Текст книги "Пригоди архангела Рафаїла (збірка)"

Автор книги: Юрій Клен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

Черга

1. ХЛІБНА ЧЕРГА

Як солітер, що зліплює себе в ланцюг з окремих шматочків, як вантажний потяг, що складається з поодиноких вагонів-суглобів, де кожен навіває ілюзію самостійної істоти, але всі скеровуються єдиною спільною волею до однієї мети, як ящур дилювіяльних часів*, довженний (але не страшний),що пересувається поволі, ледве-ледве помітно, довга, незчерпана, нескінченна гадючиться вона пішоходом, ласо і пестливо розкрученим тілом обплітаючись навколо пекарні, головою сласно зарившись у тепле нутро її, де пахне борошном, хлібом і парою, тим часом як – на дворі – хвіст помаленьку відростає, збагачується новими суглобами, вжерлива, уперта, настирлива – Черга.

Нескінченною стрічкою поволі всотується вона в розчахнуте черево крамниці, і там передні ланки її, відмираючи, відпадають, виносяться геть тихою течією буденних, незначних подій. Черга осипається, як троянда, і пелюстки її, облітаючи, сумно плинуть каналами вулиць, що розбігаються в усіх напрямах.

Кожна істота прагне жити... як мога довше. Черга прагне вмерти. Ідеал її – нірвана, небуття: якнайшвидше просмоктатися крізь відхлань, що поволі ковтає її суглоби, і, сповнивши своє призначення, розпастися на складові свої первні, які замість однієї спільної волі матимуть тисячі маленьких воль.

Черга, як той казковий фенікс, вмирає і щоранку відроджується. Вона несмертельна, але щодня зазнає солодкої радости вмирання – найвищої в ланцюгу її мільйонокротних існувань. Черга стара, майже древня. Вона має більші аніж двадцятирічну давність. Вона старіша ще за революцію. Вона повита святістю непорушних традицій. Її можна скасувати декретами, тимчасовими постановами. Але знов і знов – незнищенна – вона відживає, як у казці тіло царевича, на шматки порубане, але знову докупи складене і живою водою спорскане...

Хлібна черга... Вона виникає вдосвіта, і життя ї триває годині дві-три. Колись, за перших часів її існування, воно могло тривати цілу ніч, іноді уриваючись, пригасаючи під подмухом невблаганної влади і знов спалахуючи, квітнучи під осіннім дощем і лапастими пестощами зимової хуртовини. Тепер черга канонізована, ї життя її реґляментовано певними годинами. Вона привчає до повільного і ненастанного руху вперед. Вона велика школа, що виховує в людині терпець. Вона навчає використовувати кожну хвилину життя: погляньте на дівчат і – подекуди на поважних мужчин в окулярах, що з книжкою в руках, не відриваючись від читання, пересуваються далі і далі вздовж муру.

Черга навчає покори і приборкує зухвалість: «Хто останній? Я за вами».

Вона навчає дисципліни: о лукаві жінки, не шукайте напереді знайомої, щоб, присусідившись, непомітно втиснутись ї вслизнути в крамницю раніш від ветеранок черги.

Цей трюк перестарівся за двадцять років. Черга нікому не дасть порушити свій неписаний закон. Вона не терпить вискочнів. Вона ненавидить усіх parvenus*.

Черга – дарма що витвір революції – єдине на світі місце, де дозволяється стрясати повітря контрреволюційними вигуками.

О древні матері і бабусі! Вам одним дано безкарно у присутності охоронників ладу і порядку висловлювати почуття і потайні бажання, що хвилюють Чергу і до краю переповнюють її мовчазне серце. О мудрі, довготерпеливі Сівілли*, що беззубими ротами вашими, проклинаючи, лаючи, ганьблячи, погрожуючи і глузуючи, реве і ричить душа Черги! Вам, небоязким, вільно прилюдно воскрешати у спогадах минуле, прекрасну, далеку, безповоротну молодість вашу, часи, що були для Черги часами нірвани. Вам вільно обурюватись і кидати грізні пророцтва.

О Черго, це ти колись породила божевільного, геніяльного насмішника, що переступивши поріг крамниці державної, очима глипав, по всіх кутах шукаючи ікони і, не знайшовши, починав ревно хреститися на портрет Леніна. А запідозрений у глумі і негайно покликаний перед грізні очі міліціонера, витягав з кишені якісь прадавні приватні до нього листи Ілліча, які й тепер своєю магічною сугестією* ґарантували йому недоторканість.

О Черго, це ти усиновила мудрого сенбернара, безпанського пса з велетенською телячою головою, що безпритульно блукав вулицями, пса, що його пана мабуть розстріляли, а може, сам голодуючи, просто не мав він уже чим ділитися з цим гігантським і пишним представником собачої раси, старим товаришем свого дозвільного життя і свідком рясноти колишньої. Мудрий сенбернар, що сідав біля дверей пекарні і гавкав до кожного, що звідти виходив зі шматком хліба. Чи ж не стала Черга йому ласкавою покровителькою, що обдаровувала скупими «лишками» убогого харчу?

О хлібна черго! Ніодна інша черга не може з тобою зрівнятись! Ані м'ясна, ані комірна, ані трамвайна, ані та, що постає коло каси кіна чи каварні, ані наймолодша сестричка твоя – черга у «державного» фризієра*, вже не кажучи про інші маленькі чергоньки і чергинятка.

Ти єдина в незмінній своїй Неминучості виникаєш щоранку, грізна, як доля, добра, як мати. Ти дух саможертви виховуєш у жінках і, мов артерія, їхньою теплою кров'ю живиці нас, о життєдавице наша!

2. ЧЕРГА МАНУФАКТУРНА

Хлібна черга – черга сірих буднів. Вона неминуча і природна, як зміна дня і ночі. У мануфактурній черзі завжди є щось святочне. Вона постає зненацька, несподівано. Раз на сезон. Раз у три місяці. Залежно від того, коли державна фабрика кине на ринок свій крам. Ніякої строгої хронологічної закономірности в ній нема. Вона химерна і примхлива, і про майбутні народини її дізнаєшся випадково, від знайомих. Це нічого, що урядові продавці державної крамниці ще за три дні перед тим сповістили про велику подію своїх близьких і далеких приятельок та відложили для них найкращі шматки крепдешину і мадеполян, і що ті – як фама* віщує – вже встигли їх розхапати.

Однаково, дещо лишилось на полицях, щоб порадувати наївні серця істот, що складатимуть чергу, чергу епізодичну, чергу, що про неї не всяк і знатиме. Скільки мрій променистих вплітає уява в прозору шовковисту тканину, якої не пестив ще погляд.

Є щось поетичне в мануфактурній черзі та її несподіваній випадковості. Не дебеле сукно на штани, не густе прозаїчне полотно, а прозорі легкі тканини-серпанки для німф пропонує державна крамниця (як улітку, так і взимку). Недаремно ж у ланцюгу цеї черги, вцо цвіте жіночими усміхами, первень мужеський складає тільки незначний відсоток.

Але має ця черга свої трагічні злами. А саме, коли її зненацька спобіжить передчасна смерть. Коли з порогу оголоситься, що краму стане тільки на третю частину тих, що чекають. Тоді черга нагадує ящірку, що хвіст її відломлюється, її розсипається на тисячі скалок. Кожна черга прагне смерти... але не передчасної. Всіма суглобами своїми хоче вона якнайшвидше протиснутися крізь таємничий приділ, де щастя відміряють їй метром. Передчасна смерть черги є річ неприродна, нагла: так якби хтось вбив людину в розцвіті надій, здійснених лише наполовину. Черга розпадається, щоб через місяць, через два, через три, не підлягаючи законам періодичности, ритмізованої однаковими перемежками, знов відродитися.

Буває й так, що ґанґрена вражає не всю чергу, а тільки поодинокі суглоби велетенського тіла її, бо раз на рік, а то й раз на два роки припадає той щасливий, ніколи заздалегідь не визначуваний день, коли видається взуття, Право на нього має власник «забірної книжки». У забірній книжечці 52 картки, у кожній картці 7 талонів. Всього 364 талонів – стільки скільки днів у році і кожен талон, що має своє чергове число дав (в певний тільки день, що цьому числу відповідає) право на пів фунта хліба. 364 порцій життєвої енергії, що її сприймає наші організм у виді бурого місива. Це проза, сіра проза. Але іноді сковзне по ній промінь, і вона починає іскритися, як самоцвіти проти сонця: оголошується, що через чверть або півроку на хлібний талон ч. 277 даватимуть узуття. Чому саме 277? Хіба хто знає химерні примхи життя? Чому зі 100 тисяч льотерійних білетів падає на це, а не на інше число велика виграна? Чому з 365 квитків-голодранців саме числу 277 випадає королівський жереб?

І ось ти, складовий первень черги мануфактурної, простягаєш коло прилавку свою забірну книжечку. Та продавець, зазирнувши, кидає тобі, що талону ч. 277 у ній нема. Він зник, невідомо де і коли. Може місяць тому, може два, може три. Мабуть продавець, що відважував тобі хліб, колись «помилково» витяв його разом з іншим. Як це довести? Як довести, що не ти сам приховав його, щоб вишахрувати якусь вигоду? Чи маєш ти юридичне (а хочби й моральне) право назвати злодієм людину, якої не піймав на гарячому?

Десять відсотків суглобів випадає з черги, бо – дивом якимсь – у кожного бракує талону ч. 277.

О необачна жінко чи чоловіче! Чи ж не знав ти, що талону цього треба було, як ока свого, пильнувати; що, кожного ранку треба було перевіряти книжечку, чи не зник він; що уважно треба було стежити за ножицями, які щодня вирізували тобі черговий талон. Але втішся: ту саму пару калош, що мала тобі перепасти, тобі завтра на Подолі за потрійну ціну перепродасть з чарівним усміхом жінка урядового хлібного продавця, якої ти ще ніколи в очі не бачив. Не кляни людську вдачу, не прозивай її злодійською. Ти, переплативши, не збіднів. А вона, продавши пар двадцять, здолає зайвий місяць прогодувати отару дітей або нарешті справити собі те пальто, про яке вже давно марить. Та й до того, чи можеш ти, поклавши руку на серце, заприсягтись, що витяв тобі талон її чоловік і що зробив він це не випадково?

Та досвід виховав у тобі обачність: мине років десять, і ти навчишся, як ока свого, стерегти талон ч. 277, чи будь-яке інше, що йому припаде честь символізувати собою тепло, гарантоване виробами шкір– або гумтресту. Щодня ти будеш пестити його, оглядати, щодня впевнятися, що не зник він – промінезбірне скло твоїх мрій і надій – передчасно, лишивши по собі, мов діру у житті, порожній чотирикутник. ..

3. ЧЕРГА БЕЗ НАЗВИ

Хлібна черга виховує характер і гартує дух. Черга мануфактурна, показуючи життя з трагікомічного боку ї вносячи над випадковостями марноти щоденної з її хвилевими розчаруваннями, помагає нам налагодити контакт з вічністю. Але жахом справжнього трагізму, позбавленого всякої мелодрами і комедії, сповняє нам душі одна ніч, перебута в черзі, що їй я досі не підібрав назви. Не кожен уходив у ланцюг цеї черги, а тільки той, у кого хтось із близьких родичів, батько, син або чоловік сидів, або сидить у державній в'язниці ҐПУ*.

Черга ця зароджується о другій чи третій годині вночі, і життя її кінчається опівдні. Отже, нормальна тривалість його дев'ять-десять годин. Складається вона з осіб з «судками», що приносять ув'язненим обід. Невтаємниченому може видатися незрозумілим, чому саме життя цеї черги є таке довге. Чи не могло б воно обмежитися двома чи трьома годинами? Алеж солдат у уніформі ГУ приймає обіди через маленьке віконце тільки од одинадцятої до дванадцятої. Рівно о дванадцятій віконце зачиняється, і хвіст черги відмирає, розпадається на суглоби й суглобики. Хто став у чергу о годині п'ятій, шостій, не встигне своєчасно опинитися коло віконця, до якого спрямовані всі прагнення черги. Ця черга, так само як і хлібна, з астрономічною закономірністю виникає щоночі, але є принципова різниця поміж нею та іншими чергами. Інші черги прагнуть щось дістати, здобути, – черга без назви прагне віддати те, що має. Склад її рухливий. Міняється він нераз протягом однієї ночі. Стомлені, здеревілі суглоби цеї черги викришуються, випадають як із щелепи хворі, розхитані зуби, і раз-у-раз заміщаються новими. Брат заступає сестру, мати доньку. Тут саможертва жіноча досягає розміру легендарного. Тут від сусідки, що стоїть за тобою, почуєш, чим дихає і горить її розпластане серце; тут третя, що стоїть попереду, розгорне величний фільм життя свого, повний посвяти, недолі і мук; тут дівчина розкаже про свого нареченого, у глухій в'язничній камері омріяного й снами і самотнього, як коштовна перлина у темній мушлі, занурена у гидку і слизьку протоплязму. Тут навернеться на очі маленька дівчинка, що після розстрілу батька й матері лишилася круглою сиріткою, і Черга її приголубила, покохала всім різноманітним і різнобарвним складом своїм, усією безліччю знедолених сердець своїх, – так само як колись великого сенбернара з сумними телячими очима... Як би існувала ця маленька дівчинка, коли б не Черга, що її годує і що сама знов таки існує завдяки тільки тому, що крізь державні в'язниці ҐПУ, немов масло, що змазує коліщата величезного механізму, протікає ненастанно струмінь тих, що роковані на смерть і вигнання?.. Тут шостилітнє хлопча, що принесло батькові обід, простими словами розкаже, що нема кому, як тільки йому дбати про батька, бо мати збожеволіла з горя, а страву варять з милосердя сусіди, – хто ж як не син понесе її до віконця?

Тут під тихим спокійним сузір'ям Кассіопеї, під струмистим, хвилястим світлом Молочного Шляху відіграється справжня трагедія, з справжнім, а не театральним плачем, з справжнім, а не удаваним розпачем. Алеж кожна трагедія, як написано у підручнику драматичної теорії, має свій кульмінаційний пункт. Цей кульмінаційний пункт настає, коли жінка, підійшовши з посудом до вікна і назвавши ім'я якесь, почує звідти відповідь: «Такого нема вже».

Це «нема вже» може мати різні і незгідливі між собою тлумачення: або носія щойно виголошеного прізвища вислано цеї ночі в Сибір, на Соловки, чи куди інде, або його розстріляно в одну з тих годин, коли жінка з обідом для нього, деревеніючи, стояла у черзі, або його цеї ж таки ночі пустили на волю, і він удома нетерпляче дожидається повороту дружини.

Може якраз ця третя (чуєш, жінко: не перша, не друга, а третя) можливість відповідає правдивому стану речей! Але жінка, напевно не знаючи і трьома різними здогадами шарпана, б'ється поміж ними, як поміж трьома скривавленими стовпами, кидаючись від одного до другого і нестямно стукаючись об них черепом.

Мимоволі згадується страшна дитяча казка про людину, що всю ніч блукає між трьома соснами в зачарованому крузі і не вміє з нього вийти...

О Черго, що нема тобі назви! Звичайним фактом існування свого ти доводиш нам, що в житті є ще великий трагізм; ти даєш нам чисту квінтесенцію його, пахощами якої ніодин великий трагік не зважиться напоїти твір свій.

Черго без назви! Ти, видираючи людину з буденного кола її буття, включаєш її у свій ланцюг, щоб широко розчинилась душа її вихорю ненависти, гніву, розпачу і несамовитої жаги. Це ти нам нагадуєш про одвічний закон відплати і будиш прадавній пригаслий інстинкт помсти, що вже починає палахкотіти ватрою невгамовною.

У безіменності твоїй є щось для розуму незбагненне, неосяжне і страшне, як у темних проваллях простороні, де рояться у хаосі сувої мли, що з їхнього безладного руху в екстатичному танці має зродитися зоря.

Черги, що сіттю нерозривних ниток обплутуєте наше існування, черги, що золотими пекучими жилами рідкого вогню перехрещуєте і перетинаєте наше життя! Я вірю, що колись прийде поет, який оспіває вас, як давні мандрівки народів, бучні бенкети предків і славетні бої, що в них гинули герої...

НОВЕЛИ

Яблука

Молодий козак Антін Перебийніс повертався з Січі додому. Кінь басував під ним, і він, стримуючи його нетерплячий порив, раз-у-раз натягував повід.

Сонце вже давно закотилося за обрій, і вдалині, в світлі місячному, виринали обриси білоцерківського замку. Їхав він повільною ступою, повними грудьми вбираючи в себе пахощі навколишніх садків, і вряди-годи тихо посміхався, згадуючи бурсацькі роки або останні сутички з ляхами і турками. Йому було двадцять два роки, і світ лежав перед ним відкритий, вабив пригодами, далекими мандрівками аж ген до Чорного моря, чумацькими шляхами, що крізь степ неозорий аж до Криму лягли, широкою розлогістю водяного простору, що хвилями обмивав береги скутарські – хвилями, що на білому гребені виносили чайки легкокрилі, козацькі човни вітрильні на лоно правічне вітрів і змагань.

Багато чого навчився Антін за два з половиною роки в Січі Запорізькій: бути чуйним і завжди напоготові; бути щедрим і не відлічувати грошей, коли платиш; пам'ятати, що шаблю дано не на те тільки, щоб скарби добувати, а щоб боронити кволого проти дужого і бідного проти багатого; бути готовим голову скласти за віру, в якій народився і в якій виховали батьки; а паче за все берегти кодекс неписаний чести лицарської, що наказує не думати про власну безпеку, коли йдеться про те, щоб захистити знедоленого.

Ці чесноти лицарські не були готовим катехизисом правил поведінки, до якого мусиш звертатись у кожному конкретному випадку, а так увійшли козакові у плоть і кров, що діяли цілком несвідомо, автоматично, – так як у бджолі інстинкт, – що примушує її збирати з квітів нектар для меду, або інстинкт у мисливському собаці, який і без науки тямить, хто є його ворогом, а кого він має віддано любити.

Тепер саме Антін їхав повз довгий паркан, що обгороджував велику садибу: густий, тінявий садок з овочевими деревами, а десь у глибині його – дім з білими колонами. Повний місяць стояв уже високо, і світло Його, немов з-під піднятих небесних лотоків, рясними струмками лилося на церкву, яка, скидаючись на наречену в адамашковій сукні, біліла під горбом, і стікало сріблом на темнозелене шатро, що його творили яблуні, груші і вишні. Там, у привабливій гущавині, мусіли висіти велика, ядерна антонівка, ніжно-біла паперівка, шаршава ренета, що пахощі їхні зливалися в гаму таких невловних відтінків і переходів, що треба було бути справжнім знавцем ароматів, щоб (як знавець музики) розрізнити найтонші переливи і нюанси, які творять симфонію вечірнього саду на Україні.

Антін спинив коня, зазираючи за високий паркан. Він змалку ріс у батьківськім садку і спав у курені. Ті спогади дитячі повінню хлинули в його душу, схвилювали, вичаклували із пітьми видиво власної, родинної садиби. Від самого обіду не мав він ані кришки в роті, шлях був курний, сонце пекло цілий день. Хотілося передусім вгомонити спрагу. Яблука, що їхня прохолодна округлість, на дотик ще не відчута, а для ока невидима, поки лише вгадувалась у темному галуззі, як жіночі округлості грудей під чорними шатами, – вабили його заразом і неприсутністю, і близкістю.

Згадав, як він бурсаком уночі з товаришами грабував сусідні садки, як це, дарма що каралося, вважалося за відважну лицарську виправу, що виховувала дух отаманії, – і це остаточно перемогло вагання і сумнів, чи буде такий вчинок співзвучний з теперішньою гідністю його, гідністю козака Запорізької Січі.

За десять кроків далі ріс під парканом явір. Козак, під'їхавши, прив'язав до нього коня, а тоді, знову зіп'явшись на сідло, легко пересмикнувся через огорожу і скочив у високу росяну кропиву.

З хвилину стояв, прислухаючись; чути було тільки, як то тут, то там яблуко з коротким стуком падало в траву. Намацав у темряві і знайшов під деревами з півдесятка. Яблука були просякнуті похолоддю місячною і, гамуючи спрагу, наливали солодкістю, яка є вдвоє солодшою, коли спивається її з забороненого овочу.

Далекі спогади зароїлися в душі козака: великий баштан за батьківським садком; ставок з високим очеретом, в якому він бродив, по груди в воді; качки, що їхні гнізда він видирав; тужливий крик чібіса над болотом, – усе це миготіло барвами соняшних днів такого ще свіжого в пам'яті дитинства і в легкому танку закружляло навколо нього.

У цю мить із дому, що білів наприкінці алеї, долинули звуки клявесина. Зацікавлений, Антін наважився вийти з-під широкого намету дерев і почав обережно, травою, яка глушила кроки, вздовж і обіч алеї посуватися до будинку.

Незабаром опинився перед фронтоном високого дому; з відчиненого вікна горішнього поверху вилітали не тільки ті звуки клявесина, а ще й уривки пісні, яку наспівував жіночий голос:

Зсушив мене, зв'ялив мене,

зсушив мене, молоду,

ой, як вітер із морозом

тую траву зелену.

Сушиш мене, в'ялиш мене,

як вітер билину;

мудрий будеш, як добудеш

молоду дівчину.

Щоб краще вловити слова, зайшов він за гіллястий каштан, що був саме проти вікна і що в тіні його мусів почувати себе у безпеці. Та навколо в садку все було тихо, і він навіть зважився трохи наперед ступити, одним кроком у довгасту смугу світла, що падало від вікна, і ввесь закам'янів стовпом напруженої уваги.

Хоч серце у Антона Перебийноса було вояцьке, але чи ж у двадцять два роки могло воно не мріяти про дівчину, – дівчину, образ якої давно склався в його уяві, як ідеал жіночої краси: вона мусіла мати ясне, як льон, волосся, дугасті чорні брови і темнокарі очі. Іншою він собі не уявляв ту, яку обере за довічну подругу життя свого. Крихка вона мусіла бути й тендітна, як рожева квітка на тоненькій стеблині, щоб тією тендітністю зрівноважити крицевість його натури. Отож не дивниця, що, чуючи голос жінки, яка лишалася

невидимою для ока, він попускав віжки своїй фантазії, надаючи її постаті то того, то іншого вигляду. Заслухавшися співу, забувся про сад і про яблука, про подорож, яка чекає його, і про коня, що нетерпеливився, тупцюючи навколо явора.

Та враз, коли він стояв, тягся вгору і наслухав, щось важко бухнуло йому в спину, пара дужих рук схопила під пахви, а друга пара – не встиг він і стямитись – під коліна, він відчув себе піднятим у повітря, крутнувся й хотів випручатись, але то були два кремезні велетні, що з них один зауважив:

– Крутись, братіку, крутись, та не викрутишся!

На підмогу підоспів третій, і спротив Антонів був остаточно зламаний. Руки йому скручено назад і його поведено, швидше поволочено до білого будинку з колонами.

Опинившись у передсінку й побачивши, що зайва річ пручатися далі, він перестав чинити опір і рішивши стрінути долю лицем до лиця, доброхіть пішов, куди його тягли. Його попровадили коридором, а тоді відчинилися двері до покою якогось, він ступив через поріг і опинився в невеличкій порожній світлиці. З цього покою двері вели до іншого, куди скерував свої кроки один із козаків. Очевидно, щоб комусь доповісти. Антін чув тільки низьким басом дану відповідь:

– Гаразд, ведіть його сюди!

і репліку козака:

– Слухаю, пане полковнику!

Другий покій був великий, умебльований; вздовж стіни лавки, покриті плахтами; хіднички на підлозі; велика полиця з пугарями і келіхами; в кутку образи з рушниками. Але невеличка канапа і перський коберець над нею, порушуючи загальний стиль, немов промовляли за те, що дім бодай чи не перебраний переможцем від польського магната. Посередині, ближче до вікна, стояв стіл, за яким сидів сивий запорожець над якимись паперами. На столі горіли дві свічки в срібних поставцях. Коли Антін увійшов, запорожець вийняв з рота люльку і спрямував на нього допитливий і, як здалося Антонові, трохи здивований погляд своїх сірих очей, так ніби він сподівався чогось іншого. З хвилину придивлявся йому пильно і врешті запитав:

– Де ж ви злапали котика?

– Під вікном, – обізвався один із козаків, той, що перший вхопив його був.

– Замість звабити пташечку до себе в темряву, він на цей раз сам вибіг на світло, – мовив другий.

– Осмілів з часом, – додав третій.

– Жбан черпає воду, поки не потрощиться, – резюмував сивоусий за столом, ще з хвилину з зацікавленням приглядався юнакові, а тоді промовив: – Що ж нам, панове, вчинити з цим єгомосцем?

– Добродій дуже упрів, борикаючися з нами, – знову почав перший. – Тож чи не добре було б дати йому остудитися, ульокувавши на ніч до холодної, а самим тим часом обміркувати справу.

– Можна навіть шановному добродієві влаштувати купіль, – долучив другий, – посадовити на всю ніч у казан з зимною водою.

– Коли добродій за дві години скаже, що змерз, то можна воду маленечко підігрівати і поволі довести навіть до кипіння, – докинув третій.

– Залишіть ці штуки туркам, – гостро обізвався сивоусий.

– Тоді хоч трохи, так з пару тижнів, потримаймо пана Антонія на страві świętego Antoniego, – знов укинув перший.

Тут Антін Перебийніс здивовано глипнув очима: звідки вони, в біса, знають, як Його звуть?

– Я пропоную веселішу розвагу, – мовив сивоусий, і коли ті троє запитливо на нього подивились, він коротко кинув:

– Вовки!

Перший козак аж підскочив. Двоє других потирали собі руки.

– Оце видовище буде! Хай но шаблюкою помахає на них! Побачимо, як собі раду з ними дасть.

– Як раду дасть, то честь і слава йому. Скатертиною йому тоді дорога в далекий світ. Аби тільки вдруге сюди не заблукав.

Лють узяла юнака, що ним так розпоряджають, ніби він був якийсь предмет, мертва річ, з якою можна робити, що хочеш. Зрештою не знав, чи брати цю розмову за поважну, чи за жарт, і рішив устрянути в бесіду.

– Насамперед, панове, треба б у мене спитати згоду чи то на купіль, чи на ґлядіяторське змагання, бо справа в першу чергу торкається моєї недоторкальної особи.

Всі четверо здивовано перезирнулись.

– Пан, потрапивши у полон, збирається, здається, вести перетрактації* про умови капітуляції, яка стала доконаним фактом, – повільним тоном заговорив перший.

– Мабуть пан не здавав собі справи з консеквенцій*, які мусів потягти за собою перший необачний крок його, – зауважив другий.

– Прийміть, пане, з цього приводу мої щирі кондоленції*, – з глузливою вибачливістю докінчив третій, глибокий відваживши поклін у бік Перебийноса.

– Необачність не є злочинством, – знов підхопив нитку розмови юнак, – і нема на Україні того звичаю, щоб за неї катували.

– Але чи ж ваша необачність не виявила злочинницького наміру? – забрав слово той, кого називали полковником.

– Так, злочинницького наміру, за який нас ще у бурсі сікли різками, – відізвався юнак.

– От як! То вже в такому ніжному віці пан був ласий до амурних пригод, – знов укинув перший козак.

– Та ніяка амурна пригода не привела мене до вашого садка, – огризнувся Перебийніс.

– А. що саме, коли дозволите спитати? – нашорошився той.

– Яблука!

– Як то яблука? – здивовано перезирнулися троє, а четвертий за столом звів догори свій пильний погляд.

– Яблук ваших схотілося покуштувати.

Тут усі четверо вибухли таким реготом, що аж шиби у вікнах задзеленьчали.

– Яблука, ну й жартун! – троє козаків аж за боки бралися. А полковник, відкинувшись на спинку крісла, до сліз реготав.

– Захотілося тих яблук, що достигли за пазухою у доньки моєї! – кинув він безцеремонно і трохи цинічно.

Перебийніс з подиву очі вилупив і з повагою відказав:

– Повірте, пане полковнику, що я вашої доньки у вічі не бачив.

– Добре вибріхуєтесь, добродію. Але не переконливо. Щоб дістатися до садку, ви мусіли перелізти через паркан. Скочили туди, як кажете, по яблука. Але почали скрадатися до вікна моєї доньки. На тому інфляґрантному* вчинку вас піймано. Чи ж екстраваганція такої поведінки вам самому не впадає в очі?

Перебийніс мовчав, бо не знав, що на це відповісти.

Полковник далі провадив:

– Невже ви думали, що я без кінця толеруватиму оте потаємне листування та нічні побачення в альтанці та за ліщинами, коли дальша толерація* такої копуляції* мусіла неодмінно призвести до компромітації панни в очах суспільства?

Один із козаків глузливо укинув:

– Пан вибріхується, бо певно ляський гонор не припускає й думки про ганебне контаґування шляхтицької білої плоті зі смердючими звірами вовками-сіроманцями.

– Бо інакше ж панові лишався б тільки один-єдиний вихід на волю: крізь вовчі шлунки, – докинув другий.

– Це ж однаково, що вдруге на світ народитись, – додав ще третій, – тільки що тоді й рідна мати не пізнала б пана-єгомосця.

Тут Перебийніс спалахнув:

– Сьогодні ви з мене робите ляха, а завтра зробите турка. Та ще дозволяєте собі глузувати у вельми непристойний спосіб. Якщо вам (як не дивно!) відомо, як мене звуть на ім'я, то мусіли б знати, хто мій батько. Я козацького роду, син Павла Перебийноса, старшого осавула, підхорунжий війська Січі Запорізької. Можете пересвідчитись, – і з цими словами він люто шпурнув на стіл невеличку, шнурочком перев'язану, пачечку документів.

Полковник уважно переглянув їх і тоді, видно, вдоволений, сказав:

– Я дуже радий, що ми з вами рівня і що не буде тут, як я боявся, мезальянсу. – А тоді, звернувшись до козаків: – Очевидно, ваші інформації, панове, були невистачальні. – І знов до молодика, повертаючи йому папери: – Це регулює справу в лагідний і шляхетний спосіб. Приготуйтеся, пане підхорунжий, стати завтра вранці до вінця з моєю дочкою. Маєте до шостої години час обміркувати з нею все; отож майже вся ніч перед вами.

Перебийніс хотів щось сказати, та був такий збентежений, що спромігся тільки промурмотіти:

– Таж я вашої доньки ще не знаю.

Але його зустрів такий грізний погляд сірих очей, що він змовк, а полковник прогримів:

– То ви вважаєте, що Перебийноси стоять надто високо, щоб своячитися з Сагайдаками! Не минути вам, сто чортів, вовчого зуба, хоч би й батько ваш звався Палій чи Дорошенко! І доки ви мене, старого, будете дурити байками! Дивно мені, що ви, син поважаного батька, якого я особисто знаю, пішли манівцями, а не простою дорогою, засилаючи сватів з рушниками. Не люблю я ласунів, які тягнуть снопи з поля, якого не орали й не збираються орати. Заведіть його, хлопці, до панни Оксани!

Полковник став і обернувся лицем до вікна, тим даючи знати, що розмова скінчена.

«Хлопці», які вже були досить поважного віку, вивели юнака в коридор, крученими сходами повели нагору, знов увійшли в якийсь темний прохід, відчинили якісь двері і вштовхнули в кімнату.

– Антось! – з цим криком кинулась до нього молода дівчина, та враз спинилася по середині кімнати і прикипіла до місця.

Перебийніс тільки чув за дверима сміх козаків і як один із них сказав:

– Еге, одразу признала свого Антося.

Тим часом панна дивилася на нього широко розплющеними з жаху очима, враз, очевидно, усвідомивши свою помилку, неспроможна ні слова вимовити. Молодик стояв теж, як укопаний, але зовсім не з переляку, а тому що ця дівчина з ясним, як льон, волоссям, темнокарими очима і дугастими чорними бровами

не тільки цілком відповідала його вимареному ідеалові жіночої краси, не тільки була втіленням усіх мрій його юнацьких, а ще мала у собі щось нове, що й в мрії не мріялось, якийсь променистий блиск лежав на обличчі, немов світилось воно відсвітом якогось внутрішнього вогню.

– Хто ви? – спитала вона нарешті, перемігши оторопіння першого моменту.

– Підхорунжий Антін Перебийніс. Ваш батько щойно видав наказа, що я маю завтра вранці одружитися з вами, – випалив він відразу.

– Боже! – дівчина сплеснула руками і закрила долонями лице. – Який же він жорстокий! Віддати мене за першого-ліпшого, що перебіг йому дорогу!

Вона, хвилюючись і ламаючи руки, почала ходити по кімнаті.

Юнакові стало ніяково і він почав говорити: