Текст книги "У дзеркалі, у загадці"

Автор книги: Юстейн Ґордер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

8

Коли дівчинка розплющила очі, на стільці біля ліжка сидів тато.

– Котра година? – спитала вона.

– Сьома.

– Ти давно уже тут сидиш?

– Лише кілька годин…

Щойно зараз вона згадала про нічну прогулянку. Сесілія озирнулася по кімнаті. Жодного сліду. А може, це було не нинішньої ночі. Можливо, багато днів тому, просто вона добре не пригадує.

Дівчинка чулася слабшою, ніж будь-коли. Може, через прогулянку з Аріелем?

– Я не дуже добре себе почуваю, – сказала вона.

Тато взяв її за руку:

– Так воно і є.

– Який сьогодні день?

Тато глянув на годинник:

– 22 січня.

– Минув уже майже місяць від Різдва.

Тато кивнув:

– Зараз прийде мама з уколом.

– «3 уколом…»

– Так, вона у ванні.

– Як мені погано.

Тато стиснув доньчину долоньку.

– Я знаю, – тільки й мовив він.

Сесілія спробувала звести на нього погляд:

– Коли я виросту, буду вивчати астрономію.

– Це… так захопливо.

– Хтось мусить урешті-решт про все довідатися.

– Що ти маєш на увазі?

– Це я хвора, тату…

– Ти…

– …а ви ніяк не можете узгодитися з часом. Я маю на увазі, що мусить хтось довідатися, якими є усі речі. Не можна так жити далі.

– Наука завжди на крок відстає від істини…

– Ти віриш у ангелів?

– Чому тебе це цікавить?

– А в Бога віриш?

Тато кивнув:

– Ти, гадаю, також віриш?

– Не знаю… От не був би він лишень таким… Уявляєш, він порозсаджував ангелів майже по всіх астероїдах? За бажанням, вони могли б там розкошувати цілу вічність. Їм не треба стригти нігтів або чистити зуби. Деякі ангели сидять собі на величезних кометах, котрі зі шаленою швидкістю мчать навколо Сонця. Вони поглядають униз на Землю, їм неймовірно цікаво, як це бути людиною з плоті та крові…

– Ти, певно, фантазуєш.

– …тоді як всемогутній Господь сидить собі, зручно вмостившись, і видуває нас, наче мильні бульбашки. Тільки, аби похизуватися перед ангелами на небі.

– Цього він, переконаний, не робить.

– Звідки така певність?

– Нам усього не збагнути, Сесіліє.

– Це я вже чула раніше… Ми розуміємо тільки те або інше. Усе бачимо лише в дзеркалі, в загадці…

– Так, мудрі слова.

Сесілія сумовито глянула на тата. Запала довга мовчанка. Їй хотілося сказати ще щось, але вона не була певна, чи здужає говорити. Якби тато міг вибирати слова з її голови, тоді не було б потреби відкривати рот.

– Пригадуєш нашу подорож на Кріт? – запитала вона.

Тато присилував себе усміхнутися:

– Як би я міг її забути?

– Я маю на увазі саме переліт літаком.

Тато кивнув:

– У літаку нам подавали курча з картопляним салатом, а на зворотньому шляху – тюфтелі з паприковим соусом…

– Та не про їжу, тату, мова. Я кажу про інше… Я виглядала тоді з ілюмінатора і дивилася вниз, на землю.

Більше Сесілія нічого не сказала. А думала вона про те, що сиділа високо на небі і дивилася на земну кулю з містами і дорогами, горами і нивами. Повертаючись додому, вони спершу летіли понад хмарами. Їй здавалося, наче вона десь між небом і землею. Вони прибули до Норвегії пізно вночі. Підлітаючи до Ґардермуена, літак пірнув під хмари, схожі на різдвяну вату, і тоді враз перед очима з’явилася казкова країна з різнобарвними електричними вогнями.

– Коли ми приходимо на світ, то одержуємо у подарунок увесь світ, – мовила Сесілія.

Тато кивнув. Йому не подобалося, що вона так багато говорить.

– Але не тільки ми приходимо у світ. Можна сказати, що світ приходить до нас.

– Це майже те саме.

– Мені здається, наче я володію світом, тату.

Він узяв доню за другу руку:

– Певно, так воно і є.

– Не тільки цим будинком, а й Вороновим пагорбом… і рікою там, унизу… Я володію трішки рівниною Ласіті на Кріті… і цілим островом Санторіні. Мені видається, ніби я колись жила у старовинному замку на Кнососі. У моїй власності Сонце, Місяць та усі зорі на небі. Бо я усе це бачила.

Тато взяв дзвоника з нічного столика й задзвонив. Нащо він це зробив? Хіба й він хворий? Сесілія невгавала:

– Ніхто не в змозі відібрати це у мене. Це завжди залишатиметься моїм світом. Це буде мій світ на віки вічні.

Увійшла мама. Тато зірвався на ноги і кинувся геть з кімнати. Він так довго сидів біля неї, що йому, мабуть, дуже захотілося в туалет.

– Сесіліє?

Вона звела на маму погляд, мовчазний і докірливий.

– Сесіліє!

– Просто зроби укол, мамо. І не треба ні про що говорити.

Після уколу Сесілія, мабуть, знову заснула, бо, прокинувшись, побачила на стільці перед ліжком Аріеля. Почувала вона себе набагато бадьоріше, ніж коли біля неї були тато з мамою. Може, це залежало від перебування поруч ангела?

– Ти спала? – запитав він.

Сесілія підвелася й сіла на край ліжка, глянула у вікно і побачила, що надворі зовсім світло.

– Добридень, – сказала вона. – Мені зараз закрутиться світ.

Аріель таємничо кивнув:

– Земна куля крутиться й крутиться навколо своєї осі.

Сесілія засміялася. Вона не розуміла до пуття, чому сміється, але саме тієї миті їй здалося дуже смішним, що земля крутиться.

– Хтось сказав, що світ – це театральна сцена. Може, сцена, яка обертається?

– Звичайно, – погодився Аріель. – Але ти, певно, не знаєш, чому?

Сесілія стенула плечима:

– Це не важливо, я ж не відчуваю, як вона обертається. Як на мене, можна було б менше кружляти. А якби відчувала… уявляєш, які погані часи настали б для усіх чортових коліс на світі?

Аріель знявся зі стільця, перелетів кімнату, сів на письмовому столі і споглядав згори на дівчинку:

– Земля обертається довкола себе, щоб усі люди на ній могли зазирнути у всесвіт під різним кутом зору. Так ви можете побачити майже усі зірки з будь-якого місця планети, незалежно від того, де живете.

– Ніколи не думала про це.

– Де б ви не перебували, у Єсгеймі чи на Яві, ані крихти небесної краси не втаїться від вашого зору. Було би страшенно несправедливо, якби тільки половина людства могла насолоджуватися теплом сонячних променів. Або ж, скажімо, тільки половина людей могла бачити серпик місяця. Сонце і місяць належать усім людям вашої планети.

– Невже й справді тому Бог запустив оцю дзиґу?

– Ясно! Але й не тільки тому….

– Розповідай!

– Ангели на небі мусять бачити земну кулю, на якому б небесному тілі вони не перебували. Легше пильнувати кулю, яка обертається навколо себе, ніж кулю, повернену тільки одним боком.

Сесілії здалося, що Аріель надто захопився. Він говорив і говорив без угаву. А тоді ще й ніжками почав гойдати.

– По-моєму, я розповідав, що у нас рентгенівський зір, – вів ангел далі. – Ми ще й телепатією володіємо…

– Маєш на увазі, що ви можете бачити людей на Землі, навіть якщо сидите на якійсь із своїх ідіотських планет бозна-де у космосі?

– Саме так. Там, угорі, мало що відбувається, не варто й говорити. Але коли сидиш собі ось так, зручно вмостившись, на котрійсь з тих ідіотських планет і зориш униз на Землю, то наче дивишся небесний театр, де б не відбувалося його дійство, на Кріті чи у Клефті.

– «Небесний театр»?

Ангел кивнув:

– Земна куля, Сесіліє. Людське життя на землі є безконечною театральною виставою. Ви приходите й відходите. Довга-довга вервечка…

Сесілія завмерла на краю ліжка, кілька секунд вона навіть не ворушилася.

– Свинство! – крикнула нарешті.

Вона з усієї сили копнула ногою стілець:

– Якщо це правда, то де ж справедливість?

Аріель мав дещо приголомшений вигляд, однак не перестав баламкати ногами:

– Тоді більше не говоритимемо про це.

– Не знаю, чи взагалі мені ще хочеться про що-небудь говорити.

Аріель умить перестав гойдати ногами:

– Ти сердишся, Сесіліє?

– Чого б це?

– Бо я тут.

Вона втупила погляд у підлогу:

– Я тільки не можу погодитися, чому світ не створено трішки інакше.

– Про це ми також уже розмовляли. Певно, уже не раз траплялося тобі намалювати щось дуже гарне, однак малюнок виходив не зовсім такий, яким ти його задумала…

– Це трапляється майже постійно. Тому процес малювання і є такий цікавий. Ніколи точно не вгадаєш, що вийде з-під твоєї руки.

– Отож, ти не владна над своїм витвором.

Сесілія не відповіла, заговорила щойно за якийсь час:

– Якби мені треба було щось намалювати і я знала, що мій малюнок оживе, то не малювала би будь-що. Я б ніколи не відважилася дати життя і тому, що не могло б опиратися отим агресивним кольоровим олівцям.

Ангел стенув плечима:

– Та все ж фігури, які ти намалювала, розуміли б тільки дрібку. Вони б не бачили одні одних в очі.

Сесілія важко зітхнула:

– Усі ці твої загадки починають діяти мені на нерви.

– Вибач. Я не хотів дратувати тебе.

– Хтось сказав: найважливіша проблема – бути чи не бути. Я погоджуюся з ним. Або з нею. Але ж ти казав, що плоть і таке інше не мають ваги у світі душ…

– «Бути чи не бути», – повторив Аріель. – Добре сказано, поміж цими двома поняттями немає нічого.

– Думаю, що на землі ми лише один-єдиний раз. І більше ніколи сюди не повернемося!

– Я знаю, ти дуже хвора, Сесіліє…

Вона перервала:

– Але я не дозволю тобі питатися, що мені болить. Нікому не дозволено говорити про це, навіть ангелам на небі.

– Я хотів тільки сказати, що прийшов сюди, аби розрадити тебе.

Сесілія пирхнула:

– Розрадити!

Аріель знявся з письмового столу і закружляв кімнатою.

– Коли я постарію, – сказала Сесілія, – і помру, то знову стану дитиною. І житиму на небі, як і ви. Ми будемо ніби Одінові ворони. Гм, картина мені подобається…

– Думаєш? – спитав Аріель.

– «Думаєш?», «думаєш?» Це тобі знати!

Ангел завис у повітрі над ліжком, заслонивши собою старовинне намисто з перлів та грецький календар з кошенятами:

– Створений Богом світ людей і небеса є настільки великою загадкою, що ані людям на землі, ані ангелам у небі не збагнути їх.

– Тоді я поговорю з татом або з бабусею.

– Вони також належать до великої містерії Бога, – кивнув ангел.

– А сам ти стрічався з Богом? Маю на увазі, особисто?

– Я у цю мить сиджу віч-на-віч з маленькою частинкою Бога. Те, що я бачив чи що розмовляв з його часточкою, означає, що я бачив і розмовляв з ним самим.

Сесілія задумалася:

– Якщо усі зустрічі з Богом відбуваються саме так, то важко буде стати йому на ногу.

Аріель заговорив знову:

– Пам’ятаєш, що сказав Господь на хресті?

Сесілія кивнула. Останнім часом бабуся багато читала їй із Біблії, але саме ці слова вона забула:

– Скажи!

– Він мовив: «Господи, мій Господи, чому ти покинув мене?»

Сесілії блисла думка. Раніше вона не замислювалася над цими словами. Бо якщо Ісус – Бог, то Бог розмовляв сам із собою на хресті. Можливо він розмовляв із собою й тоді, коли промовляв до своїх учнів у Гетсиманському саду? Вони навіть не здригнулися, коли його схопили.

– «Господи, мій Господи, чому ти покинув мене?» – повторила Сесілія.

Аріель підлетів ближче. Він заглянув їй у вічі своїми сапфіровими оченятами і сказав:

– Говори це, Сесіліє! Говори знову й знову. Бо щось не так на небесах. Щось неправильне відбувається з великим творінням Бога.

Вона спробувала позбирати усі свої думки докупи.

– Ти справді нічого більше не знаєш про те що по той бік? – спитала вона.

Ангел похитав лисою голівкою:

– Ми бачимо усе в дзеркалі. Щойно ти зуміла підгледіти в щілинку задзеркалля. Я не можу розчистити для тебе усе дзеркало. Можливо, ти побачила б і більше, але тоді б уже ніколи не побачила себе.

Дівчинка не зводила з нього приголомшеного погляду.

– Дуже глибока думка, – мовила вона.

– Глибша, ніж плоть і кров. Бо плоть і кров – це, по суті, вода. Я увесь час бачу каміння й пісок на дні.

– Справді?

– Плоть і кров – не що інше, як земля й вода. Однак Бог вдихнув у вас ще й трохи свого духу. Тому Бог є часткою вас самих.

Сесілія сплеснула руками:

– Не знаю, що й казати.

– Привітай себе…

– У мене ж не день народження!

Ангел похитав головою:

– Ти можеш привітати себе, бо ти людина, якій дозволено здійснити чудову подорож у всесвіті навколо палаючого сонця. Тобі дано прожити окрушину вічності. Ти заглянула в універсум, Сесіліє! Зуміла відірвати погляд від паперу, на якому малюєш свій твір, і побачити власну велич у могутньому небесному дзеркалі.

Голос Аріеля звучав так урочисто, що Сесілія аж злякалася його слів:

– Не говори так багато. Боюся, що я не витримаю.

– Тільки оце ще! – вигукнув він.

Він дивися їй у вічі поглядом, який був яснішим і глибшим, аніж вода в Егейському морі:

– Усі зорі рано чи пізно падають. Але одна зірка є лише маленькою іскоркою з великого небесного багаття…

І Аріель зник. Тієї ж миті дівчинка заснула. Коли вона прокинулася, біля її ліжка сиділи мама, тато й бабуся.

– Ви усі тут?

Усі троє кивнули головами. Мама зволожила їй уста мокрою хустинкою.

– А де Лассе?

– Надворі з дідусем. Бігає на ковзанах.

– Я хочу поговорити з бабусею.

– Нам з татом вийти?

Вона кивнула.

Бабуся нахилилася до Сесілії і взяла її за руки.

– Пригадуєш, ти розповідала мені про Одіна? – запитала Сесілія.

– Звичайно, пригадую.

– У нього на плечах сиділо двоє воронів. Щоранку вони вилітали на розвідку у світ, а повернувшись додому, розповідали Одінові про побачене…

– Тепер ти розповідаєш мені казку, – мовила бабуся.

Сесілія замовкла, тому бабуся продовжила за неї:

– Це сам Одін літав світом. Хоча він і сидів на своєму високому троні, проте облітав світ на воронових крилах. Бо ж у воронів дуже добрий зір…

Сесілія спинила бабусю:

– Це я й хотіла сказати…

– Що саме?

– Мені б хотілося мати таких воронів. Або принаймні, бути одним з них.

Бабуся міцніше стиснула її рученята:

– Навіщо говорити про це?

– До того ж, я почала забувати, про що ти мені розповідала, – сказала Сесілія.

– Чудово все пам’ятаєш.

– Ти казала, що ми стаємо сумними від краси? Чи, може, красивими від суму?

Бабуся нічого не відповіла, тільки стиснула руками її долоні й дивилася дівчинці в очі.

– Під ліжком лежить записник. Подай його, будь ласка, – попросила Сесілія.

Бабуся нахилилася і витягла з-під ліжка китайський записник і чорний тонкопис.

– Можеш щось записати для мене?

Бабуся відпустила Сесілині руки, і Сесілія почала диктувати:

– «Ми бачимо усе в дзеркалі, у загадці. Часом крізь маленьку щілинку можна заглянути крізь дзеркало і побачити маленький клаптик задзеркалля. Коли витерти дзеркало начисто, можна побачити більше, але тоді уже більше не побачимо себе…»

Бабуся підвела очі від записника.

– Хіба не глибока думка? – запитала Сесілія.

Бабуся кивнула, по щоках у неї бігли сльози.

– Ти плачеш? – спитала дівчинка.

– Так, я плачу, дитинко.

– Тому, що це так гарно чи так сумно?

– І гарно, й сумно водночас.

– Це ще не все.

– Кажи далі…

– «Коли б мені треба було щось намалювати і я знала, що малюнок мій оживе, то ніколи б не зважилася малювати будь-що. Я б ніколи не наважилася дати життя тому, що не змогло б дати опір агресивним кольоровим олівцям…»

У спальні стало зовсім тихо. Тиша панувала в усьому будинку.

– Ну як? – поцікавилася Сесілія.

– Гарно…

– Можеш ще трохи пописати?

Бабуся знову заплакала. А тоді витерла сльози і взялася записувати Сесілині слова:

– «Створений Богом світ людей та небеса є настільки великою загадкою, що ані людям на землі, ані ангелам у небі не збагнути їх. Та щось не так на небесах. Щось неправильне відбувається з отим великим творінням Бога».

Вона глянула на бабусю:

– Залишилася ще тільки одна річ.

Бабуся кивнула, а Сесілія додиктувала:

– «Усі зорі рано чи пізно падають. Одна зірка є лише маленькою іскоркою великого небесного багаття».

9

Одного післяобіддя Сесілію розбудив дрізд. Біля її ліжка сиділа мама.

– Чому відчинене вікно? – запитала дівчинка.

– Надворі так гарно й тепло, майже по-весняному тепло.

– Увесь сніг зійшов?

– Та ні.

– А крига на річці?

– Крига також не скресла, але стала дуже тонкою.

Сесілія подумала про Аріеля. Востаннє, як він був тут, ангел говорив дуже піднесено й урочисто. Може, через те, що оголив усі до решти небесні таємниці?

Тепер завжди хтось сидів біля неї. Одного вечора вона попросила, щоби вночі її залишили саму. Біля ліжка саме були тато й мама.

– Один з нас сидітиме тут увесь час, – запевнив тато.

– Навіщо?

Ніхто не відповів.

– Якщо виникне потреба, я задзвоню у дзвоник.

Тато погладив її по волоссі:

– Ти навіть можеш не здужати підняти дзвоник.

– Тоді пошлю до вас ангела.

Тато з мамою переглянулися.

– Боїтеся, що я втечу?

Тато похитав головою, а мама сказала:

– Ми сидимо біля тебе так само, як тоді, коли ти була ще маленькою.

– Бо раптом злякалися, що пташка покине гніздо?

Під страхом своїх погроз вона-таки змусила батьків покинути кімнату. Трохи згодом Сесілія збудилася і побачила на підвіконні Аріеля.

– Ти така гарна, коли спиш, – сказав він.

– Не хочу говорити. Хочу надвір!

– А здужаєш?

– Ще би! Хочу подивитися на річку, поки не скресла крига.

Аріель зітхнув:

– Клопітно буде з одягом.

– Я мушу вийти надвір.

– Тільки ненадовго.

Він допоміг їй знайти у шафі зимовий одяг.

– Цієї ночі візьмемо санчата.

Аріель усміхнувся:

– Це вперше я возитимуся на санчатах.

– А я вперше цього року, – додала Сесілія.

Сесілія одягнулася, але вони ще на хвильку затрималися перед поличкою із колекцією коштовних камінців.

– Ці камінці майже з усіх країн світу, – мовила вона. – Кожний з них – маленький уламочок земної кулі.

– «Маленький уламочок земної кулі», – повторив Аріель.

Він показав на метелика, якого їй подарувала Маріанна:

– А ось цей?

Сесілія не відповіла, тільки поклала метелика до кишені куртки.

– Тепер він полетить, – сказала вона.

– «Полетить», – знову повторив ангел. – «Тепер він полетить».

– Спершу поглянь, чи усі сплять.

Аріель хитрувато примружив око:

– А може, обоє подивимося?

Вони вийшли в коридор і залишили санки біля сходів. А тоді підкралися до батьківської спальні. Двері були відчинені. Вони обоє стали на порозі. Сесілія приклала палець до уст.

– Тсс, – шепнула вона.

У кімнаті було майже зовсім темно, але крізь вікно сіялося світло від ліхтаря над дверима стодоли. Мама й тато спали, міцно притулившись одне до одного.

– Вони, наче маленькі діти, коли сплять, – прошепотів Аріель.

Сесілія кивнула:

– Цікаво, що їм сниться…

Потім вони заглянули до кімнати Лассе. На підлозі лежала ціла купа складанок леґо. Сесілія ступала обережно, щоби не потрощити їх. А Аріель плив у повітрі за кілька сантиметрів від підлоги.

Сесілія відчула, що так любить свого молодшого братика, аж їй сльози набігли на очі.

Чи не дивно – плакати від любові до когось? За останні тижні вона так рідко бувала з Лассе, що він став для неї майже чужим.

Вони взяли санчата і крадькома зійшли на перший поверх.

– Бабуся з дідусем живуть у маленькому будиночку поряд, – прошепотіла Сесілія.

Ангел Аріель кивнув:

– Але зараз бабуся спить у вітальні на канапі.

Вони заглянули до вітальні – і справді: бабуся спала не роздягаючись, тільки накрилася куцим пледом. Сесілія знала, що останнім часом бабуся часто спала на канапі. А все через те, що не витримує дідусевого храпу, – так сказала мама. Сама бабуся казала, що спить у будинку, аби допомагати мамі з уколами.

– Найкраща у світі бабуся, – сказала пошепки Сесілія.

– Я знаю, – відказав Аріель.

– Не тільки тому, що це моя бабуся. Вона найкраща бабуся світу.

– «Найкраща бабуся», – повторив ангел. – «Найкраща бабуся світу».

Вони вийшли за поріг і причинили за собою вхідні двері.

Надворі була холодна зимова ніч. А зір висіялося видимо-невидимо. Місяця не було, тому зорі видавалися ще яскравішими, ніж звичайно. Сесілія стрибала по подвір’ю, тягаючи за собою санчата. Бабуся прив’язала до них грубу мотузку, хоча мама притримувалася думки, що з цим поспішати не варто. Тому Сесілія й бабуся зробили все потайки від мами.

Від подвір’я і аж до самої річки тягнувся довгий пологий схил. Сесілія одразу сіла на санчата. Готуючись до спуску, вона обернулася й крикнула Аріелеві:

– Хочеш зі мною, то чіпляйся!

Ангел сів, щільно притулившись до дівчинки. Сніг став уже твердим, і санки зі шаленою швидкістю покотилися згори. Вони спинилися унизу, перед чагарником на березі річки.

Сесілія засміялася.

– Рекорд! – галасувало дівча.

Вона підвелася і озирнулася на Аріеля:

– Хіба не чудово?

– Напевно, – відповів той пригнічено, – але я нічого не відчув.

– А тепер переберемося через річку, – закомандувала Сесілія і стала прокладати собі шлях через чагарі.

Нарешті вони опинилися на кризі.

– Шкода, ковзанів не взяли, – сказала мала. – Я вмію їздити і на ковзанах.

Вона покинула саночки і почала ковзатися по кризі на своїх чобітках. Аріель ковзався босими ніжками. Вони мали бути зовсім гладенькими, бо він зробив кілька потішних піруетів, наче справжній Фігурист.

Раптом почулися скрип і потріскування криги. Сесілія стрімголов кинулася до протилежного берега, Аріель перелетів за нею.

Озирнувшись назад, вони помітили, як крига на ріці розкололася на великі уламки. Посеред річки на крижині зосталися санчата.

– Санки! – скрикнула Сесілія.

Аріель, не зволікаючи, кинувся за ними. Сесілія думала, що він пролетить над рікою, а тоді спуститься вниз і прихопить санки із собою. Та ангел підійшов до берега і рушив навпростець кригою. Часом він ступав навіть по воді.

Невдовзі ангел повернувся із санками. Сесілія не могла цього з цілковитою певністю стверджувати але їй здавалося, наче він плив над поверхнею води. Це було схоже на політ різдвяних оленів, запряжених у сани.

– Як чудово! – вигукнула вона.

Сесілія рішуче взялася за мотузку і оголосила:

– А зараз ми провідаємо Маріанну!

Вони пострибали пагорбами до жовтого будинку. Сесілія була тут багато місяців тому. Перед Різдвом Маріанна не раз заходила провідати її але з того часу минуло уже багато тижнів.

Ось вони уже й на місці. Сесілія натиснула клямку, але двері були замкнені.

– Ми не потрапимо досередини, – констатував Аріель. – Я би зміг пройти і крізь них, та боюся, що вдвох нам це не вдасться.

Сесілія хитро усміхнулася. Вона рушила в бік комори, кивнувши ангелові, щоб той ішов за нею.

– Я знаю, де лежить ключ, – мовила гордо.

Вона одразу знайшла ключ під порожньою бляшанкою з-під фарби. Раніше вона проводила у Маріанни не менше часу, ніж у себе вдома, в Скутбю.

Дівчинка відчинила двері, і вони тихцем зайшли досередини. Щоб потрапити до кімнати Маріанни, треба було перейти вітальню. Сесілія засвітила бра на стіні. Аріель дріботів за нею, наче менший братчик.

Сесілія обережно взялася за двері і відчинила їх. Маріанна спала, розсипавши по подушці довге руде волосся.

Сесілія весь час почувала себе вільною та щасливою, мов пташка, але побачивши Маріанну, зронила сльозу. Може, тому, що товаришка спала, а може, тому, що давно її не бачила.

– Ти плачеш? – прошепотів Аріель.

– Так, я плачу…

Маріанна заворушилася у ліжку. Ось-ось прокинеться.

Аріель смикнув Сесілію за полу куртки:

– Прощайся з нею!

Сесілія розстебнула кишеню і вийняла маленького метелика. Вона нахилилася і обережно поклала його на підлогу перед Маріанниним ліжком.

– Нащо ти це зробила? – запитав Аріель. – Це ж вона тобі його подарувала.

Сесілія стенула плечима:

– Ах, він і так, певно, більше мені не знадобиться.

У ту ж мить Маріанна звелася у ліжку, але Сесілія та Аріель були вже у вітальні. Вони зачинили за собою двері, а Сесілія бігцем поклала ключ на місце. Потім вони сіли на санки і невеличкий шмат дороги до ріки проїхали. Коли санчата зупинилися, Аріель злетів угору і став літати довкруг дівчинки, мов невагома лялька. Сесілія теж почувалася невагомою. Вона сиділа на санках, задивившись на зоряне небо.

– Оце і є вічність, – зітхнула вона.

– Або небо, – докинув Аріель, і вони майже водночас засміялися.

– Або всесвіт!

– Або універсум!

– Або дійсність!

– Або просто світ, урешті!

– Або Велика Загадка! – вигукнула на завершення Сесілія.

Аріель кивнув голівкою:

– Безбатченко має купу імен.

– «Безбатченко?»

Він знову кивнув:

– Улюблені діти не мають багато імен, тільки байстрята. Ті, яких знаходять на сходах. Які не знають, звідки вони. Які витають у порожнечі.

– Це вічність, – повторила Сесілія.

Ангел Аріель опустився поруч неї на санки.

– Виразно її видно лише серед ночі, – сказав він.

Сесілія повернулася до нього і знову сказала те, що уже говорила якось, тільки цього разу наголошуючи кожен склад:

– Я на землі лише цей єдиний раз. І ніколи більше не повернуся.

Ангел Аріель похитав головою:

– Ти уже зараз у вічності. А вона повертається віки вічні.

Вони спустилися до річки і спостерігали, як величезну крижину поволі зносило водою вниз долиною. Річка, яка тихо й мирно пролежала цілу зиму, грізно тріщала. Вони йшли вниз за течією аж до моста, а потім перейшли на інший бік.

Десь посередині мосту Аріель показав Сесілії на воду і спитав:

– А ти знаєш, як називається ця річка?

– «Як називається ця річка?» – повторила Сесілія. – Сотні разів тобі уже говорила. Вона називається Леіра.

Ангел кивнув:

– Гарна назва. І дуже земна, змушує думати тільки про глину, бо ж «леіре» – це «глина». Але у небесному дзеркалі навіть найбільше земне одержує небесний відтінок.

– Нічого не розумію.

– Леіра… – повторив Аріель.

Він загадково усміхнувся:

– Усе ти бачиш в дзеркалі, в загадці.

Дівчинка стенула плечима.

– Прочитай «Леіра» навпаки!

Минула секунда.

– АРІЕЛЬ! – зарепетувала Сесілія. – Вийшло «Аріель»!

Ангел гордо кивнув:

– Мені завжди подобалася ця долина.

Сесілія дуже тішилася.

Доки вони піднімалися вгору, до Скутбю, дівчинка не раз зупинялася, закидала голову і пильно вдивлялася у всесвіт.

Раптом вони побачили, як яскрава цятка пролетіла по небу. Аріель затулив рота долонькою:

– Зірка впала.

– «Зірка впала», – повторила Сесілія. Їй знову пригадалася стара різдвяна зірка, яка десь запропастилася. Аріель казав, наче знає, де вона.

Уже біля самої стодоли у Скутбю дівчинка обернулася до ангела і запитала:

– Пам’ятаєш, я розповідала про стару різдвяну зірку, яка раптом загадково зникла?

– І зовсім не загадково.

– Для тебе, може, й ні. Ти ж знаєш, де вона.

Їй стало холодно. І що він мав на увазі, кажучи, ніби нічого загадкового немає? Якщо він увесь час знав, де зірка, то чому не сказав раніше?

Ось вони добралися до подвір’я.

– Ходи-но сюди, – запропонував Аріель. – За стодолу.

З-під самої стіни стодоли стирчало кілька гілок усохлої ялинки. Майже всі голочки на ній обсипалися, а ті, що залишилися, втратили зелений колір. Ялинка пролежала під снігом цілу зиму. Тепер сніг почав танути, і сухе деревце оголилось.

– Це минулорічна ялинка! – вигукнула Сесілія.

Їй згадалося, що добрий рік тому вони з татом кинули її саме тут.

Аріель струсив решту снігу і цілком вивільнив ялинку. Ось тоді Сесілія і побачила стару різдвяну зірку. Вона усе ще була закріплена на верхівці деревця. Їй і на думку таке спасти не могло! Ніхто й не здогадався, що зірку просто забули зняти, розбираючи ялинку.

Усохлий стовбурець мав сумний і невтішний вигляд. Він нагадав Сесілії чорний лавовий пляж на острові Санторіні. Тільки зірка зосталася такою ж, як була. Зима їй не зашкодила. Зірка збереглася ціла і неушкоджена.

Ангел Аріель нахилився і торкнувся зірки одним пальцем. Вона засвітилася, ніби до неї під’єднали струм.

– Як гарно! – скрикнула Сесілія.

Як тільки Аріель забрав палець, зірка погасла.

– Зроби так ще раз, – попросила дівчинка.

Він знову дотулився до зірки. Як тільки він торкався старої різдвяної зірки, вона спалахувала і осявала Сесілію та Аріеля, стіну стодоли і засніжені околиці.

Аріель поманив Сесілію рукою. Вона зрозуміла, що їм уже час повертатися. Треба встигнути піднятися у спальню, доки хтось не прокинувся.

Цього разу ангел також допоміг їй роздягнутися і залізти під ковдру. Він прихилив санки до стіни точно там, де вони й стояли, а тоді прибрав кімнату від снігу й талої води. Сесілія заснула, тільки-но дотулившись до подушки.

Коли вона прокинулася, біля неї сиділи тато і бабуся.

– Ніч? – спитала вона.

Тато кивнув. Він взяв доньку за руки, а бабуся зволожила їй уста.

– Я знаю, куди поділася стара різдвяна зірка, – прошепотіла Сесілія.

Бабуся з татом переглянулися:

– Різдвяна зірка?

– Вона лежить за стодолою. Ми забули її зняти, розбираючи ялинку.

Перш ніж заснути знову, Сесілія глипнула на бабусю і сказала кілька слів так голосно й виразно, як тільки змогла. Вона їх продекламувала, наче рядки із якогось вірша, вивченого колись напам’ять:

– «Улюблені діти не мають багато імен, хіба тільки байстрята. Їх знаходять па сходах, їм не відомо до пуття, звідки вони взялися. Вони витають у порожнечі».