Текст книги "Пригоди архангела Рафаїла (збірка)"
Автор книги: Юрій Клен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)
***
Тим часом пароплав простує в оксамитну ніч. Шумить вода з-під колеса. Зоряна темрява плине над Дніпром. Старші люди і діти пішли наниз спати. Нагорі лишилася молодь, хтось грає на гармошці, співають пісень. Ось підпливають до якоїсь пристані.
– Яка це зупинка? – гукає хтось з палуби, але серед гамору не чути відповіді.
Пароплава притягають кодолами* і прив’язують. Люди сидять на ґальонах бензинових, бо не всім вистачило місця на лавках – на ґальонах з написом «Медсантруд». З димаря летять золотисті іскри, гаптований ними дим лине вгору так, немов хтось розгортає казковий сувій, безконечний серпанковий шлейф Шехерезади, цяткований зорями. Хтось кидає непогашений недокурок, і раптом – страшний вибух стрясає повітря, в одну мить палуба – море вогню і диму. Розпачливі крики тонуть у палахкотливому лопотінні полум’ястих язиків. Хто ближчий до краю, скаче через бильця у воду. У трюмі всі прокинулись, серед загального галасу і метушні рвуться нагору, але звідти полум’я жахає назустріч. Внизу спека така, що черепи лускають. Люди кидаються, один одного відштовхуючи, до круглих маленьких вікон, але годі крізь них пролізти. Військовий в однострої – очевидно, комісар якийсь – крізь віконце простягає пачку листування і документів та просить узяти й передати, куди слід, а сам тоді стріляє собі в голову. Дівчинка в пелеринці застрягла у вікні і не може худеньким тільцем просмикнутися далі. Просить і благає витягти хоч би за голову її. Та як доступитися, коли з того боку вода, а навколо вогонь! Вона, починаючи з ніг, уже горить, полум’я підбивається далі, і, мов підрізана квітка, вона хилиться набік. Пожежа загрожує перекинутись на пристань, а на пристані комори, і на пристані начальник поставив своє фортепіано. Отож він дає наказа підрізати кодоли, і пароплав – острів вогню й чаду, острів пекельного крику й лементу, – гойдаючись, відноситься геть Дніпровими хвилями. Плине на воді, мов фантастичний квіт, як гігантська вікторія реґія, біла, що навколо спалахнула вінцем багряних пелюстків і яку факір якийсь чарами чорної магії змусив до бурхливого, феєричного росту.
На ранок пароплав – тільки чорний остяк, кліщами обгризений кістяк допотопної потвори, тхне від нього горілим м’ясом і бензиною. Мов археологи-дослідники, в ще не простигле нутро його залазять члени слідчої комісії і там, у трюмі, серед почорнілих трупів знаходять і професора Ступина з бритвою в руках і перерізаним горлом, що, тулубом перехилившись наперед, головою припав до колін.
***
Ганна ще спала, коли відчинила двері господиня, навшпиньки підійшла до ліжка і поклала на столику листа і свіжу ґазету. Коли прокинулась, перший погляд її впав на пошту. У запізнілому листі з Кавказу чоловік оповідав про подорож Воєнно-Грузинською дорогою, про льодівці і снігові шпилі, про провалля, понад краєм якого мчав його автомобіль. Свіжим подувом верховин і гірського лісу віяло від того листа. Тоді взялася до ґазети. На останній сторінці, після складення числа, редакція ще встигла вмістити коротеньку звістку про катастрофу зі «Львом Толстим». Дрібними дрижаками жах пробіг по її тілу, коли погляд упав на те повідомлення. Сповіщалося лише про самий факт, подробиць ще не було. Поволі свідомість її ясніла, розвіювалася мла, що чотири дні туманила мозок, і стало зрозумілим, що тими днями мучило своєю незбагненною загадковістю. Довго перебувала ще під враженням звістки. Тоді згадала, що ввечорі приїде чоловік, і душу залило їй проміння. На горішнику під вікном ненастанно цвірінькав якийсь птах. Крізь широко розчинені двері глянула на веранду. Росяні пахощі линули звідти. На столі, немов віщуючи про вічну перемогу життя над смертю, в недоторканості сніжній, в авреолі ранкового сонця розпадистим кущем білів великий букет акацій.
Травень 1947 р., Льойташ, Тіроль.
Пригоди архангела Рафаїла
Тьмяним весняним вечором, насиченим подихом далекої грози, бузковими пахощами і запахом озону, в білій хмарі лебединим плавом по землі простували архангели Рафаїл і Михаїл. «Простували» – не значить, що вони переступали ногами, бо п’яти їхні ледве-ледве торкалися трави й дорожнього пороху, а хмару, яка їх обкутувала, немовби вітром несло ген-ген.
Так прямуючи, вони розмовляли між собою, та не були то слова, що ними вони перекидалися і що їх десятками треба нанизувати, щоб віддати думку якусь. В одну мить, коротку, як мигтіння . блискавиці, перелітала від одного до одного думка, що осявала чоло когось із них, і так само швидко мигтіла відповідь на неї. Від того обміну думками світляні спалахи грали на небі, і спалахи ті були їхні думки, що беззвучно займалися, на мить розсвітлювали околицю і згасали в насичених передгроззям просторах. Отже, віддати їхню бесіду – значить переложити її на нужденну людську мову, проміння на звуки, фарби на слова і витратити довгі хвилини на те, що «сказано» в один блискавичний момент. Спалахи Михайлових думок мали багряну відтінь, тоді як у Рафаїлових була прозора голубінь, і випадкові перехожі, спостерігаючи ту гру зірниць, милувалися на феєрію невиданих кольорів.
Передана нашим нужденним способом висловлення, розмова їхня мала приблизно такий зміст:
РАФАЇЛ. Дивний той рід людський, замкнутий в межі простору і часу.
МИХАЇЛ. Дивний і не подібний до нас, первозданних, улюбленців Господніх, створених у добу досвітню.
РАФАЇЛ. До нас, Його любов’ю розпещених.
МИХАЇЛ. До нас, що сяємо, мов снігами короновані гір шпилі у першім промінні ранкової зорі.
РАФАЇЛ. Що сонмами і світоносними шерегами вилискуємо, мов туманами обкурені ланцюги гірські.
МИХАЇЛ. Що сонцесяйними крилами, мов щитами, оточуємо трон Господній.
РАФАЇЛ. Що є раменами його, які, мов білим цвітом укрите галуззя черешень, простягаємось у простір.
МИХАЇЛ. Що є великими свічадами озер, які віддзеркалюють славу його, наче сонця блиск нестерпучий.
РАФАЇЛ. Свічадами, які відбите нами сяйво знову вбирають у себе, бо назад воно відбивається склепінням небесним.
МИХАЇЛ. Якими ж іншими, відмінними від нас є люди!
РАФАЇЛ. Мов дим від багаття, що здіймається в височінь і розпливається в простори.
МИХАЇЛ. Мов фанфара суремна, що завмирає, прокотившись над полем бою.
РАФАЇЛ. Мов пахощі кущів бузкових і жасминових, що відцвітають за весну і літо.
МИХАЇЛ. І невже промені дій їхніх не вплітаються в симфонію світла, що, від склепіння відбившись, до нас повертається?
РАФАЇЛ. Невже ті промені, розчинившись, не тремтять у свічадах, якими є істоти наші?
МИХАЇЛ. Тремтять, може, так кволо, що тремтіння їхнього ми не помічаємо?
РАФАЇЛ. Якби так, то причетні люди були б до блаженства нашого.
МИХАЇЛ. Недокінчені, недовершені, вічномінливі, то поривом у височінь недосяжну занесені, то виром падіння у безодню втягнуті, мчать вони у потоці ненастанному ставання.
РАФАЇЛ. Не так, як ми, довершені, докінчені, які перебуваємо не в потоці ставання, а в бутті немінливому, в сяйві незгасному.
МИХАЇЛ. Якого їхні очі не знесли б, бо осліпли б, і від дотику якого тіла їхні спопеліли б.
РАФАЇЛ. Тому й не вільно нам, янголам, ставати перед очі їхні.
МИХАЇЛ. Але ж чи не являвся ти, Рафаїле, Товієві* і чи не відбув з ним: цілу подорож?
РАФАЇЛ. Так, але створив я собі для цього оболонку з густого астрального етеру, поволокою млистою опасав свою постать і от, подібний до людей, в– оболонці не з плоті людської, став його супутником, його охоронцем в дорозі.
МИХАЇЛ. Таж і Гавриїл явився Марії, коли приніс їй звістку, що має вона народити Спасителя.
РАФАЇЛ. Так, та голова його була обкутана хмарою, крізь яку ледве пробивалося проміння лиця його, мла обдавала постать його, і так, у хмарі світляній, він став їй перед очі.
Чи не закривав Мойсей лице своє покривалом, стаючи по розмові з Господом перед народом, бо після перебування його на Синаї сяяло воно так, що очі людські того блиску знести не могли? І чи не онімів зі страху Захарія, коли, трьома тільки димами обкутаний, явився йому у хмарі янгол?
МИХАЇЛ. Якби не ці оболонки, то на місці вмерла б людина, побачивши одного із безсмертних.
РАФАЇЛ. Невже ми такі страшні?
МИХАЇЛ. Ми прекрасні. Але людина красу здатна перенести тільки в певній мірі. Краса надміру її вбиває.
РАФАЇЛ. Отож є певна грань, за яку переступивши, краса переходить у жах.
МИХАЇЛ. І нема органів у людини, що ту красу надмірну сприйняти могла б. Так само понадміру міцний гук розриває їй вуха і понадміру яскраве світло сліпотою очі вражає. Чи ж не сліпнуть вони вже назавжди від снігу, коли день перебуде людина серед сонцем залитих полярних пустель?
А що ж, коли око її вхопить край блискучої архангелової шати?
РАФАЇЛ. І дивна то нездатність нічого не бачити поза межами, тісно закресленими, часу і просторіні.
МИХАЇЛ. Для нас існує тільки позачасовість. Минуле, сучасне і майбутнє завжди перед нашими очима, і ми їх не відрізняємо одне від одного. Люди ж, охоплені мінливим потоком ставання, пропускають усе крізь отвір сучасного – буяють між двома небуттями. Вони бачать тільки тримірний простір, тримірними самі будучи.
РАФАЇЛ. Чи ж не дивно, що одна тільки людина з усіх Господом створених істот знає, що судилося їй вмерти, що їй одній притаманне стремління мінятися, вдосконалюватися, з падінь і злетів творячи життя своє, а ще з роду в рід передаючи стремління до ще вищого злету, до ще глибших падінь?
МИХАЇЛ. Ми цього не знаємо, бо одразу створив нас Господь довершеними. У цьому ми споріднені зі звірами, бо й вони вийшли з рук Господніх докінченими, не закладено в них стремління стати чимсь іншим, стремління вдосконалитися. Буття їхнє, як і наше, сферичне, а життя людини – лінія, що йде в безконечність.
РАФАЇЛ. Отже, й поступу людському краю не покладено.
МИХАЇЛ. Чи не значить те, що людина може стати довершенішою за нас, янголів?
РАФАЇЛ. Або, йдучи в інший бік, стати огиднішою за демонів.
МИХАЇЛ. В жадному з тих напрямків грані Господь їй не поклав.
РАФАЇЛ. Людина оспівує і дерево, і квітку, і небо, і море, і демона, і тварину, і янгола, і землю, і сонце, і зорі, які теж є живими істотами, що летом прошивають небесні простори. Але чому всі замовчують людину? Про неї не склали ані пісню, ані казку тварина, ні небо, ні море, ні сонце, ні дерево, ні квітка.
МИХАЇЛ. Це тому, що всім їм соромно за людину, соромно за ту хитку і мінливу істоту, яка без потреби вбиває і нищить, яка потворить обличчя землі, не доходячи ніколи рівноваги і стійкої, тривалої форми. Як у родині соромно буває за невдалого сина, що пішов невірною стежкою розпусти, і про нього не говорять, існування його замовчують.
РАФАЇЛ. А чи не мовчать небо, море, і квіти, і зорі, і сонце тому, що людина втілює найкращу їхню надію, і всі вони, віддих затамувавши, стежать, як та надія росте, набирає форми, розцвітає квітом багряним і голубим. Так у родині з тривогою і надією дивляться на химерну дитину, що є відмінна від усіх інших дітей, і потай себе питають, чи не є оті риси відмінности рисами, що виказують майбутнього генія, який стане гордістю світу?
МИХАЇЛ. Дві дороги відкриті людині: стати ганьбою всесвіту або виправдати його потаємну надію.
РАФАЇЛ. Може, вклав Господь у людину свою найпалкішу мрію.
МИХАЇЛ. Аби та мрія не зрадила...
РАФАЇЛ. Як одного разу вже зрадила...
МИХАЇЛ. Ти згадав Люцифера...
РАФАЇЛ. Чи ж не дивно, що янгол пішов шляхом людських стремлінь, людських падінь і злетів...
МИХАЇЛ. А це тому, що Люцифера створено напівянголом, напівлюдиною, заложено в нього стремління до найвищого і до найнижчого. Створено безсмертним, якому дана була змога дорівняти Богові або впасти на дно безодні.
РАФАЇЛ. Нам, усім іншим янголам, те стремління не відоме. Незмінними й остаточно зформленими вийшли ми з рук Господніх. Ми, улюбленці Його первозданні.
МИХАЇЛ. А чи не кохав Бог більше людину, ніж нас, відкривши їй, кволій і безсилій, шлях, яким простуючи, вона може перевищити янголів і дорівняти Творцеві, бо ж нам накреслив Він границю, якої не переступити.
РАФАЇЛ. Людям подарував Він Сина свого задля спасіння їхнього від гріха.
МИХАЇЛ. Чи ж можна собі уявити, що Його розіп’ято задля спасіння янголів?
РАФАЇЛ. Ні, бо янголи не здатні грішити.
МИХАЇЛ. Чи можна собі уявити, що його розіп’ято задля спасіння звірів?
РАФАЇЛ. Ні, бо звіри гріха не знають, навіть коли вони нищать інші живі істоти.
МИХАЇЛ. Чи ж не любить тоді, дійсно, Господь людину більше, ніж нас?
РАФАЇЛ. Як наймолодша в родині дитина завжди є улюбленцем батька.
МИХАЇЛ. Може, тому, що вона найбезпорадніша.
РАФАЇЛ. Не для людини, а для нас провів Господь межу, вище якої не злетіти.
РАФАЇЛ. Але за це подарував нам спокій і вічне блаженство.
МИХАЇЛ. А людині тривогу, неспокій, стремління...
РАФАЇЛ. Ми – ясні озера, що віддзеркалюють славу Господню.
МИХАЇЛ. А людина – потік, що мчить понад каміння, піною беручися, і в бігові своєму відриває брили підбережні і в брижах проміння тієї слави, спотворюючи, по-своєму переломлює.
***
Якби людина якась, простуючи поруч архангелів, була обдарована їхнім зором, їхньою спроможністю бачити речі, для звичайного ока не видимі, то була б вона дуже здивована, побачивши на площах великих міст по сусідству з відомими їй вежами, церквами і ратушами такі будови, що ніколи там не стояли і цілком міняли зовнішній вигляд того міста, яке жило в їхній пам’яті. Ті будови відрізнялися від інших якоюсь прозорістю, вони немов пропускали крізь себе світло, наче були споруджені зі скла або зформовані зі згущеного туману, що відсвічував фосфорним блиском.
То були споруди, ніколи не збудовані, але створені фантазією архітекторів, що хотіли ними прикрасити місто, – нездійснені проекти, силою геніальної думки матеріялізовані, але не перетворені в камінь і крицю. Поруч інших таких дотикальних у своїй реальній речевості будов вони здавалися фантастичними спорудами з мережива і сну. Погляд архангелів довше спинявся на них, ніж на чомусь іншому. Коли вони простували голим степом, навколо них раптом виросло ціле місто таких прозоро-мережаних будівель – ніколи не здійснений плян якогось будівничого, до найменших деталів опрацьований.
– Дивись, – мовив Михаїл, – оті прекрасні химери свідчать про одвічне стремління людське. Навіть те, що створено не руками, а тільки уявою людини, існує, як реальне, незрушне, і віщує Богові про її тугу, змагання і порив у неосяжне. Чи чуєш ти пісні, які ніколи не зродилися, бо були надто прекрасні? Чи чуєш музику, що ніколи не була записана, а тільки жила у душі творця її, як безсмертна мелодія? Наша перевага над людьми, що ми все те бачимо і чуємо, а їхнє око і вухо спроможне сприймати тільки надто грубі коливання матеріяльної енергії.
– О, як би то цікаво було втілитися на кілька днів у людину, жити її стремліннями, не відчувати за собою ланцюг подій минулих, ані бачити картин майбутніх, на коротку мить обійняти короткий відтинок життя і вкласти в нього тугу за вічністю, відчути, чим є людське страждання і туга, про яку говориться в піснях, пізнати, нарешті, чим є таке почуття, як ненависть, зовсім не відома нам.
– Або жах, помста, прагнення до саможертви і тисяча інших речей, – з усміхом додав Михаїл. – Чому не ввійти тобі в людське тіло на короткий час і пережити все те?
– Людське тіло, яке я створив собі з астральної матерії, коли відвідав був Товія, не було справжнім тілом з плоті і крови, – мовив Рафаїл. – Воно було тільки машкарою, що прикривала мою янгольську суть. Отже, не могло відчувати те, що відчуває народжений від жінки.
– Тоді позич собі чуже тіло, – вкинув Михаїл.
– Я не можу позбавити людину життя, бо то було б душогубство, я тоді пограбував би в неї тіло, яке дано їй на те, щоб виконати певне завдання на світі. Не можу я ним заволодіти й під час сну, бо душа в тому стані ще занадто зв’язана з ним і не поступиться місцем. Що ж до мертвого тіла, то воно вже не надається для експерименту.
Саме в цей час архангели проходили передмістям Києва, а саме краєм Куренівки, і під розсохатим деревом побачили людину, що напівсиділа, напівлежала, трохи зсунувшись у рівчак. На голові в неї була засохла кров. Була вона, очевидно, без пам’яті; тхнуло від неї горілкою.
– Бачиш, – мовив Михаїл, – ось тобі людина, що, зайве хильнувши, забрела сюди, впала, головою вдарившись об камінь, не жива, але й не мертва, а десь на грані отих двох станів. Не відомо, чи повернеться вона до тверезого стану людини живої, душа її ще не відділилась від тіла, але десь далеко від нього блукає чи літає, довгим шнурком пуповини тільки ледве-ледве з ним зв’язана. Вона тобі спротиву не чинитиме, увійди в те тіло і силою волі приведи його до свідомости.
Проект припав до смаку Рафаїлові. Він тільки на мить замислився, чи зорієнтується в нових обставинах. Він знав, що людину звуть Андроном Лукичем Вертопрахом, знав, що їй тридцять два роки, що є вона рахівником державного банку і що нежоната. Але чи зможе він, заволодівши її тілом, виконувати всі функції урядовця і громадянина, бути свідомим усіх обов’язків, які чекають на нього? Тепер перед його янгольським зором все є ясним, відкритим і безсумнівним, але як воно буде, коли він увійде в тіло, обмежене тісними обріями сірої буденщини, позбудеться своєї теперішньої всезнавчої проникливости і не матиме найпотрібнішого для буденних справ досвіду?
Але зразу він сказав собі, що, коли надто довго обмірковуватиме всі наслідки свого вчинку, то ніколи на чин не зважиться, бо рефлексія паралізує дію і гамлетизує життя.
Тому підійшов до людини, глянув у її брудне, патьоками засохлої крови покрите обличчя, глянув у вічі, що в нерухомості своїй закотилися під лоб, по якому розсипалися чорні пасма волосся, на рот, наполовину розкритий, і, швидко здецидувавшись*, припав усією своєю істотою до того тіла, мов наліг на двері замкненої хати, яку господар покинув, пішов хтозна-куди. Двері під натиском тим подалися, затріщали, розчахлися, і гість не вийшов, а впав до сіней, а тоді опинився в теплому, затхлому покої, де мав, не чекаючи хазяїна, почати господарювання своє.
Перше почуття Рафаїла-Вертопраха, коли він підняв голову, було почуття болю, усвідомлення того, що людською мовою зветься стражданням. В голові ще гуло від удару і від хмелю. Спираючись на дерево, він підвівся з землі, пробував був стояти самостійно, зробити кілька кроків, але заточився і мало не впав. Тоді постояв лицем проти вітру, аж у голові трохи поясніло і мозок запрацював. Він ще виразно почував себе Рафаїлом, якого немовби зашили в тісний мішок, лишивши в ньому прорізи для вух і очей, щоб через них сприймати враження зовнішнього світу. Ще чітко в пам’яті стояв образ Михаїла, грізного архангела-побратима з полум’ястим мечем і білими крилами, що вилискували багрянцем, і ще миготіли в ній спалахи думок його. Але вже від мозку у єство його просякали якісь струмочки, які несли спогади з життя Вертопрахового, насамперед враження від останньої пиятики, потім від зустрічей з жінками, від розмов з начальством, і образ Михаїла заступила постать дебелого шефа канцелярії з орденом Червоного Прапора на грудях.
Архангел, що прийняв на себе оболоку людську, ясно відчував, що стоїть тепер на тій точці прямої лінії, від якої простісіньке, як шнур, простяглося продовження її в майбутнє, а коли глянути назад, то ця лінія роздвоювалась,, одна віть того розгалуження вела в безконечність до емпіреїв, де хори блаженних стояли навколо трону Саваофового, а друга, відбігаючи також у минуле, вела крізь нужденне і неохайне життя Вертопрахове, майже аж до колиски його, і там уривалась: далі спогади не сягали.
Все ще поточуючись, Рафаїл попростував до міста. Не мав він великих труднощів знайти вулицю і відшукати дім, де на третьому поверсі містилося приміщення рахівника банку. Тут помагало притаманне янголові всезнавче усвідомлення всього, що є на світі, яке ще не загасло в ньому, а з другого боку – автоматична робота мозку, що був власністю Андрона Лукича і з непомильністю інстинкту вів його вулицями, де й поночі знаходив дорогу. Отож, увійшовши в дім і піднявшися сходами нагору, намацав у кишені Вертопрахового френча ключ, сунув у замок, повернув, увійшов до покою, повернув вимикач; спалахнула електрична лямпа на столі і зеленавим світлом залила розкидані на ньому папери. В горлі пекло. Налив з карафки склянку води й одним духом осушив. Освіжив чоло рушником, у холодну воду намоченим. Все це були звички Андрона Лукича, що їх механічно, цілком автоматично наслідував Рафаїл, не здаючи собі справи з того, що робить. В голові все ще гуло, і думки плутались – так що про якусь роботу сьогодні годі було думати. Тому ліг у ліжко й загасив світло. Приголомшений двома годинами перебування в тілі, очманілий від болю, сподівався, що вві сні, покинувши свою земну в’язницю, злине в емпіреї, щоб там відпочити, але сновиддя були якісь плутані, складалися з вражень Вертопрахового досвіду і не відсвіжували духу.
Опів до восьмої ранку задеренчало будило на столику в головах, і Рафаїл зірвався з ліжка. Досвід Андрона Лукича казав йому, що пора на службу. Швидко проковтнувши принесений йому до покою морквяний чай без цукру і пару скибок чорного, як земля, хліба («совєтського пряника», як його жартома називали), Рафаїл, перевіривши зміст портфеля, сунув його під пахву, надяг кепку і попрямував до банку.
Проходячи залею, де було багато столиків, здоровкався з товаришами-урядовцями. Деякі, поглядаючи на синяки над лобом, поблажливо або іронічно всміхались, але не розпитували, з досвіду, мабуть, знаючи, якого ті відзнаки походження. Коли минав стіл Варвари Митрофанівни, що відала грошовими переказами за кордон, вона зробила йому очко, але Рафаїл, не звернувши уваги, коротко вклонився і попрямував до свого столика, після чого Варвара Митрофанівна образилась і закопилила нижню губу.
Не міг ввесь час позбутися почуття двоїстости своєї особи: з одного боку знав, що він архангел, який ще вчора буяв у небесних просторах, з другого боку все виразніше починав усвідомлювати свою тотожність з Андроном Лукичем Вертопрахом, викресаючи з пам’яті факти його минулого. Дух, що жив своїми власними спогадами, був у дивній суперечці з мозком, що накопичив роками свої враження, залежно від яких автоматизував роботу тіла. Канцелярська праця була справжньою мукою для Рафаїла. Він, що звик одним, так мовити, духом вбирати в себе всю мудрість, яка може вміститися в творах Канта, у складних вичисленнях ціложиттєвої праці Ньютона, всю красу, що ридає і від радости шаліє у музичних творах Бетговена (бо все це далеко не дорівнювало мудрості серафимів і нірванній екстазі херувимів), він, що, поглинаючи, схоплював це за одну блискавичну мить, мусів тепер годинами сидіти над обрахунками, по кілька днів перевіряючи, чи непомильно підсумовані довгі стовпці цифер на шпальтах його рахівничої книги. Куди ділася його здібність з блискавичною швидкістю схоплювати все! Якби не механізація мозкової праці Андрона Лукича, безпорадно потонув би він у цьому морі дрібничкового мотлоху. Він незабаром переконався, що й черевики не потрапив би собі зашнурувати, якби не підсвідома автоматичність у рухах пальців, яку завдячував досвідові Вертопраха. Але ж той Вертопрах вимагав і нагороду за те, що передав свій досвід новому хазяїнові свого тіла: за підрахунками Рафаїл відчув, що думка якось млявіше починає працювати, ніби чогось їй бракує. Рука автоматично сягнула до кишені і витягла звідти коробку цигарок. Легені вимагали нікотину, мозок треба було підстьобнути отрутою, як ледачого коня.
То були концесії, які архангел мусів робити організмові людини. За два-три дні Рафаїл зовсім уже звик був до роботи, та іноді, сидячи за канцелярським столом, раптом згадував своє буяння в просторі і розмови з побратимами, і тоді болюче стискалося його людське серце, немов і воно тужило за чим, за чим тужив його дух. Але поволі ті спогади пригасали, затьмарювалися, так немов покривалися туманною поволокою, і робилися схожі на сновидіння, що їх уранці ще з подробицями пригадуєш, та протягом дня вони бліднуть, втрачають виразність контурів і випадають з пам’яті, витіснені звідти подіями навколишнього життя.
Трагічним було, що він не пригадував подій всього Вертопрахового життя, а мав невиразне про них уявлення. Пам’ять його добре функціонувала тільки з того моменту, як заволодів він його тілом. Швидко перейняв він від нього те, що стосувалось автоматизованої реакції на повсякденні явища, але діяв так, як діє, наприклад, тварина, загрібаючи по собі послід, або зозуля, кладучи яйце в чуже гніздо, себто цілком інстинктивно. Мозок говорив йому, що були у нього роки дитинства і юнацтва, але коли б йому довелося заповнити анкету, то він спромігся б тільки написати про буяння у горніх сферах в яких лунала гармонія світів і хори безсмертних. Але ж і ті спогади за деякий час зблякли. Для архангела життя всього світу було, як на долоні, воно лежало навіть поза межами часу, а для людини, якою він став, було воно, мов книга за сімома печатями. Весь майже досвід потойбічний лишився за муром, що чимдалі вище зростав, немов навіки відділивши його від усього, що не пов’язано з земним життям. Жаден звук по той бік муру не добувався до нього.
Тому в минулому Рафаїла утворювалась порожнеча, яку не знав, чим заповнити, а незнання найістотніших фактів Верпотрахового життя загрожувало несподіванками і небезпеками. Про те минуле нагадували йому тільки сни. Коли під час фізичного знечулення дух Рафаїла відділявся від тіла і летів невідомо куди (бо не зберігав того в пам’яті), у те тіло повертався, немов у стару, покинуту домівку, тонким шнуром пуповини ще зв’язаний з ним дух Вертопраха і, за старою звичкою, починав у тій домівці хазяйнувати; нишпорив по всіх закамарках, витягав з закутів запліснілі спогади, смакував їх, як смакує скупердяга або кацетник* шкоринки черствого, забутого хліба, що десь завалявся, і по уривках тих снів, що, мов реп’яхи, чіплялися пам’яті, можна було в невиразних обрисах визначити образ того минулого, як учені на підставі дослідів над кількома знайденими кістками відтворюють кістяк передпотопової потвори. Не раз у тих снах фігурували пиятики, переховування якихось грошей, догани начальства за спізнення і недоліки в роботі. Бозна-який мотлох витягував із закутків минулого Вертопрах, коли ночами навідувався в покинуту домівку, – дрібниці, над якими Рафаїл ніколи не задумувався під час свого робочого дня і що їх ранком, як сміття, вимітав із своєї свідомости. Інколи в тих снах маячіли якісь жінки. Андрон Лукич обережно відслоняв їхні плечі, груди, хихотів і збурював кров у сплячому тілі.
Якими небезпеками загрожувало незнання фактів Вертопрахової біографії, показав Рафаїлові такий випадок:
Якось пізнім вечором до нього постукали в двері, і на порозі з’явилася Варвара Митрофанівна. Шпурнувши капелюха на канапу, вона впала на стілець і зайшлася плачем. Коли збентежений Рафаїл підійшов, щоб розпитати і потішити її, вона люто відштовхнула його й закричала:
– І доки це буде тривати, отака ваша поведінка! По всіх наших зустрічах, гулянках і вкупі проведених ночах ти поводишся так, ніби мене й не існує на світі. Вже три тижні, минаючи стіл мій, ледве узгіднюєш мене поглядом. А щоб підійти й обмінятися словом, про те й мови нема. А чим я на це заслужила?! Отакі ви всі! Пограєтеся, доб’єтеся, чого треба, а тоді кидаєте жінку!
Даремно Рафаїл намагався заспокоїти Варвару Митрофанівну. Чим більше старався, тим більшою зливою слів вона його затопляла, вичитувала йому всі його провини; і так він чимало дізнався з Вертопрахової біографії, всі ті невідомі факти нотуючи у своїй пам’яті.
Коли він вичерпав усі доводи, марно намагаючися втихомирити Варвару Митрофанівну, вона закінчила свою докірливу промову так:
– Віднині ви мені не Андросік, а Андрон Лукич, або товариш Вертопрах.
А тоді в відчаї, сам не знаючи, що каже, він кинув слова:
– Та ніякий з мене ні Андросік, ані Вертопрах, а просто Рафаїл, що не відповідає за вчинки іншого.
На мить жінка немов закам’яніла з подиву, а тоді в нападі раптової люті схопила склянку з недопитим чаєм і шпурнула йому в голову, за склянкою полетіла тарілка, за тарілкою ваза на квіти.
Рафаїл схопився і вибіг з хати.
– То ти ще з мене глузувати... – чув він услід.
Поблукавши години зо дві темними вулицями і повернувшися додому, знайшов свій покій порожнім, на підлозі валялися черепки, шухляда з паперами була розбурена, листи, про існування яких Рафаїл нічого не знав, лежали, подерті, гроші, що були в окремому конверті, зникли...
На другий ранок, явившись на працю, пройшов він, мов пес облитий, повз столик Варвари Митрофанівни, не зважившись глянути у її бік.
Через кілька день начальник відділу (той, що з орденом Червоного Прапору) викликав до себе Рафаїла і висловив йому догану за якийсь недогляд, що трапився три місяці тому. До того ж шукалося якоїсь теки з паперами, що її давніше передано товаришеві рахівникові і якої товариш рахівник аніяк не міг собі пригадати, хоч як напружував свою пам’ять. Отже, вийшла подвійна догана. Рафаїл, звузивши межі своєї архангельської свідомости до тісного жаб’ячого виднокругу не дуже мудрої людини, почував себе, мов той каліка, що не може користуватися ногами, які скрізь його носили.
Відходячи, напівголосно сказав сам до себе: «Андрон заварив кашу, а ти, Рафаїле, хлепай!» Але начальник почув ті слова і здивовано подивився йому вслід. Незабаром та фраза обійшла всю канцелярію, дійшла вона й до стола Варвари Митрофанівни, яка зіставила її з фразою аналогічною, яку сама кілька день тому чула. Баришні зашушукались, позираючи на Рафаїла, та якось раптово урвали, коли той зирнув у їхній бік. Фраза «не всі дома» облетіла столи. Варвара Митрофанівна намагалася знайти в цьому пояснення дивної Рафаїлової поведінки протягом останніх тижнів і навіть у душі пожаліла його. Від того дня всі баришні називали його не інакше, як «Рафалочка».
Все це було б ще нічого, якби справа не мала епілога. Через десять днів слідчий певної установи викликав до себе Рафаїла і почав допитуватися, чи не є він родич посадженого у Луб’янку контрреволюціонера Рафальського, якому інкримінується державну зраду і змову проти уряду. Коли рахівник якнайрішучіше де заперечив, йому поставлено друге питання: чи не є він братом Казіміра Рафаловіча, заарештованого близько польського кордону й обвинуваченого у шпіонажі на користь Польщі, а як ні, то чим він де доведе і чим може довести, що він справді Андрон Лукич Вертопрах. Рафаїл почав посилатися на те, що його вже від такого-то року добре знають у місті і на службі, що документи у нього в порядку і виставлені органами державної міліції і що, нарешті, коли він сам себе жартома іноді називає Рафаїлом, то це тому, що бабця його по жіночій лінії веде всій родовід від жидівської сім’ї Рафаллерів, члени якої всі були пролетарями і робітниками.
