Текст книги "Із медом полин"

Автор книги: Жанна Куява

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Якщо я, наприклад, помагатиму людині й думатиму, чи заплатить вона мені, то такі думки нечисті…

– Це залежить від того, чим саме помагатимеш, – відрізала Валька й поквапила куму: – Ну, і що далі?

– Тогово-но… Ти знаєш, монашки не мають нічого свого: всі зароблені гроші й подарунки віддають монастиреві. І в усьому слухаються настоятельки…

– Ну, видно, правила такі там, устави…

– Ото я тепер мучуся: чи хочу такого життя?

– Не хочеш, – відповіла Валька за куму.

Але та, ніби не почувши, провадила далі:

– Та й чи подужаю я таке життя? – задумалася.

– Бог не хоче людського нещастя, – Валине обличчя прибрало мудрого виразу.

– Тож так, – знову зітхнула Марійка. – Тогово-но…

– Марійко, однаково тебе не розумію, – Вальці почутого було досить, тож мала що сказати подрузі у відповідь: – Надворі двадцять перше століття! Скільки всього ми дочекалися! Пригадуєш наше дитинство? Коли з самого раночку летіли до магазину, щоб чергу зайняти й лише під обід отримати бажані дві хлібини?! Але їх нам не вистачало навіть на день, бо з’їдали за першим заходом?! Забула, якими широчезними очиськами дивилися на морозиво, що ним, може, раз на півроку вдавалося посмакувати в райцентрі, коли їздили на конкурси всякі віршики напам’ять читати?

– О, я й тепер найбільше люблю отево-но, що не у вафельних стаканчиках продають, а в такий фужерчик з довгою ніжкою кладуть, пам’ятаєш?

Марійка чи не вперше за всю розмову широко всміхнулася, зраділа від душі.

– Ще й джемом поливають, пам’ятаєш? – запитала, не чекаючи відповіді, бо знала: Валька таки частіше їла те морозиво й, певно, добре затямила його смак.

Але насправді Валька забула. Бо за тридцять літ попоїла ще й не таких смаколиків.[9]9
  Смаколики – ласощі.


[Закрыть] Тому небавом повела далі:

– А чим для нас була жувальна гумка… Несусвітністю, яку інші тодішні діти мали за звичайну цукерку! Це як тепер твоя Оленка мріє поїхати в столичний зоопарк. А мій Максимко там уже побував! Усе поруч, варто лише захотіти сягнути до нього…

– З моїм боягузтвом, Валько, тільки в полі гребтися, а не до столиці їхати, – відказала на те слабодуха кума. – Я селючка природжена!

– Таж ніхто не кличе тебе туди жити! – різко відповіла містянка. Але теми не змінювала, вела своє. – Згадай-но, як із новаторських приладів у мого порівняно небідного батька-вчителя був лише калькулятор! Хіба ми тоді сподівалися, що колись матимемо мобільний зв’язок, комп’ютери, Інтернет! Чи думала я, що, заплативши п’ятдесят гривень на місяць, зможу спілкуватися з цілим світом?! Тепер жодного дня не маю без Інтернету! Бо коли він зникає, то так, як у тюремній камері, почуваюся! Там, у тому Інтернеті, – моя робота, мої друзі (багатьох з них ніколи наяву й не бачила), там інформація про все на світі й відповіді на які хочеш запитання! Ми й не уявляли, що вже через п’ятнадцять років усе так зміниться. Але ж змінилося! Тільки трохи потерпіли…

– Тогово-но, Валько, то ти можеш користуватися тим Інтернетом. А я про нього чула хіба, як на заочному вчилася. Але так і не покористувалася. Він мені й не треба. Жила без нього тридцять літ…

– Але ж, Марійко, життя триває, мине трохи часу – і в селах теж з’явиться ця світова павутина. І тоді ми будемо теревенити з тобою не телефоном, а емейлами, – Валька широко оскалилася, бо розуміла: про що, про що, а про e-mail, електронну скриньку та віртуальне спілкування кума Марійка й гадки не має. Вона майстриня в іншому: знає предосить рецептів смачних і модних салатів або спросоння може порадити, як закрутити в банки, щоб довго зберігався й не псувався жаркого літа, запечений сальтисон.

– Валько, ти бібліотекарка, бачишся з розумними людьми, тож тобі й треба багато знати. А я ж сільська людина… Ну вивчилася на бухгалтерку, але нічого, крім диплома, мені те заочне навчання не дало… Тогово-но, ще, знаєш, що мене вразило в монастирі? – тепер уже Марійка вела своє. – Там стільки молоді! Ну… в послушниках… Хлопці, тогово-но, яким по шістнадцять літ! Уявляєш? Один сказав мені: «Лише тут я переконався, що любов існує».

– Марійко, ти потрапила в якусь вельми хорошу обитель, бо я чула, що ой як нелегко живеться там звичайним послушницям і монашкам, – Валька намагалася повернути подругу до реалій, однак…

– Не знаю, як деінде… А там, тогово-но… Розкажу тобі… Якось я побачила батюшку з трьома молодими сестрами, вони йшли освячувати монастирські поля, – Марійка, на диво, заговорила трохи швидше. – Ти не уявляєш, якими вони здавалися щасливими! Так, ніби нічого й нікого коло себе не помічають, а самі в собі. І такі осяйні! Серед тих монашок була молоденька, її, тогово-но, в миру звали Надею. То мені вже потім про неї розказали… Валько, вона працювала в школі, була вчителькою музики в місті, де народилася й виросла. І, уяви собі, закінчила на відмінно школу, вивчилася в столиці на вчительку, повернулася додому, їй місце робоче знайшли, вона рік, тогово-но, проробила… А потім чогось подалася в монастир. У двадцять два роки! Там, ну… в монастирі, казали, що батьки вельми переживали через це, але думали: літо мине – і донька повернеться до нормального, ну, тогово-но, звичного життя. Отож десь наприкінці серпня приїхали вони забирати дитину додому, ще й, тогово-но, не самі, а з батьками її перших учнів, бо вони вже встигли полюбити вчительку. Але ця дівчина сказала, що постановила собі раз і назавжди: в монастирі її дім і в монастирі її життя… Чула б ти, тогово-но, як вона співає! Тепер її чудесний голос прикрашає не шкільні заходи, а Божі служби. І от скажи, Валько, тогово-но, чого вона стала на таку дорогу? – знизала плечима Марійка. – Тайна для всіх, окрім Бога.

– Може… мала нещасливе кохання? – припустила Валька, бо й собі пройнялася долею молодої Наді. Вона згадала, як п’ятнадцять років тому вони з подругами запевняли Марійку, що в неї теж усе складеться якнайкраще, що після смерті коханого Миколи вона поскорбить-потужить і забуде трагічну історію. Натомість…

Якраз у цю мить на платформу прибув автобус, і подруги повели розмову далі вже всередині, примостившись на подертих дерматинових сидіннях.

– А може… безгрошів’я? – не спиняючись, роздумувала Валька над тим, чому красуня-вчителька зреклася мирського життя.

– Тогово-но, казали, вона єдина дитина в батьків, тож мало віриться, що через бідність, – припустила Марійка.

– Проблеми на роботі?

– З таким голосом?

– Що ж могло статися?

– Мабуть, Валько, кожному з нас давним-давно все призначено наперед. Ми борсаємося, як комахи в мурашнику, щось стараємося змінити, але все дарма. Бо нічого від нас не залежить! – показово зирнула в небо.

Валька заперечливо похитала головою, однак Марійка не вгавала:

– Тогово-но, я колись, як бачила людей у рясах, то боялася їх, думала: дивні якісь, не од світу сього, – її щоки вмить покрилися червонястими плямками. – А монахи справді свідки того, що є, Валько, вищі цінності, ніж те, у що вбратися, що поїсти чи як добре вийти заміж…

– Не ряса, а молитва робить монаха монахом, – процитувала Валька котрогось із багатьох прочитаних авторів. – Але звідки тобі знати, що саме там ти заспокоїшся, станеш щасливою?

– Нічого я не знаю… Але, тогово-но, чогось-то в моїй родині всі жінки приречені на самотність, – виголосила гірку правду.

– Усе в твоїх руках, Марійко, – хутко, проте рівно сказала Валька. – Подивися на оцю жінку, – вказала на щасливу й таку некрасиву мадонну з дитям, що досі сиділа на лаві й світилася од щастя.

Марійка спинила на ній погляд. Зморщила лоба, придивилася, злегка скривилася, задумалася.

– Гадаєш, вона завжди була така щаслива? – поставила Валька риторичне запитання. – Уяви, як їй жилося в дитинстві й замолоду…

Марійка на мить зазирнула в кумині очі. А й справді, як така негарна жінка могла зустріти батька своєї дитини? Хто спокусився на таку некрасу?

– От і поглянь, як усе може змінитися, коли не впадати у відчай, а домагатися свого, – виснувала Валька.

Обидві куми притихли. Тоді, коли до автобуса, ніби міхи-кубинці,[10]10
  Кубинець – великий мішок з-під кубинського цукру з грубої та міцної джутової пряжі, який уміщує до шести кошиків картоплі. – Прим. авт.


[Закрыть] ввалювали сваркі й дратівливі пасажири, подруги не зводили очей з маленького щасливчика, що зворушливо чеберяв ногами на маминому невигадливому приполі.

– А тобі кумочко, нічого якраз не бракує, щоб бути щасливою, – всміхнулася Валька, маючи на увазі кумину хай не яскраву, проте й не погану зовнішність.

– Долі, Валько, долі мені бракує, – відказала.

– Якось бабуня мені притчу розповіла, – провадила Валька. – Одному чоловікові здавалося, що його життя нестерпно тяжке і що ніхто на землі гірше за нього не живе. От він пішов до Бога, переказав усі свої нещастя-біди й попросив: «Боже, дозволь мені вибрати для себе інший хрест». Бог подивився на прохача з посмішкою, завів у сховище, де були хрести, і сказав: «Вибирай». «О, їх так багато і всі такі різні! – здивувався чоловік. – Великі, маленькі, середні, легкі, важкі…» Довго ходив сховищем, роздивлявся на хрести й урешті вибрав собі найменшого і найлегшого. «Можна, цього собі візьму?» – спитав Бога. «Можна, – відповів Господь. – Тим паче, що це і є твій хрест».

Договоривши, Валька згадала про смерть Марійчиного чоловіка Василя, з яким подруга прожила в парі близько двох років. Може, тоді вона й сподівалася, що все зміниться. Але чи так сильно цього хотіла? Чи старалася зберегти новоспечену родину? Чи просто жила, не докладаючи зусиль?

– Ти, Валько, тогово-но, змалку біди не знаєш, – не соромилася прямоти Марійка.

Валька звела вуста в півусмішці. Подруга вела далі:

– Видно, така ваша родина – щаслива. А візьмімо, наприклад, Ритку… Скільки ми, тогово-но, просили її змінитися, змінити своє життя, а вона все одно проживає долю своєї непутящої матері.

– Марійко, і ти туди ж, – відрізала кума-містянка. Її дратувало, що кумоньки часто звалювали всі біди на злу долю і майже ніколи – на себе.

– Валько! – і собі скрикнула Марійка, але хутко стишилася, бо дедалі більше людей упихалося до автобуса. – Тогово-но, така кров… Вона ж хотіла змінитися, коли зустрічалася з Віктором, але бачиш, що з того вийшло… А Тетяна… Робить, як віл, хазяйка на ціле село, а така сама нещасна! – згадала й четверту подругу.

– І… як і в її матері, довго дітей не було, стільки намучилася, поки з’явився Богданчик, – ніби сама до себе промовила Валька. А відтак задумалася, й поміж подруг зависла мовчанка.

Та за кілька хвилин…

– Марійко, але коли вірити в те, що ти кажеш, тоді хтось мусить переривати ті ланцюги, що тягнуться з покоління в покоління! – і собі підвищила голос Валька.

Проте вмить піднесла до рота вказівного пальця, сама собі наказавши: «Тихше».

– Ну хоч старатися це робити, – прошепотіла.

– Тільки чи вийде щось із того, – спокійно відреагувала на кумин шелест Марійка. – Ото я й, тогово-но, мучуся, чи могтиму вимолити долю хоч для своєї доньки. Бо якщо й на неї чекає ота згірша за смерть самотність… Якщо й вона нестиме хрест удови…

– Ой, Марійко, ну, що ти таке кажеш?!

– Хтось мусить відмолювати родинні гріхи… Думаю, тогово-но, у тої Наді теж душа ремствувала на щось, а врешті взяла й подалася у вищі світи дбати про найрідніших людей.

Марійка спинила погляд на своєму букеті. Пелюстки розкішних троянд якраз почали загравати з сонячними проблисками, що падали згори, наче притуплені стріли, вдарялися в автобусне вікно й залишали по собі золоті відбитки.

– Знову йому квіти везеш? – зненацька запитала куму Валька, перевівши тему розмови.

– Йому. Кожної суботи вибираю найкращі троянди для свого Миколки… А вже бабусям і покійному Василеві ношу жоржини з домашньої клумби… Тогово-но, нічого не можу сказати: добрий чоловік був у мене, з усіма моїми примхами мирився… Але, бачиш, недовго наша сімейка трималася купи. Та я й передчувала, що, тогово-но, нічого з цього не вийде, не думала тільки, що так сумно все скінчиться. То я послухалася матері… То я ради неї виходила заміж…

Автобус рушив, забурчавши так грімко, що вести якісь секретні балачки було годі. Людей набилася хмара, і вже заледве дихалося. Валька дедалі частіше позирала на Максимка, щоб його, бува, не знудило. Син сидів у неї на руках, уважно розглядав завіконні пейзажі, що потроху рихтувалися до п’ятничного сну, а Марійка, посидівши мовчки хвилин із десять, схилилася Вальці на плече й задрімала.

Розділ другий
Марійка

…Буяло серпневою пишнотою літо. Марійка тоді лише десять років мала, а до роботи вже була навчена. І причиною старша на цілих п’ятнадцять літ сестра Зойка. До міри серйозна, заповзята, вчасно заміж вийшла, впору дітей завела… Чи ж не приклад для наслідування?

Отож усі жінки їхнього великого сімейства подалися тоді ген за хату копати картоплю. Чоловіки й собі за селом коло сіна поралися: одну частину скошеного моложаю[11]11
  Моложай – молода трава. – Прим. авт.


[Закрыть] ворушили, себто перевертали покоси сируватим боком догори, іншу, висохлу зусібіч, згрібали у високу копичку. А двійко Зойчиних малих, п’ятирічний Вітько та чотирирічна Іннуся, лишилися вдома. Дітлахи гралися собі в просторій пісочниці з сусідськими Людкою та Любкою, чию матір обзивали Крадунихою.

Зненацька, як і годиться літньої мінливої пори, на їхній куток насунула темна хмара. Поривчастий вітер став безжально жбурляти навсібіч тонким галуззям, як, бува, дружина в розперезаного чоловіка полумисками; і та чвара[12]12
  Чвара – тут: буря з грозою.


[Закрыть] прудко загнала роботящих селян під покрівлі. Загриміло-заблискало, посипало, як квасолею з полотняного міха, заливним дощем. Розбурхалася гроза.

Злякалися малі непогоди, миттю порозбігалися по домівках. Вітькові з Іннусею згадалося: мама нещодавно їздила в район, де залюбленим у казки діточкам купила нові книжечки. А в них такі яскраві й пахучі малюнки!

– Роздивімося на ті книжки, що мама купила! – запропонувала братикові спритна Іннуся.

– Тільки глянемо й хутко назад покладемо, – вдав поміркованого старшенький Вітько. Але сам не менше за сестричку хотів погортати барвисті сторінки. Бо справді ще не бачив таких прегарних книжок. Навіть їхня метка бабуня Олена, що багато літ у школі кочегаром пропрацювала, не приносила таких зі шкільної бібліотеки…

Малі навіть знали, що лежить той вабливий подарунок у коморі, в потайній величезній скрині з важким віком. Бо саме в кухро,[13]13
  Кухро – обкута скриня з вигнутим віком.


[Закрыть] наче в справжнісіньку скарбницю з дебелими цупкими стінками, дорослі кладуть усе найкоштовніше.

Першим ускочив у глибоку скриню Вітько, затим допоміг забратися туди сестричці. А в просторому кухрі й шпортатися не треба – онде тобі й книжечки кольорові, а ось тут, під доладно складеною бабиною квітастою хусткою, і рублики всемогутні, папірці пожадані, лежать… Малеча присіла навпочіпки, а тоді опустилася на колінця, припала до днища й заходилася нишпорити під дешевим крамом. Та несподівано гупнуло над дітьми тяжке віко, зовні крутнулася залізна защіпка й хутко відшукала своє звичне місце – втрапила, як і належить, у дужку. Наче нещадна Баба-Яга з казки про Івасика-Телесика замкнула горопах усередині темної, що беззоряна ніч, безпросвітної, як підземне провалля, западні.

Довго дрібні кулачки стусували стінки невблаганної пастки. Кликали на поміч, лементували-надривалися криком диким дітлахи перелякані. Та не було кому їх почути. Тріщало громом, метало блискавкою, періщило непроглядним хлющем… Не прийшли додому ні мама Зоя, ні бабусі, ні тітонька – дитина Марійка: від зливи вони сховалися під дахом чужої хати. А татко з дідусем знайшли свій прихисток під вузькими полудрабками дерев’яного воза…

А як минула гроза (громовий дощ затяжним не буває), всі знову взялися до роботи.

Коли ж прибули додому…

«А чи не бачили наших дітей?» – питали сусідів.

«А чи не у вас, бува, Вітько з Іннусею?» – примчали до Чикунових Людки з Любкою, менших сестер Маргаритки, Марійчиної подружки.

Не було там діток Зойчиних.

За дві години, як добряче стемніло…

«Де ж ви, діточки наші рідненькі?! Де ж ви золотка наші дорогенькі?! Вітьку!!! Іннусю!!!» – блудило селом сімейство Гайдукове, кожного господарика просило у хліви та колодязі позаглядати…

Нікого… Нічого…

«Вітьку!!! Іннусю!!!» – тепер уже й зо два десятки односельців заповзялися допомогти розгубленій і переполоханій Зойці, яка скидалася на курку, що її пошарпав шуліка. Обнишпорювали гектари полів та прочісували лісові стежки й хащі, обдаючи світлом ліхтарів підозрілі нетрища.

Ніч минула. А дітей не було. Канули під землю, як вода од учорашньої зливи.

Але згодом…

Баба Олена надумала прихопити зо два рублі та їхати в районну міліцію, щоб звідти хтось прибув та допоміг шукати зниклих кровиночок. Відчинила кухро…

– Ох, Пресвята Богородице! Ох, усі святі! Людки Божі!!! – завила стара, впала коло скрині, за серце вхопилася…

Вітько з Іннусею так і завмерли сидячки, опустивши ниць голівки-квіти й тримаючи одне одного за посинілі й закривавлені рученята… Поруч – книжечки-казочки й розкидані, але вже не потрібні їм рублі. Не знайшлося в непроникному давлючому кухрові й щілиночки, щоб мали чим дихнути сіромахи, не зоставила доленька-яга в чорній западні ані трісочки-соломинки, щоб хоч якось за життя вчепитися…

Зойка-молодюня, забачивши жорстоку картину, вмент укрилася сивиною, завмерла коло кухра-вбивці: стояла, як у землю вкопана, й повікою не кліпнула. Обличчя її мертвецьке в глиняну покривку вгорнулося, а груди зайшлися червоними, як сама кров, плямами. Так і не ворухнулася, допоки батько на руках не виніс надвір, на лавці під яблунею не посадив духу свіжішого вхопити… А чоловік її, Володька, зирнувши всередину скрині, вилетів з хати по-пташиному й заричав од болю по-звіриному, та так, що в усіх кутках села той ревіт було чути.

Марійку до хати не пустили. Сиділа коло хліва, обгорнута прабабусиними руками-щипцями, дихнути боялася.

Що ж таке довкола їхньої хати твориться? Чом не веселяться всі, як завше, після доброї роботи? Нащо той вереск? Нащо ті сльози?!

– Бабусю, а що сталося? – раз по раз промовляла дівчинка до старої. А та лишень охкала-ахкала й щораз дужче здавлювала Марійку, не послаблювала обіймів, коли можна так назвати ті до болю міцні притиски.

А як покажеш дитині картину страхітливу?

Як роз’ясниш смерть безпощадну?

Мовчали рідні. Відіслали Марійку до сусідів і ступити в хату не дали.

Хіба тоді, як повкладали манюні тільця в труни заквітчані, пустили й Марійку на смерть подивитися. З племінниками, що їх за рідних брата й сестричку сприймала, навіки попрощатися…

Схоронили Гайдуки двох дробинок.[14]14
  Дробинка – крихітка.


[Закрыть] Не стало щебету, не стало лепету… Умерла хата.

Зойка так і ходила дерев’яна. Ні на похороні, ні опісля, на обіді, ні сльозинки не зронила, ні слівця з себе не видушила. Замовкла. Як і хата, скаменіла. На скостенілу подобизну, в чорне вбрану, скидалася, коли, ледь-ледь ногами перебираючи, прямувала з дому на могилки,[15]15
  Могилки – кладовище, цвинтар.


[Закрыть] з могилок додому… Їсти перестала, хіба силоміць воду пила… А відтак частенько всідалася посередині скупої пісочниці та й ну іграшковою лопаткою насипати пісок у кольорові відерця, затим – висипати. Тими іграшками її діти дорогі гралися…

Рідні, як могли, ходили коло сіромашної. Ніщо не допомагало. Ані ложка юшки, що її примусом ковтала, ані вода живодайна. Згасла Зойка, красовиця[16]16
  Красовиця – красуня.


[Закрыть] тутешня. Обернула її доленька гірка на тонку, ніби трісочка, чорну, мов ніченька, безживну, як примара. Менше ніж за рік спорядили-провели Зойку до діток, що без них вона не примоглася[17]17
  Примогтися – змогти.


[Закрыть] жити…

Відтоді Марійка призвичаїлася до сліз скорботних, запам’ятала стежку до кладовища. Раз по раз із матір’ю та бабусями поспішала туди, до трьох могил, де спочивали найрідніші люди. Згодом уже й не лячно їй було побіч насипів уквітчаних. Так наче коло дому порається, клумбу прополює…

А через десять років…

…Того зимового недільного вечора Марійка збиралася сидіти за книжками: готувалася до вступу в технікум. Але несподівано до хати увійшли не лише Тетяна з Риткою, як то зазвичай бувало, а й Валька! І, хоч як дивно, вечорничниці кликали Марійку на весілля в запорожці.[18]18
  Запорожці – у поліському весіллі: непрохані гості.


[Закрыть]

«Ну, якщо вже і Яворівські відпустили свою півдівку на гульки, то і я на своїй петель не зав’язуватиму», – подумала Марійчина мати і відпустила доньку пройтися, але ненадовго.

Дівчина однаково крутила носом, мовляв, направду не має охоти кудись іти. Але переконливе Вальчине «Та ми лише на годинку – подивимося на плаття молодухи[19]19
  Молодуха – тут: наречена, молода.


[Закрыть] й розійдемося по домівках» вирішило все. Хоч і відчуваючи незрозуміле внутрішнє хвилювання, яке чомусь стримувало й наче примушувало залишитися вдома, Марійка вже вдягала на себе білу шубку зі штучного хутра й напецькувала[20]20
  Напецькувати – намазувати; наквацювати.


[Закрыть] губенята масним вазеліном.

Невдовзі четвірка подруг-нерозлийвода весело поспішила в той бік села, звідки долинали розкотистий гомін весільників і швидка танцювальна музика місцевої естради.

Уже за кілька хвилин трійко веселих дівуль витанцьовували в самісінькому центрі весільного стовковиська. Лише Марійка, так і не навчившись зугарно давати лиха закаблукам, причаїлася в тіні гурту байдужих запорожців і нишком спостерігала за тим, що відбувалося довкола.

Суцільна темно-сіра маса весільчан. Хтось од сп’яніння в’яло похитувався в ритмі нехитрих акордів, зображаючи незграбні танцювальні па, інші просто тупцяли на витоптаному до багнистої кальваси[21]21
  Кальваса – вибоїна з водою, болотом; ковбаня


[Закрыть] дворищі. Але більшість цілими купками підпирала стіни соснового хліва, перехиляючи одну за одною чарку з самогоном. Весільники цокалися із запорожцями, яких у селі мало коли оминали увагою та якнайліпшими пригощаннями. Було, навіть деякі «добрі» хазяї, щоб назавтра втішатися жаданою хвальбою, виносили горілку відрами, яку охочі зачерпували глибокими ополониками.

Але на Марійку те не справило враження. Вона прикипіла поглядом до подруг, бо саме вони здалися їй найяскравішими з-поміж цього всього безколірного юрмиська.

Найкрасивіша, звісно, Валька. Вона мала такий завидний вигляд! Височенька, тонка талія, помітно випнуті стегна й манливі груденята – це все вона акуратно заховала за сімома ґудзиками-замками приталеного, з натуральної шерсті, світло-блакитного пальтечка, прикрашеного лазуровим, зі сріблястим полиском, норковим комірцем. Темно-сливові шкіряні чобіточки на невисоких підборах і смоляні лайкові рукавички додавали чорноволосій красуні ще більшої пишності та виразності. Крім цього, мала навдивовижу сяйливі, аж, здавалося, неприродні яскраво-зелені очі. Повіки вона завжди підводила смарагдовими тінями. Не було таких прегарних зіниць в окрузі. І Валька це добре знала… Того вечора вона скидалася на кришталеву чарочку, яку не кожен насмілиться взяти до рук чи бодай торкнутися, щоб припадком[22]22
  Припадком – випадково.


[Закрыть] од грубого натиску чи банальної незграбності вона не розсипалася на друзки. Валька танцювала не по-сільському граційно та стримано. Здавалося, вона залучає до цього кожну клітину свого тіла: такі вдатні були її рухи.

Показну подругу намагалася копіювати Тетяна. Пізня донька Петра Онищука, що його рід славився в селі довгим віком, часто поміж подруг виявляла характер своєї матері, яку в селі охрестили Шолудихою, від слова «шолудива», тобто капосна. Ось уже багато літ Тетянина мати, Оксана, не мирилася зі своєю старою, як світ, але здоровою, як вода, свекрухою. І хоч у дівоцькій компанії швидко здіймалася буча, та швидко вщухала: Тетяна мала великий дар залагоджувати сварки й непорозуміння. Напрямки не вибачалася, але добирала такі влесливі слова й примовки, обсипала дівчат поцілунками, обгортала обіймами, що вони миттю забували про недавню суперечку.

А ще Тетяна була вельми беручка до роботи. Не тому, що їй і старшому на три роки братові Миколі раз по раз мати нагінки давала. А тому, що натуру таку мала. Перейняла її від достобіса роботящого татка. Саме він утлумачував дітям важливість сільської праці, повторював народне «сади деревину – будеш їсти садовину» або «рання пташка росу п’є, а пізня слізки ллє»… А що в школі вчитися Тетяні було нецікаво, то поклала вона собі стати чи не найкращою хазяйкою в усій окрузі! Бо й справді поратися по господарству вміла ліпше за матір, якій, поки прочухани пороздає, нема коли й до роботи братися…

Тож Тетяна в свої п’ятнадцять могла спокійно виходити заміж, бо, зі слів сільських господинь, з якими дев’ятикласницею на весіллях усіляку смакоту готувала, мала до цього хист. А вона й не відхрещується і не брикається од раннього заміжжя, бо ось уже кілька місяців із вечірніх походеньок її проводжає додому бравий парубок Митько, який допіру з армії повернувся. Чим не майбутній чоловік і хазяїн? До міста теж не рветься, йому б із конем воловодитися: сіно скакунові носити, напувати, по дрова до лісу їздити… Дарма, що любить у компанії перехилити склянку-другу. Тетяна вважала, що то свідчить хіба про міцне здоров’я і про справжню чоловічу вдачу.

Ось Митько й собі в запорожці завітав. Помітивши кавалера, Тетяна вмить забула про Вальчину стриманість та грацію: відкрито підморгнула хлопцеві манливим сірим оком, бадьористо й показово стягнула з голови рудого шалика – й на плечі розстібнутої коричневої куртки зі шкірозамінника посипалися густі шатенові кучері. Їх вона з півгодини завивала розжареною плойкою. Тетяна мала розкішне волосся, чого про вроду не скажеш. Гоструватий ніс, тонкі губи, високий лоб, невиразні малі очі… Однак визнавати своєї гіршості ця дівка не збиралася. Тому завше поводилася напрочуд упевнено, так, що й найзавидніший кавалер пересвідчувався: «А навсправжки ця поліщучка – ще та хорошуха![23]23
  Хорошуха – красуня.


[Закрыть]» Але думка парубків мало цікавила Тетяну. Аби сільські жінки й словом прикрим про неї не обмовилися. Добра репутація – ось що було для Тетяни значуще! А решта…

Перекрикуючи весільних музик, розпашіла Тетяна голосно завищала: «Бєлиє рози, бєлиє рози, беззащітни шипи!!!» – і ще бравурніше завиляла чималими сідницями. Нині вона танцювала лише для Митька.

Маргаритка теж підхопила слова добре знаної пісні й стала не те що танцювати, а плигати-гопцювати на одному місці, знявши догори свої короткі стебельця-руки. Вона була найнижча в четвірці. І найкумедніша. Але про це їй майже ніхто не казав. Хіба «доброзичливці»… Ритка геть не мала смаку до вбирання, могла поєднати чорні в сіточку шкарпетки, рожеві босоніжки й сині спортивні штанята. Так вона старалася бути сучасною й модною. Навіть про вставні «золоті» коронки подбала, адже блискучі металеві передні зуби вважала за не менш стильні штучки, що свідчили про дорослість.

До школи Ритка ходила в обдертих і нечищених туфлях, проте вони неодмінно були на високих підборах, що виднілися з-під дешевих, часто затасканих і обляпаних багнюкою штанин. А якщо взувала зимові полуботки, то тільки на товстелезній підошві, що скидалася на шину від тракторного колеса. Вважала: це також модно, до того ж на зріст ставала майже така сама, як подружки.

Цього разу Ритка знову вирізнилася: напнула на себе червоні капронові колготки, коротеньку сіру спідницю з розрізом іззаду, що крізь нього можна було бачити, в яких вона трусиках (на ній були білі з голубим обідочком «недільки»). Зверху накинула «підстрелену» (так висловлювалися сільські жінки про дуже коротке вбрання) кожушину з величезним кошлатим малиновим коміром. У цій «гуманітарній» штучній вдяганці, купленій у білорусів, які привозили силу-силенну всілякого сходженого[24]24
  Сходжений – тут: зношений.


[Закрыть] лахміття в село і щочетверга продавали за копійки на базарі, Ритка мерзла, бо тепла від неї було катма. Однак нічого іншого дівчина вбрати не могла, бо не мала. До того ж вважала, що той громіздкий комір кольору улюбленої ягоди личив до її хлопчачої стрижки, якої не змінювала цілий рік. Малинове з жовтим – хіба не ексклюзивне поєднання? Ритка ж мала космаки, які своїм забарвленням були подібні до щойно вилупленого каченяти. З тим кольором вона нічого не могла вдіяти: саме таким він виходив після самостійного вибілювання дешевим перекисом. Просто Маргаритка завше хотіла бути звабливою блондинкою…

– Марійко, досить стояти!

– Ой! – скрикнула дівчина, здригнувшись від несподіваного втручання в її тривалі розглядини-спостерігання.

То була Тетяна. Вона вела за руку рідного брата Миколу, якого Марійка практично не знала.

Поки малими були, то хлопчаки зазвичай ген за селом м’яча ганяли або чоловічу роботу робили. Дівчата ж по домівках усіляких уборів лялькам нашивали або матерям коло плити на кухні допомагали.

Одразу після дев’ятирічки Микола взявся їздити по московських заробітках, тож мало бував у селі. Ось уже три роки, як його бачать хіба найближчі.

– Ану-но, хоч з братом моїм потанцюй! Хто-хто, а він тебе не обидить, не бійся, – випалила швидко Тетяна й сховалася в рої весільного натовпу.

– Потанцюймо? – звернувся до Марійки юнак і, не чекаючи відповіді, сміливо простяг руку.

Дівчина й не зогледілася, як переступала з ноги на ногу в ритмі повільної ліричної мелодії без слів. Урешті, поборюючи сором’язливість, звела очі й швидким сполоханим поглядом скинула на не по-сільському білюсіньке обличчя свого партнера. Ось вони, його повні соковиті губи, великі голубі очі й блискуче русяве волосся. Так близько. І так далеко водночас. Саме цей хлопчина видався Марійці найкрасивішим з усіх, кого їй доводилося зустрічати за своє коротке й одноманітне життя. Жодного разу вона ще не шкодувала про свою встидливість, проте саме тепер їй зробилося так жалісно, бо не знала, що вчинити, як завести розмову, аби цей принц не зник, а танець не закінчився. Але їхнє знайомство урвалося так само несподівано, як і почалося. Один-однісінький танець, коротка, як мить, зустріч…

Вгледівши нарешті пишногруду молодуху, яка виповзла з весільної буди,[25]25
  Буда – тут: великий намет (або шатро) для весільників, що має основу з брусів, покритих брезентом або іншим непромокним матеріалом.


[Закрыть] наче індичка, що засиділася на яйцях, дівчата поспішили додому. Тетяна – попідруки з добряче підпилим Дмитром. І собі захмелівши од гостинного могоричу, Маргаритка теж, як то завжди було, підчепила якогось лобуряку з сусіднього села. А Валька з Марійкою верталися без хлопців, у парі.

З ким би Валька скомпанувалася?[26]26
  Скомпануватися – заприязнитися, зблизитися.


[Закрыть] З однокласником Володькою, що вчився так-сяк? Ні, він їй не рівня. А симпатичного Митька, чиї небайдужі та сміливі погляди не раз ловила на собі, вже скорила Тетяна.

А Марійка сама після гульок зосталася, бо той, хто вдерся в її серце, як нахрапистий грабіжник, певно, й не надав тому танцеві ніякої ваги…

Марійка закохалася. Уперше й так кріпко, що інколи боялася, аби не розірвалися од невблаганного тиску її тендітні груденята, не розчепірилися, наче парасоля, й не вискочило зсередини нестямне од дивовижних почуттів, кипуче, розбурхане серце.

Після того незабутнього танцю лише кілька разів бачила вона красеня Миколу: як ішла до школи, а він поспішав на рейсовий автобус. Усе чогось їздив до району. Казав: «Привіт!» – і поспішав далі. У такі моменти Марійка боялася не впасти опукою, бо ноги підкошувалися од хвилювання так, що несила було на них удержатися. Але вона встоювала. Бо навіть оте сухе й незначуще «Привіт!» жагуче надихало на прожиття дальших днів і ночей, додавало віри, що в якусь святу недільку вона знову відпроситься в матері на гулянку і Тетяна вдруге прикличе до неї свого брата…