Текст книги "У дзеркалі, у загадці"

Автор книги: Юстейн Ґордер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)

Юстейн ҐОРДЕР
У ДЗЕРКАЛІ, У ЗАГАДЦІ

Радість – це метелик,

Що тріпоче крильцями понад лугом,

А печаль – то птах

З великими чорними сильними крильми,

Що понесуть тебе у височінь понад життям,

Скупаним у сонячному сяєві та зелені.

Птахи печалі витають високо,

Там, де ангели болю несуть свою варту

Над смерті пристанівком.

Едіт Седергран, 16 років

1

Двері до коридору залишили відчиненими. З першого поверху до Сесілії долинали пахощі Різдва. Вона спробувала вирізнити окремі запахи.

Квашена капуста – жодного сумніву. Ще там пахло ароматичними свічками, які тато поставив на каміні перед тим, як іти до церкви. О, невже й справді свіжий духмян різдвяної ялинки?

Сесілія знову потягнула носом повітря. Їй здавалося, ніби вона чує пахощі подарунків під ялинкою, запах червоного різдвяного паперу і блискучої позлітки, карток на подарунках та шовкової стрічки. Однак знизу долинали ще й інші невловимі пахощі чогось казкового та заворожливого. Це був сам різдвяний настрій.

Доки вона отак принюхувалася, її пальці перебирали віконечка різдвяного календаря над ліжком. Усі 24 віконця були відчинені. Найбільше віконце вона відчинила сьогодні. Дівчинка ще раз кинула поглядом на ангела, який нахилився над колискою Божого дитяти. На задньому плані стояли Марія з Йосифом, але вони, здавалося, не зауважували ангела.

Невже Марія й Йосиф не бачили ангела у шопі?

Сесілія розглянулася по кімнаті. Вона уже стільки разів бачила червону лампу на стелі, білі фіранки з блакитними незабудками і книжкову полицю з книжками, ляльками, кристалами та коштовними камінцями, що усе це стало ніби частинкою її самої. На письмовому столі перед вікном лежав путівник по острову Кріт, а поряд – стара дитяча Біблія і збірник древніх скандинавських саґ Снорре. На стіні, котра відділяла її кімнату від спальні батьків, висів грецький календар з потішними котиками. На той самий кілок вона повісила низку перлів, подаровану бабусею, маминою матір’ю.

А скільки разів вона перелічувала отих 27 кілець, якими чіпляються фіранки до карниза? Чому з одного боку тринадцять кілець, а з іншого – чотирнадцять? Скільки разів вона намагалася полічити журнали «Ілюстрована наука», що лежали купою під письмовим столом? І щоразу покидала те заняття. Покинула вона рахувати й квіточки на фіранках. Якась незабудка неодмінно мусила сховатися поміж фалдами фіранки.

Під ліжком лежав китайський записник – щоденник. Сесілія намацала його рукою… ага, ось і ручка.

Китайський щоденник – це був маленький обтягнутий тканиною записничок, якого їй у лікарні подарував лікар. Коли вона підносила щоденник до світла, то чорні, червоні й зелені шовкові нитки починали мерехтіти.

Дівчинка не здужала багато писати, а багато не було й про що писати, однак Сесілія вирішила занотовувати усі думки, які приходили їй до голови, доки лежала у ліжку. Вона дала собі обітницю ніколи не викреслювати уже написане: кожнісіньке слово повинно зберегтися аж до судного дня. Дивно буде, мабуть, читати щоденник, коли вона стане дорослою. На всю першу сторінку вона написала: «ОСОБИСТІ НОТАТКИ СЕСІЛІЇ СКУТБЮ».

Сесілія знову важко опустилася на подушку і спробувала прислухатися до звуків на першому поверсі. У будинку панувала тиша, тільки мама час від часу бряжчала ложками в кухні…

Ось-ось можна сподіватися їх із церкви. Перед самим приходом або ж одразу після повернення задзвонять різдвяні дзвони. Бамкання церковних дзвонів ледь долинає до Скутбю. Щоб ліпше чути, вони виходили на сходи перед будинком.

Цього Різдва Сесілія не зможе вийти на сходи аби послухати святковий передзвін. Вона хвора, і то не просто собі недужа, як це було в жовтні та листопаді. Зараз Сесілія була настільки хвора, що Різдво здавалося для неї пригорщею піску, яка втікає поміж пальців, доки вона спить або лежить з розплющеними очима. У кожному разі вона не хотіла більше залишатися у лікарні. Там вони малювали на тему Різдва ще на початку грудня. Добре, що Сесілія уже й раніше знала, що таке Різдво. На її думку, все на світі змінюється, не змінюється тільки Різдво у Скутбю. Протягом кількох днів люди роблять те ж саме, що й з року в рік у цей час, і не треба замислюватися, для чого це робиться. «Така традиція», – кажуть вони. І цього достатньо.

Останніми днями вона намагалася прослідкувати за усіма приготуваннями на нижньому поверсі. Гамір кухонної метушні – випікання, прикрашання – наче вибулькував до неї з надр будинку. Часом Сесілія уявляла собі, що перший поверх – це земля, а вона – на небі.

Учора ввечері принесли ялинку, і тато прикрашав її після того, як Лассе поклали спати. Сесілія ще її не бачила Вона ще не бачила різдвяної ялинки!

Добре, що у неї балакучий менший братик. Він коментував усе, що говорили, ба, навіть думали інші. Тож він без угаву лепетав про різдвяні приготування та ялинкові прикраси.

На її нічний столик поставили дзвоник. Коли вона дзвонила у нього – здебільшого тоді, як їй треба було в туалет чи просто чогось хотілося, – першим, звичайно, прибігав Лассе. Деколи Сесілія дзвонила лише для того, аби випитати у нього, що випікають у кухні або як прикрашають оселю.

Тато пообіцяв знести Сесілію до вітальні, коли настане час розпаковувати подарунки. Вона замовила собі нові лижі. Старі сягали їй тільки до шиї. Мама запропонувала почекати з лижним спорядженням, доки вона одужає, але Сесілія вперлася на своєму. Вона хоче мати лижі на Різдво, і все на тому!

– Ще не відомо, чи зможеш ти цієї зими стояти на лижах, Сесіліє.

Дівчинка гримнула об підлогу вазою з квітами:

– Я не зможу стояти на лижах доти, доки не матиму на чому.

Мама, й оком не повівши, принесла віника й лопатку. Це було найгірше. Замітаючи квіти та осколки вази, вона промовила:

– Я тільки подумала, що ліпше було б подарувати тобі щось цікаве, з чим ти могла б сидіти в ліжку.

Сесілії аж стиснуло у скронях. Сидіти у ліжку! На підлогу знову полетіли тарілка та склянка зі соком. Мама не розсердилася й цього разу. Вона лише замітала й згортала на лопатку, згортала й замітала.

Та Сесілія на цьому не зупинилася й додала до свого списку подарунків ще ковзани і санки…

Холодна зимова погода встановилася від початку грудня. Якось зусиллям волі Сесілія зуміла вибратися з ліжка й додибати до вікна. Сніг м’якою периною вкрив замерзлі околиці. У саду на високій сосні тато засвітив різдвяні світелка. На її честь. Звичайно світелками прикрашали маленьку ялинку перед входом. Між сосновим гіллям удалині виднівся Равнеколлен, Воронів пагорб.

Ніколи ще природа не набувала таких чітких обрисів, як у ці останні дні перед Різдвом. Одного разу Сесілія побачила поштаря, який їхав велосипедом, хоча на дорогах лежав глибокий пухкий сніг, а термометр показував майже десять градусів морозу. Вона усміхнулася, а тоді затарабанила у вікно й помахала йому рукою. Поштар підвів голову й замахав їй у відповідь обома руками. Велосипед перевернувся, і він упав у сніг. Як тільки поштар зник за пагорбом, Сесілія знову видряпалася на ліжко і заплакала. Поштар на велосипеді на засніженій дорозі був наче втіленням самого сенсу життя.

І ще якось, стоячи перед вікном, вона зронила сльозу. Її аж поривало втекти з хати у зимову казку. Перед дверима стодоли забавлялися, пурхаючи туди-сюди, два снігурі. Сесілія мимоволі усміхнулася. Як би їй самій хотілося бути снігурем! У ту ж мить вона відчула, як зволожилися кутики її очей. Вона зняла сльозинку на палець і намалювала нею на віконній шибці янголятко. А коли усвідомила, що намалювала ангела своїми сльозами, знову не втрималася від сміху. Цікаво, у чому, власне кажучи, різниця між сльозами ангела та сльозливими ангелами?

Напевно, дівчинка задрімала, бо аж скинулася, коли грюкнули вхідні двері. Це родичі повернулися із церкви! Сесілія чула, як вони голосно гупали ногами, обтрушуючи сніг. А це що, невже бамкають дзвони?

– Щасливого Різдва, мамо!

– І тобі щасливого Різдва, Туне.

Дідусь закряхтів:

– О, та тут пахне різдвяною вечерею.

– Роздягнися, Лассе.

Сесілїї здавалося, наче вона усіх бачить. Бабуся усміхалася й обнімала всіх поспіль, мама скидала свій червоний фартух, водночас обнімаючи дідуся, тато погладив Лассе по голові, а дідусь запалив сигару…

Останнім часом Сесілія навчилася бачити вухами.

Збуджений гамір на першому поверсі несподівано перервав тихий шепіт. А наступної миті тато уже долав сходи, перестрибуючи по чотири-п’ять сходинок ураз.

– Щасливого Різдва, Сесіліє!

Він обняв доньку, обережно пригорнувши її до себе. А потім підійшов до вікна і навстіж відчинив його:

– Чуєш?

Дівчинка звела голову з подушки і кивнула.

– Уже п’ята.

Тато зачинив вікно і сів на край ліжка.

– Я буду мати нові лижі?

Здавалося, вона запитала, наперед сподіваючись одержати негативну відповідь. Тоді б у неї з’явився шанс розгніватися, а це було краще, ніж просто дутися.

Тато приклав палець до уст:

– Без вибриків, Сесіліє. Зачекай і побачиш.

– Отже, будуть.

– Ти справді не хочеш полежати у вітальні на канапі, доки ми будемо вечеряти?

Дівчинка похитала головою. Цей пункт вони обговорювали уже не раз. Краще свіжою та бадьорою з’явитися на розподіл подарунків. Так чи інакше, вона не подужає й шматочка проковтнути зі святкової вечері. Одразу ж виблює.

– Але усі двері хай залишаються відчиненими.

– Звичайно!

– І голосно розмовляйте і… гримайте посудом.

– Тільки цього ще бракувало.

– А коли закінчите читання з Євангелія, хай до мене підніметься бабуся і почитає теж.

– Про це ми вже домовилися.

Мала знову опустилася на велику подушку.

– Можеш подати мені грайлика?

Тато підійшов до книжкової полиці і простягнув їй плеєр та касету.

– З рештою я впораюся й сама.

Тато поцілував доню в чоло.

– Найбільше мені хотілось би посидіти біля тебе, – прошепотів він. – Але є ще й інші, ти ж розумієш. Решту Різдвяних свят я проведу отут з тобою.

– Я уже казала, Різдво слід святкувати як завжди.

– Так, як завжди.

І тато тихо вийшов з кімнати.

Сесілія вставила в плеєр касету із різдвяними піснями Сіссель Хірхебес і невдовзі всім єством поринула у чудову музику. За якийсь час вона скинула з голови навушники – ага, усі вже сіли за стіл. Мама читала Святе Письмо. Коли вона закінчила, родина заспівала «Слався, земле прекрасна».

А тоді бабуся вирушила сходами нагору.

– Я вже йду, Сесіліє!

– Тсс! Ти маєш тільки почитати…

Бабуся сіла на стілець перед ліжком і розгорнула книгу:

– «Це трапилося на ту пору, коли цар Август наказав провести перепис населення у всьому світі…»

Коли бабуся підвела погляд на Сесілію, у тої в очах стояли сльози.

– Ти плачеш?

Вона кивнула.

– Але ж тут немає нічого сумного…

Сесілія знову кивнула.

– «Знаком вам буде таке: ви повинні знайти дитя, котре лежить сповите в колисці…»

– Ти плачеш тому, що це гарно?

Сесілія кивнула втретє.

– Ми плачемо, коли нам сумно, – сказала бабуся за якусь мить. – А часом ронимо сльозу, вражені красою.

– Але ж не регочемо з потворного?

Бабуся замислилася.

– Ми сміємося з клоунів, бо вони потішні. А деколи й тому, що потворні… Поглянь!

Бабуся скорчила бридку гримасу, і Сесілія засміялася.

Бабуся продовжувала:

– А може, нам стає сумно, дивлячись на красу, бо знаємо, що вона не вічна. Або сміємося з потворного, бо знаємо, що це тільки витівка.

Сесілія не зводила з бабусі очей. Її бабуся – наймудріша людина на світі.

– Тобі уже час йти до інших клоунів, – мовила мала.

Бабуся поправила подушку і погладила Сесілію по щоці.

– Я рада, що ти приєднаєшся до нас. А тепер ми повечеряємо…

Коли бабуся була уже на сходах, Сесілія намацала під ліжком ручку й китайський записник Найперше вона записала:

Я уже давно не стою на чужому узбережжі Егейського моря. А хвилі й далі продовжують битися об берег, перекочуючи рінь. І так цілу вічність.

Вона швидко прочитала написане і продовжила:

Ми плачемо, коли нам сумно. Та часом ронимо сльозу, вражені красою. З потішного або потворного сміємося. Можливо, нам стає сумно, дивлячись на красу, бо знаємо, що вона не вічна. А інколи сміємося з потворного, розуміючи, що це тільки витівка.

Клоуни потішні, хоча й жахливо потворні. Коли у гримерній вони скидають із себе маски, то стають гарними. Тому клоуни такі сумні й нещасливі щоразу, коли заходять у свій цирковий вагончик, грюкнувши за собою дверима.

Сесілія знову задрімала і збудилася тільки тоді, коли тато піднявся нагору, щоби забрати її зі собою.

– Подарунки! – оголосив він.

Тато просунув руки під дівчинку і підніс її догори разом з червоною ковдрою. Подушка залишилася на ліжку, тож Сесілине світле волосся опало додолу. Воно знову відросло.

Біля підніжжя сходів стояв дідусь і Лассе.

– Ти схожа на янгола, – сказав дідусь. – А ковдра – наче рожева хмаринка.

– Ангели спускаються з небес, – проспівав Лассе.

Вони саме пройшли половину сходів. Сесілія, обернувшись, зустрілася з ними поглядом:

– Дурниці! Ангели сидять зверху на хмаринах, – запротестувала вона. – Вони ж не звисають із хмар униз і не баламкають під ними ногами.

Дідусь хмикнув і відповів густою хмаркою диму від своєї сигари.

Тато вклав Сесілію на червону канапу. Під спину дівчинці намостили подушок, щоб вона могла бачити ялинку. Сесілія глянула на вершечок:

– Це не та зірка, що була минулого року.

Мама відразу вихопилася з відповіддю, наче їй було прикро від того, що не все так, як минулого року:

– Не та, знаєш, ми її не знайшли. Тато купив нову.

– Дивно…

Сесілія озирнулася по кімнаті, це помітили й інші. Вони спостерігали за нею і водночас оглядали усе, на чому спинявся погляд малої.

Жоден закуток не залишився темним. Сесілія нарахувала 27 живих свічок, рівно стільки, скільки кілець на старому карнизі у її кімнаті. Випадковий збіг?

Під ялинкою лежало повно пакунків. Усе, як минулого року, та не зовсім: дідусь більше не грав роль святкового ґнома. І це також було умовою Сесілії:

– Терпіти більше не можу тих дитячих витребеньок.

Стіл накрили для кави – горнятка з підставочками, кошик з марципановими тістечками домашнього приготування.

– Подати тобі щось?

– Трошки лимонаду, може. І крухке тістечко без полуничного крему.

Сім’я зібралася довкруг Сесілії. Лассе тримався позаду. Усе було дуже урочисто.

– Щасливого Різдва, Лассе.

– Щасливого Різдва.

– А ось і подарунки, – мовив дідусь. – Цю важливу справу доручено мені.

Уся родина розташувалася навколо ялинки, і дідусь взявся за читання карток на пакунках. Сесілія звернула увагу, що жоден з пакунків не міг бути санками або лижами, але, перш ніж гніватися, вирішила почекати. Вони можуть з’явитися і з будь-якої іншої схованки у домі. Таке вже бувало раніше.

– Сесілії від Маріанни.

Маріанна була її найкращою товаришкою. Хоча подруга жила з іншого боку Леіри, ходили вони до однієї школи.

Згорток був дуже крихітним. Може, прикраса? Або щось новеньке для її колекції коштовного каміння…

Сесілія розірвала папір і відчинила золоту касету. На маленькій подушечці лежав червоний метелик, брошка… Сесілія вийняла його зі свого ложа, і він одразу ж змінив забарвлення: з червоного став зеленим, а за мить блакитним, потім фіолетовим.

– Чарівний метелик…

– Який змінює колір залежно від температури, – кивнув головою тато.

Кожному хотілося потримати метелика в руках. Коли його притискали до долоні, він ставав блакитним та зеленим, і лише у руці Сесілії – фіолетовим.

– Гарячковий метелик, – придумав Лассе. Та всі вдали, ніби не почули його слів.

Наступний пакунок був для братика. Тітка Інґрід та дядько Ейнар подарували йому пару лиж-бігунців.

– Я б віддала перевагу справжнім лижам, – сказала Сесілія. – Саме справжніх я й хочу.

Пакунки переходили з рук у руки. Що менше ставало подарунків під ялинкою, то більше їх назбирувалося на столі та кріслах. Тато позбирав увесь обгортковий папір і запхав його у поліетиленовий мішок.

А тоді дідусь вийшов із вітальні. Дорослі пили каву, Лассе потягував лимонад. Сесілія ковтнула ліки.

Коли дідусь повернувся, у руках він мав щось довге і важке, загорнуте у синій із золотими зірочками папір.

Сесілія аж підвелася на канапі:

– Лижі!

– Для лижної валькірії від дідуся та бабусі, – прочитав дідусь.

– Лижної валькірії?

– Або лижної богині, – пояснила бабуся. – Це ж ти, хіба не знаєш?

Сесілія розірвала папір. Лижі були яскраво-червоного кольору.

– Яка розкіш! Як би мені хотілося їх відразу ж випробувати.

– Будемо сподіватися, скоро ти станеш на ноги.

З цієї миті лижі лежали на канапі поруч з Сесілією, доки розподілялися інші дарунки. Останній пакунок був такий великий, що його внесли знадвору, і він теж призначався для Сесілії. Вона здалеку вгадала, що в середині.

– Санки! Неймовірно!..

Мама нахилилася над донею і погладила по щічці.

– Хіба могли б зважитися подарувати тобі щось інше?

Дівчинка стенула плечима:

– Ви не зважилися подарувати мені ковзани.

– О, цього шансу ми також не проґавили.

Стіл було накрито для довгого кавування. Сесілія задоволено оглядала розмаїття на скатертині: тістечка у кошику, фрукти, марципани, домашні цукерки та горішки. Саме так усе й мало бути. Справжнє Різдво. Саме вона з’їла тільки шматочок різдвяного пирога, а ще попросила для себе підсмажену скибку булки з медом.

Дідусь розповідав про Різдвяні свята у старі часи. Кожнісіньке Різдво ось уже понад шістдесят років він святкував у цій вітальні. Одного року він також був прикутий хворобою до ліжка.

Коли навколо ялинки завели хоровод, у Сесілії почали склепатися очі. Вона попросила, щоб її віднесли нагору. Спершу мама й Лассе кинулися звільняти її від подарунків, але Сесілія наполягала, щоб віднесли до її кімнати. Урешті-решт тато відніс-таки її у ліжко, переконавши, що й завтра ще буде гарний різдвяний день.

Так Сесілія заснула під звуки співів та музики, які бульбашками піднімалися з нижнього поверху до неї. Це бабуся грала на піаніно.

2

Вона збудилася раптово. Була, мабуть, ніч, бо у будинку панувала тиша. Сесілія розплющила очі і засвітила лампу над ліжком.

І тут вона почула голос:

– Як тобі спалося?

Хто це? На стільці біля ліжка нікого не було. І в кімнаті ані душі.

Сесілія підвелася, озирнулася і аж здригнулася: па підвіконні сиділа якась істота. Тільки маленька дитина могла б поміститися там, але це був не Лассе. Хто ж тоді?

– Не бійся, – сказав чужак. І голос його був чистий та прозорий.

Він – або вона – був босоногий і одягнений у білу льолю. На тлі яскраво освітленої сосни надворі Сесілія ледве могла розрізнити обриси його личка.

Вона потерла очі руками, але з’ява у білих шатах не зникала.

Хто це – хлопчик чи дівчинка? Сесілії важко було визначити, бо істота зовсім не мала волосся на голові. Вона вирішила, що, мабуть, хлопчик, хоча могло бути й навпаки.

– Чи ти можеш урешті відповісти, як тобі спалося? – повторив таємничий гість.

– Можу… Але хто ти?

– Аріель.

Сесілія знову протерла очі.

– Аріель?

– Так, це я, Сесіліє.

Дівчинка похитала головою:

– Я й далі не знаю, хто ти такий.

– А ось ми майже все знаємо про вас. Це так, як у дзеркалі.

– Як у дзеркалі?

Аріель так далеко перехилився вперед, що здавалося ось-ось беркицьнеться і впаде на письмовий стіл.

– Ви бачите тільки самих себе. А того, що з іншого боку, бачити не можете.

Сесілію аж пересмикнуло. Коли вона була меншою, то часто стояла у лазничці перед дзеркалом і уявляла, як з його іншого боку існує свій окремішній світ. Часом її охоплював страх, що потойбічні мешканці можуть бачити її крізь скло і підглядати за нею, коли вона отак викаблучується перед своїм відображенням. Або й гірше: ану ж комусь з них заманеться вистрибнути із дзеркала і постати ось тут, у лазничці.

– Ти уже бував тут раніше? – спитала вона. Хлопчик поважно кивнув голівкою.

– Як ти ввійшов?

– Ми всюди можемо ввійти, Сесіліє.

– Тато має звичку перекручувати замок на вхідних дверях. А вікна на зиму щільно зачиняють…

Аріель тільки відмахнувся:

– Таке не має жодного значення для нас.

– Яке?

– Зачинені двері і таке інше.

Сесілія глибоко замислилася. Це було схоже на перегляд фільму. Ось вона відмотала плівку назад і почала спочатку:

– Ти кажеш «ми» і «нас». То вас багато?

Хлопчик кивнув:

– Дуже багато. Вгадуй! Уже гаряче!

Але Сесілія не мала бажання відгадувати загадки.

– У світі живе п’ять мільярдів людей. Крім того, я читала, що Земля має уже п’ять мільярдів років. Ти задумувався над цим?

– Звичайно. Ви приходите і відходите.

– Що ти сказав?

– Кожнісінької секунди Бог зі свого рукава струшує кілька свіженьких новонароджених малят. Фокус-покус! Але й кілька людей зникає назавжди водночас. Довгий-довгий ряд… Сесілія випаде з того ряду.

У Сесілії розпашілися щоки:

– Ти також приходиш і відходиш, правда?

Хлопченя виразно похитало головою, на якій не було жодного волоска:

– Ця кімната була колись спальнею твого дідуся. Ти знаєш про це?

– Ясна річ. Але звідки про це знаєш ти?

Аріель почав баламкати ногами. Сесілії він видавався схожим на ляльку.

– Ось ми й зрушили з місця, – мовив він.

– Як же?

– Ти не відповіла, як тобі спалося. Та все ж ми уже зрушилися з якоїсь точки. Це завжди забирає трохи часу.

Сесілія вдихнула і важко видихнула:

– А ти не відповів, звідки знаєш, що це дідусева спальня.

– «Звідки ти знаєш, що це дідусева спальня?» – повторив Аріель.

– Саме так!

Він усе баламкав і баламкав ногами.

– Ми були уже тут на зорі світу, Сесіліє. Коли твій дідусь був маленький, він провів у ліжку ціле Різдво з важким запаленням легенів. Це було задовго до того, як з’явилися новітні сильні ліки.

– Ти теж тоді був тут?

Він кивнув:

– Ніколи не забуду його сумних очей. Наче двоє покинутих пташенят.

– Наче двоє покинутих пташенят, – прошепотіла Сесілія.

Вона глянула на гостя і скоренько вляглася на подушку.

– Але ж усе минулося. Він цілком одужав.

– Так, він цілком одужав.

Хлопчик зробив різкий рух. За якусь долю секунди він звівся на ноги на підвіконні і заслонив собою майже все вікно. Сесілія й тепер не змогла розгледіти його обличчя через світло знадвору.

Як йому вдалося стати на ноги, не зісковзнувши на письмовий стіл? Здавалося, наче він взагалі не може впасти.

– Я пам’ятаю усіх пастирів на луці, – сказав він.

Сесілія пригадала собі слова з Біблії, які прочитала їй бабуся.

– «Честь і хвала Всевишньому та мир людям на Землі, на яких зійшла Божа ласка», – процитувала вона. – Ти це мав на увазі?

– Небесне військо. Ми були єдиною командою вболівальників.

– Не вірю.

Аріель перехилив голівку, і Сесілія змогла ліпше роздивитися його. Личком він нагадував одну з ляльок її товаришки Маріанни.

– Бідачка, – мовив він.

– Тому що я хвора?

Аріель похитав головою:

– Бридко, мабуть, розмовляти з тим, кому не віриш.

– Пхе!

– Чи це правда, що у деяких людей від недовіри усі нутрощі чорніють?

Сесілія презирливо скривилася.

– Я лише запитав, – запевнив Аріель. – Хоча ми й бачимо, як люди приходять у цей світ і відходять з нього, проте зовсім не знаємо, як це воно – бути з плоті і з крові.

Сесілія завовтузилася в ліжку, але Аріель не здавався:

– Хіба ж не гидко бути недовірливим?

– А ще гидкіше брехати хворій дівчинці просто в обличчя.

Аріель прикрив рота і перелякано шепнув:

– Ангели не брешуть, Сесіліє!

Тепер уже Сесілії забракло повітря:

– Ти справді ангел?

Хлопчик коротко кивнув, наче це була така звична річ, якою не варто й хвалитися.

Сесілія відразу притихла. Спливло трохи часу, перш ніж вона заговорила:

– Я здогадувалася про це весь час. Це правда. Але не сміла запитати, ану ж я помиляюся. Хоча я не зовсім певна, чи вірю в ангелів.

Аріель зневажливо відмахнувся рукою:

– Саме в цю гру ми гратися не будемо. Уяви собі, що я не зовсім упевнений чи ти – це справді ти. У такому разі неможливо буде довести, хто з нас двох має рацію.

Ніби для того, щоб задемонструвати, чи справжній він ангел, Аріель зістрибнув на письмовий стіл, який стояв під вікном, і став проходжуватися по ньому туди й сюди. Час від часу здавалося, ніби він ось-ось утратить рівновагу і впаде на підлогу, але ангел щоразу встигав випростатися. Одного разу Сесілії видалося, що він випростався запізно і мав би впасти, але не впав.

– Ангел у моєму домі, – пробурмотіла Сесілія сама до себе. Це прозвучало, наче заголовок книжки, яку вона читала.

– Самі себе ми називаємо Божими дітьми, – заявив Аріель.

Сесілія глипнула на нього:

– Принаймні тебе це стосується…

– Що ти цим хочеш сказати?

Сесілія спробувала сісти трохи вище у ліжку, але важко впала на подушку.

– Ти ж тільки янголятко, – мовила вона.

Аріель засміявся майже беззвучним сміхом.

– Що тут такого смішного? – запитала дівчинка.

– «Янголятко». Хіба це слово не видається тобі потішним?

Сесілія не зрозуміла, чому слово «янголятко» має бути потішним.

– Ти ж не дорослий ангел, – пояснила вона. – Тому – янголятко.

Аріель знову засміявся, цього разу голосніше.

– Ангели не ростуть на деревах. Насправді ми зовсім не ростемо, тому не можемо стати «дорослими».

– Я зараз зомлію! – вигукнула Сесілія.

– Буде шкода, ми так гарно розговорилися.

– Але я вважала, що майже усі ангели дорослі, – наполягала дівчинка.

Аріель стенув плечима:

– Це не твоя вина. Ти можеш тільки вифантазовувати потойбічний світ.

– То ти гадаєш, ніби дорослих ангелів не буває?

Аріель зайшовся перлистим сміхом. Сесілії це нагадало звук розсипаних по кухонній підлозі кульок, якими бавився Лассе. Того разу вона не допомогла братикові їх позбирати.

– Отже, не існує ані одного дорослого ангела? – допитувалася Сесілія. – Про мене, хай буде так. Але ж нас переконують, що на небі аж юрмиться від дорослих ангелів.

Якусь мить панувала тиша, а тоді Аріель випростав елегантним жестом руку:

– На небі аж юрмиться від дорослих ангелів! – проголосив він. – Аж юрмиться!

Сесілія промовчала, тому Аріель говорив далі:

– З тобою так цікаво розмовляти, Сесіліє.

Сесілія почала гризти свій великий палець і раптом випалила:

– Цікаво, як бути дорослою.

Аріель усівся на стіл, звісивши босі ніжки:

– Хочеш поговорити про це?

Сесілія лежала й дивилася у стелю:

– Мій учитель каже, що дитинство – лише етап на шляху до дорослості. Тому нам слід старанно виконувати всі наші домашні завдання, щоб підготуватися для дорослого життя. Хіба не так?

Аріель кивнув:

– Зовсім навпаки.

– Що саме?

– Дорослість – це лише етап на шляху до того, аби могли народжуватися діти.

Сесілія довго думала, перш ніж відповісти:

– Але ж першими створили дорослих. Якби не так, то не було би й дітей.

Аріель заперечно похитав головою:

– Знову помилка. Першими з’явилися діти, інакше не було б дорослих.

Сесілії спало на думку хитре запитання:

– А що було першим: курка чи яйце?

Аріель знову забаламкав ногами.

– Невже вам і далі не дає спокою давня загадка? Вперше я почув її в Індії від одного старого пташника, але це було багато тисяч років тому. Він схилився над куркою, яка щойно знесла велике яйце, і почухався в голову. «Цікаво, що було першим, – мовив він, – курка чи яйце?»

Сесілія зніяковіло глянула на Аріеля, ангел продовжував:

– Звичайно, першим було яйце.

– Як це?

– Якби не було яйця, не було б і курки. Чи ти гадаєш, що перша курка на світі, тріпочучи крильми, звалилася з неба?

У Сесілії закрутилася голова. Вона не знала, чи усе добре зрозуміла зі слів ангела, але те, що збагнула, звучало дуже переконливо. Нарешті їй вдалося розгадати давню загадку, – подумала вона.

От тільки би вдалося втримати все це в пам’яті до завтрашнього ранку…

– Те ж саме відбувається і з дітьми, – продовжував Аріель. – Вони першими приходять на світ. А дорослі з’являються, спотикаючись, за ними. І що старшими стають, то все більше спотикаються.

Слова Аріеля здавалися Сесілії такими влучними, і, щоб не забути, їй захотілося записати їх у свій китайський записник. Проте вона не зважувалася зробити це на очах у ангела. Натомість сказала:

– Але ж Адам і Єва були дорослими.

Аріель похитав головою:

– Вони стали дорослими. У тому й полягала велика помилка. Коли Бог створив їх, вони були маленькими допитливими дітьми, які лазили по деревах та повагом прогулювалися щойно створеним садом. Який сенс володіти великим садом, якщо у ньому немає дітей, котрі могли б там бавитися!

– Це правда?

– Я уже казав, що ангели не брешуть.

– Розповідай іще!

– Згодом їх спокусила змія, намовивши скуштувати плід із дерева пізнання, і вони почали дорослішати. Що більше їли, то ставали дорослішими. А тоді отак жорстоко їх вигнали з раю дитинства. Двоє шибеників були такими жадібними до знань, що поїли геть усі плоди в раю.

Сесілія не зводила з ангела широко розплющених від здивування очей, а Аріель покровительським поглядом дивився на неї.

– Та ти, напевно, чула про це уже й раніше, – мовив він.

Дівчинка заперечно мотнула головою:

– Я чула, що Адама і Єву вигнали з раю, але ніхто не розповідав мені, що це був рай дитинства.

– Про дещо ти могла б і сама здогадатися. Але ви розумієте лише частку від цілого. Ви бачите усе в дзеркалі, у загадці…

Сесілія лежала і стиха посміювалася:

– У кожному разі я можу собі уявити, як маленькі Адам та Єва стрибають по велетенському райському саду.

– Про що це я говорив?

– Або що?

– Ти чудово вмієш розгадувати загадки. А знаєш що люди використовують тільки кілька відсотків свого мозку?

Сесілія кивнула, саме про це вона читала в часописі «Ілюстрована наука».

– Мені б хотілося послухати ще про Адама та Єву, – попросила вона.

Їй тим часом вдалося підсунутися трохи вище на подушці. Аріель почав розповідати, не перестаючи баламкати ногами:

– Спершу вони почали рости. А потім стали статевозрілими. Це було часткою покарання та водночас благом для Бога і людей.

– Чому?

– Бо тепер вони могли народжувати світові нових людей. З того часу так і повелося. Бог потурбувався про те, аби постійно народжувалися діти, здатні знову і знову відкривати світ, і про те, щоб його творіння існувало довіку. Бо ж світ створюється наново щоразу, коли у нього приходить дитя.

– Коли народжується дитина, світ для неї ще зовсім новий?

Аріель кивнув.

– Можна зрештою сказати, що це світ приходить до дитини. Народитися – це одержати в подарунок увесь світ із сонцем удень, з місяцем та зорями на синьому небі ввечері; з морем, яке набігає на берег, з лісами, такими густими, що вони й самі не знають усіх своїх таємниць, з дивовижними тваринами, що бродять по горах та долах. Бо світ ніколи не постаріє і не посивіє. Це ви старієте й сивієте. Доки народжуватимуться діти, світ буде таким же новісіньким, як на сьомий день, коли Бог спочивав після його творення.

Сесілія аж рота розтулила від захвату, а Аріель розповідав далі:

– Бог створив не лише Адама та Єву. Тебе також було створено. Одного дня настала твоя черга подивитися на Божі творіння. Тебе струснули з Божого рукава, і ти, живісінька, беркицьнулася в повітрі і побачила, що все навколо надзвичайно гарне.

Сесілія розсміялася і спитала: