355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрий Щербак » Час великої гри. Фантоми 2079 року » Текст книги (страница 4)
Час великої гри. Фантоми 2079 року
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 22:59

Текст книги "Час великої гри. Фантоми 2079 року"


Автор книги: Юрий Щербак



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 29 страниц)

Вона зітхнула й знову перехрестилася.

Скинула з голови хустку – Фавн злякався, що почне роздягатися, але процес стриптизу на цьому закінчився.

– Я пішла геть й почала підробляти на автострадах… Мене там всі знали – водії Фрідмана, ЕнРосу, Карго–Датч, поляки, турки. Звали мене «сороковушкою», бо народилася в сороковому році. Заробляла я непогано, навіть рахунок у банку відкрила. Але ніякого задоволення від цього… від того, чим займалася, не мала. Лікарі казали, що це – хвороба якась гормональна. В Антрациті мене схопила поліція, звинуватили в нелегальній проституції… Я там довго сиділа. Вони мене ґвалтували, а я була безчуственна… наче лантухи з борошном тягала… їм це теж не сподобалось… нарешті відпустили й взяли мене на психоблік… Постригли – відтоді я стрижена ходжу.

Зара провела рукою по стриженій голові, наче щоб пересвідчитися, чи не відросло волосся, й замовкла надовго.

– Що далі? – спитав Фавн, розуміючи, що йому треба було б мовчати, не підганяти свою рятівницю: адже нікуди не поспішає, й така ніч трапляється раз у житті. Але й слухати було болісно і соромно.

– Я згадала, мати казала, що народила мене в Козині, й повернулася туди. Там жила моя тітка. Знайшла роботу в Кончі у панів – прибирати, готувати. Це багаті були люди – дім на три поверхи на березі озера, мармурові сходи до води… шість автомобілів… стайня на сорок коней. Яхта на Дніпрі. Люди дуже хороші. Він – суддя з земельних справ… вона – співачка. Чоловік купив їй голос – ну, горлянку їй пересадили чиюсь з Молдавії. Хтось продав. Вона завжди горло закривала светрами чи спеціальні високі комірці носила. Щоб шрамів не було видно. Голос непоганий… тільки коли–не–коли зривався – щось їй там не дорізали чи перерізали… І син молодий, років шістнадцяти. Алхазуром звали. Якось уночі, коли батьків не було, він приповз до мене, заліз під ковдру Почав гладити мене так ніжно, що мені це сподобалось… Гладив, гладив… догладився… Чорненький, як циганча… Я пустила його… Вперше в житті я була щаслива. Алхазур до мене дуже прив'язався. Батьків він не любив, просив втекти з ним у Чеченію… Казав, що відріже голови батькам, а потім ми втечемо. Там його родичі, казав, що допоможуть нам. Мені так добре було з ним, що я завагітніла… А потім його мати нас заскочила, викликала охорону мене кинули в клітку., в них у підвалі стояла… Бити не били, а щодня приходила у підвал мати Алхазура – його я більше не бачила – й проклинала мене… Голос у неї був страшний, наче вона каркала… Кар… кар… кар… А коли живіт у мене виріс… мене повезли. У лікарню. Там лікарі бігали… знімки робили… Я прив'язана була, не могла ворухнутися, ні кричати… Вони вирізали з мене мого синочка, забрали…

– Як вирізали? – не повірив Фавн.

– Як ту свиню, порізали мене й порося забрали, – просто, без плачу і схлипувань, сказала Зара. – Кажуть, забрали дитя на якісь спе–рименти. Ніби взяли, щоб матір Алхазура лікувати, щоб омолодити її. Через три дні після операції викинули мене на вулицю. Без документів… тільки трохи грошей дали. Знову пішла жебракувати, почала пити… Але знаєте що? Ходжу я по хатах чи сиджу перед церквою в Обухові, раптом чую – в животі в мене щось ворушиться… Синочок мій живий. Рученятками щось ніби хапає, ніжками тупцяє… А я молю його: синку ти мій малесенький… потерпи трохи… вже недовго… я тебе народжу й ти будеш ручками ворушити, цукерку їсти, ніжками підеш по травичці. Але потім спам'ятовуюсь, що не буде в мене ніколи синочка… туга така, що як не вип'єш – помреш. Відпустіть, отче, мої гріхи, – попросила Зара.

– Не бачу гріхів ваших, – вимовив Фавн. – Ви ні в чому не винні…

– Ні, ні, це я винна, – обхопила його ноги попід колінами Зара й притулилася до нього обличчям. – Треба було йти одразу тікати з Кончі, як тільки квіточка моя почала проростати… Зніміть з мене гріх, молю вас, отче.

– Тоді покайся в тому що монгола зарізала…

– Каюся, отче. Коли стріляли, я злякалася, сховалася під столом. А потім чую – щось шарудить, стогне… Дивлюся, хтось біля казана з борщем пісним порається… Черпаком борщ набирає… Я до нього, а він не по–нашому гелгоче… Я злякалася… й ножем його в спину втопила… ніж по ребрах ковзнув, а далі наче в тіло провалився… Тут Чміль прибіг. Тільки Чміль мене похвалив, а ви кажете – гріх…

– Відпускаю вам усі гріхи, великі й малі, свідомі й несвідомі, – сказав Фавн, бажаючи, щоб сповідь скінчилася якомога швидше. Остаточно переконався, що він ніякий не священик й не має права відпускати нічиї гріхи. Те мовчання минулого, та німота, що огортала його, наче темрява землю, те безпам'ятство, з яким прийшов сюди, у братство, ось–ось мали скінчитися: ще не знав, хто він насправді, але вже розумів, що не братчик Фавн, що не має права закидати комусь гріх убивства, бо сам – добре вишколений до вбивства ХТОСЬ, хто розуміється на системах зброї і методах ведення боїв, хто знає, де зберігалася зброя в палаці гетьмана і де розташований злітно–посадковий майданчик, на якому мають стояти бойові «черепахи».

Зара підвелася й міцно обійняла Фавна, який, долаючи відразу, сповнився ніжності до неї.

– Дякую вам, Заро, що життя мені врятували. Не забуду ніколи.

Він поцілував її коротко стрижену, кольку голову, і цей поцілунок приніс йому щемливий спогад минулого, яке вже поверталося, вже стояло на порозі його приспаної пам'яті.

– Все життя молитимусь за вас, отче… За той рай, що спізнала з вами. Прощайте. Треба йти… Не можна мені більше залишатися тут.

– Куди підете проти ночі?

– Я не боюсь ночі. Я відьма, – сказала Зара буденним голосом, наче людина в управлінні людськими ресурсами називає свою професію.

Фавн відчинив двері бліндажа:

– Дивіться, щоб вартові не побачили. Ще підстрелять.

– Не підстрелять, – поправила Зара лямки речового мішка на плечах. – Вони сплять. Пиячили увечері з Кирилом. Прощавайте.

Темрява швидко увібрала в себе її постать, її важку ходу й пошорхування палиці по снігу.

18

Надвечір у неділю 29 січня 2079 року зіткнулися над братством та поблизькими Дніпровими горами дві могутні стихії: снігова, великої потужності завірюха, що з нестримною силою посилала на землю жорсткі білі потоки замерзлої води, які збивали людей з ніг, і друга – страшніша і незвична для цієї пори року стихія вогню: блискавки, прокладаючи сліпучі тунелі у товщі снігової лавини, несучи мегавольтні електричні заряди, гатили по деревах, спорудах і землі, наче молоти, що забивають палі у фундаменти будівлі небачених розмірів і незрозумілого призначення. Повітря, одяг, зброя, волосся братчиків – все було наелектризоване, потріскувало іскрами. Вартові, зрозумівши, що загинуть від ударів блискавок швидше, ніж від атаки ворогів, втекли до казарми, де збилися докупи злякані братчики – бо ніхто з них нічого подібного ніколи в житті не бачив.

Фавн сховався від цього полярно–тропічного виверження у бліндажі. Крізь вузенькі віконця–бійниці спалахи блискавок, немов лазерні промені, пронизували темряву Фавнової печери; він лежав на ліжку з розплющеними очима, боячись підвестися і не маючи змоги заснути, і йому здавалося, що кожен удар блискавки і грому (світло і звук були злютовані, зрощені, невіддільні одне від одного) проникає всередину його мозку освітлюючи найпотаємніші його куточки. Він згадав трясучку літака уночі, спалахи і грім вибухів, почуття безнадії та страху що охопило його тоді. Йому здалося, що хтось веде прицільний вогонь по бліндажу і що перекриття не витримає ударів – мокра земля сипалася на стіл і ліжко, і йому довелося поверх ковдри вкритися з головою білим маскхалатом. Поступово Фавн почав звикати до аритмічної канонади спалахів і грому йому здалося, що він задрімав, але в ту мить прямий удар блискавки струснув бліндаж, а сліпуча вогняна куля спалахнула всередині Фавного існування – наче в його голову в'їхав найновіший дрон, який остаточно розірвав ту чорну стіну що відділяла пам'ять від забуття, й він скочив з ліжка, бо йому здалося, що поряд з ним спить його маленька донька, його Кристина, яку він ніжно любить, і що ця вогняна куля може спалити її маленьке тільце, і що тільки він здатен урятувати, захистити дитину – та де ж вона, де? Нікого не було в бліндажі, пронизаному наскрізь променями блискавок. Нікого близького, жодної рідної істоти не було поряд – ні в казармі, ні в пограбованому порожньому палаці, ніде в світі. Серце калатало так, що, здавалось, його удари заглушали звуки снігової грози.

Він засунув руку під подушку, намацав важкий метал «Беретти» й поруч – обкладинку Біблії.

І тоді згадав, хто він.

І це відкриття не принесло йому полегші, наповнивши його смуток гірким розумінням минулого. Він подумав, що він схожий на багатотонний згаслий супутник, який несе на орбіті гігантський масив мертвої інформації – наче літаючий крематорій з попелом неіснуючих людей. Вночі буря вщухла і почалася злива. Температура різко піднялася, гори снігу перетворилися на потоки води, немовби почалася весняна катастрофічна відлига, бліндаж перетворився на земляну яму, наповнену каламутною глинистою водою, а в небі з'явилися перші ознаки закінчення доби Великої Темряви.

Тропічна стихія перемогла полярну.

19

Він знову повернувся до своєї тісної комірки в казармі і, пославшись на недугу, припинив практику сповідей, перестав спілкуватися з братчиками (виняток становили сотенний Чміль та лікар Гальперин, які були занепокоєні станом Фавна й намагалися підтримати капелана словом і ліками) і заглибився в своє минуле, наче мандрівник чи аматор–археолог, що блукає лабіринтами напівзруйнованої будівлі, реконструюючи первинний проект, відновлюючи давно забуті деталі зниклого назавжди життя – уривки розмов, залишки нікому не потрібних таємниць, чиїсь неясні погрози й безглуздо–радісні ілюзії. Перебираючи подумки хроніку свого життя, наче перегортаючи напівзотлілі сторінки книжки, яка не має ні початку, ні кінця, він зрозумів, що все його попереднє існування будувалося на ілюзіях, на примарних уявленнях про порядність, честь, вірність обов'язку, дисципліну, служіння Батьківщині.

І що таке Батьківщина? Те місце, де ти народився – твій дім, тихий київський двір, завжди втомлений батько, мати, яка душі в тобі не чула, школа, де вчитель фізики Антон Іванович Неділько розповідав про експедиції на Марс? Чи це шеренга випускників офіцерського училища, яка застигла по команді «струнко» і слухає наказ верховного головнокомандуючого, його заклик виступити на захист Батьківщини, не пожаліти для неї ні свого здоров'я, ні життя?

Він склав на папері графік свого життя, розбивши його на роки й місяці, й заповнював кожен рядок, наче анкету вписуючи короткі, не зрозумілі сторонньому абревіатури, уривки українських і англійських слів. Тільки роки 2077–ий та 2078–ий залишалися білими плямами в цьому його споминальнику Інколи, відкриваючи нові сторінки своєї біографії, він не міг повірити, що таке насправді могло з ним трапитись, – і він ставив знак запитання. Може, колись вдасться перевірити.

Закінчилася злива, яка оголила землю, відкрила її пожухлу сіро–зелену барву і чорні скелети дерев, що втратили листя, перетворивши навколишні пагорби й долини на похмуру тайгу яка складалася з одних сосон та ялинок. В один з таких днів, коли братчики на невеличкому плацу хлюпаючись у калюжах й матюкаючись, удосконалювали свій військовий вишкіл під командою сержанта Мармизи, на дорозі від Трипілля на узліссі з'явилося щось давно не бачене: чмихаючи синім димом, до них повз якийсь екіпаж – вантажний автомобіль? чи бронетранспортер? – плямисто–зеленого кольору.

– Сотня… до бою! – гукнув Мармиза, радіючи, що нарешті військова теорія, яка гибіла в дощах і грязюці, буде підкріплена практикою реального вбивства. – Приготувати гранатомети… зайняти позиції!

З казарми вибіг, застібуючи бушлат, Чміль, ледве тримаючи в руках важкий станковий кулемет і кричучи:

– Не стріляти без команди!

Дивної форми апарат наблизився на відстань ста метрів. На його даху з'явилася постать, що вимахувала двома прапорами – синьо–жовтим і червоно–чорним. Праві дверці автомобіля відкрилися, на приступці з'явилася дівоча постать; братчики нарешті почули її вигуки.

– Ми свої! З Києва! Не стріляйте! Ми до сотенного Чміля!

Братчики, покинувши позиції, зібралися біля центральних воріт, там, де валялися потрощені стовпи і дошки – все, що залишилося від сторожової вежі після ударів блискавок.

Дивний екіпаж під'їхав ближче – це був патрульний бронеавтомобіль «Козак» – КрАЗ 4502М, – й братчики побачили, що з обох боків кабіни приладнані великі вертикальні баки, які надавали йому грізного вигляду – наче башти старих, давно забутих лінкорів. Братчиків вразив сам факт прибуття з Києва цього транспорту – при відсутності бензину й електроструму для підзарядки акумуляторних батарей.

З автомобіля вийшли троє – водій, той, хто розмахував прапорами, та молода дівчина у чорному береті й камуфляжному військовому строї.

Той, хто розмахував прапорами, – молодий, суворого вигляду чоловік у шкіряному чорному плащі, з автоматом дивної, не відомої братчикам конструкції, що висів на грудях, – підійшов до Чміля й чітко відсалютував:

– Начальник розвідки штабу Києво–Могилянського братства капітан Середа.

І, широко розкривши обійми, розцілувався з сотенним Чмілем.

Братчик, якого всі й далі продовжували називати отцем Фавном, стояв у дверях казарми, спостерігаючи за гостями з Києва та їхнім дивним автомобілем. Потім швидким кроком повернувся до своєї комірки, замкнув зсередини двері й почав складати свої нехитрі пожитки до зеленого солдатського мішка. «Беретту» з магазином сховав до камуфляжної куртки й, одягнений, випростався на ліжку. Довго чекати не довелося. До дверей комірки постукали спочатку тихо, кінчиками пальців, потім гучно – кулаком.

– Отче Фавне, – почувся голос Мармизи, – відчиніть. Вас кличе сотенний. Що з вами? Вам зле? Може, Яшу гукнути?

Фавн рвучко відкрив двері, аж Мармиза здригнувся від несподіванки. Перед ним стояла інша людина – чисто поголений чорноволосий худорлявий чоловік з приплюснутим боксерським носом, слідами–шрамами від Чорного Мору на високому чолі та впалих щоках. Жорстким поглядом темно–карих очей він зміряв сержанта з ніг до голови і промовив, ніби вибачаючись:

– Трохи заспав… Де вони?

– В залі, – розгублено відповів Мармиза, дивуючись, звідки цей Фавн–не–Фавн знає, що його чекає не лише Чміль, а й КОМІСІЯ з Києва.

За столом у залі спинами до вікон сиділи троє: у центрі – капітан Середа, обабіч – приїжджа дівчина у чорному береті й сотенний Чміль.

– Сідайте… отче, – запросив Чміль, вражений зміною, що сталася з Фавном, показуючи на стілець, поставлений напроти столу.

Братчик мовчки сів.

– Ви хто? – суворо спитав гість з Києва.

– А ви хто?

– Мовчати! Тут я ставлю запитання, – стукнув кулаком по столу Середа.

Фавн спокійно, не кваплячись, наче дістаючи необхідні документи, витягнув з‑за пазухи «Беретту» й наставив на отетерілого розвідника. І тоном, що не віщував нічого доброго для гостей, холодно наказав:

– Встати, коли з тобою розмовляє старша за званням людина. Струнко!

Блідий Середа скочив з місця й відрапортував:

– Начальник розвідки штабу Києво–Могилянського братства капітан Середа.

– Де служив, капітане?

– Заступник командира роти зв'язку особливої революційної бригади імені Петлюри в Ніжині, – затинаючись від страху і сорому сказав Середа.

– А чому на вас жандармський мундир?

– Це не мій… повірте… я не жандарм. Не було що вдягти… довелося перешити, – принижено пояснював київський гість. – Слово честі…

– Отче Фавне, побійтеся Бога, я Середу давно знаю, – почав благати Чміль, не розуміючи, куди подівся лагідний й поступливий капелан, замість якого перед ним сидів жорсткий незнайомий чоловік.

– Капітане, вам не розвідником бути. Вам кашу манну варити в дитячому садку – цідив образливі слова Фавн. – Чому не виставили вартового перед залом, чому не обшукали людину яку викликали на допит, чому немає у вас зброї?

– Є, – відчуваючи свою нікчемність, пролепетав Середа, головною метою поїздки якого до Спасо–Дніпровського братства було похизуватися перед супутницею, звабити її своєю силою і рішучістю. – є пістолет… тільки я не встиг його вихопити… я не знав…

– Вважайте, що ви мертвий, – ввічливо пояснив капітану Фавн.

– Як ви смієте! – вибухнула дівчина в чорному береті, підводячись і намагаючись відкрити кобуру пістолета, що висів на поясному ремені з лівого боку. – Ви… ви бандит справжній, а не священик…

– Оля Гудима! Сядьте негайно й припиніть революційну істерику Ви, я бачу, залишилися такою, як і були. Думав, подорослішаєте трохи. Спочатку навчіться стріляти і вести допит. І ви сідайте, капітане. Тепер можна і познайомитися.

Капітан, червоний від приниження, сів. Чміль зачаровано дивився на «Беретту» М9А11, не розуміючи, звідки цей штурмовий пістолет з'явився у братчика Фавна. Оля скинула від розгубленості чорний берет, під яким ховалося коротке, по–хлоп'ячому стрижене золотаве волосся. Надувши пухлі губки, вона сердито дивилася на незнайомця, який знав її, а вона його не пам'ятала.

– Моє прізвище Гайдук. Ігор Петрович Гайдук, – твердо вимовив братчик Фавн. – Я – генерал–лейтенант військової розвідки України. Точніше – колишній генерал колишньої розвідки колишньої України. Я вдячний сотенному Чмілю і всім братчикам, які врятували мене від смерті. Вибачте, сотенний, – звернувся він до Чміля. – Я не брехав вам, коли казав, що не знаю, хто я. Я дійсно не знаю, що зі мною сталося… після Великого Вибуху і Чорного Мору., і звідки взялося це ідіотське ім'я – Фавн.

Гайдук замовк, наче намагався згадати, що ж насправді з ним відбувалося в 2078 році, де блукав він по цій землі, доки не доповз до стогу сіна, де помер.

Оля вийшла з‑за столу підійшла до Гайдука, – він підвівся, не забувши лівою рукою забрати зі столу «Беретту», – й сказала розгублено:

– Господи, яка ж я дурепа… Ігорю Петровичу… я вас не впізнала. Пробачте, Бога ради. Багатим будете.

Вставши навшпиньки, Оля обійняла його й міцно поцілувала, залишивши солодкий смак своїх вуст на його зашерхлих губах.

Спізнавши ще одну хвилю приниження й гіркоти, капітан–залицяльник вирішив виправити ситуацію і знову захопити втрачену ініціативу. Виструнчившись, він звернувся до Гайдука:

– Пане генерале, дозвольте ознайомити вас з оперативною обстановкою.

– Доповідайте.

– Оперативна обстановка в межах Київсько–Черкаської, Чернігівської і Полтавської земель характеризується великою складністю і негативним динамізмом. Згідно плану операції «Вовки Півночі», противник концентрує війська на кордоні України…

– Стривайте, капітане. Який зв'язок у вас є з прикордонними районами?

– Тільки народна пошта. Це коли добровольці переносять депеші від села до села. Зв'язок повільний і ненадійний.

– Ваша спеціальність після закінчення училища? – поцікавився Гайдук.

– Радіоелектроніка. Сучасні засоби боротьби і придушення… Але ж радіозв'язок не працює… ви, сподіваюсь, це знаєте? – єхидно спитав капітан.

– А ви перевіряли? Ви вмієте змайструвати детекторний приймач?

– Детекторний? Це такий, що використовують детективи? Вокі–токі?

Тут Чміль нервово перервав цю змістовну бесіду і запросив гостей та Гайдука на урочистий обід на честь представників Києво–Могилянського братства.

– Де ви їх приймаєте? – тихо спитав Гайдук Чміля.

– В кімнаті для гостей біля харчоблоку отче… пробачте… пане генерале.

– Не робіть цього… нехай обідають разом з усіма братчиками. Як усі, – порекомендував Гайдук.

– Слухаюсь.

Під час обіду всадовивши гостей разом з братчиками за один стіл, сотенний по черзі представив киян, а потім – Гайдука. Запанувала мертва тиша, коли братчики дізналися, ким є Фавн насправді. «Сцена з п'єси «Ревізор», – подумав Гайдук, дивлячись на реакцію своїх побратимів. «Або сюжет трилера «Повернення з мертвих», – поправив сам себе.

Дехто з братчиків пошкодував, що був дуже відвертий під час сповіді Фавну. А Яків Гальперин перелякався не на жарт, бо це він намовив Чміля вислати до Києва спецдонесення з приводу підозрілої особи – так званого отця Фавна. Правда, заспокоїв себе тим, що на донесенні стояв підпис Чміля, а не його закарлючка.

Гайдук відчув, як негайно між ним та іншими братчиками, яких устиг полюбити, виникла незрима, але неподоланна межа відчуження, і зрозумів, що вже ніколи не стане отцем Фавном, котрому відкривалися серця і душі цих людей. «Фавн помер», – з сумом подумав він.

Наступного ранку деренчливий газогенераторний автомобіль, пальним для якого служили відсирілі, дрібно поколоті дрова, чмихаючи їдким димом, від'їхав від воріт братства: спереду сиділи водій, прокопчений дров'яним димом, немов скумбрія, посередині – Оля в чорному береті з золотим тризубом, а біля правих дверей, тримаючи на колінах автомат ІЖ-107 з підствольним гранатометом, їхав Гайдук. Капітан Середа мовчки вмостився на задньому сидінні цього броньовика, на жовто–зеленому плямистому борту якого виднів білий напис: «Козак Мамай».

Коли минали вимерлий Козин та спалені розкішні панські палаци, Гайдук згадав Зару.

20

Оскільки Творець землі, світла, води, людей, рослин і тварин покинув поспіхом, у сум'ятті цю галактику. Його місце негайно зайняли інші боги, божки, тотеми, ідоли та герої. Це був час, коли, відключені від водопостачання та електрики, позбавлені джерел харчування та інформації, великі міста занурювалися в пітьму і хаос, а їхні мешканці – ті, що не загинули у своїх багатоповерхівках, кинулися врозтіч до малих містечок і сіл, де ще можна було знайти воду та їжу. Не розуміючи, що сталося, охоплені страхом і тугою, розгублені, непристосовані до злигоднів, людські народи подумали, що надходить Страшний Суд. І кожен почав рятуватися, як міг: відкинувши пекельну гординю, зневагу до Господа та його старозавітних немодних повчань і простих істин, упокорені, осамітнені люди зрозуміли, що ні новочасні Технології, ні Інформатика чи Генетична інженерія не заступлять їм Когось, хто давав би їм надію, до Кого можна було б звернутися як до найближчої істоти й сповідатися – у сподіванні, що Він почує, і змилосердиться, і простить гріхи вільні та невільні І дасть надію на порятунок.

Почалося масове повернення до Віри. Прийшов Час Віри. Час молитви і повернення до Бога.

Два мільярди людей, що залишились на Землі, почали гарячковито шукати собі богів – старих чи нових. Зевс, Аполлон, Сварог, Дажбог, Перун, Велес, Христос, Будда, Брахма, Заратустра, Магомет. З'явилися нові, не бачені до цього боги і нові герої: Помст, Добролют, Парка, Траха, Сало, Сміттяна. Новими персонажами цього пантеону стали також Цар–Голод, богиня Холодрига, Цариця–Пошесть і добрий бог Імунітет.

Саме в цей час Темряви і розпуки на найвищій горі над Дніпром, що панує над простором між Доном і Дунаєм і є духовно–енергетичним центром України, народився в засніженому лісі Людинобог чи Боголюдина. А подобизна його була така: на голові – шолом золотий з антенами дальнього космічного зв'язку, на обличчі – маска пілота часів Третьої світової війни, а голос його – мов ревище найбільших футбольних стадіонів доісторичного світу. І в правиці він тримав книгу за сімома печатями, де доля кожної людини була написана, але книгу ту ніхто не міг прочитати, а в лівій руці стискав він меч лазерний з двома променями й енергетичною підкачкою. А ноги в нього були могутні кінські, з золотими копитами, якими викрешував він джерела водяні з землі.

І звали його ФАВН (FAVN), що означало First Advanced Virtual Nomad.

I оселився Фавн у печері поблизу штабу Спасо–Дніпровського козацького братства, не спричинивши братчикам жодної шкоди. Тільки взяв до себе звабливу жінку з табору, на ймення Діно–Зара (від грецьких слів DINOS – страшний, жахливий, і ZAUROS – ящір), могутньої статури і з великими, як поросята, грудьми. І коли вони злягалися три дні і три ночі, сталися землетрус, грім, блискавки та снігова заметіль водночас, і перелякані братчики поховалися по своїх криївках. Діно–Зара, запліднена Фавном, пішла від нього і народила дванадцять дінозавриків у золотих шоломах, від яких бере свій початок плем'я ВДВ (Воїнів Дніпрових Володінь).

Фавн нічого не вимагав від людей – ні їжі, ні жертвоприношення, ні золота. Тільки просив прийти до його печери і розповісти правду про своє життя. Взамін він давав людям заспокоєння, знімав, наче наркотиком, усі страхи та кошмари минулого. До Фавна, якого прозвали Печерським Цілителем, почали приходити пілігрими з дальніх земель – від Дона до Дунаю. Але нікому він не відкривав тої книги, хоч як його просили ті, хто сповідувався в нього. Ніхто не розумів, навіймо йому те знаття людських гріхів, печалей і надій, той тягар скорботний. Трапилося, що взимку стала облогою навкруги братської оселі велика зграя північних вовків, великих голодних двометрових тварюк з довгою сіро–сивою шерстю, які загризли вартових і вже обступили були занесений снігами продуктовий склад, в якому закрилися братчики. Вовки залізли на дах і прогризли в ньому дірку. Братчики зрозуміли, що прийшла їхня погибель, бо кулі не брали вовків, не пробивали їхню кулевідпорну шерсть, і люди почали молитися, і хтось сказав: «Ось прийшов мій смертний час, і ніхто мене не згадає, бо я втратив сім'ю, тільки Фавн знає, що жив такий один на темнім світі». І Фавн почув його мольбу і, вийшовши з печери, пішов убивати вовків лазерним мечем. Вовки скавучали, вишкіривши гострі, великі, наче фінські ножі, ікла, стрибали на Фавна, – але його меч розрубав їх навпіл, і їхньою чорною кров'ю заюшений був сніг на горі. Гору згодом так і назвали: Чорна гора. Залишки зграя, підібгавши хвости, втекли до великого лісу, на північ.

На честь Фавна врятовані ним братчики спорудили з каміння і дерева подобизну у вигляді ідола з золотою головою, в руках – автомат з лазерним прицілом і книга, зроблена з баскетбольного щита, а ноги – зі стовбурів дуба.

Тут молився і досі молиться місцевий люд.

Частина друга. ПРИЗНАЧЕННЯ

21

Київ зустрів Гайдука та його супутників сірими сутінками, дрібним дощем та оборонними спорудами, що перекривали Столичне шосе в районі Південного мосту. Гайдук відзначив, що споруди – розкислі від дощу земляні вали; захисні стіни з тріснутих бетонних блоків та важких, схожих на мостові ферми, іржавих металоконструкцій; барикади, складені з мішків з намоклим піском, обплетені гірляндами колючого дроту; кулеметні гнізда та батареї застарілих пускових ракетних установок «Світязь-38» – виглядали досить грізно для тих, хто нічого не тямив у військовій справі. Оборонна здатність Києва вражала, мабуть, лише селян, які приїздили на конях, щоб виміняти продукти харчування на золото, коштовності, ліки та наркотики. Для тих, хто забажав би проникнути вглиб міста та атакувати життєво важливі центри, захисна лінія була дірявою: в ній можна було знайти десятки проходів, прихованих підступів, неконтрольованих ділянок. Все питання в тому, який тип війни очікував Київ.

Перевірка документів, яку вели двоє студентів – хлопець і дівчина в таких самих, як у Олі Гудими, чорних беретах з тризубом, – також скидалася скоріше на декоративний ритуал, ніж на серйозний контртерористичний захід. Привітавшись з Олею та капітаном Середою і не подивившись на їхні перепустки, вони навіть не зазирнули в середину автомобіля, байдуже ковзнули поглядом по тимчасовому посвідченню Гайдука – члена вже неіснуючого Фронту визволення України, термін дії якого закінчився у жовтні 2077 року, й махнули рукою: проїжджайте. Своє старе посвідчення Гайдук знайшов у торбі, що зберігалася в сіні від того часу, як він помер. Там же лежала американська водійська ліцензія.

– Ви звідки, молоді люди? – спитав Гайдук перевіряльників.

– Члени революційної бригади імені Героїв Крут, – сказала, шморгаючи носом, дівчина в старому чоловічому пальті, підперезаному білим ременем з візерунчастою позолоченою пряжкою з літерами «DG». Ця тендітна дівчина змерзла, з червоного носа безупинно текли соплі.

– Людей не вистачає, – зітхнув Середа. – Ледве сформували поховальні команди, які прочісують вулиці і будинки, шукають мертвих…

Темно–сірі Київські гори здичавіло громадились ліворуч від мокрої порожньої дороги, якою повільно сунув «Козак Мамай». Проминувши лівий поворот до Аскольдової могили, вони попрямували на Поділ. Опинившись на Контрактовій площі між пам'ятником Сковороді та будівлями Києво–Могилянської академії, «Козак Мамай», пихкаючи синім димом, зупинився.

– Приїхали, – весело зістрибнула з кабіни Оля. – Ви почекайте, Ігорю Петровичу ми підемо до штабу оформимо вам необхідні документи – на їдальню й проживання.

Вони з Середою зникли у великому жовтому корпусі з білими колонами. Гайдука вразило, що всередині в корпусі працювало електричне освітлення. Це здавалося такою ж фантастикою, як працюючий комп'ютер Нестора–літописця або аварійне світло в палаці гетьмана.

Відразу зрозумів, звідки світло: перед самим корпусом академії стояв старовинний, схожий на паровоз, локомобіль, який наповнював Контрактову площу гуркотом і чорним вугільним димом. Біля парової установки громадилася чорна гора антрациту Від локомобіля йшли довїї паси до двох електрогенераторів. Гайдук зрадів, побачивши в цьому першому після Темряви, світлі добрий знак, надію на майбутнє.

– Пробачте, Ігорю Петровичу – звернувся до нього водій «Козака Мамая», який курив самокрутку сидячи на приступці автомобіля й гріючись від газогенераторної пічки. – Ви мене не пам'ятаєте?

– Ні, – здивовано подивився Гайдук на цього непримітного, мовчазного чоловіка в авіаційній шкіряній куртці.

– Я – пілот «черепахи». Крук моє прізвище. Працював під командою Григорія Івановича Невінчаного. Пару разів літав з вами. До Басманова. Пам'ятаєте?

– Звичайно, – відповів Гайдук, все одно не пригадуючи цієї людини. – А де Невінчаний? Ви щось чули про нього?

Водій–пілот загасив самокрутку об колесо й похитав головою:

– Ні. Хотів би вірити, що він живий… Хочу попросити вас, пане генерале: візьміть мене до себе. Поки з оцим одороблом «Мамаєм», а потім, може, й «черепаху» піднімемо в повітря. В мене є одна ідея…

Тут повернулася Оля й вручила Гайдуку пластикові картки й талони.

– Ходімо обідати. Тут у підвалі наша їдальня. А житимете поруч, на Сковороди. Там наш гуртожиток. У вас буде невеличка кімнатка… – помовчавши трохи, повідомила: – Я там теж живу. А потім зустрінетесь з Василем Волею.

– Це хто?

– Наш лідер. Голова Центральної координаційної ради революційних організацій України–Руси. Майбутній президент. Ви його знаєте.

– Звідки?

– Насправді він не Воля, а Капран. Пам'ятаєте? Голова Ліги Устима Кармелюка, – пояснила Гудима.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю