Текст книги "Із медом полин"

Автор книги: Жанна Куява

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Навесні Миколу призвали до армії. Пішов служити, так і не дізнавшись про Марійчині незглибні почуття до нього. Проте дівчині не було куди квапитися. Вона далі студіювала математику й чекала з армії солдата. Аж пишалася цим. Бо знала напевне, що вірна буде до суду-віку, а не так, як учинила була Пелихова Катя. Обіцялася чекати Шпачинського Петьку, сиділа за дівчину на вирядинах,[27]27
  Вирядини – проводи.


[Закрыть] не встидалася, цілувалася привселюдно, а скоро парубок за межі села, як вона з жонатим злигалася. Чия мати після такої ганьби дасть синові брати за дружину безсоромницю?! Хоч, перш ніж прийшов Петька, Катька й порвала з одруженим гулякою, але від самої думки, що любилася з ним у тому сіннику, де й майбутньому солдатові на вірність клялася, відбило-відрізало-відбатувало, як ножем, – не зміг пробачити Петька Катьці… Одружився зопалу з нелюбою Ксанкою з сусіднього села, тепер живуть, як кіт із собакою. Він хоч і робить роботу, але п’є безбожно, а вона з ранку до ночі голову йому гризе…

Катька в район вибралася, санітаркою в лікарні працює; чутки ширяться, що коханців одного за одним змінює. А як приїжджає в село до батьків, то, знай, за Петьку розпитує. І коли чує про їхні сімейні чвари, то все збиткується, мовляв, ото-то й набув щастячка, ото-то й зажив файненько! Послухався матері, не взяв мене заміж, тепер жили б собі, впивалися любощами!

Знала Марійка й про те, що, як зачув Петя оте Катерини-не «впивалися б любощами», не стримався, якоїсь суботи прийшов до Пелихів, викликав колишню дівку з хати й прямісінько у дворі накинувся на неї, як роз’ярілий жереб на сплутану кобилицю. Та жага з пристрасними до звірячості поцілунками більше на насильство скидалася. Проте Катька не опиралася, таки дала задовольнити невблаганну хіть ображеному колись парубкові. А затим приказала, щоб забув навіки, не смів більше й торкнутися. Мовляв, маю не таких, як ти, любоцаїв, геть із двору, живи, як намітив собі, а я свій хрест нестиму.

Відтоді ніби й стихли їхні пристрасті. З головою поринув у сім’ю Петро після того, як Ксанка йому сина народила. І хоч досі гризуться часто, але більше дитиною тішаться…

Марійка переконана була, що в таку історію ніколи не вскочить. Сподівалася: тільки-но Микола з армії прийде, освідчиться йому першого ж дня. А він хороший, він найліпший, він зрозуміє і відповість взаємністю. Чого ж її, Марійку, не любити? Добре вихована, росленька, з милим личком, здоров’я міцне має, хазяйновита й недурна… От вивчиться в технікумі на бухгалтерку, почне працювати в сільській раді. Шануватимуть її в окрузі. Народить Миколі діток, скільки забажає… Мо’, й запросить його до себе жити, бо давно їхня оселя за чоловічою рукою скиглить. Не приживалися в Марійчиній родині чоловіки, як маргаритки не сходили на Крадунишиному квітникові. Прабаб-ця Василина з війни чоловіка не дочекалася, мамина неня, бабуся Олена, овдовіла ще двадцятивосьмирічною, сестра її, Христя, яка теж живе з ними в невеликій хатині, не зуміла й первістка діждати, без чоловіка зосталася… А таточка п’ять літ, як утратили. Мамі Тамарі п’ятдесят лишень вийде, але про другого чоловіка думки відганяє, вже на зятеву поміч сподівається.

Мало не всю весну Марійка що другий день бігала до Тетяни на вечорниці. Її мати Шолудиха дивилася скоса на ці нісенітні посиденьки, але гостя не зважала: як то вона почне гніватися на ту, що ось уже за кілька літ може стати їй за свекруню?! Ні, такого Марійка собі не дозволить! Хай там як, любитиме матір свого ненаглядного, шануватиме й коритиметься. Аби бути з Миколою…

Ото прийде, посидить у Тетяниній кімнаті, перегляне Миколині світлини, на яких він то з цеглою в руках, то завзято мурує, то цемент із водою у величезній балії перемішує, а на цій, що найбільше до душі припала, всміхається з другого поверху якогось розкішного палацу (такі царські покої Марійка лише по телевізору бачила)… І так почувалася, ніби увіч зустрілися…

«Ох, красунчику золотий, так би й розцілувала ті зморені долоньки, не проминула б і нігтика, тулилася б, гладила б, слова ніжні приговорювала б», – роїлося в залюбленій до болю дівоцькій голові.

Відтак летіла окрилена Марійка додому й чекала нового післязавтра.

Звісно, Миколина сестра Тетяна вже другого вечора про все здогадалася. Бо чого це раптом Марійка, яка більше з Валькою секретами ділилася-галайкотіла, до неї внадилася?

– Ти тільки не кажи йому нічого, бо я сама хочу, – притьма попросила Марійка подругу, коли та взялася писати братові в армію чергового листа.

– Не буду, – спокійно відповіла Тетяна й описала передусім досвітки-гулі зі своїм душечкою Дмитром.

А за п’ять місяців…

– Ой-йой, що ж то за біда в нашу хату вгналася?!! За що Господь так покарав мене, грішну й нещасну?!! Ой-йой, як пережити гірке, як смертельна отрута, горе, гой?!! Ліпше б мене зі світу звів, а не моє дитятко дорогеньке!!! – голосила на всю вулицю стара Шолудиха, діставши страшну звістку про загибель соколика-сина Миколи.

То був кінець серпня. Селяни якраз верталися з полів зі свіжовикопаною картоплею, тож чимало їхніх темних постатей виднілося в перших вечірніх сутінках поміж розлапистих[28]28
  Розлапистий – гіллястий, крислатий.


[Закрыть] яблунь і груш. Хтось віз гори картоплі підводою, а сам ішов поруч, хтось – ровером,[29]29
  Ровер – велосипед.


[Закрыть] прив’язавши мішки до рами й заднього сидіння, інші, добряче натомившись, просто сунули босоніж, спираючись на копачки[30]30
  Копачка – сапа з двома-чотирма зубами, що її застосовують для копання картоплі та інших культур.


[Закрыть] та перемелюючи попід ногами непроглядну куряву…

Село годує в усяку пору, сміється негусто, а от плаче частіше, ніж рясні дощі з неба ллють.

Як от обпечена лютим болем, мов кип’ятком, Шолудиха, що в сорок літ зважилася на синочка, в муках його народила, а він і не віддячив за те: до смерті неньки не догледів.

«Голубе найхоріщий,[31]31
  Хоріщий, найхоріщий – вищий та найвищий ступені порівняння прикм. хороший.


[Закрыть] нащо душу шматуєш, як шуліка здобич безсилу, нащо заживо з тіла серце видираєш, гой?! Як витерпіти втрату, як не одуріти?!» – заводила, руки до неба здіймала, до землі сирої припадала…

Не дочувши одразу, чого саме верещить шолудива Онищучка, односельці спершу подумали, що то вона знову чимсь не догодила пристарілій свекрусі, тож дає відсіч ужe звиклими голосними виправданнями. Та коли розчули в тім вереску слово «синочок», то чимдуж поспішили один за одним не так заспокоїти бідолашну, як розпитати, що ж таке з Миколкою сталося… А відтак і пожаліли сіромашну. Принаймні словами.

– Тримайся, Оксано, кріпися, ще ж маєш для кого жити, – мовила сусідка Надя й наказала негайно знайти хлопцевого портрета, обв’язати чорною стрічкою, поставити на столі в найбільшій кімнаті й запалити коло того образу свічку, мовляв, має горіти і тепер, і коли покійника до хати внесуть…

– Йой, горечко, йой, лишенько! Внучку мій дорогенький, хлопчику мій золотенький, вже й не одчиниш дверей хатніх, не приїдеш здалеку, не обіймеш мене, старенької, не подаруєш хустини чорнястої, – плакала-голосила за своїм правнучком дев’яностолітня прабаба Мелашка. – Я, стара, живу, а тебе, соколика, небо вже прикликало… Ой-йой, – хилитала, як недолуге немовля, збілілою, кольору молозива, головою, втирала забрезклі й опухлі від болісних сліз та муки очі.

А назавтра чужі люди привезли рідне тільце Оксані. Крізь заціпеніння вона таки розчула, що буцімто син утопився. Дістав першу записку про звільнення і з двома товаришами по службі на цілий день поїхав до міста. Там щасливі й нарешті розкуті хлопці познайомилися з дівчатами, накупили всіляких наїдків, міцних напоїв і пішли до річки на посиденьки. Випивали, закушували, купалися… І, видно, саме тоді, коли двоє із залицяльників, швидко спарувавшись із новими приятельками, гайнули поблукати парком, Микола пірнув у воду. Брьохався в річці, аж поки ногу корчі взяли чи, може, й серце схопило. Того вже ніхто не знатиме. Однак не здолів собі допомогти, не дістався берега… Тепер лежить, сонце ясне, в новісінькому костюмі, що його мав би на власне весілля вбрати, у сорочечці білій, розстібнутій на два ґудзики, бо саме так любив ходити і влітку, і взимку: «Дихати має душа, а не давитися», – казав.

– Ох, чи ж то правда, синочку? – приказувала напівсвідома Шолудиха-мати. – Хіба ж ти не вибрався б з вирви? Ти ж такий прудкий і дужий був, синочку! Ох, заподіяв тобі хтось погибель, чує моє серце материнське! – ридма ридала. Не вірила, що смерть із власної волі сина навідала, винних шукала, в уяві злих капосників малювала. Бо так їй, певно, легше було.

Сидіти коло покійника цілу ніч заповзялося небагато жінок. Зосталися ті, що могли й цілу добу не стуляти очей. Коли в кімнату, де стояла труна, занесли довгу лаву, старенькі повсідалися квочками й стали балакати. Інакше візьме гору сон.

– То вже одному Богові знати, що насправжки приключилося нашому солдатикові, – першою почала розмову Зінька Матвійчукова, що жила з Онищуками на одній вулиці.

– Людське життя подібне до дерева: навесні родиться-зацвітає, а восени листя-деньочки скидає, – задумливо мовила Дарина Яворівська, що й собі одна з найперших прийшла піддержати Онищуків.

Її непоспішливу й розважну гутірку баби завше слухали уважно й на знак безсумнівної згоди кивали головами або кидали коротеньке: «Таки-так, Дарино, правду кажеш».

– Весна – то коли людина родиться й цвітуть душі її рідних од щастя та радості. Але й осінь невідворотна… Коли настане саме ця пора – чи замолоду, чи в глибокій старості, то од нас залежить, од нашої праці, – уточнила, – і від Бога, ясна річ. Бачте, мусимо готуватися до неминучого кінця щодень. Але то непросто. Бо ми, старі, не так проживаємо те життя. Що вже й казати про таких молодих, як от Миколка… Хіба ждав він швидкої погибелі? Тож тепер лише одним нам під силу йому допомогти…

По цих словах навіть убита горем Шолудиха облишила голосіння, прислухалася.

– Оксано, знаєш, про що нині плаче душа твого сина? – звернулася до згорьованої матері стара Дарина. – «Я добре знаю, мамо, що ви мене любили, але тепер не в сльозах ваша любов має виявитися. Не плачте за мною, мамо, а візьміть свічку, поставте в церкві й зверніться до батюшки: хай він попросить Бога, хоб[32]32
  Хоб – щоб.


[Закрыть] зачислив мене до тих, що покаялися й позбулися земних пристрастей. Оце для мене головне. А плакати й не бачити перед собою Христа? Юда теж покаявся у своїх гордощах, зрозумів, що погано вчинив, оддав срібло, але не прийшов до Ісуса й не сказав: «Прости мені!» Тому й ви, мамо, як плачете, моліться». Тяжко це, Оксано, але задля синової душі добре саме так зробити, – провадила Яворівська. – Бо хоч тіло й бездиханне, та душа бачить, що відбувається коло гробу.

Од таких несподіваних Дарининих настанов обличчя деяких жінок перекосилися, інші почали хитати головами з боку в бік так, наче хтось невидимий грався з ними в дитячу забавку «Печу-печу пиріжок, шусть у пічку, шусть у пічку». Усі як одна мовчали. Лише думали: «І як та Дарина такою розумаш-ною бабою вродилася? Загадка якась, та й годі».

– Ой, Дарино, та як же не скорбіти, як же не тужити за отим личком білюсіньким, вустами гарнюсінькими, ручками золотими й ніжками прудкими, – далі вичитувала Оксана.

– Ти, Оксано, бач, на тілі зосереджена. А синочок твій чекає помочі для душі, бо ж про неї тепер ідеться. А тіло сьогодні гарне, а за три дні… сама розумієш… Нині маємо молитися, щоб Миколчина душа дожидала Божого суду не перед пеклом, а таки перед раєм.

– Уже на що заслужив отут на землі, з тим і постанеш перед Богом на небі! – насмілилася долучитися до розумної балачки й поділитися знаним Матвійчукова Зінька. Випалила свою правду, наче констатувала факт.

– Зіно, від нас багацько залежить, і навіть може змінитися, – заперечила односелиці Яворівська. – Бо той приватний суд, що відбувається хутко після смерті людини, коли душа відповідає перед Богом за всі діла, що чинила на землі, не визначальний!

– Та чим же ми, земні та грішні, годні допомогти? – в один голос залепетали бабоньки, сумніваючись у своїх можливостях.

Яворівська не встигла на це відповісти, бо по тих словах до хати влетіла, як переполохана пташка, Гайдукова Марійка, найближча подружка Дарининої онуки Вальки. Не соромлячись ані сільських жінок, ані Миколиних родичів, ані його гарячковитої матері, припала до труни й безслівно заридала. Сколотила тим усіх жалобних гостей: ніхто й слова не зронив, хіба обмінялися, як то проскуркою діляться, прийшовши додому з церкви, ошелешеними поглядами.

– Що ти казала, Дарино? – врешті отямилася Шолудиха й звернулася до Яворівської. – Кажи хутчій, чим же годна допомогти своїй кровиночці ненаглядній? – перепитала і собі захлипала, перекрикуючи Марійку.

– Коли людина помирає, то всі її пристрасті, які вона мала за життя, нікуди не зникають, а йдуть із нею у вічність, – втираючи сльози, мовила Яворівська. – Ото, як хотілося випити, покурити, блуд який учинити… А ви хіба не знали, що й там, із душею, – Яворівська вказала пальцем на стелю, – зостаються ці всі пристрасті?! І вони ой як мучать!

Баби мовчали, очі лишень повитріщали.

– Але годі там себе задовольнити, бо ж тіла немає, – знизала плечима Яворівська.

– Ай-яй, невже ж ти правду кажеш, Дарино?! – не йняли віри почутому односелиці.

– Тому люди й ходять до церкви, – відповіла на те Дари-на й додала: – Молитися.

Вона здогадувалася, що більшість сільських господинь не могли признатися, що їхні походи до місцевого храму були радше здибанками, на яких можна потеревенити про те-се й, удавши недужих, повсідатися попід холодними стінами на лави, як вороння на електричні дроти, й так само зверхньо розгледіти кожну молодицю, до найменшої дірки на капронцях, обсмоктати, як цукерку, кожну її кісточку.

– Вірні християни дбають найперше, щоб очистити тіло й душу від земних пристрастей. Щоб не мучитися на тім світі, – Яворівська закінчувала такою промовою. – Тому до приватного суду, що його душа проходить на сороковий день, треба особливо ревно молитися, від цього залежить тимчасова доля душі – нидітиме вона в передпеклі чи радітиме в передраї.

Світало…

– Йой, си-и-ноооочку, йой, рі-ід-нееееенький, со-ко-ли-ку до-о-ро-геееенький, – тепер уже мелодійно побивалася Шолудиха.

Їй, стривоженій, здавалося, що після похорону баби почнуть гудити її: мовляв, не тужила за рідною дитиною. Бо так було вже колись. В однієї з сільських молодиць помер первісточок. Її мати, пенсіонерка, така, що «знає, як треба і як правильно», наказала на похороні не просто побиватися за кровиночкою, а ще й голосити-примовляти, щоб «добре» було.

«Такий файний похорон був у Калінських, так уже приказувала молода Антоніна, так голосила за дитинкою!!! Не те що позавчора Галя Овсіюкова, яка й сльози за чоловіком не зронила. Безсоромниця!» – кружляли довкола вихваляння-нарікання сільських язикатих хвесьок.

Не знали вони, що для згорьованої Антоніни, яка втратила синочка, ті солодкі слова наче ляпаси були. Вона ж бо над силу вичавлювала з себе заводи: материн наказ виконувала. А самій хотілося заритися в землю чи бодай закутатися в грубу хустку, сховати од світу понуре обличчя й ревти, як німина, слова не мовивши. Точнісінько так, як чинила Галя Овсіюкова, втративши чоловіка. Та чи знали огудниці, що вдову од печалі й безпорадності серце так ухопило, що сільська медичка наштрикала-напоїла її гамівними препаратами, та так, що й не рада була? Корчами непосильними взялося всеньке тіло Овсіюччине, придушило-перекрило всередині ріку сліз невтишних, тому скоцюбилася сердега коло чоловіка навколішках, дивилася й не могла надивитися на обличчя рідне й одно завивала по-вовчому, гадки не мавши, як далі жити без того, з ким понад тридцять літ пліч-о-пліч, душа в душу…

Але то, бачте, сільські закони. А вони неписані.

Марійка знову зчинила плач. Безмовний. Яворівська видержала тривалу паузу й сама добряче виплакавшись, а відтак мовила: – Читатимемо псалтир над померлим і молитви. Це заспокоїть Миколчину душу, полегшить перехід у новий світ.

* * *

Цілісіньку ніч Марійка сиділа біля померлого Миколи, ні на мить не відступивши й не стуливши наплаканих очей. Спершу коло ніг хилилася, а як випадала нагода, то й у головах сльози ронила, ніжно погладжуючи кохане блискуче волосся. Згодом вона безсило плелася за причепом із труною, що віз, як їй здавалося, навіки хоронити її одцвілі мрії, радощі, любов.

Ідуть від Марійки найдорожчі люди, і всі – однією дорогою…

Миколу поховали. Не стало юнака, ніби й не було його ніколи. І ніхто в селі вже не дізнає: загинув чи таки чужою жорстокістю життя позбавлений. Чужі люди приїхали-поїхали. Сказали: втопився. На тім і крапка.

А Марійка все ніяк не вірила, що коханого більше немає серед живих. Полюбила його ще дужче, хоч, здавалося, сильніше вже нема куди.

«Усе добре, – заспокоювала себе. – Це ж і неділі не треба чекати, щоб тебе побачити, Миколко. Шкода тільки, що вже не потанцюємо вдвох, – стуляла очі й у густій темені споминами вкупі з уявою малювала рухому картину: вона, Марійка, така безбарвна, невпевнена в собі, вайлувата й водночас благословенна незабутнім знайомством, котре для неї, як для пташки крила, для миші діра, а для гавкуна господар; і він, Микола, – красивий, із міцним внутрішнім осердям, у всьому доладний, вправо-вліво, з боку в бік, з ноги на ногу, – майстерно кружеляв партнеркою, правував, як Яворівський Степан лошицею Зорею. Ніхто в селі не вмів так приборкувати норовистих коней, справлятися з ними й вигоцувати верхи, як наймолодший Даринин син, що приїздив із міста.

– Гарна ми пара, – шепотіла Марійка після того, як домальовувала яскраву картину, розплющувала очі й ніжно нанизувала, як на голку, вродливі Миколині риси, що зринали з невеличкої затертої фотографії. Її вона попросила в Тетяни. Подруга дала ту, де хлопець сидить на високій недомурованій стіні чийогось палацу, що пишнітиме в майбутньому.

– Не буде в нас сімейного кубельця, зате ми ніколи не розлучатимемося, – чмокала світлину, відтак зводила погляд до-гори й прохала небо, щоб швидше настала ніч.

Того ніхто не знав: ні мати, ні подруги. І що вони думають про це, Марійці було нецікаво. Їй байдуже, бо вона щаслива! Недаремно ж вичитала якось в одному з кольорових журналів, що їх передплачував батько для своєї залюбленої в книжки й усіляку підліткову періодику доньки Вальки, ніби щастя – це поєднання всіх людських приємностей у теперішньому часі. Себто, коли знаходиш і маєш усе, що дарує тобі відчуття глибокої втіхи та безмежної радості, ти щасливий. Марійка, маючи душевні стосунки з матір’ю, найтепліші спомини про найдобрішого в світі батька та золотих сестру з племінниками, живучи в чудовому селі аж із трьома побожними бабусями, ще й приятелюючи зі стількома вірними подругами, віднедавна дістала останню приємність для повного щастя – Миколину увагу.

Тридцять восьма зустріч. Чи міг хто перше бодай натякнути Марійці на те, що ото стільки ночей вона перебуде разом зі своїм Миколою? Що довірить йому своє серце, найпотаємніші думки й віднедавна нечасті печалі?

Майже беззвучно висунула з манюньої петлі дзвенючу защіпку, що чорніла на самісінькій середині голубого підвіконня. Так само нечутно розчинила вікно й поволі вибралася в нічну глибочінь. Найголовніше завдання виконано: мати знову нічого не почула, а про бабусь і казати годі: з їхнім слухом хіба брехунця, увімкненого на повну гучність, до вух прикладати.

Хутко шмигнула повз хату, проминула подвір’я, вийшла на асфальтову дорогу, яка вела прямісінько до кладовища. Два з половиною кілометри закохана дівчина долала за п’ятнадцять хвилин! Бо не йшла, а летіла до свого Миколи: аж відчувала, як повітряні крила поблажливого вітру допомагали їй… Відтак мала попереду цілу ніч.

– Чи не забув за день, що так люблю тебе, Миколко? – ніжно гладила краї свіжої могили.

Цікаво, що, коли Марійка була наодинці, її мова звучала геть по-іншому, ніж на людях. Без запинок, зайвих слів і тривалих роздумувань.

– Я ж бо так скучила за тобою, золотий мій! – тулилася до високого хреста, згубивши сором’язливість. – Чи бережеш подаруночка, якого ще першої нічки тобі принесла? – говорила, наче з живим, і все підгортала сирою землею невеличкого пагона, з якого, вірила, виросте розлога калина, що буятиме так само рясно, як і їхні почуття.

Марійка втішалася цим, хоч і розуміла, що якби хтось інший отак чинив, то назвала б його недоумкуватим. Сама ж вважала, що була при розумі. За ніч, яка щораз обвивала пеленою незрадливості й вільного дихання, вона встигала не лише нагадати коханому Миколі про свою любов, а й порадитися з ним, до якого вишу їй ліпше вступати, як довірити матері свої турботи, попросити, щоб знову на неї чекав.

А ще – помолитися. Вона молилася й дорогою до кладовища, й обіч могили, і як верталася додому. Бо так порадила Дарина Яворівська.

Після Миколиного похорону, на дев’ятий день, Марійка пішла до церкви, а звідти верталася з бабою Дариною. Скільки дівчина себе пам’ятає, ця жінка співала в церковному хорі.

– Бабо Дарино, тогово-но, я спитати хотіла, – насмілилася, заговорила про важливе, хоч і вельми соромилася. – На похороні ви, тогово-но, сказали про передрай і передпекло. А скажіте… а як, тогово-но… як те розуміти?

Марійка досі не забула Дарининої оповідки, що неабияк її вразила.

– Коли помирає праведник, то він потрапляє в передрай, коли грішник – у передпекло. Цебто перший несповна дістає райську насолоду, яку обіцяє Христос, а другий терпить менші муки, ніж у пеклі, – завзято й натхненно стала роз’яснювати дівчині Яворівська. – Це тому так, що душа без тіла. А Христос прийшов спасти і зцілити людину, а не поодинці душу чи тіло. Після смерті душа на небі дожидає Страшного суду. А тоді люди воскреснуть, тобто їхні душі знову з’єднаються з тілами і зможуть повноцінно відчувати або насолоду, або муку. Од приватного до Останнього суду є багато часу, тож, коли молимося за померлих, можемо багато чого змінити, – відповідала Яворівська, хвацько вимахуючи правою рукою – то так вона допомагала собі ступати.

Марійка не відставала.

– Тогово-но… то він… він ще тут, із нами? – дівчина зашарілася, однак знала, що кому-кому, а Вальчиній бабусі довіряти можна. Ніколи з її вуст зайве не злітало. Навіть молодечі секрети вміла тримати під замком.

– Миколка? Тут! Душа його ходить землею, навідує місця, де любив бувати… А вже завтра, після дев’яти днів, проходитиме дванадцять митарств. Кожне з них відповідає гріхам: брехні, блудові, немилосердю, злодійству…

«Ой, мого Миколку омине відповідальність за такі провини! – радо подумалося Марійці. – Бо ж він був… такий!»

А який, дівчина й сама не знала. Бо не вспіла… Проте вірила, що ті гріхи, що їх називала баба Дарина, до її коханого ніяк не стосуються.

– А наші молитви – то як гроші, що ними можна відкупити покійного від душевних мук, – закінчила Яворівська.

«Молитимуся за тебе, Миколцю дорогий, скільки й житиму», – мовила подумки дівчина.

– Ой, тогово-но, а можна ще спитати? – не відпускала додому бесідницю Марійка. – Тогово-но… А як же правильно мені за нього молитися? Щоб, тогово-но… ну… щоб таки… точно подіяло?

– Правильно? – всміхнулася стара Дарина. – Марійко, а хіба можна молитися неправильно? – обдала дівчину щирим півусміхом. – Думаю, користь не в багатослів’ї, а в серці, яке вкладеш у молитву – чи то коротку, чи то довгу. Якщо просити від усієї душі, то нічого неможливого перед Богом немає, – ще раз усміхнулася обізнана Дарина й звернула на стежку, що вела до її хати.

Марійка щаслива полопотіла додому.

– Рідний мій, дві нічки лишилося в нас із тобою, – шепотіла Марійка до могили, розповівши вже Миколі, як прожила день.

Надворі сіріло, проте дівчина не примітила такої важливої обставини. Знаючи, що лише сорок днів після смерті душа коханого витає над землею, все не могла натішитися тими останніми ночами: Микола не проганяє її, а навпаки, щоночі на неї чекає. Йому відомі її почуття, і він їх прийняв – вона відчувала це серцем. А більше їй нічого не треба.

Верталася з кладовища вже як на світ благословилося. Тоді й побачила Марійку Пелихова Надя, мати вже згаданої Катьки, що працювала санітаркою в райлікарні, а колись жорстоко зрадила Шпачинського Петра.

Хутко, того ж таки ранку, Надя розповіла про це Марійчиній матері – Тамарі. Сказала й метнулася геть із двору. А збентежена й водночас розгнівана вдовиця шугнула в кімнату до доньки, яка збиралася до школи, й тричі безслівно вдарила по обличчю.

– Зроду-віку нашу родину ніхто не соромив, а ти посміла! Дівко безстидна, як мені тепер до людей виходити, як мені їм в очі дивитися, що казати?! – кричала роз’яріла Тамара й уперше в житті схопила зопалу щойно випраного домотканого рушника й стала гамселити ним доньку, не зважаючи, куди б’є.

– Мамо, а хіба я вас чи бабусь не шаную?! Хіба вони так само, всім серцем, не любили? – крізь плач Марійка намагалася пояснити матері свої вчинки, а врешті примовкла, бо в їхній родині якраз і любили всім серцем. Кожна з найдорожчих для неї жінок вирізнялася з-поміж односельців непохитним однолюбством. І всі це добре знали.

От прабаба Василина. Минуло їй дев’яносто дев’ять літ, уже й онуків (матері Тамари рідних братів) схоронила, але досі має сили доглядати доньок: Олені вже сімдесят чотири Бог одвів, а Христина ще на два літа старша.

Діти й господарка.[33]33
  Господарка – господарство.


[Закрыть] Іншого щастя не мала, іншого, як свого Гаврила, чоловіка не знала.

За Христину баба Васька найбільше побивається, мовляв, її найдужче покарала доля: нездорова, шість разів різана, ще й самотня, як генде столітній дуб на царині.

– У мене хоч діти були, а вона, як та хата-пустка, бідкається кожному, хто в оселю навідається. – То я все за неї Господа прошу, бо не знаю, хто з нас швидше помре. Хвалити Бога, в добрий час сказати, а я й не чую, щоб нині мені щось боліло. Хіба… тіло, бо старе. Та я й хвилини не сиджу на місці, за яку-небудь роботу хапаюся, аби в хаті не бути…

Стара Василина ще й господарство порає, і на городі її завжди бачать… От і тепер з поля йде: картоплю полола, щоб зручніше копати. І така вона оповідачка принадна! Марійчині однокласниці, певно, й недільки не пропускають, навідуються до цього жіночого товариства, про все на світі бабу Ваську розпитують.

– Як учора, діточки, молодою була, – вражала дівчат живодайністю. – І не віриться, що давно те було. Хіба клопіт мала великий. Змалку тяжко трудилася, бо не було кому: тато з революції раненим, без ноги, повернулися, то я мусила скрізь сама справлятися: і в полі, і з худобою, і вдома. А замужем, двадцять один рік мені був, інша біда кулею спостигла. Смертельно ошпарився мій первісточок-синочок, – сльози втирала. – Не догледіла мого лебедика сусідка. Я побігла за село, про млина вмовлятися. А вона, вже стара, доки розтелилася, то моє дитятко сіромашне добралося до котла, що булькотів на вогнищі (вода в ньому на запарку висівок кип’ятилася), зирнуло всередину й, не втримавшись, шубовснуло в окріп… О-хох-хох, пташеняточко моє бідолашне, хлопчик мій єдиний, – хлипала скрушно.

Після того Василина народила двох доньок. Доглядати їх довелося самій: чоловік не повернувся з війни, яку Великою вітчизняною величала.

– Я й косила, й орала, й сіяла, і з конем сама справлялася, – пам’ять у баби Василини хороша. – Було, слабувала, але найбільше постраждала після того, як сильно мене побили енкаведисти, – тут стара Васька, як завше, зовсім стишила голос. – За те, що донька Христина була в бандерах, – ледь чутно шепотіла. – То вони її щастя-долі позбавили, тії бандери, – лепетала претихо, щоб нарікань не чула Христина.

Як сталося, так сталося, нічого вже не виправиш.

Але материне серце, знай, непокоїться. Поки й б’ється… – Ото після тих страшних побоїв по голові став у мене різко слабнути зір, – далі Василина знову говорила небоязко. – А якби ж то мені бачити добре! – трясла руками, наче бадиллям. – Але не зважала я на болячки. Роботу робила. А якось мені доктор один сказав: «Ви, бабцю, як будете трудитися до старості, то довго житимете. Бо котра людина сидить, то в неї закупорка утворюється й ціпеніє кров». Може, оце й живу досі, що тяжко роблю. Падаю, помаленьку зводжуся – як ворушуся, то й живу.

Христина не така балакуча, як ненька. Але й собі певна, що наділена довгим віком, бо змалку тяжко трудилася. Півдівкою жито жала так, що за нею й старші односелиці не встигали! Та коли ненька бодай десять літ з чоловіком пожила, то їй Всевишній уділив лише два роки подружнього щастя. Зійшлася з Михайлом сорок другого, а за два роки й розпрощалася. Історію їхнього нещастя досі переказують у поліських господах. Не треба й Христини питатися.

Її Михайло упівець був. Щоб не попастися ворогам, наклав на себе руки. І то прямісінько коло свого дому. А Христина за участь в УПА скніла сім літ на сибірській каторзі. Коли повернулася, опорядила фатальну місцину чоловікової загибелі, що через дорогу від хати (нині вдови літньою кухнею її звуть, бо пораються там лише, коли тепло), висадивши оповитий цвітінням хрест. І тепер він буяє рясними кольористими жоржинами. Щороку Христина прикрашає пристановище коханого, досаджуючи цибулини, які заквітають щораз новими й новими барвами, й пишається його величавістю.

(Ще й тому могила для Марійки – як домашній квітник).

Михайло подався до лісу вже за рік після весілля. Христині тоді йшов сімнадцятий. Шматками кроїв час молодий вояка, щоб навідатися додому, до коханої. А вона й собі намагалася прислужитися чоловікові, допомогти його побратимам: то сорочину випере, то шалика теплішого сплете, то бараболину підсмажить на шкварках… За що й дістала згодом по заслузі.

Поралася коло господарства, як прийшли енкаведисти. Один із них ураз оперіщив безжально по злегка роздутому молодому лиці – Христина п’ятий місяць носила під грудьми двійнят. Обшукали сіромаху, відтак закинули на причіп машини; подумки тоді вже й попрощалася з односельцями, не йняла віри, що повернеться бодай мертвою, не те що живою.

У районному НКВД добре шмагали вагітну, знущатися не припиняли ні вдень, коли вмикали прегучну музику, щоб не почув хто жіночих волань, ні вночі, бо саме тієї пори влаштовували допити… Лише через три місяці десятки жінок розігнали по товарняках, де хотілося вити від холоду: тіло аж примерзало до залізних стін вагонів. Ні віконечка тобі, ні промінчика ясного… Їхали-мучилися так кілька тижнів. Гаразд, що хоч зрідка мучителі давали попоїсти якоїсь рідкої баланди.

Для нар українкам довелося власноруч виготовляти зі свіжої трави матраци та подушки. Але що такі дрібниці супроти каторжної праці в лісі під п’ятдесятиградусний мороз?!

За рік Христині повідомили, що Михайло загинув. Хтозна, мо’, й ліпше було йому на тім світі супроти дружининих земних страждань?…

– Удень, хай які там люті морози, ми – українки, латвійки, естонки – йшли на лісоповал, – поодинокими споминами таки ділилася з земляками горопашна Христя. – Ручними пилками різали-валили дерева, обтинали гілляччя, спалювали його, а поліна складали в купи. Навесні здирали кору, крутили з неї прути й зв’язували ними те поліняччя в плоти, що кидали їх в річку. На іншому березі ці плоти ми самі й діставали… А як літо наставало, йшли на косовицю, – прикро зітхала. – Косу в руки й ну заготовляти сіно. Було, як не виконаєш план, то зменшували й так дуже мізерний пайок: триста грамів хліба, черпак ячмінної каші та наперсток олії. Як несила була йти, то приносили нас, – тривожила юне й безтурботне дівування своїх двоюрідних онучок.