Текст книги "У дзеркалі, у загадці"

Автор книги: Юстейн Ґордер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

– Так само не збагнути мені, як вам вдається сформувати в роті слова. Часом усе відбувається неймовірно швидко. Здається, наче слова виливаються потоком. Може, так відбувається тому, що ви й самі не знаєте до пуття, що кажете, а слова уже вилетіли.

Дівчинка потупила погляд:

– Ми не завжди думаємо про те, що робимо. Коли мені треба бігти до школи, я біжу. Нема часу думати, як я переставляю ноги. Якщо подумаю, обов’язково спіткнуся. Так і в розмові. Деколи ми спотикаємося на словах.

– А ще вам треба без кінця дихати. Це теж відбувається само собою?

– Напевно.

– Страшно. Бо якщо ви хоча б один раз забудете вдихнути, серце перестане битися. Якщо ж серце перестане битися…

– Отакої! – вигукнула Сесілія. – Нема чого нам про це думати.

Він винувато притулив руку до уст:

– Вибач! Ми розмовляли про те, як ви формуєте невидимі слова у роті, перш ніж вони запурхотять від рота до вуха. Це правда, що в усіх людей різні голоси?

Сесілія кивнула:

– Питання «Як тобі спалося?» мама вимовляє зовсім інакше, ніж тато чи бабуся. Навіть якщо я з головою сховаюся під ковдру, не сплутаю їхні голоси. Будь-яке слово кожна людина вимовляє по-своєму. Це ж стосується і музичних інструментів. Гама до-мажор, заграна на кларнеті, звучить зовсім не так, як на скрипці. Я навіть читала, що дві скрипки не мають однаковісінького звучання. Так і з нашими голосами.

– Це доводить, якими чудовими інструментами є вухо та голосові зв’язки.

– Навіть якщо вікно зачинене, я чую завивання вітру надворі або чую, як проїжджає на велосипеді поштар. Бачив би ти, як він упав з велосипеда…

– Я сидів тоді на вікні поруч із тобою.

– Тебе всюди повно… А коли в будинку зовсім тихо, я можу деколи почути, як падає сніг.

Сесілія почала вимахувати рукою.

– Я можу бачити вухами.

– Дурниці!

Ангел Аріель спохмурнів:

– Навіть те, що ми говоримо про дуже дивні й незвичайні речі, не дає тобі права мати мене за дурня.

– Але ж це правда. Коли я лежу у своїй кімнаті і прислухаюся до звуків знизу, то можу бачити, чим займаються мої родичі, і взагалі, що там відбувається.

– Тоді ти трохи володієш ангельськими здібностями.

Дівчинка підвелася на канапі.

– Я завжди була переконана, що ти перебільшуєш відмінність ангелів від людей.

– Ми цілком відмінні у своїй суті. Вас зліпили із кількох мільйонів молекул на випадковій планеті у всесвіті. Ви перебуваєте тут лише мить, але нічого собі з того не робите й легковажно товчетеся по світу. Базікаєте і регочете, плетете якісь змови, зовсім, як ангели на небесах.

– Тобі не здається, що бути ангелом – це звучить трохи містично.

– Про це вже велася мова. Річ у тому, що ми були тут завжди. До того ж ми знаємо, що ніколи не полетимо сторч у порожнечу, у ніщо, наче мильні бульбашки. Ми просто Є, Сесіліє. Ми завжди БУЛИ і завжди БУДЕМО, а ви приходите і відходите…

Дівчинка глибоко зітхнула:

– Хотілось би більше поміркувати над життям.

– Ніколи не пізно.

– Не знаю чому, але мені раптом стало так сумно…

– Не сумуй! Бо тоді мені доведеться втішати тебе. Деколи мені здається, що ви тільки й знаєте – плакати та жалітися.

– Легко тобі казати!

– У нас зостався ще тільки один орган чуття. Він не такий невизначений, як решта, однак не менше загадковий.

Сесілія витерла сльозу:

– Ніяк не згадаю, як називається п’ятий орган чуття… Дотик?

Ангел кивнув:

– Ми уже говорили про тонку оболонку шкіри та волосся, у яку з голови до ніг загорнута плоть і кров. Щоб смакувати їжу, вам потрібний язик. Але ви можете відчувати смак усім тілом. Щось є холодне або тепле, мокре або сухе, гладке або шерехате…

– Не так уже й незвично, як на мене.

– Для ангела ж – це найдивніша річ на світі. Камінці на пляжі не можуть відчувати того, що вони лежать і труться один до одного, коли на берег набігає хвиля. Камінь не відчуває, як ти береш його в руки. А ось ти можеш відчувати камінь.

– Ти уважно розглядав мою колекцію камінців? Деякі я купила, інші мені подарували, проте більшість з них я знайшла на пляжі. На «невідомому пляжі».

– Ти маєш на увазі Кріт?

Сесілія відчула себе майже зрадженою:

– Ти й це знав?

Ангел кивнув:

– Я не раз розглядав твої камінці, коли ти спала. Але ніколи не міг збагнути, як це – відчувати їх на дотик.

– Тоді ти багато втратив. Деякі з них такі гладенькі та круглі, аж хочеться сміятися.

Аріель випурхнув із зеленого вухатого фотеля і здійнявся під саму стелю. Отак витаючи під стелею, він провадив далі:

– Ось ми й поговорили про всі п’ять відчуттів.

Сесілія втрутилася:

– Але існує ще й шосте відчуття.

– Яке шосте?

– Дехто вважає, що шосте відчуття дає змогу довідатися про речі, які неможливо осягнути звичними п’ятьма. Такі люди можуть, наприклад, відгадувати майбутнє. Або знають, де перебуває людина, яка загубилася. Інші ж вважають шосте відчуття вигадкою.

Ангел таємниче підморгнув:

– Може, це те відчуття, за допомогою якого ми одного дня знайдемо стару загублену різдвяну зірку?

– Ти знаєш, де вона?

– Побачимо…

Сесілія лежала й думала про Різдво.

– Я собі міркую, чи не має часом різдвяний настрій чогось спільного із шостим відчуттям. Я відчуваю запах Різдва, я можу скуштувати Різдво на смак, я можу чути й бачити Різдво. А ще можу відчувати на дотик усі пакунки і вгадати, що всередині.

Оченята Аріеля спалахнули:

– «Що всередині», саме так. Поговорімо трішки про це.

– Про те, що всередині різдвяних подарунків?

– Ні, всередині тебе.

– Фе, як бридко.

– Та ні, потішно.

– Що тут потішного?

– Вам бридко розмовляти про те, з чого ви складені. Уяви собі камінь, який терпіти не може думки про те, що він камінь. Який би то був страшенно нещасний камінь, йому б довелося жити, постійно зневажаючи самого себе, тисячі років, доки б він поступово розкришився і став прахом. Але ж ви не живете так довго…

– Добре, поговоримо про те, що всередині, але за однієї умови.

– Якої?

– Обіцяй, що згодом розкажеш безліч дивовижних речей про небо.

– Ангели ніколи не порушують слова.

– Гаразд, бо інакше я втратила б віру в усе.

– Можливо, ти зумієш відповісти мені на питання, яке ми постійно обговорюємо на небі і часто не можемо дійти згоди. Трохи незручно питати про це, але…

– Та питай уже!

– Ви відчуваєте, як кров струменить вашими жилами?

– Лише тоді, коли поранимося або ж коли кров беруть на аналіз…

– Як ти її відчуваєш?

– Часом тільки лоскітно, а часом пече.

– А плоть і кров усередині себе?

Дівчинка похитала головою.

– Ми, напевно, так укладені, не відчуваємо того, що у нас під шкірою. Завдяки шкірі відчуваємо один одного, та, на щастя, позбавлені постійного почуття присутності самих себе.

– Щось-таки ви повинні відчувати.

Якусь хвильку Сесілія думала, а тоді похитала головою:

– Нічогісінько, принаймні, доки ми здорові. Лише тоді, коли боляче…

– Боляче?..

– Коли щось коле… або гупає… або пече.

Ангел розпачливо розвів руками:

– «Коли або гупає, або пече…»

– Ти ніколи не пробував ущипнути себе за руку?

– Ні, ніколи.

– От спробуй, бо як інакше переконаєшся, спиш ти чи ні.

Аріель ущипнув себе за руку, але Сесілія бачила, що він ніяк не може її по-справжньому вхопити. Ангел тільки похитав головою.

– Ангели не можуть ущипнути себе за руку, – визнав він. – Ми нічого не відчуваємо.

Сесілія здригнулася:

– Тоді ти не знаєш, чи взагалі існуєш насправді.

На секунду, а може, й менше, Аріель ніби зник.

А можливо, вона сама просто кліпнула очима. Повернувшись, він сказав:

– Треба скоренько покласти тебе в ліжко.

– Чому?

– Сьома година. До дзвінка будильника залишилося кілька секунд. Ось він дзвонить…

6

Сесілія прокинулася з відчуттям важкості в усьому тілі. Надворі було так світло і ясно, як тільки може бути в різдвяний день.

Від нічної суперечки у неї залишилися тільки невиразні спомини. Аріель переніс її вниз, у вітальню. А потім знову відніс до кімнати, коли у спальні тата й мами задзвонив будильник.

– Аріелю! – прошепотіла вона.

Але відповіді не дочекалася. Може, він приходить тільки вночі…

Вона взяла з нічного столика дзвоник і задзвонила. Щоб з’явитися, мамі знадобилося не більше часу, ніж Аріелеві, коли він позасвічував на ялинці вогні. Вона теж була наче духом з лампи.

– Ти прокинулася?

Мама вклякнула біля ліжка:

– Уже майже перша. Ти весь час спала?

Сесілія похитала головою.

– Як ти себе почувала?

– Я лежала, дивилася, слухала. Уночі будинок має свої звуки. Якщо добре нашорошити вуха, можна вловити їх. Кілька разів я чула, як надворі йде сніг.

– А на що ти дивилася?

– Знадвору так гарно світиться…

– Ти ж могла подзвонити.

– Я лежала й думала про все на світі.

– Тобі щось болить?

– Ні… якось так.

– Як ти це відчуваєш?

– Ти знову починаєш?

– Що починаю?

– Та ні, нічого. Я страшенно квола…

– Коли я заходила о сьомій, ти спала, наче камінчик.

– Камені не сплять, мамо.

– Ти усміхалася уві сні.

– Та ж камені не вміють усміхатися… Я заснула саме тієї миті, як ти увійшла.

– Невже?

– Я чула, як дзвонив будильник.

Мама поклала долоню на її чоло:

– Прийшла Христина. Вона сидить у вітальні і ласує марципановими цукерками Лассе.

– На пожиток.

– Що ти маєш на увазі?

– Я не хочу марципанових цукерок. Пришли її сюди, я вже не боюся уколів.

– Спершу підемо до лазнички.

– Але ж, мамо…

– Що?

– Невже Христина не може просто вколоти і все?

– Як це?

– Зараз почнуться розпитування, як я себе почуваю, як називається те чи інше. Я вже сита тими балачками по горло. До того ж, нині перший різдвяний день.

– Можливо, вона захоче тебе оглянути.

– Але ти будь тут. А коли вона почне втішати та заспокоювати, пообіцяй вигнати її геть. Бо не знаю, що я їй наговорю.

– Спробую.

– А ще, мамо… Я обов’язково видужаю. Обіцяю.

– Звичайно, видужаєш.

– Але тільки мені дозволено казати, що я скоро видужаю. Коли про це говорите ви, мені здається, ніби вам хочеться мене помучити.

– Ах ти ж, бешкетнице!

Сесілія звела на маму погляд:

– Ти плачеш?

Мама витерла очі:

– Ні, що ти…

– У тебе сльози на очах.

– Пусте, я чистила цибулю.

– А тепер знову?

Після того, як Сесілія поїла і випила ліки, до неї прийшла у гості по черзі вся родина. Лассе гуляв надворі, випробовував нові лижі на пагорбах біля ріки. Річка замерзла, він навіть не чув дзюркоту води попід кригою. Кілька хлопців з п’ятого та шостого класу бігали на ковзанах у тому місці, де річка була найширшою.

Тато піднявся нагору з новим числом «Ілюстрованої науки». Якось він подарував їй цілу пачку журналів. Почалося все з того числа журналу, в якому була стаття про мінерали та коштовне каміння: «Гори – земні комори». Сесілія прочитала й кілька інших статей, а потім попросила принести ще. Це було давно. Зараз вона уже не в змозі прочитати за одним разом так багато.

Дідусь хотів поговорити про острів Кріт. Вони були там усі разом, бабуся й дідусь також. Вирушили в подорож приблизно тоді, коли довідалися про хворобу Сесілії. Вона уже точно не пригадувала, було це незадовго перед тим чи десь після того. У кожному разі вона ходила на прийом до свого першого лікаря…

«Омріяні вакації» – так звучало це в устах усієї родини. За чотирнадцять чудових днів вони побували на сонці і на пляжі, у гарних ресторанах з приємними кельнерами – і все це тоді, коли інші люди ходили до школи або на роботу. Одного дня вони вибралися до вулканічного острова Санторіні, запливли всередину велетенського кратера, який виник після виверження вулкану 3500 років тому. Тоді половина острова Санторіні поринула в море. Щоб добратися до міста Тера, вони їхали верхи на мулах такою крутою дорогою, якої Сесілія ще ніколи не бачила. Потім купалися на лавовому пляжі. Чорний, як вугілля, пісок розпікався на сонці. Кілька днів після обіду вся родина виходила на прогулянку вздовж великого пляжу, вкритого галькою, в пошуках гарних камінців. Сильний прибій перекочував камінці, плюскотівся і дзюркотів поміж ногами. Сесілія була суддею. Тільки від неї залежало, який камінець буде визнаний достатньо гарним, аби зайняти місце у валізі. Назбиралося кілька кілограмів. Тепер дідусь захотів отримати підтвердження, що камінець, який знайшов він, був найгарніший з-поміж усіх.

– То було кілька чудових днів, Сесіліє…

Омріяна подорож до Кріту відбулася наприкінці вересня. Скільки вже часу минуло з того часу, коли Сесілія була здоровою. До школи вона ходила ще до початку листопада, потім кілька тижнів пролежала в лікарні. Після лікарні до неї додому час від часу приходив учитель і розповідав про шкільні новини.

Останньою біля неї побувала бабуся. Вона завжди розповідала їй якісь історії, навіть коли Сесілія ще була зовсім маленькою. Однак це не були звичайні казки. Бабуся розповідала про давніх богів, у яких вірили вікінги. Кілька разів читала їй саґи Снорре, і ті історії були не гірші за казки. А нещодавно читала дитячу Біблію, яка належала мамі, коли та була маленькою. Уявити собі лишень, яка стара книжка!

Сьогодні вона розповіла їй про воронів Одіна. Вони називалися Гуґін та Мунін і могли літати по всьому світу, видивляючись, що і де відбувалося. Гуґін – це «думка», а Мунін – «дух». Увечері обидва ворони поверталися до Одіна і розповідали про побачене. Так Одін дізнавався про події у цілому світі. Але бог боявся, ану ж одного дня ворони не повернуться. Ворони були до того ж птахами-санітарами, які допомагали Одінові знаходити мертвих. Одін сидів посеред Осґарда на високому троні, що називався Лідшаль. Він був не тільки наймудрішим з-поміж усіх богів, але й найсумнішим, бо тільки Одін знав про Раґнарок – великий кінець світу, що насувався.

Бабуся ще багато чого розповідала про Одіна та двох його воронів. Пополудні Сесілія заснула. Спершу вона якийсь час дрімала, а потім заснула по-справжньому. Коли прокинулася, знизу долинав гамір, родина обідала. Вони саме сідали до столу, бо Сесілія почула, як мама сказала: «Тепер я передам зупу по колу. Зробимо обід простішим…»

Першого різдвяного дня вони завжди їли зупу із цвітної капусти і волову печеню.

Сесілія витягнула з-під ліжка китайський записник і почала його гортати. Кілька тижнів тому вона одержала від бабусі розкішну низку перлів, подарунок, який уже не раз переходив у спадок з покоління в покоління. Тоді вона записала у щоденнику:

Коли я помру, розірветься срібна вервечка з гладенькими перлами, покотяться вони по всьому краю аж до моря, до своєї домівки й своїх матусь-скойок на морському дні. Хто пірне за моїми перлами, коли мене не стане? Хто знатиме, що вони були моїми? Хто здогадається, що цілий світ однієї миті висів на моїй шиї?

Дівчинка гризла кінчик тонкописа, відтворюючи в пам’яті нічну розмову з ангелом Аріелем. Вона намагалася пригадати кожну деталь, а тоді написала в записнику:

Ангели на небі ніколи не можуть розсипатися на шматки. Це тому, що вони не мають тіла з плоті та крові, від якого могла б відділитися душа. Такого не буває у земній природі. Тут усе легко руйнується. Навіть гора поволі осувається, доки не стане врешті-решт піском та глиною. Все у природі схоже на повільну пожежу. Усе Боже творіння стиха тліє.

Не завжди можна до кінця збагнути те, що твориш? Я, скажімо, можу намалювати або накреслити щось на аркуші паперу. Але це не означає, що я розумію, як почувається моє зображення. Бо ж мій малюнок не живий. А найдивовижніше те, що я живу!

Більше нічого, нічого, що заслуговує на те, аби його записати, не спало їй на думку, і вона закинула записник на місце, під ліжко.

Мабуть, Сесілія знову заснула, бо коли прокинулася, почула голос:

– Як тобі спалося?

Це був ангел Аріель. Дівчинка кліпнула очима. Ангел сидів на колінцях у ногах її ліжка.

– Я весь час був тут, – запевнив він.

– Але ж я тебе не бачила.

Минула якась мить, перш ніж ангел відповів:

– Я, певно, не розповідав тобі, що є дві форми наших відвідин. Здебільшого ми сидимо коло вас невидимими. І тільки дуже зрідка показуємося по-справжньому, як оце я тут.

– Проте обидві форми є формами ангельської вахти?

– Так, обидві.

– А як було з тим хворим хлопчиком у Німеччині?

– Я просто був присутній.

– Я не зовсім розумію, як я можу тебе не бачити, якщо ти в кімнаті.

– Не так важко пояснити.

– То поясни!

– Коли тобі снилося невідоме узбережжя, хіба ти не була присутньою там, на тому березі?

– Була, якось…

– А люди, які були на березі, бачили тебе?

– Звичайно, ні.

– Але ти б могла поїхати туди з товаришкою і купатися саме на тому пляжі. Люди бачили б тебе, ти б показалася їм насправді.

Сесілія заглянула ангелові у його небесно-зелені, наче сапфірові, оченята.

– Цікаве порівняння… А тоді ти ледве встиг занести мене у ліжко перед маминим пробудженням.

– Так, ми встигли в останню мить.

– Якби не встигли, у неї, напевно, був би переляк. А може, вона б подумала, що я знову здорова. «Яке чудо, Сесіліє! Ти раптом одужала!»

Аріель засміявся:

– Так цікаво спостерігати за тобою, коли ти спиш.

– Ангели ніколи не сплять, правда?

Аріель похитав головою:

– Ми не розуміємо, що таке сон. А ти?

– Не зовсім…

– Але, напевно, знаєш, що відбувається в твоїй голові, коли ти спиш?

Дівчинка стенула плечима:

– Я просто вимикаюся.

– Як же ти насмілюєшся?

– А чому б ні?

– Ти ж не знаєш, чи прокинешся знову… Може, спробуєш описати стан сну?

Сесілія тихенько зітхнула:

– Коли ми вимикаємося, ми не є притомними. Можна сказати, ми десь на межі. Тому ніхто точно не знає, що таке сон.

– Незбагненно, бо ж у голові може відбутися маленька революція.

– Коли вона відбувається, ми уже спимо. Не встигаєш подумати «зараз я засну», у ту мить уже запізно думати. Голова схожа на машину, яка раптом вимкнулася.

– Якщо вона вимикається сама, то у неї немає струму. Як же вона здатна за кілька годин знов увімкнутися?

– Ти надто складно питаєш. Ми просто засинаємо, а за кілька годин прокидаємося. Тато, до того ж, має вмонтований у голову будильник. Він щоранку прокидається за п’ять хвилин до сьомої. Тоді встає і вимикає будильник, який повинен задзвонити за п’ять хвилин. Але таке трапляється тільки у будні дні, коли він знає, що йому слід вставати. У неділю тато спить набагато довше, будильник йому тоді не потрібний.

Аріель сплеснув руками:

– Здається, ми розмовляємо про найбільшу загадку в усьому піднебессі.

– Це ти вже казав багато разів.

– Але я маю на увазі не тільки те, що пов'язане зі сном.

– А що ж іще?

Сесілія звелася на ліжку, а Аріель заглянув їй глибоко у вічі:

– Ви створені з атомів та молекул на маленькій планеті у всесвіті. Тут ви одержали шкіру та волосся, п’ять чи шість відчуттів, які дають вам змогу сприймати світ навколо себе. А всередині твердої скаралущі, створеної з матеріалу, що нагадує гіпс або вапно, міститься м’який мозок, який дарує вам здатність спати і бачити сни, думати і згадувати про щось.

Вона кинула погляд на низку перлів, яка висіла поверх грецького календаря з котиками.

– Я вже казала: не люблю розмовляти про нутрощі.

– Можемо поговорити про душу, Сесіліє. Можливо, вона також у нутрощах, але не є такою ж частиною тіла, як, скажімо, серце чи нирки.

Вона знову повернулася до нього:

– Тоді говори про душу, але не про серце й нирки.

– Найзагадковішим є те, що ви називаєте «спогадами». Ти можеш, наприклад, упізнати людину, яку зустрічала дуже-дуже давно. Якби ти, скажімо, у великому місті знову зустріла того кельнера-веселуна, який увесь час скубав тебе за волосся, ти б одразу впізнала його, хай би навіть довкола юрмилося безліч інших людей.

– Ти й на Кріті був?

Ангел кивнув:

– Чи у вітальні, чи на Кріті, для мене це не має значення.

– Пам’ятаєш його, правда?

– Дуже добре пам’ятаю.

Аріель зручно вмостився:

– Що ти відчуваєш всередині голови, коли «згадуєш» про щось? Що відбувається з усіма атомами і молекулами у твоєму мозку? Може, вони зненацька зриваються з місць і влягаються точнісінько так, як було тоді, у той момент, який ти згадуєш?

Сесілія зачудувалася:

– Ніколи раніше не думала про це так.

Аріель нетерпеливився:

– Думаєш, камені на пляжі точно пригадають собі, як виглядав той самий пляж ще дві хвилини тому?

– О, ні. Ніщо не забувається швидше, як розташування камінців на пляжі. Окрім того, камені не здатні нічогісінько згадати.

– Але ж атоми й молекули у твоїй голові можуть згадати про події багаторічної давності, незважаючи на те, що з того часу нашарувалося безліч нових думок та спогадів. Чи не є думка або спогад певним візерунком з крихітних камінців на березі свідомості?

– А ти також умієш пригадувати. Бо ж пригадуєш, як у дідуся було запалення легенів. Сам казав…

– Правда, але душа моя не зшита з сотень тисяч атомів та молекул.

– З чого ж у такому разі твоя душа?

– Вона вилущилася з Божого розуму.

Сесілія задумалася, а тоді сказала:

– Моя душа, напевно, також. Хоч вона й складається з атомів та молекул, але, можливо, також вилущилася з Божого розуму.

Аріель відмахнувся:

– Як би там не було, небесних справ ми зараз не торкаємося.

– Ти обіцяв розповісти про небо…

– Небо ще почекає, Сесіліє. Коли йдеться про людську душу, ми дуже близько до неба.

Дівчинка глянула на стелю:

– Бабуся каже, що душа божественна.

– Твоя бабуся надзвичайно мудра.

– До того ж вона знає Біблію і усі саґи Снорре майже напам’ять.

– Ось воно! Знову!

– Що таке?

– Оте «напам’ять» є частиною великої загадки, про яку ми говоримо зараз. Ти задумувалася, що людський мозок – найзагадковіша матерія у всесвіті?

– Раніше – ні…

– Усі атоми твого мозку витворилися колись на одній зірці. Але згодом вони якось відфільтрувалися і стали тим, що ми називаємо «свідомістю». Людська душа, отже, тріпочеться у мозку, сплетеному з тонкого пилу, котрий якоїсь миті осипався з небесних зір. Людські думки і почуття без угаву граються на нитях того тонкого зоряного пилу, там, де усі нервові струни сплітаються докупи, щоразу по-іншому…

– Тоді, мабуть, у моєму мозку є трохи пилу з Вифлеємської зорі.

– В усіх передуманих тобою думках, в усіх твоїх спогадах.

Сесілія усе намагалася визирнути у вікно, а ангел говорив далі:

– Чудове, напевно, відчуття – бути живим мозком у всесвіті. Наче власний маленький універсум знаходиться в середині великого універсуму. Бо у твоєму мозку стільки ж маленьких атомів та молекул, скільки зір і планет у космосі…

Дівчинка перервала його розповідь:

– До найпотаємнішої моєї думки, певно, так само далеко, як до найвіддаленішої зірки у всесвіті.

Аріель кивнув:

– Різниця лише в тому, що мозок свідомий самого себе. Він завжди здатний оцінити власну діяльність. Таке неможливе на небесах. Та й всесвіт не може сказати про себе: «Я – це я». Для цього всесвітові необхідна допомога людини.

Вона переможно усміхнулася:

– Тут я з тобою погоджуюся: справді суттєва різниця.

– Але ти все ще не пояснила, як відбувається «згадування».

– О, зовсім забула.

– Як цікаво.

– Що тут цікавого?

– «Зовсім забула». Може ліпше розкажеш, що таке «забувати».

– Просто вилетіло з голови.

– «Просто вилетіло з голови!» – повторив Аріель, намагаючись наслідувати ще й голос Сесілії.

– Але, буває, забуте зненацька знову виринає. Часом сидить на кінчику язика.

– На кінчику язика?

– Так кажуть.

– Ніколи б не подумав – язик – і має щось спільне зі спогадами. Може, ще скажеш, що й слова можна скуштувати на смак точнісінько, як і полуниці?

Сесілія засміялася.

– Здається, я знаю відповідь, – сказала вона. – Коли мене ніхто не відволікає, думка, звичайно, вигулькує сама. Дідусь каже, ніколи не треба перейматися тим, що думка втекла…

– Чому ж ні?

– Вона наче риба, яка зірвалася з гачка, відпливає собі на глибину, а повертається ще вгодованішою.

– Тоді вони мають рацію.

– Хто?

– Та деякі з наших ангелів, котрі полюбляють казати, що нам ніколи не збагнути земних речей. Але мені не хотілося з тим миритися. Я завжди намагався зрозуміти, що це таке – бути людиною з плоті і крові.

– Не знаю, чи зможу тобі допомогти, бо я сама цього не розумію.

Аріель спурхнув з ліжка і став підніматися догори. Отак літаючи кімнатою, він ні на мить не вмовкав:

Пригадуєш слова, які я сказав тобі, коли ми вперше зустрілись?

Сесілія задумалася:

– Ти сидів на підвіконні, це точно. А от що ти сказав, не певна, чи пам’ятаю.

– «Не певна, чи пам’ятаю…»

– «Привіт!» або щось подібне.

Ангел похитав головою. Запала довга мовчанка. Нарешті Сесілія замахала руками:

– Хвильку! Воно у мене на кінчику язика…

– Мусиш його сплюнути, доки воно знову не «вилетіло з голови».

Аріель сів на підвіконня, як і того першого разу коли показався їй наяву. Сесілія глянула на нього і сказала:

– Ти запитав, чи добре я спала.

– Вітаю!

– Це було не так уже й важко!

– А я став свідком великої містерії. Я спитав чи ти щось пригадуєш, а ти відповіла, що забула. Вилетіло геть – і все! Але коли ти не можеш щось згадати, де перебуває те, що ти забула?

Сесілія розвела руками:

– Справді, дивні речі з нами відбуваються. Деколи мені раптом щось спадає на гадку.

– Звідки ж воно спадає?

– З голови.

Аріель довго обмірковував почуте:

– А куди впадає?

Сесілія засміялася:

– До голови.

– Отже, з голови до голови. Зваж, ми весь час говоримо про одну і ту ж голову. Але ж ви не тільки бачите і чуєте те, що пригадується і забувається, щоб потім знову пригадатися. Мозок діє ще й на власний розсуд. Це якраз процес «думання». Це так само, як маленькі камінці на безмежному пляжі починають самі перекочуватися уже без допомоги хвилі.

Сесілія знову засміялася:

– Спробую собі уявити, як вони розприскуються навсібіч!

– Якусь думку, мірковану тобою, – наприклад, про різдвяну ялинкову зірку, що зникла, – можна відсунути на якийсь час, а тоді знову повернути ії з підсвідомості. Ти ніби перемотуєш запис свідомості назад, щоби знову повернутися до тієї самої думки. Переконаний, до вас часто повертаються старі думки, про які ви уже довго-довго не згадували.

– Однак думка виринає сама собою. Не завжди вдається визначити наперед, що згадувати, а що забувати. Часом думається про речі, про які зовсім не хочеться думати. Іншого разу заговорюємося, тобто говоримо те, чого, власне кажучи, зовсім і не думали. Інколи складається страшенно незручна ситуація.

Ангел Аріель сидів на підвіконні і все похитував своєю блискучою голівкою.

– Цього, напевно, я й боявся, – мовив він.

– Чого?

– У вас не одна душа, на відміну від нас. Можливо, їх дві або й більше. Бо як інакше пояснити, що ви думаєте про речі, про які аж ніяк не хочеться вам думати.

– Не знаю.

– Такі небажані думки керовані чимось іншим, ніж вашою свідомістю. Це приблизно, як у театрі, де ви не маєте нінайменшої уяви, яку п’єсу гратиму наступного разу.

– Гадаєш, душа – це той самий театр, а актори – розмаїті думки, котрі з’являються на сцені і грають різні ролі?

– Щось схоже на це. У кожному разі, у театрі свідомості багато приміщень, а ще багато різних сцен.

Аріель здійнявся з підвіконня, зробив велику дугу над кімнатою і опустився у ногах Сесілиного ліжка.

– Постарайся описати свої відчуття в голові, коли ти думаєш.

– Я нічого не відчуваю.

– Може, якісь лоскотки, коли думаєш про щось веселе? Або ж біль, коли думки сумні й похмурі?

– Справді, від веселих думок мені лоскоче, а від сумних, мабуть, боляче. Але усе це я відчуваю не в голові. Відчуває душа, а душа – зовсім не те саме, що голова.

– Напевно, трохи сверблять нервові волокна, – докинув ангел.

Сесілія кинула на Аріеля допитливий погляд:

– Може, хочеш сказати, що ангели ще й думати не вміють?

– Так воно і є. Ангели ж бо не мають права брехати.

– Ну, це вже занадто!

– Ми думаємо інакше, аніж люди з плоті і крові Нам не треба «розмірковувати», аби знайти відпо – відь на якесь запитання. Усе, що ми знаємо, і усе, що можемо знати, є відразу у свідомості. Бог наділив нас здатністю розуміти дрібку від свого великого творіння, але не все. Про те, що ми не знаємо, нам слід мовчати.

Сесілія якийсь час обмірковувала усе, щойно почуте.

– Ні, у нас все не так. Ми постійно докладаємо зусиль, аби розуміти щораз більше. Щоразу несподівано зринає щось нове. Наймудріші одержують за свої відкриття Нобелівські премії, якщо ті відкриття, звичайно, мають велике значення для всього людства. Росте наше тіло, і наші знання також ростуть.

– Та все ж вам властиво забувати. Так ви і тупцяєте: два кроки вперед, один – назад.

– Можливо. Однак забуте не обов’язково зникає назавжди. В один чудовий момент – гоп, і вискочило, наче троль з табакерки.

– Між людьми та ангелами пролягла величезна різниця. Ми не знаємо, як можна щось забути, і так само не знаємо, як можна щось згадати. Нині я знаю нітрохи не більше, аніж дві тисячі років тому. За цей час людський розум незмірно подорослішав. Не всім ангелам до вподоби така різниця.

– Я й не гадала, що ви буваєте заздрісні.

Ангел засміявся:

– Проблема лежить не так уже й глибоко.

– А ваші думки бувають глибокими? Дідусь інколи каже, що його навідують дуже глибокі думки.

Ангел похитав головою:

– Через те, що наші думки лежать на самій поверхні свідомості, нам ніколи не судилося зазнати втіхи від якогось несподівано глибокого міркування. У нас немає, подібно як у вас, пограниччя, наша свідомість не пливе розбурханим морем, де думки, наче вгодовані риби, то забуваються, то знову виринають з глибіні.

– Ти казав, що ангели не сплять…

– Так, ми ніколи не спимо, тому нам і не сняться сни. Як ти відчуваєш сон?

– Я нічого не відчуваю.

Він коротко кивнув:

– Точнісінько так я не відчуваю, як витаю у повітрі чи яка на дотик снігова грудка…

– Сон – це, до певної міри, думання, – сказала Сесілія. – Або бачення. Або ж те й інше водночас. Коли ми спимо, то не визначаємо наперед, що думати чи бачити.

– Поясни детальніше.

– Коли ми спимо, голова думає собі сама. От тоді й можна говорити про справжній театр. Час від часу я прокидаюся і згадую, що мені снилася ціла вистава або ж фільм.

– Який ти сама й створила, ще й усі ролі граєш сама.

– Маєш рацію.

Ангел захопився розмовою:

– Можна сказати, клітини мозку демонструють фільм одні одним. Та водночас фільм сидить на останніх рядах кінозалу і бачить себе на екрані.

– Нічого собі! «Клітини мозку демонструють фільм одні одним…» Я наче бачу це перед собою.

– Бо уві сні ви є водночас зірками кіноекрана та публікою. Хіба не диво!

Сесілія відхилилася на подушку:

– Мені не дуже подобається ця тема розмови.

– І все ж цікаво. Ти свідок цілого феєрверка думок та образів всередині своєї голови, хоча й не підпалила жодної із безлічі ракет. Усе це – наче безкоштовна вистава.

Мала кивнула:

– Вистава може бути страшенно веселою, та може бути й сумною, бо нам не завжди сняться приємні сни. Можуть снитися жахи і всяка бридота…

Тепер у голосі ангела звучало розуміння:

– Шкода, що вам доводиться мучити себе. Ідеальним варіантом у ситуації була б можливість вийти зі сну, який вам не до душі. У кінозалі неодмінно мусить бути аварійний вихід. Але оскільки ваша душа і є тим кінозалом, – до того ж вона визначає увесь репертуар, – то неможливо. Бо ніяк не втекти вам від своєї ж душі. Сам себе не вхопиш за хвоста. А може, саме тому ви так і чините. Кусаєте себе за хвіст, а тоді плачете й кричите від страху й болю.