ритки такий убір, який її однокашницям хіба снився.

Синю мінливу тканину Ритка купила за позичені в Пелихової Катьки гроші. З неї вийшло хоч коротеньке, але славне платтячко на бретельках. Проте неповторний чарівливий образ створювала накидка, яку пошили з прозорого волошкового шифону. За нього випускниці довелося викласти цілих сімдесят п’ять гривень! Та вона й хвилини не жаліла про це. Бо такою красивою Ритка себе ще не бачила. Широкі розкльошені рукави, такі ж розлітайки-поли, що прикривали хоч дерматинові, але теж новенькі чорні босоніжки… У цій легкій, повітряній і розкішній мантії випускниця почувалася царівною з казки про лебідку, що оберталася на небаченої вроди дівчину…

Ахнули всі у школі, коли вгледіли завше по-дурному вдягнену Крадуниху. Ба навіть позаздрили її на диво модному та не схожому на жоден інший приголомшливому нарядові. Серед захоплених був і Віктор, син суворої, вимогливої і найчастіше невдоволеної вчинками й знаннями своїх учнів математички.

Отоді й зацвіло їхнє кохання. Зайнялося шпарким червоним кольором, що своєю грайливістю та яскравістю, певна річ, дошкуляє всім навколо. Як то, щоб отакенний завидний красень занадився ходити до Крадунихи?! Хіба дівок достойних немає в селі?

Ритка здогадувалася, що такі пересуди пускають «доброзичливі» односельці, а надто Вікторова мати, яка й чути не хотіла ущипливих балачок про сороміцькі походеньки свого синочка. Постановила: «Пограєшся, Вітьку, а як наспіє час женячки,[37]37
  Женячка – женіння.


[Закрыть] сам зрозумієш, що для життя потрібна дружина путня й тямуща».

Математичка була переконана: одружуватися з дівчиною з найганебнішої й найбезпутнішої родини в селі не стане в сина ні сміливості, ні відваги. Видно, знала кровиночку. Чи то пак чула серцем. Бо за місяців вісім дізналася, що син таки надумав женитися, але, звісно ж, не з Крадунихою. З донькою її колеги. Світлана ще тільки закінчувала школу, а вже носила під грудьми Вікторову дитину…

Ритка цього не знала. Вона всім єством кохала красеня Вітька, тому довіряла, жодних правил у їхніх стосунках не прописувала, претензій не мала – обдаровувала ненаглядного цілковитою свободою. Сподівалася: оцінить те, що став першим чоловіком у її житті, цілував-обіймав, тішився-упивався юним тілом, невмілими, проте жагучими пестощами, коли хотів і де хотів…

До того ж одразу після випускного, коли Віктор уперше провів дівчину додому, Ритка пообіцялася, що, всупереч незавидній репутації, зробить усе, щоб стати гідною парою вчительчиному синові. Казала собі: «Я виберуся з цієї непутньої хати, я не буду така, як батьки-алкоголіки, я ніколи не зледащію так, як вони, про мене не казатимуть так, як про них. Я не встидатимуся говорити те, що думаю, бо мене будуть хвалити. Про мене не казатимуть «безнадійна, аморальна, шалапутна мати», а казатимуть: «От яка мала Чикуниха молодчина, як захтіла, то й вибралася з пропащого кодла! Ніяк не схожа ні на матір-пиячку, ні на безбожницю бабу Параску! От яка хазяйка файна! От яка мати хороша!» Отаке я буду чути! Щоб усі знали! І ти, Вітьку, перший хоб знав, яка я в тебе буду!..»

І вже того ж року, наприкінці літа, поїхала Ритка на заробітки в сусідню Білорусь, де з шостої, а то й з п’ятої ранку і до заходу сонця, не розгинаючи спини, завзято збирала картоплю. Вириті копачем бульби накидала в два кошики й сама худими руками-билинами носила їх до тракторного причепа, що виднівся посеред безкрайого поля. І так сотню разів на день.

Ритка старалася заробити на придане, про яке дбала чи не кожна наречена в їхньому селі, – на меблі для спальної кімнати щасливого молодого подружжя.

Звісно, після перших заробітків їй забракне грошей, щоб купити одразу шафу з чотирма дверцятами, сервант, трюмо, дві тумбочки й комод. Але на широке двоспальне ліжко, знала, платні має стати. А далі – аби бажання, життя ж допіру починається!

За три тижні Ритка повернулася додому з грішми та обгорілим, наче підсмаженим на пательні тілом. А що засмагу мала не морську, то її щічки скидалися не на апетитну шоколадку, а на розрізаний навпіл столовий буряк. Ніс та плечі від надміру сонця лущилися, вкривалися неприємним, подекуди навіть бридким ряботинням: воно вигравало майже всіма відтінками невластивого здоровому тілу яскраво-бурячкового кольору. Де й поділася на Ритиному личку біленька з природи шкіра. Ця ваблива й водночас уїдлива для сільського ока познака її безтурботного життя зосталася вже в минулому.

Приїхала Ритка «четвертим» (бо прибував о 16-й годині) автобусом, а вже увечері Віктор як стій був у неї. Щоб уникнути п’яних і безглуздих балачок матері та Андрона, дівчина вирішила відгородитися й побути з коханим наодинці. Цебто швиденько накрила стіл не в загальній кімнаті, а на веранді. Насмажила картоплі, яєць зі шкварками, нарізала малосольних огірків і налляла півлітра самогонки, що її купила в Матвійчукової Зіньки. Чула та й сама знала, бо не раз пересвідчувалася, що в цієї ґаздині[38]38
  Ґаздиня – господиня.


[Закрыть] виходить найміцніша в селі бурячанка.

– Ну що, Вітьку, вип’ємо, бляха-муха, за моє повернення?! – налила собі та йому по пів стограмової чарки й далі виголошувала тост: – Я, опше-то, так скучила за тобою, за запахом твого гм… тіла, – злегка засоромилася, відвела погляд, але рум’янцю на засмаглому до брунатності личку помітно не було. – Давай за те, щоб усе було добре! – гордо піднесла склянку до Вікторової, цокнула об неї і, не дожидаючи відповіді, одним духом вихилила горючий вміст.

– Щоб усе було добре! – підтримав її Віктор і собі перекинув сорокап’ятиградусної.

– Слухай, а може, ми сьогодні не підемо до клубу? – вже сміливо підморгнула дівчина й показала на дерев’яний тапчан, що стояв там-таки, на веранді, тільки ховався за зеленкуватими шторами з тонкого ситцю. На цій лежанці минула не одна їхня любовна ніч.

– Можемо й не йти, – видно було, що заманлива пропозиція імпонувала злегка захмелілому кавалерові, що теж неабияк скучив за палкими та розкутими любощами. Такі він мав лише з Риткою.

– Хоча… я ж планувала з дівчатами зустрітися, все-таки майже місяць не бачилися, – Маргарита миттю обернулася зі спокусниці на звичайну бесідницю.

Саме ці її дурнуваті, як їх подумки називав Віктор, зміни в планах найбільше зачіпали юнака й дражнили. То вона натякає на любощі, то вже збирається на танці…

«Ну не зараза?! Хіба можна бути спокійним коло такої незрозумілої дівки?! Ох, Ритко, ох, умієш ти збудити в мені всеньке нутро», – зринуло у Вікторовій голові й віддало дриґом у штанях. Він уже не чекав, поки пляшку візьме Рита, сам налив по другій, мовлячи:

– За тебе, Квітко-Маргаритко! – серце його забагло негайного кохання.

– Ура! – весело скрикнула дівчина, бадьоро піднімаючи худою рукою вже не п’ятдесят, а близько ста грамів.

Про те, як Віктор жив оці три тижні без неї, Рита не запитувала. Не цікавили її й нові сільські плітки та пересуди. Вона теревенила про щось нейтральне, веселе, ба навіть смішне. Про те, як у Білорусі, в колгоспному будинку, жили вони вшістьох у маленькій кімнатці, як по двоє спали на вузькому ліжку, а вечорами займали чергу до невеликої миски, в якій так-сяк милися-підмивалися. Або ж як боялися серед ночі по одному ходити в туалет, що стояв у полі аж за п’ятнадцять метрів од будинку. Тож коли комусь припікало до вітру, мусив прокидатися й брести в ніч іще хтось небайдужий з компанії.

Рита була проста, наче крій фартуха, непримхлива, як бадилля споришу, щедра, мов грозова літня злива. І безкорисливо любляча. Віктора неабияк тягло до цієї легковажної та живорадісної бешкетниці, адже вона ніколи не набридала прискіпливими ревнощами, не гнітила нудними скаргами та наріканнями на тяжке життя, з її вуст не виривалися докори та прокльони. Вона була не схожа на решту сільських дівчат іще й тим, що не жила за певними правилами-уставами, не прагнула, щоб і в неї виходило все, як у людей. Рита жила по-своєму, тому її вважали за інакшу. Насправді ж вона просто залишалася собою. Була справжня.

Поруч із Ритою Віктор почувався вільним птахом, що, налітавшись, однаково повертається до годівниці, де, мав переконання, завше буде що попоїсти. Хоч ці вільні й сміливі стосунки не лише тішили й задовольняли гонористого юнака. Він часто казився через те, що Рита не з тих дівчат, яких беруть заміж. А він же такий завидний парубок! Хата, машина, заочне навчання у виші… Надивившись на бідність, нехлюйство, ненависть і чвари, в яких росла Маргарита, Вікторові щоразу хотілося втекти якнайдалі й більше ніколи до цієї дівчини не повертатися. Але присилувати, змусити себе не міг. І хоч усвідомлював собі, що таки справді досить симпатичний, ставний, що після танців пройтися з ним бажає не одна тутешня чи й приїжджа міська красуня, проте однаково думав про Маргариту й лише її хотів цілувати та голубити.

Але десь за півроку їхніх стрічань, навесні – тоді Ритка якраз ізнову подалася на сезон сапати ранній буряк – Віктор таки проекспериментував, не відмовивши в білому танці одинадцятикласниці Світлані, доньці вчительки Алли Миколаївни, що викладала англійську мову. Тоді й додому дівчину провів, і поцілункові не противився, бо ініціаторкою цього була власне скромниця Свєтка. Як виявилося, то лише на перший погляд вона здавалася такою безневинною дівчинкою, бо вже другого вечора запросила Віктора до літньої кухні, де провели вони по-дорослому пристрасну ніч. Хлопець і не зогледівся, як це сталося. І лише згодом довідався, що Світлана по вуха в нього закохана й хоче будь-що одружити з собою.

– А що, Ритко, знову з курорту прибула? – підскубували юну заробітчанку сусіди.

– Еге ж, із моря! Зеленого! – сезонники саме так називали сапання плантацій буряків у чужих колгоспах – зелене море.

Тієї червневої суботи, коли вже така рідна Квітка-Маргаритка вкотре повернулася з Білорусі й стала пригощати Віктора смаженою картоплею з яєчнею, а відтак обсипати поцілунками й обдаровувати любощами, він дізнався, що Світлана вагітна. На третьому місяці. Йому про це ще вранці сказала мати. А матері – колежанка. Себто за справу взялися дорослі… Хлопець гадав, що признається про це Ритці. Але не зміг. Прийшов і другого дня, і третього-четвертого-п’ятого, але так нічого й не повідав.

Світлана й собі попервах мовчала: приховувала дражливий стан, бо мусила гідно відбути найвідповідальніший у житті кожної старанної учениці період – випускні іспити. А потім, як усе минулося й маскувати випуклого животика було вже ніяк, щаслива дівчина, не соромлячись, ба, навпаки, вільно та пихато повістувала всім, що невдовзі одружиться з красенем Віктором.

Звісно, Риті одній з найперших донесли пікантну інформацію. Однак бучі Крадуниха не збивала, сліз із цього приводу нікому не показувала. Вдавала, ніби те її геть не зачепило, не злякало й не розлютило. Складалося враження, що до такої неприємності та болісної зради вона поставилася з невимушеною легкістю та простотою. Навіть байдужістю.

– Ну, якщо то правда, матиме Вітька, бляха-муха, добру тещу! – відбувалася жартами. – А мені, опше-то, чого страждати? Хіба мало хлопців на світі?…

Та й коли Віктор, сподіваючись, що дівчина досі нічого не знає, раз по раз до неї навідувався, Рита приймала його, на диво, привітно та люб’язно, сповивала затишком, душевністю і ще більшою пристрастю та ласкою…

Пізньої осені, коли Маргарита знову поїхала на сезонні роботи, Віктор розписався. Про невеличке весілля (бо куди з таким животом ще гульбище на півсела скликати?!) розповіла Тетяна. Їі запросили на святкування, а одразу після нього жінка долучилася до компанії поліських заробітчан, які гнули спини на чужій землі. Тетяна другий рік була замужем за Дмитром, але ось уже втретє поспішала в Білорусь на буряки. Її хіба з вигляду діловитий чоловік хоч і був переконливий селянин, але грошей добувати не навчився. А вони, як виявилося, потрібні й у селі.

Про те, що коїлося тоді в Маргаритиній душі, не знав ніхто. Відкриватися Тетяні вона не хотіла, бо через непростий характер подруги і пристрасть усе перебільшувати часто виникали між ними непорозуміння та плутанина. Хтозна, чи й цього разу мала Шолудиха не розпатякала б іншим, на той час ліпшим за Маргариту товаришкам, її відвертих признань?…

Марійці, другій Ритиній подрузі, досі ще серце боліло від скорботи, тому їй було не до балачок про чиєсь кохання або зраду. А Валька вчилася в сусідньому обласному центрі в університеті культури на бібліотекарку, додому приїздила рідко, переймом[39]39
  Переймом – іноді, коли-не-коли.


[Закрыть] на вихідні, та й то, коли Тетяна з Маргаритою не сиділи вдома, а заробляли на життя.

– Ей, подруго, ану-но вставай хутчій! Наші вже в полі, а тебе добудитися не можу! – Тетяна термосила Риту після завсідної вечірньої гулянки. – Якщо тобі геть кепсько на другий день, то нащо п’єш стільки?! – взялася виховувати, тільки-но та заворушила пересохлими губами.

– Ой, Тетяночко, ні, я не встану, збреши що-небудь бригадирові, – застогнала Рита, випила мінералки, що стояла на долівці біля ліжка, й гепнулася на інший бік.

– Ритко, матері твоїй… ану, вставай! Буряк за тебе ніхто сапати не буде! – Тетяна неабияк розгнівалася і крапля в краплю стала схожа на свою шолудиву матір. – Третій день гульбаниш, напиваєшся до одрубону! Скільки можна?! Ану, вставай, кажу тобі!!! – репетувала.

Отож Рита мусила звестися з постелі й поволі, досипаючи на ходу, так-сяк натягти на себе робочу вдяганку.

Де й поділася ота прудка, заповзята веселуха-оптимістка. Відтоді, як компанія примочила Вікторове весілля могоричем, що його привезла Тетяна, Рита вже й спати не лягала, не перехиливши мінімум три по п’ятдесят якогось спиртного напою. Так, наче без горілки-вина і їжа їй була несмачна, і сон благодатний не брав. Спершу дівчата по «цеху» підтримували її, і собі за вечерею випивали потрохи для апетиту. Але згодом Рита почала шукати для цього діла компаньйонів уже поміж місцевих любителів випити й закусити.

Отоді вона познайомилася з двадцятивосьмирічним Левком. Жонатим, батьком двох дітей, комбайнером. Абияким на вроду, рудоволосим, з обвислим пузом – цілковита протилежність чорночубому хорошунові[40]40
  Хорошун – красень.


[Закрыть] Віктору. Хтозна, чого саме з Левком злигалася Ритка в цьому невеличкому білоруському висілку. Відверто, не зважаючи на місцевих приятелів по чарці, демонструвала свою пристрасть і хіть до непривабливого чолов’яги, не приховувала й того, що після роботи саме до нього поспішає на здибанку, відкіль поверталася лише на світанку. Затим ішла сапати буряки, а ввечері була ще одна серія, як згодом з’ясується, сумної мелодрами.

Сталося то через три місяці майже щоденних їхніх побачень. На Святу Пасху з Білорусі додому Рита приїхала не сама – з Левком. Матері, як і Андронові, до того було байдуже, вони хіба раділи, що тепер сама донька наливатиме їм випити за сніданком, обідом та вечерею. Бо ж гість у хаті! Як не пришанувати?! У селі навіть у найсуворішої хазяйки не велося відпускати гостя з дому, не вчастувавши. «Тричі п’ють і в найгіршій хаті! – казали, припрошуючи гостей. – А наша ж таки не найгірша!» – наливали по четвертій…

Але саме через це Маргарита ненавиділа свята. Соромилася комусь признатися, але ні Пасхи, ні Різдва чи Трійці вона ніколи не чекала й не любила. Бо цими днями в її хаті оковита лилася не лише з перевернутих через незграбність склянок, а й дзюрила по огидних п’янезних підборіддях, обляпаних та засалених пазухах таких самих невдах, як і її батьки.

Щоб не бачити того, Ритка з Левком, які у веранді на тапчані тіснилися, ледве порозплющували очі святої недільки, поспішили в гості до добре знайомої обом Тетяни та її чоловіка Дмитра. Скуштували лимонної паски, що на селі тоді тільки в моду заходила й у доброї господині – Тетяни – з першого разу вдалася смачна та пишна. Потроху й випили… А десь за годину до їхньої компанії долучилися… Віктор зі Світланою та своїм майже п’ятимісячним синочком Юрасиком.

Як побачила молода мамуся колишню свого ненаглядного, ледь не луснула од злості! Проте хутко втихомирилася й мовчки сіла до святкового столу.

Тим часом Ритка й знаку не подала про переполох, що бурлив-шматував, наче здичавіла вівчарка, всеньке її нутро. Вона й далі жартувала, виголошувала нісенітні тости, перехиляла одну по одній чарки бурячанки й усе намагалася не дивитися на Юрасика: не хотіла бачити плоду й дотепер коханого, такого милого її серцю, але чужого чоловіка.

– Теє, а можна мені сказати? – десь уже по годині шостій зненацька розтулив рота до цього мовчазний, ні риба, ні м’ясо, Левко. – Теє, – зашарівся попри хміль. – Дозвольте мені підняти… гм… за тезку найпрекрасніших жінок в історії!

– Вау! – не стрималася гордовита Тетяна. – Це про яких таких найпрекрасніших ти кажеш? – захотіла перевірити ерудицію чужинця-ловеласа.

– Я… гм… хочу випити за вашу землячку, за вашу подружку, за… гм… красиву дівчину із таким самим красивим ім’ям…

– Квітковим, мабуть? – Тетяна не вгамовувалася і ще дужче засоромила Левка.

– Теє… Тезками цієї ніжної квітки були найвідоміші в істо – рії королеви!

– Левку, як довго ти готував цей тост? – вибухнула нервовим сміхом не вельми привітна господиня. – Три, чотири, п’ять місяців?

– Ну, Таню, дай я докажу, – попросив гість, не зважаючи на Тетянині кпини. – Славнозвісна королева Марго колись була найрозумнішою й найпрекраснішою жінкою! Її краса примушувала чоловіків дуріти… ну… втрачати розум. Я читав, що засушені серця своїх прихильників королева Марго завжди носила з собою в спеціальних коробках…

– А-ха-ха!!! – тепер, окрім Тетяни, заливалися сміхом і Віктор зі Світланою, і Дмитро, ба навіть Маргарита. – Не завидую я тобі, Левку, – не втихомирювалася хазяйка дому.

– Я теж десь таке чула, – несподівано для всіх втрутилася в балачку Світлана.

Од такого сюрпризу на застілля гепнула каменем заціпеніла німа тиша.

– А ще я знаю, що колись давно маргаритка була найпопулярнішою з усіх квіткою. Секрет її успіху був простий: і для бідних селянок, і для придворних дам, і навіть для лицарів вона була порадницею в сердечних справах. На ній ворожили, обривали пелюстки, так, як тепер ми… гм, – заткнулася на мить, – як тепер молодь робить на рум’янках: «любить – не любить, любить – не любить…» А ще маргаритки – то квіти Богородиці! – вела сміло Світлана. – Так вважали давні християни. Я читала, як однієї холодної зими Діва Марія зробила ці квітки з клаптиків жовтої тканини для маленького Ісуса. – У цю мить Віктор аж запишався своєю недурною дружиною. – А в іншій історії розповідається: коли Марія дістала благу вістку від архангела Гавриїла, то так зраділа, що там, де ступала, виростали білосніжні маргаритки, такі ж чисті й прекрасні, як і її душа… Отаке значення цієї квітки. Але… що спільного між нею і… гм, – ковтнула не слину – прихований ляк. – І кимось серед нас? – ховала від усіх очі, однак вела далі: – Не хочу нікого кривдити, але якщо вже тебе назвали таким іменем, то, може, добре було б подбати й про відповідне ставлення до себе? – останню фразу Світлана промовила на диво упевнено, без ніякого остраху. – А тепер можеш далі виголошувати свій тост, Левку, – мовила, ніби ведуча популярного ток-шоу, яка дає слово черговому гостю.

– Бляха-муха, коли хтось просто живе, як навчився і вміє, то це недобре! Треба так, як треба комусь! – Маргарита не забарилася з відповіддю й собі впевнено заторохтіла. – Повсякчас мусиш щось доводити, все робити напоказ, для когось, а не для себе! – скрикнула. – А от іншим усе, як на блюдечку, мама з татом піднесуть! Навіть чоловіка! – безжально відрізала. – То нащо робити щось, думати про щось, добиватися чогось?! – додала. – Маху дав твій розум, Світлано, навіть у тому, що виходити заміж пузатою, опше-то, не годиться! – не жаліла Крадуниха ту, яка так нахабно відібрала в неї коханого. – Але то, опше-то, фігня проти того, що ти читаєш книжки й знаєш так багато всього про «популярні» в лапках квіти-маргаритки! – видихнула Рита, проте розуміла: двобій із хтивою викрадачкою її коханого ще не закінчено.

– Хоб ти знала, Рито, про мене ніколи в селі пусто не говорили й не говоритимуть, бо я маю таких батьків, яких поважають! – гонористо відказала Світлана. – А коли батьків поважають, то, значиться, й дітей не осудять, – не здавалася Вікторова благовірна.

– А ти мене спитай, я тобі розкажу, чи про тебе справді пусто не патякають, – хмикнула Рита. – Ой, багато ти чого не знаєш, – підчепила виделкою великий клець,[41]41
  Клець – утинок, обрубок, оцупок.


[Закрыть] як любила казати, тушкованої качатини. – Чуєш тільки те, що хочеш чути! – Рита взялася гризти м’ясну кістку, натякаючи бесідниці, що далі вести з нею розмову їй уже нецікаво.

Гості за столом лише перезирнулися. Втручатися в балачку двох гостроязиких поліщучок бажання не виявляли.

– Хоб ти знала, Рито, діда з бабою теж полюдських треба мати, аби про тебе менше пустого казали, – Вікторова дружина колола Риту найболючішим. – Мої баба з дідом теж нормальні, як ти знаєш, то, може, вони й вимолили для мене добру долю, – кинула погляд на чоловіка. – Бо долю, мабуть, теж треба заслужити! – відрізала.

Але Крадуниха не схотіла далі дражнитися, додала лишень:

– Ага, я знаю, що все – треба! Тільки мені що з усім, що без усього – однаково хріно…

Ритка запнулася. Після того, як дожувала ситну смакоту, скрикнула:

– То що там, Левку, за мене, опше-то, п’ємо?

– За найпопулярнішу квітку у вашому селі! – порадів за влучну дотепність Левко, і всі випили до дна міцної горілки.

За кілька годин уся компанія вже добряче захмеліла. Береглася, тож найменше за всіх пила тільки Світлана, бо годувала сина грудьми. Коли всі подалися на подвір’я перекурити, вона залишилася в хаті дати Юрасикові цицьки.

Ритка й собі курила через кожні п’ятнадцять-двадцять хвилин: не полишала капосної звички ще зі школи. «Доброзичливці», які знали про це, позаочі ще більше гудили й так непутящу дівку. Тому Рита курила, ховаючись то за клубом, коли це було ввечері на танцях, то в гіллястих березах, що буяли за хатою, бо вдома повсякчас хтось крутився.

А оце хотіла зачинитися в туалеті за коров’ячим хлівом Тетяниної господи.

Поки сама хазяйка дому поралася біля столу, розкутий Левко завзято щось розповідав Дмитрові, а дружина годувала сина, Віктор, ухопившись за ті кілька вільних хвилин, як за рятівний круг, помчав за Риткою. Ледве опинився за хлівом, як різко сіпнув до себе сполохану дівчину й жагуче прикипів до колись найсолодших вуст у світі. Палкий цілунок тривав недовго, бо Віктор іще встиг наказати Ритці кров з носа прийти на зустріч із ним у парк. Цей невеличкий, проте густий зеленавий сквер рік повз рік стояв на сторожі пам’ятника загиблим радянським воїнам-визволителям, повивав його зусібіч пухнастими гостроверхими туями і був чи не єдиною надійною криївкою для місцевих закоханих.

– І тільки не з’явись мені рівно о пів на одинадцяту! – пригрозив.

Рита була певна, що як і не виконає суворого веління, то нічогісінько вдіяти Віктор не зможе. Але відповіла, що, ясна річ, вона неодмінно прийде на вмовлене місце зустрічі.

Увечері геть п’яний Левко вже не годен був плентатися до клубу на естраду, тож Ритка постелила йому на твердому тапчані, вклала спати, а сама, зиркнувши на годинник, поспішила в парк.

Надворі панувала мла, але дівчина ще здалеку помітила завчену напам’ять Вікторову постать. Та постать хоч і намагалася таїтися за розложистою хвоєю, але Ритка її однаково забачила. Аж усміхнулася, бо в думках гайнуло, що якби їй навіть зав’язали очі, то вона навпомацки змогла б віднайти Віктора з-поміж десятка інших чоловіків…

Допіру підійшла, як неподалік проїхав мотоцикл, кинувши дальнє світло на кохане обличчя.

– Ой! Що це з тобою, Вітьку? – переполохалася, побачивши закривавлені скроні.

– Та то так… Не зважай, – тільки мовив і миттю припав неугавними вустами до розпашілих Ритиних щік, шиї, грудей.

А дівчина й сама зрозуміла, що то Світлана не пускала чоловіка на гульки. Та він не послухався. От смілива дружина й зірвалася, наче з ланцюга, відшмагала вродливе обличчя, подерла нерівними пазурами до крові.

– Як же я скучив за тобою, Квітко-Маргаритко! – дедалі чіпкіше затискав дівчину в обіймах, розстібаючи ґудзики на її недоладній кофтині.

Маргарита мовчки скорялася різким, часом болючим грубощам-любощам. Бо й сама не хотіла вдаватися до ніжностей та ласок: знала – не цього жадає її полюбовник. Він, бач, прагне пристрасті звірячої, бо зло своє струшує на коханку, ніби кіптяву, що зчорнила розпачем його середину. Поводився так, ніби Рита добряче перед ним завинила… Але неправда це. Знав те Віктор, зрадник необачний…

Нині Маргарита й собі багнула болю. Якнайдужчого, як-найрізкішого, аби заглушив він муку душевну, що не милує її котрий місяць, тільки смальцем розжареним дедалі частіше нутро обпікає… Міцно впиналася нігтями у скроні коханого, грубо за шию його хапала, коли тужні стогони видавала… А врешті заспокоїлася. Так, наче й з долею примирилася…

Як усе скінчилося, то так само безслівно натягла на себе подерті капронки, придивилася, чи не задом наперед спускає на стегна спідницю, застібнула ліфчик, ґудзики…

– Хто він, цей Левко? – важко дихаючи, спитав Віктор.

– Ніхто, – спокійно відповіла Рита й осіла на непрогріту землю, закурила улюблену «Приму», але тепер уже з фільтром.

– Він ночує у тебе вдома, спить із тобою! – різкіше просичав Віктор.

– Вітьку, відчепися. До чого твої допити? Ну, смішно, хіба ні? – не втрачала самовлади дівчина, пускаючи порції труйного диму.

– Послухай, я зрозумів, що тобі по цимбалах, жонатий я чи ні, але то не значить, що й мені по цимбалах, з ким ти спиш! – дедалі ущипливіше скрипів молодик.

– Ясно. Піду я, Вітьку, передягтися треба, – Рита погасила цибух об сиру землю, підвелася.

Віктор знову міцно обійняв її, обсипав цілунками, і дівчина поспіхом гайнула в неласкаву темінь.

А на другий день Пасхи, коли зазвичай четвірка подруг-однокашниць збирається або у Вальки вдома, або влаштовує полуднання біля сільського придорожнього ставка, до Крадунихи навідалася непрохана гостя – Левкова дружина. Приїхала з самої Білорусі, щоб наробити ґвалту на цілісіньке поліське село й розповісти всім на світі, які шльохи тут живуть, як цькують, наче псів, жонатих чоловіків і бездумно одбирають їх у сімей та рідних дітей.

Відтоді Риті просто хоч не виходь у село.

Та вона виходила…

Хоч і мала тепер статус найрозпуснішої дівулі.

А відтак наспів початок її нової історії кохання. Іще пі-кантнішої…