355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юстейн Ґордер » У дзеркалі, у загадці » Текст книги (страница 5)
У дзеркалі, у загадці
  • Текст добавлен: 5 октября 2016, 06:07

Текст книги "У дзеркалі, у загадці"


Автор книги: Юстейн Ґордер



сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

Сесілія почала гризти нігті:

– Не хочу, щоб так було. Але ж я не можу собі замовити лише приємні сни. Доводиться миритися з тим, що є. Після довгої ночі я пробуджуся і уявлятиму, наче була на Кріті. Я справді там перебувала під час сну, бо уві сні здається, ніби ти там, де відбувається сон.

Аріель розглядав дівчинку своїми ясними сапфіровими оченятами:

– Ось воно!

– Що?

– Зачекай хвильку! Чи сниться вам, ніби ви літаєте або проходите крізь зачинені двері?

– Уві сні все може статися. У кожному разі, майже все. Мені для цього й не обов’язково спати. Я можу літати в думках, пурхати по всьому будинку… або податися до чужих країв. Одного разу мені снилося, мовби я на Місяці. Маріанна і я знайшли космічний корабель за старою молочною фермою, натиснули кнопку і злетіли у космос.

Аріель знову звився під стелю. Зробивши невелике коло по кімнаті, він опустився на стілець перед ліжком.

– Тепер усе поскладалося на поличках, – мовив він.

Сесілія замотала головою:

– Нічого не розумію.

Він вказав на її чоло:

– У думках ви здатні робити те, що ангели роблять усім тілом. Уві сні ви робите те ж саме у своїх головах, що ангели роблять у цілому Божому творінні.

Сесілія трохи розгубилася:

– Ніколи не думала…

– Та це ще не все, – продовжував ангел. – Уві сні вам ніщо не зашкодить. Ви такі ж невразливі, як і ангели в небі. Усі ваші видива – чиста і ясна свідомість, і п’ять відчуттів тут ні до чого.

Тут Сесілії зблисла зовсім свіжа думка. Вона випросталася у ліжку й сказала з твердим переконанням у голосі:

– Тоді, можливо, наша душа безсмертна! Така ж безсмертна, як ангели на небі.

Аріель ухопився за слово:

– Тепер ти трохи краще розумієш, як це – бути ангелом. Хоч ми й говорили здебільшого про людей з плоті і крові, однак ти зуміла дещо збагнути у небесних речах. Бо небо відображається в землі, наче в дзеркалі.

Дівчинка невгавала:

– А душа божественна, чи не так?

Він не відповів, і Сесілія вирішила, що повинна будь-що його втримати, аби він не зник:

– Ти обіцяв мені багато розповісти.

Аріель кивнув:

– Однак саме цієї миті твоя мама йде з вітальні нагору. Я заховаюсь у дзеркалі.

Сесілія озирнулася по кімнаті:

– Про яке дзеркало ти весь час говориш?

Ангел зліз зі стільця і покрокував підлогою. З кожним кроком він наче розчинявся у повітрі. Зникнувши зовсім, сказав:

– Усе Боже творіння – дзеркало, а всесвіт – загадка.

7

Минуло багато днів, а ангел Аріель усе не з’являвся. На стільці біля Сесілиного ліжка завжди сидів хтось із родини. Христина відвідувала її майже щодня, хоча мама й бабуся самі навчилися робити уколи. Не завжди Сесілія могла визначити, який нині день або яка пора дня й ночі. Коли вона трохи чулася на силі, то записувала кілька нових думок у китайський записничок.

Лижі й саночки стояли прихиленими до стіни батьківської спальні. Усе ще була зима і лежало багато снігу. Сесілія твердо вирішила одужати до того, як розтане сніг. Їй духу не вистачить чекати знову цілий рік, аби стати на лижі.

Вона ніколи нікому й словом не обмовилася про Аріеля. Він не мав жодного стосунку до решти родичів. Хоча Сесілія й була членом родини Скутбю, чулася вона, однак, людиною, яка стояла сам на сам із собою поміж небом та землею.

Та що ж із ним трапилося? Хіба не обіцяв він розповісти їй про небеса? І хіба не він казав, що ангели ніколи не брешуть?

Невже обдурив? Змусив Сесілію розповісти усе про людину з плоті й крові, а сам чкурнув, не дотримавши своєї обіцянки?

Вона розплющила очі. Майже тієї ж миті увійшла мама і сіла на край ліжка. Сесілія дивилася на неї порожнім поглядом.

– Ти знову чистила цибулю? – пробурмотіла вона.

Мама похитала головою. Та Сесілія все ж дорікнула:

– Ви надто багато їсте цибулі.

Мама провела рукою по її волоссі:

– Майже дванадцята. Усі вже полягали спати. І я теж спробую трохи поспати.

– Спробуєш поспати?

– Та… я ковтнула таблетку.

– Не слід звикати до таблеток.

– Одна не зашкодить.

Сесілія глянула на маму:

– Цікаво, як це ми так створені, що мусимо спати.

– Людина відпочиває уві сні. Дехто впевнений, що сни нам також потрібні.

– Навіщо?

Мама зітхнула:

– Я не знаю.

– Здається, я сама знаю відповідь.

– Невже?

– Нам, певно, сняться сни, бо ми відчуваємо потребу віднестися уві сні кудись далеко-далеко геть.

– У тебе дуже дивні думки, Сесіліє.

– Деяким людям буває так боляче, що вони готові вмерти з туги, якби їм не приснилося щось приємне.

Мама витерла їй личко вогким рушником, одягнула чисту нічну сорочку.

– Не турбуйся, що я така квола. Мені здається, я навіть трохи краще себе почуваю.

– Можливо…

– Христина теж так сказала?

– Вона казала, що слід зачекати, а тоді по бачимо.

– Може, завтра я натрохи встану. Скажімо, до кави…

– Завтра й поговоримо.

– Мені скоро треба випробувати нові лижі. Ти обіцяла!

– Вони стоять наготові. Задзвониш у дзвоник, навіть якби тобі просто захотілося з кимось поговорити. Тато одразу ж прийде й сяде біля тебе.

– Не треба йому вставати.

– Але ж ми цього хочемо.

– Ви не злякаєтеся, почувши, як я розмовляю сама зі собою?

– А ти розмовляєш сама зі собою?

Сесілія знову глянула на маму:

– Не знаю.

Мама обняла доню і міцно пригорнула її до себе.

– Ти найкраща дівчинка на світі, – мовила вона. – Без тебе світ став би порожнім і пустельним.

Сесілія усміхнулася:

– Це було дуже урочисте «на добраніч».

Сесілія заснула майже тієї ж миті, як мама вийшла з кімнати. За якийсь час вона збудилася від теленькання по шибці. Розплющила очі і побачила за вікном личко Аріеля. У жовтому освітленні дерева в саду він нагадував золотого слов'янського ангела, малюнок якого вона якось бачила в «Ілюстрованій науці». А може, то був Ісус, Боже дитятко?

Він помахав їй рукою, ступив крізь вікно і опинився на підлозі перед письмовим столом. Шибка залишилася неушкодженою.

Сесілії аж очі розширилися від зачудування:

– Ніяк не збагну, як тобі це вдається.

Аріель підійшов ближче і сів на стілець. Добре, тато ще не прийшов.

– Це не так уже й важливо, – сказав він. – Нема про що говорити.

Сесілія сіла у ліжку, виклавши одну ногу поверх ковдри.

– Де ти був? – запитала вона.

– До тебе приходило так багато відвідувачів, – відповів ангел.

Сесілія кивнула:

– І тільки через те тебе так довго не було?

Аріель не відповів на її запитання.

– Місяць майже вповні, – вигукнув він. – У місячному сяйві засніжені околиці видно, як удень.

– Яка краса! Як би мені хотілося опинитися надворі і подивитися на місяць власними очима.

– А хіба ти не можеш?

– Я уже набагато здоровіша…

– От і чудово! Це ж так нудно весь час почуватися безсилим.

– Але чи мені дозволять?

Ангел Аріель злетів зі стільця і закружляв навколо лиж та саночок.

– Звичайно, дозволу від тата й мами на прогулянку серед ночі тобі не одержати.

– А від тебе?

Він таємничо кивнув. Сесілія одразу ж скинула з себе ковдру.

– Коли маєш дозвіл від небесного ангела, немає значення, що скажуть інші. До того ж усі сплять.

– Влаштуємо маленьку прогулянку. Але тобі слід тепло вдягнутися, аби ти не перетворилася на велику бурульку, м’ятну на смак.

Сесілія підвелася і наважилася опустити ноги на підлогу. Вона твердо стояла, і навіть голова нітрішки не паморочилася!

– Нині я випробую лижі, – мовила вона. За хвильку дівчинка уже стояла перед шафою з одягом. Ще на початку листопада Сесілія переконалася, що усі її зимові речі лежать на місці, на окремій полиці. Вона зняла зі себе нічну льолю, витягнула сорочку, рейтузи, светри, лижні штани та куртку, а ще шалик та шапку, рукавички і грубі шкарпетки. Невдовзі вона сиділа на краю ліжка і зашнуровувала лижні черевики. А коли вже була готова, глянула на Аріеля:

– Понеси мені, будь ласка, лижі.

Вони вийшли в коридор і тихенько спустилися сходами на перший поверх. Сесілія відчинила вхідні двері і, пропустивши вперед Аріеля з лижами, знову обережно зачинила їх за собою.

Вони минули стодолу. Звідти крутий схил збігав до потічка та смерекового лісу. Сесілія защіпнула кріплення і зафіксувала на зап’ястях петельки палок. Місячне сяйво відкидало на сніг їхні чіткі тіні.

– Я спробую спуститися з гори, – сказала Сесілія. – А ти біжи за мною. Я так давно чекала на цю мить.

І вона рушила вниз схилом. Але ангел Аріель не біг підстрибом, а летів собі у повітрі обіч неї.

– Ми летимо разом, – сказав він. – От тільки я зовсім нічого не відчуваю.

– Розкішної – кричала Сесілія. – Ангельська розкіш!

У самому низу спуску Сесілія впала у пухкий сніг, і вони обоє розсміялися.

Вона підвелася і показала рукою на смерековий ліс:

– Лісом проходить чудова лижня до Воронового пагорба, а звідти відкривається панорама всієї долини.

Якусь мить ангел наче міряв її поглядом, але тільки мить:

– Подужаєш дійти туди?

Дівчинка одразу ж рушила вперед.

– Я чуюся дужою, ніби віл! – тішилася вона.

Сесілія стала в глибоку лижню, а Аріель метушився навколо неї, наче песик під час недільної прогулянки по лісі – залітав то праворуч, то ліворуч. Час від часу навіть чеберяв ніжками.

– Тобі не холодно босоніж на снігу? – запитала дівчинка.

Ангел зітхнув:

– Може, не будемо починати усе спочатку?

Сесілія засміялася:

– Просто холодно дивитися на тебе. Бувають такі факіри, яким настільки вдається приглушити усі свої відчуття, що їх не бере ні мороз, ні вогонь. А ще вони можуть спати на дошці з цвяхами.

Аріель кивнув:

– Ми відвідуємо не тільки Норвегію, Індію – також.

Лижня вилася поміж густо порослими деревами. Інколи Аріель полегшував собі шлях і просто прослизав крізь стовбури. Якось він проплив крізь густий чагарник. Той чагарник був для нього, наче клоччя туману.

На останньому підйомі перед Вороновим пагорбом Сесілії довелося йти «ялинкою», щоби не ковзали лижі. Незабаром вони уже стояли на самісінькій вершині. Тут дерева не росли. Сесілія піднесла одну палку і показала на засніжений ландшафт, скупаний в блакитному місячному сяйві.

– Як я була маленькою, вірила, що оце – дах світу, – сказала вона. – А коли бабуся розповіла про Одіна, який сидить на високому троні й зорить за світом, я уявляла собі, що це саме тут. Ти, напевно, чув про його воронів?

Аріель кивнув:

– Гуґін і Мунін. Це означає «думка» і «розум».

– Бабуся теж так казала. Воронами, яких він посилав по світу, були його думка і розум.

Аріель знову кивнув, а тоді сказав щось досить дивне:

– Певно, пригадуєш, як ми розмовляли про «внутрішнє око», яке має кожна людина, однак найбільше значення воно має для сліпців. Воно теж складається з «розуму» та «думки». Гуґін і Мунін були ще внутрішнім оком Одіна.

Сесілія дивилася на нього широкими очима. Чому це не спадало їй на думку раніше?

А ангел Аріель продовжував:

– Бог – усезнаючий. Крім того, він може бути присутнім у багатьох місцях водночас. Одін не мав такої сили, зате у нього були ворони. Так він теж став майже всезнаючим.

Сесілія знову показала палкою на долину внизу.

– Бачиш усі ті обійстя? – запитала вона. – Майже в кожній хаті я когось знаю. Там, унизу, школа…

Біла стрічка, що в’ється по долині, – річка. Вона називається Леіра. Маріанна живе у жовтому будинку з іншого боку річки.

– Я знаю, Сесіліє.

– Унизу ліворуч видніються вогники села Клефти, а гора ген там називається Відьомською. Єссгейм в іншому напрямку.

– Усе це я знаю, – знову повторив Аріель.

– А там видніється наша стодола. З-за великої сосни зі світелками визирає крайчик нашого будинку. Вікно ліворуч на другому поверсі – то моя кімната.

– Через те вікно я проходив уже не раз, – сказав Аріель.

Він завис кілька сантиметрів над землею, щоб, доки вони розмовляли, бути на рівні Сесілиних очей. Його блакитно-зеленаві сапфірові оченята блистіли в місячному світлі.

– Якби ти зараз стояла біля вікна і дивилася на верхівку Воронового пагорба, то змогла би побачити нас на вершині. Тоді б ми тобі, мабуть, помахали руками.

Сесілія аж прикрила рота долонькою. Ну, хіба це не містика? Вона відчувала: щось тут не те, але не могла до кінця збагнути, що ж саме.

– Тато щохвилини може увійти до моєї кімнати подивитися, чи я сплю. Якщо він зараз прийде, то перелякається. «О, ні, – скаже. – Пташка вилетіла з гнізда».

– Хочеш, я подивлюся, чи він спить?

– А ти можеш?

Аріель зник, і Сесілія зосталася сама між небом і землею. На кілька секунд їй здалося, наче вона втратила брата-близнюка, та наступної миті він знову стояв поруч.

– Обоє сплять, – запевнив ангел. – Мама лежить, сховавши лице у ямці татового плеча. Будильник наставлено на пів на четверту.

Сесілія полегшено зітхнула:

– Як яскраво світить місяць!

– Це тому, що усе навколо темне. Коли світло світиться у повній темряві, не пропадає жоден промінчик.

– Але ж місяць, власне кажучи, посилає не своє світло, – докинула Сесілія. – Він віддзеркалює сонячні промені.

Аріель урочисто кивнув:

– Але й сонце не посилає своє світло. Воно – тільки дзеркало, що позичає сяйво у Бога.

– Справді?

– Не бійся, дурника з тебе не роблю.

– Я розумію… Просто ніколи не думала, що сонце позичає світло у Бога, так само, як місяць у сонця.

Вона сперлася на палиці й задивилася на сніг у долині. Коли знову глянула вгору, Аріель уже злетів вище і тепер витав просто перед нею.

– Ти також позичаєш своє сяйво у Бога, Сесіліє. Ти теж дзеркало Бога. Бо що ти без сонця а що сонце без Бога?

Сесілія усміхнулася:

– То й я є маленьким місяцем?

– І саме в цю мить осяваєш мене.

– Ти дивно оповідаєш. Усе звучить так урочисто, аж мені мурашки сипнули поза спину.

– Говорячи про небесну красу, не уникнути дрібки урочистості.

– То, може, розкажеш, нарешті, про небо?

– Я уже почав свою розповідь.

Він показав рукою на небесне склепіння. Місяць світив так ясно, що видно було лише кіль блідих зірочок.

– Перш за все мусиш збагнути, що ти уже на небі, – сказав він.

– І оце небо?

Ангел Аріель кивнув.

– А що ж іще? Земля – тільки маленька пилинка у безмірному небесному просторі.

– Ніколи про це так не думала.

– Це – Небесна Земля, Сесіліє. Райський сад, де живуть люди. Ангели живуть деінде.

– У всесвіті?

– Можливо, і у всесвіті, це не має значення.

Сесілія знову оперлася на лижні палиці й задивилася на сніг.

– Загадково, – мовила вона. – Як загадково.

Аріель глянув на неї з викликом.

– Як на мене, усе дуже просто.

Сесілія заперечно похитала головою.

– Мені зажди було цікаво, де ж знаходиться небо, – сказала вона. – Жоден з космонавтів не бачив ані сліду Бога чи ангелів.

– Але й ніхто з дослідників мозку не бачив ані сліду думки. Нікому з дослідників сновидінь не вдалося побачити сни інших людей. Але це ще не означає, що в головах людей відсутні думки або сни.

– Звичайно…

– Ніхто ж не бачив тебе на безкрайому пляжі, коли ти сама собі приснилася на ньому. Ми вже не раз про це говорили.

– Гадаєш, у всесвіті юрмляться ангели?

– Певен. Бо ж не створив Бог універсум таким великим без будь-якої на те причини. А тому, що нам не дано ні змерзнути, ані обпектися, ми можемо перебувати у всесвіті, де заманеться, на всіх небесних тілах. Для людей із плоті та крові придатні умови Для життя лише на Землі, де в міру холодно і в міру тепло. На інших планетах або надто холодно, або ж надто спекотно. Якби Земля знаходилася трохи ближче до Сонця, її кліматичні умови стали б нестерпними для людської плоті та крові. А якби вона була ближче до Плутонію, то люди перетворились би на крижані скульптури.

Ангел пролетів дугою у повітрі і одразу ж повернувся, зависнувши перед дівчинкою десь за півметра до землі.

– Ти бував на Місяці? – спитала вона.

Він відповів, не вагаючись:

– Танцював балет.

– На Місяці?

Ангел кивнув:

– От було потішно, коли там висадилися перші люди. Нас було багато, ціла компанія. Але ні Армстронґ, ані жоден з решти космонавтів не бачив нас. Вони думали, що нікого, окрім них, більше немає. І тому так пишалися, бо вважали себе першими візитерами на Місяці… Знаєш, що сказав Армстронґ, вийшовши з місяцехода?

– «Маленький крок для мене, але великий стрибок для людства», – відповіла Сесілія.

– Молодець!

Сесілія як представник людства трохи розсердилася, що ангели шпигували за першими космонавтами, котрі вважали себе першопрохідцями на Місяці:

– Мені прийшла ідея написати про це у газеті. «Останні новини: На Місяці аж юрмиться від ангелів. Новий радар розкрив прадавню таємницю».

Аріель засміявся:

– Хіба ти не чула про астероїди?

Сесілія втішилася, бо тепер вона була у своїй тарілці. Вона прочитала про всесвіт більше, ніж будь-хто у її віці. На початку хвороби вона простудіювала цілу копицю примірників «Ілюстрованої науки».

– Звичайно, – відповіла Сесілія. – Це такі крихітні планетки, які кружляють по своїх орбітах навколо Сонця. Але їх так багато і вони такі маленькі, що навіть не мають імен. Більшість їх позначена лише номером.

Аріель заплескав у долоні:

– Браво! Отже, про небесну красу ти знаєш більше, аніж гадала. Коли мені хочеться побути наодинці з собою, скажімо, впродовж п’ятдесяти чи ста років, я обираю один із таких астероїдів. Хоч ангелів страшенно багато, проте астероїдів більше. Волочитися по універсуму на крихітній планетці після буйних словесних баталій між ангелами у місцях нашого загального збору – просто насолода. Інколи я перестрибую собі з астероїда на астероїд. От весело!

Ця розповідь здалася Сесілії надто вже простою.

– Ти, мабуть-таки, брешеш.

Вона подивилася у його сапфірові очі, та одразу ж потупила погляд – дуже вже серйозне було звинувачення.

– Шкода, – мовив Аріель. – Бо ангели ніколи не брешуть. Ти, певно, зовсім не віриш, що я ангел.

– Розповідай іще, – попросила Сесілія, закопиливши губки.

– Найприємніше сидіти на кометі.

– На кометі?

– Наприклад, на кометі Галлея. Щоб обійти навколо Сонця, їй необхідно перебувати в дорозі 76 років. Однак її траєкторія так далеко врізається у космічний простір, що все відбувається надзвичайно швидко. Їзду на кометі можна порівняти хіба що зі спуском по ковзанці. От тільки на ковзанці можна вчепитися руками і знову видертися нагору, а з кометою так не вийде.

Сесілія покивала головою.

– Та хай уже, повірю тобі, – сказала дівчинка. – Я б і сама не проти повозитися на кометі. Однак ніколи не думала, що ангели так люблять гратися.

Ангел Аріель заглянув їй у вічі:

– Я казав, що Бог створив Адама і Єву, аби хтось міг стрибати поміж дерев та бавитися в саду у хованки. Бо що вартує сад, коли в ньому не можуть гратися діти.

Сесілія кивнула, а Аріель говорив далі:

– Не штука мати величезний всесвіт із мільярдами зірок та планет, місяців та астероїдів, коли у ньому немає ангелів, котрі б могли тішитися його красою.

Сесілія перервала його мову:

– Згідна, усе, що ти сказав, звучить розумно, але абсолютно жодного слова про це не сказано у Біблії.

Аріель не відповів. Сказав щось зовсім інше:

– Якби Бог створив усе тільки для того, аби задемонструвати свою могутність, був би він самозакоханим Богом. У небесному безмірі сотні мільярдів галактик, у кожній з них – приблизно сотні мільярдів сонць. А тепер спробуй угадати, скільки планет і місяців, не кажучи вже про астероїди. І незліченна армія ангелів. Гріх скаржитися на нестачу місця чи на погані для нас часи.

– Без сумніву! Ласкаво просимо!

– Це ми, Сесіліє, утримуємо весь універсум укупі. У Бога на плечах ніколи не сиділи ворони, зате він мав цілу армію ангелів.

Сесілія почала порпатися в снігу палицею.

– Якби ти про все це написав книжку, то, напевно, одержав би Нобелівську премію, а то й дві.

– Чому дві?

– Одну – в сфері теології, іншу – астрономії. Однак могли б тебе й завалити. У гіршому випадку можна було б претендувати на Нобелівську премію в галузі фантазії. Її ти заслуговуєш.

Аріель розсміявся:

– Не можу змагатися з такими серйозними вченими. Вони вважають, що усі таємниці природи можна розгледіти в окуляр мікроскопа чи телескопа. І вірять тільки в те, що можна зважити і виміряти. Однак дано їм збагнути лише дещицю. Вони не розуміють, що бачать усе в дзеркалі, в загадці. Ангела не зважиш і не виміряєш. Тут не допоможе й спостереження дзеркала під мікроскопом. У результаті тільки чіткіше й виразніше розгледиш власне зображення. Краще вдатися до фантазії.

Сесілія все енергійніше порпалася палицею в снігові.

– Я б залюбки пограла в «класики» між астероїдами. Або потанцювала на Місяці чи міцно вчепилася за якусь гарненьку комету и політала по всесвіту. Бо ж усе це і є небом, казав ти…

– Справді?

– Багато людей вірять у те, що після смерті потраплять на небо. Це правда?

Аріель тяжко зітхнув:

– Ви уже на небі. Саме цієї миті. Час уже припинити пусті суперечки. Зовсім не личить вам сваритися й вимахувати руками перед лицем Бога.

– Ти не відповів на моє запитання.

– Ви приходите й відходите, йдете своєю дорогою і знову приходите. Те ж саме відбувається із зорями та планетами.

– Ля, ля, ля!..

Сесілія вдарила палицею об землю.

– Ти сердишся, Сесіліє?

Вона знала, ангел має рацію, але вважала, що має право трохи посердитися саме зараз:

– Ти тільки й знаєш, що видно говориш: людина є з плоті та крові. А ніхто з плоті й крові не може жити вічно. Це несправедливо, бо й мені хотілось би пострибати в «класики» поміж астероїдами якихось тисячу літ перед тим, як провести кількамільйоннорічні вакації на якійсь екзотичній планеті у далекій галактиці. От я й серджуся, що нам не дано жити вічно.

Вона злякано прикрила рот долонею. І звідки у неї взялося стільки слів?

– Ніхто не живе вічно, – сказав Аріель. – Навіть ангели на небі. Ангели не «живуть», а тому нічого не відчувають і тому не дорослішають. Про це ми вже балакали раніше.

Сесілія дивилася в землю:

– Гріх вам скаржитися, ніби не живете, самі ж бо цілу вічність пурхаєте собі поміж планетами та зірками.

– Так само й ти пурхаєш по пляжах у далеких країнах, коли спиш, – відповів Аріель. – Уяви, наче усе твоє життя тільки сон!

Сесілія стенула плечима:

– Якби такий сон тривав цілу вічність, та ще й був приємним сном, я проміняла б життя на нього. А чому надав би перевагу ти – людському життю тривалістю в декілька десятиріч чи вічному ангельському?

– Ні у кого з нас немає такого вибору. То й нема про що говорити. До того ж, мабуть, краще один-єдиний раз заглянути на небеса, аніж ніколи їх не побачити. Ті, хто ще не створені, не мають права на існування.

Сесілія обмірковувала останні слова Аріеля і врешті сказала:

– А може, вони б не захотіли, аби їх створили лише на одну коротку мить життя. А той, хто не існує, не знає, що він утратив.

Аріель промовчав. Несподівано він стрімко злетів догори і довго приглядався до будинку:

– Уже третя година. Нам слід поквапитись, доки вони не прокинулися.

Сесілія щодуху рушила вниз лижнею. Обіч неї пурхотів Аріель. Густі дерева не були завадою, бо Сесілія трималася лижні, а Аріель просто проходив крізь стовбури, ніби крізь стовпи туману. Ось, нарешті, вони видряпалися на останній пагорб до стодоли.

Аріель ухопив Сесілію за капюшон куртки:

– Ми не встигаємо обійти будинок й увійти з головного входу.

– Не встигнемо?

Та Аріель уже не зволікав часу на відповідь. Він міцно схопив її за куртку і підняв високо в повітря. Наступної миті вони пройшли крізь вікно й опинилися посеред Сесілиної кімнати. Шибка була ціла, Сесілія також. На ногах вона усе ще мала лижі, з яких почала капотіти на підлогу вода.

– Що вони скажуть, як ти думаєш? – прошепотіла мала, присоромлено показуючи на свої лижі та воду на підлозі.

– Я приберу, – запевнив ангел Аріель.

Сесілія миттю скинула з себе лижі і одяг, одягнула нічну сорочку і сховалася під ковдру. Вона бачила, як ангел із шаленою швидкістю поскладав її одяг і поклав назад у шафу, лижі і палиці притулив до стіни, а тоді кілька разів дмухнув на лижі та на підлогу, і вся вода зникла. Не залишилося жодного сліду, який би вказував на Сесілину мандрівку під місячним сяйвом.

– Класно! – вигукнула Сесілія і заснула.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю