Текст книги "У дзеркалі, у загадці"
Автор книги: Юстейн Ґордер
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)
– Невже ви й справді були тут увесь час?
Ангел Аріель урочисто кивнув голівкою:
– І тут, і там. Але усе, що пов’язано з актом творення, не менше цікаве нам, як і пів вічності тому. Єдина хиба в тому, що за всім ми спостерігаємо ніби збоку. У всьому світі тільки діти ще такі ж допитливі, як ми, але й вони згодом, так би мовити, сходять із цього шляху.
Доки Сесілія лежала хвора, їй не раз спадало на думку щось подібне. Дорослі завжди спершу добре подумають, а тоді вже зроблять щось веселе й потішне. Ніщо уже не може їх по-справжньому здивувати і вразити. «Просто так є, Сесіліє», – кажуть вони.
– Бог, напевно, й дорослих трохи любить? спробувала довідатись Сесілія.
– Неодмінно. Хоча, звичайно, вони трохи обчухралися після гріхопадіння.
– Обчухралися?
– Зробили світ звичним для себе. Для ангелів на небесах він не є таким, хоч ми й перебуваємо у ньому вічність. Ми й далі захоплюємося усім, що створив Бог. Урешті він і сам не перестає захоплюватись своїм творінням. Тому більше піклується про маленьких допитливих діток і не так вже й багато уваги приділяє узвичаєним манерам дорослих.
Сесілія думала, думала, аж голова їй почала тріщати. Так траплялося уже й раніше. Не раз, доки вона лежала хвора, голова її від розмаїття думок ставала схожою на шарварок. Тільки тут не треба було купувати квиток, аби потрапити на котрийсь із атракціонів.
– Дорослі, зазвичай, так пригріваються і затишно вмощуються у цьому світлі, що все Боже творіння сприймають за даність, – пояснив Аріель. – Оце й дивно, бо ж перебувають вони у ньому лише з коротким візитом.
– Згода!
– А ми ж, Сесіліє, говоримо про світ! Так, ніби світ уже сам собою не є сенсацією! Можливо, небесна канцелярія мала би вмістити анонс у найбільші газети: «Важливе повідомлення усім мешканцям світу! Це не просто чутки: СВІТ ІСНУЄ В ЦЮ МИТЬ!»
Сесілії стало млосно від почутого. Її трохи замлоїло й від того, що Аріель без угаву мотуляв своїми босими ніжками.
– Чи не краще було б, якби Бог вигнав з раю бридку змію, а Адамові та Єві на віки вічні дозволив гратися в хованки у великому саду?
Ангел Аріель знову перехилив голівку і відповів:
– Усе було не так просто. Ви, з плоті та крові, не можете, як ангели, вічно жити на небі. Добре Богове серце не хотіло допустити, щоби померли діти. Справедливіше було дозволити їм стати спершу дорослими.
– Чому?
– Людині набагато легше попрощатися зі світом, коли у неї з півдесятка онуків, а сама вона уже слабка, до того ж страшенно втомлена прожитими напруженими днями і їй хочеться спочити.
Сесілія не була в захопленні від його останніх слів.
– Часом трапляється, що й діти вмирають, – заперечила вона. – Хіба це не прикро?
– Хіба це не прикро? – повторив ангел Аріель. – Хіба це не прикро?
Він нічого більше не промовив, і тому Сесілія знову взяла слово:
– Ти певний, що Адам і Єва були дітьми?
– Абсолютно. Хіба тобі ніколи не спадало на думку, що на небесних ангелів найбільше схожі саме діти? Чи може, тобі коли-небудь доводилося бачити ангела із сивим волоссям, згорбленою спиною та глибокими зморшками на обличчі?
Щось у цьому запитанні змусило Сесілію запротестувати:
– А я не вважаю, що моя бабуся бридка лише тому, що вона старенька.
– Що бабуся бридка, – повторив Аріель. – Цього ми не говорили. Але в оболонці її старого тіла живе маленька Єва, яка колись уперше з’явилася на світ. Усе інше нашарувалося з плином років.
Сесілія глибоко зітхнула:
– Якби мені було дозволено висловити свою думку, я б сказала, що весь «порядок творення» досить-таки неправильний.
– Чому це?
– Я не маю ні найменшого бажання ставати дорослою. У кожному разі я ніколи не хочу вмирати. Ніколи!
На обличчя янголятка впала тінь. Він промовив:
– Ти ж можеш спробувати не втрачати зв’язку з маленькою дитиною всередині себе. Як це зробила бабуся. Хіба не вона час від часу прибирає собі маску клоуна, лиш би тебе розвеселити?
– Ти й тоді був тут?
– Звичайно!
3
Наступної миті ангел Аріель стояв на підлозі. Сесілія не бачила, як він зістрибував зі стола, просто опинився перед книжковою полицею і вивчав колекцію кристаликів та коштовних камінців. Він був трохи менший на зріст за Лассе.
– Чудова колекція, – сказав він, не обертаючись.
А тоді повернувся до неї:
– Чи спадало тобі на думку, що кожнісінький камінець є крихітним уламком земної кулі?
– Багато разів… Я збираю лише найгарніші уламки…
– Але, мабуть, ти не замислювалася над тим, що потрохи руйнуєш земну кулю.
Дівчинка здригнулася:
– Як це?
– Ти собі легковажно стрибаєш по світі. Жоден камінь так не зуміє.
Щойно тепер Сесілія цілком виразно побачила його обличчя. Воно було набагато гладше й чистіше, ніж у людей, але й трохи блідіше. Вона уже почала звикати, що він не має волосся на голові. А тепер помітила відсутність вій та брів.
Ангел підійшов до дівчинки і сів на стільці біля її ліжка. Кроки в нього були такі легкі, аж здавалося, ніби він узагалі не торкається підлоги, а пливе кімнатою. Очі світилися, наче пара зелено-блакитних коштовних камінців, а коли він усміхався, як-от зараз, зубки зблискували, ніби білі скалки мармуру.
Під час розмови Сесілія не раз прикипала поглядом до його лискучої голови і врешті не витримала:
– Можна тебе дещо запитати про твоє волосся?
Аріель засміявся:
– Ну що ж, питай. Тоді, можливо, ми поговоримо і про твоє волоссячко.
Вона потупила очі в перину:
– Я думала, що ангели мають довге, світле волосся.
– Це тому, що ти все бачиш у дзеркалі, тобто саму себе.
Відповідь її не цілком задовольнила:
– Ти не можеш просто сказати, чому в тебе немає волосся?
– Шкіра й волосся – це те, що постійно росте на тілі, а згодом відпадає. Це щось таке, що нерозривно пов’язане з плоттю і кров’ю і повинно захищати від пилу та бруду, холоду та спеки. Шкіра й волосся одного походження з хутром тварин і не мають нічого спільного з ангелами. Ти б ще спитала, чи ми чистимо зуби або чи стрижемо нігті що другої суботи.
– Ви нічого цього не робите?
Аріель похитав головою:
– Не це робить нас схожими одні на одних.
– А що тоді?
Він глянув на дівчинку згори вниз:
– І ангели, і люди мають душу, яку створив Бог. Проте ви маєте ще й тіло, яке живе своїм життям. Ви ростете й розвиваєтеся точнісінько так само, як рослини та тварини.
– Фу, – зітхнула Сесілія. – Мені не подобається думати, ніби я тварина.
Аріель продовжував говорити, мов і не почув її слів:
– Усі рослини й тварини починають своє життя як маленькі зародки або клітини. Спершу вони такі схожі між собою, що їх годі розрізнити. Але поступово зародки розвиваються, і з них може постати все, що завгодно: від куща порічки чи сливового дерева до людини або жирафи. Мине багато днів, перш ніж можна буде помітити різницю між зародком поросяти і зародком людини. Ти знала про це?
Дівчинка кивнула:
– Останнім часом я день у день читала «Ілюстровану науку».
– Щоправда, не знайдеш двох однакових людей, та й поросят також. У всій природі неможливо знайти навіть двох однакових травинок.
Сесілії пригадалася скринька з японськими паперовими кульками, яку їй подарував тато кілька років тому. Вони були такими крихітними, що здавалися їй цілком однаковими. Але досить було покласти їх у воду, як вони набухали і перетворювалися на різнобарвні фігурки. Жодна не була схожа на іншу.
– Я уже казала, що мені не подобається думка, ніби я тварина, – повторила дівчинка.
Аріель обережно поклав свою руку на ковдру. Сесілія ледь відчувала дотик на своїй нозі.
– Ти тваринка з душею ангела, Сесіліє. Так будуть і вівці цілі, й вовки ситі. Тебе це влаштовує?
– Не знаю…
– Це саме той випадок, коли якась комбінація є витвором мистецтва. Душею ти нічим не відрізняєшся від ангелів на небесах: «Добривечір, юний пане! Мене звати Сесілія Скутбю. Чи можу я розраховувати на наступний танець?»
Ангел Аріель змахнув одною рукою і глибоко вклонився, наче учень зі школи танців.
– Але тіло, в якому ти живеш, – продовжував він, – є з плоті і крові, так само, як тіла корів чи верблюдів. Тому на твоєму тілі росте волосся, звичайно, здебільшого на голові, але воно росте й в інших місцях, головне, аби почався процес росту. Усе швидше й швидше, Сесіліє. Час іде, а ріст відбувається все інтенсивніше. Природа постійно нашаровується навколо тіла дитини з моменту її появи на світ. У ту мить, як ви вислизаєте з рук Творця, ваше тіло таке ж чисте й гладеньке, як у ангелів. Та недовго, бо гріхопадіння вже гряде. Всередині тілесної оболонки починає бунтувати плоть і кров, а як наслідок – ви не можете жити вічно.
Сесілія прикусила губу. Вона не любила розмов, які стосувалися тілесної оболонки. Не подобалася їй також думка про те, що вона вже почала дорослішати.
– У Лассе, доки йому не виповнилося два роки, на голові не було ні волосинки, – мовила вона.
– Нема потреби мені про це розповідати.
– Тоді ти знаєш, що у лікарні я одержувала сильні ліки, і тому у мене випало геть усе волосся.
Аріель кивнув:
– Тоді ми більше були схожі одне на одного.
– Власне кажучи, я мала одержати таке саме повторне лікування, але потім ми передумали…
– І про це я знаю.
– Бабуся переконала всіх, навіть лікарів. Її не впізнати, коли вона наполягає на своєму. Отож ми спакували речі і поїхали геть із лікарні. Однак кілька разів на тиждень приходить Христина. Вона сиділка…
– Це я знаю.
Сесілія глянула на стелю. Якийсь час вона лежала отак і думала про все, що сталося за останні місяці. А тоді знову повернулася до Аріеля:
– Не може бути, що ти справжній ангел.
– Я вже казав: ангели не брешуть.
– Але якщо брешеш, тоді ти не ангел, а отже, брехня можлива.
Він важко зітхнув:
– Яка ж заплутана і перекручена ваша недовіра!
Тіло Сесілії пронизав холодок. Може, тому, що вона така недовірлива?
– Чи можна задати тобі типово безглузде питання? – спитала вона.
– Питати ніколи не є безглуздо.
Вона одразу ж і випалила:
– Ти хлопчик чи дівчинка?
Аріель дзвінко розсміявся. Сесілії той сміх нагадав забаву із пляшками, наповненими водою: коли об них ударяти, вони по-різному дзвенять. Сміх був такий приємний, що вона запитала ще раз:
– Ти хлопчик чи дівчинка?
Він, мабуть, бачив її наскрізь, бо, перш ніж відповісти, знову засміявся, і було помітно, що це – спеціально для неї.
– Дуже земне запитання.
Сесілія відчула себе несправедливо ображеною. Хіба не він сам щойно сказав, що задавати питання не безглуздя?
– На небі не буває жодних особливих відмінностей, – урочисто запевнив він. – Але можеш називати мене «хлопчиком».
– А чому ж тоді такі «особливі» відмінності існують тут?
– Про це ми вже говорили. Повинні існувати дві різні статі, щоби могли народжуватися діти. Ти сама це знаєш, Сесіліє. Розмовляти на такі теми не дуже приємно для ангелів.
– Вибач!
– Та ні, нічого. Господь, напевно, не робив би різниці між хлопчиками та дівчатками, якби вони не мали стати жінками й чоловіками й не покликані були народжувати дітей. Створюючи їх, він, мабуть, нічого іншого придумати не зміг. Ти можеш запропонувати щось краще?
– Не знаю.
Тепер він заговорив збудженим голосом:
– Якби ви розмножувалися брунькуванням, ти б, напевно, запитала, чому саме так? Як би там не було, усе могло б бути інакше. Ви могли б, наприклад, жити під землею, замість метушитися на поверхні земної кори. Очевидно, можливо побудувати міста та села під землею, якщо для цього існують сприятливі умови. Якщо ж їх немає, можна потурбуватися про те, аби вони з’явилися. Звичайно, щоби створити світ, треба мати дрібку майстерності, але ж кожен процес творчості починається з чистого аркуша.
– Думати про це не просто, – мовила Сесілія. – Але що більше я думаю, то непростішим усе стає.
– Що саме?
– Що на землі є два типи людей.
Аріель хитрувато усміхався:
– На цю тему ми також постійно ведемо дискусії на небі. Однак вони відбуваються інакше.
– Чому?
– Бо ми говоримо про істот, відмінних від нас. Як дивно, що ми є тими, ким ми є. Не думаю, що знайдеться камінь, якому дивно бути каменем. Напевно, не існує жодної черепахи, якій дивно і незвично було би бути черепахою. Але будь-якій людині здається дивовижним той факт, що вона людина. І я цілком погоджуюся з людьми. Ніколи не відчував своєї спорідненості з каменями чи з черепахами.
– А чи не дивно тобі, ангелові, що ти ангел?
Аріель замислився на мить, перш ніж відповісти.
– Це зовсім щось інше, бо я існую вічно. А ти будеш Сесілією Скутбю лише коротку мить.
– Саме так! І тому для мене так незбагненно і дивно бути собою.
Увесь витвір Творця, звичайно, загадка, – прорік Аріель. – Та найдивнішим є те, що там чи сям у цій великій загадці знайдуться живі істоти, які самих себе сприймають теж, як загадку.
– Чому це аж так дивно?
– Уявляєш собі, що криниця могла б утопитися у власній дивовижній глибині.
– Це траплялося зі мною багато разів, – запевнила Сесілія.
– Що саме?
– Я стояла перед дзеркалом і дивилася собі у вічі. Мені видавалося, наче я криниця, і така глибока, що не можу побачити в ній дна.
– Це тому, що ти без кінця змінюєшся. У змінах, котрі відбуваються постійно і потрохи, нічого фантастичного немає. Якби личинка вміла думати, вона б, напевно, неймовірно здивувалася, побачивши себе метеликом. Бо ж цей процес триває лише одну ніч! Що ж до ангелів, то їх також приголомшує блискавичне перетворення маленької дівчинки у жінку. Для нас – це мізерний проміжок часу і майже непомітний.
– Чому?
– Ангели мають безмір часу, Сесіліє, а різниця між дівчинкою та дорослою жінкою дуже велика.
– Ви й справді провадите подібні розмови на небі?
Аріель зніяковіло кивнув головою. Він окинув поглядом кімнату і сказав:
– Але намагаємося не робити цього в присутності Бога. Він страшенно чутливий до критики.
– Ніколи не повірю.
– Та ж ви вірите у все, що завгодно. Ми там, на небі, можемо охопити уявою набагато більше, ніж ви.
– Я вірю, що Бог стоїть вище за будь-яку критику.
– Ти ж ніколи не стикалася з ним віч-на-віч. А якби ти сама створила цілий світ, то, мабуть, також трішки боляче сприймала б критику. Ми говоримо про дуже поважні речі. Хоча й високо цінуємо Бога за все, що він створив, і вважаємо його витвір майже геніальним, це ще зовсім не означає, що усе не могло б бути зроблено інакше. Бог, завершивши свою працю, так страшенно втомився, що відпочивав увесь сьомий день. Він просто падав з ніг від утоми, уявляєш? Думаю, мине немало часу, перш ніж йому знову захочеться спробувати себе у творчості.
Сесілія була зайнята своїми думками:
– А якби існувала лише одна стать. Або, скажімо, три. Так, три, це був би найкращий варіант.
– Гадаєш, чоловіка і жінки недостатньо для дійства?
– Дійства не бракує, особливо, коли у сім’ї купа дітей. Ти, здається, не дуже добре обізнаний із земним життям.
Аріель здвигнув плечима:
– Я хотів би пізнати більше.
– Якщо б для народження дітей, – провадила своє Сесілія, – необхідними були три статі, дітей з’являлось би менше, і це було б першим кроком до розв’язання проблеми перенаселення планети…
– Почекай, – утрутився Аріель. – Ти забігла надто далеко вперед.
Сесілія розчаровано зітхнула:
– Я думала, для ангелів час – не проблема.
– Тільки не тоді, коли ви говорите про народжуваність і таке інше. Тоді ми так далеко від небес, що час починає стосуватися навіть нас.
– На мою думку, ліпше, хай уже троє людей так сильно полюблять один одного, аж захочуть разом мати дитину, ніж двоє випадкових мають упасти в обійми один одному і зачати дитину тільки тому, що вони дозріли до цього.
– Чиста математика Дві статі, котрі хочуть мати дитину, не можуть її зачати без допомоги третьої. Це ти мала на увазі?
Дівчинка кивнула:
– Коли дві із трьох статей забажають дитини, третя може сказати: «Ні, друзі. Одному з нас слід виявити розсудливість. Почекаємо рік або два. Я не готовий зачинати дітей саме тепер. Навіщо поспішати?»
Їй стало смішно з власних слів, усміх осяяв і личко Аріеля:
– Схожі потішні ідеї ми також не раз обговорюємо на небі.
Та Сесілія сказала ще не все:
– Крім того, більше близьких людей могли б доглядати свою дитину, коли вона, скажімо, захворіє. Двоє батьків мали би змогу присвятити трохи часу собі, тоді як третя мама чи тато піклувались би про дитя. А ще дитину любило би більше людей. Та й узагалі, з’явилось би більше тих, хто любив би один одного.
Обличчя Аріеля набуло незрозумілого виразу. Здавалося, наче він сидить тут з цією незворушною маскою на лиці уже цілу вічність. Урешті він промовив:
– Невже й справді люди любляться між собою лише в родині?
– Може й ні, але повір, стало би більше любові у світі, якби діти мали по троє, а то й по четверо батьків. От тільки…
– Що?
– … стало би й більше скорботи.
– Скорботи?
Сесілія знову закусила губу, а тоді продовжила:
– Коли хтось помре, за ним сумуватиме більше людей, ніж звичайно. Аріель лише похитав головою:
– Знову ти поспішаєш.
– Чому це?
– Якби було так, як ти кажеш, то й ласки та втішання було би теж більше.
– І так би усе наростало, далі й далі.
Ангел кивнув:
– Але якщо у кожній сім’ї тільки двоє дітей, то врешті-решт людей на землі залишиться не так уже й багато.
– Чому ти так думаєш?
– Якщо у трьох дорослих народжуватиметься лише по двоє дітей, кількість людей поступово зменшуватиметься. І колись цей процес припиниться назавжди.
Сесілія засміялася:
– Одного чудового дня залишаться тільки Адам та Єва, і все знову почнеться спочатку. От якби їм простили оте гріхопадіння, тоді б вони змогли жити в раю вічно. Гарно було би, правда?
– Справді, не так уже й зле. Але ми заповзялися критикувати сам світовий устрій.
– А це не має сенсу? Ти говориш майже, як моя мама. Немає жодного «сенсу» жалітися на твою хворобу, – каже вона. Але ми уникаємо розмов про хвороби і таке інше.
– Я нічого й не казав про хворобу. Але обіцяю завести балачку про три статі, як тільки з’явиться нагода погомоніти з Богом. Він уміє оцінити гумор.
– Справді?
Ангел усміхнувся, його аж розпирало від пихи:
– Бачила коли-небудь слона? Ти й уявити собі не можеш, як у нас на небесах полюбляють жарти про слонів. А ще про жирафів.
Сесілія не була в захопленні від того, що ангели дозволяють собі жартувати над Божим творінням. Надто це легковажно.
– Сподіваюся, про мене там анекдоти не ходять, – сказала вона.
– Та ні, що ти. Ніколи не доводилося чути жодного жарту про Сесілію. І хоча ти можеш збагнути далеко не все, розумієш, однак, що зараз уже запізно вносити якісь корективи у Божий витвір.
– Можливо..
– Хочеш, розповім тобі одну таємницю?
– Звичайно!
– Якось ми, як уже не раз, говорили між собою про те, як усе є і як могло би бути. Бог почув і розпачливо сплеснув руками: «Я свідомий, що світ можна було влаштувати інакше, але що зроблено, те зроблено».
Сесілія аж рот розкрила від таких нечуваних слів:
– Жоден священик не погодиться з тобою.
– Отже, хтось із них помиляється: або священики, або сам Бог.
Сесілія позіхнула, затуливши рот долонею. У ту ж мить ангел нашорошив вуха.
– Скоро прийде твоя мама, – мовив він. – Мені треба поспішати…
– Я нічого не чую.
– Вона зараз буде тут.
Сесілія чула, як у сусідній кімнаті задзвенів будильник:
– Ти зникнеш?
Аріель похитав головою:
– Я вмощуся на підвіконні.
– Мама може тебе побачити?
– Не думаю.
Тієї ж миті ввійшла мама.
– Сесіліє?
– Гм…
– У тебе світиться?..
– Ти ж бачиш.
– Я хотіла тільки довідатися, як ти себе почуваєш.
– Уже ранок?
– Третя.
– Щойно дзвонив будильник.
– Я поставила його на третю годину.
– А навіщо?
– Бо дуже люблю тебе. Мені стало шкода, що цілу ніч, до того ж різдвяну, я не буду тебе бачити.
– Не турбуйся, йди спати, мамо.
– А ти заснеш?
– Часом я сплю, а деколи лежу і думаю. Мені тяжко провести межу.
– Може, щось хочеш?
– У мене є вода…
– А може, тобі треба в туалет?
Дівчинка заперечно похитала головою:
– Ви так гарно співали. Я заснула, коли бабуся грала на піаніно.
– Може, трохи провітрити кімнату?
– Хіба трохи.
Мама рушила до вікна. Сесілія боялася, що вона помітить Аріеля на підвіконні, але доки мама йшла, ангел розчинився у повітрі.
– Поглянь, які морозяні троянди на шибках, – сказала мама. – Просто диво, як це вдається, – малюються самі собою.
Мама відчинила вікно.
– Більше, ніж диво, мамо. Усе це я зуміла набагато краще збагнути, відколи хворію. Здається, ніби цілий світ набув чіткіших обрисів.
– Так часто буває. Досить підхопити важкий грип, і тоді навіть спів птахів за вікном звучить зовсім інакше.
– Я розповідала, як поштар помахав мені рукою?
– Так, так… Розповідала. А тепер я зачиню вікно.
Мама знову підійшла до ліжка і обняла Сесілію:
– Спи гарно. Я поставлю будильник на сьому.
– Нема потреби. Це ж Різдво.
– Саме тому. Але Сесіліє…
– Так, мамо?
– Давай перенесемо твоє ліжко до нашої спальні. Це було би, можливо, краще для тебе, а для нас із татом трохи простіше.
– Хіба ви не можете приходити сюди?
– Звичайно, можемо. Тобі достатньо дзвонити у дзвоник. Навіть серед ночі.
– Добре, мамо. А знаєш що?..
– Що, доню?
– Якби я була Богом, то створила би для кожної дитини щонайменше трьох батьків.
– Чому ти так кажеш?
– Ви б тоді не так утомлювалися. Мали би з татом змогу побути трохи наодинці, тоді як третя мама або тато піклувались би про Лассе та про мене.
– Тобі не слід так говорити.
– Чому ж ні? Я знаю, що світового устрою не змінити. Просто часом мені здається, що Бог – великий безумець. До того ж зовсім не всемогутній.
– Ти, напевно, трішки сердита через те, що хворієш.
– Трішки?
– А може, й дуже сердита. Ну, спи тепер. Гнів тут не допоможе, Сесіліє.
– Гнів тут не допоможе, Сесіліє. Ти говорила це уже сотні разів.
– Але я сподіваюся і молюся, аби ти знову одужала. Усі ми сподіваємося й молимося.
– Звичайно, я одужаю. Це наймудріше, що ти сказала за уже довгий час.
– Завтра прийде Христина і зробить тобі укол.
– Так ти її й побачиш!
– Чому ти так кажеш?
– Думаєш, Христина подолає довгий шлях до нас у перший же день Різдва? До того ж вона не вірить, що ліки допоможуть. Ти геть здуріла, мамо. А все через те, що надто довго живеш.
– Та, ясна річ, вірить вона у допомогу ліків. І я вірю… Ти певна-таки що не хочеш перебратися до нашої спальні?
– Я скоро стану дорослою і хочу мати свою кімнату, хіба не розумієш?
– Звичайно.
– Не маю жодного бажання лежати й слухати, як ви хропите.
– Можу собі уявити.
– Не ображайся… І дякую за подарунки.
– Вимкнути світло?
– Не треба, я зроблю це сама, коли закінчу міркувати.