Текст книги "У дзеркалі, у загадці"

Автор книги: Юстейн Ґордер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

4

Коли мама повернулася до своєї спальні, Сесілія витягнула з-під ліжка ручку та записник і написала:

Кожнісінької секунди кілька свіженьких немовлят струшується з рукава природи. Фокус-покус! Але щосекунди багато людей також: зникає. Довгий-довгий ряд, і Сесілія вийде з того ряду… Не ми приходимо у світ, а світ приходить до нас. Народитися – це одержати у дарунок цілий світ.

Якось Бог сплеснув розпачливо руками і сказав: «Я свідомий, що світ можна було влаштувати інакше, але що зроблено, те зроблено, я ж не всемогутній».

Сесілія поклала своє письмове причандалля на місце і задрімала.

Вона не знала, скільки минуло часу. Коли розплющила очі, світло з великої сосни в саду заливало кімнату. Крижані троянди на віконному склі здавалися золотими.

– Аріелю, – прошепотіла вона.

– Я тут.

– Але я тебе не бачу.

– Тут…

Щойно тепер вона помітила його. Він собі зручно влігся на верхній книжковій полиці, там, де не було книжок.

– Як тобі вдалося туди видряпатися?

– Для ангела це зовсім не проблема. Добре спалося?

Уже наступної миті він стояв на підлозі. Сесілія не помітила, як він зістрибнув, і не почула гупання ніг від приземлення. Просто Аріель ураз опинився на підлозі і тепер розглядав нові лижі.

– Чудові лижі, – мовив він. – І саночки також!

Аріель обернувся до дівчинки, і вона знову побачила, який він гарний. Очі були ще кращі, ніж їй здалися спершу, зеленкуваті й загадкові. Сесілії вони нагадували якийсь коштовний камінець, зображення якого вона бачила у великій енциклопедії коштовного каміння. Чи не зоряним сапфіром він називався?

– Звідки ти знав, що має прийти мама? – запитала вона.

– «Що має прийти мама», – повторив Аріель. – «Звідки ти знав, що має прийти мама?»

– Перестань!

– Я тільки смакую слова.

– Смакуєш слова?

Він кивнув:

– Це єдине, що може смакувати ангел.

– І які вони на смак?

– Трохи дивні.

– Чому?

– Тобі не видається дивним, що колись ти лежала й плюскотілася в маминому животі?

Сесілія зітхнула.

– Звідки ти знав, що мама прийде? – повторила знову.

– Вона поставила годинник на третю.

– Хіба ти бачиш крізь стіни?

Аріель підступив на крок ближче:

– Перестань плести дурниці. Ваші «стіни» не є стінами для нас.

Від здивування вона аж піднесла руку до рота:

– У тебе рентгенівський зір. Може, й тіло моє бачиш наскрізь?

– Може, й так, але треба налаштуватися. Зате я не розумію, як спожита вами їжа замішується у шлунку і потім стає плоттю та кров’ю.

Сесілію пересмикнуло:

– Поговоримо про щось інше.

– Не маю нічого проти.

– Підійди ближче.

Раз – і Аріель уже на стільці перед ліжком. Він ніби перенісся у просторі, не зробивши для цього жодного кроку. Так кадри слайдів змінюють одні одних, досить увімкнути проектор.

– Я не бачила, щоб ти рухався, – сказала вона. – Просто враз опинився біля мене.

– Ми не маємо потреби «рухатися» у вашому розумінні цього слова. Варто тільки вказати місце, і я відразу там з’явлюся.

– Поясни детальніше. А ще розкажи, як тобі вдається проходити крізь зачинені двері. Цього мені ніяк не збагнути.

Аріель завагався:

– Добре, але за однієї умови.

Сесілія здригнулася:

– Я й не знала, що ангелам для добрих вчинків потрібні якісь умови!

– Але ж ти не просиш мене зробити комусь добро, а хочеш вивідати небесні таємниці.

– То що за умова?

– Ти розкажеш мені про земні таємниці.

– Ха, та ти ж усе знаєш!

Аріель зручніше вмостився на стільці:

– Я, наприклад, зовсім не знаю, що це таке – бути з плоті і крові. Я не знаю, як дорослішають. Або як це – споживати їжу, мерзнути, бачити сни, особливо солодкі сни.

– Але ж ти розмовляєш не зі мною першою. Хіба не сам казав, що ангели живуть вічно?

– А ще я казав, що ангели не перестають дивуватися з витвору Творця. До того ж ми не так часто з’являємося людям. Востаннє я заступав на ангельську вахту понад сто літ тому в Німеччині.

– Біля кого ти тоді сидів?

– Він називався Альберт і був дуже хворий.

– Як йому велося?

– На жаль, не дуже добре. Тому-то й я сидів біля нього.

Сесілія хмикнула:

– Сподіваюся, ви приходите в гості не лише тоді, коли справи зовсім кепські. Нічого безглуздішого мені ще не доводилося чути.

– Хіба втішати когось у біді безглуздо?

– А він тобі не розповів, як це бути з плоті і крові?

Аріель похитав головою:

– Для цього він був надто малим.

– Шкода…

– Чому?

– Бо тепер усю роботу доведеться виконувати мені.

– То ж ти дотримаєш обіцянки?

Сесілія зробила зусилля, аби підсунутися вище:

– Спробую. Але ти починаєш першим.

– Згода!

Аріель зручно вмостився. З-під білої льолі визирали дві босі ніжки, він поклав їх на Сесілине ліжко. Литки були такими гладенькими, як у новонародженого маляти, навіть жодного брижика на них не виднілося.

До зустрічі з Аріелем Сесілія й не підозрювала, що волосся на тілі може мати щось спільне з рослинним та тваринним світом. Тепер вона розуміла: ангели з волосатими ніжками мали би дивний вигляд. Щось росте й дозріває на деревах. Або на людях і тваринах. Часом на камінні, наприклад, мох і лишайники. Тільки на ангелах нічого не може прорости.

Сесілія приглянулася до нігтиків на його ногах. Ясна річ, ніколи не виникне потреби їх обстригати. Вони нагадали їй один із камінців колекції. Як же він називався? Гірський кришталь?

– Ангели втомлюються? – запитала дівчинка.

– Чому ти питаєш?

– Бо ти поклав ноги на моє ліжко.

– Я бачив, як поводять себе люди, коли хочуть створити затишну атмосферу для розмови.

– Знову дражнишся. Чому б тобі не бути самим собою? «Соромся», – любить говорити моя мама.

– Тоді я попросив би тебе сісти у ліжку. Дуже нудно розмовляти з людиною, яка тільки й знає собі, що лежить та й лежить.

– Але ж я досить-таки хвора.

– Підводься, Сесіліє, не лінуйся.

Мала спробувала виконати прохання ангела, і невдовзі обоє уже сиділи валетиком, обличчям одне до одного: Сесілія – у ліжку, а Аріель – на стільці. Сесілія почувала себе набагато ліпше. Уже давно вона не сиділа випроставшись. Дівчинка замислилася, про які б то земні таємниці розповісти ангелові. Але Аріель почав першим:

– Багато людей уявляють ангела такою собі безтілесною тінню, яка пурхає у просторі поміж небом і землею.

– Саме такими бачилися ангели і мені.

– Але ж усе зовсім навпаки. Це ви нам уявляєтеся легкими, невагомими, наче повітря. Коли ти копаєш камінь, твоя нога ударяється об нього. Якби я зробив те саме, моя нога пройшла б його наскрізь. Для мене він не твердіший за клапоть туману.

– Тоді мені зрозуміло, як вам удається проходити крізь двері та стіни, не вдарившись об них. Але я не розумію, чому ті стіни не валяться.

– Коли ти йдеш крізь туман, він же не рветься. Або, коли ти думаєш, хіба можуть твої думки заподіяти шкоду навколишньому світові?

– Ну, гаразд. А може ти вмієш пройти крізь стіну, бо й справді безтілесний?

– Помацай мою ногу, Сесіліє.

Дівчинка стиснула великий палець його ноги. На дотик він був наче сталь.

– У нас набагато твердіше тіло, ніж у будь-якого іншого створіння на світі, – мовив Аріель. – Ангелові ніколи не судилося вмерти, бо він не має тіла з плоті й крові, від якого могла б відділитися душа.

– Ти, певно, радий цьому…

– У природі ж так не буває. Тут усе легко знищити. Навіть гора під впливом природніх сил поступово руйнується і стає прахом.

– Дякую за інформацію, але це я чудово знаю.

– Це ви для нас – тіні, Сесіліє, а не навпаки. Ви приходите й відходите. Це ви не триваєте. Несподівано вигулькуєте, і щоразу це диво, коли новонароджене дитя лежить на маминому животі. Але так само несподівано й зникаєте. Бог бавиться вашим життям, наче мильні бульбашки видуває.

Сесілія прижмурила очі:

– Вибач за відвертість, але від твоїх слів пахне паленим.

Ангел кивнув:

– Непогано сказано. Усе в природі схоже на повільну пожежу. Боже творіння лежить собі і поволі тліє.

– Нічого приємного у цьому не бачу. Та й взагалі, мені не подобається думка, ніби я «тінь».

Аріель затулив рот долонею, так ніби враз зрозумів, що сказав забагато.

– Ви не є тінями один для одного, – поспішив він виправитися. – Хіба твоєму татові не доводиться кожного разу добре напружити м’язи, щоби знести тебе до вітальні?

– Бе, бе, бе!

– Нащо ти так робиш?

– Ти весь час хитро виплутуєшся, але так і не зміг мене переконати, що усе, що ти сказав, – правда.

– Знову все спочатку!

– Що саме?

– Ти й далі думаєш, ніби я брешу.

Сесілія вдала, ніби не почула:

– А ти зможеш, скажімо, пройти крізь стіну до спальні тата й мами і подивитися, чи вони сплять?

– Не варто надто часто гратися у ці ігри…

– Лише один раз, добре?

Аріель підвівся зі стільця і поволі рушив. Порівнявшись зі стіною, він не зупинився. Сесілія бачила, як він прослизнув крізь неї. По цей бік виднілася тільки його ступня, але й вона зникла. За кілька секунд Аріель тим самим шляхом повернувся. Він просочився крізь стіну і стояв посеред кімнати.

– Обоє сплять, – повідомив він. – Тато обняв маму рукою за плечі. Будильник наставлено на сьому.

– Браво! – вигукнула Сесілія і заплескала в долоні. – І зовсім немає потреби переносити моє ліжко до них у спальню.

– Коли виникне потреба, я збуджу їх швидше, ніж будь-який будильник.

– Правда?

Аріель втомлено усміхнувся. Звісно, вона не повірила і цього разу.

– Так потішно щоразу за ними спостерігати. Вони думають, ніби прокидаються самі, а тоді кажуть: «Як дивно, що я пробудився саме у цю мить. Я відчув щось погане».

– Певно, весело, таке чути.

– А ще весело підглядати за дорослими, коли вони сплять. Тоді вони часто схожі на маленьких дітей. Можливо, їм сниться, ніби вони гуляють надворі і граються в сніжки.

Сесілія пожвавішала:

– Яка чудова ідея! Ти міг би спуститися вниз і принести мені сніжку? Тобі ж навіть двері не треба відчиняти.

– Мені достатньо лише простягнути руку з вікна, – сказав ангел, устаючи. – На підвіконні лежить купа снігу.

Так Аріель і зробив. Він скочив на письмовий стіл, і Сесілія бачила, як він простягнув руку крізь зачинене вікно. А наступної миті уже стояв на підлозі й тримав у руках грудку снігу. Шибка зосталася цілою.

У дівчинки аж очі розширилися від зачудування:

– Диво та й годі!

– Ну що, тепер задоволена?

– Не зовсім. Я хочу сама потримати сніг у руках.

– Будь ласка, – і Аріель кинув сніжку їй на ковдру. Сесілія взяла грудку в долоні.

– Яка холоднюща, – сказала вона. – Я вперше тримаю в руках цьогорічний сніг.

– «Цьогорічний сніг», – повторив Аріель. – Це звучить майже так само, як «фрукти сезону» або «морські делікатеси».

Сесілія притулила сніг до щоки. Коли він почав танути, вона вкинула його у склянку на нічному столику. Аріель знову примостився на стільці.

– А я ніколи так і не відчую снігу, – промовив він майже ображено. – Знаю, що ніколи не зможу його відчути. Хай би навіть цілу вічність намагався це зробити.

– Не вигадуй. Ти ж тільки-но відчув його в руках.

– Нічого я не відчув. Ангели нічого не відчувають, Сесіліє.

– Ти не відчув його холоду?

Аріель розчаровано розвів руками:

– Скоро сама переконаєшся. Відчути грудку снігу для нас те саме, що відчути думку. Ти ж теж не можеш по-справжньому відчути спогад про торішній сніг.

Дівчинка похитала головою.

– Як ти відчуваєш сніжку? – знову спитав Аріель.

– Холодна… крижана.

– Це ти вже казала.

Вона до краю напружила свою уяву:

– Пощипує шкіру. Лоскоче, як міцна м’ята. Ти тремтиш, тобі хочеться зігріти руки. А загалом, це – чудове відчуття.

Аріель зацікавлено схилився над нею, доки вона пояснювала.

– Я ще ніколи не пробував м’яти на смак, – сказав він. – І ніколи не тремтів.

Щойно тепер Сесілія збагнула, що Аріелеві розуміти земні речі так само непросто, як їй небесні.

– Певно, бридко брати в руки те, чого не відчуваєш? Схоже на знеболення у зубного лікаря. Найгидкіше з відчуттів, котрі я знаю.

– «Знеболення у зубного лікаря», – повторив ангел.

– Та, мабуть, ще бридкіший стан повного оніміння від знеболення. Тоді навіть не відчуваєш, що взагалі живеш.

На личку Аріеля застигло нерозуміння:

– Ти можеш відчувати усім тілом?

Сесілія засміялася:

– Тільки не волоссям. І не нігтями.

– Зате шкірою, а вона в тебе майже всюди. Плоть і кров утворюють чарівну одіж, за допомогою якої ви можете відчувати все навколо. Це ж треба було так усе владнати! Незбагненно, правда?

– Чарівна одіж?

– Твоя шкіра, Сесіліє. Я маю на увазі дивовижне плетиво нервових волокнинок. Коли Бог створював світ, він улаштував так, аби витвір зміг відчувати сам себе. Спритно, чи не так?

– Можливо…

– Ви усюди такі ж чутливі?

Сесілія замислилася.

– Мені не завжди подобається лоскіт. У деяких місцях лоскіт приємний. Часом буває приємно аж до болю. Можеш уявити, що буває приємно аж до болю?

– «Можеш уявити, що буває приємно аж до болю?»

– Ти знову за своє.

Аріель похитав своєю безволосою голівкою:

– Я тільки намагаюся зрозуміти, про що ти говориш. А може бути так боляче, аж приємно?

– Ні…

– Вибач, що я питаю. Ангели майже нічого не знають про біль.

– Невже ви й справді такі нечутливі, як земля та каміння?

Аріель поважно кивнув:

– Щонайменше, як вони.

– Не знаю, чому б я надала перевагу.

– Бути каменем чи ангелом?

– Якби у мене не було жодних відчуттів, я б ніколи й не прагнула скуштувати болю. Краще уже все знеболити до оніміння.

– Мені здається, ти терпіти не можеш не так місцеве знеболення, як самого дантиста.

Сесілія погодилася з ним:

– Сумніваюся, однак, що ангели не знають різниці між добром і злом.

Знову їй мало не зірвалося з язика, що вона не надто вірить в існування ангелів. Сесілія зразу ж перевела мову на інше.

– Чому ти не маєш крил?

Аріель засміявся:

– «Ангельські крила» – це лише давній забобон з тих часів, коли люди вірили, що земля плоска, як пательня, і що ангели постійно пурхають туди й сюди поміж небом і землею. Усе не так просто.

– А як?

– Птахам потрібні крила, щоб підняти себе в повітря, бо вони створені з плоті й крові. Ми ж створені. з духу, і крила для пересування нам не потрібні.

Дівчинка усміхнулася:

– Те ж саме відбувається і з моїми думками, їм зовсім ні до чого крила, щоб літати по світу.

Вона ще навіть не договорила до кінця, як Аріель зісунувся зі стільця і закружляв кімнатою, наче повітряна кулька. Сесілія слідкувала за ним очима.

– Ого! – вигукнула вона. – Це, напевно, чудово!

Аріель опустився на підлогу перед книжковою полицею:

– Не знаю.

– Дивне то, мабуть, відчуття – нічого не відчувати.

– Але ж і твої думки не можуть відчувати, що вони думають. Вони ж не грудочка снігу у твоїх руках.

Ангел підняв нові лижі і підніс до Сесілії:

– Приємно стояти на лижах?

Сесілія кивнула:

– Скоро я їх випробую…

– Мабуть, у тебе типово «холодне» відчуття, коди падаєш у сніг? Тремтячий смак міцної м’яти в усьому тілі?

– Коли добре вдягнутися, зовсім не холодно. Тільки сніг здається м’яким, як різдвяна вата. Буває, ми скидаємо лижі і ліпимо снігових ангелів. Так гарно!

Аріель поставив лижі на місце:

– Це ми високо цінуємо. Ваші забави доводять спорідненість людських дітей із Божими дітьми на небесах.

– Справді?

– Перший доказ – ваші снігові ангели. Ви ж могли б ліпити зі снігу щось цілком інше. Просто вам приємно робити саме ангелів. А ангели теж люблять робити приємні речі.

– А хіба дорослі не люблять робити приємні речі?

Аріель стенув плечима.

– Ти коли-небудь бачила дорослого лижника, який би зняв з ніг лижі і кинув їх, де трапилося, у глибокий сніг, щоби ліпити снігового ангела?

Сесілія ствердно кивнула:

– Одного разу моя бабуся зробила саме так.

– Ось бачиш!

– Що я маю бачити?

– Вона, судячи з усього, не втратила зв’язку з дитиною всередині себе.

Аріель знову полинув у повітрі, а приземлившись на стільці перед Сесілією, зітхнув:

– Наша зустріч неба і землі просто унікальна. Я повинен розповісти тобі багато небесних таємниць, якщо ти розкажеш мені, що означає бути людиною з плоті і крові.

Сесілія відчула себе стомленою й виснаженою до краю. На її думку, Аріель почав повторюватися.

– Мені уже нудно лежати у ліжку, – сказала вона.

– Давно уже в мене не було такої приємної ангельської вахти.

– Може, зійдемо у вітальню? Я була там тільки тоді, як розподіляли дарунки…

– «Може, зійдемо у вітальню?» – повторив Аріель. – Охоче. Різдвяна ніч ще триває.

– Допоможеш мені зійти вниз?

– Ясна річ.

– Зможеш мене піднести?

– Для нас ви нічого не важите, Сесіліє.

– Тоді неси мене вниз.

5

Аріель просунув руку під Сесілію і підняв її з ліжка. Це зовсім не було схоже на те, як її брав тато. Тато сопів і кряхтів, як парова машина, а на руках у ангела Сесілія здавалася собі легенькою, мов пір’їнка, хоч він і був менший від неї на зріст.

Вони тихенько прокралися коридором і спустилися сходами на перший поверх. Із вітальні уже вивітрився запах дідусевих сиґар. Цікаво, чи побачив би він ангела, якби стояв отут, у кімнаті? А може, подумав би, що Сесілія витає у повітрі?

У вітальні було майже темно. Тільки над зеленим вухатим фотелем горів світильник.

– Вони завжди кладуть мене на канапу, – сказала Сесілія.

Ангел обережно поклав її на червону канапу.

– Вони вимкнули гірлянду на ялинці! – вигукнула Сесілія, глянувши на деревце. – Неподобство!

Аріель одразу ж увімкнув штепсель у розетку. Ангел став перед ялинкою і аж сплеснув руками. Світелка на ній наповнили всю кімнату різдвяним настроєм.

– Як ти швиденько впорався. Часом ти нагадуєш мені духа з лампи, який виконує всі бажання… Гарна ялинка, правда?

– Це схоже на небесні світелка.

– Справді? Я завжди про це здогадувалася. І вата на них лежить?

– Небесні світила – це зорі й планети, – пояснив ангел. – Деякі планети оповиті різними газами. Тобі не спадало на думку, що саме тому люди обкладають різдвяні світелка ватою?

– Ніколи не думала про це. Але кожного Різдва ми сперечаємося, аж клоччя летить, чи слід класти вату на ялинку. Мама терпіти не може вати, та й бабуся також, але цього року вони мені й словом не перечили.

– А на самому вершку ще й зірка сяє, хоч і одна-єдина, проте зірка.

Сесілія глянула вгору:

– Та, яка була минулого року, кудись запропастилася. А ця трохи перекособочилася…

Зненацька ангел Аріель плавно здійнявся у повітря і закружляв біля вершечка ялинки. Сесілія аж рот роззявила. На ялинці висіло кілька паперових янголяток, одні – білі, інші – золотисті, а тепер ще й справжній ангел кружляв довкола різдвяної ялинки!

– А як тепер, зірка уже рівно сидить?

– Здається, рівно… Не опускайся ще на підлогу. Так гарно дивитися, як ти літаєш.

Аріель злетів під саму стелю, а потім завис і погойдувався у повітрі за метр до обіднього столу.

– От якби я уміла літати, – скрушно зітхнула дівчинка. – Я б, напевно, чкурнула геть від усього.

Ангел тицьнув рукою у бік великого тареля з тістечками та марципановими цукерками:

– Вони не прибрали ласощів.

– Можеш почастуватися.

Аріель закружляв над тарелем:

– Якби ж то я міг.

– Звичайно, можеш. Годі собі й уявити, скільки усього напекли.

Ангел глибоко зітхнув:

– Я ж казав, ангели не їдять. Ми не можемо їсти.

– A-а… Я забула.

– Часи приходять, часи кануть у минуле, а рід змінюється іншим родом. І щоразу накривається новий стіл з розмаїтими напитками і наїдками. Тільки ангелам у небі ніколи не збагнути, як це – розкошувати земними смаколиками.

– Подай мені, будь ласка, крухе тістечко.

Аріель нахилився до тареля і взяв тістечко. Він перелетів кімнату і простягнув лакоминку Сесілії, яка почала гризти її маленькими шматочками. Аріель колихався в повітрі над диваном, на якому дівчинка лежала.

– Приємно спостерігати, як ви їсте.

– Чому це?

– Ви кладете їжу до рота, цмокаєте губами, жуєте і, перш ніж їжа стане плоттю і кров’ю, ви насолоджуєтеся її смаком.

– Справді так.

– А скільки відтінків смаку ти відчуваєш?

– Цього я не знаю. Не думаю, що існує якийсь каталог смаку.

– А що найсмачніше для тебе?

Дівчинка замислилася:

– Мабуть, полуниці… полуниці з морозивом.

Аріель закотив очі:

– Трохи дивно звучить – кладеш до рота холодну м’ятну кульку, а вона починає всередині лоскотати та вибивати дрижаки.

– Це тільки видається дивним. Стає лоскітно десь глибоко в животі. Клас!

Аріель і далі витав понад канапою. Часом він трішки відпливав в один або інший бік, а часом наближався до Сесілії.

– Там лежать полуниці, – показав він на стіл.

Сесілія засміялася:

– Це марципанові полуниці для Лассе.

– Вони дуже відрізняються на смак від справжніх?

– Неймовірно. Але ті й ті слід було би внести до каталогу вишуканих смаків.

Дівчинка задерла голову і подивилася в його пронизливі сапфірові очі.

– Можеш спробувати описати, чим відрізняється смак справжньої полуниці від марципанової? – запитав ангел.

Сесілія задумливо жувала тістечко. Вона кинула погляд на таріль з марципановими полуницями, а тоді набрала в груди повітря і почала пояснювати:

– Полуниця з грядки має солодкий і водночас кислуватий смак. І, очевидно, червона. Марципанова полуниця теж червона на смак, бо до неї додають червоний кондитерський фарбник, однак це насамперед чудовий солодко-терпкуватий марципан.

– «Чудовий солодко-терпкуватий марципан…»

– Ти знав, що марципани роблять з мигдалю? Тому я й кажу «солодко-терпкуватий», бо мигдалеві горішки терпкі, а солоду додає меліса.

Дівчинка злизала язиком з долоні кілька крихт тістечка.

– Власне зараз, коли я не зовсім здорова, мені не хочеться жодних полуниць. Але на Різдво можна хоча би подумати про них.

Аріель розчаровано похитав головою:

– Я так нічого й не зумів збагнути з твого опису. Смаки і таке інше – незбагненна загадка для ангелів на небесах.

– Але не для Бога, бо то ж він створив нас.

Аріель спустився на канапу і сів Сесілії на ноги. Він зовсім нічого не важив, а як торкався її, дівчинка навіть лоскоту не відчувала.

– Не завжди митець до кінця розуміє свій твір, – сказав він.

– Чому ж?

– Скажімо, ти малюєш щось або креслиш на аркуші паперу. Але це не означає, що ти розумієш, як почуває себе те, що ти зобразив.

– Тут зовсім інша річ, малюнок неживий.

Аріель енергійно закивав головою:

– У цьому й дивина.

– У чому саме?

– Що ви живі.

Сесілія втупилася поглядом у стелю:

– В одному, без сумніву, ти маєш рацію: Богові не збагнути, як безглуздо хворіти на Різдво…

Ангел перервав її:

– Про Бога ми поговоримо згодом. Спершу розкажи, як це – бути людиною з плоті і крові.

– Ну, то питай!

– Ми розмовляли про те, як смакують різні речі. Не менше дивовижною є ваша здатність відчувати запахи, навіть якщо пахучий предмет не знаходиться близько до вашого носа. Що це за «запахи» витають у витворі Творця?

– Ти не відчуваєш запаху ялинки?

Аріель пригнічено похитав головою:

– Ангели не мають відчуттів, Сесіліє. Це – не іспит, звичайно, на знання християнського вчення, але ти скоро навчишся розуміти нас.

– Вибач.

– Як пахне ялинка?

– Зелено,, кисленько,, зимовою свіжістю та ще чимось дивним. І водночас солодко. Я б сказала, запах ялинки головний, це – різдвяний настрій. А запахи квашеної капусти та ароматичних паличок відходять на друге й третє місця. На четвертому місці – дідусеві сигари, та й досить.

– А гірлянди пахнуть?

– Ні. Думаю, що ні.

– Ти не впевнена, отже, ти не завжди у згоді зі собою?

– Просто ялинка після того, як ми її прикрасили і засвітили світелка, пахне дещо інакше. Дрібничка, але ця дрібничка має велике значення для різдвяного настрою.

– Добре, добре. Думаю, що із запахами ми просунемося не далі, ніж зі смаками. Запахів теж незліченна кількість?

– Ймовірно, от тільки люди, на мою думку, не мають надто доброго нюху. Скажімо, ми здатні відчувати сотню різноманітних запахів, а смаків – тисячу. Собаки мають набагато ліпший нюх. Вони, гадаю, розрізняють тисячі й тисячі запахів. Не так уже й дивно, коли подумати, що половина собачої морди – це один великий ніс.

– Ти не так уже й зле пояснюєш. А як ви бачите, теж зможеш розповісти?

– Хіба ти не бачиш те ж саме, що й я?

Аріель здійнявся з канапи, проплив кімнатою і опустився у зелений вухатий фотель. Ангел був такий крихітний у порівнянні з великим кріслом, що здавалося, він ось-ось утопиться у ньому.

– Однак я бачу інакше. Я ж не зліплений зі землі та води. Я – не шматок живого чарівного тіста.

– То як же ти бачиш?

– Це можна назвати духовною присутністю.

– Але ж ти бачиш мене?

Ангел похитав головою:

– Я просто тут є.

– Я також тут є. І ми весь час бачимо одне одного, так?

Ангел ухопився за думку:

– Ти можеш бачити уві сні?

– Я часто бачу яскраві сни.

– Але ж уві сні ти бачиш не очима.

– Ні, вони заплющені, коли я сплю.

– Отже, тобі не важко зрозуміти, що існує багато способів бачення. Деякі люди сліпі. Вони користуються внутрішнім оком. Це те саме око, яким ти бачиш уві сні солодкі сни.

– «Внутрішнє око»?

Ангел кивнув:

– Це зовсім не те око, яке ти можеш розплющити і за допомогою живих лінз сприймати природу навколо себе. Коли ти чистиш цибулю або ж в око потрапить якась пилинка, зір каламутиться. У гіршому випадку можна втратити око, однак ніщо не може пошкодити внутрішнє око.

– Чому ж?

– Бо воно не з плоті і крові.

– З чого ж воно?

– З духу та мислі.

– Аж трохи моторошно.

Ангел поклав руки на бильця крісла. Тепер він здавався ще крихітнішим на тлі глибокого фотелю, у якому сидів.

– Як на мене, ще моторошніше уявляти, що живі очі, складені з атомів та молекул, здатні бачити кожну дрібницю у цій кімнаті. Час від часу ви можете зазирнути у всесвіт і вловити якусь частку небесної розкоші. Але ж здатність бачити мають дві склисті кульки, дуже споріднені з очима риб.

– З твоїх слів, наші очі – суцільна таємниця.

Аріель відмахнувся:

– Не така вже й неймовірна таємниця. Колись, багато мільйонів років тому, первісні форми морських риб втратили ноги, натомість одержали плавники. А маленькі амфібії видряпалися на сушу в пошуках харчу. Тепер тими самими очима, котрі колись не бачили інших зір, окрім морських та ще морських їжаків, ви маєте змогу спостерігати за зорями у всесвіті, світло яких ішло до вас тисячі світлових років. Щобільше, ти лежиш собі на червоній канапі і на власні очі бачиш ангела, посланця Бога.

Дівчинка засміялася:

– Згідна з тобою. Уявити собі таке дуже важко.

– Якби Бог не заклав у вас здатність бачити, то й не поділився б із вами світом, який створив. А Райський сад і далі стояв би собі у повній пітьмі.

– «У повній пітьмі», – повторила Сесілія. Слова прозвучали так сумно.

– Кожнісіньке око – це малесенька частинка божественної містерії, – продовжував розповідати Аріель. – Зір – місце зустрічі речей та думки, врата між сонцем та розумом. Людське око – дзеркало, у якому творча ідея Бога стрічається з уже завершеним витвором, реальним світом.

Сесілія спинила його змахом руки:

– Останнього я не збагнула.

І Аріель почав пояснювати:

– Дехто з ангелів на небі вважає, що кожне око, здатне бачити Боже творіння, є оком самого Бога. Хто сказав, що Бог не має мільярдів очей? А може, він розсипав мільярди фотоелементів по всьому світу лише для того, аби бачити власний витвір під мільярдами кутів зору. Так, люди не можуть плавати на глибині сотень метрів під водою, для того він дав очі рибам. І люди не можуть літати, зате небо встелене живим килимом пташиних очей, котрі щомиті дивляться на землю. І це ще не все…

– Розповідай!

– Час від часу людина зводить очі до свого небесного праджерела, і тоді Бог наче бачить себе, мов у дзеркалі.

Дівчинці аж дух перехопило.

– Небо і море! – вигукнула вона.

– Так, як небо і море.

– Що саме?

– Небо відображається в морі. Так і Бог знаходить своє відображення в людських очах. Бо око – дзеркало душі, а Бог може бачити себе в людській душі, ніби в дзеркалі.

Таке бачення подобалось Сесілії:

– Ти міг би стати священиком, якщо усе це, звичайно, не є святотатством.

Ангел грайливо усміхнувся:

– Ми на небі не надто прискіпуємося до слів. Там завжди було відомо, що Боже творіння – велика загадка, а загадка на те й є загадкою, щоб її відгадувати.

Дівчинка стенула плечима:

– Коли ти промовляєш так урочисто, мене аж морозить. Хоча, можливо, я маю гарячку. Поговорімо ще про відчуття. – Залишилося два. Ти любиш музику і спів?

– Зараз мені найбільше подобаються різдвяні пісні Сіссель Хірхебес. До зустрічі з тобою мені здавалося, ніби вона трохи схожа на ангела. Але тепер я зрозуміла, що її «ангельські кучері» радше вказують на походження від мавп. Дехто каже, що я подібна до неї.

– Справді так.

– Що ти маєш на увазі?

– Схожість.

– Ти і її бачив?

– Важко не помітити.

– Про яке відчуття поговоримо тепер?

Аріель засміявся:

– З тобою весело розмовляти, Сесіліє! Я запитав тебе, чи ти любиш музику, щоб довідатися від тебе, як це – чути? Бо для ангелів на небі така здатність плоті й крові – річ цілком незбагненна.

– Невже це так дивно?

– Хіба не дивина, що птахи чують щебет один одного за багато кілометрів? Крихітні грудочки, наче живі дзвінкі флейти, усе грають і грають без угаву. А хіба не дивно, що усі мої слова досягають тебе?

– І знову, мені здається, ти перебільшуєш різницю між вами та нами. Ти ж також чуєш мої слова.

Аріель голосно зітхнув:

– Якщо ти хоча би ще один раз порівняєш нас тільки для того, аби полегшити собі справу, я піду до іншого пацієнта. Є дуже багато хворих людей, яким тільки й радості залишилося, що відвідини ангела.

Сесілія скоренько продовжила розмову:

– Ти, певно, маєш на увазі, що не чуєш справжніми вухами, такими, як у мене, натомість ми просто обмінюємося думками…

– Щось схоже на те. Вибач мені за отого іншого пацієнта. Не твоя вина, що ти не все розумієш. Ти бачиш усе у дзеркалі, у загадці.

– «У дзеркалі, у загадці…»

– Тепер ти дражнишся, – образився Аріель.

– Я тільки смакую слова!

– Колись земля була пустельною, – розповідав ангел далі. – Тоді у неї з’явилася здатність чути власні звуки. Багато мільйонів років тут гриміло і блискало, море билося об скелі, вулкани з небаченою силою вивергали потоки лави. Але ніхто нічого не чув. І ось одного дня ця велетенська куля почула власні голоси. На це не спромоглися Венера і Марс. Якби ж знову стало надто тихо, слід було би увімкнути запис органного концерту Й. С. Баха. Найбільше мені подобаються великі концерти під відкритим небом. Вони підносять найпрекрасніші звуки цієї планети у піднебесся, не кажучи вже про різні радіоконцерти. Уся земна куля, наче один музичний інструмент. Чумацьким Шляхом навколо палаючого Сонця кружляє собі маленька шарманка-земля.

– А може, тобі варто було б стати поетом, – запропонувала Сесілія. – Правда, стиль у тебе не надто класичний.

– Я б віддав перевагу дослідженню природи, бо не зовсім розумію, що відбувається, коли ви розмовляєте між собою. Як невидимі слова випорскують із рота і шкрябаються вузькими ходами вуха, перш ніж розтанути у драглистій масі мозку.

Саме тієї миті й відбувався процес, який описав ангел. Його слова розтанули у мозку Сесілії і стали її думками. Вона довго лежала мовчки і розмірковувала над почутим, тож Аріель урешті заговорив знову: