Текст книги "Час великої гри. Фантоми 2079 року"

Автор книги: Юрий Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 29 страниц)

3. Співпраця відбуватиметься на взаємовигідній основі, на принципах поваги до інтересів партнерів та взаємодопомоги; обидві сторони поділяють такі євроатлантичні цінності, як демократія, свобода, верховенство права.

4. Україна–Русь відкриває свої шляхи сполучення, транзитні маршрути та телекомунікації для країн та корпорацій, інтереси яких представляє Клуб Локарно.

5. У свою чергу Клуб Локарно надає політичне, фінансово–еконо–мічне та технологічне (включаючи нові види озброєнь) сприяння державі Україна–Русь у відбудові фінансової системи, інфраструктури, сільського господарства, військово–промислового та телекомунікаційного комплексів.

6. Взаємодія здійснюється за принципом «зерно в обмін на технології».

7. Україна–Русь прихильно розглядатиме проекти, запропоновані Клубом Локарно, щодо створення спільних підприємству сільському господарстві, енергетичному, оборонному, фармацевтичному і телекомунікаційному секторах.

8. Співпраця між Україною–Руссю та Клубом Локарно починається негайно, після підписання цього протоколу президентом держави В. Волею та виконавчим директором Клубу Локарно Еммануїлом Голдстайном.

9. Для обговорення всіх практичних аспектів виконання протоколу створюється двостороння комісія, на чолі якої стоять:

Від України–Руси – начальник Розвідувального комітету (РОК, ІпСот) України–Руси, радник президента з безпеки, генерал–полковник Ігор Гайдук.

Від Клубу Локарно – екс–прем'єр–міністр Великобританії п. Гаролд Міллібранд, виконавчий секретар клубу.

Протокол не підлягає публікації в ЗМІ та ратифікації в парламентах зацікавлених країн.

* * *

Вже коли прощалися ввечері на причалі, дякуючи один одному за добре зроблену роботу Міллібранд, дивлячись кудись вбік, наче ненароком, спитав:

– Генерале, ви нічого не чули про ваш Чорнобиль? Я маю на увазі «Чорнобиль-30».

Гайдук здивовано поглянув у вічі Міллібранду наче чесний школяр, якого запідозрили у користуванні шпаргалкою, але екс–прем'єр–міністр не схотів зустрітися з його поглядом, продовжуючи вивчати архітектуру Локарно.

– Нічого не чув. А що – щось трапилось? Я думав, що про Чорнобиль всі уже забули.

– Забудьмо і ми про це, – Міллібранд з неочікуваною силою та енергією потиснув Гайдукові руку і сів до свого чорно–срібного, як катафалк, «Роллс–Ройса».

Фрідман також почав прощатися з Гайдуком, поскаржившись на нездужання дружини, якій не допоміг Суздаль. Гайдук згадав свідчення Святополка Рьонгвальда–Блідого, який повідомив, що ніякої дружини Фрідман до Суздаля не привозив: його супроводжували двоє хлопчиків–сефардів з Ефіопії. Його коханці. Пізнання цієї маленької приватної таємниці в епоху всесвітньої розпусти аж ніяк не потішило військового розвідника. Тільки додало невеличкий штришок до портрета Фрідмана.

Доторкнувшись до спітнілої долоні Фрідмана і одразу забравши руку Гайдук спитав:

– Якщо не секрет – що ви пили вчора під час обіду? Білий сік.

Фрідман вишкірив свої білосніжні зуби.

– Це айран. Турецький айран. Рекомендую, генерале. Підвищує потенцію, поліпшує травлення.

Йому подали не бачений Гайдуком гібрид автомобіля та літального апарата, який після того, як за Фрідманом та його охоронцями захлопнулись дверцята, стрибнув чорним вороном угору і зник у напрямі Альп.

48

Пізно увечері того ж дня (вилітали з Локарно вранці о 7.00 AM), коли Гайдук працював з лептоном, шифруючи певні документи, надані йому Фрідманом, і роблячи помітки, до його кімнати без стуку ввалився Невінчаний і одразу впав на коліна. «Чи він п'яний, чи я знову – отець Фавн?» – подумав з острахом генерал і кинувся підводити обважнілого Невінчаного. Запаху алкоголю не відчув.

– Тільки не сердьтеся, Ігорю Петровичу Але я не їду з вами.

Ці слова боляче зачепили Гайдука – набагато сильніше, ніж міг уявити. Втрачав ще одну близьку людину.

– Що сталося?

– Нічого не сталося, – не піднімався з колін Невінчаний. – Совість замучила. Не можу повертатися зараз.

– Григорію Івановичу заспокойтеся. Встаньте з підлоги. Коліна болітимуть. І розкажіть усе по порядку.

Невінчаному важко було підвестися: він спробував спертися на стілець, але не вийшло. Гайдук подав йому руку допоміг.

– Немає ніякого порядку Ігорю Петровичу – важко сів за стіл Невінчаний, опустивши голову – Життя моє – суцільне пекло.

– Вип'єте? – запропонував Гайдук.

– Ні, – рішуче відмовився Невінчаний, і це ще більше вразило генерала. – Просто вислухайте мене. Пам'ятаєте, як ми з вами розпрощалися біля Вінниці… того дня, коли російські ракети летіли над нами?

– До кінця своїх днів не забуду.

– Ви вирішили повертатися до Києва. А ми з полковником Палієм пішли на Вінницю. Страшна картина. На вулицях – нікого. Темрява… Ми одні. Якісь бандюки до нас кинулися – ми їх пристрелили. Палій сказав мені, що добиратиметься до Тульчина. Там жили його батьки. А я вирішив йти до Греції.

– До Греції? – не повірив Гайдук.

– А що тут дивного? Там залишилася моя сім'я… на Родосі. Віра з дівчатами… Жили в рибальській халупі біля моря… І чого ви дивуєтесь? Наші предки ходили до Греції, на гору Афон. Я сам читав. Коротше – я вирішив йти, шукати Віру Хоча, по правді скажу вам, нам не треба було тоді розбігатися. Треба було разом триматися…

– Треба, – підтвердив Гайдук. І подумав: «Шукати Віру Ми всі розійшлися шукати віру».

– Головне було – пройти через Румунію… до Болгарії. Бо якби румуни здогадалися, хто я такий і що робив під час війни, мені був би кінець. Я з Вінниці пішов до Могилева–Подільського. Там у мене друг старий жив, ще в дивізійній розвідці разом служили. На другому боці Дністра – Молдова. Село Атаки. Зайшов до друга, щоб він зробив мені якісь документи для Європи… Мовляв, я Грегор Іонеско чи Петреско, молдаванин темний… знаю кілька слів румунською… Думав, пройду А що? – Невінчаний підняв голову й у в світлих очах його засвітилися зухвалі блищики. – Держави всі впали. Темрява, паніка, кордонів не існує, повний бардак. Ідеальний час для гулів по Європі. Такий був план…

Невінчаний надовго замовк, а Гайдук і справді почував себе отцем Фавном – Георгієм, тільки бойового прапора не вистачало, щоб покрити голову Невінчаного. Не перебивав його, не спонукав до прискорення розповіді, знаючи, що сповідь – як ріка: бурхлива і нестримна у своїх верхів'ях і застійна й пересохла у розлогому піщаному річищі.

– Плани… плани… Чого все варте? – Невінчаний обмацував пальцем бороду яку так і не поголив. – Я захворів, і друг… падлюка цей. Шнур, вигнав мене на вулицю… і я пішов в Атаки… рачки повз по мосту де нікого не було. Чорний Мор звалив мене. А на тому березі побачив мене старий циган, який продавав мідні тази… і покликав її. Не пам'ятаю, як цигани підважили мене на воза… і я втратив свідомість… А коли оклигав, мені здалося, що наді мною стоїть сама діва Марія. Ви вірите?

– Вірю, – хитнув головою Гайдук.

– А я й досі не вірю, – стукнув кулаком по столу Невінчаний. – Бо то справді була діва Марія. Ну не зовсім діва – двоє хлопців у неї було, і не зовсім Марія. Її звали Маріола… чи Маріоара… я її Марійкою звав. Небесної краси жінка – висока, ставна, смаглява… знаєте, яку тій пісні: «там смуглянка, молдаванка собирала виноград»… чорні брови і божественні очі… а які груди! Вірите?

– Вірю, – сказав Гайдук.

– А я не вірю! Все здається, що мара якась… Чоловік її пішов до Румунії й не повернувся… Вона виходила мене, а потім лягла зі мною… І це було краще за всі ліки, за всі її бульйони та трави. Ви не повірите, Ігорю Петровичу.

– Повірю, – сказав Гайдук і подумав: «Ще одна Зара».

Невінчаний почав бити себе по лисій голові, але робив це не дуже охоче, а так – для годиться, позиркуючи на генерала – яке враження справило це дійство, запозичене з провінційних театрів.

– Тут без чаклунства не обійшлося. Від неї йшов якийсь дивний, незрозумілий запах. Ні, не парфуми. Щось інше. Одного разу я побачив пляшку з зеленою рідиною. Подумав – ось воно, приворот–зілля.

Потім, коли одужав, прочитав напис на пляшці: лістерин. Для дезінфекції. Щоб не захворіти від мене… Маріола не захворіла… це я, чорт лисий, захворів на неї Бо коли одужав – залишився з Марійкою. Чоловік її був ковалем, мав невеличку кузню. Жили вони на Каларашівці, біля жіночого монастиря… Там місця божественні, Ігорю Петровичу Гори, ліс густий, джерельця води чистої… як у раю. І все це на березі Дністра. Ну я почав потроху в кузні працювати… Йона, старший син Маріоли, допомагав мені. Важко було – темрява, злидні, мор, але я, грішним ділом, вирішив там залишитися. Я не пішов шукати Віру а залишився… Уявляєте? Але ж я люблю Віру і своїх дівчат, ви мені вірите?

Гайдук дипломатично промовчав.

– Я зрадник, зрадник! – знову Невінчаний наніс кілька ударів долонею по черепу – Відпустіть мене… піду до Греції.

– Відпускаю, – сказав Гайдук, не додавши при цьому: «гріхи твої». Бо гріхи Невінчаного були й гріхами Гайдука. – Але за однієї умови.

Невінчаний перестав ляскати себе по лисині й уважно втупився хитрим поглядом в Гайдука.

– Мене також мучать мої гріхи, Григорію Івановичу Мучить доля мами… Тому після Греції прошу вас піти до Польщі. Це майже по дорозі, – він відірвав аркушик з блокнотика, що лежав біля телефона. Черкнув на папірці з написом «Villa Dolce Vita» кілька слів та цифр й дав Невінчаному який перестав розігрувати героя давньогрецької (чи новомолдавської) трагедії й усміхнувся так радісно, що Гайдук подумав: якщо не знайде Віру з дівчатами, то до Маріоли неодмінно зазирне. – Тільки не застрягніть знову в цих Атаках.

– Ні, – сумно похилив голову Невінчаний. – Повернувся чоловік Марійки – страшний циган з одним оком – і побив мене. А Йона йому допомагав. Вірите?

– Вірю, – ледь не розсміявся Гайдук.

– Але я слід залишив їй у животі. Глибокий слід. Цікаво мені знати, хто народився. Хлопчик чи дівчина? Бо від мене тільки дівчата народжуються.

– Коли і як ви підете?

– Ігорю Петровичу прошу вас відпустити зі мною охоронця Віктора, – Невінчаний вирішив «прокачати» Гайдука по повній програмі. – Він мови знає і наречену хоче розшукати в Італії.

Гайдук присвиснув.

– Тут у вас ціле пан'європейське турне намічається. Ось, візьміть.

Він витягнув з сумки жовту замшеву торбинку з золотими імперіалами, випущеними років двадцять тому європейським резервним банком, коли розпадався Європейський Союз, і віддав торбинку Невінчаному.

Той сказав, що від'їжджають вони негайно – їх чекає найнята Віктором карета, яка довезе їх до Мілана.

Обнялися міцно. Невінчаний ще раз схлипнув для порядку а Гайдукові стало боляче, бо не знав, чи побачаться ще колись. Так і забув спитати, чому Невінчаний після Атак опинився саме в ЗЕК–Пб, де зустрів Гайдука біля церкви.

Вночі Гайдука знову мучило безсоння, терзали думки про маму та Олю. Думав болісно: чи не надурили його хлопці зі Світового уряду з угодою про ЗОМБІ і чи погодиться з її положеннями Василь Воля? Хто в цей Нульовий Час може поручитися за виконання будь–яких договорів? Велика Гра – жорстока річ.

У плетиві цих думок Гайдук раптом згадав, що Невінчаний, розповідаючи про свою історію кохання до Маріоли й свого вигнання з раю старим циганом, жодного разу не вимовив своє бойове гасло «бляха–муха».

Чи можна в це повірити?

49

Перше сонячне вікно у хмарах, що чорним коконом сповивали Землю, виникло у Тибеті, в колисці Людства, точніше над Лхасою. Бо саме тут оселився Бог. Духовний вождь Тибету – Далай–Лама XVI, який після повалення китайської окупаційної влади повернувся до Лхаси і розмістився в палаці Потала, люб'язно поступився Богові своєю літньою резиденцією – палацом Нарбулінгка, де все тішило Богову душу – і свіжа зелень бамбукових заростів, і озерця прозорої гірської води, і білокамінні постаті левів із зеленими бородами, і священна тиша в кімнатах, де легко було молитися й думати.

За всю історію існування Землі Бог уперше зіткнувся з ситуацією відсутності часу. Нульового Часу: якщо в момент створення Ним Всесвіту за допомогою Великого Вибуху часу взагалі не існувало й не могло існувати, бо таким був фізико–математичний розрахунок цього проекту, то зупинка часу після випадкових, неочікуваних, не санкціонованих Богом ядерних вибухів стала неприємною несподіванкою, яка поставила перед Богом і Людством цілу низку складних питань:

– як довго може тривати Безчасся?

– чи дає Час Zero право на повну денонсацію, забуття, ігнорування всіх попередніх Божих заповідей, людських законів та історичних традицій?

– чи справді в умовах відсутності часу можна вирватися зі старих політичних, релігійних, національних та інших гетто, зламати всі стіни й кордони, позбутися всіх табу й почати знову – з чистого аркуша – творити нові громади, нації, держави – тобто абсолютно нову дійсність, незалежну від минулого?

Бог скликав глобальну нараду, на яку запросив свого улюбленого Сина Ісуса Христа, пророків та апостолів; учасники наради зліталися тихо, як птахи небесні, не привертаючи до себе жодної уваги мешканців Лхаси, оскільки в цей час святкувався Сагаалган – буддійський Новий Рік. На відміну від яскравих, червоних і помаранчевих, буддійських строїв, учасники наради, що зібралися в бамбуковій залі палацу Нарбулінгка, вдягнені були в біле.

Означивши проблему. Бог попросив висловитися, пообіцявши вислухати всіх.

Зіткнулися дві думки – Святого апостола Павла, який категорично виступив проти ліквідації попередньої спадщини людства, особливо заповідей Божих та Святого Письма, що могло б призвести до руйнівних наслідків і повалення освяченої тисячами років розвитку людської цивілізації, яка базується на усталеному Богом світопорядку Всі спроби перекреслити попередній шлях людства є надзвичайно небезпечними. Святий апостол Павло навів приклад, звернувши увагу учасників наради на події в Україні, де місцева націоналістична верхівка, використовуючи як привід Нульовий Час і Велику Темряву, вирішила з самого початку будувати історію своєї нової держави, ігноруючи вічні. Богом дані типологічні особливості українського характеру – тупу покірливість, почуття меншовартості, зрадництво, духовне холуйство, заздрість і продажність. «Звичайно, – підкреслив Святий апостол Павло, – не може йти мови про якийсь успіх на цьому згубному шляху: якщо пекло перейменувати на рай, від цього ніщо не зміниться. Дияволів можна пофарбувати набіло, але хвости в них залишаться» (сміх у залі, оплески).

Апостол Фома не погодився з міркуваннями Павла і заявив, що зараз саме той час, коли Бог має можливість запровадити необхідні реформи, докорінно змінити саму парадигму життя на Землі, враховуючи екологічну кризу, й дати людям новий, удосконалений закон.

«Безвірництво, цинізм, втрата довіри до всіх інституцій, в тому числі до Бога, сягають глобальних вимірів і є надзвичайно небезпечними. Рівень несвободи на Землі зріс до критичних величин. Люди не вірять нам, бачачи, що їх переслідують несправедливість, страждання, поневолення, злидні. За всієї моєї поваги до апостола Павла, я не заганяв би Україну в стару іржаву клітку, а навпаки – дав би цьому доброму християнському народові, серед якого багато доброчесних, мужніх і світлих людей, шанс побудувати дійсно справедливу, добробутну державу. Дайте Україні шанс!»

На нараді в Лхасі виразно означився конфлікт між табором консерваторів, які виступають проти будь–яких змін, та реформаторами. Один з младореформаторів, євангеліст – лікар і письменник Лука запропонував переглянути всю систему відносин між Богом і людьми, твердячи, що в іншому випадку світобудову спіткає крах. Євангеліст Матвій, як колишній працівник державної податкової адміністрації Риму, закликав звернути більшу увагу на питання соціальної несправедливості, які породжують спалахи насильства на Землі. Ще один оратор, молодший апостол Варрава, запропонував знову вислати Сина Божого Ісуса з його смертною місією на Землю – аби відновити віру людей в Бога і тим самим зрушити Нульовий Час з місця. Ця провокаційна пропозиція викликала особливо палкі протести й дуже не сподобалась Богу, бо ставила його в незручне становище: повторно посилати на муки і смерть Христа, особливо в час, коли Ізраїль та Іран обмінялися ядерними ударами, коли Єрусалим випалений радіоактивним промінням, – чи це не вершина безглуздя і визнання власного безсилля?

Тому Бог прийняв мудре, як і завжди, рішення:

1. Залишити у повній недоторканості всі фундаментальні постулати свого віровчення та світобудови, незважаючи на будь–які зупинки часу.

2. Для оцінки нової ситуації на Землі таємно вислати до народів людських п'ятдесят апостолів і пророків, надавши їм відповідну сучасну форму існування.

3. Створити погоджувальну раду куди мають увійти порівну представники консерваторів та реформаторів для прийняття узгодженого рішення щодо виходу з абсолютно нової ситуації в історії Всесвіту.

Частина четверта. СЛИЗОВИКИ

50

Гайдук отримав запрошення Василя Волі прибути на засідання Вищої державної ради, яке мало відбутися у понеділок, З квітня, о 10.00 AM у Палаці президента. Тема засідання – внутрішня ситуація в державі.

Василь Воля вирішив розмістити президентський палац в Українському домі – мармуровому будинку язичницької ассиро–вавилонської комуністичної архітектури. Мета цієї конструкції, криво поставленої на початку Хрещатика, була одна: стати зовнішньою оболонкою, охоронною шкаралупою, презервативом для розміщення всередині головного Ідола країни. Навколо тридцятиметрового заввишки простору залишеного для Ідола, закручувалася спіраль допоміжних приміщень та залів. Свою резиденцію Воля розмістив навпроти Українського дому – у будинку колишньої філармонії. Це було зручно і демократично – не відриваючись від життя народу в центрі Києва, не потребуючи броньованих кортежів для пересування (палац і резиденцію президента України–Руси з'єднував підземний тунель) і тим самим не дратуючи і без того змучених нещастями киян. Крім того, поряд, на Подолі, у China‑town, дислокований був корпус китайських народних добровольців, на захист яких покладався молодий президент.

При вході китайські гвардійці в яскравих гуцульських строях – коротких сардаках з червоного сукна, під якими крилися теплі бронекептарі, – ретельно перевірили документи Гайдука, пропустили через сканер і прилад для ідентифікації сітківки ока; Гайдук звернув увагу на те, що на озброєнні цих китайсько–карпатських воїнів з'явилися автомати нової конструкції, яких ще не бачив: чотириствольні, з важким квадратним магазином, наче в англійських старих кулеметів.

Всередині палацу здіймався дерев'яний гігантський тотем – постать Перуна, обпалена блискавками на Софійському майдані: спалене волосся замінили новим, обгорілу поверхню пофарбували наново, титановий меч тепер не дивився в небо, а вістря його встромлене було в мармуровий постамент, на якому стояв Перун. Керамічного бика не було – мабуть, не вмістився. Це все нагадало Гайдукові Національний музей в Оттаві, розташований на лівому – французькому – березі ріки, навпроти парламенту. В музеї тому зберігалися височезні індіанські тотеми, вохряно–рудого кольору з численними чорними очима на зеленому тлі, з воронячими дзьобами та людськими ногами. Довкола Перуна стояла почесна варта рідновірів – хлопці та дівчата з натхненно–урочистими обличчями у білих довгих сорочках, з сокирами і мечами в руках.

Кабінет свій Василь Воля розташував на самому вершечку башти – кругла зала з шістнадцятьма вікнами, прикрашеними барвистими вітражами. Щоправда, жодне світло у вікна ще не зазирало, вітражі були похмуро–темні, як і небо над Києвом, але електричного світла всередині кабінету було вдосталь.

Над столом Волі висіли уже знайомі Гайдуку роги бика, а археологічні знахідки президента були вигадливо вкомпоновані в підсвічені зсередини скляні шафи, що самі по собі сприймалися, як музейні експонати. Навпроти президентського письмового столу не захаращеного жодними паперами, стояв круглий стіл для засідань на тридцять місць. В середині кола, замкнутого столом, на спеціальній підставці розмістився цілий гай бонсаїв – карликових дерев–азалій, що рожевим і темно–червоним цвітом мали створювати урочисто–радісний настрій.

Та нерадісною була розмова.

Василь Воля, змарнілий, з суворим виглядом, оглянув усіх присутніх, наче рахував – хто прийшов, хто і з яких причин відсутній. Поряд, з правого боку сиділа Богошитська з восковим, як здалося Гайдуку лицем покійниці. З лівого боку – Чаленко у незмінному чорному мундирі. Тепер уже не Богошитська подавала гостям Волі каву – подавали їй вимуштрувані хлопці з управління охорони.

Гайдук відчув, що за час його відсутності щось трапилось, щось змінилось – наче помінялася картинка калейдоскопа після чергового повороту тубуса.

– Шановне товариство, – кудись зникли «брати і сестри», – останніми днями мала місце серія вибухів у Києві, Харкові, Донецьку, Одесі, Дніпрохрестовську, Криму та Львові. Загинуло двісті п'ятдесят три чоловіки, поранених – сто сімдесят один. Почерк терористів той самий, як і під час засідання Всеукраїнського віча на Подолі: вибух автомобіля, великої потужності заряд з дистанційним управлінням.

Вибухівка своя, українська. Жоден з терористів – підкреслюю, жоден – досі так і не схоплений. Єдина зачіпка, яка в нас є – це непідтверджена заява якоїсь нікому не відомої організації про оголошення тотальної війни нашій державі. Думаю, ви розумієте, наскільки відповідальний період переживає держава: почалася виборча кампанія, ледве–ледве налагоджуються діалог і обмін товарами між містами і землями, нас чекають закінчення Великої Темряви і посівна кампанія, відродження зруйнованої економіки і розбудова сил правопорядку.

І в цей критичний час хтось – і це ваша відповідальність, пане Чаленку знати, хто цей хтось, – Воля гнівно повернув голову до генерала з косичкою, – намагається зірвати процес державотворення, довести, що ми – нікудишня держава, яка не може ні себе, ні народ наш захистити. Що порадите зробити? Оголосити надзвичайний стан? Але це означає – розписатись у власному безсиллі. Люди скажуть: чого варті ці керівники і ця держава, якщо не можуть упіймати купку зловмисників–терористів? я слухаю вас.

Всі пригнічено мовчали. Гайдук дивився на азалії, які здалися йому плямою крові на асфальті. Ні газети, ні двогодинна програма урядового телебачення не повідомляли про терористичні акти, що відкрило простір для чуток і домислів – мовляв, готується підрив ледве відновлених електростанцій та хлібопекарень, водогінної мережі й залізничних станцій. «Це перше серйозне випробування для держави, для всіх нас», – подумав він. На його подив, першим узяв слово не Чаленко, а Богошитська.

– Я думаю, шя–я-новні, – розмірено–дидактично мовила вона, роблячи наголос на шиплячому – що маємо справу з добре спланованою, широкомасштабною провокацією ворогів нашого президента – Василя Волі. Наголошую: саме проти шя–я-новного Василя Маркіяновича. Комусь не хочеться миру в державі, особливо напередодні виборів. Комусь дуже не хочеться, щоб держава була демократичною, вільною. Що ж, – окинула холодним поглядом присутніх Богошитська. – Можна це змінити. Врешті–решт, з часів Київської Русі суспільство було поділене на правлячий клас, русь – тобто збройні загони князя, і на смердів – тодішню напіврабську біомасу Можливо, нам варто повернутися до цього устрою? – вороняче око Богошитської, як на індіанському тотемі, незмигно застигло на профільному зрізі глави канцелярії. – Може, давайте оголосимо нашого шя–я-новного президента великим князем Київським, керівників міст і земель – князями, а смердів – смердами? І не будемо проводити вибори? А всіх підозрюваних у тероризмі відправимо на шибеницю без суду та слідства – як це робили наші предки?

Запала ще похмуріша мовчанка. Ніхто не хотів зв'язуватися з цією фарбованою відьмою, про яку кружляли різні чутки – одна гірша за іншу Казали, що вона походить з секти вампірів, що, скуштувавши молодої буйної крові Василя Волі, причарувала його і тепер відкрито живе з ним у резиденції – філармонії. Казали, що займається чорною магією й, вирішуючи кадрові питання, виколює на цифрових фото очі немилим її серцю кандидатам. Гайдук не міг сміятися, коли слухав ці плітки, знаючи достеменно, що Ерна Еріхівна докладає всіх зусиль, щоб ізолювати його та Олю від Василя Волі, використовуючи весь класичний, домодерний, модерний та постмодерний арсенал інтриг та інсинуацій. Сказане Богошитською було не просто провокацією – це зрозуміли всі, – а добре продуманою пробною кулею: як відреагують члени Вищої державної ради? Може, і справді проголосять Волю великим князем Київським Василем Першим? І не потрібними будуть президентські вибори.

Вирішив промовчати, послухати, що скажуть інші.

Слово надали Никанору Петропавловичу Єфім'єву – прем'єр–міністру Усмішка на мідному широчезному обличчі економіста, вченого, бізнесмена і державного діяча надавала боксеборцю цілком добродушного вигляду а сплюснуті покручі–вуха, схожі на маленькі вареники, викликали навіть симпатію, співчуття. Насправді ж за Єфім'євим, який деякий час працював бригадиром у Басманова, залишилися лежати у покинутих шахтних стволах тисячі трупів бунтівників, які не хотіли підкорятися законам індустріальної імперії «Вуглесталь», створеної ще за часів Махуна. Єфім'єв оточував сім'ї вбитих ним бунтівників опікою, а дітей брав на виховання у Всесвітню школу реслінгу в Макіївці.

Єфім'єв відливав важкі, наче чавун, слова:

– Донецко–украинская республика решительно отвергает все измышления о шахтном происхождении взрывчатки, используемой во время взрывов. Как премьер–министр Руси–Украины я поддержу самые жестокие меры, направленные против террористов. Я готов выделить большие суммы из державного бюджета для борьбы с подрывниками. Донбасс порожняк не гонит.

– АЗУП категорично засуджує терористичні акти, – мелодійний голос Індіри Голембієвської пробудив Гайдука від невеселої задуми. – Але ми обурені спробами декого з керівництва звинуватити в цих акціях вихідців з Азії. Департамент безпеки АЗУП провів своє внутрішнє розслідування й дійшов висновку про непричетність до терактів іммігрантів з Азії. Сенат готовий негайно розглянути і прийняти закони, спрямовані на посилення боротьби з тероризмом. Можливо, пане президенте, доцільно відкласти парламентські і президентські вибори хоч на рік, щоб не збурювати народ на політичне протистояння.

– Про те, щоб відкласти вибори, не може бути й мови, шя–я-новна пані Індіро, – карбувала відповідь Богошитська. – Особливо президентських. Якби моя воля, я прискорила б їх, щоб якнайшвидше легітимізувати владу шя–я-новного Василя Маркіяновича. Адже президент – це наше все, наш символ, наш прапор. Василь Маркіянович, як справжній демократ, хоче пройти через всенародні вибори, хоча, на мій погляд, це зайве. А якщо ви, шя–я-новна, боїтесь за результати парламентських виборів, то зніміть свою партію з перегонів.

Богошитська не нагородила Індіру навіть легким поворотом голови в її бік.

«Школа Гегеля», – подумав Гайдук, якому вже доповіли деякі факти з біографії Ерни Еріхівни.

– Дозвольте, Ерно Еріхівно? – принижено спитав Чаленко, звертаючись не до президента, а до начальника канцелярії.

– Вам давно вже годилося б щось сказати, – милостиво дозволила Богошитська.

Чаленко, обсмикуючи вуса і намагаючись стати майже непомітним у цьому кабінеті, почав виправдовуватись:

– ЦУК повністю бере на себе відповідальність за те, що відбувається. Ми повністю поділяємо стурбованість Василя Маркіяновича та Ерни Еріхівни… Ми посилили перевірку автотранспорту проводимо вибіркове блокування вулиць, зміцнили охорону важливих державних об'єктів. Але… не вистачає оперативних працівників і таємних агентів, ще погано налагоджений зв'язок між нашими патрулями, а в окремих землях наших співробітників не допускають до проведення оперативно–розшукових дій.

– Де, в яких землях? – спитала Богошитська. – Ми розберемося з цим?

– Так, так, – підтвердив Василь Воля. – Закони Конфедерації мусять виконуватись на всій її території. Це зрозуміло всім присутнім? Слідство веде ЦУК, і прошу всіх сприяти конфедеративним спецслужбам.

Засідання закінчили, так ні до чого конкретно не домовившись. Воля попросив залишитись Богошитську Чаленка і Гайдука і спитав безпомічно, коли інші члени Вищої державної ради покинули кабінет:

– Що будемо робити?

– Пане президенте, – перервав мовчання Гайдук. – Ви читали доповідну Ольги Гудими, адресовану вам?

– Гудими… Гудими… – затуманено перепитав Воля, наче не пригадуючи таку комашку – Ні, не бачив. А що там?

– Я дуже шкодую, що цей документ не дійшов до вас. Нагадаю, що Оля Гудима – заступник міністра соціальної опіки, колишній ваш заступник по ЦКР. Моя дружина.

Богошитська виявила більшу ніж дотепер, нервову рухливість.

– Ця доповідна в мене, Василю Маркіяновичу Але я не думаю, що вона гідна високої уваги президента України–Руси. Вона цікава лише тим, що написана дружиною шя–я-новного Ігоря Петровича.

– Вона цікава тим, – відчуваючи приступ непогамованої люті, вимовив Гайдук, скандуючи слова й копіюючи Богошитську – шя–я-нов–на Ерно Еріхівно, що торкається нового, трагічного соціального явища XXI століття – зростання суспільств групускул, руху який набув особливої сили після Великого Вибуху і під час Великої Темряви.

– Ви б краще розповіли, шя–я-новний Ігорю Петровичу про успіхи вашого Розвідувального комітету в пошуках терористів, які, на думку Василя Маркіяновича, яку я повністю поділяю, заслані з‑за кордону.

– Не перебивайте мене, – тихо, з погрозою в голосі сказав Гайдук так, що Богошитська застигла з чашкою кави в руці. – Так ось, Гудима в доповідній описує масовий рух під назвою «Країна без держави», що поширюється серед молоді. Державу зневажають, державу ненавидять, державі не довіряють. Якщо колись революціонери боролися проти поганої, на їх погляд, держави, щоб збудувати добру державу – врешті–решт і ви, пане президенте, боролися проти держави гетьмана за державу більш справедливу – то тепер цей новий рух становить значну небезпеку їхнє гасло: «Не віримо, не хочемо, не будемо».

– Ви думаєте, що саме учасники цього руху підривають Україну–Русь? – нарешті Василь Воля взяв ініціативу розмови на себе.

Гайдук поклав копію Олиної доповідної на стіл президенту.

– Тут ідеться про цей рух. Він дуже неоднорідний, є Біле братство, куди входять наркомани, хворі на СНІД, геї, так звані вампіри та інші асоціальні групи. Білі – менш політизовані, але не приймають державу в її традиційних формах. А є червоні та чорні бригади – радикальний антидержавний рух, куди також входять як праві, так і ліві екстремісти – нацисти, ісламські фундаменталісти, комуно–анархісти – так званий КОМАН. Не виключено, що…