Текст книги "Час великої гри. Фантоми 2079 року"

Автор книги: Юрий Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 29 страниц)

Завдяки сповідям Фавн дізнався не тільки про великі і малі гріхи цих людей, про тих демонів, що терзали їхні душі; йому також поступово відкривалися й ті підспудні речі, що завжди супроводжують, як лишайник дерево, будь–яку справу – найшляхетнішу будь–яку організацію – навіть найсправедливішу Фавнові ставали відомі в деталях дедалі більше нових і нових таємниць функціонування братства – цього складного механізму самопорятунку народу у годину руїни.

Кілька енергійних людей, на чолі яких стояли Чміль та Мармиза, бачачи безвладдя, спустошення й розгул бандитизму створили братство, яке почало наводити порядок (це означало – розстрілювали безжально кожного затриманого на місці злочину бандита й мародера). До братства потяглися добровольці, які кров'ю підписали його статут. Братство давало надію на виживання від голоду ощадливо розподіляючи серед братчиків запаси харчів, знайдених на продовольчих складах. В особі Чміля та його побратимів поєднувалися адміністративна влада округи, суд, каральні органи та збройний захист людей. Виявилося, що братчиків було набагато більше, ніж два десятки, як спочатку думав Фавн, – понад три сотні членів братства жили в поблизьких селах і, маючи зброю, при потребі брали участь у збройних акціях. Селяни, повіривши у справедливість братства, почали допомагати їжею та кіньми. Будь–яка партійна діяльність заборонялася, ніякої виборної демократії не передбачалося. Гаслом братства було:

ЗЕМЛЯ. ВОЛЯ. УКРАЇНА.

Братство нікому не підпорядковувалося, лише інколи координувало свої дії з Києво–Могилянським братством – сотенний Чміль знав там кількох людей і довіряв їм.

Разом з тим, сповідальники розповідали й про менш патетичні справи, про побутовий низький дріб'язок, в який були занурені деякі братчики. Так, люди, які відповідали за харчоблок та запаси їжі, не завжди по справедливості ділили їх, віддаючи по блату частину харчів своїм родичам. Начальник харчового постачання братчик Кирило, золотозубий колишній власник продовольчого магазину в Богуславі, утримував двох коханок у різних селах, ще й підгодовував дружину та численну рідню. Один зі сповідальників розповів, що Кирило скуповує на чорному ринку у киян, тих, які вціліли після Вибуху й переселилися до сіл, золото і коштовності, розраховуючись борошном й м'ясом, що належали братству. Ось чому, коли під час спільної молитви і вечері Фавн запропонував організувати сироти–нець при братстві, щоб підгодовувати голодних сиріт, Кирило різко заперечив, кажучи, що братчики самі ледве зводять кінці з кінцями. Чміль підтримав Фавна, чим викликав велике невдоволення Кирила і двох його найближчих посіпак.

За склад зброї, що дістався братчикам від залишків бригади «Батурин», відповідав сержант Мармиза. Але й тут не все було гладко, бо велика партія штурмових автоматів–коротунів НК–МР 5/11 з китайськими набоями безслідно зникла зі складу, а згодом з'явилася у банді Мокрого, який тероризував дальні села. Фавн не розумів, звідки він знає про автомати НК–МР 5/11 і про бойові властивості саме китайських набоїв, коли побачив убитого братчика: черга з цього автомата прошила наскрізь скандинавську кольчугу, що її надів на себе братчик. Звичайні кулі таких кольчуг не пробивали. Розлючені братчики загнали бандита, який убив козака, до порожньої повітки і підпалили її. Він, задихаючись, виповз, кинув на сніг автомат і мішечок з золотом, благав пощадити, але Мармиза миттєво вихопив свій старий «Маузер» С-96 з великою червоною цифрою «9» на руків'ї й вистрілив бандиту в обличчя, знісши тому половину голови: на тій, що залишилась, можна було вивчати анатомію головного мозку, його лівої півкулі. Чміль лаявся, бо треба було спочатку бандита допитати, взнати, куди поділася банда Мокрого, хто їй допомагав, зробити так, як завжди це робив Мармиза, не порушуючи існуючого порядку але Мармиза лише зціпив зуби, погравши жовнами, й пішов у дальній кут двору помочитись. У сніговому заметі залишилась свіжо–жовта, паруюча на морозі глибока дзюрка.

Фавн ні з ким не ділився тим, про що дізнався, живучи в братстві – і не тільки тому що дотримувався таємниці сповіді. Якийсь голос казав йому не втручатися в справи дрібні, що нагадували йому вовтузіння рудої мишви в сіні, коли лежав, помираючи, очікуючи на пришестя Флори. «Я не вчитель їм і не суддя, – думав він. – Є в них інший Вчитель та інший Суддя».

Відчував, хоч і не міг пригадати – коли і де, – що був свідком набагато страшніших злочинів та фатальних пристрастей, які промайнули, наче снігові хмари над замерзлим Дніпром, не залишивши по собі сліду Інколи він ходив на гору що нависала над Дніпром. Провалюючись по пояс у снігу продирався крізь чагарник – кущі бузку та акації – і виходив на лисий вершок, звідки відкривалися обриси Дніпра, закутого в кригу в яку навічно вмерзли засніжені рештки двох десантних барж, й занурені в сутінки далі Лівобережжя. Далеко вище, на правому березі, можна було вгадати три високі труби електростанції – мертві, позбавлені тепла й диму вертикальні стовпи. Ні вогника, ні сліду життя, тільки посвист вітру з півночі й сутінки, що переходили в ніч, але ніколи не закінчувалися ранком.

Щось пов'язувало Фавна з цими дикими місцями, хоча він не пам'ятав світла, блиску живої води, кольору квітучих дерев, бо світ, до якого належав, складався з темних кольорів, навіть сніг був сірий, без іскор, а замети і дерева не відкидали тіней, бо все було тінню.

15

Одного разу вже після Водохреща, прийшов до Фавна Нестор–літописець – зовсім молодий юнак, не зарослий, як інші братчики, колькою щетиною, а вкритий невинним пухом першої молодості. Довготелесий, незграбний, він щохвилини відкидав з правої щоки довге пасмо волосся, яке знову і знову спадало на обличчя; пояснив, що стріляти це йому не заважає, бо в бою зав'язує на голові стрічку – так, як роблять це футболісти, – яка оперізує чоло і потилицю і не дає волоссю розсипатися буйною гривою. Він спотикався в темряві Фавнової печери, ледь не зламав лежанку, не знаходячи собі місця, але потім заспокоївся і, замість стати на коліна, всівся на ослінчик, а Фавн примостився навпроти літописця на ліжку, не роблячи спроби накрити його голову бригадним прапором.

Нестор довго мовчав, наче звикав до темряви, потім спитав:

– Звідки у вас, брате, таке дивне ім'я – Фавн?

– Не знаю, – знизав плечима Фавн.

– А що воно означає – знаєте?

– Ні, – щиро зізнався Фавн. – А що?

– Не чули такий вірш: «Стрибає Фавн, коханець полохливих німф»?

– Ні.

– Мені знайоме ваше обличчя, – Нестор відкинув непокірне волосся. – Ніяк не згадаю, де я бачив вас.

Фавн посміхнувся.

– Коли згадаєш, скажеш. Мені самому цікаво.

– Фавн – пророк, напівбог, напівкозел, напівлюдина. Живе в лісах, – повідомив Нестор, пригадавши курс міфології. – Вовки його бояться.

– Що тебе непокоїть, синку? – спитав Фавн.

– Хочу очистити душу, сповідатися, але не можу…

– Що заважає?

– Я не християнин. Я рідновір. Сповідую рідну дохристиянську віру. Мої боги – то великий Перун, Дажбог, Хоре. А найбільший з них – Числобог. Бог чисел, бог часу.

Фавна знудила розмова з цим басовитим претензійним юнаком, який всюди – на спільних трапезах, на навчаннях чи вечірніх посиденьках – намагався підкреслити свою інакшість, відмінність від інших братчиків, свою філософську зверхність над простими кріпаками, за що братчики платили йому тою ж монетою: зневагою. Бо в боях Нестор показав себе найбільшим боягузом, невміхом, якому то автомат затинало у вирішальну хвилину, то руки трусилися, коли треба було негайно поміняти магазин.

Нестор подивився на хрест, ледь освітлений лампадкою, що висів над столиком.

– Найбільшим нещастям для нашого народу стало прийняття юдохристиянства, – мовив, дивуючись, що Фавн його не перебиває.

– Чи ви знаєте, що дві третини населення Руси – невинні діти, жінки, старі – загинули під час хрещення? Хрест – це знаряддя вбивства. На ньому розпинали наш народ. Ваш несамовитий юдейський пророк та його вчення не придатні для нашого святого і чистого народу Це чужі нам пристрасті, далека від нас віра. Адже Христос і не збирався створювати якусь універсальну релігію… Він удосконалював свою юдейську віру ворожу нам, слов'янам.

Фавн мовчав.

– Чи ви знаєте, що ті, кому ви вклоняєтесь – ваші святі княгиня Ольга та князь Володимир, – одні з найбільших злочинців в історії Руси? Одна – холодна і підступна вбивця невинних людей, а другий – розпусник, що перетрахав тисячі жінок, рабинь, багатожонець, який зрадив рідну віру знищив наших богів. Чули про це?

Фавн нерухомо сидів, не перебиваючи палку промову юнака.

– Ви вкрали в нас народні звичаї, народні свята, просту народну мораль… Ваше християнство перетворило українців на покірливих рабів, на бидло, готове служити будь–якому пану Бо, бачите, ваш Христос учив підставляти ліву щоку коли вам врізали в праву.. Але знайте, ваша юдейська влада кінчається. Наближається Дажбожа революція, кінець Темряви, ми знищимо нав'язане нам юдейське чужовір'я. Наш вождь – князь Святослав, один з найбільших воїнів в історії людства. Його переможний меч – наш символ, його звитяги – приклад для нас. Я – член священної ради рідновірів. Ми створили дружину імені великого князя Руського Святослава і врятуємо землю нашу від заглади. Ми встановимо над Києвом, на місці Софійського собору могутній монумент Перуна, а на місці Печерської лаври збудуємо храм Числобога, в якому служитимуть волхви. Ми знищимо юдохристиян і відновимо в народі прості моральні принципи – чужинцям не довіряй, ворогам не прощай, свого не віддавай, на чуже не зазіхай…

Його пристрасний монолог раптом урвався, лише почути можна було переривчасте й глибоке дихання рідновіра.

– Несторе, – нарешті озвався Фавн.

– Я не Нестор, – злобно прошепотів юний братчик. – І не Маркіян. Я – Воїслав. Тільки нікому не кажіть. Це таємниця.

– Добре, – пообіцяв Фавн. – Що тобі, синку, найбільше хотілося б ужитті робити?

– Знайти чашу Святослава.

– Яку чашу?

– Його череп, оправлений золотом. Це наша святиня. Вона зникла, і я хочу її повернути нашому народу.

– А ще чим хотів би займатися?

– Писати.

– А що вмієш писати? Вірші, прозу?

– Написав поему. «Мертві душі». Тепер пишу літопис братства.

– «Мертві душі» – це про що? – обережно спитав Фавн, щоб часом не образити молодого філософа жахливою підозрою.

– Про юдохристиян. Це вони – мертві душі землі нашої.

Несподівано Нестор став на коліна й почав ридати довго й голосно – так жінки плачуть над покійником, зойком намагаючись побороти смертельну тугу.

Фавн поклав руку на голову Нестора–Маркіяна–Воїслава.

– Два роки тому я закохався, отче, в дівчину з мого курсу. Звали її Зореслава. Була вона головною волхвинею священної ради.

Він виштовхував з себе короткі речення, перериваючи ними ридання й стогони.

– Я покохав її до нестями. Понад усе – понад життя і смерть. Покинув батьків, поселився з Зореславою на Подолі. Ми зняли кімнатку на вулиці Сковороди, Якраз навпроти Могилянки. Наша організація була оголошена гетьманом поза законом. Нам це подобалось. Нам усе подобалось. Брудна кімнатка без ліжка. Таємне капище на Щекавиці. Спільні ігрища навколо ідолів. Вивішування вночі наших прапорів навпроти ДерВару. І кохання на кожному кроці – чи на підлозі, чи в траві, чи в бібліотеці…

Поступово Нестор заспокоювався.

– І раптом напередодні окупації щось сталося. Зореслава пішла від мене. Я збожеволів від туги, почав її всюди шукати. Нарешті хтось зі священної ради підказав мені: вона пішла до Яромисла, старого цапа–волхва, який жив з дванадцятьма жінками. Зореслава стала тринадцятою. Я знайшов їх на Рибальському острові, в напівзруйнованому цеху якогось заводу, там було їхнє лігво. Серед іржавого брухту. Я прийшов туди надвечір й, залізши на електрокар, що стояв у цеху, спостерігав за ними. Спочатку вони пили з чорної великої миски якусь гидоту. Напевно, наркотик. Потім молилися на Яромисла, наче це Дажбог. Падали на коліна, цілували йому ноги… і вище… там такий хрін стояв… що ого! Яромисл був старий, голий, зарослий шерстю, як вепр, він підносив руки догори й вигукував якісь заклинання. А жінки повзали перед ним по цементній підлозі, замурзані мазутом. І серед них Зореслава… Потім почалися дикунські танці й злягання. І першою, з якою це робив старий цап, була Зореслава…

Фавн подумав, що Нестор зараз знову розридається, але той лише ковтнув повітря і продовжував:

– Ніякий порнофільм не може зрівнятися з тим, що я побачив. Так казилися вони до півночі, доки не зморилися і не полягали спати.

– І ти вбив Яромисла? – спитав Фавн.

– Ні, отче, – схлипнув винувато юнак. – Я не можу вбити людину Я жалюгідний боягуз, а не Воїслав… Я підповз уночі до Зореслави, розтермосив її й хотів забрати з собою. Я сказав їй, що прощаю її гріхи, уявляєте? Тільки б вона повернулася до мене.

– Як Христос…

– Який Христос… як нікчемна ганчірка. Але вона сказала, що нікуди не піде й не хоче мене більше бачити. Я став на коліна перед нею, як перед вами, я благав її повернутися до нашої кімнатки, але вона навідріз відмовилась. І сказала мені таке, таке…

Нестор почав знову задихатися.

– Не треба казати… – Фавн лагідно провів рукою по волоссю сповідальника.

– Ні, треба! Треба! Бо я жити з цим не можу.. Якщо не скажу.. Вона сказала, що я її не задовільняв сексуально і що тільки з тим смердючим старим цапом вона спізнала, що таке щастя! Невже, отче, для жінок головне – довжина чоловічого члена, а не душа? Не любов? Невже всі жінки такі сучки, для яких немає нічого святого?

– Не всі, – сказав Фавн.

Після хвилини мовчання Нестор продовжив:

– Я пішов тої ночі від неї… назавжди. Незадовго до окупації цю сатанинську зграю заарештували. їх звинуватили в ритуальних жертвоприношеннях… казали, що вони вбивали молоденьких дівчаток.

Він здригнувся, наче йому довелося побачити і це страхіття.

– Це все? – Фавн стомився стояти над Нестором і знову сів на лежанку. Запах ладану в печері чомусь нагадував йому про смерть.

– Ні, не все, – Нестор залишився стояти навколішки. – Головне було попереду. Я не витримав мук і прокляв Зореславу. Нікого в житті ніколи не проклинав. А мушу вам, отче, сказати, що колись, коли я був маленький, мама повела мене до ворожки. Та подивилася на мене і сказала: яка світла дитина! Таку не можна ображати, це гріх великий. Не дай Боже, якщо хтось завдасть хлопцю несправедливої кривди і хлопець когось прокляне… Кара буде страшна. Я добре запам'ятав ці слова. І повірив ворожці… Після Великого Спалаху я втратив батьків… усіх родичів… Я повернувся до батькової квартири на Гоголівській… А коли почався Чорний Мор, пішов до Могилянки, щоб запастися книжками і нікуди не ходити, і зазирнув до нашої кімнатки… Я… Я застав там Зореславу! Всі її кинули, вона була сама. Вона лежала на якомусь дранті, хвора. Лице – колись чисте і прекрасне – вкрилося чорним струп'ям, вона була непритомна… Я не підійшов до неї… не дав попити води, хоча видно було, що її мучить спрага… боявся заразитися… і чимскоріш кинувся з кімнати. Думаю, вона там і померла…

Він перехрестився.

– Біля Могилянки я зустрів сотенного Чміля. Я його знав, він там викладав чи аспірантом був. Він мене забрав з собою до братства. Навчив стріляти з автомата. І наказав писати літопис братства.

Нестор знесилено замовк. Здавалось, він ось–ось засне й вляжеться на ніч у Фавновому бліндажі. Фавн надягнув на нього куртку, допоміг Нестору підвестися, поклавши його руку на своє плече, вивів хлопця з печери, так і не закінчивши ритуалу сповіді відпущенням гріхів. Протоптаною в снігу чорною доріжкою пересікли господарський двір, пройшли повз стайню, де фуркали коні, і, зайшовши до казарми, наблизилися до келії Нестора. Сам літописець, прогулявшись по легкому морозцю, підбадьорився: напад хворобливої слабкості минув, він знову був здатен мислити і розмовляти. Власноруч відкрив двері й люб'язно запросив Фавна до келії. Той не хотів заходити всередину, але Нестор наполіг: кімнатка була на диво чистенька, охайна. На підвісній полиці – кілька книжок, на правій стіні, над акуратно застеленим ліжком, – портрет великого князя Святослава – білявого красеня з довгим оселедцем на виголеному черепі. Суворий погляд світлих жорстоких очей, пшеничні вуса, кольчуга золотавого кольору двосічний меч, червоний плащ, застебнутий на грудях золотою клямрою, і напис унизу: «Іду на ви».

Зліва Фавн помітив двері. Перехопивши його погляд, Нестор спитав:

– Хочете побачити мій робочий кабінет? Я тут працюю над літописом.

Він відкрив фанерні двері, на яких висів календар ОУР – організації українських рідновірів – на позаминулий, 2077 рік.

– Заходьте, отче, тільки вам показую.

Фавн увійшов до тісної комірки й закляк від здивування: на столі стояв справжній комп'ютер з великим монітором.

Нестор сів у велосипедне крісло й почав крутити педалі, встановлені під столом. Екран монітора спалахнув, і на ньому чітко висвітилася назва твору над яким працював Нестор: ПОВІСТЬ ТЕМНИХ ЛІТ. ХРОНІКА СПАСО–ДНІПРОВСЬКОГО БРАТСТВА.

16

Чміль покликав Фавна до себе. Крім сотенного, були сержант Мармиза та лікар Яків Гальперин.

Чміль повідомив, що одержав з Києва наказ перевірити, в якому стані перебуває колишній палац гетьмана, розташований на горі Боршіисі. Подивитися, чи немає де прихованих запасів продуктів та зброї. І чи може там розміститися велика військова частина.

Микита запряг двох коней у сани, вистеливши їх сіном й вкривши білим маскхалатом, що колись належав Святополку Братчики взяли з собою автомати, завантажили їжу гранати і набої й вирушили в дорогу їхали повз знайомі Фавну місця, де ходив він на берег Дніпра. Потім з'їхали на колишнє магістральне шосе, завалене снігом і звужене до однієї санної колії, теж притрушеної свіжим снігом. їздили тут нечасто. Подеколи їм траплялися покинуті, загрузлі в заметах автомобілі; в одному місці дорогу перегороджував перекинутий догори колесами автобус, обмерзлий, із вибитим вітровим склом. Крізь отвір усередині можна було побачити якусь невиразну темно–сіру масу, якесь лахміття – об'їжджаючи автобус, братчики відвернули голови, щоб бува не угледіти щось страшне, хоча до страшних картин вони звикли. їдучи на південь, вони ледве не проминули малопримітний поворот наліво. Чміль помітив указівник, що ледве визирав з–під снігу: г. Борщиха 1,5 км. Через десяток метрів наштовхнулися на ще один мертвий, нікому не потрібний знак – темно–червону круглу пляму з білою поперечною смугою: «В'їзд заборонено».

– Як у Сибіру, – зітхнув Чміль, який накинув на себе старий, жовтуватого кольору кожух і чорну смушкову шапку з малиновим шликом. – Порожнеча… А колись які тут були місця…

– Так, – погодився Гальперин. – За моїми демографічними підрахунками, якщо в Україні залишилось мільйонів двадцять людей, то це добре. Міста порожні, села повимирали.

Сани ковзали по жорсткому сніговому насту в якому кінські копита залишали неглибокі ямки.

– Вчора був у Халеп'ї, – докинув свого Микита, – по картоплю їздив. Так, вірите, на три хати – дві порожні. Кілька хат варяги недавно спалили.

Чміль, який регулярно отримував донесення від братчиків, що жили в навколишніх селах, чув про це і промовчав. Фавн не брав участі в розмовах, дивуючись, звідки він знає цю алею, обсаджену з обох боків карпатськими, пожухлими від темряви, смереками.

Нарешті попереду вони побачили темний силует гетьманського палацу – архітектурний шедевр пізнього модерну епохи К.-Д. Махуна, витвір гетьманових смаків та холопської запопадливості його челяді, побудований у зловісному стилі київського Будинку з химерами, прикрашений бетонними барельєфами динозаврів, птеродактилів, носорогів та гігантських пухирчатих жаб, які розповзлися по фасаду і верхньому парапету, лякаючи дітей та наївних провінційних туристок.

Звичайно, братчики в напівтемряві не могли побачити всіх архітектурних принад споруди, лишень Фавн, подивившись на контури палацу, уявив усі його деталі. Зі сходу, з боку шосе, ця споруда заввишки у два поверхи здавалася приземкуватою, набагато меншою, ніж палаци архонтів, олігархів, князів та прокураторів України, створювала ілюзію скромності, притаманної національному лідеру. Проте частина палацу що виходила на Дніпро, нагадувала літаючу тарілку й мала чотири рівні, які терасами збігали аж до берегової лінії. Величезний за об'ємом палац угніздився в надрах гори Борщихи, не порушуючи її правічної структури, лише додаючи до цих диких місць асиметричність постконструктивізму та упорядкованість армованого бетону і броньованого скла.

Сани в'їхали на площу перед палацом, посередині якої вгадувались круглі форми центрального фонтану Це місце також здалося знайомим Фавну.

На пихатому обліпленому крокодилами й орлами вході до палацу на його важких дверях висів великий іржавий складський замок. Чміль поторгав замок, який легко відкрився: був зламаний. Він матюкнувся й потягнув на себе дубові парадні двері, оздоблені потемнілою бронзою, які неохоче, з рипом відкрилися. Праворуч від входу висіла зчорніла мармурова дошка, на якій ледве вгадувався рельєфний металевий напис:

Гетьман України

Чміль чомусь скинув чорну смушкову шапку як перед покійником, і сказав:

– Господи, коли це все скінчиться? Спаси нас і помилуй.

І перехрестився.

Увійшли до розкішного вестибюля, з якого численні ліфти, парадні та запасні пожежні сходи вели вниз – до гетьманського кабінету допоміжних приміщень, офісів високопосадовців попередньої, зниклої назавжди, епохи, до складів та підземних гаражів.

Напівтемний вестибюль, за яким розміщувалась величезна зала засідань з видом на Дніпро, зберігав урочисту державну тишу хоча при першому ж погляді неважко було помітити, що палац був пограбований: обідрано, як липку все, що можна було зняти і винести. Зі стін були зрізані гобеленні тканини, кришталеві люстри валялися, розкурочені, на підлозі, що зяяла дірками там, де виламаний був паркет, викладений колись з дорогоцінних порід дерева. Всі бронзові й мідні прикраси – плафони, важкі дверні ручки – все зникло.

Братчики нерішуче топталися посеред вестибюля, не знаючи, куди йти, боячись вступити в купи фекалій, якими загиджене було це приміщення.

– Кабінет гетьмана – поверхом нижче, – сказав несподівано для себе Фавн, – склади – на першому і другому рівні. Ми перебуваємо на четвертому.

– Ви, – звернувся Фавн до Чміля, – йдете до сховища для зброї разом з сержантом, Микита – до харчового складу, а ви, докторе, подивіться на другому рівні праворуч – там була медчастина. Можливо, знайдете якісь ліки. Я займуся третім поверхом.

Знову, як і в ніч на Різдво, його накази звучали з такою переконливою впевненістю, що сотенному залишилося тільки мовчки кивнути головою.

– Ви що, бували тут. Фавне? – вражено спитав Гальперин.

– Не знаю, – здвигнув плечима Фавн. – Не пам'ятаю…

«Типовий випадок глибокої травматичної амнезії, – подумав лікар. – Але, здається, він починає одужувати. Хто він, на біса, такий? Може, один із гетьманської камарильї, архонтів чи дерварівських жандармів? Чи садистів з ГЕПРУ? З тих злочинців, які мордували Україну? А ми дали йому притулок, і тепер він вислуховує наші сповіді, дізнаючись наші таємниці…»

Висловлюючись подумки щодо «наших сповідей» та «наших таємниць», лікар Гальперин трохи грішив проти істини: по–перше, він не приходив до отця Фавна на сповідь, хоч Чміль і рекомендував, по–друге, якби й прийшов, то, як людина обережна, ніколи не відкрив би своїх сокровенних таємниць цьому худому, чорнобородому, зі слідами Чорного Мору на обличчі небезпечному чоловікові з темним поглядом. Як казала одна мудра людина, нікому не розповідай своїх снів – до влади можуть прийти психоаналітики.

Братчики, кваплячись, розбрелись по палацу, вдихаючи промерзлий запах цвілі і запустіння, бо часу в них залишилось обмаль. Не хотілось повертатися в суцільній темряві, тому домовились зустрітися у вестибюлі за годину.. Кожен мав з собою автомат, олійний ліхтар, мішок та саперну лопату–сокиру. У разі тривоги мали дати сигнал – автоматну чергу.

Фавн залишився на третьому, гетьманському рівні, подавшись до окремого блоку приміщень, що виходили на Дніпро. Проминув порожній контрольно–пропускний пункт з понівеченою рамкою–сканером, приймальню, в якій залишились лише скелети шкіряних диванів і крісел, обірвані дроти й порубані сокирами залишки дерев'яного бар'єру за яким сиділи референти з управління особистої охорони гетьмана.

Двері до кабінету гетьмана були зірвані з петель і зникли. Підлогу встеляли зашкарублі папери, які шурхотіли під ногами, наче пергамент. Стихія грабунку з нещадною силою пройшлася по кабінету гетьмана, розтрощеному з особливою люттю: дверцята порожнього сейфа вирвані й кинуті на підлогу на якій чорніли сліди вогнищ; книжкова шафа потрощена, від книжок залишилися палітурки – папір грабіжники вирвали, мабуть, на розпалювання печей; портрети стародавніх гетьманів порізані на шматки; величний годинник–дзигар, що прикривав потаємні двері, зник, а самі двері перехняблено висіли на одній петлі. Біля східної стіни, якраз перед замерзлим панорамним склом. Фавн помітив зотлілий труп людини й швидко вийшов з кабінету Автоматично повернув праворуч і, пройшовши коридором метрів п'ятнадцять, зупинився перед дверима, на яких висіла бронзова, дивом уціліла табличка:

Радник гетьмана з національної безпеки

Пройшов через невеличке приймальне приміщення й опинився в кабінеті. Наблизився до броньованого скла, намагаючись крізь крижані візерунки побачити скутий морозом простір Дніпра, далеку темну смугу лівого берега й мертві контури невеличкого безіменного острова посередині ріки, але не побачив нічого. Це приміщення також було пограбовано – можливо, не з такою люттю, як кабінет гетьмана, але дверці сейфа були відкриті, меблі винесені, картини зірвані зі стін, а комп'ютер розбитий ударами сокири. Зазирнув до маленької кімнатки відпочинку що примикала до кабінету Тут було зовсім темно. Рефлекторно підніс ліву руку й натиснув одну з чотирьох клавіш контролю освітлення. З цієї абсурдної затії, звичайно, нічого не вийшло. Тоді Фавн спересердя стукнув кулаком по всіх клавішах – і ледь не знепритомнів: по периметру підлоги й згори – в стелі – засвітилися вогники аварійної підсвітки. Фавн забув, коли бачив востаннє електричне світло. Подумав, що потужні аварійні акумулятори, встановлені в підвалах палацу залишились неушкодженими.

Керований неусвідомленим інстинктом, Фавн просунув руку знизу підвіконня, якраз там, де залишилась ніша від виламаної грабіжниками батареї водяного опалення, – клацнув замок, й підвіконня легко відійшло, відкриваючи добре обладнану в стіні схованку. Фавн дістав звідти масивний пістолет «Беретта» М9А11 з трьома запасними магазинами, по п'ятнадцять патронів у кожному, потужний електричний ліхтар, обов'язковий у наборі американських полісменів (перевірив – ліхтар працював), та у темно–коричневих шкіряних піхвах кинджал морських піхотинців Конфедерації.

Поклав свої знахідки до мішка, додав до цього скарбу кілька випадково вцілілих книжок, вимкнув аварійне освітлення і почав поволі підніматися запасними сходами на верхній – четвертий – рівень. І раптом почув хрипке дихання, що долинало з верхньої площадки. Фавн тихо дістав з мішка електричний ліхтар і увімкнув: яскравий пучок світла вихопив вишкірену морду, рубіновими жаринами засвітилися очі вовка, готового до стрибка. Фавн, який тримав автомат ІЖ-107 у лівій руці, рефлекторно, не роздумуючи ні секунди, дав коротку чергу: велике обезголовлене тіло хижака забилося в конвульсіях. Пройшовши до вестибюля. Фавн вимкнув електроліх–тар й почув стриБожені вигуки братчиків, які кинулися вгору на звук автоматної черги.

Першим прибіг, задихаючись, Мармиза:

– Що сталося?

– Вовк… на сходах.

Мармиза вийшов на сходову площадку й приволік за хвоста тіло вбитого вовка.

– Добра робота, – похвалив Фавна. – А хутро нам пригодиться. Важкий, собака.

Тимчасом прибігли всі учасники експедиції. Ні зброї, ні продуктів братчики не знайшли, тільки пощастило лікарю Гальперину, який в одній з кімнат знайшов картонну скриню з американськими антибіотиками, термін дії яких закінчився у жовтні 2077 року. Гальперин сказав, що це не має значення, бо, як правило, строк дії цих препаратів можна продовжити на два–три роки.

Усівшись у сани (вовка поклали до мішка й тягли на мотузці позаду саней, бо інакше коні, чуючи гидкий сморід хижака, намагалися вирватися з упряжі – ледве вдалося їх заспокоїти), братчики розпили з горла пляшку самогону (Фавн відмовився), заїли салом, збереженим ще з Різдва, й рушили в безпроглядну ніч. Чміль заспівав журливу пісню:

– Ніч яка місячна.

Зоряна, ясная.

Видно, хоч голки збирай…

Братчики дружно підхопили її. Тільки Фавн не знав ні слів, ні мелодії цієї пісні.

17

Наступної ночі, коли Фавн уже спав, до дверей бліндажа постукали. Фавн витягнув з мішка, що лежав під ліжком, «Беретту» й підійшов до дверей:

– Хто там?

– Відкрийте, – почув глухий жіночий голос.

Сховавши «Беретту» під подушку де лежала завжди Біблія, обережно відчинив двері. Перед ним стояла Зара, запнута хусткою, в довгій шинелі, за спиною в неї висів речовий мішок. У руці тримала палицю. Що було дивом – від Зари не йшов нудотний запах цибулі й сирої картоплі.

– Заро… що вам треба? – знітився Фавн.

До нього, незважаючи на заборони Чміля, дійшли чутки про німецько–американський метод реанімації і роль Зари в спасінні Фавна. Йому не хотілося про це думати, тим більше, що він нікого, крім Флори з дивними очима, не запам'ятав; відганяв від себе думку про Зару і про те, що насправді трапилося в медчастині напередодні Різдва.

– Хочу сповідатися, – рішуче ступила до печери Зара, відсторонюючи Фавна й падаючи на коліна.

Фавн збентежено пішов за нею, похапливо накинувши на плечі куртку норвезького варяга. Тільки темрява могла приховати його розгубленість. Але подолав непевність й запалив лампадку Зара перехрестилася:

– Вислухайте мене, отче.

– Хто ви, Заро? Звідки? – спитав він, щоб не мовчати, бо почувався винним перед нею.

– He знаю. Батько був циган, десь зник. Мати жебракувала по селах, і я з нею. Нас ганяла з місця на місце поліція, жандарми били, коли ми потрапляли до їхніх рук… Примушували матір працювати, мене ходити до школи… Ми тікали й шли далі. Влітку ночували в полях, крали з городів помідори, картоплю, коли вдавалося – курку… Взимку приставали до старих людей, допомагали їм… корів, свиней доглядати… а навесні – знову на свободу.. Мати почала пити, приводила полюбовників, а вони до мене лізли… Мені це не подобалось, і я пішла від матері.